Текст книги "Атомний вогонь над океаном"
Автор книги: Курт Герварт Балль
Соавторы: Лотар Вайзе
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)
Професор показав на дзеркало перископа, в якому було видно експериментальний зал, і повернув колесо довгого щита вмикання. Дзеркало розсунулося, і Барн побачив у залі велике, понад метр завтовшки, прозоре колесо, яке мало в діаметрі метрів п'ять. Усередині колеса містилося вузьке металеве кільце.
– У цих трубах на розріджений дейтерій діють велетенської сили електричні розряди і потужні магнітні поля. Досі під час дослідів вдалося нагріти газ до п'яти мільйонів градусів. При цьому створюється магнітне поле, яке примушує негативно заряджені електрони і позитивно заряджені атомні ядра рухатися з величезною швидкістю по орбіті, яка внаслідок високої температури сяє біло-голубим світлом. – Стефсон замислився. – Якби пощастило знайти спосіб використати теплоту, що при цьому виникає, – сказав він, – і водночас забезпечити постійне підведення розрідженого газу для підтримання реакції, це означало б, що проблему керування процесом злиття ядер розв'язано. Але перед тим…
Стефсон натиснув на стальний важіль. До кімнати долинуло глухе шипіння. У численних контрольних лампах застрибали смуги світла. Стефсон встановив за певною схемою одне по одному різні коліщата і зробив Барну застережний знак. Після цього він натиснув на пофарбований у червоне важіль. Гуркотіння трансформаторів посилилося. Підлога почала вібрувати. У Барна з'явилося почуття, наче йому лоскочуть п'яти. У віконці перископа блиснуло біло-голубе сліпуче світло, яке забарвилось у фіолетовий колір. Воно спалахнуло на якусь мить, мов яскраве сонце, а потім згасло. Стефсон швидко підняв червоний важіль. Гуркотіння трансформаторів ущухло.
Минула добра хвилина, поки до Барна повернувся зір, і він побачив професора та розподільчий щит на стіні.
– На світло не можна дивитися, – всміхаючись сказав професор. – Правда, ультрафіолетових променів у ньому нема, бо воно пройшло крізь потужний скляний фільтр, але це все-таки п'ять мільйонів градусів. – Кинувши швидкий погляд на променевий спірометр, професор додав – Ні, помиляюся, гляньте. Ми досягли температури вісім мільйонів градусів! – Його очі світилися гордістю.
Барн все ще був засліплений сяйвом штучного сонця, але вже встиг збагнути значення показаного йому експерименту.
– А чому сонце раптом розпадається? – спитав він схвильовано. – Коли, в якому пункті досягається рівновага між звільненням енергії та її випромінюванням?
І як ви собі уявляєте практичне застосування енергії, що звільняється в процесі злиття ядер? Невже при цьому не буде радіації?
– Ого, ви засипали мене питаннями, – розсміявся вчений.
Професор і гість повернулися в робочу кімнату Стефсона. Вони сіли в крісла, і господар почав гортати списану формулами записну книжку.
– Думаю, нам потрібна плазма з температурою вісімдесят мільйонів градусів. Якщо ми постійно підводитимемо дейтерій, щоб підтримувати безперервний процес злиття ядер і зможемо одночасно відводити гелій, що утворюється при злитті ядер, то звільнимо достатню масу енергії, і реакція буде безперервною. Проте до практичного застосування такої енергії ще далеко. Велетенське випромінювання тепла можна було б, незважаючи на великий магнітний і механічний тиск, якого все-таки не уникнути, використати для створення водяної і металевої пари. Але такий спосіб добування енергії уже через кілька десятиріч буде непридатним. Вія дуже дорогий, а його ефективність порівняно невелика. Думаю, в майбутньому для перетворення енергії використовуватимуть напівпровідникові елементи. Коли ми вільно керуватимемо реакцією, то зможемо зробити її чистою і щодо радіоактивності. Тоді ми звернемося до досліджень професора Метіуса. В тому й полягає різниця між роботами професора Метіуса і вашого батька, Барн. Метіус добивається безнейтронної ядерної реакції. Результати його досліджень ми використаємо, тобто працюватимемо разом і через десять-п'ятнадцять років звільнимо людство від небезпеки зараження радіоактивністю, цієї страшної загрози, що висить над ним. А нащо придадуться роботи вашого батька?
