Текст книги "Залишок дня"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

На ту пору місіс Барнет, вдові містера Чарлза Барнета – дуже вродливій, ба навіть чарівній, як дехто сказав би, леді – було за сорок. Вона славилася гострим розумом, і в ті дні часто можна було почути, як вона змушувала того чи того вченого джентльмена пекти раків, коли розмова за вечерею заходила про важливі тогочасні питання. Улітку 1932 року вона часто гостювала в Дарлінґтон-Голлі, де збавила не одну годину разом із його світлістю за дискусіями суспільного чи політичного характеру. Пригадую, що саме місіс Барнет запрошувала його світлість на «екскурсії» найубогішими районами лондонського Іст-Енду, де вони відвідували домівки родин, які страждали від крайньої скрути. Тому не можна сказати, начебто її вплив був геть шкідливий, адже так вона спонукала лорда Дарлінґтона ще дужче перейматися долею наших убогих земляків. Утім, ні для кого не секрет, що вона належала до організації «чорносорочечників» сера Освальда Мослі, і ті короткі розмови, що їх його світлість мав із сером Освальдом, відбулися якраз того літа. У той самий час у Дарлінґтон-Голлі сталося кілька незвичних інцидентів, які, швидше за все, і заклали хитку основу для абсурдних звинувачень.

Я називаю їх «інцидентами», хоча йдеться про зовсім дріб’язкові події. До прикладу, пам’ятаю, коли за вечерею хтось згадав про одну газету, і його світлість зауважив: «О, ви маєте на увазі ту газетку з єврейською пропагандою». А через кілька днів лорд Дарлінґтон сказав, щоб я більше не давав пожертв місцевій благодійній спілці, що регулярно стукала в наші двері, бо в її комітеті були «майже самі євреї». Я запам’ятав його слова, бо вони неабияк мене здивували: раніше його світлість ніколи не виявляв ані краплі ворожості до єврейського народу.

А потім настало те пообіддя, коли лорд Дарлінгтон покликав мене до свого кабінету. Спершу його світлість почав розмову на загальні теми, поцікавився, чи все гаразд по господарству і так далі. А потім сказав:

– Я останнім часом багато думав, Стівенсе. Дуже багато. І дещо для себе вирішив. Не можна наймати на роботу в Дарлінґтон-Голл євреїв.

– Перепрошую, сер?

– Це на благо цього дому, Стівенсе. В інтересах наших гостей. Я добре обміркував це питання, Стівенсе, і повідомляю вам своє рішення.

– Гаразд, сер.

– Скажіть-но, Стівенсе, серед нашого персоналу вони теж є, правда? Євреї, я маю на увазі.

– Двоє наших працівників, схоже, підпадають під цю категорію, сер.

– Он як, – його світлість замовк і подивився у вікно. – Доведеться їх відпустити.

– Прошу, сер?

– Мені дуже шкода, Стівенсе, але в нас немає вибору. Я мушу дбати про безпеку й комфорт своїх гостей. Запевняю вас: я ретельно обміркував це питання. Усе задля наших інтересів.

Його рішення стосувалося двох покоївок. Мені не годилося діяти, не повідомивши про цю ситуацію міс Кентон, і я вирішив зробити це того ж вечора, зустрівшись із нею за горнятком какао в її кімнаті. Варто, мабуть, сказати кілька слів про ті наші щовечірні зустрічі. Вони, хочу наголосити, були насамперед професійного характеру, хоча, звісно, час від часу ми обговорювали і звичайні теми. Ми взяли собі за звичку отак зустрічатися з простої причини: удень ми бували такі заклопотані, що інколи минав ледь не тиждень, поки нам випадала нагода поділитися бодай найважливішим. Ми розуміли, що така ситуація може зашкодити справному виконанню наших обов’язків, і вирішили, що найпростіший спосіб цьому запобігти – щовечора спілкуватися п’ятнадцять хвилин у кімнаті міс Кентон. Кажу ще раз: ці зустрічі мали насамперед діловий характер, тобто ми ділилися своїми планами щодо майбутніх подій або говорили про те, як дає собі раду той чи той новий працівник.

