Текст книги "Залишок дня"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Тільки-но гості знову посідали на свої місця й повернулися до розмови, як хтось голосно постукав кісточками пальців по дереву: підвівся мосьє Дюпон. У кімнаті враз запала тиша. Поважний джентльмен обвів суворим поглядом усіх присутніх. А тоді мовив:

– Сподіваюсь, я не відбираю обов’язок, що його поручили комусь із гостей, але наразі я ні від кого не чув пропозиції підняти келихи на знак подяки нашому господареві – вельмишановному і люб’язному лордові Дарлінґтону.

Почувся схвальний шепіт. Мосьє Дюпон продовжив:

– За останні кілька днів у цьому домі було сказано чимало цікавого. І чимало важливого.

Він замовк – у кімнаті було чутно, якби й муха пролетіла.

– Тут прозвучало багато коментарів, – сказав він, – у яких явно чи неявно критикували зовнішню політику моєї країни. Хоча «критикували» – це ще надто м’яко сказано.

Він на мить зупинився – його лице мало доволі суворий, ба навіть сердитий вираз.

– За ці два дні ми почули кілька виважених і розумних теорій щодо нинішнього складного становища в Європі. Але жодна з них, як на мене, не враховує причин, через які Франція ставиться до свого сусіда саме так, а не інакше. Проте, – мосьє Дюпон підняв пальця, – зараз не час вступати у дебати на цю тему. Чесно кажучи, я навмисне утримувався від участі в таких розмовах, бо приїхав сюди насамперед для того, аби слухати. І тепер хочу сказати, що мене вразили деякі з почутих аргументів. Вам, напевно, цікаво, які саме.

Мосьє Дюпон знову вмовк – його погляд блукав звернутими до нього обличчями. Урешті-решт він продовжив:

– Джентльмени – і леді, перепрошую! – я довго міркував над цими питаннями і хочу запевнити вас, що хоч я по-іншому, ніж багато хто з присутніх, сприймаю те, що зараз відбувається в Європі, усе ж я переконаний – твердо переконаний, – що основні твердження, які прозвучали в цій залі, виправдані й слушні.

За столом почувся радісний шепіт, але цього разу мосьє Дюпон не замовк, а сказав, трохи підвищивши голос:

– Маю приємність запевнити усіх вас, що я скористаю зі свого скромного впливу, аби посприяти певним змінам акцентів у політиці Франції згідно з тими принципами, які тут прозвучали. І старатимусь зробити це завчасу до швейцарської конференції.

Деякі гості зааплодували, а його світлість перезирнувся із сером Девідом. Мосьє Дюпон підняв руку – чи то аби подякувати за оплески, чи то щоб їх зупинити.

– Та перш ніж висловити подяку нашому господареві, лорду Дарлінґтону, хочу скинути з грудей один тягар. Дехто з вас, мабуть, подумав, що не годиться чинити так під час вечері, – за столом почувся сміх. – Однак я за те, щоб бути відвертим у таких справах. Так само, як ми зобов’язані офіційно й публічно подякувати лордові Дарлінгтону, який зібрав нас усіх тут в атмосфері єдності й доброзичливості, ми повинні відкрито засудити тих, хто прибув сюди, щоб, зловживаючи гостинністю господаря, витрачати сили тільки на те, аби сіяти невдоволення й підозри. Таким особам не тільки не місце у пристойному товаристві – у нинішніх умовах вони ще й надзвичайно небезпечні.

Він замовк. Товариство принишкло. Тоді мосьє Дюпон продовжив, спокійно й розмірено:

– Я маю лиш одне питання щодо містера Льюїса. Якою мірою його огидна поведінка відображає ставлення американського уряду? Дозвольте мені, леді та джентльмени, самому припустити, яка буде відповідь на це запитання, бо від джентльмена, здатного на такі хитрощі, які він тут продемонстрував, годі сподіватися правдивості. Тому ось вам моє припущення. Америка, безперечно, переймається тим, щоб ми покрили перед нею свої борги, якщо виплату німецьких репарацій заморозять. Проте за останні півроку я мав нагоду обговорити це питання з кількома високопоставленими американцями, і мені здалося, що вони мислять набагато далекоглядніше, аніж їхній земляк, що сидить серед нас. Усі ті, кому небайдуже майбутнє Європи, зрадіють, почувши, що сьогодні містер Льюїс – як би це правильно висловитися? – далеко не такий впливовий, як колись. Можливо, вам здається, що з мого боку надто жорстоко так відкрито про це говорити. Але, правду кажучи, леді та джентльмени, я, навпаки, виявляю велику поблажливість. Як бачите, я не розповідаю того, що цей джентльмен наговорив мені про всіх вас. І то так незграбно, нахабно й грубо, аж я не вірив власним вухам. Але досить на сьогодні критики. Настав час подяки. Отож піднімімо келихи, леді та джентльмени, на честь лорда Дарлінґтона!