Барн безпорадно знизав плечима. Він не знав, що відповісти.
Стефсон знову підвівся з крісла і сказав:
– Зайдімо ще раз у лабораторію.
Коли вони ввійшли, Стефсон подав Барну захисні окуляри і запропонував:
– Зробимо такий дослід. Створимо навколо плазми потужніші магнітні поля, щоб піддати її більшому тиску. При цьому проведемо не одне електричне розрядження, як досі, а повторюватимемо операцію через кожні десять секунд. Це ще більше підвищить температуру. – Стефсон узяв гостя за руку. – Послухайте, Барн, – збуджено сказав він, – я вас запросив сюди, щоб ви все побачили на власні очі і відчули – це майбутнє. Те, що вас примушують робити тепер, мабуть, кінцева стадія минулого, коли наші знання і вміння використовують для злочину. Кремінний ніж людини кам'яної доби став мечем часів хрестових походів, порох – снарядом, атомна енергія – сучасною чумою. І все з нашої вини. Але цього відкриття в нас ніхто не візьме, щоб накликати на людство нещастя. Можливо, ми досягнемо мети через тисячу годин, а може, тисячу днів напруженої праці., Але відтоді людство дістане казкові запаси енергії. Джерелом для неї стане вода, з якої добуватимуть дейтерій. Запаси її не вичерпаються за мільйони років, навіть тоді, коли потреба в енергії зросте в тисячі разів.
Слухаючи Стефсона, Барн мимоволі пригадав страшне пророцтво його батька – Джеймса Стефсона, який твердив, що людство загине від радіації. Стефсон-молодший подолав те, чого боявся його батько. Кальман-молодший повинен запобігти злочину, який хоче вчинити його батько.
Тим часом Стефсон натиснув на червоний важіль, і в дзеркалі перископа запалало сонце.
* * *
Барн Кальман мав вилетіти вночі через Сан-Франціско та Гавайські острови на авіаносець «Ізабеллу», який вирушав на Ратакові острови. Протягом останніх днів Барн працював із своїм батьком. Професор несподівано одержав з «бару привидів» такі аналізи, які давали підставу думати, що під час проведення великого експерименту радіоактивне випромінювання значно зменшиться. Матеріали були підписані Ватфілдом. Гнітючий страх, який лишила в душі Джека Кальмана зустріч з Вільсоном, поступово розвіявся. На основі нових результатів досліджень Кальман запропонував випробувати значно меншу бомбу, виготовлену за іншим принципом. Якщо ця пробна плутонієва бомба після розпаду атомного вибухового матеріалу дасть сподівану реакцію зв'язування нейтронів, тобто знешкодить найнебезпечніші радіоактивні частки, тоді не треба буде запалювати другу, велику водневу бомбу. Брекдорп після деякого вагання погодився з цією пропозицією з умовою, що її схвалить Вільсон.
Бомби зберігалися в новому корпусі 37» Незабаром їх мали відвезти на спеціальних машинах у порт. Пробну плутонієву бомбу повинен був скинути керований на відстані літак, а водневу бомбу вирішили вмонтувати в старе торговельне судно «Ураган».
Барн попрощався з матір'ю. Місіс Кальман плачучи випустила сина з обіймів.
– За два тижні я знову буду тут, – намагався заспокоїти він матір, – а тим часом до тебе заходитиме Біт.
Батька того вечора Барн не бачив. Джек Кальман востаннє перевіряв усе в лабораторії.
Почувши сигнал машини Біт Стефсон, Барн вийшов з дому.
Молоді люди повільно їхали довгою вулицею, що перетинала весь Рівертаун і вела до аеродрому. Біт і Барн рука в руку пройшли крізь яскраво освітлений зал і вийшли на поле, де вже стояв напоготові важкий літак. Назустріч їм хтось шкутильгав. То був Хріс Браун. Він ще вдень попрощався з Барном, але тепер вирішив провести друга.
Хріс Браун зупинився. Він не думав, що Біт опівночі супроводитиме Барна на аеродром. Ось вони йдуть, закохані. Дзвінкий сміх дівчини завдав Хрісу Брауну невимовного болю. Він прикусив губу. Барн ніколи нічого не казав йому про свою дружбу з Біт. Звичайно, Браун чув розмови про «атомну закохану парочку», – в Рівертауні плітки поширювалися швидко, – але чомусь не надавав їм значення. Хріс пригадав ті часи, коли він хотів освідчитися Біт, мріяв про неї. Дівчина уникала його і завжди намагалася зробити так, щоб не лишатися з ним наодинці. О, безперечно, Біт Стефсон ставилася до нього дуже приязно, піклувалася про нього, і професор Стефсон теж. Потім сталася аварія з реактором. Тепер він ходячий труп, а Біт кохає Барна Кальмана. Все-таки боляче, що Барн, друг, не сказав йому про це жодного слова.
