Текст книги "Залишок дня"

Автор книги: Кадзуо Ішіґуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Сталося так, що коли міс Кентон увійшла того вечора до моєї кімнати, я не займався службовими справами. Тиждень видався на диво спокійний, день добігав кінця, і я насолоджувався рідкісною годиною відпочинку. Як я вже казав, я не впевнений, чи міс Кентон увійшла тоді з квітами, але виразно пам’ятаю, що вона сказала:

– Містере Стівенс, увечері ваша кімната виглядає ще незатишніше, ніж удень. Лампа так тьмяно світить, що при ній неможливо читати.

– Дякую, міс Кентон, але вона мене цілком влаштовує.

– Справді, містере Стівенс: ваша кімната схожа на в’язничну камеру. Треба тільки поставити ліжко в кутку – і можна буде легко уявити, що тут засуджені проводять свої останні години.

Напевно, я щось їй відповів – не пригадую. Але я так і не підняв голови від книжки, і в кімнаті хвилину-другу панувала тиша: я чекав, що міс Кентон вибачиться і піде. Але вона знову озвалася:

– Цікаво, що ви там читаєте, містере Стівенс.

– Книжку, міс Кентон.

– Та я бачу, що книжку. Мене цікавить, яку саме.

Я підняв голову й побачив, що міс Кентон іде до мене. Я згорнув книжку і, притиснувши її до грудей, підвівся.

– Ну вже досить, – мовив я. – Прошу вас поважати моє особисте життя.

– Але чому ви так соромитеся тієї книжки? Напевно, там ідеться про щось пікантне.

– Повірте, міс Кентон, на полицях його світлості не може бути нічого, як ви кажете, «пікантного».

– Я чула, що багато розумних книжок мають дуже навіть пікантні пасажі, але мені завжди бракувало сміливості перевірити, чи це дійсно так. Покажіть мені, що ви читаєте. Ну будь ласка!

– Міс Кентон, будь ласка, дайте мені спокій. Я не дозволю, щоб ви отак надокучали мені в ті кілька вільних хвилин, які мені випали.

Але вона не відступала, і я навіть трохи розгубився. Хотілося кинути книжку в шухляду й зачинити її на ключ, та це виглядало б награно й безглуздо. Я ступив кілька кроків назад, міцно притискаючи книжку до грудей.

– Будь ласка, покажіть, – сказала міс Кентон, підступаючи все ближче, – і я дам вам спокій, щоб ви далі насолоджувалися своєю книжкою. Що ж там таке може бути, що ви так її ховаєте?

– Міс Кентон, мені байдужісінько, прочитаєте ви назву цієї книжки чи ні. Але я не дозволю, щоб ви отак сюди вривалися й порушували мій спокій. Це справа принципу.

– Цікаво, пристойна ця книжка, містере Стівенс, чи ви просто захищаєте мене від її поганого впливу?

Вона стояла просто переді мною, і зненацька атмосфера в кімнаті змінилася: наче ми обоє опинилися в якомусь іншому вимірі. На жаль, я не можу ясніше пояснити, що маю на увазі. Довкола нас запала раптова тиша. Мені здалося, що навіть міс Кентон змінилася, – на її лиці несподівано з’явився насторожений, ледь не наляканий вираз.

– Будь ласка, містере Стівенс, покажіть.

Вона простягнула руку й почала легенько розтискати мою долоню. Я вирішив обернутися вбік, щоб не дивитися на неї, – вона стояла так близько, що мені довелося вивернути голову під якимось неприродним кутом. Міс Кентон тим часом обережно розгинала мої пальці, один за одним. Цей процес тривав дуже довго – і весь той час я мусив стояти, вивернувши шию, аж врешті почув, як вона сказала:

– О люди добрі, та ж тут нема нічого непристойного! Звичайна собі сентиментальна історія про кохання.

По-моєму, саме в ту мить я вирішив, що нема потреби терпіти далі. Докладно не пригадую, що я сказав, але пам’ятаю, що доволі рішуче випровадив міс Кентон зі своєї кімнати і на цьому все закінчилося.

