Текст книги "Залишок дня"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

– Міс Кентон...

– Я маю цілу купу справ, містере Стівенс. Якщо передавати повідомлення надто складно, пишіть записки. Або звертайтеся до Марти чи Дороті, або до когось із чоловічого персоналу, кого ви вважаєте достатньо надійним. А тепер я мушу повертатися до праці, а ви можете гуляти собі далі.

Поведінка міс Кентон мене роздратувала, однак я не міг дозволити собі як слід над нею поміркувати, бо на той час уже прибули перші гості. Учасники з інших країн мали з’явитися через два чи три дні, а троє джентльменів, яких його світлість назвав «домашньою командою» – два представники Міністерства закордонних справ, що прибули, так би мовити, цілком таємно, і сер Девід Кардинал, – приїхали раніше, щоб якнайсумлінніше все підготувати. Я ходив туди-сюди поміж кімнатами, де сиділи заглиблені в розмову джентльмени. Від мене, як завжди, нічого не приховували, тож я мимоволі склав собі певне враження про загальну атмосферу, що панувала на цьому етапі. Лорд Дарлінґтон та його колеги, звісно ж, докладали всіх зусиль, щоб якомога докладніше описати один одному майбутніх учасників конференції, проте найдужче їх хвилювала одна персона – французький джентльмен мосьє Дюпон, а також те, що йому могло припасти до вподоби, а що – ні. Одного разу я ввійшов до курильні й почув, як котрийсь із джентльменів сказав: «Від того, чи зможемо ми переконати в цьому Дюпона, цілком можливо, залежить доля Європи».

У розпалі тих дискусій його світлість доручив мені одне завдання. Досить незвичне, воно залишилось у моїй пам’яті дотепер, разом з іншими по-справжньому незабутніми подіями, що відбулися того унікального тижня. Лорд Дарлінгтон покликав мене до свого кабінету. Я відразу помітив, що він схвильований. Сівши за стіл, він, як завжди, розкрив книжку – цього разу біографічний довідник – і взявся гортати її туди-сюди.

– Стівенсе, – почав було він удавано невимушеним голосом, а тоді замовк, немовби не знаючи, що казати далі. Я стояв, готовий за першої ж нагоди допомогти йому в незручний момент. Його світлість поводив пальцем по сторінці, нахилився вперед, уважно розглядаючи котресь із гасел, а тоді мовив:

– Стівенсе, я маю до вас одне прохання. Щоправда, трохи незвичне.

– Слухаю, сер.

– Просто моя голова переповнена всякими важливими справами.

– Охоче стану вам у пригоді, сер.

– Перепрошую, що починаю про таке розмову, Стівенсе. Я розумію, що ви теж страшенно зайняті. Але я вже не знаю, як того позбутися.

Лорд Дарлінґтон перегорнув кілька сторінок довідника. А тоді, не підводячи очей, сказав:

– Ви, мабуть, знаєтеся на життєвих реаліях.

– Перепрошую, сер?

– Життєві реалії, Стівенсе. Пташки, бджоли... Ви знайомі з ними, правда?

– Чесно кажучи, я не зовсім розумію, про що ви, сер.

– Гаразд, зараз я викладу всі карти на стіл. Сер Девід – мій давній приятель. Він зіграв безцінну роль в організації нашої конференції. Без нього ми б не вмовили мосьє Дюпона сюди приїхати – і я не перебільшую.

– Розумію, сер.

– Однак, Стівенсе, сер Девід має певні дивацтва. Може, ви й самі їх помітили. Він привіз зі собою свого сина Реджинальда, щоб той був йому за секретаря. Річ у тім, що він заручений і незабаром одружується. Юний Реджинальд, я маю на увазі.

– Так, сер.

– Останні п’ять років сер Девід намагався розповісти йому про життєві реалії. Хлопцеві виповнилося двадцять три.

– Розумію, сер.

– Зараз я дійду до головного, Стівенсе. Сталося так, що я – хрещений батько хлопця. Тому сер Девід попросив, аби про життєві реалії юному Реджинальду розповів я.

– Звісно, сер.

– Сера Девіда це питання трохи лякає, і він боїться, що не встигне його залагодити до Реджинальдового весілля.

– Розумію, сер.

– Річ у тім, Стівенсе, що я страшенно заклопотаний. Сер Девід мав би це розуміти, але він усе одно попросив мене про це.

