Текст книги "Залишок дня"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

– То все дурниця, друже. Я знайшов каністру в гаражі. Мало б вистачити до Кросбі-Ґейта, а там зможете нормально заправитися.

У центрі Москома в сонячному світлі виднілися крамнички – вони стояли навколо церкви, що її шпиль я бачив з пагорба учора ввечері. Однак мені не випало нагоди добре роздивитися село, бо лікар Карлайл невдовзі звернув у бічну вуличку.

– Зріжемо дорогу, – мовив він, коли ми проїжджали повз стайні й трактори.

Довкола не було видно ні душі, а коли ми під’їхали до зачиненої брами, лікар сказав:

– Вибачте, друже, але якщо вам не важко...

Вийшовши з автівки, я підійшов до брами – з котроїсь із поблизьких стаєнь почувся лютий гавкіт кількох собацюр. Я полегшено зітхнув, коли повернувся до лікаря Карлайла, який стояв біля свого «ровера».

Ми рушили вузьким шляхом між високими деревами, обмінявшись дорогою кількома ввічливими фразами. Він поцікавився, як мені спалося в Тейлорів, а потім доволі несподівано сказав:

– Не подумайте, що я невихований, але хочу спитати: ви ж слуга, правда?

Скажу чесно: коли я почув його запитання, мені аж від серця відлягло.

– Так, справді, сер: я служу в Дарлінґтон-Голлі поблизу Оксфорда.

– Я так і гадав. Ті ваші історії про Вінстона Черчилля й усіх інших... Спочатку я подумав собі: е ні, та він бреше як шовком шиє; а потім зрозумів, що цьому є одне просте пояснення.

Кермуючи автомобілем, який піднімався крутою звивистою дорогою, лікар Карлайл глянув на мене, усміхнувшись. Я сказав:

– Я не мав наміру нікого обманювати, сер. Проте...

– Ви не мусите нічого пояснювати, друже. Я прекрасно розумію, як це сталося. Унікальний ви чоловік. Ясно, що наші люди прийняли вас за лорда чи герцога – інакше й бути не могло, – лікар щиросердно розсміявся. – Добре, певно, коли тебе інколи приймають за якогось лорда?

Ми деякий час їхали мовчки. А тоді лікар Карлайл сказав:

– Що ж, сподіваюся, вам було добре з нами.

– Так, дуже добре, сер. Дякую!

– А як вам жителі Москома? Люди ніби непогані, правда?

– Вельми цікаві, сер. Містер і місіс Тейлор мають надзвичайно добрі серця.

– Не кажіть до мене «сер», містере Стівенс. Так, люди в наших краях дуже навіть непогані. Особисто я не проти провести тут решту своїх днів.

У голосі лікаря Карлайла мені вчулося щось дивне. Я не міг зрозуміти, куди він хилить, бо він знову спитав те саме:

– То кажете, цікаві люди, еге ж?

– Так, пане лікарю. І надзвичайно приязні.

– То про що вони вам оповідали цілий вечір? Хоч не набридли вам до смерті своїми сільськими плітками?

– Анітрохи, пане лікарю. Навпаки, розмова вийшла доволі відверта, прозвучали деякі дуже цікаві думки.

– А, то ви про Гаррі Сміта, – засміявся лікар. – Не звертайте уваги. Слухати його весело, але в голові у нього каша. Часом думаєш, що він якийсь там комуніст, а потім як ляпне щось – викапаний торі, хоч стій хоч падай. Поплуталося в нього усе в голові.

– Гм, дуже цікаво.

– То чим він вам вчора баки забивав? Балачками про імперію? Чи про нашу медицину?

– Містер Сміт обмежився темами загального характеру.

– Он як? І якими ж?

Я кашлянув.

– Містер Сміт поділився своїми міркуваннями на тему гідності.

– Нічого собі. Дуже філософська тема як на Гаррі Сміта. З якого пальця він її висмоктав, цікаво?

– По-моєму, містер Сміт наголошував на тому, яка важлива його агітація в селі.

– Та невже?

– Він намагався переконати мене, що мешканці Москома мають власну думку з усіх важливих питань.

– А, ну так. Упізнаю Гаррі Сміта. Гадаю, ви й самі розумієте, що то все дурниці. Вічно той Гаррі старається понакручувати людей. А люди ж не хочуть, аби їх чіпали.

Ми знову трохи помовчали. Потім я сказав:

– Пробачте, що питаю про таке, сер. Але я правильно розумію, що містера Сміта вважають за блазня?

