Текст книги "Залишок дня"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Отож немає жодних причин, чому б мені не здійснити автомобільну виправу до Вест-Кантрі. Доведеться, звісно, написати міс Кентон і повідомити її, що я проїжджатиму мимо, а ще подбати про одежу. Також треба залагодити усілякі питання, щоб у маєтку все було гаразд, поки мене не буде. Але загалом я не бачу вагомої причини відмовитися від запланованої подорожі.

День перший • Вечір

Солсбері

Сьогодні ввечері я опинився в готелі у місті Солсбері. Перший день мандрівки завершився, і, чесно кажучи, назагал я досить задоволений. Моя виправа почалася вранці, майже на годину пізніше, ніж я собі планував, хоч на годиннику не було ще й восьмої, коли я склав усі речі й запакував їх у «форд». Місіс Клементс і дівчата теж поїхали на тиждень, тому я чудово усвідомлював, що після мого від’їзду Дарлінґтон-Голл стоятиме порожній – мабуть, уперше за це століття, а то й узагалі відколи його збудували. Дивне то було відчуття – напевно, саме через нього я так зволікав із від’їздом, обходячи маєток по кілька разів, щоб востаннє перевірити, чи все гаразд.

Важко пояснити, що я відчував, коли врешті вирушив у дорогу. Не можу сказати, що мене відразу охопило збудження чи радісне передчуття. Це, без сумніву, пов’язано з тим, що хоч я віддалявся й віддалявся від маєтку, довкола мене простягалися більш-менш знайомі краєвиди. Я завжди вважав, що дуже мало подорожую через домашні обов’язки, які на мені лежать, але, звісно, з часом вирушав то туди, то сюди у справах; і от, схоже, набагато краще ознайомився з сусідніми теренами, ніж собі гадав. Бо, як я вже казав, рухаючись залитою сонцем дорогою до графства Беркшир, я раз по раз дивувався, що все довкола здавалося таким знайомим.

Та зрештою краєвиди стали невпізнавані і я зрозумів, що виїхав за звичні межі. Я чув, як люди розповідали про мить, коли вирушаєш у плавання і з часом перестаєш бачити суходіл. Відчуття збентеження й водночас піднесення, про яке зазвичай згадують, описуючи той момент, напевно, дуже схоже на те, що я відчув у своєму «форді», коли опинився в незнайомих околицях. Це трапилося відразу по тому, як я звернув і виїхав на дорогу, що обгинала край пагорба. Я відчував, що ліворуч крутий схил, хоч за деревами й густими кущами на узбіччі його не було видно. На мене хвилею накотилось відчуття, що тепер я по-справжньому залишив Дарлінґтон-Голл позаду; а ще, скажу відверто, я трохи захвилювався, побоюючись, що звернув не на ту дорогу і лечу в хибному керунку в якісь хащі. Відчуття за секунду-другу минуло б, та все ж я став їхати повільніше. І навіть переконавши себе, що я на правильній дорозі, усе ж зупинив автомобіль, щоб оцінити своє становище.

Я вирішив вийти з автівки і трохи розім’ятися – надворі у мене склалося враження, що я й справді на високогір’ї. По один бік від дороги здіймався порослий кущами й деревцями схил, по другий за листвою відкривався краєвид.

Я трохи пройшов дорогою, зазираючи між листя і сподіваючись краще роздивитися місцевість, коли позаду мене почувся чийсь голос. До тієї хвилі я, звісно, був упевнений, що перебуваю на самоті, тож здивовано обернувся. Трохи далі на протилежному боці дороги починалася стежка, що різко бігла вгору й зникала в гущавині. На каменюці, що лежала на тому місці, сидів худорлявий сивий чоловік у кашкеті й потягував люльку. Він знову щось до мене гукнув – я не розібрав його слів, проте з жестів зрозумів, що він запрошує мене приєднатися до нього. Я спершу подумав, що він волоцюга, але потім побачив, що то простий собі чоловік із тутешніх, який насолоджується свіжим повітрям і літнім сонечком, тож вирішив, що нема жодної причини триматися осторонь.

– Цікаво, сер, – сказав він, коли я підійшов ближче, – наскільки міцні у вас ноги?

– Перепрошую?

Чоловік махнув рукою на стежку.