Мабуть, варто сказати кілька слів про книжку, яка опинилася в центрі цього короткого епізоду. Її й справді можна назвати «сентиментальним романом» – це одна з книжок, що стоять у бібліотеці й кількох гостьових кімнатах задля розваги дам, які до нас приїжджають. Я почав ознайомлюватися з такими творами з однієї простої причини: це надзвичайно дієвий спосіб повправлятися у володінні англійською мовою. На мою думку (не знаю, погодитеся ви зі мною чи ні), наше покоління надавало забагато ваги правильному акценту й досконалому знанню мови: ці вміння часто цінувалися вище за інші, важливіші професійні навички. Водночас я ніколи не стверджував, нібито правильний акцент і добірне мовлення є чимось непотрібним, і повсякчас старався їх удосконалювати. А один із найпростіших способів – читати у вільні хвилини по кілька сторінок зграбно написаної прози. Я багато років дотримувався цього правила й зазвичай обирав книжки такого стилю, як та, за якою міс Кентон застала мене ввечері, – але тільки тому, що вони здебільшого написані добірною англійською і мають удосталь вишуканих діалогів, що становлять для мене велику практичну цінність. Поважніші книги – скажімо, наукові розвідки – сприяли б моєму загальному розвитку, але слова, якими їх пишуть, не стали б мені у пригоді під час повсякденного спілкування з леді та джентльменами.

Зазвичай я не мав часу й охоти читати романи від першої до останньої сторінки, але навіть так було очевидно, що їхні сюжети безглузді та, ясна річ, сентиментальні і що я не змарнував би на них навіть хвилини, якби не оті переваги, які я щойно перелічив. Проте визнаю відверто – і не бачу причин цього соромитися, – що інколи я дійсно отримував задоволення від тих історій. Може, у той час я цього не усвідомлював, але справді – чому я повинен відчувати за це сором? Невже читач не має права насолодитися легковажними оповідками про леді та джентльменів, які закохуються і висловлюють свої почуття, часом дуже вишуканими фразами?

Я аж ніяк не хочу сказати, що позиція, яку я зайняв того вечора, була необгрунтована. Ви ж розумієте, що це справа принципу. На той час, коли міс Кентон увійшла до моєї кімнати, моя служба вже закінчилася. А всякий дворецький, який пишається своїм покликанням і прагне, як висловилася спілка Гейза, до «гідності, що відповідає його статусу», у присутності сторонніх завжди мусить бути «на службі». Байдуже, хто зайшов би тоді в мою кімнату – міс Кентон чи якийсь незнайомець. Талановитий дворецький має вжитися у свою роль, цілком і сповна. Він не може однієї миті скинути із себе свій образ, наче театральний костюм, а наступної – знову його одягти. Дворецький, який дбає про власну гідність, може звільнитися від нього тільки за однієї-єдиної умови: коли опиняється сам. Гадаю, ви розумієте, що коли міс Кентон увірвалася до моєї кімнати в той момент, коли я думав – і не безпідставно, – що перебуваю наодинці, я мусив постати перед нею у належній ролі. Для мене це було справою принципу і, безперечно, гідності.

Утім, я не збирався аналізувати з усіх боків той коротенький епізод, що трапився багато років тому. Найголовніше, що він допоміг мені усвідомити: наші взаємини з міс Кентон набули – ясна річ, поступово, упродовж багатьох місяців – неналежного характеру. Мене стривожило, що вона дозволила собі так повестися, і пригадую, що, випровадивши її зі своєї комірчини й зібравшись із думками, я вирішив повернути наші робочі стосунки у правильне русло. Однак важко сказати, чи спричинився якось той випадок до серйозних змін, що їх невдовзі зазнали наші взаємини. Те, що сталося, могло мати інші, поважніші причини. Наприклад, інцидент із вихідними міс Кентон.

Відколи міс Кентон прибула до Дарлінґтон-Голлу й десь за місяць до того інциденту в моїй комірчині, вона брала вихідні за передбачуваним графіком. По два кожні шість тижнів, аби провідати тітку в Саутгемптоні. Окремих вихідних вона, як і я, не брала, хіба що в маєтку наставало затишшя й вона гуляла на подвір’ї або читала книжку у своїй кімнаті. Аж раптом графік змінився: вона зненацька почала сповна користати з передбачених угодою вихідних і раз за разом зникала з дому рано-вранці, повідомляючи хіба про те, коли її чекати ввечері. Міс Кентон, звісно, ніколи не відпочивала довше, ніж мала на це право, і тому я вважав, що не годиться розпитувати її про оті прогулянки. Та, мабуть, ця зміна трохи мене та й зачепила, бо я розповів про неї містерові Ґрему, камердинеру сера Джеймса Чемберса – моєму доброму колезі, з яким пізніше втратив зв’язок, – коли ми сиділи якось увечері біля каміна під час його візиту до Дарлінгтон-Голлу. Чесно кажучи, я нічого такого не сказав, хіба те, що «наша економка останнім часом трохи не в дусі», тому здивувався, коли містер Ґрем кивнув і, нахилившись до мене, з виглядом знавця промовив:

– Цікаво, чи довго ще чекати.