– Гм... Не сказав би. Наші люди дійсно трохи цікавляться політикою. Вони впевнені, що таки пасувало б мати свою думку про те і про се, як їх постійно повчає Гаррі. Але насправді ж вони такі самі, як і всі інші. Хочуть жити спокійно, щоб їх ніхто не чіпав. Гаррі знає все на світі – як те змінити, як се, – але в селі ніхто не хоче перевороту, хай навіть жити стане краще. Люди в цих краях воліють, щоб їм дали спокій, а не напосідалися з п’ятим-десятим.

Мене здивували нотки зневаги, які прокралися до лікаревого голосу. Але він тут же похопився і, усміхнувшись, зауважив:

– Гарний краєвид з вашого боку.

І справді – унизу виднілося село. У ранкових променях воно виглядало дещо інакше, але загалом краєвид був дуже подібний до того, який я вперше побачив у сутінках: мабуть, ми вже наблизилися до місця, де я залишив свого «форда».

– Містер Сміт вважає, що гідність особи якраз і залежить від власної думки.

– А, ну так, гідність. Я вже й забув. Значить, Генрі взявся за філософські поняття. Люди добрі... Уявляю собі, що він там намолов.

– Його висновки, сер, не завжди викликали одностайну згоду.

Лікар Карлайл кивнув, але видно було, що він поринув у роздуми.

– Знаєте, містере Стівенс, – промовив він урешті, – я був запеклим соціалістом, коли тільки сюди приїхав. Вірив у все найкраще для людей і таке інше. А приїхав я сюди сорок дев’ятого. Соціалізм дасть людям жити з гідністю – так я собі думав у той час... Але нащо вам здалися ті дурниці? – засміявшись, він обернувся до мене. – А ви, друже?

– Перепрошую, сер?

– Що таке гідність? Ви як гадаєте?

Щиро кажучи, мене заскочила його прямолінійність.

– Тяжко пояснити таке у двох словах, сер, – відповів я. – Але мені здається, усе зводиться до того, щоб не роздягатися на людях.

– Тобто? Що зводиться?

– Гідність, сер.

– А, – лікар спантеличено кивнув. – Ви вже, напевно, упізнали цю дорогу. Хоча вдень вона трохи по-іншому виглядає. О, що я бачу! Який красунчик!

Лікар Карлайл зупинився поряд із «фордом» і знову охнув: «Ото красунчик!». Він дістав лійку й каністру бензину і люб’язно допоміг мені наповнити бак. Коли я повернув ключ у замку, а двигун, лагідно замуркотівши, ожив, усі хвилювання про те, що з моїм «фордом» сталася справжня «біда», відступили. Я подякував лікареві Карлайлу, і ми попрощалися, хоч я ще добру милю їхав серпантином слідом за його «ровером», поки наші дороги врешті розійшлися.

У Корнволл я в’їхав близько дев’ятої. Дощ ринув допіру за три години, тож небо було вкрите сліпучо-білими хмарами. Того ранку я побачив найдивовижніші краєвиди, які коли-небудь мені траплялися. Прикро, що я не зміг присвятити їм стільки уваги, скільки вони заслуговували, бо мене хвилювала думка, що коли не станеться чогось непередбачуваного, уже до кінця дня я зустрінуся з міс Кентон. Коли я мчав повз широкі поля, де на багато миль довкруж не виднілося ані людей, ані машин, чи обережно проминав чарівні невеличкі села – або радше купки будиночків серед полів, – мої думки знову й знову поверталися до минулого. І тепер, коли я сиджу, нікуди не кваплячись, у Літтл-Комптоні, у ресторанчику цього милого готелю, спостерігаючи, як на сільську площу капотить дощ, думки мої блукають тими самими стежками, і мені ніяк не вдається їх стримати.

Цілий ранок мені не давав спокою один спогад – чи то пак фрагмент спогаду, – що з якоїсь причини не покидав мене всі ці роки. Це спогад про те, як я стояв сам у службовому коридорі перед зачиненими дверима до кімнати міс Кентон. Стояв не лицем до дверей, а напівобернувшись до них, завмерлий від нерішучості – стукати чи ні. Бо тієї миті, наскільки пригадую, мене вразила думка про те, що за тими дверми, за кілька кроків від мене міс Кентон сидить і плаче. Як я вже казав, цей епізод назавжди врізався в мою пам’ять, як і згадка про особливе почуття, що охопило мене, коли я стояв у коридорі. Однак я не впевнений, які саме обставини йому передували. Коли я раніше намагався зібрати спогади докупи, мені здавалося, що те почуття з’явилося відразу по тому, як міс Кентон отримала звістку про тітчину смерть; покинувши її сам на сам зі своїм горем, я вже на коридорі похопився, що не висловив їй свого співчуття. Але що більше я думаю про той випадок, то сильніше переконуюся, що помилився, що насправді той спогад залишився після подій, які відбулися увечері через кілька місяців після того, як у міс Кентон померла тітка, – того вечора, коли до Дарлінґтон-Голлу несподівано прибув молодий містер Кардинал.