– Щоб піднятися туди, треба мати міцні ноги й добрі легені. У мене ні з тим, ні з тим не склалося, тому я сиджу внизу. А якби ліпше почувався, то сидів би он де. Там гарне місце, лавка стоїть і все решта. Ліпшого краєвиду в цілій Англії не знайдете.

– Якщо ви кажете правду, – відповів я, – то я волію посидіти тут. Річ у тім, що я вирушив у автомобільну мандрівку, під час якої сподіваюсь оглянути чимало чудесних краєвидів. Не хочеться відразу побачити найкращий, бо ж я тільки виїхав.

Чоловік, схоже, мене не зрозумів, бо тільки повторив:

– Ліпшого краєвиду в цілій Англії не знайдете. Але кажу вам: треба мати міцні ноги й добрі легені.

А тоді додав:

– Ви добре виглядаєте як на свій вік, сер. Думаю, ви спокійно туди виберетесь. Навіть мені таке під силу в ліпші дні.

Я глянув на стежку – крута, та ще й нерівна.

– Кажу вам, сер, ви пошкодуєте, якщо туди не підніметесь. Ніколи не знаєш. Кілька років – і вже може бути запізно, – усміхнувся він. – Піднімайтеся, поки можете.

Тепер мені здається, що той чоловік просто так пожартував – аби зав’язати балачку. Але того ранку його слова здалися мені досить образливими й, мабуть, саме бажання довести, який його натяк безглуздий, спонукало мене рушити вгору.

Хай там як, а я дуже радий, що це зробив. Прогулянка, звісно, видалася не з легких – стежка кружляла зиґзаґами метрів зі сто вгору, – проте якихось особливих труднощів мені не завдала. Зрештою я дійшов до невеликої галявини: саме її й мав на увазі той чоловік. Там на подорожнього чекала лавка – і, звісно, прегарний краєвид, скільки око сягало, на тамтешні околиці.

Удалечінь хвилями котилися поля. Оточені кущами й деревами, вони то м’яко підіймалася, то знову спадали. Ген-ген виднілися якісь цятки – мабуть, вівці. Праворуч, майже на самому обрії я розгледів щось схоже на квадратну церковну вежу.

Приємно було, звісно, отак стояти: звуки літа довкола й легенький вітерець на обличчі. І, здається, саме тоді, споглядаючи краєвид, я вперше відчув настрій, що пасував мандрівці, яка чекала на мене. У ту хвилину мене наповнило здорове, радісне передчуття, що попереду чимало цікавих пережиттів. Якраз тоді я вирішив не перейматися надміру єдиним службовим завданням, що поставив перед собою на час мандрівки: себто тим, що стосувалося міс Кентон і нагальних клопотів із персоналом.

Але то було вранці. А ввечері я опинився в затишному готелі неподалік від середмістя Солсбері. Це, схоже, доволі скромний заклад, але дуже чистий і цілком відповідає моїм потребам. Через «форд» містера Фаррадея і хороший крій мого костюма власниця, жінка років сорока, прийняла мене як поважного гостя. По обіді – а я прибув до Солсбері десь о пів на четверту – я написав у її журналі свою адресу, Дарлінґтон-Голл, і побачив, що вона дивиться на мене із якимось трепетом, припускаючи, певна річ, що я джентльмен, звиклий ночувати в «Рітці» чи «Дорчестері», й обурено вискочу геть із її готелю, щойно побачу свою кімнату. Вона повідомила, що має вільний двомісний номер з вікнами на вуличку і що залюбки запропонує його мені за ціною одномісного.

Потому мене провели до мого номера, де в ту пору дня сонце гарно освітлювало квіткові візерунки на шпалерах. У кімнаті стояло два ліжка; великі вікна виходили на вулицю. Коли я поцікавився, де лазничка, господиня зніяковіло відповіла, що хоч двері до неї якраз навпроти моїх, гаряча вода з’явиться допіру після вечері. Я попросив її принести мені чаю, а коли вона пішла, взявся оглядати кімнату. Ліжка були бездоганно чисті й акуратно застелені. Умивальниця в кутку теж стояла чиста-чистісінька. Визирнувши у вікно, я побачив по той бік вулиці пекарню з розмаїтими тістечками у вітрині, аптеку й перукарню. Трохи далі вуличка перетинала міст, що дугою здіймався над річкою, і губилася серед полів. Освіживши лице й руки холодною водою з умивальниці, я вмостився на стілець із твердою спинкою, що стояв ліворуч коло вікна, і так сидів, поки принесли чай.

