Текст книги "Залишок дня"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Тепер я у великому боргу перед тим ординарцем, бо він не лише допоміг мені з автівкою, а й скерував мене до чарівної місцини, яку б я нізащо не відшукав сам. Ставок невеликий – десь із чверть милі довкруж, так що, ступивши на будь-який виступ, бачиш його увесь.

Тут панує атмосфера цілковитого спокою. Дерева, посаджені довкола ставу, ростуть близько до води, створюючи на березі приємний затінок, а водну гладінь і застигле на ній відображення неба порушують хіба купки очерету. Моє взуття не дозволяє мені прогулятися навколо ставу – навіть звідти, де я сиджу, видно, що стежка пірнає у глибоке багно, – але мушу сказати, що ця місцина така дивовижна, що, приїхавши сюди, я відчув неабияку спокусу обійти її всю. І тільки думка про ймовірну катастрофу, що нею може закінчитися така виправа, і про шкоду, яку я завдав би своєму дорожньому костюму, переконала мене вдовольнитися посиденьками на лавці.

Так я і вчинив, спостерігаючи за досягненнями рибалок, що спокійно сиділи з вудками то тут, то там коло ставу. Їх тут добрий десяток, однак через різкий контраст світла й тіней, що його утворюють повислі над водою гілки, я не міг добре їх роздивитися й мусив облишити свою невеличку розвагу – спробувати вгадати, котрий із рибалок той полковник, у чиєму домі мені надали цінну допомогу.

Супокій, що панує в цій місцині, спонукав мене ретельніше обміркувати те, що спало мені на гадку за останні півгодини. Якби не цей затишок, я б навряд чи далі розважав над своєю поведінкою під час зустрічі з ординарцем. Тобто не думав би, чому я справив таке враження, начебто ніколи не служив у лорда Дарлінґтона. Адже так воно, без сумніву, і було. Він запитав: «Ви що, справді служили тому лорду Дарлінґтону?» – а я дав відповідь, що могла означати лиш те, що я йому не служив. Може, тієї миті я піддався на якусь безглузду примху, але це навряд чи переконливе пояснення такої дивної поведінки. Хай там як, а мушу визнати, що той випадок із ординарцем не заскочив мене зненацька: тут точно є певний зв’язок – який саме, я не знаю – із тим, що трапилося кілька місяців тому під час візиту Вейкфілдів.

Містер і місіс Вейкфілд – подружжя американців, які ось уже двадцять років мешкають в Англії (якщо не помиляюсь, у Кенті). Вони з містером Фаррадеєм мають кілька спільних знайомих у Бостоні й тому одного дня прибули з коротким візитом у Дарлінґтон-Голл – залишилися на обід і перед чаюванням поїхали. Це сталося за якихось кілька тижнів по тому, як містер Фаррадей оселився в маєтку, про час, коли він не міг натішитися своєю покупкою і влаштував гостям аж надміру детальну екскурсію будинком – зокрема кімнатами, де все було затулено простирадлами. Втім, містерові й місіс Вейкфілд не менше за містера Фаррадея кортіло оглянути маєток, і я, займаючись своїми обов’язками, раз по раз чув усякі американські вигуки захоплення, що лунали з тієї чи тієї частини будинку, де опинялися гості. Містер Фаррадей почав показувати будинок з горішнього поверху й допоки провів гостей униз, щоб ті помилувалися розкішними долішніми кімнатами, піднесеного настрою не втратив, а захоплено демонстрував деталі на карнизах і віконних рамах, красномовно описуючи, «чим англійські лорди колись займалися» в кожній кімнаті. Я, звичайно ж, навмисно не підслуховував, але суть сказаного мимоволі почув і здивувався, що в господаря такі глибокі знання, які, попри дрібні неточності, виказували його щире захоплення англійськими манерами. Крім того, було помітно, що гості – особливо місіс Вейкфілд – і самі добре зналися на традиціях нашої країни, а з їхніх численних зауваг ставало зрозуміло, що й вони володіють доволі розкішним англійським маєтком.

