Текст книги "Атомний вогонь над океаном"
Автор книги: Курт Герварт Балль
Соавторы: Лотар Вайзе
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)
– Наші чоловіки поїхали на великий корабель. Чому ти їх не привіз із собою?
Запально жестикулюючи, він говорив суржиком англійської і малайської мов. Жінки супроводжували його слова голосними криками.
Барн намагався пояснити дідові, що чоловіки його племені перебувають на борту великого корабля білих, їх запросили в гості – насправді вони сиділи замкнені в трюмі, і він не був певен, що їм дадуть їсти й пити – і одразу ж після того, як сонце згорить, чоловіки повернуться. Барн знав, що це брехня, але все-таки попросив тубільців вважати його своїм гостем. Поки не згасне запалене білими сонце, він залишиться тут, розмовлятиме з жителями острова, бавитиметься з їхніми дітьми, а якщо станеться нещастя, буде разом з ними.
Жінки, діти і старі чоловіки одразу повірили молодому Кальману, від чого йому стало дуже соромно. Барн закупив і привіз із собою майже все, що було в буфеті ресторану «Ізабелли». Тубільці з радістю понесли з катера пакунки у свої хижі. Вони гостинно запросили Барна поїсти на свіжому повітрі під пальмами.
Старий каліченою англійською мовою спитав, чи не вміє білий гість лікувати. Барн привіз із собою перев'язочний матеріал, а також різні таблетки й готові медикаменти. Тіла жінок і дітей, яких йому показали, були вкриті опухами й виразками. Барн одразу зрозумів, що то наслідки атомних променів. Людям ніхто своєчасно не допоміг. Тепер він теж не міг подати їм хоч якусь допомогу. Може, згодом, коли повернеться… Але чи повернеться? Чи не загине він тут разом з цими людьми від морських хвиль, які заллють острів після вибуху бомби на п'ятнадцять мільйонів тонн, або від радіоактивного снігу, що його батько пожене вгору до неба?
Та ні, цього не буде! Якщо батько прочитає його листа, він не запалить бомби, не прикриє злочин своїм іменем. А Вільсон? Для нього бомба – це великий бізнес… Отже, сонце спалахне.
Кальман глянув на людей, що стояли навколо, і йому стало боляче. В них були гарні тіла й добрі очі. І все це знищать вогонь і смерть. Науковець підвівся і сказав, що піде до катера, а потім подивиться на прилади, які він встановив на острові кілька днів тому.
Раптом почулося гудіння літака. Барн прислухався. Адже польоти патрульних літаків уже припинено. Виходить, батько послав машину по нього! Випробування не буде!
Барн побіг до піщаного берега. Літак заревів за горою і пронісся на висоті двадцяти-тридцяти метрів над верхівками пальм.
Барн ніби скам'янів. Це ж не з «Ізабелли» літак. Якась машина зовсім іншого типу. Вона, як вертоліт, почала спускатися на землю майже вертикально. Мабуть, піднімається теж так, без розгону. Барну здалося, що він побачив знайоме обличчя за скляним щитом літака. Невже Хріс Браун? Ні, це неможливо!
Тієї ж миті Хріс Браун ударив Джона Стіпса по плечу і гукнув:
– Внизу стоїть Барн Кальман.
Раптом Браун побачив катер. Він аж очі заплющив від подиву: подумати тільки, тут є і катер…
Барн помахав руками. «Альбатрос» знову піднявся вгору, трохи покружляв і сів біля самих ніг молодого Кальмана. Одразу ж відчинилися дверцята кабіни пілота, і з неї вилізли Хріс Браун та Джон Стіпс.
Друзі обнялися.
– Невже тобі так треба було вилетіти в кругосвітню подорож, Хріс? У тебе ж такий стан здоров'я?
Прибулі вражено перезирнулися.
– Вже й сюди дійшла ця новина? – сміючись запитав Стіпс і цілком серйозно додав: – Наша подорож закінчилася, дорогий друже. Саме тут. Ми хочемо як непрохані гості взяти участь в експерименті ПЕК і по радіо передати світові правду про нього. Ви нічого не маєте проти?
Барн спершу не знав, що відповісти. Він оглянувся, подумав, потім відповів:
– Добре, Джон, якщо ви не спізнилися. Звідси ви тепер навряд чи зможете вилетіти.