Було, мабуть, по четвертій, коли я покинув готель і вийшов на вулиці Солсбері. Широкі, просторі, вони створювали в місті особливу атмосферу, і я кілька годин із задоволенням блукав ними у променях лагідного, теплого сонця. До того ж виявилось, що місто ховає в собі чимало приваб: на своєму шляху я проминув вервечки чарівних, оббитих деревом старих будинків, а тоді перетнув один із потічків, які протікають містом, через кам’яний пішохідний місток. І, ясна річ, відвідав чудесний собор, що його так вихваляла місіс Саймонс у своїй книжці. Знайти цю грандіозну споруду виявилося дуже просто – її шпиль видно з усіх куточків Солсбері. Повертаючись увечері до готелю, я кілька разів зиркав через плече і щоразу бачив позаду себе те саме: за величним шпилем сідало сонце.

Однак тепер, коли я сиджу собі отак у тиші кімнати, мені здається, що після першого дня мандрівки зі мною залишився не образ Солсберійського собору чи котроїсь із тутешніх дивовижних місцин, а той прегарний краєвид, на який я натрапив уранці, – хвилясті поля Англії. Певна річ, я охоче вірю, що інші країни можуть похвалитися мальовничішою природою. В енциклопедіях та журналах «Нешнл Джиоґрафік» я, звісно ж, бачив приголомшливі світлини різних місць із усіх куточків світу: величні каньйони й водоспади, прегарні гірські пасма. Мені, безперечно, не випала честь побачити їх на власні очі, проте я все ж насмілюся із сякою-такою упевненістю сказати, що найвишуканіший англійський ландшафт – як отой, що я побачив уранці, – має одну рису, якої бракує ландшафтам в інших країнах, хай навіть, на перший позір, набагато унікальнішим. На мою думку, саме завдяки цій рисі англійський ландшафт видасться будь-якому неупередженому спостерігачеві найприємнішим на світі, й рису цю найкраще описати словом «велич». Бо й справді: коли я стояв уранці високо на пагорбі й дивився на землі, що простягалися переді мною, то виразно пережив рідкісне, проте безпомильне відчуття – відчуття, що перебуваєш поряд із чимось величним. Ми називаємо свої землі Великою Британією, і дехто, мабуть, вважає це нескромністю. Але не побоюся сказати, що, як на мене, самі лиш краєвиди нашої країни виправдовують вживання цього пафосного прикметника.

І все ж, що воно таке – ота «велич»? У чому вона полягає? Я чудово розумію, що аби відповісти на таке запитання, потрібна у стократ мудріша голова, ніж моя, проте якби я міг висунути певну версію, то сказав би, що красу наших земель вирізняє не що інше, як брак драматизму чи помпезності. Їм властивий спокій і стриманість. Немовби земля усвідомлює власну красу, власну величність і не відчуває потреби кричати про них на весь світ. Натомість краєвиди в Африці чи Америці – хоч, ясна річ, дуже цікаві – програють в очах неупередженого спостерігача: надто вони вже крикливі.

Це питання дуже схоже на інше, що завжди викликало запеклі суперечки серед моїх колег: «великий» дворецький – який він? Ми провели не одну вечірню годину біля каміна в кімнаті для слуг за приємними дискусіями на цю тему. Ви, напевно, зауважили, що я сказав «який він» замість «хто це». Річ у тім, що питання про те, хто саме був авторитетом для нашого покоління, ніколи не спричиняло серйозних дебатів. З-поміж цих осіб, зокрема, містер Маршалл із маєтку Чарлвіл і містер Лейн із Брайдвуда. Якщо вам колись випала честь познайомитися із цими панами, ви, безперечно, знаєте, про яку саме рису я говорю. І, звичайно, розумієте, що я маю на увазі, коли кажу, що дати визначення їй зовсім нелегко.

Хоча що більше я про це думаю, то більше розумію: усе ж не можна казати, що, мовляв, розмов про те, хто ж був великим дворецьким, зовсім не вели. Треба уточнити, що їх не вели в колі достойних фахівців своєї справи, які знаються на таких питаннях. У кімнаті для слуг у Дарлінґтон-Голлі – як у всякій кімнаті для слуг у будь-якому маєтку – мусили приймати працівників із різним рівнем інтелекту й розуміння, і я пам’ятаю, що не раз кусав губи, коли хтось із персоналу – часто, на жаль, з мого власного – захоплено розхвалював таких осіб як, скажімо, містер Джек Нейборс.

