Текст книги "Потоп. Том II"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 35 страниц)

Але скоро страшно змінилося обличчя його: хвиля крові вдарила йому в голову, очі викотилися з орбіт, потилиця набухла, і жахливий гнів нащетинив йому волосся під перукою. На якийсь час йому навіть мову відняло, рукою лише вказав на лист князеві Гессенському, котрий пробіг послання очима і, звертаючись до полковників, зронив спокійно:

– Ченці заявляють лише, що доти не можуть зректися Янa-Казимирa, доки примас5252
  Примас – у Римсько-католицькій церкві титул і сан архієпископа певної єпархії, який надає Папа Римський.


[Закрыть] нового короля не проголосить. Інакше кажучи, вони не хочуть визнати Карла-Ґуставa.

Тут засміявся князь Гессенський, пан Садовський втупився глумливо в Міллера, а пан Вжещович став бороду теребити від нестями. Грізний гомін обурення піднявся в рядах присутніх.

Раптом Міллер ударив долонею по коліну та закричав:

– Варта! Варта!

Вусаті обличчя чотирьох мушкетерів з’явилися миттю в дверях.

– Схопити ці голені потилиці та зачинити! – верескнув генерал. – Ви, пане Садовський, повідомите в монастир, що нехай лише з однієї гармати дадуть з мурів залп, обох ченців накажу негайно ж повісити!

Обох священиків вивели: отця Блешинськогo й отця Малаховськогo, під глузування і насмішки солдатів. Мушкетери насаджували їм свої капелюхи на голови, часом і на обличчя, так щоб очі були заслонені, і навмисно наводили їх на розмаїті перешкоди, а коли хтось зі священиків спотикався або падав, тоді вибухав регіт серед вояків. Того, хто впав, підіймали прикладами, ніби підпираючи його, били по шиї та плечах. Інші кидали в них кінським гноєм, ще інші хапали в долоні сніг, розтирали його на тонзурах5353
  Тонзура – вистрижена маківка ченця.


[Закрыть] або вкидали священикам за комір. Відчепили мотузки від сурм і накинули панотцям на шиї, після чого жовніри вхопили за протилежний кінець і вдавали, що ведуть худобу на ярмарок, викрикуючи вголос ціни.

Священики йшли тихо, з руками, складеними на грудях, з молитвою на вустах. Закрили їх урешті в стодолі тремтіти від холоду та глуму. Біля дверей поставили варту з мушкетами.

Під монастирем оголосили наказ, точніше погрозу Міллера.

Злякалися панотці, нажахано стерпло все військо. Гармати замовкли, рада не знала, як бути. Залишити священиків у руках варварів негоже. Якщо послати інших, то й їх Міллер схопить. Натомість він через кілька годин сам прислав гінця зі запитом, що ченці мають намір робити.

Йому відповіли, що поки панотців не звільнять, про жодні перемови й мови бути не може, бо як же ченці можуть вірити, що генерал дотримає умов здачі, якщо всупереч законам війни послів ув’язнює, недоторканність яких навіть варварський люд поважає.

На цю заяву не було швидкої відповіді, і тривожна невпевненість запанувала в монастирі й остудила запал захисників.

Шведські ж вояки, застраховані затриманням військовополонених, працювали гарячково над наближенням до недоступної досі фортеці. Насипали завзято нові шанці, ставили коші зі землею, встановлювали гармати. Зухвалі солдати підходили під стіни на відстань пострілу з мушкета. Погрожували костелу та захисникам. Захмелілі вояки кричали, погрожуючи п’ястуками мурам:

– Здавайте монастир або знайте, що ваші ченці висітимуть!

Інші блюзнірствували страшно проти Богородиці та католицької віри. Обложенці, з огляду на життя панотців, були змушені терпляче це слухати. Панові Кміцицу нестяма запирала дихання в грудях. Він дер волосся з чуприни, одяг на собі і заламував руки, повторюючи Пйотру Чарнецькому:

– А я казав, я казав, до чого можуть призвести перемови зі злодіями! Тепер стій, терпи! А вони лізуть в вічі і блюзнірствують!.. Матінко Божа, змилуйся наді мною, дай мені сили!.. Заради живого Бога! Невдовзі ще й на мури почнуть лізти!.. Тримайте ж мене, закуйте мене, як розбійника, бо не витримаю!