Приятелі сіли в затінку пальми. Почувши гудіння літака, тубільці спочатку поховалися в свої хижі, а потім повиходили і поступово підійшли ближче до білих людей. Барн розповів Хрісу і Стіпсу про те, які проведено підготовчі заходи, коли і де мають провести експеримент і чому він опинився тут.
– Вибуху не можна допустити, – сказав, немовби заклинаючи його, Хріс.
– А як ти цьому перешкодиш? – Барн втомлено всміхнувся. – Невже думаєш, що радіограма з катера переконає Вільсона і він відмовиться од випробування бомб? У крайньому разі він перенесе вибух на кілька годин, пошле два-три катери, і нас візьмуть силою. Чи, може, ти хочеш пробратися на борт «Урагана» і знешкодити бомбу? Така можливість ще є, але з контрольною бомбою все одно нічого не зробиш. Вона вибухне на висоті восьми тисяч метрів, а скинуть її з висоти десять кілометрів.
– Тоді я їду на «Ураган».
– Ти божевільний, Хріс, зовсім божевільний.
– Чому? Катер є… – сказав Хріс і замовк. Потім знизав плечима і тихо додав – Звичайно, це дурниці. – А сам подумав: «Варто попрацювати з півгодини на «Урагані», і нещастя не буде».
Стіпс позіхнув.
– Ми летіли майже без посадки, – сказав він пробачаючись. – Скільки ще є в нас часу?
Барн глянув на годинника і відповів:
– П'ять годин.
– Мені дуже хотілося б прилягти на часинку, але боюсь проґавити цікаве. Краще прийму кілька таблеток кофеїну.
Журналіст пішов до літака. Тим часом обидва науковці знову й знову обговорювали можливості поїздки на «Ураган». Залишалася тільки одна надія… у вирішальний момент батько Барна відмовиться од експерименту.
– А хіба рація на катері працює? – спитав Хріс.
– Вона має спеціальний прилад автоматичної сигналізації, – відповів Барн. – Як тільки хтось передає на її хвилі, починає діяти сирена.
Хріс знову знизав плечима і запропонував Барну піти до катера.
В цю мить у дверях кабіни літака з'явився Стіпс і гукнув:
– Хріс! Барн! Швидше сюди! Сенсація!
– Ходімо, Барн, – потягнув Хріс приятеля. – Мабуть, твій батько…
– Ні, ні! – хитнув Барн головою. – Якби це було так, то подала б сигнал рація на катері.
Барн пройшов уперед і виліз на машину до Стіпса. Журналіст потягнув його у радіорубку.
– Слухайте, Барн, Москва припиняє ядерні випробування!
В короткохвильовому приймачі чути було тихий голос. То московське радіо англійською мовою повідомляло, що Радянський Союз вирішив припинити атомні і водневі випробування.
Тим часом до літака підійшов і Браун. Барн висунувся з вікна кабіни і закричав:
– Хріс! Москва припиняє випробування! Росіяни роблять початок!
Браун здивовано глянув на приятеля. Джон Стіпс допоміг Хрісу залізти в машину.
– Слухай!
Барн схопив приятеля за плече і вигукнув:
– Все, Хріс, все закінчилося. Ми можемо повернутися на борт «Ізабелли». Тепер моєму батькові не треба приймати рішення.
Браун похитав головою. Він дивувався, як можуть дорослі люди бути такими легковажними.
– Я не вірю, – сказав він, – що ми можемо повертатися… Твій батько однаково…
– Ні, ні, Хріс! Мій батько не такий лихий! – відповів Кальман.
Він вистрибнув з машини і побіг до жінок, які з цікавістю дивилися на трьох білих. Барн почав їм щось говорити, але вони його не розуміли. Де подівся дід? Мабуть, залишився біля хиж. Барн подався шукати діда, сказавши жінкам, щоб вони йшли за ним. Джон Стіпс схопився за кіноапарат. Це ж будуть чудові кадри: радість тубільців Ратакових островів, що дізналися про припинення ядерних випробувань! Ні, такий підпис не годиться. «Сонце білих людей більше не палатиме!» Оце буде заголовочок!
– Ви з Барном помиляєтеся, – сказав Браун. – Вони зроблять усе, як намічено. З літака скинуть контрольну бомбу, а «чиста» злетить угору разом з «Ураганом». У нас у Штатах не зважають на те, що вирішив Радянський Союз. До того ж цей експеримент провадить не американський уряд. Це випробування – приватна справа Першої електричної корпорації.