На певному етапі екскурсії – я йшов коридором, гадаючи, що товариство вийшло надвір оглянути довколишню територію, – я побачив, що місіс Вейкфілд залишилася позаду чоловіків і пильно розглядала кам’яну арку, що обрамлювала прохід до їдальні. Коли я проминув її, пробурмотівши: «Пробачте, мем», – вона обернулась і сказала:

– О, Стівенсе, може, ви мені підкажете. Ця арка виглядає так, ніби це сімнадцяте століття, але хіба її не встановили тут недавно? Може, за часів лорда Дарлінґтона?

– Цілком можливо, мем.

– Дуже гарна. Але, напевно, це просто копія під старовину, зроблена кілька років тому. Правда?

– Я не впевнений, мем, але це, звісно, можливо.

А тоді місіс Вейкфілд, стишивши голос, запитала:

– Скажіть-но мені, Стівенсе, а який той лорд Дарлінґтон був із себе? Ви ж начебто на нього працювали.

– Ні, мем, не працював.

– Он як, а я думала, що працювали. Цікаво, чому мені так здавалося...

Місіс Вейкфілд обернулася до арки й, поклавши на неї долоню, мовила:

– Тоді невідомо, так це чи не так. Але вона все одно схожа мені на копію. Дуже майстерно виконану, але все ж копію.

Та розмова дуже швидко вилетіла мені з голови, але коли після від’їзду Вейкфілдів я приніс містерові Фаррадею пообідній чай у вітальню, то помітив, що він досить стурбований. Трохи помовчавши, він сказав:

– Знаєш, Стівенсе, а цей будинок вразив місіс Вейкфілд не так сильно, як я сподівався.

– Ви так вважаєте, сер?

– По-моєму, вона подумала, що я вигадую небилиці про історію цього місця. Про всі ті речі, яким уже багато століть.

– Справді, сер?

– Цілий час повторювала: це «копія», се «копія». Вона навіть подумала, що й ти, Стівенсе, – «копія».

– Справді, сер?

– Справді, Стівенсе! Я сказав їй, що ти справжній. Справжній старий англійський дворецький. І що ти прожив у цьому домі тридцять років і служив справжньому англійському лордові. Але місіс Вейкфілд чомусь мені заперечила. І то дуже самовпевнено.

– Ви так гадаєте, сер?

– Місіс Вейкфілд, Стівенсе, була переконана, що ти ні дня тут не працював, поки я тебе не найняв. І взагалі вона сказала, що почула таке від тебе. Можеш собі уявити, яким дурнем я почувався!

– Дуже прикро таке чути, сер.

– Послухай, Стівенсе, це ж справжній давній англійський маєток, правда? Я ж за нього стільки заплатив... А ти – справжній старомодний англійський дворецький, а не просто кельнер, який вдає із себе такого. Ти ж не підробка, правда? Я ж дійсно отримав те, чого хотів?

– Насмілюся сказати, що отримали, сер.

– Тоді можеш пояснити мені, про що торочила місіс Вейкфілд? Бо для мене то велика загадка.

– Цілком можливо, що я змалював пані дещо оманливу картину своєї служби, сер. Прошу пробачення за незручність, яку я спричинив.

– О так, незручність ти спричинив, ще й яку! Тепер вони мають мене за хвалька і брехуна. Але стривай: що ти маєш на увазі – «дещо оманливу картину»?

– Мені дуже прикро, сер. Я й не думав, що поставлю вас у таке незручне становище.

– Але Стівенсе, якого дідька ти розказав їй байку?

Поміркувавши якийсь час над його запитанням, я відповів:

– Мені дуже прикро, сер. Але це пов’язано з тутешніми звичаями.

– Про що ти взагалі говориш, чоловіче?

– Я хотів сказати, сер, що в Англії не прийнято обговорювати колишніх господарів.

– Добре, Стівенсе, я розумію, що ти не хочеш розповідати якихось секретів із минулого. Але нащо заперечувати, що ти працював іще на когось, окрім мене?

– Воно й справді звучить трохи незрозуміло, коли так висловитися, сер. Але колись від персоналу вимагали справляти таке враження. Дозвольте порівняти це з одним звичаєм, що стосується шлюбу. Якщо в товаристві була присутня розлучена пані у супроводі свого другого чоловіка, згадувати про її перший шлюб вважалося непристойним. Такий самий звичай панує і в нашому колі, сер.