Його батько – сер Девід Кардинал – багато років був найближчим другом і колегою його світлості, однак за три чи за чотири роки до того вечора, який я зараз пригадую, він трагічно загинув в автомобільній аварії. Молодий містер Кардинал тим часом створював собі ім’я публіциста, друкуючи в часописах дотепні колонки про міжнародні справи. Вони мало коли припадали лордові Дарлінґтону до вподоби, бо він не раз піднімав голову від журналу й казав: «Знов малий Реджі понаписував дурниць. Добре, що його батько не бачить тої писанини». Проте колонки не заважали містерові Кардиналу далі вчащати до маєтку; його світлість завжди пам’ятав, що то його хрещеник, і ставився до нього як до родича. Проте містер Кардинал не мав звички приходити на вечерю без попередження, тому я трохи здивувався, коли, відчинивши того вечора двері, побачив його на порозі: він стояв, тримаючи обіруч портфеля.

– О, вітаю, Стівенсе! Як справи? – запитав він. – Мої плани на вечір пішли шкереберть, і я хочу спитати, чи лорд Дарлінґтон міг би пустити мене переночувати.

– Дуже приємно знову вас бачити, сер. Я повідомлю його світлість, що ви тут.

– Я мав заночувати в містера Роланда, але, напевно, сталося якесь непорозуміння, бо він кудись поїхав. Мені трохи незручно, що я отак прийшов, але ж сьогодні у вас нічого особливо не відбувається, правда?

– Після вечері його світлість чекає на кількох джентльменів, сер.

– От не пощастило... Не зовсім вдалий час я вибрав. Але я сидітиму тихо й нікому не заважатиму, бо й так маю над чим працювати, – містер Кардинал кивнув на свій портфель.

– Я перекажу його світлості, що ви тут, сер. Якраз складете йому компанію за вечерею.

– О, це я з радістю, але місіс Мортімер навряд чи зрадіє моїй появі.

Я залишив містера Кардинала у вітальні, а сам пішов до кабінету – його світлість зосереджено переглядав якісь папери. Коли я повідомив про прихід містера Кардинала, обличчям лорда Дарлінґтона промайнув подив і водночас роздратування. Він відхилився на спинку крісла й замислився.

– Передайте містерові Кардиналу, що я скоро спущуся, – врешті сказав він. – Нічого не станеться, як він трохи почекає.

Повернувшись до вітальні, я побачив, що містер Кардинал ходить туди-сюди кімнатою, розглядаючи предмети, які вже бачив не один раз. Я передав йому слова його світлості й запитав, чи принести йому чогось.

– Хіба горнятко чаю, Стівенсе. А на кого лорд Дарлінґтон сьогодні чекає?

– Пробачте, сер, але я нічого не можу вам сказати з цього приводу.

– Зовсім нічого?

– Перепрошую, сер.

– Гм, дивно... Ну добре. Краще сидітиму тихо.

Невдовзі після цього я пішов до кімнати міс Кентон. Вона сиділа за столом, хоча ні на столі, ні в її руках нічого не було; щось у її поведінці свідчило про те, що вона вже довго отак сидить.

– Міс Кентон, прийшов містер Кардинал, – мовив я. – Треба приготувати для нього ту саму кімнату, що й завжди.

– Гаразд, містере Стівенс. Я подбаю про це, перш ніж піду.

– О, то ви кудись ідете сьогодні ввечері, міс Кентон?

– Так, іду.

Я, мабуть, виглядав трохи здивованим, бо вона додала:

– Ми говорили про це два тижні тому, містере Стівенс. Ви ж пам’ятаєте, правда?

– Так, звісно, міс Кентон. Перепрошую, мені просто вилетіло з голови.

– Щось сталося, містере Стівенс?

– Ні, нічого не сталося. Сьогодні ввечері мають прийти гості, але у вашій присутності немає потреби.

– Ми ще два тижні тому домовилися, що сьогодні ввечері я буду вільна.