– Звичайно, свята з цього приводу не буде, – трохи сердито відповів Стіпс. – Але нам не залишається нічого іншого, як наслідувати приклад росіян, хоч це декому й дуже боляче.
Журналіст вистрибнув з машини і побіг за Барном Кальманом.
Той, жестикулюючи руками, розмовляв із старим тубільцем:
– Москва… Росіяни… Радянський Союз… Еге, росіяни не робитимуть штучних сонць. Американці їх теж більше не робитимуть. Тепер не буде білого пилу, люди більше не хворітимуть від цього.
Джон Стіпс крутив свій апарат, знімаючи кадр за кадром.
Повертаючись до літака, Барн помітив на морі пінистий слід. Він схопив Стіпса за руку і закричав:
– Погляньте! Невже прибув катер від батька?
Та, придивившись уважніше, зрозумів, що цятка віддаляється од них, пливе в океан. То ж його катер.
– Хріс поїхав на «Ураган», – промовив Барн. – Чого йому там треба, Стіпс?
– Хріс хоче знешкодити бомбу, – відповів Стіпс, старанно набиваючи люльку тютюном.
– Але ж він не зможе цього зробити сам, – розпачливо вигукнув Барн. – Я ж йому казав! Та він і сам це добре знає!
– Хріс запевняв, що знає механізм. Погана вийшла історія, Барн. Проте цього ніхто не міг передбачити. Браун тут доводив мені, що тепер ПЕК неодмінно запалить бомбу.
– Тепер неодмінно запалить? – повільно повторив Барн. – І справді. Ми помилялись, Стіпс. Адже експерименти провадяться з «чистою» бомбою. Якщо вони пройдуть успішно, можна буде сказати Москві: «Чого ви хочете, ми вже давно відмовилися од небезпечних радіоактивних реакцій!» Але люди на борту корабля, які вирішують справу, знають, що це брехня. Вільсон, Брекдорп, мій батько. Ні, ні, мій батько цього не знає, його обдурили, сфальсифікувавши аналізи!
– Ви сказали, що написали батькові листа, Барн? Давайте обміркуємо ситуацію. Для Вашінгтона бомба ПЕК «чиста». Отже, уряд не має підстав заборонити експеримент? Таких причин нема. На «Ізабеллі» можна робити все, що заманеться.
– Вільсон неодмінно добиватиметься, щоб бомба вибухнула, але мій батько… – Барн замовк.
Море було спокійне. Над безкраїм простором Тихого океану панував мир.
– Треба повернути Хріса, – знову заговорив Барн. – Негайно підніміть у повітря свій літак. Те, що він робить, просто безумство.
– Безумство, – повторив Стіпс. – Ви маєте рацію. Але божевіллям було б також наздоганяти Хріса. Навіть тоді, якби ми могли це зробити. На жаль, мій «Альбатрос» не може сідати на воду, хоч машина має назву морського птаха. Та я і не вірю, що нам пощастить переконати Хріса. Він не відмовиться од свого наміру. До того ж ми можемо попасти в зону вибуху контрольної бомби! Скільки ще залишилося часу до першого вибуху?
– Сімдесят хвилин, а може, трохи більше, – відповів Барн, знизавши плечима. – Точно не знаю, коли має вибухнути контрольна бомба.
Стіпс почав підраховувати:
– Піднятися в повітря, долетіти туди, знизитися майже до води і спонукати Брауна повернути назад, у крайньому разі примусити його. Якби це нам і вдалося, Хріс однаково не встигне повернутися.
– Контрольна бомба, нібито має вибухнути на висоті вісім тисяч метрів.
– Має! – Стіпс зло розсміявся. – А коли це в нас справджувалися розрахунки? Бомби завжди мають більшу силу, ніж її планують; ракети не злітають вгору або стають «самостійними» і мчать не туди, куди їх спрямовують. А про наші супутники і говорити нічого. – Він замовк, наче не знаходив слів. Потім додав – Хріс, певно, знає, що робить. Він не поїде на вірну смерть.
– Хріс цьому вже не надає значення. В нього такий стан здоров'я. Йому, мабуть, зовсім байдуже, коли він помре, – на півроку пізніше чи раніше.
– Якщо він добудеться до «Урагана» перед вибухом контрольної бомби і якщо вона справді вибухне на передбаченій висоті, то з ним нічого особливого не станеться. Скільки ще лишиться часу після того до вибуху водневої бомби?