Повертаючись до попередньої розповіді, зазначу, що хай там як, а мене схвилювала думка про те, як я маю повідомити міс Кентон про звільнення двох її підлеглих. Обидві працювали бездоганно і – мушу це сказати, бо останнім часом єврейське питання постало дуже гостро, – я всім єством опирався наказові їх звільнити. Але мої обов’язки в тій ситуації були доволі однозначні і я нічого б не домігся, безвідповідально демонструючи свої сумніви. Завдання було непросте, і виконати його треба було з гідністю. Тому порушивши врешті це питання наприкінці нашої вечірньої розмови, я озвучив свої наміри дуже лаконічно, а на завершення сказав:

– Я поговорю з обома покоївками у своїй комірчині завтра вранці о пів на одинадцяту. Буду щиро вдячний, міс Кентон, якщо ви пошлете їх до мене. Повідомляти чи не повідомляти їх про те, що я скажу, – це рішення залишаю винятково на ваш розсуд.

Міс Кентон нічого не відповіла. Тож я повів мову далі:

– Що ж, дякую за какао. Мені вже пора лягати спати. Завтра знову багато роботи.

Після цих слів міс Кентон нарешті озвалася:

– Я не вірю своїм вухам, містере Стівенс. Рут і Сара працюють зі мною понад шість років. Я повністю довіряю їм, а вони мені. Їхня робота бездоганна.

– Я в цьому не сумніваюся, міс Кентон. Але не можна дозволяти почуттям впливати на ваші рішення. А тепер я справді мушу побажати вам доброї ночі...

– Містере Стівенс, повірити не можу, що ви собі отак сидите й повідомляєте мені цю новину таким голосом, ніби харчі замовляєте! Ви хочете сказати, що звільняєте Рут і Сару тільки тому, що вони єврейки?

– Міс Кентон, я щойно докладно пояснив вам ситуацію. Його світлість прийняв таке рішення, і нам із вами нема про що сперечатися.

– А вам не здається, що звільняти Рут і Сару з такої причини просто не по-людськи? Я такого не підтримуватиму. І не збираюся працювати в домі, де таке виробляють.

– Прошу вас, міс Кентон, не нервуйтеся і поводьтеся так, як личить особі у вашому становищі. Справа дуже проста й зрозуміла. Якщо його світлість бажає, аби певних працівників було звільнено, тут нема про що сперечатися.

– Попереджаю вас, містере Стівенс, я в такому домі не працюватиму. Якщо моїх дівчат виженуть, я піду слідом за ними.

– Не чекав я від вас такої реакції, міс Кентон. Думав, вам не треба пояснювати, що ми служимо не власним примхам і сентиментам, а бажанням нашого господаря.

– Повторюю, містере Стівенсе: якщо ви завтра звільните моїх дівчат, то візьмете гріх на душу, а я тут же піду геть.

– Міс Кентон, хочу сказати, що вам навряд чи варто висловлюватись про такі важливі речі. Нинішній світ заплутаний і підступний. Нам із вами не під силу зрозуміти багато всього, природу євреїв зокрема. Тоді як його світлість, не побоюся цього сказати, обізнаніший у цій справі і знає, що для нас найкраще. А тепер я справді мушу йти. Ще раз дякую за какао. Завтра о пів на одинадцяту. Пришліть до мене, будь ласка, обидвох покоївок.

Як тільки покоївки переступили вранці поріг моєї комірчини, я відразу зрозумів, що міс Кентон уже про все їм розповіла, бо обидві плакали. Я пояснив їм ситуацію так коротко, як тільки міг, наголосивши, що вони добре працювали й отримають хороші рекомендації. Наскільки я пригадую, вони не промовили жодного слова за всю нашу зустріч, що тривала хвилини три або чотири, і пішли так само у сльозах.

Кілька днів після їхнього звільнення міс Кентон трималася зі мною вкрай прохолодно. А часом доволі грубо, навіть у присутності підлеглих. І хоч ми далі зустрічалися вечорами за какао, наші розмови стали короткі й неприязні. Коли за два тижні не з’явилося й знаку, що вона збирається вгамуватись, я, цілком природно, почав втрачати терпець. І під час однієї такої зустрічі іронічно зауважив:

– Я сподівався, міс Кентон, що ви до цього часу повідомите про свій намір звільнитися, – посміхнувся я.

У мене була надія, що вона таки подобрішає, скаже у відповідь щось примирливе – і ми забудемо про той епізод. Але міс Кентон тільки глянула суворо й мовила:

– Мій намір нікуди не зник, містере Стівенс. Просто я мала стільки справ, що не було на це часу.

