Текст книги "Потоп. Том II"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 35 страниц)

Розділ XXX

Львів із часу прибуття короля перетворився на справжню столицю Речі Посполитої. Разом із королем прибула сюди й більша частина єпископів з усієї країни й усі світські сенатори, котрі не служили ворогові. Видані універсали також закликали до зброї шляхту Руського воєводства і прилеглих до нього, і та стояла, численна і озброєна, що було тим легше зробити, бо шведів зовсім у цих краях не було. Раділи очі та серця на вигляд цього посполитого рушення, нічим воно не нагадувало того великопольського, яке під Устям таку слабку виставило ворогові загороду. Навпаки, сюди стікалася грізна та войовнича шляхта, з дитячих років на коні і в полях зрощена, між безперервними нападами татарської дичі, звикла до кровопролиття та пожеж, яка краще володіє шаблею, ніж латиною. Свіжо вишколила її й Хмельниччина, що сім років без перерви триває, тому не було поміж них людини, хто б стільки разів хоча б у вогні не був, скільки років має. Щораз нові рої їх прибували до Львова. Одні йшли зі стрімких Бещадів, інші із-за Пруту, Дністра та Серету, котрі сиділи на звивистих дністрових басейнах, або над розлогим Бугом, яких над Синюхою не стерло з лиця землі селянське повстання, і ті, хто ще на татарських рубежах залишився, всі на заклик сюзерена прагнули тепер до міста Лева, щоб звідти на невідомого ще ворога вирушити. Прибувала шляхта з Волині і навіть із дальших воєводств, таку ненависть розпалила в усіх душах страшна звістка про зазіхання святотатної руки ворога на Заступницю Речі Посполитої в Ченстоховi.

Навіть кoзaцтвo не смiлo ставити перешкод, бо й у найзашкарубліших затріпотіли серця, зрештою самі були татарами змушені через послів бити чолом королеві і сотий раз присягу вірності відновлювати. Грізне для королівських ворогів татарське посольство під орудою Субагазі-бея опинилося у Львові, пропонуючи від імені хана стотисячну орду на допомогу Речі Посполитій, із якої сорок тисяч могло зараз же з-під Кам’янця в поле вирушати.

Крім татарського представництва, приїхала й делегація з Трансільванії для ведення початих із Ракочі перемов про спадкоємця трону. Перебував тут також імператорський представник, і папський нунцій, котрий разом із королем приїхав, щодня під’їжджали представники від коронних і литовських військ, від воєводств і земель, зі запевненням у вірності його величності та бажанням захистити від плюндрування нещасну вітчизну.

Тож королівська сила зростала, могутнішала на очах на подив віків і народів ще недавно повністю пригноблена Річ Посполита. Запалали людські душі жагою війни та відплати, і водночас зміцніли. І як навесні теплий і рясний дощ топить сніги, так потужна надія розтопила будь-які сумніви. Не лише прагнули звитяги, а й вірили в неї. Щораз нові сприятливі звістки, хоч і часто суперечливі, передавали з вуст в уста. Раз по раз розповідали то про відбиті замки, то про битви, в яких невідомі полки під командуванням невідомих досі ватажків громили шведів, то про величезні хмари селян, котрі піднялися, як сарана, проти ворога. Ім’я Стефана Чарнецькогo все частіше з’являлося в усіх на вустах.

Подробиці в цих повідомленнях часто бували далекі від істини, та разом узяті, віддзеркалювали те, що діялося по всій країні.

Але у Львові було, наче якесь державне свято. Коли король прибув, вітало його місто врочисто: духівництво трьох обрядів, міські райці, крамарі, цеховики. На майданах і вулицях, де оком не кинь, розвівалися білі стяги, сапфірові, пурпурові, золотисті. Переможно підіймали львів’яни свого золотого лева на блакитному тлі, з гордістю згадуючи відбиті нещодавні козацькі та татарські навали. З кожною королівською появою гамір здіймався в натовпі, а юрби ніколи не бракувало.

Населення останніми днями подвоїлося. Крім сенаторів, єпископів, шляхти, насунули і громади селян, бо поширилася звістка, що король має намір селянську долю поправити. Тому свитки і гуні перемішалися з жовтими кафтанами міщан. Винахідливі вірмени зі смаглявими обличчями порозкладали ятки з товаром і зброєю, яку охоче купувала дрібна шляхта.