Нічого не маю проти містера Джека Нейборса, який, на жаль, наскільки мені відомо, загинув на війні. Я згадав про нього тільки тому, що він був типовим прикладом. У середині тридцятих на наших теренах ім’я містера Нейборса два чи три роки поспіль згадували чи не в кожній розмові у службових кімнатах. Навіть у Дарлінґтон-Голлі, як я вже казав, не один заїжджий слуга розповідав найсвіжіші байки про подвиги містера Нейборса, так що мені й таким як містер Ґрем доводилося з прикрістю вислуховувати побрехеньку за побрехенькою. А найприкріше було спостерігати, як наприкінці кожної байки начебто достойні працівники подивовано хитали головами й бурмотіли: «Той містер Нейборс – справді найліпший з усіх».

Ні, я ні на мить не сумніваюся, що містер Нейборс мав чудові організаційні вміння. Наскільки мені відомо, він блискуче організував багато великих прийомів. Але він так і не наблизився до статусу великого дворецького. Я сказав би вам те саме, коли він ще мав блискучу репутацію, – і точнісінько так само спрогнозував би його падіння через кілька скороминущих років слави.

Як часто ви чули, щоб дворецький, якого ще вчора усі вважали генієм свого покоління, за кілька років виявився нікчемою? А потім колеги, які засипали його похвалами, так завзято славили якусь іншу персону, що навіть не мали часу зупинитись і подумати, чи добре вони вміють оцінювати інших. Об’єктом балаканини в кімнаті для слуг є зазвичай якийсь дворецький, що раптом опинився у всіх на слуху, бо його призначили у відомий маєток, або тому, що він зумів непогано організувати два чи три багатолюдні прийоми. У службових покоях в усіх куточках країни тільки й пліткують про те, що до нього начебто підійшов той чи той джентльмен або що кілька найблагородніших маєтків змагаються за його послуги, навперебій пропонуючи шалену платню. Та що зазвичай трапляється за якихось кілька років? Особа, якій ще донедавна було море по коліна, дає маху чи з якоїсь іншої причини втрачає милість господарів, покидає маєток, у якому свого часу прославилася, і зникає безвісти. А пліткарі тим часом обирають собі когось іншого, ким захоплюються. Серед слуг, які до нас приїжджають, найгірше поводяться камердинери, які зазвичай мріють стати дворецькими, і то негайно. Саме вони вічно наполягають, що треба наслідувати того чи того, і повторюють те, що їхній герой сказав на певну фахову тему.

Мушу одразу зауважити, що багатьом камердинерам, ясна річ, ніколи б і на думку не спали такі дурниці – це і є фахівці найвищого рівня. Щоразу, як двійко чи трійко таких осіб збиралося в нашій кімнаті для слуг – я маю на увазі достойників на кшталт містера Ґрема, з яким я, на жаль, втратив зв’язок, – між нами точилися надзвичайно цікаві та глибокі дискусії про найрізноманітніші нюанси нашого покликання. Ті вечори, певна річ, належать до моїх найулюбленіших спогадів про минулі часи.

Та дозвольте мені повернутися до справді цікавого питання – питання, що його ми залюбки обговорювали, коли наших вечорів не псували балачки тих, кому бракувало елементарного розуміння нашої професії. Звучить воно так: великий дворецький – який він?

Наскільки мені відомо, попри палкі суперечки, що роками не вщухали довкола цього питання, наша спільнота хіба раз чи два намагалася сформулювати офіційну відповідь. На думку спадає тільки один випадок, коли спілка Гейза спробувала було окреслити критерії для вступу. Ви, мабуть, не чули про спілку Гейза, бо тепер про неї мало хто говорить. Однак у двадцятих і на початку тридцятих вона мала значний авторитет у Лондоні та у прилеглих графствах. Багато хто взагалі вважав, що спілка стала надто могутня, і радів, коли 1932 чи 1933 року вона мусила припинити свою діяльність.