Вороги тим часом підходили щораз ближче і богохулили щораз сміливіше.

Стався і новий випадок, який у розпач кинув обложенців. Пан київський каштелян, здаючи Краків, випросив дозволу вийти з усім військом і залишитися в Сілезії аж до кінця війни. Сімсот піхотинців з усього війська, королівської гвардії під командуванням полковника Вольфa, стояли тут же, неподалік від кордону і, довіряючи трактатам, цілком розслабились.

Тож пан Вжещович намовив Міллера, щоб цих людей захопив. Той послав самого пана Вжещовичa з двома тисячами рейтарів, котрі вночі перейшли кордон, напали на поснулих і захопили всіх до єдиного. Заручників наказав Міллер навмисно обводити довкола муру, щоб показати священикам, що те військо, від якого сподівалися допомоги, послужить саме до завоювання Ченстохови.

Видовище це було жахливе для обложених – бачити чудову королівську гвардію, гнану навкруг мурів. Ніхто не сумнівався, що їх перших змусить Міллер до штурму.

Переполох стався знову у війську. Декотрі жовніри взялися зброю свою ламати та кричати, що немає вже ради, потрібно здаватися якнайскоріше. Серця впали і в шляхтичів. Дехто з них знову звернувся до отця Кордецькогo з проханням, щоб зглянувся над їхніми дітьми, над святим місцем, над іконами і над орденським зібранням. Заледве авторитету пріора та пана Замойськогo вистачило зупинити ці виступи.

Але пріор насамперед турбувався про звільнення ув’язнених панотців і вдався до хитрішого способу. Він написав листа до Міллера, що охоче для добра Церкви принесе своїх братів у жертву. Тому нехай генерал засуджує їх на смерть. Всі інші будуть потім знати, чого від нього можна сподіватися й чи можна довіряти його обіцянкам.

Міллер радів, бо чомусь вирішив, що облога добігає кінця. Не відразу він повірив словам отця Кордецькогo і готовності до самопожертви ченців. Тому одного з них, отця Блешинськогo, послав до монастиря, зобов’язавши його попередньо присягою, що повернеться добровільно, незалежно від того, яку відповідь принесе. Зобов’язав його також присягою, що підтвердить шведську могутність і марність опору. Чернець повторив усе точно, але очі його промовляли щось геть інше, а наприкінці додав:

– Наші життя нижче цінуйте, ніж добро пастви, я чекаю на постанову ради. І що ви ухвалите, якнайточніше ворогові після повернення перекажу.

Йому звеліли відповісти, що орден прагне угоди, але не може вірити генералoвi, котрий делегатів ув’язнив. Наступного дня прийшов до монастиря другий із послів, отець Малаховський, і зі схожою відійшов відповіддю. Тоді обоє почули вирок смерті.

Було це в ставці Міллера, у присутності штабу та вищих офіцерів. Всі вони вдивлялися пильно в обличчя ченців, цікаво ж було, яке вирок справить на них враження. І з найбільшим здивуванням побачили на обох радість таку велику, таку неземну, немовби найвище сповіщають їм щастя. Сполотнілі обличчя ченців миттєво зарум’янилися, очі наповнилися світлом і отець Малаховський промовив тремтячим від зворушення голосом:

– Ах! Хоч сьогодні помремо, адже за Бога і короля стати жертвою нам призначено!..

Міллер наказав їх негайно вивести. Офіцери, котрі залишилися, глипали одні на інших, врешті-решт хтось таки озвався:

– Із таким фанатизмом боротися важко.

Князь Гессенський додав:

– Схожу віру мали лише перші християни. Цього ви хотіли добитися?

Потім він звернувся до пана Вжещовичa.

– Пане Вейгард, – сказав він, – радий би знати, що ви думаєте про цих ченців?

– Не маю потреби ними перейматися, – зухвало відказав пан Вжещович. – Пан генерал уже про все подбав!

Раптом пан Садовський виступив на середину приміщення і зупинився перед Міллером.

– Ваша гідність не може наказати цих ченців стратити! – промовив він рішуче.

– І це чому ж?

– Тому, що вже про жодні угоди після такого і мови бути не може, гарнізон фортеці запалає помстою, і ці люди швидше один за одним поляжуть, ніж здадуться.

– Віттемберґ пришле мені важкі гармати.