Було значне число і татар у представництві, й угорці, й волохи, і ракушанці, купа народу, купа військ, купа інших облич, купа дивних, барвистих, яскравих і різноманітних вбрань, купа панських челядників: велетнів стражників, гайдуків, яничар, реєстрових козаків, скороходів у чужоземному одязі.

На вулицях зранку до вечора стояв людський гомін, проїжджали то компутові хоругви, то загони кінної шляхти, зойки, команди, мерехтіння зброї й оголених шабель, іржання коней, гуркіт гармат і співи, сповнені погроз і проклять на шведів.

А дзвони в польських, руських і вірменських церквах били невпинно, сповіщаючи всім, що король у Львові і що Львів з усіх столиць першим, на вічну свою славу, прийняв короля-вигнанця.

Били йому також чолом, де тільки з’являвся, шапки підкидали вгору, а вигуки «vivat!» стрясали повітря. Били чолом і перед каретами єпископів, котрі через вікна благословляли зібрані натовпи. Кланялися також і вигукували сенаторам, шануючи їхню вірність королеві та батьківщині.

Так кипіло все місто. Навіть уночі палили на майданах гори дерева, біля яких ночували, незважаючи на зиму та мороз, ті, хто в приміщеннях через неймовірну тісняву поміститися не зміг.

Король усі дні проводив у нарадах із сенаторами. Приймав закордонні представництва, делегації земель і військ; обмірковували, як наповнити коштами порожню скарбницю. Вигадували розмаїті способи розпалити війну скрізь, де вона ще не вибухнула. Кур’єри скакали в значніші міста, в усі закутки Речі Посполитої, аж ген до далекої Пруссії та на святу Жемайтію. До Тишовця, до гетьманів, до пана Сапєги, котрий після зруйнування Тикоцинa йшов із військом своїм великим походом на південь. Посилали кур’єрів і до пана великого хорунжого Конецпольськогo, котрий ще перебував при шведах. Там, де було потрібно, посилали грошову допомогу, будили заспаних маніфестами.

Король визнав, освятив і затвердив Тишовецьку конфедерацію, і сам до неї приступив, взявши віжки правління у свої невтомні руки. Працював зранку до ночі, більше про добро Речі Посполитої турбуючись, ніж про власне здоров’я.

Але це ще не була межа його прагнень. Бо вирішив він закласти від свого імені і станів такий союз, якого б жодна земна могутність здолати не змогла, і який би в майбутньому до поліпшення Речі Посполитої міг би придатися.

І цей час настав.

Таємниця, очевидно, пробилася від сенаторів до шляхти, а від шляхти до простолюду, бо зі самого ранку торочили, що під час Служби Божої станеться щось важливе, що король якісь урочисті обітниці складатиме. Подейкували про поліпшення долі селян і про конфедерацією з небом. Інші переконували, що це непересічні речі, прикладів яких історія не знає, але цікавість була вже збуджена і повсюдно чогось очікували.

День був морозний, світлий, дрібні сніжинки літали в повітрі, виблискуючи, як іскринки. Польова піхота львівська і Жидачівського повіту, в блакитних кожушках, облямованих позолотою, і половина угорського реґіменту витягнулися у довгу шеренгу перед катедральним костелом, тримаючи мушкети біля ніг. Перед ними, як пастирі, ходили вздовж і впоперек офіцери з тростинами в руках. Між двома шикуваннями плив, як ріка, до костелу строкатий натовп. Попереду шляхта та лицарство, а за ними міський сенат із золотими ланцюгами на шиях і зі свічками в руках, а вів цю групу бурмістр, відомий на все воєводство медик, одягнений у чорну оксамитову тогу та шапочку. За сенатом ішли крамарі, а між ними багато вірменів у зелених зі золотом ярмулках на голові і в широких східних халатах. Ті, хоч і до іншого обряду належали, тягнулися разом з іншими, щоб свій стан репрезентувати. За крамарями прямували цехи з прапорами – різники, пекарі, шевці, сріблярі, лудильники, слюсарі, зброярі, чинбарі, медовари, і кого тільки ще не було. Представники кожного йшли під своїм прапором, який ніс хорунжий, котрий виділявся особливою вродою. Після них ішли різні братства та посполиті, у простих кафтанах, кожухах, гунях, сірячинах, жителі передмість, селяни. Не відмовляли в доступі нікому, поки костел не наповнився вщерть людьми всіх станів і обох статей.