– Ну так, звичайно, міс Кентон. Перепрошую.

Я рушив до дверей, але біля самого порога зупинився, почув позаду себе:

– Містере Стівенс, я хочу вам дещо сказати.

– Слухаю, міс Кентон.

– Це стосовно мого знайомого. Того, з яким я маю сьогодні зустрітися.

– Так, міс Кентон.

– Він покликав мене заміж. Я подумала, що ви маєте право про це знати.

– Звісно, міс Кентон. Дуже цікаво.

– Але я ще не вирішила.

– Зрозуміло.

Вона подивилася на свої долоні, а тоді знову глянула на мене.

– Мій знайомий через місяць приступає до роботи у Вест-Кантрі.

– Ясно.

– Як я вже казала, містере Стівенс, я ще не вирішила. Але подумала, що ви маєте знати про цю ситуацію.

– Щиро дякую, що повідомили мене, міс Кентон. Бажаю вам приємного вечора. А тепер я мушу йти.

Хвилин через двадцять я знову її перестрів – цього разу я був заклопотаний приготуваннями до вечері. Я саме піднімався сходами із заставленою тарілками тацею, коли почув чиїсь сердиті кроки. Обернувшись, я побачив міс Кентон: вона стояла внизу й розлючено на мене дивилася.

– Я так розумію, містере Стівенс, ви хочете, аби я залишилась цього вечора на роботі?

– Та ні, міс Кентон. Ви ж самі казали, що попереджали мене ще давніше.

– Але ж ви розсердилися через те, що я сьогодні йду. Я ж бачу.

– Навпаки, міс Кентон.

– Ви думаєте, що коли будете гриміти тарілками на кухні й тупотіти в коридорі туди-сюди перед моєю кімнатою, то я передумаю?

– У кухні здійнявся гармидер тільки тому, що в останню хвилину перед вечерею приїхав містер Кардинал. Нема жодної причини, через яку ви мали б сьогодні лишатися на службі.

– Я й так піду, містере Стівенс – з вашим благословенням чи без нього. Бо я вже давним-давно домовилася про зустріч.

– Певна річ, міс Кентон. Ще раз бажаю вам приємного вечора.

За вечерею панувала дивна атмосфера. Джентльмени тривалий час їли мовчки – його світлість явно витав думками десь далеко. Врешті містер Кардинал запитав:

– Хтось особливий сьогодні, сер?

– Що?

– Ну, ваші сьогоднішні гості. Є хтось особливий?

– На жаль, не можу тобі сказати, хлопче. Конфіденційна справа.

– Ого. Тоді, мабуть, я тут буду зайвий.

– Де?

– Ну, на тій зустрічі.

– Там і так нічого цікавого для тебе. Але, як я вже казав, конфіденційність на першому місці. Тебе тут не повинно бути.

– Ого, тоді це, гадаю, щось дуже особливе.

Містер Кардинал пильно дивився на його світлість, але той, не промовивши більше ні слова, знову взявся за їжу.

Обоє джентльменів перейшли до курильні – випити портвейну й викурити по сигарі. Поки я прибирав у їдальні й готував вітальню до приїзду вечірніх гостей, то кілька разів мусив пройти повз двері до курильні. І здивувався, почувши, що джентльмени вже не мовчать, як за вечерею, а про щось палко перемовляються. За чверть години голоси стали гучнішими.

Я, звісно, не підслуховував, але ж не почути, як його світлість кричить: «Але це не твоє діло, хлопче! Не твоє діло!» – було просто неможливо.

Я був у їдальні, коли джентльмени нарешті вийшли з курильні. Вони начебто заспокоїлися, бо, ідучи коридором, сказали один одному кілька слів. «Не забувай, хлопче: я тобі довіряю», – мовив його світлість, а містер Кардинал роздратовано відповів: «Та я ж пообіцяв!». На цьому вони розійшлися: лорд Дарлінґтон рушив до свого кабінету, а містер Кардинал – до бібліотеки.

О пів на дев’яту знадвору почувся шурхіт коліс. Я відчинив двері шоферові одного з автомобілів і з-поза його плеча побачив, як з іншого вийшли декілька поліцейських і розійшлися подвір’ям. А вже за мить я супроводжував до будинку двох дуже поважних джентльменів – його світлість зустрів їх у коридорі й квапливо провів до вітальні.