– Ваша гідність не зробить цього, – повторив із натиском пан Садовський, – бо це делегати, котрі з довірою сюди прибули!

– Я з такою ж довірою накажу їх повісити на шибениці.

– Відлуння цього вчинку пронесеться всією країною, схвилює всі серця і відверне їх від нас.

– Дайте мені, пане, спокій зі своїми відлуннями!.. Я чув уже про них сто разів.

– Ваша гідність не зробить цього без відома його королівської величності!

– Ви не маєте права нагадувати мені про мої обов’язки щодо короля!

– Але я маю права просити звільнити мене зі служби, а рапорт його королівській величності представити. Я хочу бути жовніром, а не катом!..

Князь Гессенський і собі виступив у центр кімнати і промовив демонстративно:

– Пане Садовський, дайте мені свою руку. Ви шляхтич і порядний чоловік!

– Що таке? Що це означає? – заревів Міллер, схопившись із крісла.

– Генерале, – холодно оголосив князь Гессенський, – я дозволю собі вважати, що пан Садовський – чесний чоловік, і переконаний, що це жодною мірою не є порушенням дисципліни.

Міллер не любив князя Гессенського, але, як і багатьом людям нижчого походження, йому імпонувала неабияк та холодна, ввічлива і водночас презирлива манера спілкуватися, властива людям високої гідності. Міллер намагався перейняти й собі таку манеру, та йому це не вдавалося. Він пригальмував, однак, вибух емоцій і вже спокійніше зронив:

– Ченці завтра висітимуть.

– Це не моя справа, – зауважив князь Гессенський, – але тоді накажіть оточити, ваша гідносте, ще сьогодні ті дві тисячі поляків, які є в нашому таборі, бо якщо цього не зробите, то вони завтра вдарять на нас. Тепер безпечніше шведському солдатові йти між зграї вовків, ніж між їхні намети. Ось і все, що я хотів сказати, а тепер дозволю собі побажати вашій гідності успіхів.

Сказавши це, він вийшов із приміщення.

Міллер зрозумів, що зайшов уже задалеко. Але наказу свого не скасував, і того ж самого дня взялися споруджувати шибеницю на очах усього монастиря. Водночас вояки, користаючи з мораторію на стрільбу, ще ближче підійшли до мурів, не переставали глумитися, дорікати, блюзнірствувати й обзиватися. Цілі гурми їх дерлися нагору. Стояли так густо, наче мали йти на штурм.

Тут пан Кміциц, котрого не скували, як він просив, не витримав-таки і дав залп із гармати в найбільшу купу так влучно, що покотом поклав усіх жовнірів, котрі навпроти вильоту перебували. Було це немовби сигнал, бо відразу, без наказів, навіть усупереч їм, озвалися всі гармати, гримнули мушкети та ґарлачі.

Натомість шведи, опинившись під вогнем з усіх боків, виючи та лементуючи, утікали розпачливо від фортеці, густо по дорозі трупом падаючи. Пан Чарнецький підбіг до пана Анджея.

– Чи ви знаєте, що за це куля в лоб належиться?

– Знаю, але мені байдуже! Щоб мене!..

– Тоді цільтеся добре!

Пан Кміциц цілився добре. Незабаром, однак, забракло йому цілей. Паніка велика вчинилася тим часом у шведському таборі, але було зрозуміло, що шведи першими порушили перемир’я, що навіть Міллер подумки визнав слушність дій ясноґурців.

Більше того! Навіть пан Анджей не сподівався, що своїми пострілами врятував імовірно життя панотцям, бо в результаті Міллер остаточно переконався, що ченці справді готові для добра Церкви та монастиря жертвувати своїми побратимами. Канонада при цьому вбила в його голову думку, що якщо хоча б волосина впаде з голови посланців, то вже нічого іншого, крім такого грому, він не почує з боку монастиря.

Тому наступного дня він запросив ув’язнених ченців на обід, а ще наступного відіслав їх до монастиря. Плакав отець Кордецький, побачивши братів своїх, всі обіймали їх за плечі та дивувалися, почувши з їхніх вуст, що саме тим пострілам мають завдячувати свій порятунок. Пріор, котрий до цього гнівався на пана Кміцицa, покликав його тут же і промовив:

– Я гнівався, бо думав, що ви їх згубили, але вас, либонь, Найсвятіша Богородиця надихнула. Це знак Її милості, втішайтесь!..