Хріс Браун відступив у тінь і важкою ходою пройшов через зал чекання до своєї машини. Шофер відчинив дверцята і спитав:
– Хіба літак уже піднявся, містер Браун?
– Везіть мене додому, Міллер, мені погано, – кинув він.
В цю мить до машини під'їхав мотоцикліст і загальмував. То був Тедд О'Брайєн.
– Скажіть, містер Кальман уже полетів? Ні? Зачекайте тут, містер Браун. – О'Брайєн дав газ і, не звертаючи уваги на протести вартового, промчав на аеродром.
Коли з гуркотом під'їхав мотоцикл, Барн і Біт розступилися.
– Містер Кальман! – гукнув О'Брайєн, знімаючи шолом.
В цей момент гучномовець оголосив:
– Пасажирів просять зайти в літак.
Тедд О'Брайєн схопив Барна за руку і прошепотів:
– Інші два науковці, Блум і Кассер, теж шпрінгерівці. Це розповів Адамс. Пригадуєте, той, якого я взяв до себе в машину, коли стався вибух у корпусі 37. Ах, ви цього не знаєте. Ясно одне: Ватфілд сфальсифікував аналізи.
– Сфальсифікував? – недовірливо перепитав Барн.
– Звичайно? – засміявся Тедд. – Такі, які потрібні вашому батькові. Адамс… Словом, він якось дізнався про це.
Підійшов начальник аеродрому і сказав:
– Прошу вас, містер Кальман. Літак на старті.
– Добре. Дякую, Тедд. До побачення, Біт, – сказав Барн і побіг до літака. «Матеріали сфальсифіковано», – ця думка не давала молодому вченому спокою. Тим часом завили сопла двигуна. Біля стартової доріжки в яскравому світлі прожекторів стояла Біт. Барн помітив її у вікно літака і підняв руку, але дівчина цього не побачила.
Машина покотилася по доріжці. Барн не спускав очей з білої постаті. Літак промчав між стартовими прожекторами, відірвався од землі і піднявся в зоряну ніч.
Біт пішла з аеродрому разом з Теддом О'Брайєном, який котив свій мотоцикл. Біля воріт вартовий хотів затримати мотоцикліста, але Біт показала свою перепустку і сказала:
– Містер О'Брайєн привіз спішне повідомлення для містера Кальмана,
Раптом з'явився Хріс Браун. Дівчина запитала його, чому він не прийшов на аеродром; Барн був би дуже радий. Браун уже заспокоївся.
– Я не хотів заважати, – посміхаючись відповів він і запитав О'Брайєна: – Що сталося, Тедд?
О'Брайєн ще раз докладно розповів про новини. Браун похитав головою.
– Чогось іншого і сподіватися не можна було. Там, де втручається Шпрінгер… – Він оглянувся довкола. – Їдьмо додому. Тут ми не поговоримо.
– Сідайте в мою машину, Хріс.
– Щиро дякую, Біт, але я поїду з Теддом.
– Це неможливо. Я не дозволю вам їхати на мотоциклі.
– Нічого, Біт. Все буде гаразд. Тедд поїде не швидко, не так, як на змаганнях.
Хріс не міг їхати з Біт. До того ж йому треба було поговорити з Теддом О'Брайєном. Коли мимо них промайнула машина Біт, Хріс попросив Тедда зупинитися.
– Нам краще поговорити тут, ніж у місті, – сказав він.