Його світлість замовк і знову втупив погляд у сторінку.

– Я правильно розумію, сер, – сказав я, – що ви хочете, аби ту інформацію юному джентльменові передав я?

– Якщо ви не проти, Стівенсе. Ви знімете мені камінь із плечей. Сер Девід по кілька разів на день перепитує мене, чи я це зробив.

– Зрозуміло, сер. Напевно, це неабияк дратує за нинішніх напружених обставин.

– Це, звісно, виходить далеко за рамки ваших службових обов’язків, Стівенсе.

– Зроблю все, що в моїх силах, сер. Утім, мені може бути складно вибрати вдалий момент, щоб передати такі відомості.

– Я буду щиро вдячний, Стівенсе, якщо ви бодай спробуєте. Дуже достойно з вашого боку. Але послухайте: нема потреби робити з мухи слона. Просто перекажіть йому основні факти – та й по всьому. Простий підхід працює найкраще, ось що я вам раджу, Стівенсе.

– Зрозуміло, сер. Я докладу всіх зусиль.

– Дякую вам дуже, Стівенсе. Тримайте мене в курсі справи.

Як ви можете уявити, прохання його світлості трохи мене спантеличило, і за звичайних обставин я б довго міркував, як його виконати. Проте воно лягло на мої плечі в таку напружену пору, що я не міг дозволити йому займати мої думки довше, аніж треба, і вирішив покінчити з ним за першої ж нагоди. Наскільки я пригадую, не минуло й години, відколи мені доручили це завдання, коли я побачив юного містера Кардинала: він сидів за столом у бібліотеці, поринувши в якісь папери. Пильно придивившись до юного джентльмена, я відразу зрозумів, які труднощі спіткали його світлість – і, звісно, сера Девіда. Хрещеник мого господаря був серйозним і розумним молодим хлопцем, а в його зовнішності вгадувалося чимало витончених рис. Однак, зважаючи на тему, яку я мав порушити, я волів би бачити перед собою, ясна річ, безтурботного, ба навіть трохи легковажного юнака. Хай там як, а я вирішив якомога скоріше довести цю справу до успішного завершення. Увійшовши до бібліотеки, я зупинився неподалік від стола, за яким сидів містер Кардинал, і кашлянув.

– Пробачте, сер, але я маю передати вам одне повідомлення.

– Он як! – жваво озвався містер Кардинал, піднявши голову від паперів. – Від батька?

– Так, сер. У принципі, так.

– Хвилинку.

Юний джентльмен сягнув рукою у шкіряний портфель, що стояв біля його ніг, і витягнув звідти записника з олівцем.

– Кажіть, Стівенсе.

Я ще раз кашлянув і якомога невимушеніше промовив:

– Сер Девід хоче, аби ви, сер, знали, що леді й джентльмени відрізняються в кількох важливих аспектах.

Мабуть, я зробив невеличку паузу, готуючись до наступної фрази, бо містер Кардинал, зітхнувши, сказав:

– Я це прекрасно знаю, Стівенсе. Може, відразу перейдете до справи?

– Знаєте, сер?

– Батько постійно мене недооцінює. Я багато читав на цю тему і провів усі необхідні розвідки.

– Справді, сер?

– Останній місяць я тільки про це й думаю.

– Он як, сер... У такому разі моє повідомлення, напевно, буде зайвим.

– Можете запевнити батька, що я чудово ознайомлений із цим питанням. Оцей портфель, – він штурхнув його ногою, – напхом напханий нотатками про всі нюанси, які тільки можна уявити.

– Справді, сер?

– Мені здається, я обміркував усі комбінації, на які тільки здатен людський мозок. Буду вдячний, якщо ви запевните в цьому батька.

– Можете не сумніватися, сер.

Містер Кардинал, схоже, трохи заспокоївся. Він ще раз штурхнув свій портфель, на який я навмисно старався не дивитися, і сказав:

– Ви, напевно, дивувалися, чому я всюди ношу його зі собою. Що ж, тепер ви знаєте чому. Уявіть собі, якщо портфель відкриє хтось чужий.

– Дуже ніяково буде, сер.

– Хіба що, – юнак різко випростався, – хіба що батькові спало на думку якесь зовсім інше питання, яке я мав би обміркувати.

– Мені про це нічого не відомо, сер.

– Точно? То більш нічого про того Дюпона?