– Шкода, що я раніше про нього не чув, – сказав господар, відхилившись на спинку стільця. – Бо через це я виглядав повним телепнем.

Я розумів, що моє пояснення – в якому, звісно ж, була дещиця правди, – на превеликий жаль, нікуди не годилося. Та коли в голові роїться стільки думок, важко присвятити такій дрібниці багато уваги, тож я, цілком природно, забув на якийсь час про той епізод. Але тепер, згадуючи про нього в затишку біля ставка, я більше не сумніваюся, що моя поведінка з місіс Вейкфілд має очевидний зв’язок із тим, що відбулося сьогодні по обіді.

У наш час є багато охочих наговорити всіляких нісенітниць про лорда Дарлінґтона, і, можливо, у вас склалося враження, що я ніяковію або соромлюся через свої стосунки з його світлістю і що саме в цьому – причина моєї поведінки. Дозвольте відразу ж заперечити, що ніщо не може бути таким далеким від правди. Більшість того, що тепер говорять про його світлість, – повне безглуздя, зумовлене цілковитим незнанням фактів. Мабуть, мою дивну поведінку дуже легко витлумачити як небажання зайвий раз слухати дурниці про його світлість: мовляв, я в обох випадках вирішив вдатися до невинної брехні лишень для того, щоб не втрапити у неприємну ситуацію. Справді, що більше я про це міркую, то прийнятнішим мені видається таке пояснення, бо тепер мене дійсно дужче за все дратують побрехеньки, що їх переповідають знову і знову. Скажу тільки, що лорд Дарлінґтон був джентльменом високих моральних стандартів – таких високих, що біля них особи, які торочать нісенітниці про нього, здаватимуться карликами, – і можу поручитися, що він залишався ним до останнього. Важко уявити відвертішу брехню, аніж те, начебто я шкодую, що працював у такого джентльмена. Ви, без сумніву, розумієте, що служити його світлості в Дарлінґтон-Голлі в ті роки означало наблизитися до осердя колеса, що обертає світ, – і то так близько, як тільки можна було мріяти. Я присвятив лордові Дарлінґтону тридцять п’ять років служби – і коли скажу, що весь той час «працював у знатному домі», то навряд чи мої слова будуть безпідставні. Озираючись на свою кар’єру, я відчуваю велике задоволення від того, чого зумів досягнути, і тепер я надзвичайно гордий і вдячний за те, що мені випала така честь.

День третій • Ранок

Тонтон. Сомерсет

Учора я заночував у готелі «Карета й коні» біля самого містечка Тонтон, що в Сомерсеті. З вікна моєї автівки ця садиба із солом’яним дахом, що купалася на узбіччі у променях призахідного сонця, здавалася дуже привабливою. Господар провів мене дерев’яними сходами нагору до невеликої кімнатки – скромно вмебльованої, але цілком пристойної. Коли він поцікавився, чи я вечеряв, я попросив його принести мені сендвіч, який виявився бездоганним вибором на вечір. Та коли за вікном запала темрява, у кімнаті стало гнітюче і я зрештою вирішив спуститися до бару та скуштувати місцевого сидру.

Біля шинквасу зібралося п’ятеро чи шестеро відвідувачів – їхня зовнішність свідчила про те, що ці люди працюють на землі. Замовивши в господаря кухоль сидру, я вмостився за столом трохи далі від них, маючи намір перепочити й зібратися з думками. Та невдовзі стало очевидно, що моя присутність бентежить місцевих, які, здається, відчули потребу виявити гостинність. Як тільки у їхній розмові наставала пауза, хтось із них кидав погляд у мій бік, так наче хотів підійти до мене, та все ніяк не наважувався. Урешті-решт один із тих чоловіків, підвищивши голос, сказав:

– Бачу, ви тут ночувати зібралися, сер.

Коли я підтвердив, що це справді так, він похитав головою і зауважив:

– Вам тут навряд чи вийде виспатися, сер. Хіба будете слухати, як старий Боб, – він кивнув у бік господаря, – тарабанить тут цілу ніч, а потім його жінка репетує на нього з самого ранку.

Господар намагався йому заперечити, а весь гурт тим часом аж заходився від сміху.