Згодом Хріс Браун повільно пройшов садочком до будинку для науковців одинаків і піднявся ліфтом на четвертий поверх. У своїй кімнаті вчений відчинив вікно і сів біля балкона. Ніколи ще він не почував себе таким самотнім, як тепер. До цієї зустрічі на аеродромі Браун у думках завжди бачив перед собою Біт Стефсон. Не можна сказати, що в нього лишилась якась надія. Ні, надії не було. Але він просто не міг примиритися з тим, що в нього забрали давню мрію…
Хріс покрутив головою, наче хотів позбутися думок, що тепер уже не мали, ніякого значення. Він намагався думати про Тедда: чи пощастить йому виконати те, про що вони домовилися…
* * *
За ті кілька тижнів, що минули після вибуху, на голій землі виріс новий корпус 37. Його спорудили в пустелі, за двадцять кілометрів від того місця, де стояв старий корпус, і обладнали всю територію довкола найновішими засобами безпеки. Невисока бетонована споруда мала тільки один вхід – браму, крізь яку завозили матеріал. Гладенькі стіни споруди були наче моноліт – жодного вікна, жодної щілини. Тільки для вентиляції в пласкому бетонному даху було прорізано вузькі отвори. Навколо корпусу простягалася звичайна для атомного міста зона інфрачервоних променів.
Уночі після відльоту Варна Кальмана, годин за десять перед відправкою обох бомб, до корпусу 37 підкотив мотоцикл з погашеними фарами. Він під'їхав не з боку Мехіко-Занда, а з пустелі. На мотоциклі сиділи два чоловіки. Мотоциклісти зупинилися на дорозі метрів за сто від великої брами, що вела на захисну зону. Один з прибульців на мить засвітив яскравий кишеньковий ліхтар і пробурмотів:
– Ще три хвилини.
Це був Тедд О'Брайєн. Той, що сидів ззаду, тихенько застогнав.
На центральному охоронному пункті біля розподільчого щита сидів Френк Говен.
– Ще дві хвилини, – пробурмотів він.
Говен уже шкодував, що встряв у цю препаскудну справу. А що коли провал? Тоді йому цього не подарують. Але Тедд запевнив його, що все буде гаразд. Хіба він, Говен, не знає, де які важелі й кнопки, що паралізують сигнальну систему корпусу 37 і всієї території навколо нього? Отже, боятися нічого.
Стрілки на годиннику зійшлися. Френк Говен повернув важіль і натиснув дві кнопки, потім заплющив очі й прислухався.
Тедд повільно розсунув браму. А що коли зараз пролунає сигнал тривоги?..
Ні, сигналу не було, навколо панувала цілковита тиша. Френк Говен надійна людина. Саме він і дав Тедду відбитки ключів до воріт корпусу.
Мотоцикл повільно покотився далі, потім звернув трохи ліворуч… Сто метрів, двісті… Попереду забовваніла бетонна споруда.
Браун, важко дихаючи, зліз з мотоцикла. Тедд і Хріс говорили пошепки, хоч навкруги на багато кілометрів не було жодної людини. Вони перевірили годинники. Електричний струм, мабуть, уже вимкнуто. Так і є: світиться лише зелена лампа. Хріс Браун кінчиками пальців встромляє ключ у зубчастий отвір. Усе гаразд. Високі крила брами повільно розсуваються. Перед прибульцями – густа чорна темрява. Вони входять усередину корпусу 37.
Чи вимкнуто інфрачервону систему сигналізації? Браун простягає руку в темряву і одразу ж відсмикує її: він почув якийсь шум. Тедд засвічує ліхтар, і чоловіки бачать великого птаха, який літає над їхніми головами під стелею корпусу…
Браун іде далі. Тедд залишається біля входу.
Кишеньковий ліхтар освітлює металеві ящики і якісь посудини з штучних матеріалів. Браун обережно прямує поміж ящиками в глиб корпусу. Він гарячково думає, як знешкодити обидві бомби. Для цього потрібно лише кілька легких рухів рукою. Але досить однієї якоїсь незначної помилки, і бомби злетять у повітря разом з ним, Теддом і всім корпусом…
Браун підійшов до відділення, де лежали експериментальні бомби. Двері, звичайно, замкнуті. Науковець повернув один ключ, потім другий. Замок відімкнувся, але двері не відчинялись. Прокляття! Мабуть, є ще й третій замок, про який Фоггі і Боттом, очевидно, не знали, інакше вони неодмінно сказали б про нього. Хріс ще раз спробував відчинити двері. Нічого не вийшло. Тоді він постукав кулаками по стальній оббивці. Там, за дверима, лежать бомби, плутонієва і воднева, виготовлені за допомогою брехні і призначені для злочину. Всі ці директори і президенти компанії обдурювали один одного, сподіваючись, що їм пощастить обдурити і людство.
