Текст книги "Потоп. Том II"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 35 страниц)

– Ясновельможний пане! – зауважив пан Оскеркo. – Вже тепер ваша вельможність не буде бідкатись, що пана Володийовськогo тут немає, бо той нечистому не рівня.

– Це вражаючі речі! – підтвердив, хапаючись за голову, пан Сапєгa. – А він не бреше?

– Це амбіційне мистецтво! Він і князеві віленському воєводі правду в очі казав, не турбуючись, чи йому мило слухати, чи неприємно. Та й усе те ж саме, що й із Хованським, однак у Хованського було уп’ятнадцятеро більше війська.

– Якщо це правда, то потрібно наступати якнайшвидше, – закивав Сапєгa.

– Поки князь не очуняв.

– Що ж, вирушаймо, як нам Бог милий! Той йому греблі розкопує, а ми наздоженемо!

Тим часом військовополонені, котрих татари гуртом перед гетьманом тримали, побачивши перед собою воєводу, взялися стогнати, ридати, рани свої демонструвати та різними мовами жалості просити. Були між ними шведи, німці й особисті шотландці Богуслава. Пан Сапєгa забрав їх у татар, їсти дати наказав і допити, але без припікання, вчинити.

Їхні зізнання підтвердили правду слів пана Кміцица. Тому все військо Сапєги поквапилося негайно виступити вперед.

Розділ XXXVIII

Наступний рапорт пана Кміцицa прийшов із Сокілки, він був короткий: «Князь, аби військо наше одурити, симулював похід на Щучин, куди роз’їзд послав. Сам же з головним силами пішов на Янів і там підмогу піхотою отримав, яку капітан Киріц привів: вісімсот навчених людей. Від нас княжі вогні видно. В Янoвi планують тиждень відпочивати. Язики повідомили, що навіть битву прийняти готовий. Лихоманка трясе його безперервно».

Після отримання цього повідомлення пан Сапєгa, залишивши частину обозу та гармат, рушив із кіннотою на Сокілку і нарешті два війська встали одне проти одного. Передбачалося, що битва вже неминуча, бо одні більше не могли втікати, а інші – наздоганяти. Тим часом, як борці, котрі після довгої гонитви мали схопитися за барки, стояли навзаєм, хапали повітря засапавшись і відпочивали.

Пан гетьман, коли побачив пана Анджея, обійняв його за плечі та промовив:

– Я вже почав було гніватися на вас, що ви так довго не давали про себе знати, але бачу тепер, що ви більшого досягли, ніж я сподіватися міг. І якщо дасть Бог нам вікторію, то це ваша, а не моя, буде заслуга. Ви йшли, як янгол-хоронитель, за Богуславом!

Пан Кміциц зловісно блиснув очима.

– Якщо я його янгол-хоронитель, то і при його кончині маю бути присутнім.

– Це Господь Бог вирішить, – серйозно зауважив гетьман, – та якщо хочете, щоб вас благословив, то переслідуйте ворога вітчизни, а не особистого.

Пан Анджей мовчки вклонився, але важко було второпати, чи прекрасні гетьманські слова справили на нього якесь враження. Обличчя його виражало невблаганну ненависть і тим було грізніше, що труднощі погоні за Богуславом осунули його ще більше. Колись на цьому обличчі малювалася лише відвага і зухвалий запал, тепер воно стало суворим і водночас затятим. Легко можна було вгадати, що кому цей чоловік записав у душі помсту, то той має стерегтися, навіть якщо це й сам Радзивілл.

Бо мстив дуже люто. Послуги цій війні він уже надав дуже суттєві. Випередивши Богуслава, збив його з пантелику, сплутав його розрахунки, прищепив йому переконання, що оточений, і до відступу змусив. Далі йшов перед ним і вдень, і вночі. Роз’їзди винищував, до полонених не мав милосердя. У Сем’ятичaх, у Боцках, в Орлій і біля Бєльська напав глупої ночі на весь табір.

У Войшках, неподалік від Заблудoвa, у володіннях Радзивілла, звалився, як сліпий ураган, на саму княжу ставку, так що Богуслав, котрий саме до обіду сідав, мало живцем не потрапив у його руки і лише завдяки панові Саковичу, підкоморію ошмянському, врятувався. Під Білостоком пан Кміциц захопив карети й обоз князя. Військо його виснажив, роздягнув і залишив голодним. Чудова німецька піхота та шведські рейтари, котрих Богуслав зі собою привів, поверталися, на скелети схожі, в божевіллі, жаху та безсонні. Скажене завивання татар і добровольців пана Анджея чулося попереду, з боків, позаду. Заледве стомлений жовнір повіки склепив, а вже мусив хапатися за зброю. Чим далі, тим було гірше.