За хвилин десять під’їхав ще один автомобіль, і я відчинив двері герові Ріббентропу – німецькому послу, який уже не раз бував у Дарлінґтон-Голлі. Його світлість вийшов йому назустріч, і перш ніж зникнути за дверима вітальні, двоє джентльменів по-змовницьки перезирнулися. Коли за кілька хвилин мене попросили принести ще закусок і напоїв, четверо джентльменів обговорювали переваги різних сортів ковбас і атмосфера, на перший погляд, здавалася доволі дружньою.

Опісля того я зайняв своє місце в коридорі – біля вхідної арки, де зазвичай стояв під час важливих зустрічей, – і не зрушив з нього, аж поки через дві години хтось не подзвонив у задні двері.

Спустившись, я побачив міс Кентон і поліцейського, який попросив мене підтвердити, що це справді наша економка.

– Мусив перевірити – безпека, міс, нема чого ображатися, – пробурмотів поліцейський і відійшов назад у темряву.

Замикаючи двері, я помітив, що міс Кентон чекає на мене, і сказав:

– Впевнений, що ви гарно провели вечір.

Вона нічого на це відповіла, тому коли ми проходили через темну кухню, я повторив:

– Впевнений, що ви гарно провели вечір, міс Кентон.

– Дякую, містере Стівенс, дуже гарно.

– Радий це чути.

Кроки за моєю спиною раптом затихли, і я почув, як вона запитала:

– Невже вас зовсім не цікавить, що сталося сьогодні ввечері між мною і моїм знайомим, містере Стівенс?

– Не ображайтеся, будь ласка, міс Кентон, але я мушу негайно повертатися нагору. Цієї миті в нашому маєтку відбуваються події світового масштабу.

– А хіба вони колись не відбуваються, містере Стівенс? Що ж, якщо ви так поспішаєте, то я тільки скажу вам, що прийняла його пропозицію.

– Перепрошую, міс Кентон?

– Пропозицію вийти за нього заміж.

– Справді? Мої вітання!

– Дякую, містере Стівенс. Я, певна річ, відпрацюю той час, який зобов’язана відпрацювати, але якщо ви зможете відпустити мене скоріше, ми обоє будемо дуже вдячні. Мій знайомий через два тижні приступає до нової роботи у Вест-Кантрі.

– Я докладу всіх зусиль, щоб якомога швидше підшукати вам заміну, міс Кентон. А тепер перепрошую, але мушу повертатися нагору.

Я рушив з місця й уже майже дійшов до дверей у коридор, коли міс Кентон окликнула мене: «Містере Стівенс!» – і мені знову довелось обернутися. Вона стояла там, де й раніше, тож мусила трохи підвищити голос – у темній порожній кухні її слова розлетілися дивним ехом.

– Я півжиття віддала цьому будинку, і оце все, що ви спромоглися сказати, почувши про моє звільнення?

– Міс Кентон, прийміть мої найтепліші привітання. Але повторюю: нагорі вирішуються справи світової ваги, тож я мушу повертатися на свій пост.

– Ви знаєте, містере Стівенс, що ви – дуже важлива персона для мене й мого знайомого?

– Справді, міс Кентон?

– Так, містере Стівенс. Ми часто розважаємося байками про вас. Наприклад, мій знайомий просить мене показати, як ви затуляєте пальцями ніздрі, коли перчите собі їжу. Регоче потім, як дурний.

– Зрозуміло.

– А ще він обожнює ті ваші напутні промови для персоналу. Я вже навчилася бездоганно вас копіювати. Досить сказати кілька речень – і ми обоє падаємо на підлогу зі сміху.

– Ясно, міс Кентон. А тепер перепрошую, мушу йти.

Я піднявся сходами і знову зайняв своє місце. Та не минуло й п’яти хвилин, як у дверях бібліотеки з’явився містер Кардинал. Він кивнув, щоб я підійшов до нього.

– Не хочу вас турбувати, Стівенсе, – мовив він, – але ви б могли принести мені ще трохи бренді? Бо в моїй пляшці тільки на денці лишилося.

– З радістю принесу вам будь-які напої, яких ви забажаєте, сер. Проте чи справді це мудре рішення, коли зважити, що вам потрібно дописати колонку?

– З моєю колонкою все буде гаразд, Стівенсе. Будьте другом – принесіть ще трохи бренді.

Я повернувся за хвилину – містер Кардинал блукав поміж полицями, розглядаючи корінці. На столі лежали розкидані папери. Коли я підійшов, він щось пробурмотів і опустився у шкіряне крісло. Я підійшов до нього, наповнив келишок і передав йому.

