Текст книги "Залишок дня"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

– Наприклад, за вечерею, коли ваш батько обслуговуватиме гостей.

– Можливо, сер.

– Послухайте, Стівенсе: перший із делегатів прибуває сюди менш як за два тижні.

– Ми готові, сер.

– Те, що станеться у цьому домі, матиме згодом серйозні наслідки.

– Розумію, сер.

– Дуже серйозні. Для цілого курсу, що його взяла Європа. І я не перебільшую, якщо зважити, які люди тут зберуться.

– Так, сер.

– Це не той час, щоб ризикувати без потреби.

– Звісно, сер.

– Зрозумійте, Стівенсе: тут у жодному разі не йдеться про те, щоби ваш батько покинув маєток. Я всього лиш прошу вас переглянути його обов’язки.

І, здається, якраз у ту хвилину його світлість, опустивши погляд на енциклопедію і незграбно перегорнувши сторінку, сказав: «Може, ці помилки й дріб’язкові, коли їх розглядати кожну окремо, Стівенсе, але ви й самі чудово розумієте, що воно все значить. Минули дні, коли на вашого батька можна було цілковито покластися. Більше не можна довіряти йому ті завдання, де найменша помилка поставить під загрозу успіх нашого майбутнього зібрання».

– Звісно, що ні, сер. Я прекрасно це розумію.

– Гаразд. На цьому все. Добре поміркуйте над цим, Стівенсе.

Лорд Дарлінґтон, мушу зауважити, на власні очі бачив, як мій батько впав близько тижня тому. Його світлість приймав двох гостей у садовій альтанці, молоду леді й джентльмена, і спостерігав, як батько йшов до них через моріжок, тримаючи таку бажану тацю з перекусками й напоями. За кілька метрів до альтанки треба піднятися на невеличкий пагорб, і в ті дні – як і сьогодні – у землю були вкопані чотири кам’яні плити, що слугували сходинками. Саме на тих сходах мій батько і впав, а все, що було на таці – чайничок, чашки, блюдця, сендвічі, тістечка, – розлетілося по траві на самому горбку. Поки мене сповістили про цей випадок і я вибіг надвір, його світлість разом із гостями поклали батька на бік, підклавши йому під голову подушку з альтанки й накривши його пледом. Батько лежав без тями, його лице набуло дивного сіруватого відтінку. За доктором Мередітом уже послали, однак його світлість вважав, що батька ще до приходу лікаря треба сховати від сонця. Привезли крісло на коліщатах, і батька перемістили до будинку. Коли прибув доктор Мередіт, батько вже отямився, і той невдовзі пішов, до ладу нічого так і не сказавши, хіба те, що батько, мабуть, «перепрацював».

Той випадок, вочевидь, завдав неабиякого сорому моєму батькові, бо він ще завзятіше взявся до роботи й працював у поті чола аж до часу, коли в кабінеті лорда Дарлінґтона відбулася ота розмова. Тож порушити питання про те, як звузити коло його обов’язків, було не так уже й легко. Моє становище ускладнювалося ще й тим, що ось уже кілька років, як ми з батьком – з причин, які я так до кінця і не збагнув, – спілкувалися все менше й менше. Так мало, що після його приїзду до Дарлінґтон-Голлу навіть короткі діалоги про робочі питання відбувалися в атмосфері взаємного зніяковіння.

Зрештою я вирішив порозмовляти з ним віч-на-віч у його кімнаті, щоб дати йому можливість поміркувати над усім після того, як я піду. Батька можна застати в кімнаті лише рано-вранці й пізно ввечері. Тому одного ранку я піднявся до його невеличкої мансарди на горішньому поверсі службового крила й тихенько постукав.

Досі мені нечасто траплялася нагода заходити у батькову кімнату, і я вже встиг забути, яка вона мала і вбога. Пригадую, що тоді мені здалося, ніби я увійшов до в’язничної камери, але таке враження могло виникнути через бліде вранішнє світло, тісноту кімнати чи голизну її стін. Батько розсунув штори й сидів, поголений і вбраний у повний однострій, на краю ліжка, звідки, мабуть, спостерігав, як надворі світає. Принаймні так би кожен припустив, бо з його віконця не було на що дивитися, окрім як на ринви й черепицю. Гасова лампа, що стояла коло ліжка, уже не горіла, і я теж, піймавши несхвальний батьків погляд, швидко скрутив ґніт на своїй лампі, яку прихопив, аби освітити собі шлях на розхитаних сходах. Тоді бліде світло, що падало до кімнати, стало виразніше, а гострі риси батькового зморшкуватого, досі вродливого лиця – різкіші.