Тоді я, чесно кажучи, трохи захвилювався, що вона справді доведе справу до кінця. Але минав тиждень за тижнем, а вона ні словом не прохопилася про звільнення з Дарлінґтон-Голлу. Коли наші стосунки поступово потеплішали, я час від часу кепкував із неї, нагадуючи про її погрози. Скажімо, одного разу ми розмовляли про великий прийом, що мав відбутися в маєтку, і я сказав: «Звісно, припускаючи, міс Кентон, що ви до того часу нас не покинете». Хоча після того інциденту минуло кілька місяців, мої слова змусили її замовкнути – та, мабуть, більше із сорому, ніж зі злості.

Зрештою той випадок відійшов у минуле. Втім, десь за рік після звільнення покоївок він знову виринув на поверхню – цього разу востаннє.

Розмову почав сам лорд Дарлінґтон одного пообіддя, коли я подавав чай у вітальні. Дні, коли місіс Керолін Барнеф мала вплив на його світлість, уже минули – леді взагалі перестала навідуватись до Дарлінґтон-Голлу. До того ж варто сказати, що на той час його світлість обірвав усілякі зв’язки з «чорносорочечниками» – після того як побачив справжню гидку сутність тієї організації.

– Стівенсе, – звернувся він до мене, – я вже давно збирався з вами поговорити. Про той випадок, що стався торік. З єврейськими покоївками. Пригадуєте?

– Звісно, сер.

– Мабуть, тепер їх уже не знайти, правда? Я погано з ними повівся і хотів би якось залагодити свою провину.

– Я подбаю про це, сер. Але маю сумнів, що нам вдасться з’ясувати, де вони тепер.

– Спробуйте, може, якраз вдасться. Бо я шкодую, що так сталося. Я подумав, що цей діалог із його світлістю може зацікавити міс Кентон, і тому вирішив переповісти його їй, хай навіть вона знову розсердиться. Так я і вчинив того туманного пообіддя, коли зустрів її в альтанці, і мій вчинок мав дивні наслідки.

Пригадую, що коли я переходив по обіді через моріжок, надворі почав западати туман. Я піднімався до альтанки, щоб прибрати посуд, бо вранці його світлість чаював там із гостями. Ще не дійшовши до сходів, на яких колись перечепився і впав мій батько, я звіддалік побачив міс Кентон, яка ходила туди-сюди всередині альтанки. Коли я увійшов, вона вже сиділа в одному з плетених крісел і щось шила. Придивившись, я побачив, що вона зашиває подушку. Я узявся збирати поміж вазонів і плетених меблів тарілки й горнята. Ми обмінялися кількома ввічливими фразами й обговорили одну чи дві робочі справи. Відверто кажучи, перебувати в альтанці після стількох днів, проведених в чотирьох стінах, було дуже приємно, і ми не квапилися якомога швидше завершити свої справи. Імла підступала все ближче, затуляючи довколишній краєвид, а день хилився до вечора – тож міс Кентон мусила підносити своє шиття дедалі ближче до вікна. Та ми раз у раз відривалися від праці, щоб помилуватися природою. Врешті-решт я завів мову про торішній випадок зі звільненнями – пам’ятаю, що якраз у той момент я споглядав, як між тополями, посадженими вздовж алеї, згущувався туман.

– Я от що собі згадав, міс Кентон. Дивно зараз про це говорити, але, знаєте, якраз рік тому ви стверджували, що звільнитеся. Трохи кумедно тепер про це думати.

Я засміявся, але міс Кентон позаду мене промовчала. Коли я врешті озирнувся і глянув на неї, вона дивилася крізь шибку на туман, що застилав усе довкола.

– Ви й не підозрюєте, містере Стівенс, – нарешті озвалася вона, – наскільки серйозно я була тоді налаштована. Мене дуже зачепило те, що сталося. Якби я хоч трохи поважала себе, то вже б давно звільнилася з Дарлінґтон-Голлу.

Вона замовкла, а я знов обернувся до вікна, за яким виднілися тополі. Тоді міс Кентон втомлено сказала:

– Мені забракло сміливості, містере Стівенс. От і все. Куди б я пішла? Родичів у мене нема. Тільки тітка. Я дуже її люблю, але не можу з нею жити, бо вже наступного дня мені здається, що я марную своє життя. Я переконувала себе, ясна річ, що знайду собі щось інше. Але я так боялася... Як тільки я думала про звільнення, відразу уявляла, як виходжу звідси – а мене ніхто не знає і нікому нема до мене діла. З моїх високих принципів лишився хіба пшик. Мені так соромно за себе... Я просто не змогла наважитися, містере Стівенс. Не змогла примусити себе піти.