– Коли все відбуватиметься за розписом, близько двохсот хвилин.
– Це понад три години. На дорогу назад Хрісу потрібна добра година. Отже, він мав би дві години, щоб здійснити свій намір. А він справиться на «Урагані» за дві години?
– При його стані здоров'я? Важко сказати. Він, правда, знає механізм запалювання, але механізм бомби, вмонтованої в «Ураган», трохи ускладнений. Якщо Хріс знайде там потрібні інструменти…
– А коли не знайде? – тихим голосом запитав Стіпс і вибив люльку, постукавши нею по стовбуру. – Скажіть чесно, Кальман, Браун не впорається. Бомба вибухне. Першим загине Браун, потім спека, неймовірний тиск, морські хвилі, промені… прийдуть сюди.
– Так, це правда.
– Давайте ще поміркуємо…
– Про що? – нетерпляче спитав Барн.
– Є одна можливість: Вільсону по радіо передадуть, що експеримент заборонено. Не з Вашінгтона, адже там вважають, що бомба «чиста». А може, від імені корпорації?
– Цього не буде. Лишається тільки така можливість: мій батько відмовиться.
Барн не наважився навіть знизати плечима.
Джон Стіпс подивився на свою машину. Він явно нервував – покусував нижню губу і перекладав люльку з однієї руки в другу.
– Якщо хочете полетіти звідси, то сідайте в машину. На мене не зважайте, – сказав Барн.
– Дурниці! Я зостаюся тут.
Стіпс повернувся і повільно попрямував до піщаного берега.
У великому залі на авіаносці «Ізабелла» поступово погасили всі вогні, тільки на розподільчому щиті світилися зелені й червоні лампи. Потім темряву розрізав промінь світла і на білому телевізійному екрані з'явилася поверхня моря. В безмежному водному просторі вдалині виднілася ледве помітна цятка – «Ураган». Біля протилежного краю екрана іноді з'являвся берег найближчого острова.
Чийсь одноманітний голос почав лічити:
– Двадцять… дев'ятнадцять… вісімнадцять…
Брекдорп із свистом втягнув у себе повітря.
– Тринадцять… дванадцять… одинадцять… десять…
Френк Вільсон повільно опустив повіки. Час від часу він ловив то правим, то лівим оком маленький кораблик на екрані, його лоб прорізала глибока зморшка. Директор ПЕК сидів підкреслено спокійно і самовпевнено. Потім Вільсон нахилився вперед і моргнув одному з панів, які прибули на авіаносець учора. Можливо, то були репортери, а може, офіцери авіації чи морського флоту в цивільному одязі.
– Сім… шість… п'ять…
Вільсон глянув на Брекдорпа. Той хвилювався, як майже, весь час останніми днями. Тільки на обличчі Кальмана нічого не можна було прочитати. Він був мовчазний і замкнутий. Тепер вони тремтять від страху. А післязавтра, на урочистому засіданні ПЕК, коли він, Вільсон, привітає президента корпорації з найбільшою за столітню історію фірми перемогою, Брекдорп і Кальман всіляко намагатимуться підкреслити свої особисті заслуги. Та вони помиляються! Цей успіх належить йому, Вільсону, тільки йому. Він і відповідальність узяв на себе, навіть Еверет не посягає на його права.
– Чотири… три…
Монтери остаточно відрегулювали приймальні апарати.
Джека Кальмана все більше мучили сумніви. Він ще раз переглянув результати аналізів, які зробив Ватфілд. Ні, Барн неправий, його недовірливість нічим не обгрунтована. Ні, ні і ні. Навпаки, Гарріман був зрадником…
Думки Кальмана перервав голос з репродуктора:
– Один…
Кальман ще встиг подумати: «Контрольна бомба вибухне на великій висоті і не завдасть Барну ніякої шкоди». В цю мить почулося невідворотне слово:
– Нуль…
Джек Кальман підняв руку, поклав палець на червону кнопку і… Нічого не сталося. Секунда, дві, три… Пани, що сиділи в залі, втупили очі в білий екран, дивилися на море, на маленький човен, яким здавався «Ураган». Раптом екран прорізала блискавиця. В залі виникло сліпуче світло. Навіть при зменшенні, яке показував екран, на нього було боляче дивитися.
