Текст книги "Залишок дня"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

– Гаррі каже правду. Справжнього джентльмена відразу відрізниш від того, хто просто натягнув на себе дорогу одежу. Ось подивитися на вас, сер. Відразу видно, що ви джентльмен. І то не з того, як пошитий ваш одяг чи як гарно ви говорите. Є ще щось у вас таке... Що саме, не можу сказати, але це бачать всі, у кого є очі.

За столом знову схвально загули.

– Лікар Карлайл мав би вже скоро прийти, сер, – сказала місіс Тейлор. – Думаю, вам буде з ним цікаво порозмовляти.

– У лікаря Карлайла теж є оте щось, – мовив містер Тейлор. – Він із тих справжніх джентльменів.

Містер Морґан, який за весь час не сказав майже ні слова, подався вперед і мовив до мене:

– Що воно таке – як ви думаєте, сер? Може, той, у кого воно є, знає, як воно називається? Ми всі тут говоримо: у кого воно є, у кого нема... Але ми ж не знаємо, що воно таке. Може, ви нас просвітите, сер?

За столом запала тиша. Я відчував, що всі дивляться на мене. Кашлянувши, я сказав:

– Мені важко судити про риси, які в мене, можливо, є, а може, й нема. Проте коли йдеться про ваше запитання, я так здогадуюся, що ви маєте на увазі гідність.

Я не бачив змісту пояснювати їм щось докладніше. А всього лиш озвучив те, що спало мені на думку під час розмови, і сумніваюся, що сказав би таке, якби цього не вимагала ситуація. Однак моя відповідь їх начебто цілком задовольнила.

– Правду кажете, сер, – кивнув головою містер Ендрюс, і кілька гостей йому підтакнули.

– Містеру Ліндсею не завадило б мати трохи більше гідності, – сказала місіс Тейлор. – Біда таких, як він, що вони поводяться так, ніби схопили Бога за бороду, і думають, що то гідність.

– При всій повазі до вашої думки, сер, – озвався містер Гаррі Сміт, – мушу дещо сказати. Гідність є не тільки у джентльменів. Кожен чоловік і жінка в цій країні можуть її мати. Вибачте, сер, але, як я вже казав, ми тут не церемонимося, а говоримо прямо. То моя особиста думка. Гідність мають не тільки джентльмени.

Я, звісно, розумів, що ми з містером Гаррі Смітом маємо на увазі кожен своє, але йому довелося б дуже довго розтовкмачувати, про що мені йдеться. Тому я просто всміхнувся і сказав: «Звісно, ви маєте рацію».

Моя відповідь тут же зняла напругу, що повисла в кімнаті, поки говорив містер Гаррі Сміт.

Та й він сам став почуватися вільніше і, нахилившись уперед, повів мову далі:

– Ось ради чого ми воювали проти Гітлера. Якби вийшло по-його, ми б усі були зараз його рабами. У всьому світі було б кілька господарів і мільйони рабів. А в рабів ніякої гідності нема – думаю, про це не варто й казати. Ось за що ми воювали і що ми здобули. Ми здобули право бути вільними громадянами. І в тому один із привілеїв народитися англійцем: не важливо, хто і який ти, багатий чи бідний, – ти народився вільним і народився ти для того, щоб вільно висловлювати свою думку й голосувати за свого представника в парламенті чи потім вигнати його геть. Перепрошую, сер, але ось що таке гідність.

– Ну досить уже, Гаррі, – сказав містер Тейлор. – Бачу, ти зараз знову розведеш тут політику.

Усі розсміялися. Містер Гаррі Сміт засоромлено усміхнувся й відповів:

– Не розводжу я ніякої політики. Просто кажу свою думку – та й все. Якщо ти раб, не може в тебе бути ніякої гідності. Але кожен англієць може її мати, якщо захоче. Бо ми за це право воювали.

– Вам, напевно, здається, сер, що ми живемо в Богом забутому селі, – мовила його дружина, – але війна завдала нам великого лиха. Набагато більшого, ніж ми заслуговували.

Після її слів у повітрі повисла тиша, аж поки містер Тейлор не звернувся до мене:

– Гаррі помагає нашому представникові в парламенті. Дайте йому шанс – і він розкаже вам про все, що не так із нашою владою.

– Ет, я ж казав цього разу, що з нею так.