Ах, якби він міг відчинити двері й ступити десять кроків, десять невеликих кроків.
Тедд свиснув. Залишилося сім хвилин,
Браун знову вставив ключі. Йому здалося, що одна половина дверей подалася. Ні, це тільки здалося. Треба йти звідси. Нічого не вдієш.
Тедд з цікавістю подивився на науковця.
– Цих двох ключів замало, – кинув Браун. – Десь є ще й третій замок.
– Тоді треба повертатися, – рішуче сказав О'Брайєн. Вони замкнули головну браму і поїхали.
– Я вже мало не торкнувся бомб кінчиками пальців, – промовив Браун.
– Що з того, – озвався Тедд. – Їх треба взяти в руки.
Вони минули охоронну зону і наблизились до воріт.
Виїхавши на шлях, Тедд дав газу і сказав:
– Тримайтеся добре, містер Браун.
Френк Говен глянув на годинника. Ще тридцять секунд. Чи встигли Браун і Тедд вибратися? Якщо вони ще в корпусі або не вийшли з в'їзних воріт, він, повернувши важіль, тим самим подасть сигнал тривоги.
П'ять секунд… чотири… три… дві… одна. Говен заплющив очі, тамуючи страх. Потім повернув важіль і натиснув дві інші кнопки. Що зараз буде! Нерви напружені до краю. Ніде ні звуку. Говен набрав повні груди повітря і відкинувся на стільці.
У темному корпусі гасала сова, що допіру влетіла. Вона піднялась у вентиляційну шахту назустріч свіжому нічному повітрю і знову заметушилася, шукаючи виходу.
Інфрачервоні вартові сигнальних приладів були насторожі…
Френк Говен узяв книгу, пошукав сигарети. В шафі десь лежить ще ціла пачка. Коли він підвівся, перед ним засвітилися сигнальні лампочки: 3–7! 3–7! 3–7!
Це сигнал тривоги. Тривога в корпусі 37! Говен почекав кілька секунд. Що там могло скоїтися? Браун і Тедд все ще в корпусі? Широко розкритими очима вартовий дивився на палаючі цифри і відчував, як на лобі виступає холодний піт.
Говен повільно намацав рукою рубильник, що подає сигнал тривоги. Інакше не можна.
І над містом завила сирена.
Команда з чотирьох чоловік сіла в джип і на величезній швидкості помчала до корпусу 37.
В'їзні ворота вже були відімкнуті. Там, у глибині огородженої території, стоїть світло-сіра бетонна споруда.
Джип зупинився біля великої брами, кидаючи на корпус сніп світла.
Білл Дженкінс, начальник команди, перший скочив з машини, а за ним – інші троє з автоматами напоготові.
Команда перевірила територію біля воріт. Ніяких слідів. Дженкінс повільно підійшов до корпусу, оглянув і помацав браму й стіну. Невже була спроба пробратися в корпус? Але й тут нічого підозрілого не помітив.
– Побачимо, що всередині, – сказав він. – Ставайте, хлопці, так, щоб часом не перестріляли один одного. – Дженкінс встромив ключ у невеликий отвір, злегка повернув його, і важкі двері беззвучно розсунулися. Темний простір між половинками дверей поволі збільшувався. Дженкінс обережно ступив у приміщення, тримаючи вказівний палець на спуску автомата. Нікого.
– Засвіти фари! – гукнув Дженкінс шоферові.
В ту ж мить, коли шофер спрямував промені яскраво освітлених фар в середину корпусу, з приміщення під самим верхнім краєм брами повільно випливла на широко розпростертих крилах велика сова.
– Дивіться, ось воно що! – вигукнув один з охоронників.
– Стріляй! – крикнув Дженкінс, але вже було пізно. Птах піднявся над дахом і зник у темряві.
Солдати перезирнулися. З їхніх облич одразу зникла напруженість. Всі розсміялися.
– Диви, сова, птах! І через це оголошено тривогу!
– Цього система сигналізації не може знати, – сказав Дженкінс. – Зайдімо всередину. Може, там ще хтось є.
Він ввімкнув світло. Начальник і його команда уважно оглянули приміщення, але жодного сліду, навіть натяку на те, що тут хтось був, не виявили.
Тим часом приїхав завідуючий корпусом, якого підняли з ліжка, подзвонивши йому на квартиру в Рівертаун. Через кілька хвилин прибув і Лекс Шпрінгер. Разом із завідуючим і Дженкінсом, який усе ще тримав автомат напоготові, він обійшов довгий ряд складів.