– Це справді так? – запитав я. І в цю мить мені сяйнув здогад – та сама, що останнім часом багато разів спадала мені на думку у присутності містера Фаррадея: від мене хотіли почути якийсь дотеп. І справді – місцеві чемно мовчали, дожидаючись, що я скажу далі. Я задіяв усю фантазію і зрештою промовив:

– Тутешній різновид кукурікання, я так розумію.

Мовчанка тривала ще якийсь час – напевно, вони думали, що я продовжу свої міркування. Але, помітивши радісну гримасу на моєму лиці, вони збентежено загиготіли. Після цього повернулися до своєї балачки, а я більше не промовив до них ані слова, тільки трохи пізніше побажав доброї ночі.

Я був досить задоволений власним дотепом у той момент, коли він спав мені на думку, і, чесно кажучи, трохи засмутився, що його належно не сприйняли. А найдужче мене засмутило те, що впродовж останніх місяців я присвячував багато часу й зусиль, аби вдосконалити свої здібності в тій царині. Я намагався поповнити фаховий арсенал умінням приязно балакати, щоб виправдати сподівання містера Фаррадея.

Останнім часом, як тільки випадала вільна хвилина – наприклад, коли містер Фаррадей ішов кудись увечері, – я взяв собі за звичку слухати радіо у своїй кімнаті. Одна з програм, які я слухаю, називається «Двічі на тиждень або частіше», хоча виходить насправді тричі на тиждень. Двоє ведучих обмінюються жартівливими коментарями на різні теми, про які йдеться в листах від слухачів. Я уважно слухаю цю програму, бо дотепи, які в ній звучать, завжди зі смаком і, як на мене, цілком відповідають тону тих добродушних балачок, що їх він мене сподівається містер Фаррадей. Узявши приклад із ведучих, я навіть вигадав невеличку вправу, яку стараюся виконувати бодай раз на день: як тільки настає якийсь дивний момент, я намагаюся сформулювати три дотепи про те, що мене в ту мить безпосереднього оточує. Або – як варіант тієї самої вправи – вигадати три дотепи на основі подій, що трапилися за останню годину.

Мабуть, ви розумієте, чому я так засмутився через учорашній невдалий жарт. Спершу я подумав, що причина мого скромного успіху в тому, що я не висловився достатньо чітко. Однак потім, повернувшись до своєї кімнати, я припустив, що міг образити тих людей. Адже вони могли подумати, що я натякаю, нібито господарева дружина схожа на півня, – але я і близько не мав такого наміру. Я намагався заснути, але ця думка не давала мені спокою і я вирішив, що вранці попрошу господаря мені вибачити. Та він, як мені здалося, був у цілком веселому настрої, коли приніс мені сніданок, тож я вирішив дати собі спокій.

Проте цей незначний епізод яскраво демонструє, які небезпеки приховують у собі різні дотепи. Перш ніж пожартувати, варто сповна оцінити всі ймовірні наслідки свого жарту, але на це завжди бракує часу, тож якщо ви не володієте потрібним умінням і досвідом, то ризикуєте бовкнути щось непристойне. З часом, як слід повправлявшись, я стану майстерно жартувати – сумніватися немає жодної підстави, але з цим пов’язані такі ризики, що я вирішив принаймні деякий час не виконувати цього обов’язку у присутності містера Фаррадея, допоки не здобуду більше практики.

Хай там як, а мушу з прикрістю повідомити, що те, про що вчора ввечері мене застерігали в дотепній формі місцеві – начебто я не зможу виспатися через шум унизу, – таки справдилося. Дружина господаря хоч і не кричала, та все ж теревенила безперестанку – до пізньої ночі, поки вони з чоловіком поралися по господарству, а тоді знову рано-вранці. Втім, я охоче пробачив цьому подружжю, бо видно було, що вони звиклі до важкої праці, а той галас, звісно ж, це підтверджував. Та й, крім того, не варто забувати про мій злощасний дотеп. Отож я у жоден спосіб не виказав того, що вночі погано спав, а подякував господареві й вирушив на прогулянку ярмарковим містечком.