– А ви, сер, займалися політикою? – запитав містер Ендрюс.

– Не зовсім, – відповів я. – І не тепер. Радше до війни.

– Мені просто згадався один містер Стівенс, який рік чи два тому пройшов до парламенту. Чув його кілька разів по радіо. Він говорив дуже розумні речі про житло. Але ж то не ви, сер?

– О ні, – засміявся я.

Не знаю, чому я промовив наступну репліку. Мені чомусь здалося, що в тих обставинах, у яких я опинився, я просто мушу це сказати. А сказав я таке:

– Чесно кажучи, я частіше займався закордонними справами, аніж внутрішніми. Маю на увазі закордонну політику.

Я не сподівався, що мої слова справлять такий ефект: моїх слухачів охопив благоговійний трепет. Я квапливо додав:

– Але я ніколи не обіймав жодної посади. Мій вплив мав винятково неофіційний характер.

Однак тиша за столом тривала ще кілька секунд.

– Пробачте, сер, – врешті-решт озвалася місіс Тейлор, – то, може, ви знайомі з містером Черчиллем?

– З містером Черчиллем? Він декілька разів навідувався до нашого маєтку. Але, відверто кажучи, місіс Тейлор, у ті часи, коли я мав стосунок до великих справ, містер Черчилль не був такою важливою персоною і ніхто й не сподівався, що він нею стане. У ту пору до нас частіше навідувалися містер Ідей, лорд Галіфакс та інші особи.

– Але ви з ним знайомі особисто, сер? Яка велика честь!

– Я багато в чому не погоджуюся з містером Черчиллем, – сказав містер Гаррі Сміт. – Але він, певна річ, великий чоловік. Уявляю собі, сер, як воно: обговорювати різні справи з такою поважною людиною.

– Кажу ж вам, – мовив я, – що я не мав багато до діла з містером Черчиллем. Але, безперечно, спілкуватися з ним – неабияка честь. Ніде правди діти, мені дуже пощастило. Доля подарувала мені нагоду перебувати в товаристві не лише містера Черчилля, а й багатьох інших великих очільників і впливових людей з Америки та Європи. Мені пощастило почути їхні думки стосовно різних важливих питань, тому я почуваю вдячність, коли згадую ті дні. Адже це великий привілей: отримати нагоду зіграти роль, хай навіть незначну, на світовій арені.

– Пробачте, що питаю про таке, сер, – сказав містер Ендрюс, – але той містер Ідей – який він із себе? Що він за людина? Мені завжди здавалося, що він порядний чоловік. Такий, що з будь-ким заговорить: і з тим, хто сидить нагорі, і з тим, хто внизу, і з багатим, і з бідним... Чи я помиляюся, сер?

– Гадаю, загалом ви влучно його описали. Але я, певна річ, давно не зустрічав містера їдена. Може, він змінився за той час. Я не раз бачив на власні очі, як публічне життя за якихось кілька років змінює людей до невпізнання.

– Чиста правда, сер, – відповів містер Ендрюс. – Навіть наш Гаррі. Вліз у ту політику і став геть іншим чоловіком.

Усі знову розсміялися, а містер Гаррі Сміт тільки стенув плечима й зобразив на лиці усмішку. А тоді сказав:

– Я й справді займаюсь агітацією. Але ж це на місцевому рівні, і я не знайомий ні з ким бодай наполовину таким знаменитим, як ті, з ким спілкуєтеся ви, сер. Але я вважаю, що по-своєму роблю свій маленький внесок. Як на мене, Англія – країна демократична, і ми в цьому селі воювали за це на рівні з іншими. Ми повинні користати зі своїх прав – кожен із нас. Молоді хлопці з нашого села віддали свої життя за те, щоб ми мали такий привілей, і, як на мене, кожен зобов’язаний перед ними зробити свій внесок у спільну справу. Кожен із нас має свою думку, і ми мусимо діяти так, щоб ці думки почули. Так, ми далеко від усіх, село наше невелике, ніхто з нас не молодшає, а в селі все менше й менше людей. Але я вважаю, що ми в боргу перед тими хлопцями. Ось чому, сер, я стільки часу витрачаю на те, щоб наші голоси почули там, нагорі. І якщо я через це стану інакшим чи зляжу в могилу – добре, хай так і буде.