– Схоже, що нічого, сер...

Я доклав усіх зусиль, аби не видати свого роздратування через те, що завдання, яке – як я гадав – було вже позаду, і далі залишалося невиконане. Я збирався з думками, щоб спробувати ще раз, але юний джентльмен раптом схопився на ноги і, притиснувши до грудей портфель, сказав:

– Що ж, піду, мабуть, подихаю свіжим повітрям. Дякую за допомогу, Стівенсе.

Я мав намір якнайшвидше домовитися з містером Кардиналом про нову зустріч, але це виявилося неможливо, насамперед через те, що того ж пообіддя до маєтку прибув – на два дні раніше, ніж заплановано, – містер Льюїс, американський сенатор. Я перевіряв запаси харчів у коморі, коли почув угорі звуки, що їх ні з чим не сплутаєш: це шурхотіли колеса автівок, які заїжджали на подвір’я. Я поквапився нагору й перестрів у службовому коридорі міс Кентон – на тому самому місці, де ми востаннє з нею сперечалися, – і, мабуть, саме цей нещасливий збіг обставин спонукав її знову повестися так само по-дитячому, як і минулого разу. Бо коли я поцікавився, хто це приїхав, міс Кентон, не зупиняючись, випалила: «Пришліть записку, містере Стівенс». Її поведінка мене розлютила, проте я, певна річ, не мав іншого вибору, як поспішити нагору.

Містер Льюїс запам’ятався мені як огрядний джентльмен з добродушною усмішкою, що мало коли сходила з його лиця. Його передчасний приїзд явно завдав певних незручностей лорду Дарлінґтону та його колегам, які розраховували ще на день-другий підготовки в тісному колі. Але невимушені манери містера Льюїса і те, що він повідомив за вечерею, – мовляв, Сполучені Штати завжди стоятимуть на боці справедливості й охоче визнають помилки, скоєні у Версалі, – схоже, завоювали довіру «домашньої команди», тож незабаром розмова повільно, але впевнено перейшла від чарівних краєвидів Пенсильванії, рідного краю містера Льюїса, до майбутньої конференції. А коли джентльмени запалили сигари, деякі висловлювання знову набули конфіденційного характеру – як тоді, коли ще не з’явився американський гість. Зокрема, містер Льюїс сказав товариству таке:

– Справді, мосьє Дюпон може бути геть непередбачуваним. Тут я з вами погоджуюся, панове. Але хочу зауважити, що можете бути певні в одному. Навіть не сумнівайтеся, – подавшись уперед, він махнув сигарою, щоб підкреслити свої слова, – Дюпон ненавидить німців. Він терпіти їх не міг до війни й ненавидить тепер, і то так люто, що вам, панове, буде важко це зрозуміти.

Після цих слів містер Льюїс відхилився на спинку крісла, а на його обличчі знову заграла добродушна усмішка.

– Але скажіть, панове, – повів він мову далі, – француза навряд чи можна звинувачувати в тому, що він ненавидить німців, еге ж? Зрештою, він має на це поважну причину – хіба ні?

Містер Льюїс обвів поглядом стіл, за яким запала ніякова мовчанка. А тоді лорд Дарлінґтон сказав:

– Певного озлоблення, звісно, не уникнути. Однак і ми, англійці, довго й тяжко воювали з німцями.

– Але ви, англійці, відрізняєтеся від французів тим, – зауважив містер Льюїс, – що ви, як мені здається, перестали по-справжньому ненавидіти німців. А французи вважають, що німці зруйнували цивілізацію в Європі і їх за це треба покарати. Нам у Сполучених Штатах така позиція, звісно, здається непрактичною, але мене завжди дивувало, чому ви, англійці, не поділяєте поглядів французів. Адже, зрештою, як ви кажете, Британія теж чимало втратила через війну.

Знову настала ніякова пауза. Тоді сер Девід доволі нерішуче сказав:

– Ми, англійці, часто ставимося до такого інакше, ніж французи, містере Льюїс.

– Он як. Різниця темпераментів, так би мовити, – містер Льюїс усміхнувся ще ширше.