Міс Кентон знову замовкла, поринувши в задуму. Тож я вирішив, що якраз випала добра нагода розповісти їй якомога докладніше про розмову, яку я мав того дня з лордом Дарлінґтоном. Я так і вчинив, а насамкінець додав:

– Того, що сталося, уже не змінити. Але дуже приємно чути, що його світлість визнав: то було жахливе непорозуміння. Я подумав, що ви б хотіли про це почути, міс Кентон, бо тоді, наскільки пам’ятаю, той випадок засмутив вас так само сильно, як і мене.

– Перепрошую, містере Стівенс, – озвалася міс Кентон за моєю спиною. Її голос зазвучав зовсім по-іншому, так наче вона щойно пробудилася зі сну. – Але я не розумію, про що ви.

А коли я обернувся, додала:

– Наскільки я пам’ятаю, ви вважали, що у звільненні Рут і Сари не було нічого поганого. Ви, навпаки, радісно підтримували це рішення.

– Постривайте, міс Кентон, це несправедливо. Неправда, той інцидент дуже мене стривожив. Дуже. Мені зовсім не подобається, коли в цьому домі таке відбувається.

– Тоді чому ви цього не сказали?

Я всміхнувся, але, розгубившись, не знав, що відповісти. Не встиг я бодай щось сказати, як міс Кентон, відклавши убік шиття, мовила:

– Ви розумієте, містере Стівенс, що якби ви поділилися зі мною своїми думками, усе склалося б зовсім інакше. Ви ж бачили, як я засмутилася через те, що моїх дівчат виганяють. Знаєте, як би ви мені тоді допомогли? Ну чому, чому, чому ви завжди мусите щось вдавати? Чому, містере Стівенс?

Я знову посміхнувся – якою безглуздою зненацька виявилася наша розмова!

– Зачекайте, міс Кентон, – мовив я. – Що ви таке кажете? Що значить «вдавати»? Ну справді...

– Мені було так важко, коли Рут і Сару звільнили. Я думала, ніби це тільки мене хвилює.

– Послухайте, міс Кентон... – я підняв тацю, на яку наставив тарілок і горнят. – Нема нічого дивного, що коли когось звільняють, це викликає в інших несхвалення. Це природно.

Вона промовчала. Дорогою до дверей я ще раз обернувся і глянув на неї. Вона знову дивилася у вікно, але на той час в альтанці стемніло, тож я бачив лиш її силует на блідому порожньому тлі. Я сказав «перепрошую» – і вийшов надвір.

Тепер, коли я пригадав собі випадок зі звільненням єврейок, мені згадалося й дивне завершення тієї справи, а саме поява покоївки на ім’я Ліза. Ми мусили знайти двох покоївок, які б замінили звільнених дівчат, і Ліза була однією з них.

Ця молода жінка надала дуже підозрілі рекомендаційні листи, з яких усякому досвідченому дворецькому відразу стало б зрозуміло, що вона покинула попереднє місце праці за неоднозначних обставин. Ба більше: коли ми з міс Кентон спілкувалися з нею, виявилося, що в кожному будинку вона працювала щонайдовше кілька тижнів. Одно слово, з її поведінки в мене склалося враження, що у Дарлінґтон-Голлі їй не місце. Але, на мій подив, після розмови з дівчиною міс Кентон почала наполягати, щоб ми взяли її на роботу.

– Дівчина подає великі надії, – переконувала вона мене. – Я наглядатиму за нею і подбаю про те, щоб вона працювала так, як треба.

Пам’ятаю, що ми довго про це сперечалися, і я не встояв проти міс Кентон, мабуть, тільки тому, що спогади про звільнених покоївок були надто вже свіжі. Хай там як, а я зрештою здався, зауваживши насамкінець:

– Сподіваюся, ви розумієте, міс Кентон, що відповідальність за дівчину лежить тільки на вас. Я, безперечно, вважаю, що вона дуже далека від того, аби долучитися до нашого персоналу. І дозволю їй це зробити тільки за умови, що ви особисто наглядатимете за її навчанням.

– Дівчина дасть раду, містере Стівенс. Ось побачите.