– Я вас попереджав, сер, – усміхнувся містер Тейлор. – Гаррі нізащо не випустить такого впливового джентльмена, як ви, з нашого села, поки не протуркоче вам усі вуха.

За столом знову здійнявся регіт, а я тут же сказав:

– Прекрасно розумію вашу позицію, містере Сміт. Немає нічого дивного в тому, що ви хочете, аби цей світ змінився на краще і щоб ви й ваші земляки могли до цього докластися. Ваші бажання заслуговують на похвалу. Правду кажучи, до участі у великих справах перед війною мене надихнули схожі поривання. Тоді, як і тепер, світовий мир здавався чимось майже невловимим, і мені хотілося зробити свій внесок.

– Вибачте, сер, – сказав містер Гаррі Сміт, – але я трохи не те мав на увазі. Таким, як ви, завжди було легко вимагати свого. Ви товаришуєте з наймогутнішими особами у країні. Але такі, як ми, сер, роками не бачимо жодного справжнього джентльмена, хіба одного лікаря Карлайла. Він першокласний фахівець, але, при всій повазі до нього, мушу сказати, що зв’язків у нього нема. Тому нам легко забути про свої громадянські обов’язки. Ось чому я так завзято всіх агітую. Мені без різниці, погоджуються зі мною чи ні – і я точно знаю, що в цій кімнаті нема нікого, хто б погодився зі всім, що я кажу, – але принаймні я змушую людей думати. Нагадую їм про їхній обов’язок. Ми живемо в демократичній країні. Ми воювали за неї. І тепер маємо зробити свій внесок.

– Цікаво, де подівся лікар Карлайл, – сказала місіс Сміт. – Думаю, наш гість хотів би нарешті поговорити про щось розумне.

За столом знову засміялися.

– Мені дуже приємно з вами розмовляти, – промовив я, – але, чесно кажучи, я вже трохи втомився...

– Ну звичайно, сер, – сказала місіс Тейлор, – звичайно, що ви втомилися. Зараз принесу вам іще одну ковдру. Ночі тепер холодні.

– Не треба, дякую, місіс Тейлор. Мені цілком вистачить одної.

Та не встиг я встати з-за столу, як містер Морґан сказав:

– Я тут згадав, сер, про одного чоловіка, якого ми часто слухаємо по радіо. Його звати Леслі Мандрейк. Цікаво, чи ви з ним часом не знайомі.

Я відповів, що ні, не знайомий, і хотів було підвестися, але мене знову затримали розпитуваннями, чи знаю я того або того. Тому я все ще сидів за столом, коли місіс Сміт сказала:

– О, хтось іде. Напевно, пан лікар нарешті прийшов.

– Мені справді треба йти, – мовив я. – Я дуже втомився.

– Але це вже точно пан лікар, – сказала місіс Сміт. – Будь ласка, затримайтеся ще на кілька хвилин.

Тільки вона це промовила, як у двері постукали і почувся чийсь голос:

– То я, місіс Тейлор.

До кімнати зайшов доволі молодий джентльмен, років сорока, стрункий і високий – такий високий, що аж мусив нагнутися, аби пройти через двері. Не встиг він привітатися, як місіс Тейлор мовила до нього:

– Ось наш гість, лікарю. Його автівка застрягла на пагорбі, і тепер він мусить терпіти балаканину нашого Гаррі.

Лікар підійшов до стола й простягнув руку.

– Річард Карлайл, – приязно усміхнувся він, коли я підвівся й потиснув її. – Шкода, що так сталося з вашою автівкою, сер. Але я впевнений, що про вас тут добре подбали. Може, навіть аж надто добре.

– Дякую, – відповів я. – Усі були зі мною дуже люб’язні.

– Що ж, я радий, що ви тут, – лікар Карлайл сів за стіл навпроти мене. – Звідки саме ви приїхали?

– З Оксфордширу, – відповів я. Мені так і кортіло додати наприкінці «сер», але я стримався.

– Гарний край. Мій дядько живе недалеко від Оксфорда. Дуже там гарно.

– Пан гість розповідав нам, лікарю, що він знайомий із містером Черчиллем, – озвалася місіс Сміт.

– Справді? Я колись знав його племінника, але втратив із ним контакт. А от із великим чоловіком ніколи не мав честі познайомитися.