Я перепитав його, що він має на увазі, й містер Ґрем пояснив:

– Ну та ваша міс Кентон. Скільки їй? Тридцять три? Тридцять чотири? З дітьми вона вже трохи запізнилася, але нічого, час іще є.

– Міс Кентон віддана своїй службі, – запевнив я його. – Я точно знаю, що заміжжя її не цікавить.

Містер Ґрем усміхнувся і, похитавши головою, сказав:

– Ніколи не вірте економці, яка каже, що не хоче вийти заміж і народити дітей. Думаю, ми з вами, містере Стівенс, можемо легко нарахувати дюжину – якщо не більше – таких, які казали те саме, а потім вискочили заміж і покинули службу.

Пригадую, що того вечора я рішуче відкинув теорію містера Ґрема, але відтоді, визнаю чесно, мені не йшло з думки те, що під час загадкових прогулянок міс Кентон, цілком можливо, зустрічається з кавалером. Я, звісно, трохи розхвилювався, бо її звільнення стало б для нас серйозною професійною втратою, від якої було б непросто оговтатися. До того ж мені почали впадати у вічі інші, дрібніші знаки, що свідчили на користь теорії містера Ґрема. До прикладу, забираючи пошту (це був один із моїх обов’язків), я зауважив, що міс Кентон доволі регулярно – раз на тиждень, а то й частіше – отримує листи від того самого адресата і що на конвертах наліплена місцева марка. Мушу зауважити, що такого я просто не міг не помітити, адже за весь час, що міс Кентон пропрацювала в нашому домі, листів до неї надходило дуже мало.

Були й інші, менш виразні ознаки, що підтверджували слова містера Ґрема. Наприклад, настрій міс Кентон змінювався так різко, як ніколи, хоча службові обов’язки вона й далі виконувала сумлінно. Дні, коли вона з ранку до вечора перебувала в радісному настрої – і то без жодної очевидної причини, – бентежили мене так само, як затяжні періоди, коли вона ходила мов у воду опущена. Справді, увесь той час, як я вже казав, вона чудово давала раду своїм обов’язкам, але я мусив дбати не тільки про теперішній, а й про майбутній добробут маєтку. Отож, якщо ті зміни підтверджували теорію містера Ґрема про те, що міс Кентон має певні романтичні наміри і планує задля них покинути нас, я не мав іншого виходу, як ретельніше дослідити це питання. Тому одного вечора за горнятком какао наважився запитати її:

– То у четвер вас знову не буде, міс Кентон? Берете, як завжди, вихідний?

Я думав, що моє питання її розсердить, але сталося навпаки – таке враження, що вона давно чекала нагоди поговорити на цю тему. Бо з явною полегкістю відповіла:

– Просто я нещодавно зустріла свого знайомого з тих часів, коли працювала у Ґранчестер-Лодж. Він був там за дворецького, але тільки-но пішов звідти й працює в іншому місці неподалік. Він звідкись дізнався, що я тут, і почав писати мені. Хоче, щоб ми далі спілкувалися. Ото й усе, містере Стівенс.

– Зрозуміло. Приємно, мабуть, час від часу відпочивати собі поза маєтком.

– Так, справді приємно.

Запала коротка мовчанка. Міс Кентон, напевно, за той час щось обміркувала, бо далі сказала таке:

– Той мій знайомий... Пам’ятаю, що коли він працював дворецьким у Ґранчестер-Лодж, то мав стільки чудових мрій. Він мріяв стати дворецьким у такому маєтку, як цей. Але тепер, коли я згадую собі його манеру роботи, – ох!.. Уявляю собі ваш вираз обличчя, коли б ви побачили, як він працював. Не дивно, що його мрії не збулися.

Я усміхнувся.