Виголошуючи промову, мосьє Дюпон жодного разу не глянув на містера Льюїса. Гості також, випивши за здоров’я його світлості та знову посідавши на свої місця, зумисне старалися не дивитися у бік американського джентльмена. Якусь мить за столом панувала ніякова мовчанка, аж поки не підвівся сам містер Льюїс. Він, як завжди, приязно усміхався.

– Що ж, раз усі виступають, то тепер настала моя черга, – сказав він, і з його голосу відразу стало ясно, що випив він немало. – Я не маю що сказати у відповідь на ті нісенітниці, що їх нагородив наш колега-француз. Зазвичай я пропускаю таку балаканину повз вуха. За моє життя багато людей намагалося обвести мене навколо пальця, джентльмени, але мало кому це вдалося. Мало кому...

Містер Льюїс раптово замовк. Якусь мить здавалося, що він розгубився і не знає, що казати далі. Зрештою він знову посміхнувся і мовив:

– Як я вже говорив, я не збираюся марнувати час на нашого колегу-француза. Але я маю що сказати. Раз усі тут такі відверті, то і я буду відвертим. Пробачте мені, джентльмени, але всі ви – усього-на-всього наївні мрійники. А якби ви ще й не пхали свого носа у важливі справи, які зачіпають долю цілого світу, то взагалі були б красунчиками. Ось, наприклад, наш добрий господар. Хто він? Джентльмен. Думаю, усі присутні з цим погодяться. Класичний англійський джентльмен. Порядний, чесний, з добрими намірами. Але його світлість – дилетант.

Після цього слова він замовк і обвів поглядом присутніх.

– Він дилетант, а в сучасному світі міжнародні справи – не для джентльменів-дилетантів. І що скоріше ви тут, у Європі, це зрозумієте, то краще. Дозвольте поцікавитися, порядні джентльмени з добрими намірами, чи маєте ви бодай найменше уявлення, на що перетворюється світ довкола вас? Дні, коли можна було керуватися благородними пориваннями, уже минули. От тільки Європа цього ще не зрозуміла. Такі джентльмени, як наш добрий господар, досі вважають, що мають право втручатися у справи, яких не розуміють. За останні два дні тут намололи стільки нісенітниць! Наївних нісенітниць – з найкращими намірами. Тут, у Європі, вам потрібні фахівці, які керуватимуть вашими справами. І якщо до вас це скоро не дійде, вас чекає біда. А тепер тост, джентльмени. Дозвольте виголосити тост. За фаховість!

За столом усі приголомшено мовчали, ніхто ані ворухнувся. Містер Льюїс зітнув плечима, підніс свого келиха, випив і сів на місце. Ледь не відразу підвівся лорд Дарлінґтон.

– Не маю жодної охоти, – промовив його світлість, – починати сварку в останній вечір, який ми всі заслужили провести в радості й доброму гуморі. Але з поваги до вас, містере Льюїс, ми не маємо права відкинути ваших поглядів, начебто їх висловив якийсь вуличний дивак. Хочу сказати ось що. Те, що ви, сер, називаєте дилетантством, більшість із нас називає честю.

За столом почувся схвальний шепіт, хтось сказав: «Ви чули? Чули?» – дехто заплескав у долоні.

– Ба більше, сер, – продовжував його світлість, – мені здається, я чудово розумію, що ви маєте на думці, коли кажете «фаховість». По-моєму, це означає домагатися свого обманом і маніпуляціями. Діяти з жадібних і корисливих мотивів, а не з бажання чинити добро і сприяти торжеству справедливості у світі. Якщо це, на вашу думку, і є фаховість, то мені до неї байдуже – і в мене нема ані найменшого бажання її мати.