– І не тільки з містером Черчиллем, – продовжувала місіс Сміт. – Пан знає і містера їдена, й лорда Галіфакса...

– Та невже?

Я відчував на собі пильний погляд пана лікаря. І хотів було щось відповісти, коли містер Ендрюс мовив до нього:

– Пан гість казав нам, що займався зовнішньою політикою в ті часи.

– Справді?

Лікар Карлайл дуже довго не зводив із мене серйозного погляду. А тоді, знову всміхнувшись, запитав:

– Мандруєте трохи?

– Можна й так сказати, – усміхнувся я.

– Тут гарна природа. О, до речі, містере Ендрюс, перепрошую, що досі не повернув вам пилки.

– Нічого страшного, лікарю.

На деякий час розмова перейшла на інші теми, і я зміг нарешті трохи помовчати. А тоді, скориставшись нагодою, підвівся і сказав:

– Дуже приємно отак з вами сидіти, але мені б уже хотілося трохи відпочити, тому прошу мене вибачити.

– Шкода, що ви вже йдете спати, – мовила місіс Сміт. – Пан лікар тільки-но прийшов.

Містер Гаррі Сміт перехилився через свою дружину й сказав до лікаря Карлайла:

– Я мав надію, що пан гість висловить свою думку про вашу ідею стосовно імперії, лікарю, – а тоді, обернувшись до мене, додав: – Наш пан лікар виступає за те, щоб маленькі країни стали незалежні. Я не такий вчений, аби йому заперечити, але точно знаю, що то недобра ідея. Було б цікаво почути, що такі люди, як ви, сер, про це думають.

Лікар Карлайл знову пильно вивчав моє обличчя. І врешті сказав:

– І мені дуже жаль, але ми не маємо права затримувати нашого гостя. День видався складний, я так розумію.

– Навіть дуже, – відповів я і почав вибиратися з-за столу. Мені стало незручно, коли всі присутні, зокрема й лікар Карлайл, теж підвелися.

– Щиро дякую за все, – усміхнувся я. – Вечеря була дуже смачна, місіс Тейлор. Бажаю всім доброї ночі.

Усі хором відповіли: «Добраніч, сер!». Я вже дійшов до дверей, коли позаду почувся голос лікаря, і я зупинився.

– Завтра рано-вранці я їду до хворого у Стенбері, – сказав він; озирнувшись, я побачив, що лікар так і стоїть коло стола. – З радістю підвезу вас, щоб ви знову не йшли пішки. А дорогою можемо заїхати до Теда Гардакра по каністру з бензином.

– Дуже люб’язно з вашого боку, – відповів я. – Але не хочеться завдавати вам зайвого клопоту.

– Ніякий то не клопіт. О пів на восьму буде добре?

– Ну гаразд, буду дуже вдячний за допомогу.

– Тоді зустрічаємось о пів на восьму. Місіс Тейлор, подбайте, будь ласка, про те, щоб ваш гість прокинувся і поснідав до того часу, – сказав він і, знов обернувшись до мене, додав: – Тоді й поговоримо з вами. Шкода, що Гаррі не побачить, як я пошиюся в дурні.

Усі засміялися і знову побажали доброї ночі, дозволивши мені нарешті піднятися до своєї обителі.

Думаю, нема потреби зайвий раз наголошувати, яких незручностей я зазнав цього вечора через прикре непорозуміння щодо моєї персони. Можу тільки сказати, що справді не знаю, як би я міг запобігти такому розвитку подій, бо коли усвідомив, що відбувається, усе зайшло так далеко, що якби я сказав тим людям правду, ситуація вийшла б страшенно незручна. З іншого боку, хоч мені й прикро, що все так обернулося, ніякої шкоди я не заподіяв. Вранці я попрощаюся з ними і, скоріше за все, ніколи більше їх не побачу. Гадаю, не варто цим аж так перейматися.