Дрібна шляхта, що проживала в цих околицях, приєднувалася до татар, частково від ненависті до біржанських Радзивіллів, а частково від страху перед паном Кміцицем, бо упертих він карав безжально. Тому сили його зростали, а Богуслава, навпаки, – танули.

До того ж і сам князь важко занедужав, і хоч у серці цього чоловіка ніколи турбота не оселялася надовго, і хоч астрологи, котрим вірив сліпо, прогнозували йому в Пруссії, що особі його нічого лихого в цій експедиції не станеться, амбіції його як вождя дуже страждали. Він, чиє ім’я повторювали зі захопленням у Нідерландах, над Рейном і у Франції, був змушений у цих густих хащах від невидимого ворога щодня і без битви поразки зазнавати.

Була також у цій гонитві якась незвичайна злість і заповзятість, яка звичайну воєнну необхідність перевищувала, що Богуслав, маючи від народження гострий розум, вже через кілька днів допетрав, що його переслідує якийсь невблаганний особистий ворог. Легко дізнався і його прізвище – Бабинич, бо повторювала його вся околиця, але прізвище це було йому незнайоме. Проте радий був би познайомитися особисто, тому дорогою під час переслідування влаштовував десятки та сотні засідок. Але завжди даремно! Пан Бабинич умів оминути будь-яку пастку та завдавав удару там, де його найменше сподівалися.

Нарешті обидва війська здибалися в околицях Сокілки. Богуслав знайшов там підтримку від фон Киріцa, котрий, не знаючи точно, де князь перебуває, вступив до Янoвa. Саме там і мала вирішитися доля експедиції Богуслава.

Пан Кміциц заблокував щільно всі дороги, що ведуть із Янoвa в Сокілку, Коричин, Кужницю та Суховолю. Навколишні ліси, лози та хащі зайняли татари. Лист не міг проникнути, жодна підвода з продовольством пройти, тому вже самому Богуславoвi кортіло до битви, поки його військо останнього янівськогo сухаря не з’їсть.

Але як меткий чоловік і до всіляких інтриг удатний, вирішив спробувати спершу домовитися. Не знав іще, що пан Сапєгa в таких справах набагато його розумом і досвідом переважав. Отже, приїхав до Сокілки від імені князя Богуслава пан Сакович, підкоморій і староста ошмянський, його придворний та особистий приятель. Привіз він зі собою листи і пропозиції з укладення миру.

Той пан Сакович був впливовою особою, пізніше й до сенаторської гідності дійшов, бо став воєводою смоленським і підскарбієм Великого князівства Литовського, тим часом він був одним із найвідоміших кавалерів у Литві, і славився однаково як мужністю, так і вродою. Середнього зросту, волосся на голові та брови мав чорні, як вороняче крило, очі його були блідо-голубі, такі, що дивляться з дивною та невимовною зухвалістю, так що Богуслав казав про нього, що поглядом очей наче обушком ошелешує. Одягався на чужоземний манір, у вбрання, яке разом із Богуславом із подорожей привіз. Розмовляв він майже всіма мовами. У битві кидався в найбільший вир так шалено, що приятелі його головорізом називали.

Але завдяки нелюдській силі і тому, що голови ніколи не втрачав, завжди виходив сухим із води. Розповідали про нього, що карету на ходу, вхопивши за задні колеса, міг затримати. Пити міг без міри. Ковтав кварту слив’янки, після чого був такий тверезий, немов нічого у рот не брав. З людьми нелюб’язний, гордий, зухвалий, але в руках Богуслава м’який, як віск. Манери мав витончені, навіть якби в королівських покоях опинився, то й там умів знайтися, але при цьому була якась дикість у душі, що вибухала час від часу, як полум’я. Був це швидше компаньйон, ніж слуга князя.

А той, котрий насправді нікого ніколи в житті не любив, мав нездоланну слабкість до цього чоловіка. Від природи скупий надміру, для пана Саковичa, однак, був щедрий. Впливовістю своєю домігся для товариша підкоморства й обдарував посадою старости ошмянського. Після кожної битви першим його запитанням було: «Де пан Сакович і чи якоїсь шкоди йому не завдали?» І до порад його прислухався, однаково приятеля використовував як на війні, так і для перемов, в яких сміливість, і навіть нахабство пана старости ошмянськогo часто бувала дієвими.