– Ми з вами вже давно приятелюємо, правда, Стівенсе?

– Певна річ, сер.

– Я люблю з вами побалакати, коли сюди приїжджаю.

– Так, сер.

– Не хочете скласти мені компанію?

– Дуже мило з вашого боку, сер, але змушений відмовитися, дякую.

– Стівенсе, з вами точно все добре?

– Усе гаразд, дякую, сер, – відповів я, посміхнувшись.

– Добре почуваєтеся?

– Трохи втомлений, але загалом усе гаразд, дякую, сер.

– Може, ліпше сядете? Ну, як хочете. Словом, як я вже казав, ми вже давно з вами приятелюємо. Тому не буду вам брехати – ви вже й так здогадалися, що я тут не випадково. Мені підказали, що тут має відбутися. Он там, по другий бік коридору якраз у цю хвилину.

– Зрозуміло, сер.

– Та сядьте вже, Стівенсе. Я хочу поговорити з вами як з другом, а ви стоїте з тою клятою тацею так, ніби зараз утечете від мене.

– Перепрошую, сер.

Я поставив тацю і зайняв належну позу в кріслі, на яке показав рукою містер Кардинал.

– Уже краще, – мовив він. – А тепер спитаю вас, Стівенсе: у вітальні зараз прем’єр-міністр, правда?

– Прем’єр-міністр, сер?

– Ні-ні, я все розумію: ви не мусите нічого мені казати. Я знаю, що ви у непростому становищі, – містер Кардинал важко зітхнув і втомлено глянув на папери, розкидані на столі. А тоді сказав:

– Ви й так знаєте, Стівенсе, як я ставлюся до його світлості. Він для мене як другий батько. Нема сенсу знову це повторювати, еге ж?

– Так, сер.

– Він мені небайдужий.

– Так, сер.

– І вам теж до нього не байдуже, правда, Стівенсе?

– Правда, сер.

– Добре. Значить, ми обоє в курсі, яка ситуація. Але подивімося правді в очі. Його світлість утрапив у халепу. Я спостерігав за тим, як він грузне все глибше й глибше, і це мене неабияк хвилює. Він не дасть собі ради, Стівенсе.

– Гадаєте, сер?

– Ви взагалі знаєте, що там відбувається, поки ми з вами тут сидимо? За кілька кроків від нас? У тій кімнаті – я в цьому певен, нема змісту навіть вас перепитувати – зібралися британський прем’єр-міністр, міністр закордонних справ і німецький посол. Його світлість зі шкіри виліз, аби ця зустріч відбулася, і він вірить – і то дуже щиро! – нібито зробив щось добре й почесне. А ви знаєте, Стівенсе, навіщо його світлість зібрав тут цих джентльменів? Знаєте, що відбувається?

– Боюся, що ні, сер.

– Боїтеся, що ні... А скажіть-но, Стівенсе: вам що, узагалі на це начхати? Невже вам анітрохи не цікаво? Люди добрі, чоловіче, та в цьому домі відбувається щось страшенно важливе! Невже вам зовсім не цікаво, що саме?

– То не моя справа – цікавитися таким, сер.

– Але ж лорд Дарлінґтон вам не байдужий. Ви ж самі мені таке сказали. А якщо він вам не байдужий, то чому вас це не хвилює? Чи принаймні не цікавить? Ваш господар запросив на таємні нічні переговори британського прем’єр-міністра й німецького посла, а вам навіть не цікаво?

– Не можу сказати, що не цікаво, сер. Але мені не годиться цікавитися такими справами.

– Не годиться? Ага, ви, певно, думаєте, що в такий спосіб виявляєте лояльність. Так? Ви вважаєте себе лояльним? До кого? До його світлості? Чи, може, до корони, як на те пішло?

– Перепрошую, сер, але я не розумію, на що ви натякаєте.

Містер Кардинал знову зітхнув і похитав головою.

– Ні на що я не натякаю, Стівенсе. Чесно кажучи, я сам не знаю, як бути. Але ж вас це мало хоча б трохи цікавити.

Він замовк, втупившись у килим.

– Ви точно не хочете скласти мені компанію, Стівенсе? – врешті запитав він.

– Ні, дякую, сер.

– Ось що я вам скажу. Його світлість виставляють на посміховище. Я добре все дослідив, я знаю краще за всіх у цій країні, яка ситуація в Німеччині, тож можете бути певні, що з його світлості роблять посміховище.