Всі троє зупинилися перед дверима приміщення, в якому були обидва «експериментальні об'єкти» Кальмана. Але тут теж нічого підозрілого не помітили. Тому Шпрінгер вирішив не відчиняти дверей, тим більше, що спершу треба було викликати Кальмана, бо входити в це приміщення дозволялося тільки в його присутності. Шпрінгер вислухав рапорт Дженкінса:
– Єдине, що заслуговує на увагу, це велика сова, яка вилетіла, коли ми відчинили браму. Птах, мабуть, літав у темряві і попав у зону інфрачервоних променів.
Начальник таємної служби безпеки так подивився на Дженкінса, наче сумнівався, чи той при своєму розумі.
– Птах! Обшукайте всю територію. Поставте пости до ранку! А ви, – сказав він завідуючому корпусом, – перевірте, чи все на місці.
Уранці Лекс Шпрінгер доповів Брекдорпу про нічну подію. Він розповів також, що через дві години після загадкової тривоги в корпусі 37 нічний патруль бачив у Рівертауні Хріса Брауна. Науковець був чимось дуже стривожений. Він пройшов парком до берега річки. Додому Браун повернувся лише о другій годині і потім ще тричі виходив з кімнати на балкон і дивився чи то в напрямі атомного міста, чи то в бік корпусу 37.
Брекдорп сидів у кріслі скам'янілий, мов Будда, руки його були стиснуті в кулаки.
Нарешті він заговорив:
– Дуже добре. Браун написав тоді свою доповідну записку про те, як зберігати плутоній, після того старий корпус 37 злетів у повітря. Стефсон дав Брауну відпустку. Стефсон як технічний керівник має ключі до нового корпусу. В корпусі зберігаються об'єкти для експерименту Кальмана. Стефсон з різних причин проти експерименту Кальмана. Я вам вдячний, Шпрінгер, у вас прекрасна інформація. – Брекдорп посміхнувся. – Отже, Шпрінгер, продовжуйте розслідування і дайте офіціальне повідомлення, що сигнал тривоги викликав, мабуть, птах, який вдень залетів у приміщення. Оголосіть завідуючому догану за неуважність. Про все інше ми ще поговоримо.
Лекс Шпрінгер вийшов з кабінету. Сьогодні він не зрозумів думок свого шефа. Брекдорп ще кілька хвилин нерухомо сидів у кріслі. «Оце, – міркував він, – чудова нагода».
Директор витер піт з лоба, провів носовичком під коміром сорочки. На його обличчі з'явився вираз зловтіхи. А через годину Вільма Брекдорпа стурбувало інше.
Кур'єрський літак привіз йому серед іншої пошти пакет від Френка Вільсона, в якому лежала газета – останній номер «Нью-Йорк уікенд». Над статтею «Скромне запитання», Вільсон великим червоним олівцем написав одне лише слово: «Хто?»
Брекдорп почав читати статтю:
«Від дощу і пекучого сонця з давніх-давен є простий засіб – парасольки.
Від небезпеки отруєння атмосфери землі радіацією теж можна дуже просто захиститися – заборонити атомну зброю і припинити ядерні випробування.
Чесні люди в усіх країнах світу розгорнули рух протесту проти атомної зброї. Цей рух і в нашій країні охоплює дедалі ширші кола людей».
Брекдорп іронічно посміхнувся. Нічого нового. Газета просто набиває собі ціну теревенями на гостру тему. Директор читав далі, шукаючи найголовніше.
«… готується експеримент з атомною бомбою нібито без радіації…»
Що? Брекдорп наморщив лоба. Звідки про це знає «Нью-Йорк уікенд?»
«… Проведення таких експериментів – безумство. Навіть у тому випадку, коли вплив радіоактивних променів пощастить зменшити або й зовсім ліквідувати, лишається руйнівна сила бомби».
Брекдорп не міг стримати цинічної посмішки. Та речення, що він прочитав далі, приголомшило його.