В небо злетіла вогненна куля, а море палахкотіло червоним полум'ям. Угору до велетенського сліпучого сонця знялася червона хмара. Стовп атомного гриба набрав сірого, потім жовтого і червоного кольорів. Гриб дедалі збільшувався, ширшав, потім почав розвіюватися.
Френк Вільсон відвернувся од телевізійного екрана. Він кинув погляд на світловий циферблат свого годинника і повернув крісло до Брекдорпа.
– Чудово, директоре, вибухнуло точно в призначений час, майже секунда в секунду. «Ураган» нам покаже ще красивішу картину.
Джек Кальман нахилився до Вільсона і промовив:
– Бомба вибухнула надто пізно і впала занадто низько. – Руки професора тремтіли.
– Тисяча метрів не має значення, професоре. – Вільсон дивився на вченого, який сидів біля розподільчого щита, лагідно всміхаючись. – Оці мені педанти! Їм завжди треба зробити розрахунок до двадцятої цифри після коми.
Вільсона цікавили лише цифри, що стоять перед комою! До того ж у цій забутій богом і всіма святими водній пустелі один кілометр справді не має ніякого значення. Освітлене зеленими лампочками розподільчого щита худорляве обличчя Кальмана здавалося Вільсону якимсь примарним. Учений явно потребує, щоб його трохи втішили, підбадьорили.
– Знаєте, професоре, – сказав директор ПЕК, – ваша бомба Х-10, її мільйони тонн тринітротолуолу покажуть нам на екрані чарівну картину. Цього не змогла б зробити навіть найкраща студія Голлівуда! – Вільсон лиховісно засміявся і звернувся до Брекдорпа: – Щастя, що «Ураган» міцно стоїть на якорях і не може посунутися ближче сюди.
Яскраве світло контрольної бомби все ще сліпило очі. Вільсон підняв руку, і сяйво на екрані згасло. Знову ввімкнули лампи на стелі. Вони залили весь зал м'яким, приємним світлом.
Вільсон оглянувся навколо і промовив:
– Панове, перша дія закінчилася. Скористаймось з перерви і зробімо невеличку прогулянку по палубі. Дякую вам за увагу. – Він швидко вийшов із залу.
В коридорі біля каюти до нього звернувся радист:
– Сер, вам радіограма, шифрована.
Вільсон узяв аркуш паперу і втупився в зашифровані спеціальним ключем літери. Останні шість літер були йому знайомі. Вони складали підпис: Еверет. Що йому потрібно? Саме зараз. Може, це вже привітання в зв'язку з експериментами? Вільсон зайшов у свою каюту, замкнув за собою двері, розшифрував текст і розставив у належному порядку літери звичайної абетки.
«З цієї хвилини Москва припиняє ядерні випробування. Еверет».
Вільсон примружив очі. Неможливо. Він ще раз перевірив розстановку літер. Зовсім неможливо. Ця мумія просто жартує!
«З цієї хвилини Москва припиняє ядерні випробування».
Ну й що ж? Що ще? Більше нічого? Москва припиняє? Прокляття, чому ж Еверет не дає ніяких вказівок?
Вільсон підійшов до дзеркала, глянув на себе, заскреготав зубами і зім'яв у кулаці радіограму, його нижня губа безсило відвисла.
Росіяни припиняють! А що, хай йому чорт, роблять американці? Скільки мільйонів вони вгатили в експерименти з бомбами. Для цих випробувань комісія з атомної енергії асигнувала ПЕК майже мільярд доларів. І ось тепер маєш. Еверет, цей старий шкарбун, надсилає лаконічне повідомлення. На мить перед Вільсоном постало сухе пергаментне лице шефа, перекривлене посмішкою. Вільсон ледве утримався, щоб не вдарити по відображенню свого обличчя в дзеркалі. Що він тепер не зробить, усе буде не так. Чи висадять «Ураган» у повітря, чи ні, він однаково буде винен. Вільсон кусав від злості губи. Раптом він збагнув: це ж насмішка. Еверет глузує. І не з нього, а з росіян!
Нехай вони припиняють свої небезпечні щодо радіації випробування. Нам, американцям, нашій ПЕК, більше нічого боятися радіації. Вільсон підійшов до шафи і дістав замкнений багатьма замками чемодан. Із спеціального відділення вийняв дві папки. На зеленій папці було написано: «Таємно! Контрольна бомба Х-10. Результати». На червоній папці був інший напис: «Таємно! Головна бомба Х-10. Результати».