Тепер послав його до Сапєги. Але місія була важка: першою легко могла впасти на старосту підозра, що він лише на розвідку, щоб оцінити стан війська Сапєги приїхав. А по-друге, делегат мав довгий список вимог, але куций – пóступок.

На щастя, пан Сакович не дуже переймався. Увійшов він як переможець, котрий приїхав диктувати свої умови переможеному, і зараз же втупився своїми блідими очима в пана Сапєгу.

А той, побачивши ту пиху, усміхнувся наполовину зі жалем. Кожна людина сміливістю та зухвалістю багато чого може добитися, але лише до певної міри. Вищий гетьман був понад міру за пана Саковичa.

– Пан мій, князь біржанський і дубинківський, конюший Великого князівства Литовського і головний командувач війська його світлості електора, – промовив пан Сакович, – присилає мене з поклоном і цікавиться здоров’ям вашої гідності.

– Подякуйте, пане, князеві і скажіть, що мене здоровим бачили.

– Маю я листа для вашої гідності.

Сапєгa взяв послання, розгорнув його доволі недбало, прочитав і зронив:

– Шкода часу… Не можу виконати те, що князь хоче… То ви здаєтеся чи ще хочете щастя спробувати?

Пан Сакович удав здивування.

– Чи ми здаємося? Я вважаю, що князь те саме в листі пропонує вашій гідності, щоб ваша гідність здалася. Принаймні мої інструкції…

Сапєгa зупинив відвідувача.

– Про ваші інструкції поговоримо пізніше. Пане Саковичу! Ми женемося за вами вже близько тридцять миль, як гончаки за зайцем… Чи ви колись чули, щоб заєць капітуляцію гончакам пропонував?

– Ми отримали підмогу.

– Фон Киріц і вісімсот вояків. Інші такі хирляві, що й до бою не здатні. Скажу вам словами Хмельницького: «Шкода говорити».

– Електор з усією своєю могутністю стане за нас.

– Це добре. Не буде потреби далеко його шукати, бо саме хочу його спитати, за яким правом посилає військо в межі Речі Посполитої, ленником якої він є, до вірності зобов’язаний?

– Правом сильнішого.

– Може в Пруссії таке право й існує, але не в нас… Врешті, якщо ви такі сильні, то виходьте в поле!

– Давно б князь на вашу гідність наступив, коли б не те, що йому крові рідної шкода.

– Бодай йому раніше її було шкода!

– Дивується також князь неприязні Сапєг до дому Радзивіллів і що ваша гідність задля особистої помсти готові кров братів проливати.

– Тьху! – сплюнув пан Кміциц, що слухав за гетьманським кріслом цю розмову.

Пан Сакович підвівся, підійшов до нього і хотів спопелити поглядом. Але найшла коса на камінь, і в очах пана Анджея знайшов староста таку відповідь, що погляд опустив на землю. Гетьман насупив брови.

– Сідайте, пане Саковичу, а ви там сидіть тихо!

Після чого зауважив:

– Лише сумління правду каже, а рот її викривляє і брехня по світу пливе. Той, хто з чужим військом нападає на країну, кривду завдає тому, хто її захищає. Бог усе чує, а небесний літописець записує.

– Через ненависть Сапєг до Радзивіллів загинув князь віленський воєвода.

– Я зрадників, а не Радзивіллів ненавиджу, і найкращий тому доказ, що князь крайовий Радзивілл зараз у моєму таборі… Маєте ще що сказати?

– Ваша гідносте, скажу все, що маю на серці: ненавидить той, хто прихованих убивць насилає…

Своєю чергою, здивувався пан Сапєгa.

– Це я вбивць на князя Богуслава насилаю?

Пан Сакович витріщився страшними очима на гетьмана і чітко сказав:

– Так і є!

– Та ви збожеволіли!

– Позавчора упіймали за Яновом чоловіка, розбійника, котрий уже раз на княже життя зазіхав. Тортури йому вчинять, то скаже, хто його послав.

Настала хвилина тиші, але в цій тиші почув пан Сапєгa, як пан Кміциц, котрий стояв за ним, повторив двічі крізь зціплені зуби:

– Горе! Горе!