– З власного досвіду скажу вам, – мовив я, – що дуже багато людей вважають, нібито їм під силу працювати на вищих щаблях, хоча не мають ані найменшого уявлення, які тут вимоги. З ними, безперечно, впорається далеко не кожен.

– Це правда... Уявляю собі, містере Стівенс, що б ви сказали, коли б поспостерігали за його роботою в ті часи!

– На такому високому рівні не кожен може працювати, міс Кентон. Честолюбні наміри легко плекати, але дворецький, у якого нема потрібних якостей, просто не підніметься вище за певний щабель.

Міс Кентон трохи поміркувала над моїми словами, а тоді мовила:

– Напевно, ви задоволені життям, містере Стівенс. Адже ви дійшли до вершини. Усе тримаєте під контролем. Не знаю, чого ще вам бажати...

Я думав, що на це відповісти. Запанувала ніякова мовчанка. Міс Кентон сиділа, втупившись у горнятко з какао, так наче побачила там щось незвичайне. Урешті-решт я сказав:

– Особисто я не сповню свого покликання, поки не зроблю все, що можу, аби допомогти його світлості досягнути важливих цілей, які він перед собою поставив. І тільки того дня, коли його світлість завершить свої справи, тільки того дня, коли лорд Дарлінґтон вирішить спочити на лаврах, знаючи, що зробив усе, що було йому під силу, тільки того дня, міс Кентон, я буду, як ви сказали, задоволений своїм життям.

Мої слова, мабуть, трохи її спантеличили або не припали їй до вподоби. Бо в ту хвилину настрій міс Кентон змінився, а наша розмова швидко втратила довірливий характер, якого тільки-но набула.

Незабаром після того випадку наші щовечірні зустрічі за какао припинилися. Мені дуже добре запам’ятався вечір, коли ми зустрілися востаннє. Я хотів обговорити з міс Кентон майбутню подію – зібрання поважного панства із Шотландії. Воно мало відбутися одного вікенду аж через місяць, але ж ми завжди планували такі події завчасно. Того вечора я розповідав міс Кентон про різні деталі, пов’язані з тим заходом, коли раптом збагнув, що вона майже весь час мовчить. Стало цілком очевидно, що думками вона десь далеко. Я кілька разів перепитував її: «Ви слухаєте, міс Кентон?» – особливо після того, як довго про щось розповідав, – і лише тоді вона починала уважніше дослухатися, та вже за кілька секунд знову відволікалася. Коли так минуло декілька хвилин – я тільки говорив, а вона лишень підтакувала: «Звичайно, містере Стівенс», «Правду кажете, містере Стівенс», – я врешті не витримав:

– Вибачте, міс Кентон, але я не бачу змісту продовжувати. Ви, я так розумію, не усвідомлюєте, наскільки наша розмова важлива.

– Перепрошую, – відповіла вона, випроставшись. – Просто я трохи втомлена.

– Ви тепер постійно втомлені. Раніше я не чув від вас таких відмовок.

На мій подив, міс Кентон у відповідь випалила:

– Містере Стівенс, у мене був дуже важкий тиждень! І я втомилася. Останні три чи чотири години я тільки й мрію про те, аби лягти нарешті спати. Я страшенно втомлена, – невже ви не можете цього зрозуміти?

Я, звісно, не чекав від неї вибачення, але те, якою різкою була її відповідь, збило мене з пантелику. Втім, я вирішив не вступати у неналежні суперечки і, витримавши коротку паузу, спокійно сказав:

– Якщо так, міс Кентон, то немає жодної потреби продовжувати наші вечірні зустрічі. Пробачте, що весь той час я й гадки не мав, яких незручностей вони вам завдають.

– Містере Стівенс, я просто сказала, що втомилася за сьогодні...

– Ні, ні, я все прекрасно розумію. У вас багато справ, і ці зустрічі хіба кладуть на ваші плечі зайвий тягар. Робоче спілкування не потребує таких систематичних зустрічей.

– Навіщо ви це говорите, містере Стівенс? Я просто сказала...

– Та ні, справді, міс Кентон. Я вже давно міркував над тим, чи не скасувати ці зустрічі, які тільки ускладнюють наші й без того заклопотані дні. Те, що ми тут роками з вами бачимося, не означає, що не варто пошукати зручнішого варіанту.