Його слова зустріли гучними схвальними вигуками й радісними оплесками, які довго не вщухали. Я бачив, що містер Льюїс посміхався, втупившись у келих з вином і втомлено хитаючи головою.

Якраз у той момент до мене підійшов старший лакей і шепнув мені на вухо: «Міс Кентон щось хоче сказати вам, сер. Вона чекає за дверима».

Я постарався якомога непомітніше вислизнути із зали, бо його світлість якраз перейшов до наступного пункту.

Міс Кентон мала засмучений вигляд.

– Вашому батькові дуже погано, містере Стівенс, – сказала вона. – Я послала по доктора Мередіта, але він може трохи затриматися.

Я, мабуть, дещо розгубився, бо міс Кентон додала:

– Містере Стівенс, йому справді дуже зле. Краще навідайтеся до нього.

– Хіба на хвилинку. Джентльмени у будь-яку мить можуть перейти до курильні.

– Звичайно. Але поспішіть, щоб потім не шкодувати.

Міс Кентон рушила першою. Ми поквапилися нагору до кімнатки, де лежав мій батько. Біля ліжка стояла, так і не скинувши фартуха, кухарка місіс Мортімер.

– Ох, містере Стівенс, – вигукнула вона, коли ми увійшли, – йому зовсім погано.

І справді – батькове лице побуряковіло. Я ніколи не бачив, щоб у когось було обличчя такого кольору. Міс Кентон позаду мене тихо сказала:

– У нього дуже слабкий пульс.

Я глянув на батька й легенько торкнувся його чола, тут же відсмикнувши долоню.

– По-моєму, у нього сердечний приступ, – сказала місіс Мортімер. – Я двічі таке бачила. Здається, це воно.

Вона розплакалася. Він неї тхнуло смальцем і чимось смаженим. Обернувшись, я сказав до міс Кентон:

– Мені дуже прикро, але я мушу повертатися вниз.

– Безперечно, містере Стівенс. Я повідомлю вас, коли прийде лікар. Або коли щось зміниться.

– Дякую, міс Кентон.

Я поквапився сходами вниз – джентльмени якраз переходили до курильні. Лакеї дуже зраділи, побачивши мене, і я тут же махнув рукою, щоб вони поверталися на свої місця.

Не знаю, що трапилося у бенкетній залі після того, як я звідти пішов, але тепер у товаристві панувала по-справжньому святкова атмосфера. Джентльмени стояли в курильні – по кілька осіб то тут, то там, – сміялися і плескали один одного по плечах. Містера Льюїса ніде не було видно. Я узявся прокладати собі шлях серед гостей, несучи на таці пляшку портвейну. Тільки-но я наповнив келих одному з джентльменів, як голос позаду мене промовив:

– О, Стівенсе, ви казали, що цікавитеся рибою.

Озирнувшись, я побачив молодого містера Кардинала – він стояв і широко всміхався. Я теж усміхнувся і перепитав:

– Рибою, сер?

– Змалку я тримав у акваріумі різних тропічних рибок. Тільки акваріум був зовсім невеличкий. З вами все добре, Стівенсе?

Я знову усміхнувся.

– Усе гаразд, дякую, сер.

– Ви маєте рацію: мені справді варто повернутися сюди навесні. У Дарлінґтон-Голлі, мабуть, дуже гарно в ту пору. Востаннє я тут бував узимку. Стівенсе, з вами точно все гаразд?

– Усе чудово, дякую, сер.

– Ви добре почуваєтесь?

– Звісно, сер. Перепрошую.

Я відійшов налити вина іншим гостям. Позаду мене вибухнув сміх, і я почув, як бельгійський пастор вигукнув:

– Оце так єресь! Справжня єресь! – і голосно розреготався.

Я відчув, як хтось торкнувся мого ліктя і, обернувшись, побачив лорда Дарлінґтона.

– Стівенсе, з вами все гаразд?

– Так, сер. Усе чудово.

– Мені здалося, що ви плачете.

Я засміявся і, витягнувши з кишені хустинку, швидко витер лице.

– Пробачте, сер. Важкий день сьогодні.

– Ну так, роботи багато.

Хтось гукнув його світлість, і він озирнувся. Я хотів було рушити далі, але помітив краєм ока міс Кентон – вона стояла у прочинених дверях і махала мені. Я почав пробиратися до дверей, але тут моєї руки торкнувся мосьє Дюпон.