Мабуть, мені вартувало заночувати тут, у закладі, де я зараз сиджу, попиваючи смачний ранковий чай. Адже на вуличній табличці написано не тільки «Чай, закуски і тістечка», а й «Чисті, тихі, затишні кімнати». Той заклад – на головній вулиці Тонтона, майже коло самої ринкової площі, у трохи осілому будинку з важкими дерев’яними балками на фасаді. Я сиджу у просторій залі, оббитій дубовими панелями, у якій вдосталь столиків, аби два десятки гостей почувалися вільно. За вітриною, де лежать розмаїті тістечка та інші ласощі, відвідувачів обслуговують двоє веселих дівчат. Словом, чудова місцина, аби скуштувати вранішнього чаю, але чомусь дуже мало мешканців Тонтона бажають сюди завітати. Наразі мені складають компанію лише дві літні пані, які сидять під протилежною стіною, і якийсь чоловік – може, колишній фермер – за столиком біля великого заскленого виступу. Я не можу добре його роздивитися, бо яскраве ранкове сонце перетворило його на силует. Та я бачу, що він читає газету, раз у раз піднімаючи голову, щоб подивитися на перехожих за вікном. Я спершу подумав, що він на когось чекає, та, здається, він просто хоче не проминути нікого зі знайомих, якщо ті пройдуть повз.

Сам я примостився майже в кінці зали, та навіть звідси виразно бачу залиту сонцем вулицю, а на протилежному хіднику – дороговказ, на якому позначено кілька поблизьких місць. Одне з них – село Марсден. Можливо, ця назва – Марсден – видасться вам знайомою, як видалася вчора мені, коли я побачив її в дорожньому атласі. Відверто кажучи, я навіть відчув спокусу трохи відхилитися від запланованого маршруту, аби побачити те село. Марсден, що у графстві Сомерсет, – саме те місце, де колись була компанія «Ґіффен енд Ко», і саме до Марсдена слід було надсилати замовлення на фірмові темні бруски поліролю, щоб потім їх «подрібнити, змішати з воском і накладати руками». Певний час поліроль для срібла від «Ґіффен енд Ко» вважався найкращим, і лише поява на ринку нових хімічних речовин незадовго до війни знизила попит на цей неймовірний продукт.

Наскільки я пригадую, поліроль Ґіффена з’явився на початку двадцятих, і багато хто вбачає зв’язок між його появою і зміною пріоритетів серед представників нашого фаху – зміною, завдяки якій полірування набуло особливого значення, що його має донині. Як і низка інших важливих подій того часу, ця теж була пов’язана зі зміною поколінь: саме в ті роки «досягнуло зрілості» наше покоління дворецьких, а його представники – як-от містер Маршалл – відіграли чільну роль у тому, що полірування срібла стало настільки важливим. Я, звісно, не маю на увазі, що полірування срібла – а надто столового – раніше вважалося другорядним обов’язком. Але не помилюся, коли скажу, що багато дворецьких – зокрема сучасників мого батька – не вважали це заняття головним: у ті часи дворецькі лиш інколи безпосередньо наглядали за поліруванням срібла, віддаючи цю справу в руки своїх помічників. Вважається, що містер Маршалл першим усвідомив, наскільки важливе срібло: жоден інший предмет у домі не буває об’єктом такої пильної уваги гостей, як столове срібло під час вечері, а отже, саме його можна назвати публічним виявом стандартів, що їх дотримуються в маєтку. І якраз містер Маршалл уперше приголомшив леді та джентльменів, які навідалися до будинку Шарлевіллів, коли сервірував стіл сріблом, наполірованим до небаченого доти блиску. Немає нічого дивного, що зовсім скоро під тиском господарів дворецькі по цілій країні зосередили свої сили на поліруванні срібла. Пригадую, що тоді де не взялися дворецькі, кожен з яких запевняв, начебто винайшов спосіб перевершити містера Маршалла, – і способи ці вони старанно тримали в таємниці, наче французькі шеф-кухарі, які стережуть свої рецепти. Однак тепер – як і тоді – я не сумніваюся, що вигадливі й загадкові методи, до яких вдавалися такі особи як містер Джек Нейборс, практично не впливали на результат. У моєму випадку формула була проста: добротний поліроль і пильний нагляд. Усі досвідчені дворецькі замовляли поліроль Ґіффена, а якщо його застосовувати правильно, можна не хвилюватися, що ваше срібло виблискуватиме не так, як у сусіда.