І справді: на мій превеликий подив, Ліза виявляла неабиякі успіхи. З кожним днем вона давала собі раду все вправніше, і навіть манера її ходьби й те, як вона виконувала ту чи ту справу, різко змінилися на краще.

Минав тиждень за тижнем, новенька у дивовижний спосіб перетворилася на бездоганну покоївку, а міс Кентон відверто тріумфувала. Особливо їй подобалося давати Лізі завдання, що вимагали трішки більше відповідальності, ніж решта, а якщо я у той час за нею спостерігав, вона завжди старалася перехопити мій погляд і насмішкувато на мене зиркала. Бесіда, що відбулася між нами одного вечора в її кімнаті, доволі точно передає, як зазвичай ми з нею розмовляли про Лізу.

– Думаю, містере Стівенс, ви дуже розчаруєтеся, коли почуєте, що Ліза досі не припустилася жодної вартої уваги помилки, – мовила вона.

– Я анітрохи не розчарований, міс Кентон. Навпаки, дуже радий за вас і за всіх нас. Мушу визнати, що та ваша дівчина досягнула досить непоганих успіхів.

– Непоганих успіхів! Ви бачили усмішку на своєму лиці, містере Стівенс? Вона завжди з’являється, як тільки я згадую про Лізу. Дуже цікаво. Дуже.

– Та невже, міс Кентон? І що ж тут такого цікаво?

– Багато чого. Дуже цікаво, чому ви були так скептично налаштовані щодо неї. Хоча я помітила, що ви чомусь проти, аби серед персоналу були гарні дівчата. А Ліза – дуже гарненька дівчина, нема що казати.

– Це якісь нісенітниці, міс Кентон, і ви самі прекрасно це знаєте.

– Але ж я це добре бачу, містере Стівенс. Вам не подобається, коли тут працюють гарні дівчата. Може, наш любий містер Стівенс боїться, що вони відволічуть його від роботи? Невже наш любий містер Стівенс – жива людина з плоті та крові й не може собі повністю довіряти?

– Ну досить уже, міс Кентон. Якби я вважав, що у ваших словах є хоч дрібка здорового глузду, то вступив би з вами в дискусію. А так краще подумаю собі про щось інше, поки ви виговоритеся.

– Гм, а чому тоді з вашого лиця так і не зійшла винувата посмішка?

– Ніяка це не винувата посмішка, міс Кентон. Мені просто смішно з того, які ви вмієте вигадувати дурниці.

– Та ні, містере Стівенс, винувата, і ще й яка. Я помітила, як ви стараєтесь не дивитися на Лізу. Тепер мені помалу стає ясно, чому ви так не хотіли, аби її взяли на роботу.

– Я мав на це поважні причини, і ви чудово про них знаєте. Вона спочатку взагалі ні на що не годилася.

Ви, звісно ж, розумієте, що ми б нізащо не вели таких розмов, якби нас міг почути хтось із працівників. Але оті вечори за горнятком какао – які мали, ясна річ, загалом професійний характер – давали трохи волі безневинним балачкам, які, варто зауважити, допомагали зняти напругу, що назбирувалась упродовж дня.

Ліза пропрацювала з нами вісім чи дев’ять місяців – до того часу я вже практично забув про неї, – коли одного дня втекла з маєтку разом із помічником лакея. Такі оказії, ясна річ, є неминучими для дворецького у будь-якому великому домі. Вони страшенно дратують, але з часом до такого звикаєш. Чесно кажучи, ця, так би мовити, втеча при місячному світлі була ще доволі цивілізованою. Коханці не прихопили нічого, крім харчів, та ще й обоє написали записки. Помічник лакея – не можу пригадати його ім’я – залишив для мене коротеньке повідомлення, щось на зразок: «Будь ласка, не судіть нас строго. Ми кохаємо одне одного і збираємося одружитись». Ліза написала значно довшого листа, адресованого «економці»: саме його міс Кентон принесла в мою комірчину вранці після того, як вони втекли. Там було багато незграбних, з помилками написаних речень про те, які вони закохані, який помічник лакея чудовий і яке захопливе майбутнє на них чекає. А один рядок звучав якось так: «У нас нима грошей але яка різниця, шо ше треба, коли ми двоє». Лист був аж на трьох сторінках, але в ньому – ані слова вдячності міс Кентон за її турботу, ані натяку про жаль за те, що його авторка підвела нас усіх.