Він кивнув сам собі, ніби багато чого зрозумів, і затягнувся сигарою. Можливо, на мої спогади впливає те, що сталося пізніше, але мені здається, саме тієї миті я вперше відчув: доброзичливий, на перший погляд, американський джентльмен приховує в собі щось дивне, ба навіть лукаве. Однак лорд Дарлінгтон явно не відчував тієї підозри, що її в ту мить відчув я. Бо за кілька секунд ніякової мовчанки його світлість рішуче сказав:

– Містере Льюїс, буду відвертим. Більшість із нас, англійців, вважає нинішню позицію Франції негідною. Ви, звісно, маєте повне право називати це різницею темпераментів, проте я насмілюся стверджувати, що тут ідеться про щось більше. Не годиться так сильно ненавидіти свого ворога після того, як конфлікт завершився. Коли суперник упав на землю – усе, кінець. Лежачого не б’ють. Тому нам здається, що поведінка французів просто-таки варварська.

Його слова начебто припали до вподоби містерові Льюїсу. Той пробурмотів щось на знак згоди й задоволено всміхнувся товариству, огорнутому хмарами тютюнового диму, що важкою пеленою повиснув над столом.

На другий день уранці прибули нові гості, а саме дві леді з Німеччини, які вирушили в подорож разом, попри начебто чималу різницю в походженні та статусі. Вони привезли зі собою цілу юрбу покоївок і лакеїв, а також із десяток валіз. По обіді прибув джентльмен з Італії разом із камердинером, секретарем, «фахівцем» і двома охоронцями. Не знаю, яким той джентльмен мав уявляти наш маєток, якщо привіз охоронців, але мушу сказати, що мені було дуже дивно бачити в Дарлінґтон-Голлі тих двох кремезних мовчазних чоловіків, які насторожено зиркали в усі сторони від того місця, де в ту чи ту хвилину перебував їхній господар.

До речі, невдовзі виявилося, що охоронці по черзі лягали спати вдень, аби котрийсь із них міг стояти на сторожі цілу ніч. Коли я, вперше почувши про цей розпорядок, хотів повідомити про нього міс Кентон, вона вкотре відмовилася розмовляти зі мною, тож я мусив написати записку і встромити її під двері її кімнати.

Наступного дня прибуло ще кілька гостей, і хоч до початку конференції залишалося два дні, у Дарлінґтон-Голлі вже юрмилися люди різних національностей: вони розмовляли в кімнатах чи просто стояли у вестибюлі, у коридорах і на сходах, розглядаючи картини і предмети декору. Гості повсякчас трималися ввічливо одне з одним, та все ж у будинку панувала доволі напружена, просякнута недовірою атмосфера. Відчуваючи тривогу, прибулі камердинери й лакеї теж ставилися один до одного підкреслено прохолодно, і мої підлеглі до певної міри раділи, що заклопотані й не мають коли з ними спілкуватися.

Якраз у ту пору, намагаючись приділити увагу всім необхідним справам, я визирнув із вікна й побачив юного містера Кардинала, який дихав свіжим повітрям на подвір’ї. Міцно тримаючи, як завжди, свою валізку, він поволі походжав доріжкою, що облямовує моріжок, поринувши у глибоку задуму. Я, звичайно, пам’ятав про своє завдання, пов’язане з цим молодим джентльменом, і подумав, що добре було б передати довірене мені повідомлення просто неба – близько до природи і до гусок, які чалапали собі неподалік. До того ж я розумів, що коли швиденько вийду на вулицю й заховаюся за великим кущем рододендрона біля стежки, мені не доведеться довго чекати на містера Кардинала. Я вийду з-за куща й передам йому те, про що мене попросили. Не надто мудрований план, але ви й самі розумієте, що це завдання – хоч, ясна річ, по-своєму важливе – усе ж не мало на той час найвищого пріоритету.

Попри те, що земля і майже все листя покрилися легкою памороззю, день видався досить теплий. Я швидко перейшов через моріжок, став за кущем і вже за мить почув кроки містера Кардинала, який наближався в мій бік. На жаль, я трохи невдало розрахував час своєї появи. Я збирався вийти з-за куща, коли містер Кардинал буде на достатній відстані від мене – тоді б він завчасу мене помітив і подумав би, що я прямую в альтанку чи йду до садівника. Тоді я вдав би, наче щойно його зауважив, і почав би нібито спонтанну розмову. Але сталося так, що я випірнув з-за куща трохи запізно і, як не прикро, налякав юного джентльмена – той миттю шарпнув валізку до себе й обома руками притиснув її до грудей.

– Прошу пробачення, сер.