– Найдорожчий отче, коханий, то не буде більше перемов? – спитав пан Анджей, цілуючи його в руку.

Але заледве він це сказав, заледве закінчив, як звук сурми почувся біля воріт і новий делегат від Міллера зайшов у монастир.

Це був пан Кукліновський, полковник волонтерської хоругви, що вешталася зі шведами. Найбільші баламути, без пошани та віри, служили в цьому підрозділі, частина дисиденти, такі, як лютерани, aрiaни5454
  Aрiaнiзм – теологічна доктрина Aрiя (пом. 336 року), пресвітера церкви в Александрії в Єгипті, що відкидала догму Святої Трійці. Постала в контексті суперечок про розуміння християнського монотеїзму. Арій, котрий здобув освіту в антіохійській школі, визнавав походження Сина від Бога Отця за принципом створення/народження. Цю доктрину Римсько-католицька церква визнала єрессю.


[Закрыть] та кальвіністи. Цим пояснювалася їхня дружба зі шведами, але пригнала їх до табору Міллера жага грабунку та здобичі. Ця зграя, що складалася зі шляхти, вигнанців, людей, котрі втекли з в’язниць і від рук ката, і челядників-шибеників, відірваних від двору, схожа була трохи на давню ватагу пана Кміцица, тільки ті билися, як леви, а ці жадали лише грабувати, кривдити шляхтянок по садибах, розбивати стайні та скрині. А пан Кукліновський був ще менше схожий на пана Кміцицa. Вік присипав сивиною його волосся, обличчя мав зів’яле, зухвале та безсовісне. Очі, надзвичайно випуклі та хижі, сповіщали про вибуховість характеру. Був це один із тих жовнірів, у котрих від розгульного життя та безперервних воєн совість згоріла дотла. Безліч схожих крутеликів сновигало тоді після Тридцятилітньої війни по всій Німеччині та Польщі. Готові вони були служити кожному, і не раз простий випадок вирішував, на чий бік вони ставали.

Вітчизна, віра, словом, усе святе було їм цілком байдуже. Визнавали тільки жовнірську долю, шукали в ній радощів, розпусти, вигоди та забуття. Обравши навмання якийсь табір, служили йому досить вірно, дотримуючись якоїсь жовнірсько-розбійницької честі та щоб не зіпсувати собі й іншим довіри. Таким був і пан Кукліновський. Суворою відвагою та незмірною жорстокістю він зумів завоювати собі повагу серед баламутів. Легко йому вдавалося вербувати людей. Все своє життя він прослужив у різних арміях і таборах. Був на Січі отаманом, водив полки на Волощину, у Німеччині вербував добровольців під час Тридцятилітньої війни і набув певної слави як командувач кавалерії. Криві його ноги, вигнуті, як дуги, підтверджували, що більшу частину свого життя він провів на коні. Худий був при цьому, як тріска, і трохи скрючений від розпусти. Ріки крові, не лише у війнах пролитої, тяжіли на ньому. Все ж не був цей чоловік від природи цілком лихий, мав часом і шляхетніші пориви, був лише до шпику кістки зіпсутий і вкрай зухвалий. Сам він не раз казав у довіреній компанії на п’яну голову: «Вчинив я не одне, за що блискавка мала б мене вразити, але не вразила».

Ця безкарність спричинилася до того, що він не вірив у Божу справедливість і кару не лише за життя, а й після смерті, інакше кажучи: не вірив у Бога, але вірив, однак, у чорта, чаклунів, астрологів та алхімію.

Одягався по-польському, бо вважав це вбрання найвідповіднішим для кавалериста. Лише вус, ще чорний, підстригав по-шведськи і розчепірював задерті догори кінці. У розмові здрібнював слова, як дитина, що дивне справляло враження в устах такого втілення нечистого та недолюдка, котрий хлебче людську кров. Говорив він багато і поспішно, наче вважав себе знаменитою особою й одним із найкращих у світі полковників кінноти.

Міллер, котрий мав ширші погляди, сам до такого ґатунку людей належав, цінував його дуже, а особливо любив садити шляхтича за свій стіл. Тепер пан Кукліновський сам викликався йому в помічники, обіцяючи, що вмовить священиків нарешті спам’ятатися.