– Бог мені суддя, – відповів із справжньою сенаторською гідністю гетьман. – Перед вашим князем не збираюся виправдовуватися, бо не вам мене судити. Краще замість того, щоб марудити, кажіть прямо, з чим приїхали й що князь хоче?

– Князь пан мій знищив пана Гороткевичa, розбив пана Кшиштофa Сапєгу, відібрав Тикоцин, тому логічно переможцем вважатися може і значних вигід собі вимагати. Однак прагнучи запобігти пролиттю крові християнської, і в мирі до Пруссії відійти, нічого більше не вимагає, як щоб йому по замках свої гарнізони дозволили залишити. Ми взяли також і військовополонених чимало, між котрими є й визначні офіцери, не беручи до уваги панни Борзобагатої-Красенської, котру вже в Тауроги відіслали. Їх можна обміняти.

– Своїми перемогами не хизуйтеся, бо мій авангард, яким командує присутній пан Бабинич, на тридцять миль вас випередив… Від них утікаючи, ви втратили вдвічі більше бранців, ніж перед цим узяли. Ви втратили підводи, гармати, обоз. Військо втомлене, з голоду падає, ви не маєте що їсти, не знаєте, куди й подітися. Ви бачили моє військо. Я зумисне не казав вам очі зав’язувати, щоб ви могли второпати, чи можете з нами мірятися. Що стосується тієї панночки, то вона не під моєю опікою, а пана Замойського та княгині Ґризельди Вишневецької. Це їм завдає прикрощів князь, кривду їй чинячи. Балакайте, що ще маєте казати, але щось мудре, бо інакше накажу зараз же панові Бабиничу до справи братися.

Пан Сакович, замість відповісти, звернувся до пана Анджея:

– То це ви нас так тормосили дорогою? Ви мали б у пана Кміцицa розбійницький вишкіл пройти.

– Робіть висновок по власній шкурі, чи добрий я учень!

Гетьман знову брови насупив.

– Досить уже, – звернувся він до пана Саковичa, – можете їхати.

– Ваша гідносте, дайте мені хоча б листа до князя.

– Це можна. Зачекаєте на послання в пана Оскерка.

Почувши це, пан Оскеркo вивів із покою пана Саковичa. Гетьман на прощання рукою йому махнув, після чого звернувся до пана Анджея:

– Чому це ви торочили: «горе», коли про того спійманого чоловіка зайшла мова? – спитав він, дивлячись суворо та допитливо в очі лицаря. – Вас ненависть так засліпила, що ви справді підіслали вбивцю до князя?

– Беру у свідки Діву Марію, котру я захищав, що ні! – відрубав пан Кміциц. – Не чужими руками хотів би до його горла дістатися!

– Чомусь ж казали: «горe»? Знаєте цього чоловіка?

– Знаю, – підтвердив, бліднучи від зворушення та нестями, пан Анджей. – Я послав його ще зі Львова в Тауроги… Князь Богуслав завіз у Тауроги панну Білевичівну… Я кохаю цю панночку!.. Ми мали побратися… Я вислав цього чоловіка, щоб мені про неї надсилав повідомлення… В таких руках вона…

– Облиште, – зронив гетьман, – ви дали йому якісь листи?

– Ні… Вона б і читати не стала.

– Чому?

– Бо їй Богуслав сказав, що я йому короля захопити обіцяв…

– Вагома причина для вашої до нього ненависті, визнаю…

– Атож, ваша гідносте, авжеж!

– Тобто князь знає цього чоловіка?

– Знає. Це вахмістр Сорока… Він допомагав мені викрасти Богуслава…

– Розумію, – задумався гетьман. – Чекає його княжа помста…

Запанувала хвилина мовчання.

– Князь у безвиході, – зауважив, поміркувавши, гетьман, – може погодитися його видати.

– Ваша гідносте! – попросив пан Кміциц. – Нехай ваша гідність затримає пана Саковичa, а мене до князя пошле. Може, я його й витягну.

– Так вам на ньому залежить?

– Старий він жовнір і старий слуга… На руках мене бавив. Багато разів життя мені рятував… Бог мене покарає, якщо його в таких тарапатах залишу.

І пан Анджей затремтів від печалі та неспокою, а гетьман зітхнув:

– Не дивно мені, що вас жовніри люблять, бо і ви їх любите. Зроблю все, що зможу. Напишу князеві, що йому, кого хоче, за цього жовніра віддам, котрий врешті-решт з наказу вашого, як невинне знаряддя, діяв.

