Текст книги "Залишок дня"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Батько, звісно, ненавидів Генерала усім серцем, проте усвідомлював, що для того, аби ділові наміри господаря втілилися, гостина має відбутися на якнайвищому рівні; а коли запрошено вісімнадцять гостей – це вже не забавка. Отож мій батько відповів так: він щиро вдячний містерові Сілверсу за те, що той зважає на його почуття, проте хай ні на мить не сумнівається: обслуговування буде, як завжди, бездоганне.

Але на батька чекали ще важчі випробування, ніж можна було сподіватися. Він, цілком можливо, мав надію, що, зустрівшись із Генералом віч-на-віч, відчує до нього повагу чи співчуття – і це дещо втамує його ненависть; однак ці сподівання виявилися безпідставними. Генерал був бридким товстуном, з грубими манерами й нестримною охотою застосовувати військові метафори геть до всього. Окрім того, виявилося, що він приїхав без камердинера, бо той захворів. Враховуючи те, що ще один гість теж приїхав без слуги, виникла делікатна проблема: кому приставити за камердинера дворецького, а кому – лакея. Мій батько, розуміючи господареве становище, тут же зголосився прислуговувати Генералові, тож мусив чотири дні терпіти близьку присутність чоловіка, якого він усією душею зневажав. Тим часом Генерал, і гадки не маючи про те, що почуває батько, сповна скористався нагодою похвалитися своїми воєнними досягненнями – панове військові полюбляють розповідати байки своїм камердинерам, коли опиняються з ними наодинці. Проте мій батько так уміло ховав свої почуття, так фахово сповнював свої обов’язки, що перед від’їздом Генерал висловив захоплення тим, який у містера Джона Сілверса бездоганний дворецький, і залишив великі чайові на знак подяки – батько, ні секунди не вагаючись, попросив господаря пожертвувати їх на благодійну справу.

Сподіваюсь, ви погодитеся, що у двох випадках, які я щойно описав – можу поручитися, що обидва правдиві, – мій батько наблизився до живого втілення того, що спілка Гейза називає «гідністю, яка відповідає статусу». Якщо порівняти батька й когось такого як містер Джек Нейборс – з його майстерними викрутасами, – відразу стане ясно, що відрізняє великого дворецького від звичайного знавця своєї справи. Так само зрозуміло й те, чому моєму батькові так полюбилася оповідка про дворецького, який зберігав спокій, виявивши під столом тигра: він інтуїтивно здогадувався, що в цій історії – суть справжньої гідності. А тепер хочу сказати ось що: гідність тісно пов’язана зі здатністю дворецького не облишати своєї фахової личини. Прості дворецькі за найменшого приводу відмовляються від неї на користь личини особистої. Для таких осіб бути дворецьким – наче грати роль у виставі: хтось штурхне легенько актора чи він сам спіткнеться – і маска злетить, відкривши його справжнє обличчя. Великі дворецькі вміють повсякчас перебувати в ролі – і перебувати в ній усім своїм єством. Їх не сколихнуть сторонні події, навіть украй неймовірні, тривожні чи прикрі. Вони «носять» свою фахову майстерність так, як порядний джентльмен носить костюм: він не дасть бешкетникам чи випадковим обставинам зірвати його з себе привселюдно; він зніме костюм тоді – і тільки тоді, – коли на те буде його воля, а це трапляється лише в той час, коли він залишається сам. Це, як я вже казав, справа гідності.

Дехто вважає, що справжні дворецькі живуть тільки в Англії. В інших країнах є лише слуги, хоч як їх там насправді величають. З тих, що живуть на континенті, дворецьких не вийде, бо їхній рід не спроможний на емоційну стриманість, яка під силу тільки англійському народу. Жителі континенту – і загалом кельти, як ви, безперечно, погодитеся, – зазвичай нездатні панувати над собою в емоційно напружені моменти, а отже, можуть фахово поводитися лиш у повсякденних обставинах. Вдавшись до попередньої метафори, скажу – перепрошую, що висловлююсь так грубо, – що вони – наче той чоловік, який з найпростішої причини зірве із себе костюм та сорочку і, репетуючи, побіжить куди очі бачать. Словом, для таких людей гідність недосяжна. Ми, англійці, маємо велику перевагу над іноземцями, і саме з цієї причини великий дворецький – це майже завжди англієць.