Аж тут стали з’їжджатися й карети, але вони оминали головні двері, тому що король, єпископи та сановники мали окремий вхід, ближче до великого вівтаря. Щомиті військові салютували зброєю, потім жовніри опускали мушкети до ноги та хукали на змерзлі долоні, викидаючи з рота клуби пари.

Заїхав король із нунцієм Відонем, потім ґнєзненський архієпископ із князем єпископом Чарторийським, потім єпископ краківський, архієпископ львівський, великий канцлер коронний, багато воєвод і каштелянів. Вони всі зникали в бічних дверях, а їхні карети, слуги, кучері й усілякі придворні утворили наче нові війська, що стояли збоку катедри.

З месою вийшов апостольський нунцій Відон, одягнений у білий орнат по пурпуровій ризі, обшитий перлами та золотом.

Для короля поставили клячник між великим вівтарем і сталлою, перед клячником застелили турецький килим, крісла каноніків зайняли єпископи та світські сенатори.

Різнобарвне світло, що лилося крізь вікна, у поєднанні з відблиском свічок, від яких вівтар, здавалося, палав, й усе відбивалося на сенаторських обличчях, на схованих у тіні крісел каноніків, на білих бородах, на прекрасних поставах, на золотих ланцюгах, оксамитах і пурпурових одежах. Хтось сказав би – римський сенат, така в цих людях похилого віку була велич і солідність. Подекуди поміж старезних голів виднілося обличчя сенатора-воїна, де-не-де блисне світла голівка молодого панича. Всі погляди були звернені до вівтаря, всі молилися. Виблискувало та хиталося полум’я свічок. Дим від кадил вигравав і клубочився у цих відблисках. З іншого боку сталли костел був запруджений тілами, а над головами їхніми веселка корогв, як букет квітів, мінилася.

Його величність Ян-Казимир упав згідно зі звичаєм хрестом і скорився Божій величі. Нарешті витягнув папський нунцій із дарохранительниці чашу і підійшов із нею до клячникa. Тоді король підвівся з просвітленим обличчям, пролунав голос нунція «Ecce Agnus Dei»105105
  Agnus Dei (лат.) – агнець Божий, символічне ім’я Ісуса Христа, святе причастя.


[Закрыть], і король прийняв причастя.

Якийсь час він стояв навколішки схилений. Але таки підвівся, погляд звернув до неба і простягнув догори обидві руки.

Тихо в костелі стало, що навіть людського подиху не було чутно. Всі збагнули, що настала ця мить і що король якусь обітницю складатиме. Всі слухали зосереджено, а монарх усе ще стояв із піднятими руками. Аж тут він промовив зворушеним голосом, як дзвін, гучним:

– Велика подяка Матері Божій і Діві! Я, Ян-Казимир, Твого Сина, Короля королів і Господа мого, і Твоєю милістю король, до Твоїх найсвятіших стіп припадаю, щоб цю конфедерацію заснувати: Тебе, Заступницю мою і держави моєї, Королевою сьогодні обираю. Себе, королівство моє Польське, Велике князівство Литовське, Руське, Прусське, Мазовецьке, Жемайтійське, Інфлянтське та Чернігівське, війська обох народів і простолюд, всіх Твоїй особливій опіці та захисту доручаю. Твоєї допомоги та милосердя в теперішній смуті королівства мого проти ворогів покірно вимолюю.

Тут упав король на коліна і помовчав хвилину, в костелі тиша панувала смертельна. Підвівшись, володар продовжив:

– А що великою Твоєю прихильністю я покликаний із польським народом до нового та гарячого Тобі служіння, то обіцяю Тобі від імені своїх міністрів, сенаторів, шляхти і простолюду, Синові Твоєму Ісусові Христу, Спасителеві нашому, пошану та хвалу всіма землями Польського королівства поширювати, бажаю старатися, що коли за допомогою Сина Твого отримаю вікторію над шведом, то прагнутиму, щоб кожна її річниця в державі моїй відправлялася врочисто до закінчення світу цього згадкою про Божу милість і Твою, Пречиста Діво Маріє!