Міс Кентон явно засмутилася. Поки я пробігав очима листа, вона сиділа за столом переді мною, втупившись у свої руки. Чесно кажучи, я не пригадую, щоб іще колись бачив її такою пригніченою, як того ранку. Мене це досі дивує. Коли я поклав листа на стіл, вона мовила:

– Що ж, містере Стівенс, виходить, що ви й справді мали рацію.

– Тут нема чим перейматися, міс Кентон, – відповів я. – Так буває. І ми з вами навряд чи можемо якось цьому запобігти.

– Це я в усьому винна. Визнаю свою помилку. Ви, як завжди, мали рацію, а я помилилася.

– Тут я не можу з вами погодитися, міс Кентон. Ви зробили справжнє диво. Те, кого ви з неї виховали, навпаки, доводить, що це я помилявся. Повірте мені: те, що сталося з Лізою, могло статися з будь-яким із працівників. Ви дали їй все, що могли. Вона вас підвела – це справді так, але вашої провини в цьому немає, тому перестаньте себе звинувачувати.

Міс Кентон геть зажурилася. Вона тихо відповіла:

– Ви маєте добре серце, містере Стівенс. Дякую вам...

А тоді, втомлено зітхнувши, додала:

– Ох і дурна та Ліза. Вона ж мала такі можливості! Така здібна дівчина. Стільки молодих дівчат марнують свій шанс, і задля чого?

Ми обоє глянули на листа, що лежав між нами на столі. Міс Кентон роздратовано відвела погляд.

– Правду кажете, – мовив я. – Ще й як марнують.

– Таку дурницю втнути! Вона точно про це пошкодує. А могла жити й горя не знати. Попрацювала б тут іще рік-другий і стала б економкою в якомусь невеликому домі. Може, я забігаю наперед, містере Стівенс, але подивіться, як багато я її навчила за тих кілька місяців. А вона взяла й пустила все коту під хвіст.

– Дуже нерозумний вчинок.

Я почав складати листа, вирішивши, що варто зберегти його з іншими паперами. Але тоді мені спало на думку, що, може, міс Кентон хотіла, аби лист залишився в неї, тож я знову поклав його на стіл. Та міс Кентон витала думками десь далеко.

– Вона точно про це пошкодує, – повторила вона. – Таку дурницю втнути!

Але бачу, що я надто вже заглибився у спогади про ті давні часи. Я не мав такого наміру, але, зрештою, вийшло на краще, бо так я принаймні уникнув активної участі у вечірніх подіях, які нарешті добігли кінця. Бо останні кілька годин, відверто кажучи, виявилися доволі виснажливими.

У цю хвилину я перебуваю в мансарді невеликого котеджу, що належить містерові й місіс Тейлор. Цей приватний покій, що його Тейлори так люб’язно надали мені сьогодні, раніше належав їхньому старшому синові, який уже давно виріс і живе тепер в Ексетері. Над головою тут нависають важкі балки, на підлозі немає килимка, але в кімнаті на диво затишно. Видно, що місіс Тейлор не тільки застелила для мене свіжу постіль, а й усюди поприбирала, бо, крім павутини довкола балок, ніщо не нагадує про те, що ця кімната вже багато років стоїть порожня. Що ж до містера й місіс Тейлор, то я з’ясував, що ще з двадцятих років вони тримали в цьому селі крамничку, аж поки три роки тому не вийшли на пенсію. Вони добрі люди й чути не хотіли ні про яку винагороду за їхню гостинність, хоч я кілька разів пропонував їм віддячитися.

Те, що я опинився тут і покладаюся тепер на щедрість містера й місіс Тейлор, – наслідок моєї прикрої необачності, такої елементарної, що аж злість бере. Річ у тім, що я недогледів, і у «форда» закінчився бензин. Зовсім не здивуюсь, якщо, почувши про це і згадавши мою вчорашню пригоду, коли в радіаторі закінчилася вода, хтось сторонній вирішить, що я – особа неорганізована. Мушу зауважити: я, чесно кажучи, новак у далеких автомобільних мандрівках, і таких простих огріхів варто сподіватися. Та з іншого боку, нагадуючи собі, що організованість і передбачливість – дві найважливіші якості для мого фаху, неминуче почуваюсь осоромленим.