Спілка Гейза начебто приймала до своїх лав дворецьких «лиш найвищого класу». Впливовою і славнозвісною спілка стала завдяки тому, що, на відміну від інших установ такого штибу, які, щойно з’явившись, тут же зникали, вона зуміла втримати дуже тісне коло учасників, що додавало її постулатам переконливості. Більш як тридцять осіб у спілці начебто ніколи не було – а зазвичай дев’ять чи десять. Ця особливість, а також те, що спілка Гейза була доволі закритим товариством, створила їй загадковий образ, так що міркування на фахові теми, які вона час від часу оприлюднювала, сприймали наче витесані на кам’яних скрижалях заповіді.

Однак було одне питання, про яке спілка довший час відмовлялася вести мову, – критерії до вступу. Їх вимагали оголосити, щораз наполегливіше і наполегливіше, і ось у відповідь на серію листів, надрукованих у «Щоквартальнику для камердинерів», спілка визнала, що «заявник мусить служити у знатному домі». «Хоча, безперечно, – було сказано далі, – сам по собі цей критерій далеко не задовольняє всіх вимог». До того ж стало очевидно, що маєтки комерсантів чи «скоробагатьків» спілка знатними не вважала, і мені здається, саме цей застарілий підхід підірвав авторитет, що давав спілці змогу встановлювати стандарти в нашій професії.

У відповідь на подальші листи до «Щоквартальника», спілка пояснила свою позицію так: її учасники погоджуються із думкою певних дописувачів про те, що в деяких будинках комерсантів справді працюють бездоганно вишколені дворецькі, та все ж вважають, що «послугами таких осіб не забаряться скористатися справжні леді та джентльмени». Потрібно дослухатися до думки «справжніх леді та джентльменів», заявляла спілка, інакше «можна просто запровадити пріоритети більшовицької Росії». Таке пояснення тільки підкинуло дров у багаття, і до редакції посипалося ще більше листів із закликами оприлюднити критерії вступу. Врешті-решт у короткому листі до «Щоквартальника» спілка пояснила – тут я спробую якомога точніше процитувати з пам’яті, – що «найголовніша вимога – аби заявник мав гідність, що відповідає його статусу. Якщо він цієї вимоги не задовольняє, його не приймуть, хоч якими досягненнями він може похвалитися».

Хоч я і не палкий прибічник спілки Гейза, та все ж упевнений, що ця вимога спирається на правдиві факти. Коли брати до уваги тих, кого вважають «великими» дворецькими – скажімо, містера Маршалла чи містера Лейна, – справді виглядає на те, що рису, яка вирізняє їх з-поміж інших дворецьких, котрі досягнули майстерності у своїй справі, можна назвати словом «гідність».

Звідси, ясна річ, випливає наступне питання: що ж таке гідність? Саме про це ми з містером Ґремом та іншими колегами вели найцікавіші дискусії. Містер Ґрем любив казати, що гідність – це щось на зразок жіночої краси, тому нема змісту навіть намагатись її витлумачити. Я натомість дотримувався думки, що проводити таку паралель – означає принижувати гідність таких осіб як містер Маршалл. Аналогія містера Ґрема не подобалася мені ще й тому, що вона натякала на те, нібито гідність дається або не дається за примхою природи, а якщо її не закладено від народження, то намагатися її набути так само марно, як негарній жінці намагатися стати красунею. Та все ж більшість дворецьких зрештою розуміють, що гідність у них – не вроджена риса, проте я щиро переконаний, що упродовж служби вони можуть докладати всіх зусиль, аби її набути. Певен, що великі дворецькі, які нею володіють – як-от містер Маршалл, – розвинули її через багато років самостійного вишколу й ретельного аналізу власного досвіду. Як на мене, той, хто дотримується такого погляду, як містер Ґрем, відразу капітулює на службовій стежці.

Та попри скептичну налаштованість містера Ґрема, ми з ним, пригадую, згаяли чимало вечорів, намагаючись збагнути, чим особлива ця «гідність». Згоди ми так і не дійшли, але за час наших суперечок я виробив доволі тверду позицію, якої більш-менш дотримуюсь і досі. І тепер хотів би, коли ваша ласка, спробувати описати, що, на мою думку, означає гідність.

Гадаю, ви погодитеся, що містер Маршалл із маєтку Чарлвіл і містер Лейн із Брайдвуда – великі дворецькі нашого часу. Можливо, вас удасться переконати, що містер Гендерсон із замку Бренбері теж належить до цієї рідкісної когорти. Та ви подумаєте, що я упереджений, коли скажу, що мій рідний батько з багатьох причин може зрівнятись із цим панством і що я здавна шукав ознак тієї «гідності» саме в його роботі. Але я твердо переконаний у тому, що на той час, коли батько досяг найбільшого професійного успіху в маєтку Лафборо, він, безперечно, був живим утіленням гідності.