Вільсон зважив обидві папки на руках. На його обличчі з'явилася іронічна посмішка. Наша бомба «чиста»! Документи підтвердять це. Директор ПЕК засміявся і знову замкнув червону папку в чемодан. Спершу потрібна буде зелена.
Кальман вийшов із залу одразу ж за Вільсоном. Він глянув на море, де вдалині над місцем вибуху ще стояла хмара диму. Бомба впала надто низько. Роздумуючи над тим, які наслідки може мати ця обставина, вчений знову спустився на нижню палубу. Коли б усе сталося так, як було заплановано, тоді гамма-промені напевно не зачепили б сина. А тепер? Чи не пошириться їх дія і на острів, куди поїхав Барн? Хто знає. Професор попрямував на ніс корабля, де були розміщені вимірні прилади. Сюди надходили радіограми з «Урагана» та буїв. Правда, в момент вибуху гамма-промені забили всі радіохвилі. Лише через певний час прилади покажуть точніші дані про зараженість місцевості радіоактивними частками.
Біля приміщення, в якому стояли вимірні прилади, вартував незнайомий Кальману чоловік.
– Містер Вільсон тимчасово заборонив входити сюди! – байдуже сказав він.
Учений вражено подивився на нього.
– Я керую експериментом, пропустіть мене! Мені треба глянути на прилади!
Вартовий тільки похитав головою.
– Я професор Кальман!
– Є суворий наказ містера Вільсона.
Кальман зробив такий жест, наче хотів відштовхнути вартового, потім обернувся, зло засміявся і швидко пішов геть. Де Вільсон? Він має негайно дати йому дозвіл пройти до приладів. Це ж просто нечувано!
По дорозі професорові трапився асистент Бонні.
– Ви що-небудь розумієте, Бонні? – звернувся до нього Кальман. – Мені не дозволяють пройти до приладів.
– Мабуть, не хочуть, щоб до приладів пройшов хтось із тих, кому там нічого робити. Заходи безпеки…
– Це ж безглуздя! Мені треба негайно подивитися на прилади. Де Вільсон?
– Я тільки-но бачив, як він зайшов у свою каюту. – Бонні засунув в кишеню руку і вийняв листа. – Нічого турбуватися. Адже прилади автоматично зберігають результати вимірювань, – сказав асистент, бажаючи втішити професора.
Але той уже пішов.
Бонні рушив за ним і гукнув:
– Містер Кальман! Вам лист. Мені його передав стюард. Якщо я правильно зрозумів, лист залишив ваш син…
Кальман схопив листа, подивився на почерк і промовив:
– Від Барна. Дякую.
Але конверта не розірвав. Професор попрямував далі, йому треба було негайно перевірити прилади.
Брекдорп над силу підвівся з крісла. Ах, якби скоріше скінчилася ця історія і він знову повернувся в свій кабінет в Мехіко-Занді з постійною температурою двадцять один градус. Ця каюта справжнє пекло. Тільки температура повітря завдає нестерпних мук, не кажучи вже про радіоактивну небезпеку. Товстун обернувся і крадькома глянув на дозиметр, поспішно вийнявши його з кишені. Звичайно, тут безпечно. Чому «звичайно, безпечно»? Хіба є тепер щось звичайне? Адже бомба впала занадто низько…
Брекдорп повільно піднявся на палубу. «Вільсон кудись дуже квапився, – подумав він. – І Кальман теж одразу зник».
Атомний слон уважно подивився на димовий гриб удалині і саме хотів звернутись із питанням до незнайомого чоловіка, що стояв на палубі, коли підійшов схвильований Кальман:
– Містер Брекдорп! – захекавшись, вигукнув професор. – Мені забороняють пройти до приладів. Я маю негайно перевірити результати вимірювань. Де містер Вільсон?
Намагаючись заспокоїти вченого, Брекдорп поклав йому руку на плече і відвів трохи вбік.
– Чого ви так хвилюєтесь, Кальман? Адже результати контрольної бомби нічого не вирішують.