– Дворецький, – сказав він, – знайдіть мені, будь ласка, свіжі бинти. Бо ноги знову не дають мені спокою.

– Звісно, сер.

Я рушив до дверей. Мосьє Дюпон пішов слідом за мною. Я повернувся до нього і сказав:

– Я прийду по вас, сер, коли ми все підготуємо.

– Покваптеся, дворецький. Мені страшенно болить.

– Гаразд, сер. Мені дуже шкода, сер.

Міс Кентон стояла на тому самому місці, де я її помітив. Коли я вийшов на коридор, вона мовчки рушила у бік сходів – цього разу чомусь без поспіху. А тоді, обернувшись, сказала:

– Мені дуже шкода, містере Стівенс... Ваш батько помер близько чотирьох хвилин тому.

– Зрозуміло.

Вона глянула на свої руки, а тоді на мене.

– Дуже шкода... – повторила вона. – Я не знаю, що ще вам сказати...

– У цьому нема потреби, міс Кентон.

– Доктор Мередіт ще не прийшов.

Вона схилила голову і мимоволі схлипнула. Але тут же опанувала себе й твердим голосом запитала:

– То ви підніметеся нагору?

– Я дуже зайнятий зараз, міс Кентон. Прийду трохи пізніше.

– То, може, містере Стівенс, ви дозволите мені закрити йому очі?

– Буду щиро вдячний, якщо ви це зробите.

Вона вже рушила вгору сходами, але я гукнув її і сказав:

– Міс Кентон, прошу вас: не подумайте, що я поводжуся неналежно, коли відмовляюся піднятися нагору й побачити батька у час його смерті. Розумієте, я знаю, що батько волів би, аби я далі виконував свої обов’язки, ніби нічого не сталося.

– Ну звісно, містере Стівенс.

– Мені здається, що коли я вчиню інакше, то підведу його.

– Ну звісно, містере Стівенс.

Так і тримаючи на таці пляшку портвейну, я повернувся до курильні. Невелика кімнатка стала схожа на ліс із чорних смокінгів, сивого волосся й диму. Я прокладав собі шлях між гостями, видивляючись, кому треба наповнити келих, коли мене поплескав по плечу мосьє Дюпон.

– Дворецький, ви подбали про те, що я просив?

– Дуже перепрошую, сер, але в цей момент я, на жаль, не можу забезпечити вам допомогу.

– Що ви таке кажете? У вас бинти закінчилися чи що?

– Річ у тім, сер, що лікар ще в дорозі.

– Ага, он як! То ви послали по лікаря?

– Так, сер.

– Ну то дуже добре.

Мосьє Дюпон повернувся до свого співрозмовника, а я ще кілька хвилин кружляв кімнатою.

У якусь мить з гурту джентльменів випірнула німецька графиня і, перш ніж я встиг її обслужити, узялась наливати собі вина з пляшки на моїй таці.

– Подякуйте кухареві від мого імені, Стівенсе, – мовила вона.

– Звісно, мадам. Дякую, мадам.

– Вам і вашому персоналу теж велика подяка!

– Щиро дякую, мадам.

– Під час вечері, Стівенсе, мені в якийсь момент здалося, що ви не один, а що вас троє, – засміялася вона.

Усміхнувшись, я відповів:

– Я щасливий, що прислуговую вам, мадам.

За хвилину я побачив неподалік молодого містера Кардинала: той стояв сам-один, і в мене склалося враження, що юний джентльмен почувається розгубленим у такому поважному товаристві. До того ж його келих спорожнів, тому я рушив у його бік. Він явно зрадів і простягнув мені келих.

– Це ж прекрасно, що ви любите природу, Стівенсе, – мовив він, поки я наливав йому вино. – І лордові Дарлінґтону неабияк пощастило мати когось, хто може як слід наглядати за роботою садівника.

– Перепрошую, сер?

– Я кажу при природу, Стівенсе. Ми недавно розмовляли про дивовижі світу природи. І я цілком з вами погоджуюся: ми не цінуємо чудеса довкола нас так, як годиться.

– Звичайно, сер.

– От згадайте про все, що ми тут обговорювали. Угоди, кордони, репарації, окупація... А матінка-природа тим часом і далі робить своє. Дивно, правда ж?

– Так, звісно, сер.

– Деколи мені здається, що було б краще, якби Всевишній створив усіх нас... гм... рослинами чи що. Міцно закоріненими в землю. Тоді не було б ніяких нісенітниць про всякі там війни й угоди.