Я розумію, що коли на це подивитись об’єктивно, доведеться визнати: батькові таки бракувало кількох рис, якими б мали бути наділені великі дворецькі. Проте я вважаю, що саме ці риси є поверховими й несуттєвими; вони, певна річ, привабливі, мов крем на торті, однак справжньої ваги не мають. Ідеться про хороший акцент та володіння мовою чи загальні знання з розмаїтих тем, як-от соколині лови чи спарювання тритонів – те, чим мій батько похвалитися не міг. До того ж не варто забувати, що батько був дворецьким старшого покоління й починав службу в часи, коли такі риси не вважалися цінними, надто для дворецького. Одержимість красномовністю і знаннями загального характеру з’явилася допіру за нашого покоління, і початок їй поклав, мабуть, містер Маршалл – саме його послідовники, люди менш достойні, намагалися наслідувати його велич, хибно прийнявши другорядне за головне.

На мою думку, наше покоління забагато переймалося «декораціями»: хтозна скільки часу й сил ішло на те, аби виробити правильний акцент і навчитися красномовності, скільки годин було змарновано на перечитування енциклопедій і багатотомників «Перевір свої знання», тоді як варто було присвятити цей час опануванню основ.

Відповідальність за це, безперечно, лежить на наших плечах, проте я все ж мушу зауважити, що деякі господарі всіляко заохочували такі новаторства. Прикро про це казати, але останнім часом багато маєтків – зокрема й ті, що належать найблагороднішим родинам, – почали змагатися між собою і не соромляться вихвалятись перед гостями банальними досягненнями своїх дворецьких. Я чув чимало історій про те, як дворецького виставляли на показ, наче мавпу на вечірці. Та й сам я на власні очі бачив жалюгідну розвагу, що її частенько влаштовували в одному домі, коли гості кликали дворецького й діймали його довільними запитаннями – скажімо, хто виграв дербі того чи того року, – начебто вони були у мюзик-холлі й перед ними виступав чолов’яга з феноменальною пам’яттю.

Мій батько, як я вже казав, належав до покоління, яке, на щастя, добре розуміло, що по-справжньому цінується в нашій службі. І попри недосконале володіння англійською й не надто глибокі загальні знання, він не лише розумівся на тому, що треба для управління маєтком, а й набув – на вершині своєї кар’єри – тієї «гідності, що відповідає його статусу», як стверджувала спілка Гейза. Спробувавши описати, що саме, на мою думку, надало моєму батькові цієї особливої риси, я, цілком можливо, зможу висловити власні уявлення про гідність.

Батько все життя любив розповідати одну історію. Я ще змалку слухав, як він розказує її гостям, а потім знову чув її, коли став лакеєм і приступив до служби під його наглядом. Пригадую, як батько вкотре розповідав її, коли я навідався до нього після того, як обійняв свою першу посаду дворецького в доволі скромному домі містера й місіс Маґґеридж в Еллшоті, що в Оксфордширі. Та історія, безперечно, багато для нього важила. Покоління мого батька не звикло все обговорювати й аналізувати, як ото наше покоління, тож мені здається, що, оповідаючи й переповідаючи ту історію, батько критично обмірковував свою службу. А отже, це важливий ключ до його способу мислення.

Історія була, вочевидь, правдива і стосувалася одного дворецького, який, вирушивши разом із господарем до Індії, служив там багато років і утримував серед тамтешнього персоналу такі самі високі стандарти, до яких звик в Англії. Одного пообіддя дворецький увійшов до їдальні, щоб упевнитись, що все готово до вечері, коли раптом помітив тигра, який спокійнісінько лежав собі під столом. Дворецький вийшов навшпиньки з їдальні, обережно зачинивши двері, а тоді без поспіху рушив до вітальні, де господар чаював із гостями. Там він, стримано кашлянувши, привернув господареву увагу й шепнув йому на вухо: «Перепрошую, сер, але, схоже, в їдальні причаївся тигр. Чи дозволите скористатися гвинтівкою?».