Утім, попри прикре непорозуміння, над дечим усе ж варто замислитися, бо інакше воно кілька днів не даватиме мені спокою. Скажімо, над міркуваннями містера Гаррі Сміта про природу гідності. Мало що в його словах заслуговує на серйозну увагу. Коли він викладав свої думки про гідність, то мав на увазі не те саме, що й я. Проте навіть так його твердження надто ідеалістичні, надто теоретичні, щоб надавати їм ваги. Певною мірою, у його словах, звісно, є трохи істини: у такій країні, як наша, люди зобов’язані міркувати про великі справи і складати про них власну думку. Але життя є життя: хіба можна від простих людей сподіватися своєї думки про все на світі, хоча, як запевняє містер Гаррі Сміт, її тут має кожен селянин. Ці сподівання не тільки нереалістичні – я сумніваюся, що вони взагалі доречні. Адже, зрештою, прості люди не можуть усього навчитися і все знати, й тому нерозумно вимагати, аби кожен із них мав свою позицію щодо найважливіших для країни питань. Визначати людську гідність за такими критеріями просто безглуздо.

На гадку спадає один випадок, який чудово демонструє, наскільки погляди містера Гаррі Сміта далекі від правди. Випадок той стався зі мною ще до війни, 1935 року, якщо не помиляюся.

Пригадую, що пізно ввечері – було вже за північ – мене викликали до вітальні, де його світлість розважав після вечері трьох гостей. Мене, ясна річ, кликали не вперше: я вже приносив джентльменам закуски та напої й чув, що панство розмовляє на важливі теми. Та коли я зайшов до вітальні того разу, джентльмени замовкли і глянули на мене. Його світлість сказав:

– Ходіть сюди, Стівенсе. Містер Спенсер має до вас розмову.

Джентльмен, про якого йшлося, деякий час дивився на мене, розкинувшись у кріслі, а тоді мовив:

– Хочу вас дещо запитати, чоловіче добрий. Ми тут сперечалися на одну тему й потребуємо вашої допомоги. Скажіть мені: на вашу думку, борги перед Америкою відіграють велику роль у тому, що обсяги торгівлі так упали? Чи це хибний аргумент – і насправді коренем проблеми є відмова від золотого стандарту?

Його питання мене, звісно, трохи здивувало, але я одразу зрозумів, у чому річ. Панство явно сподівалося, що це запитання зіб’є мене з пантелику. Поки я це збагнув і сформулював належну відповідь, моє лице, мабуть, і справді мало такий вираз, начебто я намагаюся втямити, про що мене питають, бо джентльмени весело перезирнулися.

– Перепрошую, сер, – врешті сказав я, – але я не можу допомогти вам із цим питанням.

Я з гідністю вийшов із ситуації, але гості нишком захихотіли. Містер Спенсер продовжував:

– То, може, ви нам підкажете щось інше. Як гадаєте, якщо Франція й більшовики укладуть угоду про озброєння, ситуація з валютою в Європі зміниться на краще чи на гірше?

– Пробачте, сер, але я не можу допомогти вам із цим питанням.

– От лихо, – відповів містер Спенсер, – і тут із вас помочі не буде.

Усі знову тишком захихотіли, а його світлість сказав:

– Дякую, Стівенсе. На цьому все.

– Стривайте, Дарлінґтоне. Я хочу спитати цього доброго чоловіка ще одне, – мовив містер Спенсер. – Мені дуже потрібна його допомога в одній справі, яка багатьом не дає спокою. Від неї залежить, як ми сформуємо свою зовнішню політику. Виручіть нас, друже. Що містер Лаваль мав на увазі, коли недавно говорив про ситуацію в Північній Африці? Ви теж гадаєте, що то був лише хитрий прийом, щоб знищити націоналістичне крило народної партії?

– Перепрошую, сер, але я не можу допомогти вам із цим питанням.

– Бачите, джентльмени, – сказав містер Спенсер, обернувшись до решти товариства. – Наш добрий чоловік не може допомогти нам із цими питаннями.

Цього разу всі не стрималися і розсміялись.

– Та незважаючи на це, – продовжував містер Спенсер, – ми вперто наполягаємо на тому, щоб віддати долю держави в руки нашого доброго чоловіка і ще кількох мільйонів таких, як він. Тому хіба дивно, що ми знемагаємо з теперішньою парламентською системою і не можемо знайти рішення для проблем, які нас хвилюють. Ну а що – може, ще запропонуємо комітету матерів організувати військову кампанію?

Ця репліка викликала гучний щиросердний сміх. Його світлість пробурмотів: «Дякую, Стівенсе», – а тоді дозволив мені нарешті покинути кімнату.