Тут він знову замовк і опустився на коліна. У костелі щось зашурхотіло, але королівський голос хутко його заглушив і хоч тремтів тепер розкаянням, зворушливістю, так далі промовляв ще гучніше:

– А що з великим сумом серця мого визнаю, бачачи стогін у труднощах убогого простолюду орачів, жовнірами обтяжених, що від Бога мого справедливу кару впродовж семи років у королівстві моєму, різними лихами битому, над усіма я терпів, тож зобов’язуюся, що після встановлення миру буду працювати зі станами Речі Посполитої наполегливо, щоб відтепер нестерпне життя простолюду було від усілякої жорстокості захищене, в чому, Милосердна Матір Божа, Королева та Пані моя, яка мене надихнула на таку обітницю, милістю милосердя Сина Твого випроси мені допомогу в тому, що обіцяю.

Слухали ці королівські слова духівництво, сенатори, шляхта, простолюд. Голосне ридання залунало в костелі, яке спочатку зі селянських грудей вирвалося, а потім і з усіх інших, відтак стало спільним. Всі простягнули руки до неба, заплакані голоси повторювали: «Амінь! Амінь! Амінь» на підтвердження того, що свої почуття та своє схвалення з королівськими обітницями єднають. Піднесення охопило серця і браталися в цей момент у любові до Речі Посполитої й її Заступниці. Після чого радість невимовна, як чисте полум’я, запашіла на обличчях, бо в усьому костелі не було нікого, хто б іще сумнівався, що Бог шведів повалить.

Король після закінчення Служби Божої, у супроводі грому пострілів із мушкетів і гармат, а також гучних вигуків «Вікторія! Вікторія! Хай живе!» в’їхав у місто і там цю небесну конфедерацію разом із Тишовецькою об’єднав.

Розділ XXXI

Після цих урочистостей різні звістки стали долітати, як крилате птaствo, до Львова. Були давніші та свіжіші, менш чи більш сприятливі, але всі додавали сили духу. Отже, Тишовецькa конфедерація поширювалася, як пожежа. Хто живий, долучався до неї, як шляхтичі, так і простолюд. Міста доправляли фіри, рушниці, піхоту, а євреї – гроші. Ніхто не смів противитись її універсалам, навіть найхирлявіші на коня сідали. Прийшов також і грізний маніфест Віттемберґa, який засуджував цей союз. Вогонь і меч мав би покарати тих, що до нього приєднувалися. Але спричинило це такі наслідки, немов хтось хотів порохом полум’я загасити. Маніфест цей, очевидно з відома короля, задля ще більшого озлоблення проти шведів, розповсюджений був у величезній кількості примірників по Львову, і не випадає говорити, як простолюд ці папери використовував, достатньо, що вітер їх розносив, вельми спаплюжені, львівськими вулицями, в той час як бурсаки показували на радість юрби у вертепах «Конфузію Віттемберґa», співаючи при цьому пісню, яка починалася словами:

 
Віттемберку, небоже,
За море вже ховатись гоже,
Волаючи!
 
 
Бо коли почнуться ґудзи,
То загубиш і рейтузи,
Втікаючи!
 

А той, немовби підтверджуючи слова пісні, передав команду в Кракові відважному Вірцoвi, і подався похапцем до Ельблонґa, де шведський король отаборився разом із королевою, гаючи час на бенкетах і тішачись у серці, що такого пресвятого королівства став господарем.

Дійшли також до Львова чутки про падіння Тикоцинa і звеселили думки. Дивно було, що про це балакали ще до того, як перший-ліпший кур’єр прибув. Не узгоджувалося лише те, чи князь віленський воєвода помер, чи він у полоні, але переконували, що пан Сапєгa на чолі великого війська увійшов уже з Підляшшя в Люблінське воєводство, щоб із гетьманами з’єднатися, і що дорогою б’є шведів і з кожним днем сила його наростає.