– О Господи, Стівенсе! Ну ви мене й налякали! А я думав, що там уже все в розпалі.

– Пробачте, сер, але я маю вам дещо передати.

– Ох, ну ви мене й настрашили!

– Дозвольте відразу перейти до справи, сер. Ви, мабуть, помітили неподалік від нас гусей.

– Гусей? – містер Кардинал спантеличено роззирнувся. – А й справді, гуси...

– А ще квіти та кущі. Зараз, звісно, не найкраща пора року, аби спостерігати за ними в усій красі, але ви, гадаю, погодитеся, сер, що з настанням весни ми побачимо тут певні, дуже особливі зміни.

– Так, я згідний з вами – подвір’я зараз виглядає не найліпше. Але, відверто кажучи, Стівенсе, я не особливо милувався пишнотами природи. Мені неспокійно на душі. Мосьє Дюпон приїхав у найгіршому настрої, який тільки може бути. А це найменше, чого б нам хотілося.

– Мосьє Дюпон уже приїхав сюди, у цей маєток, сер?

– Десь півгодини тому. Він просто в жахливому гуморі.

– Пробачте, сер, я мушу негайно йти до нього.

– Звісно, Стівенсе. Але було мило з вашого боку отак побалакати зі мною.

– Прошу пробачення, сер. Річ у тім, що я мав сказати трохи більше про пишноти природи, як ви самі висловилися. Буду щиро вдячний, якщо ви вчините таку ласку й вислухаєте мене за іншої нагоди.

– Що ж, чекатиму з нетерпінням, Стівенсе. Хоча я радше шанувальник риби. Про рибу, прісну воду та сіль я знаю все.

– Наша майбутня розмова стосуватиметься всіх живих істот, сер. Але наразі прошу мене пробачити. Я й не підозрював, що мосьє Дюпон уже приїхав.

Я поквапився назад до будинку, де мене перестрів старший лакей.

– Ми всюди шукаємо вас, сер, – сказав він. – Прибув джентльмен із Франції.

Мосьє Дюпон був високим та елегантним сивобородим паном із моноклем. Він приїхав у такій одежі, яку панство з Європи зазвичай вбирає на відпочинок, і це не дивно, бо він увесь час старанно демонстрував своїм виглядом, що приїхав у Дарлінґтон-Голл винятково задля розваги і дружніх балачок. Як зауважив містер Кардинал, мосьє Дюпон прибув у поганому гуморі. Я вже не пригадаю усього того, що псувало йому настрій, відколи він приїхав до Англії за кілька днів до нашої конференції, але пам’ятаю, що він сильно понатирав ноги, коли гуляв Лондоном, і боявся, що рани почнуть гнити. Я скерував його камердинера до міс Кентон, але це не ніяк не стримувало мосьє Дюпона від того, щоб кожні кілька годин клацати пальцями й гукати мені: «Дворецький! Принесіть ще бинтів!».

Коли він побачив американського сенатора, містера Льюїса, його настрій неабияк піднявся. Вони привіталися як давні друзі й решту часу, аж до вечора, провели разом, зі сміхом згадуючи минуле. Те, що містер Льюїс ні на крок не відходив від мосьє Дюпона, завдавало чималої незручності лордові Дарлінґтону, який, цілком природно, хотів до початку конференції налагодити тісний особистий контакт із поважним гостем. Кілька разів я бачив, як його світлість намагався відкликати мосьє Дюпона вбік, щоб поговорити з ним віч-на-віч, але містер Льюїс з’являвся як з-під землі і, усміхаючись, втручався в їхню розмову. «Вибачте, джентльмени, але мені ніяк не дає спокою одна річ», – казав він, і вже за мить його світлості доводилося слухати котрусь із веселих бувальщин містера Льюїса. Натомість інші гості, чи то зі страху, чи то через неприязнь, трималися подалі від мосьє Дюпона – це було помітно навіть у назагал стриманій атмосфері й тільки зміцнювало відчуття, що саме мосьє Дюпон має вплив на те, чим закінчаться наступні кілька днів. Конференція розпочалася дощового ранку в останній тиждень березня 1923 року. Вона відбувалася у вітальні – таке доволі незвичне місце вибрали для того, щоб підкреслити неофіційний характер зібрання. Як на мене, удавана невимушеність сягнула мало не сміховинних масштабів. У цій, так би мовити, жіночій кімнаті зібралося стільки серйозних джентльменів у темних костюмах, що яблуку не було де впасти. Вони сиділи на диванах по троє-четверо. Це вже само по собі було дивне видовище, проте деякі з них так старанно вдавали, начебто це звичайнісінький світський захід, що навіть порозгортали в себе на колінах журнали й газети.