– Прошу вас, містере Стівенс, припиніть. Ці зустрічі справді дуже корисні...

– Але ж вони для вас незручні. Ви через них втомлюєтеся. Пропоную, щоб відтепер ми просто ділилися всім важливим упродовж робочого дня. А якщо хтось із нас не матиме вільної хвилини, щоб поговорити, рекомендую залишати одне одному записки під дверима. Як на мене, це ідеальне рішення. А тепер, міс Кентон, прошу пробачення, що затримую вас. Щиро дякую за какао.

Цілком природно – і не бачу причин цього приховувати, – я час від часу уявляв собі, як могло усе скластися, якби я так рішуче не поклав кінець нашим вечірнім зустрічам, себто якби м’якше відреагував ті кілька разів, коли міс Кентон пропонувала їх відновити. Якщо зважити на те, як далі розгорталися події, стає очевидно, що, припинивши наші зустрічі, я не до кінця усвідомлював усіх наслідків свого рішення. Не помилюся, коли скажу, що воно стало поворотним моментом і визначило подальший хід подій.

З іншого боку, коли озираєшся назад і вишуковуєш у минулому отакі «поворотні моменти», мимоволі помічаєш їх усюди. Якщо захотіти, «поворотним моментом» можна вважати не тільки моє рішення стосовно наших зустрічей, а й епізод у моїй комірчині. Як усе розвивалося б далі, якби я трохи інакше повівся того вечора, коли міс Кентон увійшла до моєї кімнати з квітами? Ще одним «поворотним моментом» можна, мабуть, вважати й пообідню розмову в їдальні, коли міс Кентон отримала звістку про смерть тітки.

Новина про тітчину смерть надійшла за кілька годин до того – я сам постукав уранці до її кімнати й передав того листа. Пам’ятаю, що зайшов на хвилю обговорити якесь робоче питання. Ми сиділи за столом, і десь на середині розмови міс Кентон відкрила конверт. Вона завмерла, перечитавши листа один раз, потім вдруге, але – тут варто віддати їй належне – самовладання не втратила. Акуратно заховала його в конверт і подивилася на мене.

– Це від тітчиної товаришки, місіс Джонсон. Вона пише, що моя тітка позавчора померла.

Міс Кентон трохи помовчала, а тоді сказала:

– Похорон завтра. Я можу взяти вихідний?

– Безперечно, міс Кентон.

– Дякую, містере Стівенс. Пробачте, але я хотіла б кілька хвилин побути на самоті.

– Звичайно, міс Кентон.

Я вже вийшов з її кімнати, коли раптом згадав, що не висловив свого співчуття. Я міг собі уявити, яким ударом стала для міс Кентон та звістка, адже тітка, по суті, була їй за матір, тому я зупинився в коридорі, міркуючи, чи не повернутися мені, постукати в її двері й виправити свою необачність. Але тоді мені спало на думку, що в такому разі я потурбую міс Кентон тієї миті, коли їй хочеться побути самій. Цілком можливо, що за якихось кілька кроків від мене вона сиділа й плакала. Думка про це викликала в мене дивне відчуття. Я постояв трохи в коридорі, та зрештою пішов геть, вирішивши зачекати до іншої нагоди висловити свій жаль.

Сталося так, що я знову побачив міс Кентон аж по обіді, коли зустрів її в їдальні: вона ставила посуд у шафу. Доти я весь час думав про горе, яке її спіткало, а надто про те, що мені зробити чи сказати, аби бодай трохи полегшити її тягар. Тож коли я почув, як вона заходить до їдальні, – я якраз мав справи в коридорі, – то зачекав хвилину-другу, а потім відклав свою роботу й увійшов.

– О, міс Кентон, – мовив я. – Як ви почуваєтесь?

– Усе добре. Дякую, містере Стівенс.

– Усе гаразд?

– Так, усе гаразд. Дякую.

– Хотів запитати, чи нема у вас якихось труднощів із новими працівниками, – я всміхнувся. – Коли одночасно прибуває багато новачків, часто виникають всілякі дрібні клопоти. У таку пору навіть найкращим із нас може знадобитися фахова порада.

– Дякую, містере Стівенс, але нові дівчата дуже добре працюють.

– То ви не бачите потреби змінити поточний розпис з огляду на новоприбулих?