Пан Кміциц схопився за голову.

– Що йому до якихось бранців, не відпустить його навіть за тридцятьох.

– То і вам його не віддасть, хіба на горло скарає.

– Ваша гідносте… За одного б віддав: за пана Саковичa.

– Пана Саковичa тримати в ув’язненні не можу, він посол!

– Хай його ваша гідність лише затримає, а я з листом до князя поїду. Може, й доб’юся чого… Бог із ним! Помсту я занехаю, лише б мені цього жовніра відпустив!..

– Чекайте, – вимовив гетьман. – Пана Саковичa тимчасово затримати можу. Крім цього, напишу князеві, щоб прислав охоронну безіменну грамоту.

Сказавши це, гетьман зараз же взявся писати. За чверть години козак поскакав із листом до Янoвa, а надвечір повернувся з відповіддю Богуслава.

«Охоронну грамоту на вимогу посилаю, – писав Богуслав, – із якою кожен посланець безпечно повернеться, лише дивно мені те, що ваша гідність такий документ вимагає, маючи в себе як заручника слугу та приятеля мого, пана старосту ошмянськогo, до котрого я такий прихильний, що за нього всіх офіцерів вашої гідності відпустив би. Але відомо, що посли недоторканні і навіть дикі татари, з якими ваша гідність проти мого християнського війська воює, поважати їх привчені. Тому за безпеку вашого посланця моїм особистим княжим словом присягаю, в чому й підписуюсь».

Того ж вечора пан Кміциц узяв охоронну грамоту, двох Кемличів і поїхав. А пан Сакович залишився як заручник у Сокілці.

Розділ XXXIX

Була майже північ, коли пан Анджей назвався першій княжій варті, але в усьому таборі Богуслава ніхто не спав. Битва могла початися будь-якої миті, тому готувалися до неї ретельно. Княжі війська займали сам Янів, контролювали дорогу на Сокілку, наглядала за нею артилерія, яку обслуговували електорські знавці. Гармат там було лише три, але пороху та ядер удосталь. З обох боків Янoвa, між березняками, наказав Богуслав насипати шанці, на них розмістити мушкетерів і піхоту. Кавалерія займала власне Янів, дорогу за гарматами, а також відтинки між окопами. Позиція була зручна для оборони і зі свіжим людом можна було б довго і кровопролитно на ній захищатися, але новоприбулих жовнірів було лише вісімсот піхотинців під командуванням Киріца, решта ж була така потомлена, що ледве на ногах стояла. І до всього татарське завивання чули зі Суховолі на півночі, тобто позаду Богуславoвих позицій, унаслідок чого поширювався певний страх між жовнірством. Богуслав був змушений послати в той бік всю легку кавалерію, яка, пройшовши півмилі, не наважувалася ні повертатися назад, ні йти далі, справедливо остерігаючись засідки в лісі.

Богуслав, хоча лихоманка у поєднанні зі сильною гарячкою дошкуляла йому більш ніж будь-коли, сам усім завідував, а що на коні з труднощами міг всидіти, то наказав чотирьом драбантам носити себе у відкритому паланкіні. Так він відвідав гостинець, березняки та повертався саме до Янoвa, коли йому повідомили, що княжий посланець прибув.

Було це вже на міській вулиці. Богуслав не міг упізнати пана Кміцицa, бо ніч була, хоч в око стрель, а також тому, що панові Анджею, через обережність із боку офіцерів передньої варти, на голову накинули мішок, в якому лише отвір для рота залишили.

Помітивши мішок, адже пан Кміциц, злізши з коня, стояв зовсім поряд, наказав князь зняти його негайно.

– Тут уже Янів, – зауважив він, – вже немає з чого робити таємниці…

Після чого магнат звернувся в темряві до пана Анджея:

– Від пана Сапєги?

– Аякже.

– А що там пан Сакович поробляє?

– Пан Оскеркo його гостить.

– Чому ж охоронну грамоту зажадали, коли пана Саковичa маєте? Занадто обережний пан Сапєгa, і хай глядить, аби не перемудрував.

– Це не моя компетенція! – відрізав пан Кміциц.

– Але бачу, що пан делегат не дуже балакучий.

– Я листа привіз, а свою приватну справу всередині викладу.

– То є й особисте?