Юного джентльмена, мабуть, потішила така думка, бо він засміявся, а тоді, трохи поміркувавши, розреготався ще голосніше. Я й собі засміявся. Він штурхнув мене ліктем і запитав:

– Можете собі таке уявити, Стівенсе?

І знов зареготав.

– Так, сер, – відповів я, сміючись. – Дуже цікавий варіант.

– Тільки аби в нас далі були такі чолов’яги як ви, щоб носили записки туди-сюди й подавали їжу. Інакше як би ми усе встигали? Уявляєте, Стівенсе? Усі трималися б корінням за землю. Уявіть собі!

Тієї миті позаду мене з’явився лакей.

– Міс Кентон хоче щось вам сказати, сер, – мовив він.

Я перепросив містера Кардинала і рушив до дверей. Мосьє Дюпон, мабуть, чатував там на мене, бо коли я підійшов, він запитав:

– Дворецький, лікар уже є?

– Якраз іду це з’ясувати, сер. Зараз повернуся.

– Мене дуже болить нога.

– Прикро про це чути, сер. Лікар мав би вже прийти.

Мосьє Дюпон вийшов із курильні слідом за мною. На коридорі знову стояла міс Кентон.

– Містере Стівенс, – сказала вона, – прибув доктор Мередіт. Він піднявся нагору.

Вона промовила це тихо, але мосьє Дюпон позаду мене нетерпляче вигукнув:

– О, нарешті!

Я обернувся до нього і сказав:

– Ходіть за мною, сер.

Я завів його у більярдну, де розпалив вогонь у каміні, а він сів у шкіряне крісло й узявся скидати взуття.

– Вибачте, що тут прохолодно, сер. Лікар зараз спуститься до вас.

– Дякую, дворецький. Ви добре впоралися із завданням.

Міс Кентон чекала на мене в коридорі – ми мовчки піднялися нагору. У батьковій кімнаті доктор Мередіт щось писав, а місіс Мортімер гірко плакала.

Вона так і не зняла свого фартуха, яким, вочевидь, витирала сльози, бо по всьому її лиці були масні плями – здавалося, вона з якогось гурту менестрелів. Я думав, що в кімнаті пахнутиме смертю, але через місіс Мортімер – чи радше через її фартух – там тхнуло смаженим.

Доктор Мередіт, підвівшись, сказав:

– Співчуваю, Стівенсе. У вашого батька стався важкий напад. Він недовго мучився, не хвилюйтеся. Ви б і так не змогли його врятувати.

– Дякую, сер.

– Я мушу йти. Ви подбаєте про решту?

– Так, сер. Пробачте, але внизу вашої уваги потребує один поважний пан.

– Щось критичне?

– Він дуже хотів вас побачити, сер.

Я провів містера Мередіта вниз, у більярдну, й одразу повернувся до курильні, де атмосфера пожвавішала ще більше.

Не мені, звісно, судити про те, чи достойний я місця поряд із великими дворецькими нашого покоління, як-от містером Маршаллом чи містером Лейном, хоча, зрештою, дехто – напевно, із надмірної доброти душевної – прирівнює мене до них. Буду відвертий: коли я кажу, що конференція 1923 року і особливо той пам’ятний вечір стали знаковими подіями в моїй службі, я керуюся насамперед власними скромними мірками. Та якщо ви врахуєте обставини, які тиснули на мене того вечора, то, мабуть, теж погодитеся, що, незважаючи на все, я таки виявив принаймні дещицю тієї гідності, що її достойний хтось такий як містер Маршалл чи – якщо вже на те пішло – мій батько. Чому б я мав це заперечувати? Попри сумні події, які сталися того вечора, коли я згадую про нього сьогодні, мене наповнює радість.