Того першого ранку я мусив цілий час бігати туди-сюди, тож не міг добре простежити за перебігом конференції. Але пригадую, що лорд Дарлінґтон розпочав зустріч, офіційно привітавши гостей, а потім навів аргументи на користь того, чому з погляду моралі слід послабити різні пункти Версальської угоди, і наголосив на великих стражданнях, які на власні очі спостеріг у Німеччині. Я, звісно, уже чув, як його світлість і за інших обставин виявляв схожі сентименти, однак він звертався до цього поважного товариства з таким твердим переконанням, що я знову відчув глибоке зворушення. Далі слово взяв сер Девід Кардинал, і хоч я встиг почути лише частину його промови, мені вона видалась доволі прагматичною і, відверто кажучи, я майже нічого не втямив. Утім, говорив він загалом про те саме, що і його світлість, а на завершення закликав дозволити Німеччині призупинити виплату репарацій та вивести французькі війська з Руру. Після нього виступала німецька графиня, але в той час я мусив надовго покинути вітальню – не пам’ятаю, з якої причини. Коли я повернувся, уже почалася загальна дискусія, а розмови гостей про торгівлю, відсоткові ставки й таке інше були мені незрозумілі.

Наскільки я бачив, мосьє Дюпон не брав участі в дискусіях, і з його насупленого виразу лиця важко було сказати, чи він уважно дослухається до розмови, чи поринув у свої думки. Коли я виходив із кімнати посеред виступу одного джентльмена з Німеччини, мосьє Дюпон зненацька підвівся і вийшов слідом за мною.

– Дворецький! – звернувся він до мене, коли ми вийшли на коридор. – Я би хотів, щоб мені перебинтували ноги. Вони так болять, що я ледве слухаю, про що там говорять.

Наскільки я пам’ятаю, я попросив про допомогу міс Кентон – звісно ж, через посланця – і, залишивши мосьє Дюпона у більярдній чекати на свою рятівницю, вийшов у коридор, де побачив на сходах старшого лакея, який, збігши донизу, схвильовано повідомив, що моєму батькові стало зле нагорі.

Я квапливо піднявся на другий поверх, де на мене чекало химерне видовище. У протилежному кінці коридору, майже навпроти великого вікна, заповненого сірим світлом і дощем, завмер мій батько – у такій позі, начебто брав участь у якійсь церемонії. Став на одне коліно і, схиливши голову, штовхав візок, що з якоїсь причини вперто відмовлявся зрушити з місця. Неподалік стояли дві покоївки, зберігаючи ввічливу дистанцію, і налякано спостерігали за його натугами. Я підійшов до батька й, розтиснувши його руки, що міцно вчепилися за край візка, посадив його на килим. Його очі були заплющені, лице стало попелясто-сіре, а на чолі виступили краплини поту. Покликали на допомогу, хтось прикотив крісло на коліщатках, і мого батька завезли до кімнати.

Коли батько вже лежав у ліжку, я завагався, що маю робити далі. Покидати його самого в такому стані було небажано, але, з іншого боку, я не міг більше гаяти ні хвилини. Я стояв нерішуче на порозі, коли до мене підійшла міс Кентон і сказала:

– Містере Стівенс, я маю трохи більше вільного часу, ніж ви. Якщо хочете, я можу побути з вашим батьком. Я проведу доктора Мередіта нагору й повідомлю вам, якщо він скаже щось важливе.

– Дякую, міс Кентон, – відповів я і пішов.

Коли я повернувся до вітальні, пастор розповідав про муки, яких зазнають діти у Берліні. Я тут же взявся доливати гостям чай і каву. Кілька джентльменів, як я помітив, пили хмільні трунки, а один чи двоє, попри присутність двох леді, запалили цигарки. Я саме виходив із вітальні з порожнім чайником, коли мене перепинила міс Кентон.

– Містере Стівенс, доктор Мередіт уже йде, – сказала вона.

Я зазирнув у вестибюль і побачив лікаря: той саме одягав плаща й надівав капелюха. Я підійшов до нього, тримаючи в руці чайник. Лікар сердито глипнув на мене.