– Але мені треба перевірити, Брекдорп. Зрештою, це мій експеримент, моє випробування! Бомба впала надто низько і вибухнула на висоті лише кількох сотень метрів над поверхнею моря. Зрозумійте ж це, Брекдорп! – Кальман намагався розмовляти спокійно – і мимоволі впадав у лекторський тон. – Об'єкт був удвічі менший за хіросімську бомбу. Це так звана бебі – дитяча бомба. Пентагону потрібні такі дитячі бомби з обмеженим радіусом дії. Наші контрольні бомби залежно від висоти, на якій вони вибухають, діють у радіусі близько восьмисот метрів. Нам треба встановити силу поштовху викликаного вибухом. Я повинен подивитись, як проходить концентрація радіоактивності і з якою швидкістю вона відбувається.
– Прилади працюють автоматично, – відповів Брекдорп. Він не договорив, бо раптом йому спало на думку: «Вдвічі менша за хіросімську, а та вбила двісті тисяч чоловік…»
– Ходімо вниз, містер Брекдорп, – не відставав од нього Кальман, – пошукаємо містера Вільсона.
Брекдорп більше не опирався. «Очевидно, – подумав він, – конче треба звести Кальмана з Вільсоном, щоб той заспокоїв ученого».
Тим часом Кальман розвивав свою думку далі:
– Внаслідок вибуху виникають явища, про які ми ще нічого не знаємо. Може, ми не маємо права запалювати другий об'єкт.
Атомний слон замислився. Що це означає? Чи не хоче Кальман перешкодити вибуху бомби на «Урагані»? Прокляття! Де ж той Вільсон? Нехай повідомить результати.
Брекдорп і Кальман зайшли в коридор, у кінці якого містилася каюта, де стояли вимірні прилади. Кальман показав на вартового біля дверей і саме хотів щось пояснити, як звідти вийшов Вільсон. Побачивши колег, він весело помахав їм зеленою папкою.
– Чудово, Кальман, просто чудово. Блискучі результати. Вітаю. Бомба на сімдесят процентів чиста від радіації.
Кальман не зрозумів, він не міг збагнути, про що Вільсон каже.
– А хто прийняв записи і перевірив їх? – пошепки спитав професор. Потім після деякого вагання гучніше вигукнув: – Містер Вільсон, я повинен сам перевірити, на власні очі побачити записи приладів. Я… – Раптом Кальмана охопив страх, і від цього його голос став різким, пронизливим. – Я керую експериментом і повністю за нього відповідаю. Ви не маєте права забороняти мені перевірити прилади. Адже результати можна встановити лише через тридцять, сорок, а може і п'ятдесят хвилин…
– Але зараз, професоре, це не головне. – Вільсон підвів Кальмана до ілюмінатора. – Подивіться, як мало лишилося диму! Він майже зовсім розтанув. – Директор ПЕК показав на гриб, що височів на обрії тоненьким стовпчиком. – Почекаємо спершу, що покаже вибух на «Урагані».
Вільсон почав про щось мову з Брекдорпом, і вони вдвох пішли. Кальман залишився на місці і ніяк не міг второпати, що тут сталося. Щось тут не так. Але що? Зайшовши в свою каюту, Кальман почав нишпорити по кишенях піджака, шукаючи лист, який йому передав Вонні. Лист від Барна. Дивно. Чого це Барн залишив листа в стюарда, і чому той передав його Вонні?
– А все-таки треба було б надіслати на «Ізабеллу» радіограму, – сказав Барн Кальман.
Барн і Стіпс хвилин п'ятнадцять обмірковували, що їм робити. Думали над тим, що відповість Вашінгтон на повідомлення з Москви, які вказівки передасть ПЕК на «Ізабеллу» і що зробить Джек Кальман, коли прочитає листа від сина. І ще, чи пощастить Хрісу здійснити його небезпечний намір?
Вони сиділи на пляжі і зважували всі можливості.
– Треба надіслати радіограму, – настійно повторив Барн.
– А ви знаєте довжину хвилі корабельної рації?
– Ні. Але радіограму можна передати через Гонолулу чи Нову Зеландію. Ви ж, певно, можете встановити зв’язок з якоюсь станцією.
– Операція «Ізабелла» провадиться таємно, – сказав Стіпс.
– Нам треба викрити цю прокляту таємницю, Джон. Тоді розгорнеться рух протесту.
– Дорогий друже, більша частина світу зараз спить. Не думаю, що опівночі можна вжити якихось державних заходів проти операції «Ізабелла». Крім того, такі заходи однаково спізнилися б. «Ураган» тим часом буде висаджено в повітря. Якби ми зараз звернулися з радіограмою до світової громадськості, нас віддали б до суду за зраду і викриття державних таємниць. Якщо ж ми завтра повідомимо світ про те, що тут відбулося, то вкладемо і свою частку в боротьбу проти атомної смерті. Тоді ніхто не зможе замовчати цю справу, бо в наших руках будуть докази.