З радістю згадую численні оказії, коли срібло в Дарлінґтон-Голлі справляло приємне враження на гостей. Наприклад, одного разу леді Астор зауважила, що наше срібло «просто неперевершене» – щоправда, прозвучало це не зовсім доброзичливо. Ще пам’ятаю, як містер Джордж Бернард Шоу, славетний драматург, уважно розглядав покладену перед ним десертну ложку: підніс її до світла й порівнював її поверхню з поверхнею сусідньої тарілки, забувши на мить, що перебуває серед товариства. Та з найбільшою приємністю пригадую той вечір, коли до маєтку із суворо конфіденційним візитом завітала одна дуже поважна персона – член уряду, який невдовзі став міністром закордонних справ. Зрештою, результати цих візитів добре задокументовані, тому я не бачу причини замовчувати, що мова йде про лорда Галіфакса.

Як виявилося, той візит був першим із цілої низки «неофіційних» зустрічей лорда Галіфакса й тодішнього німецького посла гера Ріббентропа. Того вечора лорд Галіфакс прибув дуже насторожений. Щойно переступивши поріг, відразу сказав: «Чесно, Дарлінґтоне, не знаю, що ви мені тут наготували. Я точно про це пошкодую».

Гер Ріббентроп мав прибути не раніш як за годину, тож його світлість запропонував гостеві оглянути маєток – ця стратегія заспокоїла свого часу не одного схвильованого відвідувача. Займаючись своїми справами, я певний час тільки й чув, як лорд Галіфакс у різних кімнатах нарікав на зустріч, що на нього чекала, а лорд Дарлінґтон даремно намагався його втішити. Аж раптом лорд Галіфакс вигукнув: «Ох, Дарлінгтоне, а яке срібло в цьому домі – приємно глянути!». Я, звісно ж, дуже зрадів, коли це почув, але справді радісним підсумком того епізоду стало те, що трапилося за два чи три дні, коли лорд Дарлінгтон мовив: «До речі, Стівенсе, недавно лорда Галіфакса неабияк вразило наше срібло. Йому аж настрій поліпшився». Я чітко пригадую, що його світлість висловився саме так, отож можу сміливо сказати, що стан срібла – то був скромний, але важливий внесок у налагодження взаємин між лордом Галіфаксом і гером Ріббентропом того вечора.

На цьому етапі варто сказати кілька слів про гера Ріббентропа. Сьогодні, звісно, усі вважають, що він був шахраєм: що Гітлер з самого початку планував якомога довше обманювати Англію, приховуючи свої наміри, а гер Ріббентроп мав тільки одне завдання в цій країні – підлаштувати той обман. Як я щойно сказав, це загальноприйнята думка, і я не маю наміру з нею сперечатися. Та все ж трохи дратує, коли чуєш, як тепер люди говорять так, ніби тоді ні секунди не довіряли герові Ріббентропу – так наче тільки лорд Дарлінґтон вірив, що він достойний джентльмен, і підтримував з ним робочі стосунки. Відверто кажучи, у тридцятих гер Ріббентроп був шанованим, навіть бажаним гостем у найзнаменитіших маєтках. Пригадую, що у 1936-1937 роках усі слуги, які приїжджали до нас, тільки й говорили про «німецького посла», і зі сказаного випливало, що чимало знатних леді та джентльменів у цій країні були ним зачаровані. Тому тепер, як я вже казав, дратує, коли чуєш, як ті самі люди розповідають про ті часи, а надто як вони висловлюються про його світлість. Якби ви побачили тогочасні списки їхніх гостей, то відразу б зрозуміли, які ті особи лицемірні, бо гер Ріббентроп не просто вечеряв за їхніми столами, а й часто сидів на чільному місці як почесний гість.