Згідно з легендою, за кілька хвилин господар і його гості почули три постріли. Коли за якийсь час дворецький знову увійшов до вітальні зі свіжим чаєм, господар поцікавився, чи все гаразд.

«Усе чудово, дякую, сер! – почув він у відповідь. – Вечерю подадуть о звичній годині, а я маю за приємність повідомити, що до тієї пори в їдальні не залишиться жодного помітного сліду від нещодавньої оказії».

Оту останню фразу – «до тієї пори в їдальні не залишиться жодного помітного сліду від нещодавньої оказії» – батько повторював, схвально киваючи головою і сміючись. Він не казав, що знайомий із тим дворецьким чи з тим, хто його знав, проте завжди наголошував, що події відбувалися саме так, як він про них розповідав. Хай там як, а те, правдива та історія чи ні, не має великого значення; важить те, що вона свідчить про батькові ідеали. Бо тепер, озираючись на його службову стежку, я розумію, що упродовж усіх тих років він, мабуть, намагався стати дворецьким з тієї історії. І, як на мене, на вершині кар’єри батько таки досягнув бажаного. Бо хоч йому так ніколи й не випало нагоди натрапити на тигра під столом, тепер – коли я обмірковую все, що знаю або чув про батька, – на думку спадає щонайменше кілька випадків, коли він виявив саме ту рису, якою був наділений герой його оповідки і якою він так захоплювався.

Про один із них мені розповів містер Девід Чарлз із «Компанії Чарлза й Реддінґа», який іноді навідувався до Дарлінґтон-Голлу за часів його світлості. Якось увечері, коли я йому прислуговував, містер Чарлз пригадав, що зустрічав мого батька кілька років тому, коли гостював у маєтку Лафборо – в оселі містера Джона Сілверса, промисловця, де мій батько п’ятнадцять років служив у розквіті літ. Містер Чарлз сказав, що батько чудово йому запам’ятався, а все через випадок, що трапився під час його візиту.

Одного пообіддя містер Чарлз, на власний сором і прикрість, дозволив собі перебрати зайвого у товаристві ще двох гостей – нехай вони звуться містер Сміт і містер Джонс, бо, мабуть, про них ще досі пам’ятають у певних колах. Просидівши за пляшкою годину-другу, оті двоє джентльменів забажали проїхатися місцевими селами – автомобіль у ті часи вважався новинкою. Вони вмовили містера Чарлза скласти їм компанію, а що водій тоді був у відпустці, то кермувати автомобілем вони поручили моєму батькові.

Щойно вони рушили, як містер Сміт і містер Джонс, давно вже не хлопчаки, почали поводитись немов школярі: співали непристойних пісеньок і вигукували ще непристойніші репліки про все, що бачили з вікна. А потім джентльмени помітили на мапі три села в околиці: Морфі, Солташ і Бриґун. Не впевнений, чи саме так вони називалися, але суть у тому, що містерові Сміту й містерові Джонсу вони нагадали про виставу у мюзик-холлі під назвою «Мерфі, Солтмен і Кішка-Бриджит», про яку ви, можливо, чули. Помітивши цей цікавий збіг обставин, джентльмени забажали відвідати оті три села – так би мовити, на честь артистів з мюзик-холлу. За словами містера Чарлза, мій батько слухняно відвіз їх у перше село і вже в’їжджав у друге, коли містер Сміт чи то містер Джонс зауважив, що село те зветься Бриґун, а воно мало бути третім за чергою, а не другим. Вони обурено скомандували, щоб батько негайно розвертався, а то вони не відвідають села «у правильному порядку». Вертатись треба було далеко, майже всю дорогу, яку вони проїхали, проте – як запевнив мене містер Чарлз – батько їх послухав, так наче то було цілком розумне прохання, і далі поводився бездоганно ввічливо.

Однак уся увага містера Сміта й містера Джонса тепер перейшла на мого батька, і, знуджені краєвидами за вікном, вони задля розваги почали вигукувати неприємні зауваження щодо батькової «помилки». Містер Чарлз добре запам’ятав, що батько не виказав жодного зніяковіння чи злості, а далі кермував із виразом обличчя, який свідчив про ідеальну рівновагу між особистою гідністю й готовністю задовольняти бажання гостей. Утім, батькові недовго судилося залишатися незворушним. Бо, втомившись сипати образами йому в спину, двоє джентльменів узялися обговорювати господаря – тобто батькового працедавця, містера Джона Сілверса. Їхні висловлювання ставали все принизливішими й підлішими, так що містер Чарлз – принаймні так він стверджує – мусив втрутитися, зауваживши, що так говорити не годиться. Його зауваження наштовхнулося на такий запеклий опір, що містер Чарлз захвилювався, що стане жертвою не те що словесного, а фізичного нападу своїх супутників. Аж раптом, після нестерпно огидного закиду на адресу господаря, мій батько різко зупинив автомобіль. І саме те, що трапилося далі, справило незабутнє враження на містера Чарлза.