– О, – сказав я, усміхнувшись, – я мав би знати, що ви в таку пору вже давно встали й готові до праці.

– Я вже три години як не сплю, – відповів він, змірявши мене холодним поглядом.

– Сподіваюся, то не біль у суглобах заважав вам спати.

– Я сплю стільки, скільки треба.

Батько сягнув рукою до єдиного крісла в кімнаті – невеликого дерев’яного кріселка – і, впершись обома руками у спинку, підвівся. Коли він став отак переді мною, важко було сказати, чому він горбиться: через недугу чи через похилу стелю в кімнаті.

– Я хочу дещо вам сказати, батьку.

– То кажи – коротко і чітко. Я не маю часу слухати цілий ранок твою балаканину.

– У такому разі я перейду відразу до справи.

– Переходь і закінчуй скоріше. Дехто має багато роботи.

– Гаразд. Спробую так, як ви просили – коротко і чітко. Річ у тім, що ви останнім часом стали немічні. І то настільки, що навіть обов’язки помічника дворецького вам уже не до снаги. Його світлість вважає – і тут я, безперечно, з ним погоджуюся, – що коли вам дозволити й надалі сповнювати ваші теперішні обов’язки, ви поставите під загрозу бездоганний робочий лад у домі, а надто важливу міжнародну зустріч, що відбудеться за тиждень.

У блідому ранковому світлі батькове обличчя не виказувало емоцій.

– Насамперед, – продовжував я, – було вирішено, що вам краще не прислуговувати за столом – байдуже, присутні гості чи ні.

– Я прислуговував за столом кожного дня упродовж останніх п’ятдесяти чотирьох років, – зауважив батько, розмірено й спокійно.

– Крім того, ви не повинні більше носити таці з їжею та напоями навіть на найкоротші відстані. З огляду на ці правила і зважаючи на те, як ви цінуєте лаконічність, я написав оновлений перелік обов’язків, що їх ви віднині маєте виконувати. Ось він.

Мені не хотілося вручати батькові аркуш паперу, який я тримав у руках, тож я поклав його на край ліжка. Батько глянув на нього, а тоді перевів погляд на мене. У виразі його лиця так і не з’явилося жодного натяку на якісь емоції, а руки на спинці крісла здавалися повністю розслабленими. Горбився він чи ні, його могутня постать вражала – та сама постать, що вмить протверезила двох п’яних джентльменів на задньому сидінні автівки. Зрештою він мовив:

– Я впав тоді через сходи. Вони криві. Треба сказати Сімасові, щоб полагодив їх, перш ніж хтось інший через них перечепиться.

– Безперечно. Хай там як, та чи можу я бути впевнений, що ви ознайомитеся з тим переліком?

– Треба сказати Сімасові, щоб полагодив сходи. І то до того, як з Європи прибудуть джентльмени.

– Звичайно. Гаразд, батьку, бувайте.

Літній вечір, що про нього міс Кентон згадує у своєму листі, настав невдовзі після тієї розмови – цілком можливо, того самого дня. Не можу тільки пригадати, навіщо я подався на горішній поверх маєтку, де уздовж коридору вишикувалися гостьові спальні. Але, як я вже казав, мені добре запам’яталися помаранчеві промені призахідного сонця, які проникали в коридор крізь прочинені двері. Проходячи повз порожні спальні, я помітив силует міс Кентон і почув, як вона гукнула мене.