Раніше ще, коли після арешту панотців пан Замойський, мечник серадзький, вибирався власною персоною в табір Міллера вимагати заручника, то Міллер послав пана Кукліновськогo. Однак пан Замойський і отець Кордецький не прийняли його, як людину невідповідної гідності.

З того часу вражений у своєму самолюбстві пан Кукліновський зачаїв смертельну образу на захисників Ясної Ґури і вирішив усіма силами їм шкодити. Тому він зібрався в посольську місію не лише заради неї самої, а щоб усе оглянути, тут і там гниле зерно посіяти. Оскільки віддавна він знайомий із паном Чарнецьким, то наблизився до брами, яку стеріг саме він. Але пан Чарнецький тоді спав, а пан Кміциц його підміняв. Він впустив гостя і завів його в дефініторій.

Пан Кукліновський окинув оком знавця пана Анджея й упала йому дуже в око не лише постава, а й зразковий жовнірський вишкіл молодого юнака.

– Жовнір відразу справжнього жовніра впізнає, – зауважив гість, підіймаючи руку до шапки. – Я не сподівався, щоб святоші мали таких бравих офіцерів до послуг. Як звати, скажіть, будь ласка?..

У пана Кміцица, котрий з усіх сил тримався, щоб чогось лихого не набалакати, аж душа здригалася, особливо до поляків, котрі шведам служать. Проте він згадав недавній гнів отця Кордецькогo, зважив, яку той перемовам увагу приділяв, тому відказав холодно, але спокійно:

– Моє прізвище Бабинич, я давній полковник литовського війська, а тепер волонтер на службі Матері Божої.

– А я Кукліновський, також полковник, про мене ви мали б чути, бо колись лише одного військового з цим прізвищем і з цією шаблею, – тут шляхтич ударив себе в бік, – згадували не лише тут у Речі Посполитій, а й за кордоном.

– Вітаю! – підтвердив пан Анджей. – Я чув.

– Кажете, що ви з Литви?.. І там бувають славетні воїни. Ми це знаємо самі, бо й до нас відлуння слави дійшло з одного краю світу в інший. Чи не знали ви там такого собі пана Кміцицa?

Запитання було таким несподіваним, що пан Анджей закляк, як укопаний.

– А ви чому про нього питаєте?

– Бо він мені подобається, хоча особисто з ним і не знайомий. Бо ми схожі один на одного, як пара чобіт. Я завжди повторюю: двоє є (даруйте, пане) справжніх жовнірів у Речі Посполитій: я в Короні, а пан Кміциц у Литві. Пара голубів, еге ж?! А ви були з ним знайомі?

«Щоб ти здох»! – подумав пан Кміциц. Та, згадавши дипломатичний статус пана Кукліновськогo, вголос сказав:

– Особисто не знайомий. Але прошу увійти, пане, бо там уже рада зачекалася.

Сказавши це, вказав на двері, з яких привітати гостя вийшов один зі священиків. Пан Кукліновський увійшов із ним разом у дефініторій, але перед тим обернувся до пана Анджея.

– Мило мені буде, пане кавалере, – зронив він, – якщо і назад ви мене відведете, а не хтось інший.

– Я зачекаю тут на вас, – погодився пан Кміциц.

І залишився сам. За мить молодик став походжати туди-сюди швидкими кроками. Схвилювалася в ньому вся душа, і серце заливалося чорною кров’ю зі злості.

– Смола так не пристає до одягу, як неслава до імені! – бурмотів собі під ніс. – Цей негідник, цей тертий калач, цей зрадник сміє братом моїм називатися і за компанійця мене має. Ось чого я дочекався! Всі шибеники в прихильності мені зізнаються, і ніхто чесний без огиди не згадає. Мало ще я зробив, мало!.. Якби принаймні я міг цю шельму навчити. Не може бути інакше, я його запам’ятаю.

Нарада в дефініторії тривала довго. Стемніло. Пан Кміциц чекав.

Нарешті з’явився пан Кукліновський. Обличчя його не міг бачити пан Анджей, але з частого дихання зробив висновок, що місія провалилася і не припала перемовникові до шмиги, бо навіть до бесіди втратив натхнення. Шляхтичі якийсь час ішли мовчки. Але пан Анджей вирішив таки дізнатися правду, тому вдав співчуття:

– Так виглядає, що ні з чим повертаєтесь. Наші вперті священики, між нами кажучи, – тут він стишив голос, – погано роблять, бо ми вже захищатися не можемо.