День другий • Пообіддя

Ставок Мортімера, Дорсет

Напевно, запитання «„Великий“ дворецький – який він?» має ще один важливий вимір. Досі я не надав йому належної уваги. А це, скажу я вам, неабияк бентежить, коли йдеться про близьку до серця справу, а надто ту, якій я присвятив стільки роздумів. Мені здається, я надто поспішив, коли відкинув певні вимоги до членства у спілці Гейза. Зрозумійте мене правильно: я не маю жодного наміру відмовлятися від своїх слів про гідність та її важливий зв’язок із величчю. Однак останнім часом я розмірковував над тією іншою заявою спілки: про те, що «кандидат мусить працювати у знатному домі». Як і раніше, я вважаю, що таким висловлюванням спілка демонструє нерозважливу пиху. Втім, мені здається, що найбільший спротив тут викликає не саме твердження, а застаріле розуміння того, що таке «знатний дім». Справді, добре поміркувавши, я погоджуюся, що «праця у знатному домі» таки є запорукою величі – за умови, що слово «знатний» тут має глибше значення, ніж йому надає спілка Гейза.

Коли порівняти моє розуміння вислову «знатний дім» із тим, що вкладає в нього спілка, відразу виявиться суттєва різниця між цінностями сучасного покоління дворецьких і цінностями покоління попереднього. Цими словами я не просто звертаю увагу на те, що наше покоління не так зверхньо розмежовує господарів-дворян і господарів-«комерсантів». Я хочу сказати – і думаю, моє зауваження цілком справедливе, – що ми були великими ідеалістами. Якщо наші попередники переймалися тим, чи титулований господар і чи належить він до давнього роду, нас хвилювала моральність нашого працедавця. І тут не йдеться про поведінку господаря. Я маю на увазі, що ми – на відміну від попереднього покоління, для якого це було б чимось незвичним, – прагнули служити джентльменам, котрі, так би мовити, сприяли поступу людства. Скажімо, прислуговувати містерові Джорджу Кеттериджу, який – попри усю скромність своїх починань – зробив беззаперечний внесок у добробут імперії, вважалося набагато достойнішим, аніж джентльмену, який, хоч і аристократичного роду, збавляв час у клубах і на полях для гольфу.

Насправді з нагальними проблемами боролося чимало джентльменів з найблагородніших родин, тому спершу могло здатися, що наше покоління мало чим відрізнялося від своїх попередників. Але можу запевнити вас, що наші переконання кардинально відрізнялися, і це виявлялося не тільки в переліку тем, які обговорювали між собою дворецькі, а й у тому, як найздібніші представники нашого покоління обирали собі місце праці. Рішення залежали не просто від оплати, підлеглого персоналу чи іменитості родини – на мою думку, буде цілком справедливо, коли я скажу, що престиж того чи того дому праці найдужче залежав від моральних чеснот господаря.

Щоб якнайвдаліше підкреслити різницю між поколіннями, спробую висловитись образно. Дворецькі, які належали до покоління мого батька, сприймали світ як драбину: на верхівці – маєтки королівської родини, герцогів і лордів із найдавніших родів, на кілька сходинок нижче – «скоробагатьки», і так аж донизу, де ієрархію визначали тільки гроші або, навпаки, безгрошів’я. Честолюбні дворецькі силкувалися вибратися драбиною якомога вище, і загалом що далі вони піднімалися, то більший здобували престиж. Саме такими цінностями, звісно ж, керувалася спілка Гейза, висловлюючись про «знатні маєтки»; і те, що вона аж до 1929 року впевнено оприлюднювала такі заяви, зайвий раз засвідчує, що наше суспільство наближалося до неминучого занепаду – дивно, що той не настав іще раніше. Бо на ту пору схожі критерії аж ніяк не пасували достойникам, що стали наймайстернішими представниками нашого фаху. Адже наше покоління – і я навряд чи помилюся, коли це скажу, – сприймало світ не як драбину, а як колесо. Зараз поясню докладніше.

Мені здається, наше покоління першим розпізнало те, що пройшло повз увагу попередників: історичні рішення ухвалюють не в державних палатах і не впродовж кількаденних міжнародних конференцій під пильним оком громадськості та преси. У цій країні проводять дискусії та приймають важливі рішення в затишку, за зачиненими дверима знатних маєтків. Те, що відбувається перед громадськістю і не раз супроводжується пишними церемоніями, – переважно підсумок того, що тижнями чи місяцями тривало у чотирьох стінах. Ми сприймали світ як колесо, що обертається: в його осерді – поважні маєтки, звідки важливі рішення по «шпицях» розходяться до всіх інших: багатих і бідних, які крутяться довкола них. Кожен, хто хотів чогось досягнути, прагнув працювати якнайближче до осердя – так близько, наскільки дозволяли здібності. Бо, як я вже казав, ми були поколінням ідеалістів і для нас важило не тільки те, як добре ми виявляли свої вміння, а й те, навіщо ми це робили. Кожен із нас таїв у серці бажання внести скромну лепту у творення досконалішого світу і вважав, як фахівець своєї справи, що найпевніший спосіб цього досягнути – служити великим джентльменам, у чиїх руках перебувала доля цивілізації.