Врешті-решт від нього самого прибули делегати, в значному представництві, бо ні менше ні більше, аж цілу хоругву прислав воєвода в королівське розпорядження, прагнучи таким чином виявити пошану сюзерену, забезпечити від якихось можливих пригод його особу, а може, й власний авторитет підняти таким учинком.

Привів цей загін молодий полковник Володийовський, добре королеві знаний, тому Ян-Казимир наказав йому негайно стати перед собою й, обійнявши за голову, промовив:

– Вітаю славетного воїна! Багацько спливло води, відколи ми вас із очей втратили. Мабуть, під Берестечком ми бачили вас востаннє, всього в крові вимазаного.

Пан Міхал схилився до монарших колін і сказав:

– Та й у Варшаві пізніше, ваша величносте, я був також у замку з теперішнім паном каштеляном київським.

– То ви й далі служите? Не захотілося вам домашнього відпочинку?

– Я Речі Посполитій був потрібен, а в цих завірюхах і маєток пропав. Не маю де голову прихилити, милостивий пане, але це мене не засмучує, бо гадаю, що захист монархії та вітчизни – перший жовнірський обов’язок.

– Бодай би таких було більше! Бодай іще більше. Не наглів би тоді ворог. Дасть Бог, прийде час і на нагороди, а тепер розказуйте, що ви з віленським воєводою зробили?

– Віленський воєвода вже на Божому суді. Саме тоді з нього дух вийшов, коли ми на останній приступ пішли.

– Як це сталося?

– Ось реляція воєводи вітебського, – простягнув сувій пан Міхал.

Король узявся читати листа, але заледве почав, як тут же відвів погляд:

– Помиляється пан Сапєгa, – зауважив він, – коли пише, що велика литовська булава вакантна. Не вакантна, бо йому її віддаю.

– Немає за нього гіднішого, – погодився пан Міхал, – і все військо буде до смерті вашій королівській величності за цей учинок дякувати.

Усміхнувся король на такі щирі жовнірські слова і став читати далі. За хвилину він зітхнув.

– Міг би Радзивілл бути найпрекраснішою перлиною в цій славетній короні, якби пиха та помилки, яких прагнув, не висушили б його душі. Але сталося! Недовідомі путі Господні!.. Радзивілл та Опалинський. Майже водночас. Суди їх, Боже, не відповідно до гріхів їхніх, а відповідно до Твого милосердя.

Усі мовчали, тому король продовжив читання.

– Вдячні ми панові воєводі, – сказав він, коли закінчив, – що мені цілу хоругву разом із найбільшим, як пише, кавалером до моїх послуг присилає. Але тут мені безпечно, а кавалери, особливо такі, в полі зараз найпотрібніші. Відпочиньте трохи, а потім вас панові Чарнецькому я на допомогу відішлю, бо на нього, ймовірно, найважчий удар припаде.

– Досить ми вже відпочивали під Тикоцином, милостивий пане, – відказав зі запалом субтильний лицар. – Хіба б коней нагодувати, і могли б уже сьогодні вирушати, бо з паном Чарнецьким самі насолоди чекають!.. Щастя велике – дивитися в обличчя нашого володаря, але й зі шведами також хочеться поквитатися.

Король зарум’янився. Батьківська доброта з’явилася на його обличчі і він зронив, задоволено споглядаючи на міцну статуру низькорослого лицаря.

– То це ви, жовніре, першим полковницький пернач під ноги небіжчикові князеві воєводі кинули?

– Не першим кинув, ваша королівська величносте, a вперше, і дай Боже, востаннє, військову дисципліну порушив.

Пан Міхал перевів подих і за мить додав:

– Не можна було інакше!

– Ще б пак, – погодився король. – Важкі то були часи для тих, хто військову дисципліну тримає, але і послух мусить мати свої межі, за якими провина починається. І багато там старшини при Радзивіллі залишилося?

– В Тикоцинi ми надибали з офіцерів лише Харлампія, котрий князя в заможності не покинув, то й не хотів його у скруті залишати. Лише обов’язок його при князеві тримав, бо природний потяг до нас мав. Ледве ми його відгодували, бо такий там голод був, а він собі ще від рота віднімав, аби князя нагодувати. Тепер сюди, до Львова, приїхав милосердя вашої королівської величності благати, й я до ніг ваших за ним, милостивий пане, припадаю, бо це чоловік заслужений і добрий жовнір.