Пан Кукліновський зупинився і потягнув його за рукав.

– То ви вважаєте, що погано вони роблять? Маєте клепку в голові, ой, маєте! Святоші підуть на тельбухи, обіцяю! Кукліновськогo не хочуть слухати, то послухають його меча.

– Бачите, пане, мені також не про них ідеться, – правив далі пан Кміциц, – а про місце, воно святе, немає тут що й казати!.. І чим пізніше здадуться, тим умови суворіші будуть. Хіба що правдою є те, як торочать, що в країні виникають заворушення, що тут і там починають шведів рубати і що хан на виручку йде. Якщо так, то Міллер мусить відступити.

– Чесно вам скажу: ласі на шведську юшку прокидаються в країні і, мабуть, у війську також!.. Про хана різне балакають! Але Міллер не відступить. За кілька днів важкі гармати до нас прибудуть. Викуримо цих лисиць із ями, а пізніше що буде, те й буде!.. Але ж і розум ви маєте!

– Ось і ворота! – озвався пан Анджей. – Тут я змушений із вами попрощатися. Хіба що ви схочете, щоб вас із валу звести?

– Зведіть, зведіть! Кілька днів тому ви стрельнули вслід посланцю!..

– Ох! Та що ви таке кажете?!

– Можливо, випадково. Але краще проведіть мене. Мені треба й вам кілька слів сказати.

– А мені вам.

– От і добре.

Вони вийшли за браму і поринули в темряву. Тут пан Кукліновський зупинився і, вхопивши знову пана Кміцицa за рукав, швидко заговорив:

– Пане кавалере, ви здаєтесь мені розсудливим і винахідливим, при цьому відчуваю у вас жовніра з крові та кості. Навіщо вам, із якого лиха, святош, а не військових триматися, навіщо панотцям прислуговувати?.. Краща в нас і веселіша компанія – келихи, кості, дівчата. Розумієте, про що я?

Тут він міцно стис плече парубка.

– Ця оселя, – правив він далі, тицяючи пальцем на твердиню, – згорає. І дурень той, хто з палаючого будинку не втікає. Ви, може, боїтеся, що зрадником вас обізвуть?.. Плюньте на тих, хто вас так назвуть! Ходіть до нашої компанії. Я, Кукліновський, це вам пропоную. Хочете – слухайте. Не хочете – то й не треба. Гніву не буде. Генерал прийме вас добре, я постараюся, а мені до серця ви припали і щиро вам це кажу. Весела компанія, ох, весела! Жовнірська вольниця в тому, щоб служити, кому хочеш. Що вам ті ченці! Якщо цнотливість перешкоджає, то її виплюньте! Пам’ятайте також і те, що і чесні в нас служать. Стільки шляхти, стільки панів. Хто може бути кращим? Хто там нашого Казимирка тримається? Ніхто! Один лиш Сапєгa Радзивіллa гнобить.

Пан Кміциц зацікавився.

– Сапєгa, кажете, Радзивіллa гнобить?

– Так і є. Суворо його там на Підляшші потріпав, а тепер у Тикоцині облягає. А ми не перешкоджаємо!

– Тобто?

– Бо шведський король бажає, щоб вони один одного перебили. Радзивілл ніколи не був надійним, лише про себе думав. А тепер, мабуть, ледве дихає. Якщо вже його облягали, то, мабуть, йому гаплик. Може, й загинув уже.

– І шведи не йдуть йому на порятунок?

– А хто піде? Король у Пруссії, бо там найважливіші справи. Електор раніше викручувався, а тепер навіть не пискне. У Великій Польщі війнонька. Віттемберґ потрібен у Кракові, Дуґлас із горянами має роботу, тому залишили Радзивіллa на поталу. Хай його там Сапєгa з’їсть. Зміцнів воєвода, це правда. Але прийде і на нього управа. Нехай Карл лиш із Пруссією раду дасть, то притисне потім хвоста Сапєзі. Тепер немає на нього ради, бо вся Литва за нього стоїть.

– А Жемайтія?

– Жемайтію Понтус Делаґарді тримає в руках, і міцні його пазурі, я це знаю!

– Але як же Радзивілл опустився, той, хто могутністю з королями рівнявся?

– Згасає вже його зірка.