Добру годину до того, як закінчився бензин, я – ніде правди діти – витав думками десь далеко. Я планував заночувати в Тавістоку, куди прибув перед восьмою. Однак у найбільшому готелі мені повідомили, що всі кімнати зайняті, бо в місті відбувається фермерський ярмарок. Мені порадили кілька інших закладів, але в кожному з них я почув те саме. Врешті-решт господиня пансіонату на околиці міста порадила мені проїхати ще кілька миль до придорожнього готелю, яким управляв її родич; вона запевнила мене, що там будуть вільні кімнати, бо готель далеко за містом і учасники ярмарку туди точно не поїхали б.

Вона дала мені детальні вказівки, які в ту хвилину здавалися доволі чіткими, тому я не розумію, з чиєї вини я так і не втрапив до того закладу. Проїхавши хвилин із п’ятнадцять, я опинився на дорозі, що звивалася вдалечінь похмурим, порослим вересом пустирем. Обабіч простягалися болотисті поля, а над дорогою попереду котився туман. Ліворуч ледь жевріло призахідне сонце. На тлі неба то тут, то там далеко за полями виднілися обриси сільських будинків і стаєнь. Ніде ні душі.

Пригадую, що я тоді розвернув автомобіль і поїхав назад, шукаючи поворот, що його, мабуть, пропустив. Поворот я знайшов, але дорога, на яку він мене вивів, була безлюдна. Якийсь час я їхав у сутінках між чагарниками, а потім натрапив на дорогу, що різко здіймалася вгору. До того часу я вже облишив надію знайти той придорожній готель і вирішив їхати далі, поки не натраплю на наступне місто чи село, і зупинитися на ночівлю там. А вранці, думав я, спокійнісінько повернуся на запланований маршрут. Саме тієї миті на середині підйому двигун закашлявся і я помітив, що закінчився бензин.

«Форд» проїхав ще трохи і зупинився. Я вийшов оцінити ситуацію і побачив, що сонце от-от сяде. Я стояв на крутій дорозі, оточеній деревами й чагарниками. Далеко попереду між кущами на тлі неба виднівся силует широкої заґратованої брами. Я рушив у той бік, бо подумав, що, зазирнувши між ґратки, зрозумію, де опинився. А може, навіть побачу за нею сільську хатину, де мені допоможуть. Видовище, яке постало в мене перед очима, збило мене з пантелику. По той бік брами стрімко спускалося поле – так стрімко, що за якихось двадцять ярдів його вже не було видно. За ним удалині – за добру милю, якщо дивитися навпростець – лежало невелике село. Крізь туман я розгледів церковний шпиль, а довкола нього скупчилися покриті темною черепицею дахи. То тут, то там із коминів вився білий димок. Мушу визнати, що в ту мить мене охопило розчарування. Ситуація була аж ніяк не безнадійна – «форд» був справний, просто бензин закінчився. До села я міг спуститися за якихось півгодини, а там, без сумніву, знайти житло й роздобути каністру з бензином. Та все ж мене огорнув смуток, коли я стояв отак, самотній, на пагорбі й дивився крізь браму на вогники, які загорялися в далекому селі, тоді як довкола западала темрява й густішав туман.

Але похмурий настрій був мені ні до чого. Та й навіщо марнувати останні хвилини дня? Я повернувся до «форда» і спакував у валізку найнеобхідніше. А потім, озброївшись ліхтариком для велосипеда, який світив на диво добре, пішов шукати стежку, аби спуститися до села. Та ніякої стежки не побачив, хоч, проминувши браму, доволі високо піднявся пагорбом. Коли я відчув, що дорога більше не спинається вгору, а починає помалу спускатися вниз, ще й подалі від села, що його вогники я раз по раз бачив крізь листву, мене знову охопило розчарування. На мить я замислився, чи не варто мені просто повернутися до автомобіля, сісти й чекати, поки хтось над’їде. Але надворі вже зовсім стемніло, і я розумів, що коли потемки намагатимуся когось зупинити, мене, чого доброго, приймуть за розбійника. Крім того, відколи я вийшов з «форда», повз мене не проїхала жодна автівка. І взагалі, я не міг згадати, чи бачив бодай одну після того, як виїхав з Тавістока. Отож я вирішив повернутися до брами, а звідти спуститися полем і якомога коротшим шляхом добратися до села – байдуже, чи є там нормальна стежка.