«Матеріали, які ми маємо, свідчать про те, що випробування не можуть дати бажаних наслідків…»
Атомному слону перехопило подих. Це ж зрада. Розкриття державних таємниць! Хто це зробив? А може, автор зовсім і не має на увазі ПЕК? Він поквапливо читав далі:
«Оскільки, як це видно з матеріалів, ідеться не про офіціальну серію випробувань, що проводить комісія з атомної енергії, а про приватну фірму, ми вважаємо за потрібне звернути на це увагу конгресу. Є підозра, що ініціатори випробувань твердитимуть, ніби вибухла так звана «чиста» бомба, хоч насправді внаслідок цих випробувань атмосферу буде заражено радіоактивними частками».
Брекдорп заплющив очі. Цього ще бракувало! «Нью-Йорк уікенд», без сумніву, газета не комуністична. Нею заправляє Норман Окленд, господар могутнього концерну в Чікаго, один з найнебезпечніших конкурентів ПЕК.
Брекдорпа почало морозити, що траплялося дуже рідко. Звідки в Окленда такі матеріали? Хто написав замітку?
Про експерименти детально були поінформовані всього три-чотири особи: Вільсон, він сам, Кальман, Стефсон і, можливо, ще Метіус. Звичайно, інші працівники атомного міста теж дещо знали. Чи не Гарріман це зробив? А може, Браун або молодий Кальман?
Лекс Шпрінгер, якого директор одразу ж викликав, зауважив, що Браун давно дружить з молодим Кальманом. А втім, кажуть, ніби Кальман перед від'їздом заручився з Біт Стефсон. Шпрінгер заговорив тихше, майже пошепки, кивнувши головою на двері, за якими сиділа Біт.
Брекдорп замислився: хто ж це міг зробити? Стефсон, Браун, Біт, Кальман?..
– Перевірте, чи молодий Кальман не надсилав часом якогось повідомлення з літака. Якщо надіслав, то кому? Коли Стефсони востаннє мали якусь звістку від старого професора медицини або передавали щось йому? Хто зв'язаний з Оклендом, з «Нью-Йорк уікендом» і з цим Міжнародним товариством по мирному дослідженню?
Шпрінгер підвів голову од своїх нотаток і промовив:
– Хоч ми заборонили будь-що повідомляти про випадок з родиною Бредлі, «Бюлетень з атомної медицини» Джеймса Стефсона надрукував про нього детальну кореспонденцію.
– Скажіть, міс Стефсон не приятелювала з дружиною Бредлі?
– Приятелювала. Але ми знаємо, що дочка технічного керівника протягом багатьох років ні про що не писала Джеймсу Стефсону, крім особистих справ. Я дозволю собі нагадати, що Браун в той час лежав у санаторії. На жаль, нагляд за поведінкою хворих з боку персоналу клініки не бездоганний. Доктор Бердслі, головний лікар, одвертай противник нашої справи.
Брекдорп знову залишився сам, сопів і зітхав. Віль» сон його попереджав. Але йому, мабуть, невтямки, що навіть з атомного міста не можна робити в'язниці. Співробітники та їх родини і без того невдоволені заведеними обмеженнями. Панам науковцям доводиться часто нагадувати, що під час війни, коли в Лос-Аламосі будували атомне місто X, працівники жили там в набагато суворіших умовах.
Брекдорп знову зосередив увагу на статті. Які вона може мати наслідки? «Нью-Йорк уікенд» пропонує створити спеціальну комісію конгресу для розслідування справи. Це небезпечно, дуже небезпечно. В конгресі завжди знайдуться люди, які з різних міркувань підхоплять таке повідомлення. Проте в Еверета є зв'язки, а Вільсон сам сидить у конгресі. Ці двоє вже знайдуть, як запобігти скандалу, і доб'ються, щоб комісії не створювали. Крім того, у випробуваннях об'єктів Кальмана зацікавлені морський флот і повітряні сили…
Керівникам ПЕК і справді вдалося знешкодити виступ «Нью-Йорк уікенд». Залежна від них преса просто ігнорувала ту статтю так, наче її зовсім не було. «Нью-Йорк уікенд» мала близько ста тисяч читачів і належала до небагатьох газет Сполучених Штатів, що їх називають прогресивними. Але в газетах з мільйонними тиражами, які перебувають під контролем ПЕК, про «чисту» бомбу не надрукували жодного слова. Зате під галасливими заголовками друкувалися статті Едварда Теллера, який твердив, ніби радіація не має не тільки шкідливих наслідків, а навпаки, впливає позитивно, сприяючи «облагородженню» людства. Проте в ті дні населення Сполучених Штатів до таких проблем виявляло мало інтересу. З великих підприємств щодня звільняли дедалі більше робітників і службовців. Тільки з автомобільної промисловості виштовхнули десятки тисяч чоловік. Кількість безробітних вже давно перевищила чотири мільйони й без упину зростала. Раптом виявилося, що автомобілі й мотоцикли жеруть більше бензину, ніж їх власники можуть оплатити; холодильники забирають більше електроенергії, ніж вистачає грошей у дружин робітників; для внесення квартирної плати треба скоротити, витрати на їжу; бутерброди стали тоншими, супи водянистішими, а м'ясо подавалося до стола дедалі рідше.