Я промовчав, а містер Кардинал далі дивися на підлогу відсутнім поглядом. За якийсь час він продовжив:

– Його світлість має дуже добре серце. Але з цим він просто не дасть собі ради. Ним маніпулюють. Нацисти попихають ним, як пішаком. Ви помітили це, Стівенсе? Помітили, що відбувається останні три-чотири роки?

– Вибачте, сер, але я нічого такого не помітив.

– І навіть підозри у вас не виникло? Найменшої підозри, що через свого любого друга гера Ріббентропа гер Гітлер попихає його світлістю, як пішаком, – так легко, як своїми пішаками у Берліні?

– Вибачте, сер, але я нічого такого не помітив.

– Ну звісно, Стівенсе, бо вас таке не цікавить. Перед вашими очима діється невідомо що, а ви навіть не маєте коли зупинитися і з’ясувати, що й до чого?

Містер Кардинал засовався у кріслі, сів рівніше, і якусь мить здавалося, що він розглядає розкидані папери. Зрештою він сказав:

– Його світлість – джентльмен. Ось чому все так вийшло. Він джентльмен, який воював із німцями, і тепер йому хочеться запропонувати переможеному ворогу свою дружбу й щедрість. Природне бажання, адже він джентльмен, справжній англійський джентльмен старого гарту. Ну ви ж мусили це помітити, Стівенсе! Як ви могли таке проґавити? Вони ж цим користалися, маніпулювали, перетворивши щось добре й благородне на те, що зможуть використати для своїх підлих намірів. Ви ж мусили це помітити, Стівенсе!

Містер Кардинал знову втупився в підлогу. Помовчав кілька секунд, а тоді сказав:

– Пам’ятаю, як я приїхав сюди кілька років тому й застав того американця. Тоді була якась велика конференція. Мій батько долучився до її організації. І я пригадую, як той американець – п’яний як чіп, ще більше, ніж я зараз – встав під час вечері й перед усіма гостями тицьнув на його світлість і обізвав його дилетантом. Невмілим дилетантом, який не розуміє, що робить. І знаєте що, Стівенсе? Той американець, як виявилося, мав рацію! Так воно і є. У теперішньому підлому світі нема місця для доброти і благородності. Ви й самі це бачите, правда, Стівенсе? Вони маніпулюють благородними добряками. Ви ж бачите, правда?

– Перепрошую, сер, але, мабуть, не бачу.

– Бачите, просто не хочете визнати. Ну добре, не знаю, як ви, а я не збираюся сидіти склавши руки. Якби батько був живий, він би точно це зупинив.

Містер Кардинал знову замовк і якусь мить здавався дуже зажуреним – напевно, тому, що згадав покійного батька.

– Вам подобається спостерігати, як його світлість іде краєм прірви? – запитав він нарешті.

– Пробачте, сер, але я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі.

– Не розумієте, он як... Що ж, ми з вами друзі, то скажу відверто. Останні кілька років лорд Дарлінґтон був чи не єдиним пішаком гера Гітлера, якого той використовував під час пропагандистських ігрищ у цій країні. Ще б пак: лорд Дарлінґтон – чоловік щирий, благородний і наївний. За останні три роки його світлість мало не самотужки налагодив зв’язки між Берліном і більш як шістдесятьма найвпливовішими персонами в цій країні. Усе склалося чудово – гер Ріббентроп обійшов боком Міністерство закордонних справ. І якщо їхнього з’їзду й тих клятих Олімпійських ігор було замало, можете собі уявити, до чого вони тепер змусили його світлість? Ви хоч уявляєте, про що вони там зараз говорять?

– Боюся, що ні, сер.

– Його світлість намагається вмовити самого прем’єр-міністра прийняти запрошення й зустрітися з гером Гітлером. Він справді вірить у те, що прем’єр хибно тлумачить дії німецького режиму.

– Не розумію, чому б це мало викликати заперечення, сер. Його світлість завжди старався сприяти порозумінню між народами.

– Але то ще не все, Стівенсе. У цю хвилину – ну хіба що я дуже вже помиляюся, – у цю хвилину його світлість обговорює ідею візиту Його Величності до гера Гітлера. Наш новий король завжди підтримував нацистів – тут нема що приховувати. І от тепер він, схоже, зовсім не проти навідатися до гера Гітлера. А його світлість робить усе, що тільки може, аби міністерство перестало опиратися цій жахливій ідеї.

– Пробачте, сер, але я бачу в діях його світлості тільки найкращі, найблагородніші наміри. Зрештою, лорд Дарлінґтон робить усе, що може, аби забезпечити мир у Європі.