Спуск виявився не такий уже крутий: кілька пасовищ, які одне за одним вели до села. Можна було спокійно йти, тримаючись краю. Тільки раз, уже біля самого долу, я не міг розгледіти, як перейти від одного пасовища до іншого й мусив посвітити ліхтариком уздовж загорожі з кущів, яка перепиняла мені шлях. Врешті-решт я знайшов невеликий просвіт, через який зумів протиснутися, зачепивши рукав куртки й штанину. Останні ділянки поля виявилися дуже болотисті, і я навмисно старався не світити ліхтариком на свої черевики й штани, щоб не засмутитися ще дужче.

Незабаром я опинився на брукованій дорозі, що збігала до села. Спускаючись нею, я зустрів містера Тейлора, який люб’язно прийняв мене на ніч. Він випірнув із повороту за кілька кроків попереду, ввічливо зачекавши, поки я дійду до нього, а тоді припідняв капелюха й запитав, чи може чимось мені допомогти. Я в кількох словах описав те, що сталося, і додав, що буду вельми вдячний, якщо він покаже мені, де тут пристойний готель. Після цих слів містер Тейлор похитав головою і сказав: «На жаль, у нашому селі взагалі немає готелю, сер. Подорожніх зазвичай приймає Джон Гамфріс у своїх „Схрещених ключах“, але зараз він ремонтує дах». Та не встиг я сповна осягнути цю прикру новину, як містер Тейлор мовив: «Якщо ви, сер, готові обійтися без особливих зручностей, можете переночувати в нас. Нічого аж такого ми не маємо, але дружина подбає, щоб у вашій кімнаті було чисто й більш-менш затишно».

Наскільки пригадую, я пробурмотів щось у відповідь – мовляв, не хочу завдавати вам стільки клопотів. Містер Тейлор на це відповів: «Кажу вам, сер, для нас буде за честь вас прийняти. Через Моском нечасто проїжджають такі люди, як ви. Та й коли вже на те пішло, сер, не знаю, що вам ще робити о такій порі. Дружина нізащо не пробачить мені, якщо я відпущу вас отак проти ночі».

Словом, я прийняв люб’язну пропозицію містера й місіс Тейлор. Та я назвав події цього вечора «виснажливими» не тільки через свої прикрі пригоди, коли в автівці закінчився бензин і я мусив навмання пробиратися до села. Бо те, що було потім – вечеря з містером та місіс Тейлор та їхніми сусідами, – забрало в мене більше сил, аніж фізичні незручності, з якими я зіткнувся раніше. Запевняю вас: я відчув неабияку полегшу, коли нарешті піднявся до цієї кімнати і трохи полежав, перебираючи в думках спогади з давніх часів у Дарлінґтон-Голлі.

Щиро кажучи, останнім часом я не раз здійснював такі екскурси в минуле. А відколи кілька тижнів тому зажевріла надія знову побачити міс Кентон, я довго думав про те, чому наші взаємини так змінилися. Бо вони таки змінилися, десь 1935 чи 1936 року, хоча перед тим між нами багато років панувало професійне порозуміння. Дійшло до того, що ми навіть перестали зустрічатися вечорами за горнятком какао. Втім, я так і не збагнув, що спричинило ці зміни – який ланцюжок подій до цього призвів.

Коли я недавно про це розмірковував, мені спало на думку, що переломним моментом міг стати той дивний випадок, коли міс Кентон прийшла ввечері до моєї комірчини, хоч я її й не кликав. Не пам’ятаю, чому саме вона прийшла. Здається, принесла вазу з квітами, щоб «оживити» мою кімнату, але, можливо, я плутаю той епізод із тим, що трапився в перші дні нашого знайомства. Я точно пам’ятаю, що за всі ті роки міс Кентон щонайменше тричі намагалася заквітчати мою кімнату, але, напевно, того вечора вона прийшла з іншої причини. Хай там як, та, попри тривалі робочі стосунки, я жодного разу не дозволив, аби все скотилося до того, щоб економка вчащала по десять разів на день до моєї комірчини. Адже кімната дворецького – це найголовніший кабінет, осередок повсякденної діяльності, і тут – так само, як у генеральській штаб-квартирі, – мають звучати накази й панувати лад: усе мусить бути так, як я сказав. Я ніколи не належав до тієї когорти дворецьких, які дозволяють абикому надокучати їм цілий день своїми питаннями і скаргами. Робота повинна відбуватися чітко і злагоджено, а в комірчині дворецького має бути спокійно й тихо.