– Ні, не бачу, містере Стівенс. Але я відразу вас повідомлю, якщо передумаю.

Вона обернулася до шафи, і я вже хотів піти геть і навіть ступив кілька кроків до дверей, коли все ж обернувся й мовив:

– То кажете, нові працівниці дають собі раду?

– Так, обидві працюють добре, можете не сумніватися.

– Що ж, радий про це чути, – я знов усміхнувся. – Просто вирішив перепитати, бо жодна з дівчат раніше не працювала в такому великому маєтку.

– Розумію, містере Стівенс.

Спостерігаючи за тим, як міс Кентон розкладає посуд у шафі, я чекав, що вона ще щось скаже. А коли за кілька хвилин стало зрозуміло, що казати вона нічого не збирається, я мовив:

– Якщо бути відвертим, міс Кентон, я ось що хотів вам сказати. Нещодавно я помітив, що певні обов’язки виконуються неналежно. І тому мені все ж здається, що ви надто поблажливо ставитеся до нових підлеглих.

– Що ви маєте на увазі, містере Стівенс?

– Коли прибувають нові працівники, особисто я двічі перевіряю, чи все гаразд. Уважно спостерігаю, як вони працюють і як спілкуються з колегами. Важливо скласти собі повноцінне уявлення про їхню роботу й про те, як вони впливають на моральний дух персоналу. Прикро таке казати, міс Кентон, але мені здається, що ви трохи недбало до цього підходите.

Вона збентежилась. А коли обернулася до мене, її лице помітно напружилось.

– Перепрошую, містере Стівенс?

– Ну от, скажімо, хоч посуд і помитий, як завжди, бездоганно, на кухонних полицях він стоїть так, що це може призвести до більших втрат, ніж ми можемо собі дозволити, дарма що наразі це не зовсім очевидно.

– Справді, містере Стівенс?

– Так, міс Кентон. Крім того, маленьку нішу за сніданковим покоєм уже давно не протирали. Я, звісно, перепрошую, але мушу згадати про ще один чи два огріхи...

– У цьому нема потреби, містере Стівенс, я зрозуміла. Я дослухаюся до вашої поради і простежу за роботою нових покоївок.

– Це зовсім не схоже на вас, – не помітити таких очевидних помилок.

Міс Кентон відвела погляд убік – її обличчям знову промайнув такий вираз, ніби вона намагалася розгадати загадку, що не давала їй спокою. Вона здавалася радше втомленою, аніж засмученою. Зачинивши дверцята шафи, міс Кентон мовила: «Перепрошую, містере Стівенс», – а тоді вийшла з їдальні.

Але який сенс без кінця уявляти, що було б, якби те чи те склалося по-іншому? Так і збожеволіти можна. Говорити про «поворотні моменти» дуже легко, але ж їх розпізнаєш тільки потім, коли озираєшся на своє минуле. Коли тепер згадуєш деякі хвилини, вони, цілком природно, здаються найголовнішими, найціннішими в житті, але ж свого часу вони такими не здавалися. Тоді думалося, що попереду безліч днів, місяців і років, щоб налагодити взаємини з міс Кентон, сила-силенна можливостей виправити наслідки непорозумінь. Свого часу ніщо не вказувало на те, що такі дрібні випадки назавжди перекреслять певні мрії та сподівання.

Але я бачу, що надто вже занурився в роздуми, ще й зовсім не веселі. У всьому винна, безперечно, пізня година і виснажливі події, що трапилися цього вечора. Та й на мій настрій, без сумніву, впливає те, що завтра – за умови, що я роздобуду в місцевій майстерні бензин, у чому мене запевнили Тейлори, – ще до обіду я прибуду в Літтл-Комптон і знову, через багато років, побачу міс Кентон. Наша зустріч буде, без сумніву, дружня – припускати щось інше нема причини. А взагалі я розраховую, що коли не брати до уваги кількох невимушених реплік, цілком доречних за таких обставин, наша розмова загалом матиме робочий характер. Мені слід буде визначити, чи міс Кентон – після того як її шлюб, на жаль, розпався і вона залишилася сама – захоче повернутися до колишнього місця праці в Дарлінґтон-Голлі. Щиро кажучи, вкотре перечитавши її листа сьогодні ввечері, я подумав, що таки побачив у певних уривках те, чого там насправді нема. Та все ж мені здається, що в деяких місцях приховано натяк на тугу, особливо коли вона пише: «Мені так подобався вигляд зі спалень на третьому поверсі: моріжок, а за ним удалині – пагорби».