– Дивні діла Твої, Господи!

– Інша війна на черзі. Але менше з цим! Ну, то як? Не зацікавила вас моя пропозиція, яку я вам зробив? Не пожалієте! Ходіть до нас. І бажано вже сьогодні, не роздумуйте довго, до післязавтра, до приходу великих гармат. Вони вам, мабуть, довіряють, якщо можете за ворота виходити, як ось тепер. Або з листами прийдіть і більше не повертайтеся.

– Ви мене тягнете на шведський бік, бо ви шведський посланець, – промовив раптом пан Кміциц, – не випадає вам інакше, хоч у душі, хто зна, що там собі думаєте. Є й такі, хто шведам служать, а в серці лиха їм бажають.

– Слово честі, – запевнив пан Кукліновський, – що я кажу щиро, і не тому, що дипломатичну функцію виконую. За брамою я вже не делегат і, якщо хочете, складаю добровільно зі себе посольські повноваження та кажу, як приватна особа: покиньте до дідька цю паскудну фортецю!

– То ви тепер приватна особа?

– Саме так.

– І я можу тепер приватно з вами спілкуватися?

– Про це я й кажу! Саме це пропоную.

– Тоді послухайте мене, пане Кукліновський, – тут пан Кміциц нахилився і зазирнув у самі очі забіяки, – ви шельма, зрадник, негідник, шкуродер і архісобака! Цього досить, чи я маю вам іще й в очі плюнути?

Пан Кукліновський здивувався до такої міри, що більше ніж хвилину тривала мовчанка.

– Що таке?.. Як?.. Я правильно почув?

– Ось маєш, собако, досить, чи ти хочеш, щоб я тобі ще й в очі плюнув?

Пан Кукліновський блиснув шаблею, але пан Кміциц згріб його своїми залізними лаписьками, викрутив лікоть, висмикнув шаблю, потім втелющив йому в обличчя, аж ляскіт пролунав у темряві, підправив із другого боку, крутнув його, як дзиґу, та, копнувши з усієї сили, вигукнув:

– Приватній особі, не дипломату!..

Пан Кукліновський покотився вниз, як камінь, випущений із балісти, а пан Анджей спокійно пішов до воріт.

Діялося це в тіні гори, тому з мурів важко було щось розгледіти. Проте за воротами пан Кміциц здибав нетерплячого отця Кордецькогo, котрий відразу ж відвів його набік і спитав:

– Що ви так довго робили з паном Кукліновським?

– У нас була приватна бесіда, – пояснив пан Анджей.

– Що ж він вам казав?

– Розповів мені, що інформація про хана правдива.

– Хвала Господу, котрий серця язичників навернути вміє і ворогів зробити друзями.

– Розповів також, що Велика Польща піднялася.

– Хвала Всевишньому!

– Що кварцяне військо щораз менше бажання має приєднуватися до шведів, що на Підляшшi воєвода вітебський Сапєгa побив зрадника Радзивіллa, маючи всіх чесних громадян у підпорядкуванні. Майже вся Литва за ним стоїть, за винятком Жемайтії, яку Понтус захопив.

– Хвала Богові! Нічого більше між собою ви не говорили?

– Ще б пак, намовляв мене пан Кукліновський, аби до шведів перейшов.

– Цього я й сподівався, – завважив Кордецький, – лихий він чоловік. І що ви йому відповіли?

– Це, бачите, преподобний oтчe, сказав він мені так: «Я складаю свої посольські обов’язки, які за брамою і так закінчуються, а намовляю вас як приватна особа». Я його ще для певності спитав, чи можу як приватній особі відповідати. Він підтвердив.

– І що тоді?

– Тоді я дав йому в пику, аж він униз покотився.

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

– Не гнівайтесь, панoтчe. Я це дуже дипломатично зробив, тому він там нікому й слова не писне, я впевнений!

Священик помовчав.

– З честю ви це зробили, я знаю! – сказав він за хвилину. – Єдине, що засмучує, то це те, що ви нового ворога собі нажили. Це страшний чоловік!

– Ех! Одним більше, одним менше!.. – зітхнув пан Кміциц.

Після цього він схилився до вуха пріора.

– Князь Богуслав, – зронив він, – ось хто мій головний ворог. Що мені там якийсь пан Кукліновський! Та я на нього навіть не плюну.