Задні двері відчинилися – батько стояв за кілька кроків від автомобіля, пильно вдивляючись у салон. За словами містера Чарлза, усі троє пасажирів були вражені поставою мого батька. Чолов’яга метр дев’яносто на зріст, з виразом лиця, який вселяв спокій, коли знати, що батько до ваших послуг, і наганяв неабиякого страху за інших обставин. За словами містера Чарлза, батько не виглядав сердитим. Здавалося, що він просто відчинив двері. Однак щось у тій постаті, яка над ними нависла, було настільки погрозливе й неприступне, що двоє сп’янілих компаньйонів містера Чарлза знітилися, як хлопчаки, яких фермер піймав на гарячому, коли ті крали яблука в його садку.

Батько так і стояв кілька хвилин мовчки, тримаючи двері відчиненими. Врешті чи то містер Сміт, чи то містер Джонс запитав: «Ну то ми їдемо далі?».

Батько нічого не відповів – стояв на місці, ані вимагаючи, щоб ті вийшли з автівки, ані пояснюючи своїх бажань чи намірів. Уявляю його у той день: похмура, грізна постать у дверях автомобіля, що затуляє собою лагідний пейзаж Гертфордширу. То були, як пригадує містер Чарлз, тривожні хвилини, коли і його охопило почуття провини, дарма що він не брав участі в тих розвагах. Мовчанка тривала далі, аж поки чи то містер Сміт, чи то містер Джонс не видушив із себе: «По-моєму, ми наговорили трохи не того, що треба. Більше такого не станеться».

Батько ще постояв з хвилину, а тоді акуратно зачинив двері, повернувся за кермо і продовжив мандрівку трьома селами – мандрівку, що, як запевняє містер Чарлз, тривала відтоді майже у повній мовчанці.

І ось коли я пригадую цей епізод, на думку спадає ще один випадок, який трапився десь у той самий час і який ще яскравіше підкреслює батькову особливу рису. Тут потрібно додати, що в мене був старший брат Леонард, який загинув під час англо-бурської війни, коли я ще був малий. Батько, певна річ, важко переживав утрату, але, на жаль, те, що зазвичай допомагає батькам упоратися в таких ситуаціях – усвідомлення, що їхній син героїчно віддав своє життя за корону і батьківщину, – затьмарив той факт, що мій брат загинув під час одного горезвісного маневру. Це не тільки був напад на мирні бурські поселення, який геть не відповідав британським звичаям і засадам, – з’явилася ціла гора доказів, що атакою командували невміло, грубо знехтувавши елементарними застережними заходами, так що загиблі вояки – і мій брат серед них – полягли намарно. Описувати цей маневр детальніше нема потреби, якщо зважити на те, що саме я хочу розповісти, але, думаю, ви самі здогадаєтеся, про що мова, коли я скажу, що свого часу це зчинило чималий галас і докинуло дров до палких дискусій, які розгорталися довкола того конфлікту. Лунали заклики звільнити генерала, який керував атакою, а то й узагалі поставити його перед польовим судом, проте військове командування захистило його і дозволило йому завершити кампанію. Однак мало хто знає, що наприкінці англо-бурської війни генерала тихцем відправили у відставку – і він подався в комерцію: почав возити вантажі з Південної Африки. Я розповідаю про все це, бо років за десять після конфлікту, себто коли батькові душевні рани ще до кінця не загоїлися, містер Джон Сілверс покликав батька у свій кабінет і повідомив, що той самий діяч – я називатиму його просто Генералом – гостюватиме у них кілька днів і ті відвідини мають покласти початок одній прибутковій діловій справі. При цьому містер Сілверс розумів, що той візит означає для мого батька, і тому покликав його до себе, сказавши, що залюбки відпустить його на кілька днів, поки Генерал буде у нього.