А потім ті самі особи стверджують, нібито лорд Дарлінґтон зробив невідомо що, прийнявши гостинні запрошення нацистів під час кількох поїздок до Німеччини. Думаю, вони б відразу позамовкали, коли б «Таймс» надрукував бодай один зі списків гостей, які відвідували бенкети, що їх влаштовували німці в Нюрнбергу. Річ у тім, що з гостинності німецьких очільників користали найповажніші, найшанованіші англійські леді та джентльмени, і я – як свідок – можу поручитися, що більшість із цих осіб поверталися захоплені і вдячні господарям. Той, хто натякає, нібито лорд Дарлінгтон підтримував таємний зв’язок із загальновідомим ворогом, просто забуває – задля власної вигоди – справжні обставини тих часів.

Мушу також визнати: заяви про те, що, мовляв, лорд Дарлінґтон був антисемітом і підтримував тісні зв’язки з такими організаціями як Британський союз фашистів, – це безсоромні нісенітниці. Таке вигадують тільки ті, хто уявлення не має, яким джентльменом був його світлість. Лорд Дарлінґтон терпіти не міг антисемітизму. Я кілька разів чув, з якою огидою він критикував антисемітські висловлювання. А звинувачення в тому, що його світлість начебто не пускав на поріг євреїв чи забороняв наймати єврейських слуг – це повне безглуздя; був, правда, один дріб’язковий епізод у тридцятих, з якого роздули невідомо що. А стосовно Британського союзу фашистів, можу сказати тільки те, що будь-які спроби знайти зв’язок між його світлістю й тими людьми – просто сміховинні. Сер Освальд Мослі – джентльмен, який очолював «чорносорочечників» – гостював у Дарлінґтон-Голлі разів три, не більше, і то ці візити відбулися ще до того, як його організація виказала свою справжню сутність. Як тільки її мерзенні наміри стали очевидні – і, відверто кажучи, його світлість розпізнав їх швидше за інших, – лорд Дарлінґтон обірвав усякі стосунки з тими людьми.

Хай там що, а згадані організації ніяк не стосувалися політичного життя в цій країні. Лорд Дарлінгтон, як ви згодом зрозумієте, належав до тих джентльменів, які переймаються тільки справді важливими питаннями, і особи, що їх він збирав за своїм столом, були дуже далекі від огидних маргіналів. Особи ці – політики, дипломати, військові, представники духівництва – не тільки були глибоко шанованими людьми, а й по-справжньому впливали на британське життя. Серед них, звісно ж, були і євреї – і цього досить, аби довести, наскільки безглузді закиди на адресу його світлості.

Але я відступив від теми. Я розповідав про срібло і про те, як приємно воно вразило лорда Галіфакса того вечора, коли він мав зустрітися у Дарлінгтон-Голлі з гером Ріббентропом. Хочу відразу наголосити, що я в жодному разі не хотів сказати, нібито вечір, який спочатку міг обернутися для мого господаря повним розчаруванням, закінчився тріумфом лише завдяки начищеному сріблу. Проте лорд Дарлінґтон сам сказав, що срібло бодай на дещицю, та все ж підняло гостеві настрій, тому, мабуть, недарма я згадую той випадок із гордістю.

Деякі представники нашого фаху вважають, що нема значення, на кого працювати, і що ідеалізм, який панує серед нашого покоління – віра в те, що ми, дворецькі, маємо служити великим джентльменам, які сприяють поступу людства, – це тільки пишномовні балачки, ніяк не пов’язані з реальністю. Такі скептично налаштовані особи, безперечно, виявляються найбільшими посередностями в нашому професійному колі. Вони розуміють, що їм бракує здібностей, аби досягнути найвищого щабля, і тому стараються стягнути до свого рівня якомога більше колег. Їхні думки навряд чи варто сприймати серйозно. Однак усе одно приємно, коли можеш назвати випадки у своїй кар’єрі, які свідчать про те, наскільки ці люди помиляються. Дворецький, звісно, мусить повсякчас старанно служити господареві, і службу цю не можна звести до переліку конкретних випадків на зразок того епізоду з лордом Галіфаксом. Але саме такі випадки, як на мене, підкреслюють беззаперечний факт: мені пощастило сповнювати професійні обов’язки в гущі непересічних подій. Тож я, мабуть, маю повне право відчувати задоволення, що його ніколи не пізнають ті, які служать посереднім господарям, – задоволення від того, що можу впевнено сказати: мої зусилля таки мали вплив – бодай і скромний – на хід історії.