Коли згадати, як міс Кентон розмовляла зі мною про мого батька у перші дні її служби в Дарлінґтон-Голлі, стає цілком зрозуміло, чому спогад про той вечір залишився у її пам’яті аж дотепер. Коли ми удвох спостерігали за батьковою постаттю внизу, вона, без сумнівів, почувалася до певної міри винною. На моріжку вже залягли тіні від тополь, однак сонце ще освітлювало дальній закуток, де починався горбик, що здіймався до альтанки. Батько, поринувши в задуму, стояв коло чотирьох кам’яних сходинок. Його волосся ворушив легенький вітерець. На наших очах він дуже повільно піднявся сходами. Нагорі розвернувся і рушив униз, уже трохи швидше. Знов обернувшись, батько на мить завмер, розглядаючи сходи. Після того без поспіху піднявся ними вдруге. Цього разу він попрямував далі по траві, аж поки не дійшов до альтанки, а тоді обернувся й повільно рушив назад, не підводячи очей від землі. Чесно кажучи, я не можу описати його ходу краще, ніж це зробила міс Кентон у своєму листі: він і справді йшов так, «наче сподівався знайти самоцвіт, що його там згубив».

Утім, я бачу, що поринаю надто глибоко у спогади, а це, мабуть, трохи нерозумно. Адже ця мандрівка є для мене рідкісною нагодою сповна насолодитися прекрасними англійськими краєвидами, і я знаю, що потім неабияк шкодуватиму, якщо дозволю собі надміру відволікатися. І взагалі, я помітив, що досі нічого не написав про подорож до цього міста, окрім короткої згадки про зупинку на гірській дорозі на самому її початку. А це, звісно, недогляд з мого боку, коли зважити, яку насолоду я отримав від учорашньої мандрівки.

Я ретельно спланував подорож до Солсбері так, щоб уникати головних доріг. Комусь могло б здатися, що я їду самими манівцями, але такий маршрут дав мені нагоду оглянути чимало краєвидів із тих, про які розповідає місіс Саймонс у своїй прекрасній книжці, і, мушу сказати, я дуже тим маршрутом задоволений. Здебільшого я мандрував полями, огорнутий приємними луговими пахощами, і не раз сповільнював «форд», щоб краще роздивитися потічок чи долину, повз які проїжджав. Проте, наскільки пам’ятаю, з автівки я знову вийшов аж біля самого Солсбері.

Того разу я їхав довгою прямою дорогою, обабіч якої простягалися широкі поля. Пагорби змінилися відкритою рівниною, звідки було видно, скільки око сягає, а на обрії майорів шпиль Солсберійського собору. Мене огорнув спокій, і, напевно, саме тому я знову почав їхати дуже повільно – п’ятнадцять миль за годину, не більше. І то на краще, бо я встиг помітити курку, що неквапливо переходила дорогу. Я зупинив «форд» за кілька кроків від пташини, яка теж призупинила свою мандрівку й завмерла посеред дороги. Коли за мить вона не зрушила з місця, я скористався автомобільним сигналом, але це нічого не дало – пташина почала дзьобати щось на землі. Мене це трохи роздратувало, і я вже хотів було вийти з автівки й поставив одну ногу на підніжку, коли почув, як якась жінка гукає до мене:

– Ой, пробачте, сер!

Зиркнувши через плече, я побачив, що тільки-но проїхав сільський будиночок на узбіччі, звідки вибігла молода жінка у фартуху – її увагу, без сумніву, привернув мій сигнал. Проминувши мене, вона схопила курку і, тримаючи її на руках, ще раз попросила пробачення. А коли я запевнив її, що нічого страшного не сталося, сказала:

– Дякую вам щиро, що ви зупинилися й не переїхали бідолашну Неллі. Нашу любу дівчинку, яка несе найбільші у світі яйця. Як добре, що ви зупинилися! А ви ж, мабуть, поспішали.

– Та ні, я нікуди не поспішав, – відповів я, усміхнувшись. – Уперше за багато років я маю змогу нікуди не квапитися, і, чесно кажучи, це дуже приємне відчуття. Просто мандрую у власне задоволення.

– Ой, це так мило, сер. То ви, певно, їдете у Солсбері?

– Звичайно. Це ж отам собор, правда? Я чув, що це дивовижна споруда.

– О так, сер, собор дуже гарний. Правду кажучи, я мало коли буваю у Солсбері, тому не можу вам сказати, який він зблизька. Але ми, сер, скажу я вам, кожного дня бачимо звідси його шпиль. Деколи його затуляє густий туман, але в ясну погоду, таку, як сьогодні, він дуже гарно виглядає, ви й самі бачите.

– Прекрасно.