– Кепські справи з вашим батьком, – мовив він. – Негайно покличте мене, якщо йому погіршає.

– Так, сер. Дякую, сер.

– Скільки років вашому батькові, Стівенсе?

– Сімдесят два, сер.

Доктор Мередіт задумався, а тоді повторив:

– Негайно покличте мене, якщо йому погіршає.

Я подякував і провів його до дверей.

Того ж дня, незадовго до вечері, я мимоволі почув розмову між містером Льюїсом та мосьє Дюпоном. Я чомусь піднявся до кімнати мосьє Дюпона й уже збирався постукати, але перед тим, як завше, на мить завмер перед дверима і прислухався. Можливо, у вас немає такої звички – робити коротеньку паузу, щоб не постукати у невдалий момент, але я постійно так чиню і можу запевнити вас, що це звична практика для багатьох дворецьких. Тобто така поведінка не приховує жодних хитрощів: я, скажімо, зовсім не мав наміру стояти під дверима, підслуховуючи, як того вечора. Проте сталося так, що, приклавши вухо до дверей мосьє Дюпона, я почув голос містера Льюїса, і, хоч я вже докладно не пригадаю, що за слова я почув, його тон мене насторожив. Я чув той самий добродушний, неквапливий голос, що ним американський джентльмен зачарував багатьох присутніх, але тепер у ньому з’явилися підступні нотки. Саме це усвідомлення, а також те, що містер Льюїс був у кімнаті мосьє Дюпона і, вочевидь, звертався до нашого найголовнішого гостя, змусило мене опустити руку і стояти за дверима, наслухаючи.

У спальнях Дарлінґтон-Голлу досить масивні двері, тому я аж ніяк не міг почути всього, про що за ними розмовляли. Отож тепер мені важко достеменно пригадати, що я тоді підслухав, – так само важко, як і того вечора, коли я розповів про це його світлості. Але в мене все-таки склалося доволі чітке враження про те, що відбувалося у тій кімнаті. По суті, американський джентльмен висловлював своє переконання в тому, що його світлість та інші учасники конференції намагалися використати мосьє Дюпона для власних потреб; що мосьє Дюпона зумисне запросили пізніше, аби інші мали змогу обговорити важливі теми без нього; що навіть після його приїзду його світлість мав приватні розмови з найповажнішими делегатами, не запрошуючи до них мосьє Дюпона. А потім містер Льюїс почав переповідати мосьє Дюпонові дещо з того, про що його світлість та інші учасники говорили за столом першого вечора після його приїзду.

– Відверто кажучи, сер, – мовив містер Льюїс за дверима, – мене обурило їхнє ставлення до ваших земляків. Вони називали їх «варварами» та «нікчемами». Я пізніше занотував ці слова у щоденнику.

Мосьє Дюпон щось коротко відповів – я не почув, що саме, – а тоді містер Льюїс знову сказав:

– Кажу вам, сер, я був обурений. Чи ж годиться так називати тих, хто ще кілька років тому стояв з вами пліч-о-пліч?

Я вже забув, постукав я тоді у ті двері чи ні. Цілком можливо, що, зважаючи на тривожний характер розмови, яку я мимоволі підслухав, я вирішив за краще взагалі піти геть. Хай там як, а довго я не затримався і через це – як я невдовзі мусив пояснити його світлості – не почув, як мосьє Дюпон зреагував на слова містера Льюїса.

Наступного дня дискусії у вітальні сягнули нового рівня напруги, а до обіду стали доволі запальні. Усе сміливіші коментарі з нотками докору летіли у бік крісла, де мовчки сидів, перебираючи пальцями бороду, мосьє Дюпон. Мені, як і, без сумніву, його світлості, впало у вічі те, що тільки-но наставала перерва, містер Льюїс одразу відводив мосьє Дюпона в якийсь закуток, де вони стиха про щось радилися. Після обіду я застав обох джентльменів у бібліотеці – вони стояли біля порога і перешіптувалися, але, помітивши мене, відразу перервали розмову.

Батькові тим часом ані ліпшало, ані гіршало. Наскільки мені було відомо, він майже весь час спав, та я й сам бачив його в постелі ті кілька разів, коли у вільну хвилину зазирав до нього на мансарду. Нагода поговорити з ним випала мені допіру наступного вечора після того, як повернулась його недуга.