– Буде прохання до вашої світлості.

– Радий буду не відмовити. Тепер прошу за собою. Сідайте на коня. Я запросив би до паланкіна, але там тісно.

Рушили. Князь у паланкіні, а пан Анджей поруч верхи. І в темряві глипали один на одного, не маючи змоги обличчя навзаєм розгледіти. За хвилину князь, незважаючи на хутра, труситися почав так, що аж зубами клацав. Врешті він сказав:

– Лихоманка мене б’є… Якби не це… Б-р-р!.. Інші умови я б висунув…

Пан Кміциц нічого не сказав, лише поглядом хотів пробити темряву, в якій голова і княже обличчя вирисовувалися в невиразних, сірих і білявих обрисах. Почувши голос Богуслава й узрівши його силует, відродилися всі давні обрáзи, стара ненависть і пекуче жадання помсти піднялися так сильно в його серці, що мало не ошалів… Рука мимоволі шукала меча, який у нього відібрали, але ще мав булаву, залізом окуту, знак полковницького чину, тож диявол став йому зараз же свердлити мозок і нашіптувати:

– Гукни йому у вухо, хто ти такий, і розбий йому голову в друзки.. Темна зараз ніч, ти виберешся… Кемличі з тобою. Зрадника уб’єш… за кривду заплатиш… Врятуєш Олюньку, Сороку… Бий! бий!..

Пан Анджей наблизився до паланкіна і тремтячою рукою вже став витягати з-за поясу буздиган.

– Бий!.. – шепотів нечистий. – Вітчизні послужиш…

Пан Кміциц вже витягнув булаву і стиснув руків’я, немовби хотів її розчавити в долоні.

– Раз, два, три!… – шепотів біс.

Але в цю мить його кінь чи то вдарився ніздрями об шолом драбанта, чи перелякався трохи, що зарився враз копитами в землю, потім спіткнувся, а пан Анджей потягнув повіддя. В цей час паланкін уже віддалився на кільканадцять кроків.

А юнакові волосся стало дибки на голові.

– Матір Бога Нашого, тримай мене за руку! – шепотів парубок крізь заціплені зуби. – Пресвята Богородице, рятуй мене! Я ж тут делегат, я гетьманa представляю, а хочу, як нічний розбійник, мордувати… Я ж шляхтич, я слуга Сина Твого… І не введи нас у спокусу!

– А що це ви там марудите? – озвався уривчастий через лихоманку голос Богуслава.

– Я вже тут!

– Чуєте, пане? Півні по закутках уже кукурікають… Треба поквапитись, бо я хворий і відпочинку потребую.

Пан Кміциц застромив буздиган за пояс й їхав далі, тримаючись поблизу від паланкіна. Проте не міг повернути собі спокою. Розумів, що лише холодним серцем і самовладанням зможе звільнити Сороку. Тому й планував завчасу, якими словами має виголосити промову до князя, щоб його зламати та переконати. Присягав собі, що лише Сороку буде мати на увазі, про щось інше навіть не згадає, а особливо про Олюньку.

І відчував, як у темряві жар заливає йому обличчя від думки, що може князь сам згадати про неї, а може згадати і щось таке, що не зможе пан Анджей ні витримати, ні вислухати.

– Нехай він її не торкає, – казав собі подумки, – нехай не торкає, бо в цьому його смерть і моя… Хай над собою самим має милосердя, якщо йому сорому забракне.

І терпів муки пан Анджей, у грудях не вистачало йому повітря, а горло мав таке стиснуте, аж боявся, що коли доведеться говорити, і слова не зможе з себе вичавити. У цих утисках став у душі літанію відмовляти.

За хвилину настало для нього полегшення, заспокоївся остаточно, і той наче залізний обруч, що огортав його горлянку, розтиснувся.

Тим часом приїхали до княжої квартири. Драбанти поставили паланкін, двоє придворних взяли князя під лікті, але той звернувся до пана Кміцицa, безперервно клацаючи зубами:

– Прошу за мною.. Приступ зараз минеться… Зможемо побалакати.

Вже за хвилину опинилися обоє в окремій кімнаті, де в каміні жевріла купа вугілля і гаряче було нестерпно. Там посадили князя Богуслава на довгу польову лаву, вкрили хутром і принесли світла. Після цього слуги віддалилися, а князь закинув потилицю назад, склепив повіки і так залишався який час, зовсім нерухомий.