– Виходить, ми повинні стати байдужими спостерігачами найжахливішого злочину, – з відчаєм вигукнув Барн. – Знову і знову загинуть люди. Оці, – він показав на жінок і дітей. – І Хріс, і ви, і я! А коли навіть пощастить нам урятуватися, Хріс усе одно загине!
– Ми не можемо нічого вдіяти, – сказав Стіпс, схиливши голову. – Ні повернути Хріса, ні стримати тих, хто сидить на «Ізабеллі». Не знаю, що ми можемо зробити отут, зараз. Але ж ви не хочете їхати з цього острова, і я теж змушений залишитися.
– Наше життя в руках мого батька, – вигукнув Барн. – Так чи інакше, я твердо заявляю: поки не припинять ці прокляті випробування, ноги моєї не буде в лабораторії.
– А до того часу?
– Я підтримуватиму Берда Магона. Треба знайти шляхи й заходи, щоб і в Штатах підняти людей проти…
Раптом він скрикнув і рвучко закрив руками очі. Довкола виникло сліпуче світло. Здавалося, Барн відчуває його всім тілом.
– Це контрольна бомба!
Бари подивився крізь пальці на море. Там, де стояв «Ураган», на якому перебував Хріс Браун, над краєм моря висіла червона вогненна куля штучного сонця, приблизно у п'ять разів більша за справжнє сонце.
Джон Стіпс надів чорні окуляри і почав знімати кіноапаратом.
– Хріс поїхав на вірну смерть! – гукнув він.
Але сильний удар грому заглушив його голос. Могутній звук розсипався, обізвався луною. Це був нечуваний по силі, жахливий грім, наче в одне з'єдналися незчисленні грози.
Потім настала тиша. Але яскраве сяйво залишилося. Воно так сліпило очі, що не видно було нічого.
– Це контрольна бомба! – знову крикнув Барн. – Вона мала вибухнути на висоті вісім тисяч метрів, але впала значно нижче і розірвалася десь за п'ятсот метрів над морем.
Сіро-жовтогарячий гриб піднімався вище до неба. Це було пекельне, сатанинське видовище. А коли згодом вибухне друга бомба, еквівалентна п'ятнадцяти мільйонам тонн вибухівки, тоді, певно, небесне склепіння розколеться навпіл. На острів обрушиться вогонь страшенної сили. В людей виникне враження, наче гине весь світ. Той вогонь поглине все: море, корабель, острів, людей, його, Стіпса, тубільців і Хріса… І Хріса? А де зараз Хріс? Що з ним?
Радіограми про події в Тихому океані, а також фотознімки передавалися по цілій системі літаючих релейних станцій на американський континент, де перед екранами сиділи спеціалісти з відповідних відомств у Міамі, Вашінгтоні, Лос-Анжелосі.
І. Ф. Стефсону вдалося прийняти цю передачу на екран телеприймача у службовій кімнаті Біт. Правда, для науковців і службовців атомного міста події на Ратакових островах не становили таємниці, але вони знали не все. Сенсація, яку ПЕК готувала для мільйонів людей, мала бути несподіванкою і для них.
У Мехіко-Занді минула третя година опівдні, а там, де проводився експеримент з новою конструкцією Кальмана, по той бік ста вісімдесятого градуса, почався новий день, була десята година ранку.
І. Ф. Стефсон і Біт бачили на екрані те, що за календарем сталося наступного дня. Біт запитала батька, чи не послати, бува, Еверету телеграму. Стефсон вагався, він висловив думку, що Барну, можливо, все-таки пощастило вплинути на батька.
– А якби і пощастило, – міркував Стефсон далі. – Вільсон і Брекдорп на це не звернуть ніякої уваги. Вони притиснуть Кальмана до стіни. На кораблі він їхній в'язень.
У цю мить почалася передача. На екрані замерехтіла маленька цяточка, схожа на корабель. Це гойдався на хвилях «Ураган». Але серед безмежного морського простору його важко було впізнати. «Отже, – подумав Стефсон, – Еверет, Вільсон і уряд не зважили на рішення Москви. Чогось іншого і чекати було важко. А обвинуватять в усьому Кальмана».