– Я така вдячна вам, сер, що ви не переїхали нашу Неллі! Три роки тому на цьому ж місці загинула наша черепашка. Ми дуже сумували за нею.

– Яка трагедія, – похмуро відповів я.

– І не кажіть, сер. Дехто думає, мовляв, ми, селяни, звикаємо, що з тваринами постійно щось стається, але це неправда. Мій синочок цілий тиждень плакав. Як добре, що ви зупинилися й не переїхали Неллі, сер! Прошу, заходьте до нас випити чаю, раз ви вже й так вийшли з машини. Трохи перепочинете з дороги.

– Дуже люб’язно з вашого боку, але я справді мушу їхати далі. Я б хотів завчасу прибути до Солсбері, щоб встигнути оглянути численні пам’ятки міста.

– Розумію, сер. Що ж, тоді ще раз вам дякую!

Я рушив далі, так само повільно, як і раніше – мабуть, очікував, що на моєму шляху можуть опинитися ще якісь сільські тварини. Мушу зауважити, що було в тій коротенькій зустрічі щось таке, що подарувало мені пречудовий настрій: проста доброта, за яку мені подякували, і проста доброта, яку запропонували навзаєм, наповнили мене вкрай приємним передчуттям стосовно затії, яка чекала на мене найближчими днями. Саме в такому настрої я й вирушив далі до Солсбері.

Проте варто повернутися на хвильку до тієї розмови з батьком, бо з моїх слів, напевно, склалося враження, що я повівся з ним доволі грубо. Річ у тім, що я не мав іншого вибору, як підійти до справи саме так, і впевнений, що ви погодитеся зі мною, коли я опишу детальніше всі тогочасні обставини. Попереду нас чекала важлива міжнародна зустріч, що мала відбутися у Дарлінґтон-Голлі, і залишалося не так багато часу на всілякі церемонії чи, як то кажуть, ходіння околяса. До того ж не треба забувати, що хоч за наступні років п’ятнадцять Дарлінґтон-Голл став свідком цілої вервечки подій не меншої ваги, конференція у березні 1923 року була першою з них, і мені, особі відносно недосвідченій, не хотілося покладатись лиш на долю. Взагалі, я часто згадую про ту зустріч і з багатьох причин вважаю її переломною для себе. Зокрема, я переконаний, що це був той час у моїй службі, коли я досягнув справжньої зрілості як дворецький. Я в жодному разі не стверджую, що став «великим» дворецьким, – не мені про таке судити. Та якщо хтось колись матиме бажання засвідчити, що я упродовж служби набув бодай дещицю отієї дорогоцінної «гідності», то нехай зверне увагу на конференцію у березні 1923 року, бо саме тоді я вперше виявив відповідні здібності. То була одна з тих подій, які, трапляючись у вирішальну мить, кидають виклик, спонукають пізнати межі власних можливостей і встановити для себе нові мірила успіху. Та конференція запам’яталася, звісно, і з багатьох інших причин, що їх я зараз опишу.

Конференція 1923 року увінчала тривалий процес планування, яким займався лорд Дарлінґтон. Озираючись, відразу бачиш, як його світлість наближався до цієї події щонайменше упродовж трьох років. Наскільки я пригадую, коли мирну угоду тільки-но підписали наприкінці Великої війни, лорд Дарлінгтон не надто нею цікавився, і, думаю, буде справедливо, якщо я скажу, що, зрештою, його увага до угоди була викликана не так її змістом, як дружбою з німецьким паном на ім’я Карл-Гайнц Бреманн.

Гер Бреманн уперше відвідав Дарлінгтон-Голл відразу після війни, ще не знявши офіцерського однострою, і комусь зі сторонніх відразу було б ясно, що вони з лордом Дарлінґтоном тісно заприятелювали. Мене це не здивувало, бо з першого погляду було видно, що гер Бреманн – дуже порядний джентльмен. Завершивши службу в німецькому війську, він доволі регулярно навідувався до маєтку упродовж двох років, і в око відразу впадало те, як від візиту до візиту його стан дедалі погіршувався, і це викликало певну тривогу. Гер Бреманн змарнів, одежа пошарпалась, погляд став загнаний, а під час останніх візитів він узагалі, бувало, завмирав і дивився кудись поперед себе, не зважаючи на його світлість, а часом і на те, що до нього звертаються. Я був би вирішив, що гер Бреманн страждає від якоїсь важкої недуги, якби не певні коментарі його світлості, які переконали мене, що це не так.

Десь наприкінці 1920 року лорд Дарлінґтон здійснив першу зі своїх численних поїздок до Берліна, і я пам’ятаю, яке глибоке враження вона на нього справила. Ще багато днів після його приїзду над ним немовби нависала важка хмара, і пригадую, як у відповідь на моє запитання, як минула його мандрівка, він відповів: «Неприємно, Стівенсе. Дуже неприємно. Ганьба нам за те, що ми так ставимося до переможеного ворога. Це геть суперечить традиціям цієї країни».

Із цим пов’язаний ще один епізод, який дуже виразно мені запам’ятався. Тепер у колишній бенкетній залі більше нема стола, і ця простора кімната з високою прекрасною стелею слугує містерові Фаррадею за таку собі галерею. Проте за часів його світлості залу постійно використовували, як і довгий стіл, що там стояв: за ним не раз вечеряло тридцять, а то й іще більше гостей. Узагалі бенкетна зала була така простора, що за потреби туди доставляли ще столи, за якими могло вміститися ледь не п’ятдесят персон. У звичайні дні лорд Дарлінгтон, – як і містер Фаррадей тепер – обідав і вечеряв, ясна річ, у затишній атмосфері їдальні, що чудово пасує для невеликого кола осіб. Однак того зимового вечора, що так врізався мені у пам’ять, їдальня чомусь стояла порожня, а лорд Дарлінґтон вечеряв у просторій бенкетній залі з єдиним гостем – по-моєму, то був сер Річард Фокс, колега його світлості з часів, коли той служив у Міністерстві зовнішніх справ. Ви, певна річ, погодитеся зі мною, коли я скажу, що найважче прислуговувати за столом тоді, коли за ним вечеряють тільки двоє. Особисто я залюбки обслуговував би лиш одну персону, навіть незнайомця. Коли присутні двоє – байдуже, що один із них ваш господар, – дуже важко досягнути тієї рівноваги між непомітною присутністю і виявом турботи, що є неодмінною ознакою вмілого обслуговування. У такій ситуації постійно хвилюєшся, що заважаєш розмові вільно плинути.

Того вечора зала майже цілком занурилася в темряву, тільки на столі мерехтіли свічки, а в каміні потріскував вогонь. Джентльмени сиділи один біля одного ближче до середини стола – той був такий широкий, що сидіти напроти було незручно. Я вирішив поводитися якомога непомітніше й відійшов у темряву – набагато далі від стола, ніж зазвичай. Ця стратегія, звісно, мала певний огріх: кожного разу, як я ішов до світла, щоб обслужити джентльменів, мої кроки гучно відлунювали в залі, повідомляючи про моє наближення задовго до того, як я підходив до стола. Зате в цьому була й перевага, бо коли я стояв на місці, мене майже не було видно. Саме тоді, коли я ховався отак у мороці, віддалік від двох джентльменів, які сиділи серед рядів порожніх крісел, я почув, як лорд Дарлінґтон говорить про гера Бреманна – спокійним і, як завжди, лагідним голосом, якому товсті стіни бенкетної зали надавали глибини.

– Він був моїм ворогом, – мовив він, – але завжди поводився як джентльмен. Півроку між нами тривали обстріли, але ми порядно ставились один до одного. Він був джентльменом, який виконував свою роботу, і я не тримав на нього зла. Казав йому: «Слухайте, тепер ми вороги і я воюватиму з вами, скільки матиму сил. Але коли ця клята затія скінчиться, ми більше не муситимемо ворогувати й перехилимо разом по чарці». Але тепер – от прокляття! – через ту угоду я вийшов брехуном. Я пообіцяв йому, що коли все завершиться, ми більше не будемо ворогами. То як тепер я маю подивитися йому в очі й сказати, що все обернулося навпаки?

Трохи пізніше того самого вечора його світлість промовив похмуро, хитаючи головою: «Я воював на війні, щоб зберегти справедливість у цьому світі. Не думав, що беру участь у кривавій помсті проти німецького народу».

І коли сьогодні я чую якісь нісенітниці про його світлість, безглузді припущення стосовно його мотивів, які тепер висувають мало не щодня, з приємністю згадую ту мить, коли він щиросердно вимовив оті слова в майже порожній бенкетній залі. Хоч які труднощі постали на шляху його світлості в подальші роки, особисто я ніколи не сумніватимусь, що у своїх діях він завжди керувався бажанням побачити «справедливість у цьому світі».

Невдовзі надійшла сумна звістка: гер Бреманн застрелився в потягу між Гамбургом та Берліном. Його світлість, певна річ, дуже засмутився й негайно розпорядився передати співчуття фрау Бреманн і надіслати їй гроші. Лорд Дарлінґтон кілька днів намагався дізнатися адресу бодай когось із родичів гера Бреманна – і я йому всіляко допомагав, – але нічого з того не вийшло. Схоже, гер Бреманн іще давніше втратив свою домівку, а його родичі роз’їхалися хто куди.

Я переконаний, що навіть якби цієї трагедії не сталося, лорд Дарлінґтон усе одно пішов би тим шляхом, який обрав. Бажання покласти край несправедливості та стражданням надто міцно вкоренилося в його натурі, й по-іншому він учинити не міг. Після смерті гера Бреманна його світлість почав присвячувати дедалі більше часу кризі в Німеччині. До маєтку стали приїжджали авторитетні, відомі персони – зокрема, наскільки я пригадую, лорд Деніелс, професор Майнард Кейнс і містер Г. Дж. Веллс, знаменитий письменник, а також інші особи, чиїх імен я тут не називатиму, бо навідувалися вони таємно – і їх разом із його світлістю можна було не раз застати за дискусіями, що тривали не одну годину.

Деякі гості були такі «таємні», що мені давали вказівку подбати, аби персонал не довідався, хто вони, а інколи – щоб узагалі їх не бачив. Проте – і я кажу це гордо та вдячно – лорд Дарлінґтон ніколи не намагався приховати щось або когось від моїх очей чи вух. Пригадую, як котрийсь із відвідувачів, бувало, замовкав на середині речення і сторожко зиркав у мій бік, а його світлість запевняв: «Усе гаразд. Перед Стівенсом можете казати все, що завгодно, не хвилюйтеся».

Упродовж двох років після смерті гера Бреманна лорд Дарлінґтон разом із сером Девідом Кардиналом, який став у ту пору його найближчим соратником, успішно зібрали немалу когорту осіб, які поділяли їхню думку про те, що тогочасній ситуації в Німеччині треба покласти край. Серед них були не лише британці й німці, а й бельгійці, французи, італійці та швейцарці; дипломати й високопоставлені політики; шановані релігійні діячі; офіцери у відставці; письменники й мислителі. Дехто з панства твердо вважав, як і його світлість, що у Версалі зіграли не за правилами і що карати народ за війну, яка вже закінчилася, – аморально. Інші не так сильно переймалися долею Німеччини та її жителів, однак побоювалися, що економічний хаос у тій країні, якщо його не зупинити, стрімко пошириться на цілий світ.

До кінця 1922 року його світлість працював з чіткою метою. Зібрати під дахом Дарлінґтон-Голлу найвпливовіших джентльменів, чиєю підтримкою вдалося заручитися, і провести неофіційну міжнародну конференцію, щоб обговорити, як можна переглянути найсуворіші вимоги Версальського договору. Аби з цього щось вийшло, подія мусила мати достатню вагу і справити вирішальний вплив на офіційні міжнародні конференції: кілька таких заходів з чіткою метою – переглянути умови договору – вже відбулося, однак, крім збентеження й образ, вони нічого не дали. Наш тогочасний прем’єр-міністр, містер Ллойд Джордж, закликав провести ще одну велику конференцію в Італії навесні 1922 року, і спочатку його світлість хотів влаштувати зібрання у Дарлінґтон-Голлі, щоб гарантувати успішний результат тієї події. Втім, попри всі зусилля, що їх докладали його світлість та сер Девід, термін виявився закороткий, тож коли конференція, що її ініціював містер Джордж, закінчилася, як і всі інші, нічим, його світлість націлився на наступне велике зібрання, що мало відбутися за рік у Швейцарії.