Нарешті він сказав:

– Зараз… Нехай трохи відпочину…

Пан Анджей дивився на нього. Князь не надто змінився, лише лихоманка стягнула йому обличчя. Напудрений був, як зазвичай, і на щоках мав рум’яна, але саме тому, що лежав так зі заплющеними очима і зі закинутою головою, схожим був трохи на мерця або на воскову фігуру.

Парубок стояв перед ним у світлі свічок. Княжі повіки стали лiниво підійматися, аж раптом розплющилися цілком і наче вогонь пролетів йому по обличчю. Тривало це лише мить, після чого він знову склепив повіки.

– Злий дух, я не боюся тебе, – видихнув він, – але згинь!

– Я приїхав із листом від гетьманa, – нагадав пан Кміциц.

Богуслав сіпнувся ледь помітно, наче хотів зі себе ману струсити. Потім глянув на пана Анджея й озвався:

– Я схибив?

– Не дуже, – пан Анджей вказав на рубець.

– Це вже вдруге!.. – пробурмотів собі князь і голосно додав: – Де той лист?

– Тут, – рапортував пан Кміциц, подаючи згорток.

Богуслав став читати, а коли закінчив, дивне світло блиснуло в його очах.

– Гаразд! – промовив він. – Досить теревенів!.. Завтра битва… І радий я, бо завтра лихоманки не буде.

– Й у нас від цього радіють, – додав пан Анджей.

Зависла мовчанка, під час якої двоє цих невблаганних ворогів міряли один одного очима з певною страхітливою цікавістю. Першим почав розмову князь:

– Здається, що це ви мені так дошкуляли з татарами?..

– Я…

– І не побоялися сюди приїхати?..

Пан Кміциц пропустив це повз вуха.

– Хіба би на спорідненість через Кишок розраховували… Бо між нами є особисті порахунки… Я можу панові кавалерові наказати шкіру облупити.

– Можете, ваша світлосте.

– Ви приїхали з охоронною грамотою, це правда… Розумію тепер, чому пан Сапєгa її вимагав… Але ви на життя моє важили… Там затриманий пан Сакович. Проте… пан воєвода не має права на пана Саковичa, а я на вас маю… кузене…

– Я приїхав із проханням до вашої світлості…

– Прошу! Можете розраховувати, що для вас усе зроблю… Яке прохання?

– Ви впіймали жовніра, одного з тих, хто мені допомагав вашу світлість полонити. Я віддавав накази, він діяв як сліпе знаряддя. Цього жовніра ваша світлість нехай на волю випустить.

Богуслав задумався.

– Пане кавалере, – сказав він, – я так собі думаю, чи то кращий ви жовнір, чи то нахабніший прохач…

– Я цього чоловіка задарма від вашої світлості не хочу.

– А що мені за нього можете запропонувати?

– Себе.

– Будь ласка, такий ви вже то miles praeciosus123123
  Miles praeciosus (лат.) – безцінний воїн.


[Закрыть]. Щедра оплата, але вважайте, щоб вам вистачило, бо, здається, ви ще когось хотіли б у мене викупити…

Пан Кміциц ступив крок ближче і зблід, як смерть, що князь мимоволі глянув на двері і, незважаючи на всю свою відвагу, змінив тему.

– Пан Сапєгa на таку угоду не пристане, – скривився магнат. – Радий би вас отримати, але княжим словом за безпеку вашу поручився.

– Через цього жовніра відпишу панові гетьманoвi, що добровільно залишився.

– А він зажадає, щоб вас усупереч вашій волі відіслав. Занадто добре ви йому послужили… І пана Саковичa мені не відпустить, а пана Саковичa я більше ціную, ніж вас…

– То звільніть, ваша світлосте, просто так цього жовніра, а я слово дам, що буду там, де накажете.

– Завтра може мені полягти доведеться. То навіщо мені умовлятися на післязавтра?

– Я благаю вашу світлість! За цього чоловіка я…

– Що ви?

– Відмовлюся мстити.

– Бачите, пане Кміциц, я багато разів ходив на ведмедя з рогатиною, не тому, що мусив, але мав таку примху. Люблю, коли мені якась небезпека загрожує, бо мені тоді життя менше обридає. Тому вашу помсту як радість для себе залишаю, однак визнаю, що є такі ведмеді, які самі стрільця шукають.

– Ваша світлосте, – промовив пан Анджей, – за мале милосердя часто Бог великі гріхи відпускає. Ніхто з нас не знає, коли йому перед Христовим судом встати доведеться.