Ситуація вийшла, звісно, ніякова, але за час служби зі мною траплялися набагато неприємніші, а то й узагалі незвичні оказії, та й ви, безперечно, погодитеся, що знавець своєї справи повинен уміти давати собі раду з такими інцидентами. За ніч я вже й забув той епізод, коли вранці до більярдної, де я стояв на драбині й протирав портрети від пилу, увійшов лорд Дарлінґтон і сказав:

– Послухайте, Стівенсе, то було жахливо. Дуже негарно ми з вами вчора повелися.

Я зупинився і, обернувшись до нього, мовив:

– Та ні, сер. Я, навпаки, дуже радий, що зміг вам прислужитися.

– Жахливо вийшло. Напевно, ми трохи перебрали за вечерею. Прошу нас пробачити.

– Нічого, сер. Запевняю вас: ви не завдали мені жодних незручностей.

Його світлість втомлено побрів до крісла і, зітхнувши, сів. З вершечка драбини мені було видно майже всю його високу постать, огорнуту променями зимового сонця, що лилися крізь французькі вікна. То був один із тих моментів, коли я виразно бачив, як сильно життєві турботи позначилися на його світлості за останні кілька років. Струнка постава набула надмірної худорлявості і якоїсь незграбності, волосся передчасно посивіло, а обличчя стало виснажене і змарніле. Він трохи посидів, милуючись далекими пагорбами за вікном, а тоді сказав:

– Так негарно вийшло. Просто містер Спенсер затявся будь-що довести свою позицію перед сером Леонардом. Навряд чи це вас потішить, але ви справді допомогли продемонструвати одну важливу річ. Сер Леонард любить городити старосвітські нісенітниці: про волю народу як наймудрішого судді і так далі. Можете собі таке уявити, Стівенсе?

– Так, сер.

– Наші люди ніяк не зрозуміють, що деякі погляди вже безнадійно застаріли. Інші великі нації добре усвідомлюють, що для того, аби гідно впоратися з викликами нової епохи, треба спочатку позбутися застарілих методів. Але британці – ні, вони цього не знають. Чимало людей повторюють те саме, про що вчора говорив сер Леонард. Ось чому містер Спенсер так хотів довести свою позицію. І скажу вам, Стівенсе, якщо такі особи, як сер Леонард, нарешті пробудяться зі сну й трохи подумають своїми головами, ваша прикра пригода буде немарна.

– Розумію, сер.

Лорд Дарлінґтон знову зітхнув.

– Ми завжди пасемо задніх, Стівенсе. Вічно чіпляємося за застарілі системи. Але рано чи пізно доведеться розплющити очі. Демократія – пережиток минулої епохи. Світ став заскладний для загального виборчого права й усього решта. Десятки парламентарів своєю балаканиною заводять ситуацію в глухий кут. Ще кілька років тому таке вважалося нормальним, але в сучасному світі?.. Як там містер Спенсер вчора сказав? Він дуже гарно висловився на цю тему.

– Якщо я не помиляюся, сер, він порівняв нинішню парламентську систему з комітетом матерів, які намагаються організувати військову кампанію.

– Саме так, Стівенсе. Наша країна пасе задніх. Усі ті, що дивляться вперед, у майбутнє, мусять нарешті це втовкмачити таким, як сер Леонард.

– Звичайно, сер.

– От я запитаю вас дещо, Стівенсе. Ми переживаємо кризу. Я бачив її на власні очі, коли їздив на північ із містером Віттекером. Люди страждають. Простий робочий люд ледве зводить кінці з кінцями. Німеччина й Італія не сиділи склавши руки, а навели в себе лад. І ті кляті більшовики теж, по-своєму. Навіть президент Рузвельт. Подивіться на нього: він не боїться сміливих кроків задля свого народу. А ми, Стівенсе? Рік за роком минає, а все лишається так, як і було. Ми тільки сваримося, дискутуємо і нічого не робимо. Будь-яка порядна ідея сходить нанівець, поки її розгляне хоча б половина усіх тих комітетів, які мають її розглянути. А ті кілька осіб, які знають, про що кажуть, мають зв’язані руки, бо навколо них – темний люд. Що ви на це скажете, Стівенсе?

– Здається, наша країна справді в жалюгідному стані, сер.