В той час, коли Брекдорп читав статтю в «Нью-Йорк уікенд», а Лекс Шпрінгер виконував його вказівки, з корпусу 37 дуже обережно і під пильною охороною вивезли «дослідні» об'єкти Кальмана. Коли автоколона зникла на дорозі, що вела до узбережжя Тихого океану, Джек Кальман, який особисто керував відправкою, зітхнув. Через три дні він разом з Брекдорпом вилетить на «Ізабеллу», де вони мали зустрітися з Вільсоном.
Тим часом Барн Кальман разом з фізиком-атомником Бонні прибув на пароплав «Ізабелла», де найважливіші підготовчі роботи вже було завершено. Корабель, ледве гойдаючись на хвилях, кружляв кілометрів за триста від району випробування. Тихий океан здавався безмежним. Сонце лагідно світило, тому перебування на борту судна сприймалося всіма як прогулянка на яхті. Спеціальні команди на мотоботах визначили місце стоянки «Урагана». На різній відстані од місця, де «Ураган» мав об'якоритися, були встановлені тридцять два буї, оснащені вимірними приладами і передавачами. Барн бачив їх розміщення на великій карті, що висіла в розподільчому залі кают-компанії «Ізабелли».
Звідси керуватимуть випробуваннями. Тут будуть зафіксовані до найменших подробиць усі спостереження перед вибухом, під час самого вибуху і після нього. Наслідки випробування передаватимуть на «Ізабеллу» вимірні прилади з борту «Урагана» та буїв. Літаючі теле-фотостанції сфотографують самі вибухи і передадуть відображення в головне приміщення на великий екран. Вільсон не шкодував коштів і поставив на службу сенсації найновіші відкриття в кольоровому телебаченні. Барн мав обладнати на невеличкому острові ще одну вимірну станцію, де, крім звичайних приладів для фізичних і біологічних вимірювань, були прилади, що реєстрували підземні коливання. Цей острів лежав за вісімдесят кілометрів од місця стоянки «Урагана». На ньому жили кілька десятків коричневих людей.
* * *
Хріс Браун був дуже вражений, коли з розмовного апарата в лабораторії несподівано пролунав голос, який наказав йому негайно зайти до Брекдорпа. Хріс ще роздумував, чи не помилка це, але наказ було повторено.
– Іду, – відповів він.
Минуло щось чверть години, поки Браун закінчив розпочатий дослід і вийшов з лабораторії. Електрокар підвіз його до головного будинку. В кабінеті директора Брауна зустрів Лекс Шпрінгер, який ретельно зачинив за ним двері. Браун стиснув тонкі, бліді губи і зупинився між дверима та письмовим столом. Його худе, змарніле обличчя було наче мертве.
Брекдорп нерухомо сидів за письмовим столом. Він підняв руку, подаючи Шпрінгеру знак, що можна починати.
– Містер Браун, – сказав Лекс Шпрінгер, – в ніч на двадцять п'яте березня ви шпигували в корпусі 37.
Хріс Браун ступив крок назад, наче Шпрінгер ударив його в. груди, і мимоволі оглянувся, шукаючи якоїсь опори.
– Це… це підлий наклеп, містер Шпрінгер, – промовив Браун, важко дихаючи.
– Сідайте, містер Браун, – вказав йому на крісло Брекдорп.
Хріс сів.
– Де ви були ввечері двадцять четвертого?
– Я щовечора ходжу в санаторій на процедуру. Це всі знають. Десь о десятій я повернувся, як завжди, з санаторію.
– Правильно, містер Браун, – кивнув Шпрінгер головою. – А коли ви написали листа професорові Джеймсу Стефсону, в якому повідомляли його про, гм, невдалі пологи Ліліан Бредлі?