Та нема потреби без кінця фантазувати, чого бажає міс Кентон, бо завтра я дізнаюся про це від неї самої. До того ж я надто далеко відійшов від розповіді про сьогоднішні події. Останні кілька годин виявилися вкрай виснажливими. Я сподівався, що, покинувши «форд» на пагорбі й спустившись у сутінках манівцями до села, я вже пережив достатньо незручностей як на один вечір. Та й мої люб’язні господарі, містер і місіс Тейлор, нізащо б не завдали мені навмисно таких випробувань, які випали мені сьогодні, – у цьому я не сумніваюся. Хай там як, та коли я сів вечеряти за їхнім столом і коли зійшлися сусіди, довкола мене почали розгортатися вкрай неприємні події.

Кімната на першому поверсі будинку, схоже, слугувала містерові та місіс Тейлор за їдальню і вітальню. Посеред цієї доволі затишної кімнати стояв великий, грубо витесаний стіл – такий, які зазвичай можна побачити в сільській кухні. На стільниці, не покритій лаком, виднілося багато дрібних порізів від ножа. Я бачив їх доволі чітко, хоча ми сиділи при тьмяному жовтуватому світлі від гасової лампи, що стояла на полиці в кутку.

– Не подумайте, що в нас нема електрики, сер, – сказав до мене містер Тейлор, махнувши головою у бік лампи. – Просто щось там сталося, і ми вже два місяці сидимо без світла. Але скажу вам чесно: без нього не так уже й погано. У нашому селі є кілька хат, в яких узагалі не проводили електрики. Гасові лампи дають тепліше світло.

Місіс Тейлор принесла смачного бульйону, а до нього – добре запеченого хліба, тож ніщо не вказувало на те, що ввечері на мене чекає щось страшніше за годину-півтори приємної розмови перед сном. Та тільки-но ми повечеряли й містер Тейлор налив мені кухоль пива, що його зварив хтось із його сусідів, як надворі, на посиланій гравієм доріжці, почулися чиїсь кроки. Мені здалося, що в цих звуках – хтось наближався в темряві до самотнього будинку – є щось зловісне, але ні господар, ні господиня ніякої загрози не відчули. Бо коли містер Тейлор сказав: «Цікаво, хто це може бути?» – у голосі його прозвучала сама лиш цікавість.

Він сказав це неголосно, мовби сам до себе, але знадвору, наче у відповідь, почувся чийсь голос:

– Це Джордж Ендрюс. Проходив мимо й вирішив зайти.

Місіс Тейлор відчинила двері. На порозі стояв дебелий чоловік, років за п’ятдесят, який – судячи з його одежі – провів цілий день, працюючи біля землі. З його невимушеної поведінки було зрозуміло, що він тут часто гостює. Сівши на ослінчик біля дверей, чоловік узявся стягувати гумові чоботи, перекинувшись кількома словами з місіс Тейлор. Знявши їх, він підійшов до стола й зупинився, ставши струнко, наче у війську.

– Мене звати Джордж Ендрюс, сер, – мовив він. – Добрий вечір! Дуже шкода, що з вами сталася така біда. Сподіваюся, ви не дуже повісили носа, коли почули, що вам тут доведеться заночувати.

Я здивувався, звідки той містер Ендрюс дізнався про мою, як він висловився, «біду». Усміхнувшись, я відповів, що «носа не вішав», а навпаки – дуже зрадів, що мене так гостинно прийняли, і що дуже за це вдячний. Я мав на увазі, звісно ж, містера й місіс Тейлор, але, схоже, містер Ендрюс вирішив, що я і йому вдячний, бо тут же, піднявши великі долоні, сказав:

– Е ні, сер, не кажіть такого. Для нас велика честь вас приймати. Тут нечасто бувають такі люди, як ви. Ми всі дуже раді, що ви до нас заїхали.