Ви, певна річ, можете сказати, як казав і містер Ґрем щоразу, коли я виголошував таке твердження під час наших приємних дискусій біля каміна: якщо мої слова правдиві, визначити, великий дворецький чи ні, можна тільки в тому разі, коли на власні очі побачиш, як він виконує свої обов’язки під час важкого випробування. Втім, ми ж визнаємо містера Маршалла й містера Лейна великими, хоч мало хто спостерігав за ними за скрутних обставин. Містер Ґрем справді має рацію – я можу сказати тільки те, що за довгі роки служби набуваєш уміння інтуїтивно, без жодних випробувань, оцінювати, наскільки людина фахова. Коли щастить зустріти великого дворецького, ви не те що не відчуваєте сповненого недовіри бажання дати йому якесь «випробування», а просто не можете уявити ситуацію, що змусила б його постати без фахової личини, яку він носить із таким знанням справи. Упевнений, що схоже враження виникло у батькових пасажирів, незважаючи на густу пелену сп’яніння, і вони присоромлено замовкли того недільного пообіддя багато років тому. З такою людиною виходить точнісінько так само, як із прегарним англійським краєвидом, що його я побачив сьогодні вранці: коли зустрічаєте її, відразу знаєте, що перед вами – велич.

Завжди знайдуться ті, хто стверджуватиме, що, мовляв, усяка спроба дослідити велич, як оце намагався я, – марна. «Відразу видно, у кого вона є, а в кого її немає, – любив повторювати містер Ґрем. – Поза тим мало що можна сказати». Але я вважаю, що ми не маємо права отак капітулювати. Служба зобов’язує кожного з нас ретельно міркувати над такими питаннями, щоб іще наполегливіше прагнути до гідності.

День другий • Ранок

Солсбері

У чужому ліжку мені здебільшого погано спиться, тож трохи подрімавши, раз у раз прокидаючись, я близько години тому остаточно пробудився. Надворі ще не розвиднілося. Знаючи, що попереду на мене чекає цілий день у дорозі, я спробував знову заснути, та марно. Коли я вирішив таки встати з ліжка, у кімнаті було темно, хоч в око стрель, аж я мусив увімкнути світло, щоб поголитися над умивальницею в кутку. Та поголившись і вимкнувши лампу, я побачив за краєм фіранок, що вже світає.

Я розсунув фіранки – ранкове світло було ще дуже бліде, а пекарня й аптека по той бік вулиці ховалися в імлі. Глянувши на другий кінець вулиці – туди, де вона перебігає через вигнутий аркою місток, – я побачив, що над річкою здіймається туман, у якому потопає одна з опор моста. Довкола не було видно ні душі, не чути ні звуку, якщо не зважати на гупання десь удалині й покашлювання у котрійсь із кімнат у другому крилі готелю. Господиня, мабуть, ще не прокинулася, а отже, навряд чи зможе подати сніданок раніше, ніж о пів на восьму.

У ці тихі хвилини, чекаючи, коли ж прокинеться світ, я ловлю себе на тому, що знову й знову подумки прокручую уривки з листа міс Кентон. До речі, мені уже давно годилося б пояснити, чому я називаю її саме так – міс Кентон. Міс Кентон насправді ось уже двадцять років місіс Бенн. Однак, зважаючи на те, що я знав її зблизька лише за її дівоцтва й жодного разу не бачився з нею, відколи вона вирушила до Вест-Кантрі, аби стати місіс Бенн, ви, сподіваюся, пробачите мені за те, що я називаю її так, як називав колись. Крім того, її лист дав мені ще одну причину думати про неї як про міс Кентон, бо схоже на те, що її шлюб, як не прикро, розпався. У листі немає конкретних деталей, та й було б дивно сподіватися їх там побачити, проте міс Кентон чітко написала, що перебралася з будинку містера Бенна у Гелстоні й мешкає зі знайомою у поблизькому селі Літтл-Комптон.

Нещасливий кінець її шлюбу – це, звісно, трагедія. Не сумніваюся, що в цю хвилину вона з жалем розмірковує над своїми рішеннями в далекому минулому, через які, далеко не молода, залишилася тепер такою самотньою та безутішною. Цілком природно, що в такому настрої її неабияк утішить думка про повернення до Дарлінґтон-Голлу. Чесно кажучи, у листі вона ніде відверто не говорить про своє бажання повернутися, але загальний настрій багатьох уривків, перейнятих глибокою ностальгією за днями, проведеними в Дарлінґтон-Голлі, свідчить, безперечно, саме про це. Та навіть поновившись на службі, міс Кентон, звісно ж, ніяк не зможе повернути собі втрачених років, нема що й сподіватися, тому під час нашої зустрічі я найперше муситиму її в цьому переконати. Муситиму пояснити, як усе змінилося: дні, коли в моєму розпорядженні був чималий персонал, уже, напевно, не вернуться до кінця мого життя. Проте міс Кентон – розумна жінка й сама вже, мабуть, усе зрозуміла. Та все ж я впевнений, що, повернувшись у Дарлінґтон-Голл і допрацювавши там до старості, вона знайде істинну розраду в житті, у якому наразі панує відчуття марноти.

Як фахівець своєї справи, я, звісно, розумію, що навіть після стількох років перерви міс Кентон стане ідеальним розв’язанням для проблеми, що не дає нам спокою в Дарлінґтон-Голлі. Втім, називаючи це питання «проблемою», я, напевно, роблю з мухи слона. Адже, зрештою, ідеться про низку дрібних помилок з мого боку, а план, що його я взяв на озброєння, – це всього лиш спосіб запобігти будь-яким «проблемам». Так, ці банальні помилки мене спочатку стривожили, але, переконавшись, що то ознаки звичайнісінького браку персоналу, я перестав цілими днями про них мізкувати. А прибуття міс Кентон, як я вже казав, поставить у цьому питанні тверду крапку.

Та повернімося до листа. Подекуди в ньому справді відчутно розпач стосовно її теперішнього становища. І це доволі тривожно. Ось як міс Кентон починає одне речення: «Хоч я й уявлення не маю, як із користю провести залишок свого життя...». А в іншому місці пише: «Решта мого життя простягається переді мною мов порожнеча». А загалом, як я вже згадував, її лист сповнений ностальгії. Скажімо, трохи далі вона пише:

«Цей випадок нагадав мені про Еліс Байт. Пам’ятаєте її? Хоча не уявляю собі, що ви могли б її забути. Мені досі не дає спокою її кумедна вимова й перекручені речення, які тільки вона могла вигадати! Не знаєте, як склалося її життя?»

Насправді я не знав, хоча, мушу визнати, мене доволі потішила згадка про ту нестерпну покоївку, яка зрештою виявилась однією з найвідданіших. Ще далі міс Кентон пише:

«Мені так подобався вигляд зі спалень на третьому поверсі: моріжок, а за ним удалині – пагорби. Чи так воно й досі? Літніми вечорами у тому пейзажі було щось магічне, і, чесно кажучи, я змарнувала не одну дорогоцінну хвилину, завмерши біля вікна, зачарована краєвидом».

І додає:

«Пробачте, якщо цей спогад завдасть вам болю. Але я ніколи не забуду, як ми удвох спостерігали, як ваш батько ходив одного разу туди-сюди перед альтанкою в саду, втупившись у землю так, наче сподівався знайти самоцвіт, що його там загубив».

Оце так відкриття: епізод, що трапився понад тридцять років тому, запам’ятався міс Кентон так само добре, як і мені. І справді, він стався в один із літніх вечорів, про які вона згадує, бо я виразно пам’ятаю, що піднявся на третій поверх і побачив, як помаранчеві промені призахідного сонця прорізають морок коридору там, де двері до спалень нещільно зачинені. Проходячи повз, я помітив крізь прочинені двері силует міс Кентон, що вимальовувався навпроти вікна, і почув, як вона, обернувшись, тихенько гукнула: «Містере Стівенс, зайдіть на хвилинку». Коли я увійшов, міс Кентон знову повернулася до вікна. Унизу на землю лягали тіні від тополь. Праворуч моріжок плавно підіймався на невеликий насип, де стояла альтанка – саме там виднілася постать мого батька, який походжав туди-сюди із заклопотаним виглядом, немовби й справді, як сказала міс Кентон, сподівався знайти самоцвіт, що його там загубив.

Цей випадок запам’ятався мені з кількох дуже вагомих причин, і зараз я їх поясню. Крім того, нема нічого дивного в тому, що він справив таке глибоке враження і на міс Кентон, надто якщо зважити на певні тонкощі її взаємин із моїм батьком у перші роки її служби в Дарлінґтон-Голлі.

Міс Кентон і мій батько прибули до маєтку майже в той самий час – навесні 1922 року: через те, що я в одну мить втратив економку й помічника дворецького. А сталося так тому, що ці дві особи вирішили одружитися й покинути службу. Я завжди вважав такі зв’язки загрозою для домашнього порядку. Відтоді через подібні обставини я втратив ще чимало працівників. Між служницями і слугами таке, звісно, трапляється постійно, і хороший дворецький завжди мусить враховувати це, складаючи плани, однак шлюб між працівниками вищого рангу має вкрай руйнівний вплив на роботу.

Коли трапляється так, що двоє працівників закохуються й вирішують побратися, звинувачувати їх у цьому, ясна річ, не годиться, однак мене страшенно дратують особи – найчастіше економки, – яких не можна назвати щиро відданими своїй справі, бо вони кочують з місця на місце в пошуках кохання. Такі люди шкодять фаховій роботі.

Проте мушу відразу сказати, що я не маю на думці міс Кентон. Так, вона теж зрештою покинула службу й вийшла заміж, однак можу поручитися, що, працюючи економкою під моїм керівництвом, вона увесь час виявляла цілковиту відданість і ніколи не дозволяла, щоб її фахові пріоритети відійшли на друге місце.

Однак я відхилився від теми. Я розповідав, що в нас виникла потреба знайти відразу двох людей – економку й помічника дворецького. Міс Кентон прибула – і то з чудесними рекомендаціями, наскільки я пам’ятаю, – щоб обійняти ту першу посаду. Сталося так, що якраз тоді помер містер Джон Сілверс із маєтку Лафборо, де служив мій батько, тож він завершив свою бездоганну службу і потребував нової роботи та житла. Він, звичайно, був фахівцем найвищого класу, однак йому вже давно виповнилося сімдесят і він страждав від артриту й інших недуг. Невідомо було, чи зможе він змагатися з молодшою когортою бездоганно вишколених дворецьких, які також шукали праці. Тож я подумав, що буде розумно запросити батька з його цінним досвідом і прекрасною репутацією до Дарлінґтон-Голлу.

Пам’ятаю, як одного ранку, невдовзі після того, як батько й міс Кентон почали в нас працювати, я сидів за столом у своїй комірчині й переглядав папери, аж у двері хтось постукав. Я трохи здивувався, коли міс Кентон відчинила двері й увійшла, не чекаючи, поки я відповім. Вона принесла велику вазу з квітами і, усміхаючись, сказала:

– Містере Стівенс, я подумала, що ці квіти оживлять вашу кімнату.

– Перепрошую, міс Кентон?

– Шкода, що у вашій кімнаті так темно й холодно, коли надворі яскраве сонечко. Я подумала, що квіти пожвавлять ваш настрій.

– Дуже мило, міс Кентон.

– Прикро, що сюди не потрапляє більше сонця. Навіть стіни змокріли, правда, містере Стівенс?

– Стіна лиш трохи спітніла, міс Кентон, – відповів я і повернувся до своїх розрахунків.

Вона поставила вазу на стіл переді мною і, роззирнувшись комірчиною, мовила:

– Якщо хочете, містере Стівенс, я можу зрізати для вас іще квітів.

– Ціную вашу доброту, міс Кентон. Однак це не кімната розваг. Я волію, щоб тут нічого не відвертало мою увагу.

– Але ж, містере Стівенс, навіщо тримати свою кімнату такою порожньою й безбарвною?

– Дякую за турботу, міс Кентон, однак досі вона прекрасно мені служила і так. До речі, раз ви вже тут, є одна справа, про яку я хотів би з вами поговорити.

– Слухаю, містере Стівенс.

– Це дрібниця, міс Кентон, та все ж... Вчора, минаючи кухню, я почув, як ви гукали когось на ім’я Вільям.

– Справді?

– Так, міс Кентон. Я чув, як ви кілька разів гукали якогось Вільяма. Чи можу я поцікавитись, до кого саме ви так зверталися?

– Звісно, містере Стівенс. Я зверталася до вашого батька. Більше Вільямів у цьому домі, наскільки я знаю, нема.

– Типова помилка, – сказав я, ледь усміхнувшись. – Чи можу я попросити вас, міс Кентон, щоб надалі ви зверталися до мого батька «містер Стівенс»? А в розмові зі сторонніми можете називати його «містер Стівенс-старший», аби було зрозуміло, що то не я. Буду щиро вдячний, міс Кентон.

Після цих слів я повернувся до своїх паперів. Але, на мій подив, міс Кентон так і не зрушила з місця.

– Пробачте, містере Стівенс, – сказала вона за мить.

– Так, міс Кентон.

– По-моєму, я не до кінця зрозуміла, що ви маєте на увазі. Я звикла називати нижчих за статусом слуг на ім’я і не бачу причини щось змінювати.

– Цілком зрозуміла помилка, міс Кентон. Однак подумайте трохи – і ви самі дійдете висновку, що таким людям як ви не годиться говорити отак звисока до таких осіб як мій батько.

– Усе одно не розумію, до чого ви хилите, містере Стівенс. Ви кажете «таким людям як ви», але ж я, наскільки розумію, у цьому домі економка, а ваш батько – помічник дворецького.

– За рангом він і справді, як ви кажете, помічник дворецького. Але я здивований, що ви такі спостережливі, а досі не помітили, що насправді він набагато вищий за статусом. Набагато.

– Я справді роззява, містере Стівенс. Бо помітила тільки те, що ваш батько – помічник дворецького, і відповідно до нього зверталася. Напевно, його дратувало, що така особа як я називає його на ім’я.

– З вашого тону, міс Кентон, зрозуміло, що ви не спостерігали за моїм батьком. Інакше ви б відразу збагнули, що особі вашого віку і статусу геть не годиться називати його «Вільям».

– Може, я й недовго працюю економкою, містере Стівенс, але навіть за той короткий час мої здібності не раз хвалили.

– Я ні на мить не сумніваюся у ваших уміннях, міс Кентон. Але сотні різних деталей мали б підказати вам, що мій батько – видатна людина, і ви могли б навчитися від нього багато корисного, якби лиш були трохи спостережливіші.

– Щиро вдячна вам за пораду, містере Стівенс. Скажіть же мені, прошу, яких це чудес я могла б навчитися, спостерігаючи за вашим батьком?

– Я гадав, що це очевидно кожному, хто має очі, міс Кентон.

– Але ж ми вже з’ясували, що з цим мені не пощастило, хіба ні?

– Якщо вам, міс Кентон, здається, що у своєму віці ви вже встигли стати бездоганною, ви ніколи не досягнете вершин, яких, звісно, вам під силу досягнути. Ось, скажімо, ви досі не знаєте, що де лежить, і плутаєте речі.

Цими словами я начебто вибив міс Кентон із сідла. Принаймні якусь мить вона виглядала спантеличеною. А тоді сказала:

– Я мала невеликий клопіт із цим, коли тільки приїхала, але ж тут немає нічого дивного.

– Ось бачите, міс Кентон. А якби ви спостерігали за моїм батьком, який прибув до цього дому за тиждень після вас, ви зауважили б, що він бездоганно орієнтується в маєтку – буквально з тієї миті, як переступив поріг Дарлінґтон-Голлу.

Міс Кентон замислилась, а тоді насуплено відповіла:

– Не сумніваюся, що містер Стівенс-старший чудово виконує свою роботу, але хочу запевнити вас, що й зі своєю я прекрасно даю раду. Я більше не забуватиму, як треба звертатися до вашого батька. А тепер перепрошую, але мені треба йти.

Після цієї розмови міс Кентон більше не намагалася заквітчати мою комірчину. Загалом мені було приємно спостерігати, як швидко вона входить у курс справ на новому місці. Було видно, що вона дуже серйозно ставиться до своїх обов’язків і, попри молодий вік, без жодних труднощів здобуває повагу персоналу.

Крім того, я помітив, що вона й справді почала звертатися до мого батька «містер Стівенс». Однак тижнів за два після нашої розмови міс Кентон увійшла до бібліотеки, коли я там порався, і сказала:

– Вибачте, містере Стівенс. Але якщо ви шукаєте шуфлю, вона у вестибюлі.

– Перепрошую, міс Кентон?

– Шуфлю, містере Стівенс. Ви її там залишили. Принести вам?

– Але я не користувався шуфлею, міс Кентон.

– Ох, он як... Тоді пробачте, містере Стівенс. Я подумала, що ви користувалися нею і залишили її у вестибюлі. Вибачте, що потурбувала.

Вона подалася геть, але у дверях зупинилась і сказала:

– Я б сама її принесла, містере Стівенс, але мушу йти нагору. Ви не забудете, що вона там?

– Звичайно, що ні, міс Кентон. Дякую, що звернули мою увагу.

– Будь ласка, містере Стівенс.

Вона перетнула вестибюль і рушила вгору сходами – коли її кроки затихли, я підійшов до порога.

З дверей бібліотеки видно було увесь вестибюль аж до парадного входу. І справді: на найпомітнішому місці, майже посередині проходу, на до блиску наполірованій підлозі лежала шуфля, про яку казала міс Кентон.

Дріб’язкова, але така прикра помилка: шуфлю помітно не лише з усіх п’яти дверей на першому поверсі, що виходять у вестибюль, а й зі сходів і балконів на другому поверсі. Я пройшов вестибюлем і вже нахилився було по ту річ, що псувала всю картину, коли раптом зрозумів, про що ж насправді йшлося: я згадав, що десь півгодини тому тут підмітав мій батько. Спочатку мені було важко уявити, що батько міг так помилитися. Та потім я нагадав собі, що дрібні огріхи час від часу трапляються в кожного, і моє роздратування перекинулося на міс Кентон – за те, що вона зчинила справжню бучу з такої дріб’язкової причини.

Згодом, не пізніше як за тиждень, я йшов із кухні службовим коридором, коли міс Кентон вийшла зі своєї кімнати й звернулася до мене зі словами, які явно перед тим завчила. Ішлося про те, що хоч їй і страшенно незручно звертати мою увагу на помилки моїх підлеглих, ми з нею маємо працювати як одна команда й тому вона сподівається, що я без вагань вказуватиму їй на огріхи її працівниць. Далі вона зауважила, що на кількох приборах, які мали класти на стіл у їдальні, залишилися помітні сліди від полірування. А одна з виделок мала геть чорний зубець. Я подякував їй, і вона повернулась у свою кімнату. Не було жодної потреби нагадувати, що догляд за сріблом був одним із головних обов’язків мого батька, яким той неабияк пишався.

Цілком можливо, що таких випадків було більше, але я про них не пам’ятаю. Хай там як, а критичний момент настав одного сірого дощового пообіддя, коли я порався біля мисливських трофеїв лорда Дарлінґтона у більярдній. Міс Кентон увійшла і з порога мовила:

– Містере Стівенс, я тут дещо помітила й не можу зрозуміти, у чому річ.

– Про що йдеться, міс Кентон?

– То це його світлість забажав, аби статуетку нагорі поміняли місцем з тією, що стояла за цими дверима?

– Яку статуетку, міс Кентон?

– Ту, що завжди стояла на коридорі за цими дверима, містере Стівенс.

– Ви, мабуть, щось плутаєте.

– Ні, я точно нічого не плутаю. Я намагаюсь ознайомитися з тим, де що стоїть у цьому домі. Схоже на те, що статуетки хтось полірував, а потім не туди поставив. Якщо ви мені не вірите, містере Стівенс, то вийдіть, будь ласка, в коридор і самі подивіться.

– Я зайнятий, міс Кентон.

– Але, містере Стівенс, по-моєму, ви не вірите в те, що я кажу. Тому прошу вас: вийдіть на коридор і переконайтеся на власні очі.

– Міс Кентон, наразі я зайнятий. Я займусь цим питанням через деякий час. Це навряд чи термінова справа.

– Отож ви, містере Стівенс, погоджуєтеся, що я маю рацію.

– Я ні з чим не погоджуся, міс Кентон, поки самотужки все не з’ясую. Однак поки що я не маю часу.

Я повернувся до своїх справ, однак міс Кентон далі стояла на порозі й спостерігала за мною. Врешті вона сказала:

– Я так бачу, ви скоро закінчите, містер Стівенс. Я чекатиму вас у коридорі, щоб ми залагодили це питання.

– Мені здається, міс Кентон, що ви надаєте цій справі надто великого значення.

Однак міс Кентон уже вийшла. Я повернувся до роботи, але звуки її кроків раз по раз нагадували мені, що вона так і стоїть за дверима. Отож я вирішив знайти собі нове заняття у більярдній, припустивши, що незабаром вона зрозуміє, наскільки її становище сміховинне, і піде собі. Проте минув час, я вже зробив усе, що міг, із тими інструментами, що мав при собі, а міс Кентон, судячи з усього, так і стояла в коридорі. Не воліючи марнувати ще більше часу через дитячу забаву, я подумав, чи не покинути мені більярдну крізь французькі вікна. Однак цей план був не зовсім вдалий: після дощу надворі зібралося багато багна й утворилися великі калюжі, та й до більярдної все одно довелося б повернутися, аби зачинити вікна зсередини. Урешті-решт я вирішив, що найкраще рішення – вискочити прожогом з кімнати. Отож я навшпиньки підійшов до місця, звідки було найзручніше здійснити такий випад, і, міцно стиснувши в руках інструменти, шмигнув через поріг, спантеличивши міс Кентон, навіть устиг пробігти кілька кроків коридором. Та вона швидко отямилась і вже за мить перегнала мене й спритно перегородила мені дорогу.

– Це не та статуетка, ви ж погоджуєтеся, містере Стівенс?

– У мене багато справ, міс Кентон. Дивно, що ви не маєте нічого ліпшого до роботи, ніж цілий день стояти в коридорі.

– Містере Стівенс, це та статуетка чи ні?

– Міс Кентон, попрошу вас не підвищувати голос.

– А я, містере Стівенс, попрошу вас обернутися і подивитися на статуетку.

– Говоріть, будь ласка, тихіше. Що подумають працівники внизу, коли почують, як ми репетуємо, та це статуетка чи не та?

– Річ у тім, містере Стівенс, що всі статуетки в цьому домі вже давно стоять непротерті! А тепер ще й не на своїх місцях!

– Ну, це вже зовсім безглуздо, міс Кентон. А тепер, будь ласка, дайте мені пройти.

– Прошу вас, містере Стівенс, подивіться на статуетку позаду вас.

– Якщо це для вас так важливо, міс Кентон, я визнаю, що статуетка позаду мене справді може бути не на тому місці. Але, чесно кажучи, я не зовсім розумію, чому ви переймаєтесь такою дріб’язковою помилкою.

– Може, ці помилки й дріб’язкові, коли їх розглядати кожну окремо, але ви, містере Стівенс, і самі чудово розумієте, що воно все значить.

– Не збагну, про що ви, міс Кентон. А тепер прошу вас: дозвольте мені пройти.

– Я про те, містере Стівенс, що ваш батько має набагато більше обов’язків, ніж під силу чоловікові у його віці.

– Міс Кентон, ви уявлення не маєте, про що говорите.

– Хоч ким ваш батько був колись, містере Стівенс, тепер його сили вже не ті. Саме про це й свідчать «дріб’язкові помилки», як ви їх називаєте, і якщо ви за ними не пильнуватимете, дуже скоро ваш батько скоїть щось набагато гірше.

– Не кажіть дурниць, міс Кентон.

– Перепрошую, містере Стівенс, але я мушу йти. Я вважаю, що вашого батька треба звільнити від багатьох обов’язків. Скажімо, він не має носити накладені до самого верху таці. Його руки дрижать, і коли він отак несе вечерю, мені стає страшно. Рано чи пізно таця випаде з його рук просто на коліна комусь із гостей. Крім того, мені дуже незручно про таке казати, але я звернула увагу на ніс вашого батька.

– Та невже, міс Кентон?

– Справді, містере Стівенс, хоч мені й ніяково про таке говорити. Позавчора ввечері я спостерігала, як ваш батько поволі дибав до їдальні з тацею, і, на жаль, помітила на кінчику його носа велику краплю, що погойдувалася просто над тарілками з супом. Я б не сказала, що такий стиль обслуговування дуже сприяє апетиту.

Тепер я вже сумніваюся, що того пообіддя міс Кентон розмовляла зі мною так виклично. Ми багато років працювали пліч-о-пліч і, звісно, мали не одну відверту розмову, однак той діалог відбувся невдовзі після того, як ми тільки-но познайомились, і якось не віриться, що міс Кентон могла повестися так нахабно. Не впевнений, що вона зайшла аж так далеко, аби сказати: «Може, ці помилки й дріб’язкові, коли їх розглядати кожну окремо, але ви, містере Стівенс, і самі чудово розумієте, що воно все значить». Чесно кажучи, що більше я про це думаю, то більше мені здається, що ці слова належать самому лордові Дарлінґтону, який покликав мене до свого кабінету місяців за два після тієї розмови з міс Кентон біля входу в більярдну. Незадовго до того мій батько впав і його стан різко погіршився.

Двері кабінету його світлості виходять на парадні сходи. Біля них на коридорі тепер стоїть шафка, де за склом виставлені численні нагороди містера Фаррадея, але за часів лорда Дарлінґтона на тому місці був книжковий стелаж із десятками енциклопедичних томів, зокрема повним комплектом «Британіки». Коли я спускався сходами, лорд Дарлінґтон міг стояти коло стелажа й розглядати корінці енциклопедій, а часом, щоб справити враження, ніби наша зустріч геть випадкова, він навіть витягав котрийсь із томів і, поки я доходив униз, вдавав, начебто захоплено читає. А коли я проходив мимо, казав: «О, Стівенсе, я хотів вам дещо сказати». І після цього йшов назад до свого кабінету, не відриваючись від розгорнутої книжки. Таку стратегію лорд Дарлінґтон обирав тільки тому, що почувався незручно через те, що мусив мені сказати, і навіть коли двері його кабінету зачинялися за нами, він часто стояв коло вікна й, розмовляючи зі мною, раз у раз зазирав до енциклопедії.

Я опишу тільки один із багатьох прикладів, які міг би навести, аби підкреслити, що лорд Дарлінґтон мав сором’язливу й скромну натуру. За останні роки про його світлість і про ту роль, яку йому довелося зіграти у важливих справах, понаговорювали й понаписували багато дурниць, а в деяких безглуздих статтях натякають, нібито ним керувало самолюбство чи пиха. Дозвольте мені зауважити, що це цілковита брехня. Лорд Дарлінґтон був за своєю природою не схильний займати таку публічну позицію, яку він зайняв, і я можу впевнено стверджувати, що лише глибоке усвідомлення морального обов’язку змусило його світлість перебороти власну сором’язливість. Хоч що там сьогодні говорять про лорда Дарлінґтона – а більшість із цього, як я вже казав, цілковиті нісенітниці, – я можу переконливо заявити, що в душі він був справді доброю людиною, джентльменом до останньої волосинки, чоловіком, якому я мав честь присвятити найкращі роки своєї служби.

Того пообіддя, про яке я згадую, його світлості ще й шістдесяти не було, проте його волосся уже взялося сивиною, а висока струнка постать виявляла ознаки сутулості, що стала такою помітною в останні роки його життя. Не відриваючи погляду від енциклопедії, він запитав:

– Вашому батькові вже поліпшало, Стівенсе?

– На щастя, він уже цілком одужав, сер.

– Дуже приємно таке чути. Дуже.

– Дякую, сер.

– Слухайте, Стівенсе, а ви, бува, не помічали якихось... знаків? Ну, які б підказували, чи не хоче ваш батько, аби його ношу трохи полегшили? Не беручи до уваги того випадку, коли він упав, звісно.

– Як я щойно казав, сер, батько повністю одужав, і, на мою думку, на нього далі можна цілковито покладатися. Так, нещодавно він справді припустився однієї чи двох помилок, виконуючи свої обов’язки, але вони зовсім дріб’язкові.

– Проте нікому з нас не хотілося б, аби щось таке повторилося, правда? Я маю на увазі, щоб ваш батько знову впав, скажімо...

– Звичайно, що ні, сер.

– До того ж, якщо це трапилося на моріжку, то, певна річ, може трапитися знову будь-де. І будь-коли.

– Так, сер.