Утім, не варто весь час озиратися на минуле. Адже переді мною ще багато років служби. А містер Фаррадей не тільки чудовий господар – він джентльмен з Америки, якому я зобов’язаний продемонструвати все, чим славляться британські дворецькі. Тому вкрай важливо зосередитися на теперішньому й пильнувати, щоб не втрапити в пастку самовдоволення, викликаного колишніми успіхами. Бо, мушу визнати, останні кілька місяців у Дарлінґтон-Голлі справи йдуть не так уже й бездоганно. Нещодавно на поверхню виринуло кілька дрібних огріхів, зокрема квітнева оказія зі сріблом. На щастя, того дня містер Фаррадей не приймав гостей, але мені той випадок все одно завдав великого сорому.

Це сталося вранці за сніданком, і містер Фаррадей – чи то з доброти сердечної, чи через те, що він американець і не зрозумів масштабу моєї помилки, – не сказав мені про це ні слова. Сівши за стіл, він просто взяв виделку, глянув на неї і, провівши кінчиком пальця по зубцях, узявся читати заголовки в ранішній газеті. Він явно не замислювався про те, що робить, а я ж бо відразу помітив, що сталося, й поквапився забрати геть осоружний предмет. І через збентеження зробив це, напевно, зашвидко, бо містер Фаррадей, здригнувшись, пробурмотів: «Ох, Стівенсе...».

Я квапливо вийшов з кімнати й за мить повернувся з такою виделкою, як годиться. Рушивши до стола – і до містера Фаррадея, який сидів, з головою занурившись у газету, – я подумав, що можу тихенько покласти виделку на скатертину, аби не відривати господаря від читання. Але відразу похопився, що містер Фаррадей, цілком можливо, тільки вдає байдужість, аби мене ще дужче не соромити; і що коли я крадькома поверну виделку на місце, він подумає, наче я легковажно поставився до своєї помилки, чи, ще гірше, намагаюся її приховати. Тому я вирішив покласти виделку на стіл з певним притиском, і цим удруге потривожив господаря, бо той глянув на мене і знову пробурмотів: «Ох, Стівенсе...». Цілком природно, що помилки, які трапилися за останні кілька місяців, підточили мою самоповагу, але, з іншого боку, не варто шукати тривожнішої причини, ніж брак персоналу. Ця проблема дуже важлива, і я впевнений, що якби принаймні міс Кентон повернулася до Дарлінґтон-Голлу, такі огріхи відійшли б у минуле. Звичайно, не варто забувати, що в листі міс Кентон – якого я перечитав перед сном у своєму номері – немає нічого, що б однозначно свідчило про її намір повернутися до колишньої роботи. Чесно кажучи, через міркування професійного характеру я, найімовірніше, перебільшив натяки, які, можливо, на нього і вказували. Бо вчора здивувався, як складно виявилося знайти хоч одне речення, яке б виразно засвідчувало, що вона хоче повернутися.

Навряд чи є сенс отак міркувати над цими питаннями, коли через сорок вісім годин я зможу віч-на-віч поспілкуватися з міс Кентон. Проте, лежачи вчора в темряві й дослухаючись, як господар готелю та його дружина наводять лад на кухні, я все ж довгенько перебирав у пам’яті уривки з її листа.

День третій • Вечір

Моском, поблизу Тавістот, графство Девон

Мабуть, варто повернутися на хвилю до того, як його світлість ставився до євреїв, бо я бачу, що питання антисемітизму стало тепер досить дражливе. Насамперед дозвольте мені прояснити ту справу з начебто забороною наймати євреїв на роботу в Дарлінґтон-Голл. Це звинувачення зачіпає безпосередньо мою царину діяльності, тож я маю повне право його спростувати. За ті роки, що я працював у його світлості, серед мого персоналу було багато працівників-євреїв, і хочу наголосити, що до них ніколи не ставилися інакше, ніж до решти, тільки через їхнє походження. Не розумію, у чому причина цих безглуздих закидів – хіба що вона криється, хоч як це смішно звучить, у тих кількох не вартих уваги тижнях на початку тридцятих, коли його світлість перебував під надмірним впливом місіс Керолін Барнет.