Я, звісно ж, висловлююся дуже узагальнено й охоче визнаю, що серед представників мого покоління було багато тих, які не мали терпцю до таких тонких матерій. І навпаки: я певен, що серед ровесників мого батька було чимало тих, що інтуїтивно розуміли «моральний» вимір власної праці. Та в цілому я переконаний, що мої узагальнення правдиві і що такі «ідеалістичні» мотиви, які я щойно описав, зіграли велику роль у моїй службі. На початках я доволі швидко змінював господарів – усвідомлюючи, що служба в їхніх маєтках не довго приноситиме мені задоволення, – аж поки врешті доля не подарувала мені нагоду служити лордові Дарлінґтону.

Цікаво, що досі я ніколи не замислювався про це так. Коли ми з містером Ґремом та іншими годинами обговорювали природу величі біля каміна в службовій кімнаті, то жодного разу не звернули уваги на такий вимір цього питання. І хоч я не зміню жодного слова з тих, що досі сказав про ознаки величі, мушу визнати: мають рацію ті, які кажуть, що хай навіть дворецький досконало володіє цією прикметою, та якщо він не знайшов належного об’єкта для своїх звершень, колеги навряд чи вважатимуть його великим. Скажімо, містер Маршалл чи містер Лейн служили джентльменам з бездоганними моральними якостями – лордові Вейкелінґу, лордові Кемберлі, серу Леонардові Ґрею, – і майже не маю сумнівів, що вони ніколи б не запропонували своїх талантів джентльменам нижчого ґатунку. І справді: що більше про це думаєш, то очевиднішим це здається: зв’язок із по-справжньому знатним домом – таки необхідна умова величі. Великий дворецький, без сумніву, може з гордістю розповісти, скільки років присвятив службі і як скористав зі своїх талантів, прислуговуючи великому джентльменові, а через нього – цілому людству.

Як я вже згадував, за весь час я ніколи не думав про це в такому світлі, але, мабуть, мандрівки спонукають людину поглянути на нібито давно й ретельно обмірковані теми під новим, незвичним кутом. Крім того, до роздумів мене, безперечно, підштовхнула невеличка подія, що трапилася десь годину тому, – чесно кажучи, вона мене дещо збентежила.

Насолодившись ранковою їздою у прегарну погоду й усмак пообідавши у придорожньому готелі, я прибув у Дорсет. Саме тоді я відчув, що з двигуна автівки тхне смаленим. Думка про те, що я завдав шкоди господаревому «форду», неабияк мене стривожила, і я швидко загальмував.

Автівка зупинилася на вузькій дорозі, обабіч якої росли дерева й кущі, заступаючи довколишній краєвид. Що там попереду, я теж не бачив, бо за якихось двадцять ярдів дорога різко повертала вбік. Я зрозумів, що не можу стояти на місці, а то ще з-за рогу виїде зустрічна автівка й зіткнеться з «фордом» господаря. Отож я знову завів двигун і відчув деяку полегшу, бо сморід здавався вже не таким сильним, як раніше.

Найрозумніше було б пошукати майстерню чи бодай великий маєток, де мав би бути шофер, який міг визначити, у чому справа. Проте дорога із зарослими узбіччями ще довго петляла, затуляючи від мене околиці. Я проминув кілька брам, за якими, мабуть, починалися під’їзні алеї, проте самих будинків не побачив. Я проїхав ще з півмилі – бентежний запах щомиті гострішав, – аж урешті виїхав на ділянку відкритої дороги. Попереду ліворуч від мене височів вікторіанський маєток із просторим моріжком і алеєю для автомобілів, що колись слугувала дорогою для карет. Я під’їхав ближче і крізь відчинені двері прибудованого гаража помітив «бентлі».