– Годі! – гримнув князь. – Я також собі псалми через лихоманку відмовляю, щоб якусь заслугу мати перед Господом, а якщо потребуватиму допомоги, то когось свого закличу… Ви не вмієте просити покірно і на рожен лізете…

Я підкажу вам, що можна зробити: вдарте завтра в битві на пана Сапєгу, а я післязавтра цього гемайнa відпущу і вам усі провини пробачу… Ви зрадили Радзивіллів, то можете зрадити і Сапєгу…

– Це остаточне слово вашої світлості?.. Іменем усіх святих заклинаю вашу світлість…

– Ні! Хай вас чорти вхоплять, гаразд!.. Аж на обличчі мінитесь… Не підходьте занадто близько, бо мені людей соромно кликати… Погляньте сюди! Занадто ви вперті!

Після цих слів Богуслав показав з-під хутра, яким був вкритий, люфу пістоля і став іскри сипати очима, споглядаючи на пана Кміцицa.

– Ваша світлосте! – вигукнув пан Анджей, складаючи, щоправда, руки, як у молитві, але з обличчям, гнівом спотвореним.

– То ви просите чи погрожуєте?.. – не второпав Богуслав. – Спину гнете, а нечистий з-за вашої пазухи зуби до мене шкірить?.. Гонор вам із очей виблискує, а в роті гримить, як у хмарі? Чолом до ніг Радзивілла, коли просиш, паночку!.. Головою об підлогу! Тоді, може, й відповім!..

Обличчя молодика було бліде, як хустка, рукою він витер спітніле чоло, очі, обличчя та відповів таким тремтячим голосом, немов лихоманка, від якої терпів князь, раптом перекинулася на нього.

– Якщо ваша світлість цього старого жовніра відпустить, я… вашій світлості… упасти до.. ніг… готовий…

Задоволення промайнуло в очах Богуслава. Ворога принизив, горду потилицю нагнув. Кращої поживи не міг дати помсті та ненависті.

А пан Кміциц стояв перед ним із розкуйовдженою чуприною, тремтячи всім тілом. Обличчя його навіть за спокійних обставин яструба нагадувало, тепер же парубок усе більше був схожим на хижого й розлюченого птаха. Важко було передбачити, чи за хвилину впаде до ніг, чи кинеться до княжих грудей.

Богуслав, не спускаючи з нього ока, далі знущався:

– При свідках! При людях!

Й обернувся до дверей:

– Заходьте!

У відчинені двері увійшло кільканадцятеро придворних – поляків і чужоземців. За ними зайшли й офіцери.

– Шановне панство! – промовив князь. – Це пан Кміциц, хорунжий oршанський і посланець від пана Сапєги, має намір мене про милість просити і хоче всіх вас мати за свідків!..

Пан Анджей заточився, як п’яний, застогнав і упав до ніг Богуславові.

Князь підступив навмисно так, аби кінчик його рейтарського чобота торкався чола лицаря.

Всі дивилися мовчки, здивовані як відомим прізвищем, так і тим, що той, хто його носив, тепер був делегатом від пана Сапєги. Всі тямили також, що діється щось надзвичайне.

Тим часом князь встав і, не промовивши ні слова, зайшов до прилеглої кімнати, кивнув лише двом придворним, аби ті йшли за ним.

Пан Кміциц підвівся. На обличчі його вже не було ні гніву, ні хижості, лише нечутливість і байдужість. Здавалося, що молодик зовсім не усвідомлює, що з ним коїться, й енергійність його повністю випарувалася.

Спливло півгодини, година. За вікном було чути тупіт кінських копит і розмірені кроки жовнірів, а посланець сидів нерухомо, немов скам’янілий.

Раптом двері ґанку відчинилися. Увійшов офіцер, давній знайомий пана Кміцицa з Бірж, і восьмеро жовнірів, четверо з мушкетами, а четверо без рушниць, лише шаблями озброєні.

– Пане полковнику, підійміться, будь ласка! – ввічливо попросив офіцер.

Пан Анджей глянув на нього, як у тумані.

– Ґловбич… – упізнав він офіцера.

– Я маю наказ, – правив своє пан Ґловбич, – зв’язати вашій милості руки і вивести за Янів. Це тимчасово, пізніше ви поїдете вільно… Тому прошу вашу милість не чинити опору…