Пам’ятаю, як одного ранку я приніс лордові Дарлінґтону каву у сніданковий покій, а він, згортаючи «Таймс», із відразою пробурмотів:

– Ох ті французи. Ні, Стівенсе, ви тільки послухайте. Ох і французи!

– Слухаю, сер.

– Цілий світ бачив, як ми з ними ходимо попід ручку. Як тільки згадаю про це, хочеться вимитися з голови до ніг.

– Так, сер.

– Коли я востаннє був у Берліні, Стівенсе, до мене підійшов барон Оверат, давній приятель мого батька, і сказав: «Чому ви так поводитеся з нами? Невже ви не бачите, що ми так більше не можемо?». Мені так і кортіло сказати йому, що то все ті кляті французи. Англійці так не чинять, хотів сказати я. Але, мабуть, не годиться таке говорити. Про наших дорогеньких союзників можна казати тільки добре.

Французи були найнепохитніші, коли йшлося про визволення Німеччини з жорстоких лабет Версальської угоди, тому конче було запросити на зустріч у Дарлінґтон-Голлі бодай одного француза, який мав безсумнівний вплив на зовнішню політику своєї держави. Я чув кілька разів, як його світлість говорив, що без участі такої особи всякі дискусії на тему Німеччини будуть пустими балачками. Отож вони із сером Девідом почали останній, найважливіший етап підготовки, і мені було за честь спостерігати, з якою непохитною рішучістю вони рухалися вперед попри численні невдачі. Вони надіслали безліч листів і телеграм, а його світлість аж тричі за якихось два місяці їздив до Парижа. Урешті-решт, коли один дуже знаменитий француз – я називатиму його мосьє Дюпон – таки погодився долучитися до зустрічі на строго конфіденційних умовах, призначили дату конференції. На той пам’ятний березень 1923 року.

Із наближенням тієї дати на мої плечі лягав усе більший тягар, хоча, звісно, набагато легший, ніж у його світлості. Я чудово усвідомлював, що коли хтось із гостей зазнає якихось незручностей у Дарлінґтон-Голлі, годі буде уявити, які це матиме наслідки. Крім того, планування ускладнювалося ще й тим, що невідомо було, скільки точно прибуде гостей. Конференція мала відбутися на якнайвищому рівні, а отже, коло учасників обмежувалося вісімнадцятьма солідними джентльменами та двома леді – німецькою графинею і місіс Елеанор Остін, поважною пані, яка на той час ще мешкала в Берліні. Проте кожен із них міг, ясна річ, привезти зі собою секретарів, лакеїв і перекладачів, тож визначити, скільки ж осіб приїде, було неможливо. До того ж виявилося, що дехто з гостей прибуде раніше, щоб мати вдосталь часу підготуватися до триденної конференції й оцінити, як налаштовані їхні колеги. Однак точні дати їхнього приїзду, знову ж таки, були невідомі. Отож персонал мав не тільки тяжко працювати й повсякчас бути напоготові, а й виявляти незвичайну гнучкість. Певний час я взагалі думав, що цей колосальний виклик вдасться подолати, лише запросивши додаткових працівників. Втім, у такому разі мені б довелося покластися на незнайомців якраз у той момент, коли помилка коштувала б найдорожче, уже не кажучи про те, що його світлість побоювався би пліток. Тому я почав готуватися до майбутніх подій так, як генерал готується до битви: якнайретельніше склав особливий розпис, передбачивши всі можливі несподіванки; проаналізував найслабші місця й продумав план дій на випадок, якби ті не витримали тиску; і навіть звернувся до працівників із напутнім словом, як ото у війську, намагаючись пояснити, що хоч їм і доведеться виснажливо попрацювати, вони відчуватимуть велику гордість за те, що їм випаде нагода сповнювати свої обов’язки в ті дні. «Цілком можливо, що під цим дахом творитиметься історія», – сказав я. І вони – знаючи, що я не схильний до перебільшень, – добре усвідомили, що от-от відбудеться щось надзвичайне.