– Нехай прийде сюди, – дозволив король.

– Має він також важливу річ вашій королівській величності, сюзерену моєму милостивому, оголосити, яку з вуст князя Богуслава в Кейданaх чув, і яка здоров’я та безпеку святої для нас особи вашої королівської величності attinet106106
  Attinet (лат.) – стосується.


[Закрыть].

– Часом не про пана Кміцица?

– Саме так, милостивий пане!..

– А ви знайомі з паном Кміцицем?

– Знайомий і бився з ним, але де він тепер, цього не знаю.

– Що ви про нього думаєте?

– Милостивий пане, він за такі речі брався, що немає такої муки, якої б не був гідний, бо поріддя це з пекла родом.

– А от і неправда, – спростував король. – Це все вигадки князя Богуслава. Але якщо відкласти набік цю справу, скажіть, що про цього чоловіка знаєте з його давніших часів?

– Жовнір він був завжди великий й у воєнній справі незрівнянний. Так, як він проти Хованськогo воював, маючи кількасот людей, всю ворожу потенцію зганьбивши, такого б ніхто інший не зумів. Дивно, що з нього шкуру не здерли і на барабан не натягнули! Якби навіть хтось тоді Хованському самого князя воєводу в руки видав, то б його так не задовольнив, як із пана Кміцицa подарунок зробивши. Та де там! До того дійшло, що пан Кміциц зі столового начиння Хованськогo їв, на його ложі спав, його саньми та його кіньми їздив. Але потім і до своїх був важкий, сваволив жорстоко, вироками пана Лаща міг би собі плаща підшити, а вже в Кейданaх цілком занапастився.

Тут пан Володийовський розповів детально все, що відбулося в Кейданaх.

Ян-Казимир слухав жадібно, а коли нарешті дійшов пан Міхал до того, як пан Заглоба звільнив спочатку себе, а потім і всіх компанійців із Радзивіллiвської неволі, став король за боки від сміху хапатися.

– Vir incomparabilis! Vir incomparabilis!107107
  Vir incomparabilis (лат.) – не до порівняння.


[Закрыть] – повторював він. – А він тут із вами?

– До послуг вашої королівської величності! – відповів пан Володийовський.

– Улісса цей шляхтич перевершив! Приведіть мені його до столу для гарного настрою, і панів Скшетуських із ним укупі, а тепер скажіть, що ще ви знаєте про пана Кміцица?

– З листів, при панові Роху Ковальському знайдених, ми дізналися лише, що на смерть нас до Бірж послали. Ганявся за нами князь і військом ще намагався оточити, але не спромігся. Ми щасливо вислизнули… Мало того, неподалік від Кейдан пана Кміцицa впіймали, котрого я зараз же розстріляти наказав.

– Ой! – зойкнув король. – То, бачу, у вас у Литві швидко речі діються!

– Але перед тим пан Заглоба наказав його обшукати, чи часом якихось листів при собі не має. І виявили гетьманського листа, з якого ми дізналися, що коли б не пан Кміциц, то б нас до Бірж не везли, а не зволікаючи, в Кейданaх розстріляли б.

– Бачите! – закинув король.

– Після цього вже не годилося нам більше на його життя зазіхати. Тому ми його відпустили. Що далі робив, не знаю, але від Радзивіллa не пішов. Бог один знає, що це за людина. Легше з будь-ким іншим мати справи, ніж із таким вихором. При Радзивіллі він залишився, але потім кудись поїхав. І знову застеріг нас, що князь із Кейдан виступає. Важко навіть сказати, як значну нам послугу надав, бо коли б не те його застереження, був би віленський воєвода на розрізнені війська нападав і поодинці хоругви знищував. Сам не знаю, милостивий пане, що маю думати. Якщо це наклеп, що князь Богуслав повідомив…

– Зараз це й з’ясуємо, – запропонував король.

І ляснув у долоні.

– Поклич сюди пана Бабиничa, – звелів пажеві, котрий з’явився на порозі.