– Саме так. Подивіться на Німеччину й Італію. Бачите, чого можуть досягнути сильні лідери, якщо їм не заважати? Нема в них ніякого загального виборчого права чи інших дурниць. Якщо ваш дім горить, ви навряд чи будете скликати все сімейство у вітальню й обговорювати, через які двері втікати, правда? Колись таке ще годилося, але тепер світ став надто складним. Простий чолов’яга з вулиці не може орієнтуватися в політиці, економіці, торгівлі й усьому решта. Та й чому б він мав на цьому знатися? Ви дуже влучно вчора відповіли, Стівенсе. Як ви там сказали? Це не ваша справа чи як? Ну бо, зрештою, чому б мало бути інакше?

Коли я пригадую слова лорда Дарлінґтона, мені здається, що тепер вони, напевно, здалися б доволі дивними, ба навіть відразливими. Але, ніде правди діти, у тому, що він сказав мені у більярдній, усе ж була важлива частка правди. Звичайно, нерозумно було б сподіватися, що на питання, які поставив того вечора містер Спенсер, дворецький відповість як обізнана особа; і твердження таких людей, як містер Гаррі Сміт, нібито від уміння так відповідати залежить людська гідність, явно безглузді. Одне не викликає сумнівів: обов’язок дворецького – піклуватися про бездоганне обслуговування, а не втручатися у великі державні справи. Вони завжди виходитимуть за межі нашого з вами розуміння, а ті з нас, кому кортить залишити по собі слід, мусять усвідомити, що для цього найкраще зосередитися на власних обов’язках, себто всіляко дбати про те, щоб якнайкраще прислуговувати великим джентльменам, у чиїх руках доля людської цивілізації. Це нібито очевидні речі, але на думку відразу спадає ціла когорта дворецьких, які вважали інакше. Слова містера Гаррі Сміта нагадують мені про хибний ідеалізм, що охопив мало не все наше покоління у двадцятих і тридцятих. Я маю на увазі дворецьких, які вірили, начебто ті, що прагнуть досягнути вершин, мусять повсякчас оцінювати свого господаря: вивчати його мотиви й аналізувати вплив його поглядів. Мовляв, тільки так можна впевнитися, що виконуєш свої обов’язки недаремно. До певної міри, ідеалізм, що криється в таких аргументах, викликає схвалення, але він, без сумніву, є наслідком неправильного мислення, про що свідчить балаканина містера Сміта. Достатньо подивитися на дворецьких, які намагалися втілити ці ідеї на практиці, аби збагнути, що якраз через це їхні службові досягнення – часом дуже перспективні – зійшли нанівець. Я особисто знав щонайменше двох фахівців, і то доволі здібних, які переходили від одного господаря до іншого і вічно були чимось незадоволені, тож так ніде й не затрималися, зникнувши врешті-решт із поля зору. Тут нема нічого дивного. Бо ж дивитися на господаря критичним оком і водночас добре йому служити – просто неможливо. Річ не тільки в тім, що, відволікаючись на інші справи, важко відповідати всім вимогам бездоганної служби. Дворецькому, який постійно намагається сформувати власну думку про господареві справи, бракує лояльності – риси справжнього професіонала. Зрозумійте мене правильно: мені не йдеться про ту бездумну поблажливість, на брак якої так нарікають поганенькі господарі, не здатні заручитися послугами першокласних фахівців. Я й не збирався закликати легковажно обдаровувати своєю лояльністю леді чи джентльмена, що випали комусь за господарів. Але якщо дворецький хоче по-справжньому послужити комусь чи чомусь у своєму житті, у певний момент він мусить припинити пошуки і сказати собі: «Цей господар поєднує у собі все, що я вважаю благородним і вартим поваги. Віднині я йому служитиму». Ось що таке розумна лояльність. І нема тут нічого принизливого. Треба прийняти беззаперечну істину: такі, як ми з вами, ніколи не зрозуміють великих справ, що діються в нинішньому світі, і тому наймудріше, що ми можемо вчинити – це довіритися господареві, якого вважаємо мудрим та благородним, і покласти всі сили на те, щоб якомога краще йому прислуговувати. Подивіться на містера Маршалла або, скажімо, на містера Лейна – двох найталановитіших представників нашого фаху. Чи можна собі уявити, щоб містер Маршалл сперечався з лордом Кемберлі про його найсвіжішу доповідь перед Міністерством зовнішніх справ? Чи впаде містер Лейн у наших очах, коли ми дізнаємося, що він не має звички дискутувати із сером Леонардом Ґреєм напередодні його виступу в Палаті громад? Звісно, що ні. Хіба така поведінка принизлива чи осудлива? Як можна звинувачувати мене в усіх бідах тільки тому, що лорд Дарлінґтон – як виявилося лише з плином часу – діяв хибно, ба навіть не зовсім мудро? Я служив йому багато років. Він самотужки аналізував факти й вирішував діяти так чи інакше. А я – як і належить – обмежився справами, які не виходили за коло моїх професійних обов’язків. І старався сповняти їх якнайкраще, дотримуючись стандартів, що їх багато хто вважає «першокласними». Не моя вина, що зусилля й дії його світлості виявилися, м’яко кажучи, даремними. І було б доволі нелогічно, якби я відчував жаль чи сором за себе.