– Скажіть мені, Стівенсе: хіба вам не здається, що я все-таки хоч трохи, але маю рацію? Невже вас аніскілечки не цікавить те, про що я кажу?

– Перепрошую, сер, але мушу визнати, що я довіряю тверезим судженням його світлості.

– Після Райнленда всі, хто мислить тверезо, не вірять ані слову гера Гітлера. Його світлість не знає, що робить. Ох, ви на мене образилися?

– Та ні, сер, – сказав я; він, мабуть, так подумав, бо я підвівся, почувши, як у вітальні зателенькав дзвоник. – Мене кличуть джентльмени. Перепрошую.

У вітальні висіла пелена тютюнового диму. Поки його світлість пояснював мені, котру з пляшок вишуканого портвейну принести з погреба, поважні пани із серйозним виглядом мовчки потягували сигари.

У таку пізню пору добре чути, як хтось спускається службовими сходами, тож, напевно, мої кроки збудили міс Кентон. Бо коли я пробирався темним коридором, двері до її кімнати відчинилися і на порозі з’явилася постать, підсвічена світлом зі спальні.

– О, ви ще не спите, міс Кентон, – сказав я, підійшовши ближче.

– Мені соромно за свою сьогоднішню поведінку, містере Стівенс.

– Вибачте, міс Кентон, але я не маю часу розмовляти.

– Будь ласка, не беріть до серця того, що я наговорила. Так безглуздо вийшло...

– Я не взяв до серця нічого з того, що ви казали, міс Кентон. І взагалі я не пригадую, що ви мені говорили. Нагорі відбуваються дуже важливі події. Я не маю часу стояти і теревенити з вами. Раджу вам лягати спати.

Після цих слів я поквапився і вже дійшов до кухні, коли в коридорі запала темрява – міс Кентон зачинила двері до своєї спальні.

Я швидко знайшов у погребі потрібну пляшку й підготував усе, щоб її подати. Отож минуло якихось кілька хвилин після короткої зустрічі з міс Кентон, коли я знову рушив коридором назад, цього разу з тацею. Я побачив, що з-під її дверей усе ще пробивається світло, – вона не спала. Якраз та мить – тепер я в цьому певен – так надовго врізалася мені в пам’ять, мить, коли я зупинився в темному коридорі з тацею в руках, переконаний, що за кілька кроків від мене, по той бік дверей плаче міс Кентон. Цей здогад не мав реальних підстав, бо жодного схлипу я не почув; але я точно знав, що варто мені лиш постукати й зайти до її кімнати – і застану її в сльозах. Не знаю, скільки я там простояв. Тоді здавалося, що довго, але насправді, мабуть, не більше кількох секунд. Бо ж я поспішав нагору з вином для поважного панства й навряд чи дозволив би собі надовго затриматися.

Повернувшись до вітальні, я побачив, що джентльмени перебувають у серйозному настрої. Мені не випало нагоди краще оцінити атмосферу в кімнаті, бо як тільки я увійшов, його світлість узяв у мене тацю і сказав: «Дякую, Стівенсе, я сам усе зроблю. Наразі це все».

Перетнувши коридор, я знову зайняв свій пост біля арки. За той час, що я стояв – добру годину, поки джентльмени врешті не розійшлися, – не сталося нічого, що змусило б мене зрушити з місця. Однак та година, яку я там провів, назавжди закарбувалася в моїй пам’яті. Спочатку, ніде правди діти, у мене був доволі понурий настрій. Та потім відбулося щось дивне: мене огорнуло відчуття глибокого тріумфу. Не пам’ятаю, чи замислювався я над цим у той момент, але тепер можу легко його пояснити. Мені випав надзвичайно виснажливий вечір, та я зміг зберегти «гідність, що відповідає моєму статусу», – і зробив це так, що батько міг би мною пишатися. А там, по другий бік коридору, за дверима, на яких зупинився мій погляд, у тій кімнаті, де я щойно виконував свої обов’язки, найвпливовіші джентльмени Європи вирішували долю нашого континенту. Хто сумнівався в тому, що тієї миті я перебував так близько до гущі подій, як тільки міг бажати будь-який дворецький? Коли я стояв отак, міркуючи над подіями того вечора – тими, що вже сталися, і тими, що тільки розгорталися, – вони здалися мені своєрідним підсумком усього, що я досягнув у своєму житті. Тільки так я можу пояснити відчуття тріумфу, яке огорнуло мене того вечора.