Паж зник, а за хвилину двері королівського покою відчинилися і став у них пан Анджей. Пан Володийовський не впізнав його відразу, бо колись молодий лицар дуже змінився і змарнів, оскільки від останньої сутички у видолинку ще не встиг оговтатися. Дивився на нього пан Міхал і не впізнавав.

– Дивно! – озвався він нарешті. – Якби не худе обличчя і не те, що ваша королівська величність інше назвала прізвище, я сказав би, що це пан Кміциц!

Король усміхнувся:

– Розкажіть мені, наш лицарю, про одного запеклого гультяя, котрого так звали, але я йому, як на долоні, виклав, що він у своїх свідченнях заплутався, й я впевнений, що пан Бабинич це підтвердить.

– Милостивий пане, – відказав мерщій пан Бабинич, – одне слово вашої королівської величності краще цього гультіпаку очистить, ніж усі мої присяги!

– І голос той сам, – здивування субтильного полковника наростало, – лише цього шраму на обличчі не було.

– Милостивий пане, – сказав на це пан Кміциц, – голова шляхтича це реєстр, на якому щораз інша рука шаблею пише. Але є тут і ваша замітка, впізнавайте ж мене…

Сказавши це, він схилив підголену голову і вказав пальцем на довгий, білявий шрам, що тягнувся тут же біля чуба.

– Моя рука! – вигукнув пан Володийовський. – Це пан Кміциц!

– Я ж вам сказав, що ви пана Кміцицa не знаєте! – втрутився король.

– Нічого не розумію?..

– Бо ви знали великого жовніра, але свавільника і Радзивілла в зраді спільника. А тут стоїть Гектор ченстоховський, котрому Ясна Ґура з пріором Кордецьким найбільше завдячує, тут стоїть захисник вітчизни і слуга мій вірний, котрий мене власними грудьми затулив і життя мені врятував, коли в ярах, як в оточення стада вовків, я потрапив поміж шведів. Такий ось є новий пан Кміциц. Познайомтесь і полюбіть його, бо він цього вартий!

Пан Володийовський поворушив пшеничними вусами, не знаючи, що й сказати, а король додав:

– І знайте про те, що не лише він нічого князеві Богуславoвi не обіцяв, але той таким чином хотів йому помститися, бо пан Анджей князя полонив і хотів його у ваші руки віддати.

– І нас застеріг від князя віленського воєводи! – нагадав низькорослий лицар. – Який же янгол так вашу милість навернув?

– Та обійміться вже! – нетерплячився король.

– Відразу ж я вас полюбив! – озвався пан Кміциц.

Лицарі впали один одному в обійми, і король дивився на це радісно, і, за своїм звичаєм, губи задоволено надимав. Але пан Кміциц так сердечно стискав в обіймах невисокого лицаря, що аж його вгору підняв, як кошеня, і не відразу знову на ноги поставив.

Після цього король вийшов на щоденну раду, особливо що й обоє коронних гетьманів прибули до Львова, котрі мали там військо формувати, щоб пізніше повести його на допомогу панові Чарнецькому і загонам конфедератів, що розрізнено тиняються по країні.

Лицарі залишилися самі.

– Ходімо, пане, до моєї квартири, – запропонував пан Володийовський. – Там знайдете панів Скшетуських і пана Заглобу, котрі будуть раді почути те, що мені король розповів. Є також там і Харлампій.

Але пан Кміциц підійшов до субтильного лицаря з великим неспокоєм на обличчі.

– Багато людей ви знайшли при князеві Радзивіллу? – спитав він.

– Зі старшини один Харлампій був там.

– Не про військових питаю, заради Бога!.. А з жінок?..

– Можу здогадатися, про кого мова, – відказав, зашарівшись, низькорослий лицар. – Панну Білевичівну князь Богуслав вивіз у Тауроги.

На очах змінилося обличчя пана Кміцицa. Спочатку став блідим, як пергамент, потім червоним, потім ще білішим, ніж до цього. Навіть слова відповідного не знайшов, лише ніздрі роздувалися, хапаючи повітря, якого, либонь, бракувало йому в грудях. Потім вхопився обома руками за скроні, став кидатися, як шалений, по кімнаті, і повторювати:

– Горе мені, горе, горе!

– Ходімо зі мною, краще Харлампій вам усе розповість, бо був при цьому присутній, – запропонував пан Володийовський.