День четвертий • Пообіддя

Літтл-Комптон, Корнволл

Нарешті я прибув у Літтл-Комптон і зараз сиджу в готелі «Роуз-Ґарден», де щойно пообідав. За вікном періщить дощ.

Готель «Роуз-Ґарден» навряд чи можна назвати розкішним, проте він, безперечно, по-домашньому затишний, і я зовсім не жалію, що не пошкодував грошей і тут зупинився. Чарівна садиба, поросла плющем, у якій може замешкати близько тридцяти гостей, зручно розташована на розі сільської площі. Ресторанчик, де я зараз сиджу, тільки недавно прибудували до головної будівлі – це подовгаста зала з двома рядами великих вікон. З одного боку вона виходить вікнами на площу, а з другого – на трояндовий сад, завдяки якому, мабуть, готель має таку назву. У саду, добре захищеному від вітру, – декілька столиків. Уявляю собі, як приємно там снідати чи обідати в ясну погоду. Дехто з гостей сів там обідати і сьогодні, та раптом небо затягнули грозові хмари. Коли я спустився сюди десь із годину тому, кельнери квапливо знімали скатертини зі столиків, а ті, хто ще хвилину тому за ними сидів – зокрема джентльмен, який не встиг витягнути запхану за комір серветку, – стояли розгублено поряд. Невдовзі з неба ринула злива – і то така сильна, що гості аж перестали їсти і вражено спостерігали, що коїться надворі.

Я сиджу за столиком біля вікон, що виходять на село, і вже добру годину спостерігаю, як на площу, на мій «форд» і на сусідні автівки падає дощ. Злива трохи втихомирилась, однак надворі ще накрапає. Мені, звісно, спало на думку, що я міг би вже вирушити на зустріч із міс Кентон, але ж у листі я писав, що зайду о третій, тому вирішив не дивувати її своєю надто ранньою появою. Отож, найімовірніше, я так і сидітиму тут та питиму чай, доки не вщухне дощ і не настане час вирушати в дорогу. Розпитавши служницю, яка принесла мені обід, я з’ясував, що міс Кентон мешкає за чверть години ходи від готелю, а отже, чекати мені ще сорок хвилин.

Чесно кажучи, я не плекаю ілюзій і готовий до розчарування. Я ж бо не отримав листа від міс Кентон, у якому вона б потвердила, що з нетерпінням чекає нашої зустрічі. Утім, знаючи її, я вирішив сприйняти це як згоду: якби мій приїзд був з тієї чи іншої причини для неї незручний, вона без жодних вагань повідомила б мене про це. До того ж я писав, що забронював кімнату в цьому готелі і що вона може в разі потреби залишити для мене повідомлення. Але на мене не чекало жодної звістки, тож я подумав, що, очевидно, усе гаразд.

Злива застала мене зненацька, бо сьогоднішній ранок – як і кожен ранок, відколи я виїхав із Дарлінґтон-Голлу, – був залитий яскравим сонячним промінням. День узагалі почався чудово: сніданок зі свіжої яєчні з тостом, який приготувала для мене місіс Тейлор. Коли прибув лікар Карлайл – о пів на восьму, як і обіцяв, – я попрощався з подружжям Тейлорів, які не хотіли й слухати про жодну винагороду, і поїхав, поки не зав’язалася незручна розмова.

– Я роздобув для вас каністру бензину, – сказав лікар Карлайл, відчинивши мені двері до свого «ровера». Я подякував йому за турботу, а коли запитав, скільки я йому заборгував, то знову почув, що він не хоче про таке й слухати.