Тепер ви розумієте, яка атмосфера панувала в Дарлінґтон-Голлі тоді, коли мій батько впав перед альтанкою – а трапилося це за якихось два тижні до того, як мали прибути перші учасники конференції, – і що я мав на увазі, коли сказав, що в нас немає часу, так би мовити, ходити околяса. Однак батько швидко придумав, як обійти заборону носити заставлені посудом таці. У маєтку вже звикли бачити його постать, що штовхає візок зі швабрами, щітками та іншим мийним причандаллям, акуратно, хоч і не до ладу, розставленим довкола чайничків, чашок і блюдець, наче на візку вуличного торговця. Він, певна річ, мусив облишити свій обов’язок прислуговувати в їдальні, проте візок таки давав йому змогу виконувати на диво багато справ. Чесно кажучи, що ближчав наш колосальний виклик, то разючіше змінювався мій батько. У нього немовби вселилась якась надприродна сила, завдяки якій він помолодшав на двадцять років: з лиця практично зник уже звичний понурий вираз, а до роботи він брався з таким молодечим запалом, що хтось сторонній подумав би, наче то кілька слуг штовхають візки коридорами Дарлінґтон-Голлу.

Що ж до міс Кентон, то я пригадую, що сильна напруга справила на неї помітне враження. Пам’ятаю, як десь у той час перестрів її у службовому коридорі. Той довжелезний коридор – перехід до службового крила Дарлінгтон-Голлу – завжди був доволі похмурою місциною, бо туди майже не проникає світло знадвору. Навіть у сонячний день у коридорі так темно, що здається, ніби ви йдете тунелем. Якби я тоді не впізнав міс Кентон за її ходою, то зрозумів би, що це вона, хіба за силуетом. Я зупинився в одному з тих небагатьох місць, де на підлогу падало пасемце блідого світла, і, коли вона підійшла ближче, сказав:

– О, міс Кентон.

– Слухаю, містере Стівенс.

– Чи можу я звернути вашу увагу, міс Кентон, що постіль для кімнат на горішньому поверсі має бути готова не пізніше як післязавтра.

– Я вже подбала про це, містере Стівенс.

– Он як. Дуже радий це чути. Я просто згадав про це, ото й усе.

Я хотів було йти далі, але міс Кентон так і стояла на місці. А тоді ступила на крок ближче до мене, так що смужка світла впала на її лице, і я побачив його сердитий вираз.

– На жаль, містере Стівенс, я зараз страшенно зайнята і не маю ані вільної хвилинки. Якби в мене було стільки вільного часу, як, наскільки я бачу, у вас, я б і собі залюбки сновигала будинком і нагадувала вам про завдання, за які відповідаєте ви.

– Послухайте, міс Кентон, немає жодної потреби дратуватися. Я всього лиш відчув потребу переконатися, що це питання не оминуло вашої уваги...

– Містере Стівенс, це ви вже учетверте чи вп’яте за останні два дні відчуваєте таку потребу. Дуже дивно, що у вас так багато вільного часу, аби розгулювати будинком і дратувати інших своїми непроханими зауваженнями.

– Якщо ви, міс Кентон, вважаєте, що я маю вільний час, це ще ясніше вказує на вашу велику недосвідченість. Сподіваюся, що надалі ви матимете чіткіше уявлення про те, що відбувається в маєтку на зразок цього.

– Ви постійно говорите про мою «велику недосвідченість», містере Стівенс, і водночас не можете знайти жодної хиби в моїй роботі. Бо якби знайшли, то, без сумніву, вже давно прочитали б мені цілу лекцію. А тепер перепрошую: у мене багато справ, і я буду дуже вдячна, якщо ви перестанете ходити за мною назирці й заважати мені працювати. Якщо у вас стільки вільного часу, раджу вийти надвір і подихати свіжим повітрям – це корисніше для здоров’я.

Вона потупотіла далі коридором. Вирішивши, що краще на цьому зупинитися, я й собі пішов геть. І вже майже дійшов до кухні, коли почув розлючене гупання – міс Кентон знову наближалася до мене.

– А знаєте, містере Стівенс, – гукнула вона, – попрошу вас віднині взагалі до мене не говорити.

– Не розумію, про що ви, міс Кентон.

– Якщо потрібно буде передати для мене повідомлення, прошу робити це через посланця. Або пишіть записки й передавайте їх мені. Наші робочі стосунки точно стануть набагато простіші.