Брама теж стояла відчинена, тож я заїхав на алею, вийшов з автівки й рушив до заднього входу в будинок. Двері відчинив чоловік у простому одязі, без краватки. Коли я попросив його покликати шофера, він, широко усміхнувшись, сказав, що я «зірвав джекпот з першого разу». Почувши про мій клопіт, чоловік тут же підійшов до «форда», підняв капот і, зазирнувши всередину, мовив: «Води нема, дядьку! Залийте води в радіатор». Моя халепа його, схоже, потішила, однак він повівся зі мною цілком люб’язно: повернувся до будинку й за хвилину вийшов із глечиком води та лійкою. Схилившись над двигуном і наливаючи в радіатор води, він почав зі мною дружню розмову, а почувши, що я здійснюю автомобільну мандрівку околицею, порадив відвідати місцеву принаду – один ставок за півмилі звідтіля.

За той час мені випала нагода уважніше придивитися до будинку. Високий, доволі вузький, чотири поверхи; фасад до самого даху порослий плющем. Однак щонайменше половина вікон затулені простирадлами. Я запитав про це свого знайомця, щойно той закінчив заливати воду й опустив капот.

– Шкода, дуже шкода, – відповів він. – Гарний будинок, старий. Але полковник продає його. Завеликий для нього.

Я не міг не поцікавитися, скільки робітників там працює, і не здивувався, почувши, що тільки він сам та ще кухар, який приходить щовечора. Той чоловік був, схоже, дворецьким, лакеєм, шофером і прибиральником в одній особі. Під час війни, за його словами, він служив ординарцем полковника. Вони були разом у Бельгії, коли туди ввійшли німці, а потім знову під час висадки союзників. Розповівши це, чоловік пильно подивився на мене і сказав:

– Усе ясно. Я спочатку не міг зрозуміти, що ви за один, а тепер до мене дійшло. Ви з тих дворецьких вищого класу. З великого шикарного будинку.

Я сказав, що він майже втрапив у яблучко, і він продовжив:

– Тепер мені все ясно. Не міг спочатку втямити, що ви за один, бо ви говорите як джентльмен – ну майже. Та й приїхали ви на такому старому красунчику, – він махнув рукою на «форд», – що я подумав: «Ого, а дядько не з простих». Так воно і є, дядьку. Не з простих ви. А я ніколи так не вмів. Так і не навчився. Я простий собі старий ординарець, який вже давно пішов зі служби.

Тоді він запитав мене, де я працюю, а коли я відповів, задумано схилив голову набік.

– Дарлінґтон-Голл... – пробурмотів він. – Дарлінґтон-Голл... Певно, шикарне місце, раз навіть такому дурню, як ото стоїть перед вами, звучить знайомо. Чекайте – ви що, з того самого Дарлінґтон-Голлу, де живе лорд Дарлінґтон?

– Лорд Дарлінгтон жив там до самої смерті, він помер три роки тому, – відповів я. – Тепер у маєтку мешкає містер Джон Фаррадей, джентльмен із Америки.

– То ви точно не з простих, якщо в такому місці працюєте. Небагато вас там лишилося, правда? – і додав, уже зовсім іншим тоном: – Ви що, справді служили тому лорду Дарлінґтону?

Він не зводив з мене прискіпливого погляду. Я відповів:

– О ні, мій господар – містер Джон Фаррадей, джентльмен із Америки, який придбав будинок в родини Дарлінґтонів.

– Ага, то з тим лордом Дарлінґтоном ви не знайомі... Просто цікаво, який він був. Що то за один.

Я зауважив, що вже мушу їхати далі, й увічливо подякував йому за допомогу. Зрештою, він був приязним чоловіком: допоміг мені розвернутися й виїхати через браму, а перш ніж я попрощався з ним, нахилився до мене і ще раз порадив відвідати місцевий став, повторивши вказівки про те, як туди доїхати.

– Гарне там місце, – мовив він. – Потім будете жаліти, що не поїхали. Полковник якраз там рибалить.

«Форд» знову був у доброму стані, а що для того, аби доїхати до ставка, треба було тільки трохи звернути з маршруту, я вирішив скористатися порадою ординарця. Його вказівки видавалися доволі зрозумілими, та, з’їхавши з головної дороги, я опинився у плетиві вузьких доріг, схожих на ту, де почув тривожний запах. Густі хащі на узбіччі подекуди затуляли сонце ледь не повністю – через різкі переходи від яскравого сонячного світла до глибокого затінку боліли очі. Зрештою, роззираючись навсібіч, я таки знайшов вказівник «Ставок Мортімера» і прибув сюди трохи більше як півгодини тому.