Коли я увійшов до кімнати, батько спав. Покоївка, яку міс Кентон прислала за ним наглядати, встала, побачивши мене, і потрусила батька за плече.

– Агов, дівчино! – вигукнув я. – Що це за дурниці?

– Містер Стівенс сказав розбудити його, коли ви повернетеся, сер.

– Нехай спить. Він захворів від перевтоми.

– Він сказав, щоб я його розбудила, – повторила дівчина і знову потрусила батька за плече.

Батько розплющив очі й, ледь ворухнувши головою на подушці, глянув на мене.

– Сподіваюся, вам уже краще, – мовив я.

Він якусь хвилину не зводив з мене погляду, а тоді запитав:

– Унизу все гаразд?

– Ситуація доволі мінлива. Щойно минула шоста, тож можете уявити, яка в цей час атмосфера на кухні.

Батьковим обличчям промайнув нетерплячий вираз.

– Але все добре? – знову запитав він.

– Так, гадаю, у цьому ви можете не сумніватися. Я дуже радий, що вам стало ліпше.

Він неквапливо витягнув руки з-під ковдри і втомлено на них подивився. Кілька хвилин пильно їх розглядав.

– Я радий, що вам уже набагато краще, – врешті промовив я. – А тепер мені треба йти. Як я вже казав, ситуація доволі мінлива.

Він не зводив очей зі своїх рук. А тоді повільно промовив:

– Сподіваюсь, я був для тебе добрим батьком.

Я, усміхнувшись, відповів:

– Я дуже радий, що вам уже поліпшало.

– Я пишаюся тобою. Ти добрий син. Сподіваюсь, я був для тебе добрим батьком. Хоча, напевно, це не так.

– На жаль, я зараз дуже зайнятий, але ми можемо повернутися до цієї розмови вранці.

Батько далі дивився на свої руки так, наче вони його трохи дратували.

– Я дуже радий, що вам поліпшало, – повторив я і пішов.

Спустившись до кухні, я побачив, що там панує справжній гармидер, а в повітрі повисла напруга. Та я з приємністю згадую, що десь за годину, коли настав час подавати вечерю, мої підлеглі продемонстрували бездоганний вишкіл і стриманість.

Розкішна бенкетна зала, заповнена гостями, – це завжди дивовижне видовище, і той вечір не став винятком. Шереги джентльменів у смокінгах, яких було набагато більше, ніж представниць прекрасної статі, створювали доволі гнітюче враження; та з іншого боку, у той час над столом висіли два великі гасові канделябри, наповнюючи залу лагідним, м’яким світлом, а не сліпучим блиском, як стало відтоді, коли провели електрику. Під час другої, останньої вечері – більшість гостей роз’їжджалися по обіді наступного дня – товариство вже не стримувало себе так, як у попередні дні. Розмови точилися вільніше й голосніше, а ми ледь встигали доливати вино. Наприкінці вечері, що, за професійними мірками, відбулася без суттєвих труднощів, його світлість підвівся і звернувся до гостей.

Лорд Дарлінґтон почав промову з того, що висловив вдячність усім присутнім: мовляв, дискусії за останні два дні – «часами приголомшливо відверті» – відбувалися у приязній атмосфері й були сповнені бажання побачити перемогу добра, а одностайність, яку він спостеріг, виявилася набагато сильнішою, ніж можна було сподіватися. Під час завершального ранкового засідання учасники, на його думку, неодмінно поговорять про те, що кожен із них обіцяє зробити напередодні важливої міжнародної конференції у Швейцарії. Саме в цю мить – не знаю тільки, планував він це заздалегідь чи ні, – його світлість згадав про свого покійного приятеля, гера Карла-Гайнца Бреманна. Мій господар вибрав трохи невдалий момент, бо то був близький для нього чоловік і розповідати про нього він міг дуже довго. Мабуть, варто сказати й те, що лорд Дарлінґтон ніколи не був, так би мовити, вродженим промовцем, і зовсім скоро кімнату наповнили поодинокі звуки, які свідчили про те, що слухачі втратили терплячість, а промовець – їхню увагу. Коли лорд Дарлінґтон нарешті завершив свій виступ і закликав гостей підвестися й випити за «мир і справедливість у Європі», гамір уже досяг такого рівня – напевно, завдяки щедрим рікам випитого вина, – що мені це вже здалося трохи непристойним.