Він сказав це так, ніби все село знало про мою «біду» і появу в цьому будинку. Дуже скоро виявилося, що я був близький до істини. Напевно, за ті кілька хвилин, поки я був у своїй кімнаті – мив руки й намагався виправити шкоду, заподіяну моїй куртці й штанам, – містер і місіс Тейлор повідомили про мій приїзд комусь із перехожих. Не знаю, так воно було чи не так, а за кілька хвилин з’явився ще один гість, дуже подібний до містера Ендрюса – широкоплечий селянин у заляпаних болотом гумових чоботах, що їх він узявся стягувати точно так само, як щойно перед ним містер Ендрюс. Вони були такі схожі, аж я подумав, що вони брати, поки гість не представився: «Морґан, сер. Тревор Морґан».

Містер Морґан висловив свої співчуття стосовно «нещастя», яке мене спіткало, запевнивши, що вранці все буде гаразд, а потім сказав, що мені в селі дуже раді. Я, звісно, уже чув щось схоже кілька хвилин тому, але містер Морґан до всього ще й додав: «Для нас велика честь приймати тут, у Москомі, такого джентльмена, як ви, сер».

Не встиг я щось йому відповісти, як надворі знову почулися кроки. До кімнати увійшли чоловік і жінка середнього віку – їх представили мені як містера й місіс Гаррі Сміт. Вони були зовсім не схожі на селян: жінка була огрядна й нагадувала мені місіс Мортімер, яка у двадцятих і тридцятих працювала кухаркою в Дарлінґтон-Голлі. Містер Гаррі Сміт натомість був чоловік худорлявий, з насупленим чолом. Сідаючи за стіл, він запитав мене: «То ваш старий „форд“ стоїть там на пагорбі, сер?».

– Якщо ви маєте на увазі пагорб, з якого видно село, то мій, – відповів я. – Але мені дивно, що ви його бачили.

– Сам я не бачив, сер. Дейв Торнтон проїжджав повз нього на тракторі, коли вертався додому. Він очам своїм не повірив, коли його уздрів: аж мусив зупинитися й вийти.

Містер Гаррі Сміт обернувся до інших присутніх:

– Такий красунчик. Казав, що він такого ніколи не бачив. Навіть машина містера Ліндсея сховається!

За столом розсміялися, а містер Тейлор тим часом повернувся до мене й пояснив:

– Був такий один джентльмен. Жив у великому будинку недалеко звідси, сер. Потім він наробив дурниць і його перестали поважати в наших краях.

Усі схвально загули. А тоді хтось сказав: «Ваше здоров’я, сер!» – і підняв один із кухлів елю, що їх саме приніс містер Тейлор. Решта й собі підняли кухлі на мою честь.

Я усміхнувся й відповів:

– І ваше! Щиро вам вдячний.

– Маєте добре серце, сер, – мовила місіс Сміт. – Як і годиться справжньому джентльмену. А той містер Ліндсей ніяким джентльменом і близько не був. Грошей багато мав, а джентльменом не був.

Знову почулося схвальне бурмотіння. Місіс Тейлор прошепотіла щось місіс Сміт на вухо, а та вголос відповіла: «Він сказав, що прийде, як тільки зможе». Вони обидві повернулися до мене, і місіс Сміт, зніяковівши, промовила:

– Ми сказали лікареві Карлайлу, що ви тут, сер. Пан лікар буде дуже радий з вами познайомитися.

– Але, напевно, у нього пацієнти, – вибачливо додала місіс Тейлор. – На жаль, невідомо, чи він встигне прийти, поки ви не ляжете спати.

У ту мить містер Гаррі Сміт, худорлявий чоловік із насупленим чолом, нахилився вперед і сказав:

– Той містер Ліндсей не розумів, що робить. Думав, що він ліпший за нас і тримав нас усіх за дурнів. Що ж, скажу я вам, він дуже скоро змінив свою думку. Тут люди вміють думати і за словом у кишеню не лізуть. Люди не соромляться казати все, що в них на умі. Той ваш містер Ліндсей дуже скоро це зрозумів.

– Не був він джентльменом, той містер Ліндсей, – тихо мовив містер Тейлор. – Не був.

– Правду кажете, сер, – відповів містер Гаррі Сміт. – Відразу було видно, що джентльмен він ніякий. Будинок гарний, костюми дорогі – то все добре, але якось відчувалося, що з ним щось не так. А потім все стало ясно.

Товариство зашепотіло на знак згоди, і хвилину-другу здавалося, що всі присутні розмірковують, варто чи не варто переповідати мені історію цього місцевого героя. Врешті містер Тейлор порушив мовчанку, сказавши: