Текст книги "Потоп. Том II"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 35 страниц)

– Слухаюсь!

– На очі, як я і сказав, не попадайся, бо все одно тобі не повірить. Але якщо вже так станеться, то скажи все, що знаєш. А сам зважай на все і слухай. І стережись, бо якщо князь там і якщо тебе впізнає він або хтось із садиби, то тебе на палю посадять.

– Слухаюсь!

– Я б послав старого Кемличa, але він уже на тому світі, бо в бою загинув, а сини задурні. Вони підуть зі мною. Ти бував у Таурогах?

– Ні, ваше милосте.

– Поїдеш до Щучинa, звідти вздовж прусського кордону, ген аж до Тільзітy. Тауроги будуть за чотири милі звідти, по наш бік. Сиди в Таурогах доти, доки все не вивідаєш, а потім повертайся. Знайдеш мене там, де я буду. Розпитуй про татар і пана Бабиничa. А тепер іди спати до Кемличів!.. Завтра в дорогу!

Після цих слів Сорока вийшов, а пан Кміциц довго ще спати не вкладався, але втома таки його здолала. Тоді впав на ложе і заснув кам’яним сном.

Наступного дня він піднявся бадьорий, набагато міцніший, ніж учора. Вся оселя вже була на ногах і розпочалася звичайна буденна діяльність. Пан Кміциц пішов спочатку до канцелярії взяти повноваження й охоронну грамоту, потім відвідав Субагазі-бея, керівника представництва хана у Львові, і мав із ним тривалу бесіду.

Під час цієї розмови двічі занурював пан Анджей руку в калитку. Зате, коли виходив, Субагазі помінявся з ним шапкою, вручив йому пернач із зеленим пір’ям і кілька ліктів такої ж зеленої шовкової мотузки.

Забезпечений таким чином, повернувся молодик до короля, котрий саме з меси приїхав. Тож упав іще раз молодик до монарших ніг, після чого у супроводі Кемличів і пахолків подався аж за місто, де Акбах-Улан стояв зі загоном татар.

Старий татарин приклав, побачивши його, руку до чола, рота і грудей, але дізнавшись, ким є пан Кміциц і з чим приїхав, одразу ж спохмурнів. Обличчя його потемніло і налилося пихою.

– Оскільки король вас за провідника прислав, – правив до пана Анджея ламаною русинською мовою, – то будете мені дорогу показувати, хоч я і сам міг би потрапити туди, куди треба, а ви молоді і малодосвідчені.

«Наперед визначає, ким я маю бути, – подумав пан Кміциц, – але поки можна, використаю дипломатію». А вголос сказав:

– Акбах-Улане, король мене сюди командиром, а не провідником прислав. Тому вам скажу, що краще зробите, якщо волі його королівської величності не буде перечити.

– Татарами хан, а не король командує! – відрубав Акбах-Улан.

– Акбах-Улане, – повторив із натиском пан Анджей, – хан подарував вас королеві, наче собаку чи сокола презентував, тому зважайте, щоб вас, як собаку, на ланцюг не посадили.

– Алла! – вигукнув здивований татарин.

– Так що не дратуйте мене! – застеріг пан Кміциц.

Але очі Акбах-Улана кров’ю налилися. Якийсь час він навіть слова не міг із себе вичавити. Жили на його потилиці набубнявіли, рука вхопилася за кинджал.

– Kęsim!112112
  Kęsim (тур.) – рубати (голову).


[Закрыть] Kęsim! – крикнув він придушеним голосом.

Але й пан Анджей, хоч і обіцяв собі дипломатію, мав уже досить, тому що від природи був дуже запальний. Тож в одну мить кинуло ним щось так, немовби його гадюка вжалила, дужою рукою схопив татарина за рідку борідку та, задерши йому голову догори, так наче йому хотів щось на стелі показати, процідив крізь зуби:

– Слухай, козячий сину! Ти бажав би нікого над собою не мати, щоб палити, грабувати, різати!.. Провідником хочеш мене зробити! Ось тобі за провідника! Отримуй за провідника!

І приперши його до стіни, став товкти його голову об зруб. Відпустив бідолаху нарешті цілком одурілого, і той по ніж більше не сягав. Пан Кміциц, ідучи за потягом своєї гарячої крові, відкрив мимоволі найкращий спосіб переконання східних людей, котрі до невільництва звиклі. Тому в потовченій голові татарина, незважаючи на все обурення, що його душило, блиснула водночас думка, наскільки могутнім і владним має бути той лицар, котрий із ним, Акбах-Уланом, поводиться таким чином, і його скривавлені губи тричі повторили фразу:

– Bagadyr!113113
  Bagadyr (тур.) – богатир, так турки і татари часом називали слов’ян.


[Закрыть] Bagadyr! Bagadyr!

Пан Кміциц тим часом одягнув на голову шапку Субаргазі, витягнув зелений пернач, який досі навмисно тримав встромлений за пояс за спиною, і зауважив:

– Дивися сюди, рабе! Ось це!

– Алла! – верескнув переляканий Улан.

– Й ось це! – додав пан Кміциц, витягуючи мотузок із кишені.

Але Акбах-Улан і так уже лежав у його ногах і бив чолом. Годиною пізніше татари витягнулися довгим вужем у бік дороги, що веде зі Львова до Великих Очей, а пан Кміциц, сидячи на баскому коні, якого йому король подарував, підганяв загін татар, як вівчарський собака підганяє овець. Акбах-Улан глипав на парубка з переляком і здивуванням.

Татари, котрі зналися на воєнних людях, з першого погляду розпізнали, що під командуванням цього вождя їм вистачить крові та здобичі, тому йшли oхочe, зі співом і музикою.

Пану Кміцицу аж у серці защеміло, коли дивився на ті постаті, схожі на лісових звірів, бо одягнені були в кожухи та верблюжі кафтани вовною назовні. Хвиля диких голів хиталася в міру кінських рухів, але він лічив їх і міркував, що буде можна з такою потугою вчинити.

«Особливий це кінний загін, – міркував він собі, – і так мені здається, що ніби стадо вовків веду, але саме з такими можна буде пройти всю Річ Посполиту й усю Пруссію перетнути. Начувайся, княже Богуславе!»

Тут хвалькуваті думки почали приходити йому до голови, бо дуже вже був він хизуватися охочий.

«Дав же Бог людині спритність, – розумував далі. – Вчора я мав лише двох Кемличів, а сьогодні чотириста коней за мною чалапає. Хай лише танець розпочну, то матиму тисячу, а то і дві таких розбишак, щоб їх навіть мої давні компанійці не посоромилися б. Готуйся, княже Богуславе!»

Але за мить, для заспокоєння совісті, молодик додав:

«Але при цьому вітчизні та монархії прислужуся».

І зробився в нього чудовий настрій. Забавляло його також безмірно те, що шляхта, євреї, селяни, навіть більші загони посполитого рушення не могли першої миті стримати жах від вигляду його війська. А була мряка, бо відлига наситила вогким туманом повітря. Тому щоразу траплялося, що хтось під’їжджав занадто близько і раптом спостерігши, хто опинився перед ним, викрикував:

– Слово стало плоттю!

– Ісусе, Маріє, Йосифе!

– Татари! Орда!

Але татари минали спокійно брички, завантажені підводи, табуни коней і подорожніх. Інакше було б, якби вождь дозволив, але самовільно ніхто не смів когось чіпати, бо на власні очі бачили, як Акбах-Улан цьому вождеві особисто стремено тримав.

Тим часом Львів уже зник у далині за туманами. Татари припинили співати і загін рухався повільно поміж клубами пари, що здіймалася з коней. Враз кінський тупіт почувся за загоном татар.

За мить з’явилися двоє вершників. Один із них був пан Володийовський, а другий – орендар із Вонсоші. Обоє, минаючи загін, мчали просто до пана Кміцицa.

– Стій! Стій! – кричав субтильний лицар.

Пан Анджей притримав коня.

– Це ваша милість?

Пан Володийовський і собі осадив свою шкапину.

– Чолом! – промовив він. – Листи від короля! Один до вашої милості, а другий до воєводи вітебського.

– Але я до пана Чарнецькогo їду, а не до пана Сапєги.

– Прочитайте спочатку листа!

Пан Кміциц зламав печатку і прочитав:

«Дізналися ми через кур’єра, який свіжо від пана воєводи вітебського прибув, що пан воєвода не може в малопольський край вступити і з дороги знову на Підляшшя завертає, і це з причини князя Богуслава, котрий із великими силами при шведському королеві не залишається, а на Тикоцин і на пана Сапєгу вдарити замишляє. Що аж pars magna 114114
  Pars magna (лат.) – значна частина.


[Закрыть] сил пана Сапєги на заставах залишитися була змушена, тому ми наказуємо вам, щоб ішли з татарським комуніком панові воєводі на допомогу. А що і ваше жадання таким чином буде задоволене, то немає потреби вам дуже й наказувати. Другий лист віддайте панові воєводі, в якому пана Бабиничa, вірного слугу нашого, під захист воєводський, а насамперед Божій опіці доручаємо.

Ян-Казимир, король».

– Як Бог милий! На милість Божу! Оце щаслива для мене новина! – вигукнув пан Анджей. – Не знаю вже, як королеві і вашій милості маю за неї дякувати!

– Я особисто доправити послання викликався, – відказав низькорослий лицар, – аби підтримати вашу милість, бо бачив ваш біль, а також хотів переконатися, що листи точно дійдуть.

– А коли той кур’єр прибув?

– Ми саме обідали в короля, я, два пани Скшетуські, Харлампій і пан Заглоба. Навіть уявити собі не зможете, що там пан Заглоба нагородив, як про неквапливість Сапєги і про свої заслуги патякав. Досить того, що король аж рота роззявив, а обоє гетьманів за боки без упину трималися. Аж тут увійшов прислужник із листом, на котрого король відразу ж накинувся: «Йди до ката, – сказав він, – може, це погана новина, не зіпсуй мені радощів»! Але коли дізнався, що це від пана Сапєги, то взявся до читання. І справді лиху новину вичитав, бо підтвердилося те, про що вже давно торочили, що електор присяги всі зламав і безповоротно проти законного володаря зі шведським королем об’єднався.

– Ще один ворог, наче їх мало дотепер було! – вигукнув пан Кміциц і склав, як до молитви, руки. – Бoжe великий! Хай мені хоча б на тиждень пан Сапєгa в Княжу Пруссію дозволить з’їздити, то дасть милосердний Бог, що десяте покоління мене і моїх татар згадували будуть!..

– Можливо, що саме туди ви й підете, – припустив пан Міхал, – але спершу треба Богуслава здолати, бо саме через зраду електора не бракує йому людей і на Підляшшя йому йти дозволено.

– Ми зустрінемося, як сьогодні день, як Бог на небі, так ми зустрінемося! – блискав очима пан Анджей. – Навіть якби мені, пане, призначення на віленське воєводство привезли, то не заспокоїли б мене краще!

– Король також одразу ж вигукнув: «Готова для Єндрейкa експедиція, від якої душа його втішиться». Хотів за вами слугу посилати, але я заперечив: «Сам поїду, заодно й попрощаюся».

Пан Кміциц нахилився на коні та вхопив низькорослого лицаря в обійми.

– Брат стільки для мене не зробив би, скільки ваша милість зробила! Дай мені, Господи, колись віддячити!

– Тa… Та я ж колись розстріляти вас хотів!

– Бо тоді на щось краще я й не заслуговував. Дурниці це! Хай мене в першій битві зарубають, якщо між усім лицарством когось більше за вас шаную!..

Воїни потиснули один одному руки на прощання, а пан Міхал сказав:

– Будьте обережні з Богуславом! Бережіться, бо з ним нелегко!

– Одному з нас уже смерть записана!

– Гаразд!

– Ех, якби ж то ви, які до шаблі геній, свої таємниці мені відкрили! Що ж! Немає на це часу!.. Але і так янголи мені допоможуть, і кров його побачу, хіба що раніше очі мої заплющаться назавжди для денного світла.

– Боже, помагай!.. Щасливої дороги!.. І дайте там перцю зрадникам-пруссакам! – попросив пан Володийовський.

– Будьте певні. Остогидіє їм лютеранство!

Тут пан Міхал кивнув панові Рендзяну, котрий у той час із Aкбах-Уланом балакав, давні заслуги пана Кміцицa у війні з Хованським розбовкував, після чого обоє повернулися до Львова.

Пан Анджей, своєю чергою, розвернув на місці загін татар, як візник фірою править, і подався просто на північ.

Розділ XXXIV

Хоча татари, а особливо з Добруджі, навчені були озброєним воїнам у полі опір чинити, але найулюбленішою для них війною було вбивство беззахисних, забирати жінок і чоловіків у ясир, а насамперед грабунок. Багато хто нудився дорогою в цьому чамбулі, який вів пан Кміциц, бо під залізною його рукою дикі воїни мусили на баранців обернутися, тримати ножі в піхвах, а погашені трути і скручені аркани – в бесагах, хоча спочатку й обурювалися.

Біля Терноґрода кільканадцятеро навмисно відстали, щоб «червоного півня» в Хмелевську пустити та порозважатися з молодицями. Але пан Анджей, котрий уже до Томашева просунувся, повернувся на перший же відблиск пожежі і наказав винних повісити. А Акбах-Уланa так опанував, що той не лише опір не чинив, але квапив, аби засуджених швидше вішали, бо інакше bagadyr гніватиметься. З того часу «баранці» йшли спокійно, збиваючись у тісні купи по селах і містечках, аби на когось підозра не впала. А екзекуція, хоч її й дуже суворо провів пан Кміциц, не збудила навіть проти нього невдоволення чи ненависті, бо таке вже було щастя розбишаки, що завжди підлеглі стільки мають до командира любові, скільки страху.

Правда, пан Анджей і їх кривдити не дозволяв. Край був помітно поруйнований недавнім нападом Хмельницького та спустошений Шереметєвим, тому з провіантом і фуражем до збору нового врожаю було важко, але татарам нічого не бракувало, а в Криниці, коли місцеві жителі опір вчинили і не хотіли жодного їдла дати, наказав кількох пан Анджей висікти батогами, а підстаросту ударом oбушкa приклав.

Сподобалося це ординцям без міри, з приємністю слухали верески битих криничан, балакали між собою:

– Ех, сокіл наш Кмітах, не дасть своїм баранцям кривду вчинити!

Достатньо сказати, що вони не лише не схудли, а й розпаслися – люди і коні. Старий Улан, помітно погладшавши, дивився зі щораз більшим подивом на молодика і язиком цмокав.

– Якби мені сина Aллах дав, я хотів би мати такого. Тоді не помер би на схилі років від голоду в улусі! – повторював він.

Але пан Кміциц інколи штурхав його легенько кулаком у живіт і жартував:

– Слухай, свинтусе! Якщо тобі шведи черево не розітнуть, то всі комори в нього поховаєш!

– І де ті шведи? Луки нам зігниють, тятиви спорохнявіють, – відповів Улан, котрий уже затужив за війною.

Так просувалися вони вперед тією частиною країни, до якої шведська нога вступити не встигла, далі тією, в якій були свого часу гарнізони, але вже їх конфедерати повиганяли. Зустрічали натомість всюди менші та більші групи шляхти, що тягнулися озброєні з усіх усюд, і не менші гурти селян, які не раз заступали їм загрозливо дорогу і яким часто важко було пояснити, що мають справу з друзями та слугами польського короля.

Дійшли вже нарешті до Замостя. Дивувалися татари, побачивши цю потужну фортецю, а їм ще й повідомили, що недавно зупинила вона всю могуть Хмельницького.

Пан Ян Замойський, власник маєтку, дозволив їм на знак великої прихильності та милості зайти до міста. Впустили їх через Щебжешинські ворота, інша назва Цегляні, тому що двоє інших були з каменю. Сам пан Кміциц не сподівався побачити нічого схожого і не міг позбутися подиву від вигляду широких вулиць, за італійською модою під лінію рівномірно мурованих, від вигляду прекрасної академічної колегії та бурс, замку, мурів, гігантських гармат і всілякого іншого «спорядження». Мало хто з магнатів міг рівнятися з онуком великого канцлера, як мало яка фортеця – зі Замостям.

Але найбільше захопилися ординці, коли побачили вірменську частину міста. Ніздрі їхні жадібно втягували запах сап’яну, який виробляли на мануфактурах винахідливі прибульці з Кaффи, й очі пожирали бакалію, східні килими, пояси, гострі шаблі, кинджали, луки, турецькі лампи й усілякі інші коштовності.

Сам пан коронний підчаший115115
  Підчаший – в середньовіччі особа, відповідальна за монаршу пивницю.


[Закрыть] дуже припав до серця панові Анджею. Був це справжній володар у своєму маленькому королівстві в Замості: людина в літах, дуже гожий, хоч і дещо хирлявий, бо замолоду не надто природні інстинкти гамував. Завжди, однак, любив слабку стать, а здоров’я його не настільки було ослаблене, щоб веселощі зникли з його обличчя. Досі не одружився, хоча найродовитіші доми в Речі Посполитій відчиняли перед ним широко двері, запевняв, що не може достатньо гарної дівчини в них знайти. Знайшов її трохи пізніше, в особі молодої французької панночки, котра, хоч і в іншого була закохана, віддала йому без вагання за його багатства свою руку, навіть не здогадуючись, що той перший, котрим погордувала, прикрасить колись королівською короною свою і її голову.

Господар Замостя не відзначався великою метикуватістю, мав її стільки, скільки сам потребував. За милістю та посадами не ганявся, хоча вони самі до нього йшли, а коли друзі відчитували його, що шляхтичу природних амбіцій бракує, відповідав:

– Неправда, що мені їх бракує, бо я маю більше, ніж ті, хто кланяється. Навіщо мені придворні пороги оббивати? У Замості я не лише Ян Замойський, а й замойський собі пан.

Тому його всюди називали Собіпаном, і цим прізвиськом він був дуже задоволений. Радо також вдавав простака, хоч виховання отримав витончене і молодість у мандрівках по чужих краях провів. Сам називався звичайним шляхтичем і багато про убогість свого «стану» просторікував, може, тому, щоб йому інші перечили, а може, щоб його мізерність не помітили. Врешті це був чесний чоловік і кращий син Речі Посполитої, ніж багато інших.

А як він припав до серця панові Кміцицу, так і той йому, тому його у замкові покої запросив і гостив, бо також любив, аби його гостинність вихваляли.

Пан Анджей познайомився в замку з багатьма знаменитими особами, насамперед із княгиню Ґризельдою Вишневецькою, сестрою пана Замойськогo й удовою великого Яреми, свого часу найбільшого воїна Речі Посполитої, котрий, однак, вояцьке своє щастя під час козацького бунту втратив, тому княгиня сиділа в Замості на милості брата Янa.

Але була це жінка настільки прекрасна, величава та порядна, що пан Ян першим порошинки з неї здував і водночас боявся її, як вогню. Не було ще такого випадку, щоб волі її не задовольнив або щоб із нею у важливих справах не порадився. Придворні навіть подейкували, що це княгиня насправді править Замостям, армією, скарбами та братом, паном старостою. Але вона не хотіла користуватися своєю перевагою, усією душею віддана тузі за чоловіком і вихованню сина.

Син той саме недавно з віденської садиби на короткий час у країну повернувся і перебував при ній. Був то молодик у розквіті років. Але даремно пан Кміциц шукав у ньому тих ознак, які син великого Яреми носити на обличчі мав би.

Постать молодого княжича була граційна, велике обличчя одутле, випуклі очі зиркали несміливо, рот мав товстий, вологий, як у людей, схильних до радощів столу. Довге та чорне, як вороняче крило, волосся спадало йому аж на плечі, крім кольору волосся успадкував від батька і смаглявість шкіри обличчя.

Ті, хто були до нього ближчі, запевняли, однак, пана Анджея, що молодий князь має шляхетну душу, ерудицію та чудову пам’ять, завдяки якій майже всіма мовами спілкуватися може, і що лише певна обтяжливість тіла та духу, а також природна ненаситність у їжі є вадами цього незвичайного панича.

Якось, затягнений у розмову з ним, переконався полковник, що князь не лише тямущий, дотепний і влучно судить про все, але має й дар прихиляти до себе людей. Пан Кміциц полюбив його в ході першої ж розмови таким почуттям, в якому найбільше є жалю. Відчув, що дав би багато, щоб до цього сироти повернулася чудова доля, яка йому за правом народження належалася.

Але впевнився й також на першому ж обіді, що правдою було те, що подейкували про обжерливість Міхалa. Молодий князь волів не думати ні про що інше, лише про їжу. Вибалушені очі його стежили неспокійно за кожною стравою, а коли йому приносили таріль, набирав величезні купи на свою тарілку, їв жадібно, плямкаючи губами, як лише ненажери їдять. Мармурове обличчя княгині від цього вигляду наповнювалося ще більшим смутком. Панові Анджею стало настільки ніяково, що він відвів погляд і глянув на пана Собіпанa Замойськогo.

Але пан староста калуський не дивився ні на князя Міхалa, ні на свого гостя. Пан Кміциц простежив за його поглядом і за плечем княгині Ґризельди побачив справді дивовижне явище, якого не зауважив досі.

Була це маленька дівоча голівка, біла, як молоко, прекрасна, як троянда, і гарненька, як образочок. Невисоке, в’юнкими кучериками прикрашене чоло, а швидкі оченята стригли на офіцерів, котрі сиділи навколо пана старости, не минаючи і його самого. Нарешті вони зупинилися на панові Анджею і дивилися на нього так кокетливо і вперто, немов хотіли усередину його серця зазирнути.

Але пана Кміцица важко було збентежити, тому почав у відповідь споглядати в ці очі зовсім зухвало, а потім штовхнув у бік пана Шурськогo, котрий сидів поряд, поручика надвірної панцерної хоругви ординацької116116
  Ординація – зібрання особливих правових норм і правил, що їх видавали сейм, король або колегіальні державні органи Речі Посполитої. Ординації вилучалися зі сфери дії загальних норм права й отримували особливий правовий статус. Для ординації передбачався спеціальний статут, згідно з яким увесь маєтковий комплекс переходив у спадок до старшого сина, а його успадкування жінкою не допускалося. Замойська ординація виникла 1589 року.


[Закрыть], і спитав упівголоса:

– А це що за вертихвістка?

– Шановний пане, – гостро глянув на нього пан Шурський, – не розмовляйте легковажно, якщо не знаєте, про кого балакаєте. Ніяка це не вертихвістка, а панна Ганна Борзобагата-Красенськa. Й інакше її не називайте, якщо не хочете потім про це пожаліти!

– Ви, мабуть, не знаєте, що вертихвістка це така птаха, дуже гарненька, тому жодної образи в такому прізвиську немає, – відказав, сміючись, пан Кміциц. – Але з вашого захоплення можна зробити висновок, що ви закохані!

– А хто тут не закоханий? – буркнув нечемно пан Шурський. – Сам пан староста ледве очі не виглядить і як на шилі сидить.

– Бачу це, бачу!

– Що ви там бачите!.. Він, я, Грабовський, Столонґевич, Коноядський, Рубецький із драгунів, Печинґа – всіх полонила. І з вами станеться те саме, якщо тут на довше залишитесь. Їй і двадцяти чотирьох годин буде досить!

– Ех, пане-брате! Не дала б вона раду і за двадцять чотири місяці!

– Не може бути? – обурився пан Шурський. – То ви з бронзи, чи що?

– Ні! Бо якщо хтось останній таляр із кишені вам украде, то більше немає потреби боятися злодія.

– Хіба що так! – погодився пан Шурський.

Та пан Кміциц раптом спохмурнів, бо йому власний смуток на гадку прийшов, тому більше не звертав уваги, що чорні оченята щораз пильніше на нього дивилися, немовби питаючи: «Як тебе звати і звідки ти взявся, молодий лицарю?»

А пан Шурський не вгавав:

– Свердлить, свердлить!.. Свердлила так і мене, поки до серця не дісталася. А тепер навіть не гляне!

Пан Анджей вийшов зі задуми.

– Чому ж хтось із вас не одружиться з нею в біса!

– Бо один одному перешкоджає!

– Бa, ця дівчина готова осісти на коші. Хоч, щоправда, в цій груші білі зернята ще мали б бути.

На це пан Шурський лише витріщився і, нахилившись до вуха пана Кміцицa, промовив дуже таємничо:

– Кажуть, що їй двадцять п’ять років, чесне слово! Ще до гультяйського бунту вона вже була в княгині Ґризельди.

– Диво над дивами, а я не дав би її більше шістнадцяти, ну, вісімнадцять від сили!

Тим часом «об’єкт» здогадався, либонь, що про нього мова, бо палаючі оченята накрили повіки і лише скоса стріляли в пана Анджея, ніби питаючи: «Хто ж то такий вродливий? Звідки ж ти взявся?»

А той мимоволі почав підкручувати вуса.

Після обіду взяв його за лікоть пан староста калуський, котрий зауважив придворні манери пана Кміцицa, тому ставився до нього, як до небуденного гостя.

– Пане Бабинич, – спитав він, – ви мені казали, що з Литви родом?

– Так і є, пане старосто.

– А розкажіть мені, чи ви часом не знайомі з такими собі Підбийп’ятами?

– Особисто не знайомий, бо нема вже їх на світі, принаймні тих, котрі Зірвикаптуром117117
  Зірвикаптур – польський шляхетський герб.


[Закрыть] запечатували. Останній під Збаражем поліг. Був це був найбільший лицар, котрого Литва народила. Хто ж у нас Пібийп’ят не знає?

– Чув і я про це, тому й питаю. Бо є у відповідальності моєї сестри одна панночка, така собі Борзобагата-Красенськa. Порядна родина!.. Була вона нареченою цього пана Підбийп’яти, котрого убили під Збаражем. Сирота, без батька та матері, і хоч сестра княгиня дуже її любить, а я, природним опікуном сестри будучи, тим самим маю цю дівчину в опіці.

– Приємна це опіка! – закинув пан Анджей.

Пан староста калуський усміхнувся, підморгнув і цмокнув язиком.

– Що? Марципан, еге ж?..

Але, спохватившись, що видає себе, зробив серйозне обличчя.

– Зрадник! – промовив він наполовину жартома, а наполовину всерйоз. – Хотіли мене на чисту воду вивести, ледве не проговорився!..

– Про що? – спитав пан Кміциц, пильно глянувши йому в вічі.

Тут Собіпан нарешті збагнув, що в дотепності з гостем не може сперечатися, тому продовжив попередню лінію.

– Цей пан Пібийп’ята, – завважив він, – записав їй якісь садиби там, у ваших краях. Назв я не пам’ятаю, бо чудернацькі: якісь Балтупи, Сируцяни, Мишикішцi, словом, все, що мав. Далебі, не згадаю. П’ять чи шість фільварків.

– Бa! Та що там фільварки. Пан Пібийп’ята був чоловіком дуже заможним, і якби ця панна всі його маєтки колись отримала, то могла б мати власний двір і між сенаторами собі чоловіка шукати.

– Так вважаєте? То ви знаєте ті села?

– Знаю лише Любовичі та Шепути, бо вони біля моїх маєтків лежать. Лише лісової межі буде миль зо дві, а польової та земельної – ще раз стільки.

– А де це?

– У Вітебському воєводстві.

– Ох, далеко! Не варто й город городити, та ті краї ще й під ворогом.

– Коли ворогів виженемо, то й до маєтків дійдемо. Але Підбийп’яти мають власність і деінде, наприклад, у Жемайтії дуже великі, я знаю про їхнє добро, бо й там маю також шматок землі.

– Бачу, що і ваша власність – не торба січки?

– Ніякої зараз від цього користі. Але чужого мені не треба.

– Порадьте мені, пане, як би цю дівчину на ноги поставити?

Пан Кміциц засміявся.

– Краще про це радити, ніж про щось інше. Найкраще до пана Сапєґи вдатися. Якби він би справу взяв до серця, то як воєвода вітебський, найвпливовіша в Литві особа, багато чого міг би добитися.

– Міг би він повідомлення до трибуналів порозсилати, що це за заповітом панні Борзобагатій записано, щоб інша рідня не зазіхала?

– Чому б ні? Але трибуналів тепер немає, а пан Сапєгa що інше має в голові.

– Можна б дівчину у його руки та під опіку віддати. Маючи її на очах, швидше б для неї щось зробив.

Пан Анджей здивовано поглянув на пана старосту. «Який його інтерес, що хоче її звідси позбутися?» – подумав він. Староста ж правив далі:

– Важко, звісно, в таборі, в наметі пана воєводи вітебського жити, але вона могла б при доньках воєводи залишатися.

«Не розумію! – міркував пан Кміциц. – То він справді хотів їй бути лише опікуном?»

– З цим є одна проблема, як би її туди в теперішні неспокійні часи доправити. Потрібно з кількасот людей, а я Замостя оголяти не можу. Якби ж я міг знайти когось, хто б її безпечно довіз. Чи могли б ви за це взятися, бо все одно до пана Сапєги їдете. Я дав би вам листи, а ви дали б мені слово, що її безпечно довезете.

– І мені доведеться її до пана Сапєги супроводжувати? – щиро здивувався пан Анджей.

– Чи це така вже й неприємна місія?.. Хоч би якісь почуття дорогою не виникли?

– Еге! – сказав на те пан Кміциц. – Вже мої почуття хтось інший орендує, і хоч ренти мені не платить, але орендаря змінювати не планую.

– Тим краще, тим спокійніше її вам доручу.

Запанувала мовчанка.

– Що? Взялися б? – спитав староста.

– Я ж із татарами йду.

– А мені розповідали, що татари вас більше від вогню бояться. Ну, що? Беріться.

– Гм! Чому б ні, якщо вашій вельможності послугу можу таким чином надати. Однак…

– Ага! Ви думаєте, що треба, щоб княгиня дозвіл дала. Дасть! Як мені Бог милий! Бо уявіть собі, вона мене підозрює.

Тут пан староста взявся щось довго шепотіти на вухо пану Кміцицу, аж нарешті додав уголос:

– Бо дуже вже на мене вона заповзялася, а я й вухом не повів, аби з бабами воювати! Ех! Та я би краще волів шведів під Замостям. Але матиме найкращий доказ того, що я нічого лихого на гадці не маю, позаяк сам панночку хочу звідси випровадити. От вона здивується, чи не так? Ну! За першої ж нагоди про це з нею побалакаю.

Сказавши це, староста повернувся і пішов, а пан Анджей дивився йому вслід і бурчав:

– Якісь інтриги, пане старосто, заплітаєте, і хоч мети не збагну, та сильце бачу добре, бо інтриган із вас нікудишній.

Пан староста був дуже задоволений собою, хоч добре тямив, що лише половина роботи виконана, а залишалася ще одна, настільки складна, що від однієї думки про неї його охоплювали сумніви, і навіть страх. А треба було лише отримати дозвіл княгині Ґризельди, суворості та проникливого розуму котрої боявся пан староста всією душею.

Однак почавши, прагнув якнайшвидше довести справу до кінця, тому вже вранці наступного дня, після меси, після сніданку і після огляду найманої німецької піхоти подався чоловік у покої княгині.

Застав її саму, коли та гаптувала ризу для колегії. За нею Ганнуся мотала розвішений на двох кріселках шовк. Другий моток рожевого кольору завісила собі на шию і швидко перебираючи руками, бігала довкола крісел, моторно звиваючи нитку.

Обличчя пана старости посвітліло, як тільки її побачив, але мерщій зробив серйозний вираз і, привітавшись із княгинею, ніби знічев’я почав:

– Той пан Бабинич, котрий сюди з татарами приїхав, він литовець. Впливовий чоловік і дуже ввічливий, а лицар, мабуть, за покликанням. Ти зауважила його, пані сестро?

– Ти ж сам його до мене приводив, – байдуже відреагувала княгиня Ґризельдa. – Чесне обличчя має і видається добрим жовніром.

– Я розпитував його також про ті маєтки, записані панні Борзобагатій. Каже, що їх майже можна з Радзивіллівськими рівняти.

– Дай, Боже, Ганнусі. Легше їй буде сироті, а потім і молодиці, – погодилася пані.

– Є лише periculum118118
  Periculum (лат.) – ризик.


[Закрыть], аби дальша рідня їх не розтягнула. Пан Бабинич каже, що воєвода вітебський міг би, якби схотів, цим зайнятися. Чесний він чоловік і до нас дуже прихильний, я б такому навіть власну доньку доручив. Досить йому було б повідомлення до трибуналу послати і про опіку заявити. Але пан Бабинич переконаний, що у такому разі панна Ганна мала б особисто поїхати в ті краї.

– Куди? До пана Сапєги?

– Або до панянок Сапєжанок, аби там була, щоб формальна процедура могла бути зроблена.

Староста фантазував цієї миті про «формальну процедуру», правильно вважаючи, що княгиня прийме цю фальшиву монету за чисту. Вона поміркувала якусь хвилину і поцікавилася:

– Як же їй туди тепер їхати, коли шведи на дорогах?

– Маю інформацію, що з Любліна вже вступилися. Вся територія з цього боку Вісли вільна.

– І хто ж би Ганку до пана Сапєги відвіз?

– Та навіть той же пан Бабинич.

– З татарами? Побійся Бога, пане брате, та це дикий і неслухняний люд.

– А я не боюся, – зробила реверанс Ганнуся.

Але княгиня Ґризельдa зметикувала вже, що пан брат прийшов із якимось уже готовим планом, тому витурила панночку, а сама запитально поглянула на пана старосту. Той наче собі самому розповідав:

– Oрдинці до смерті пана Бабинича бояться. Вішає їх навіть за найменшу непокору.

– Я не можу таку експедицію дозволити, – засумнівалася княгиня. – Дівчина чесна, але баламутна, і легко в людях запал породжує. Сам це знаєш найкраще. Ніколи б не доручила її молодій і невідомій особі.

– Зовсім він не невідомий там, бо хто ж про Бабиничів не чув, як про родовитих і статечних людей (ніколи раніше в житті пан староста про Бабиничів не чув). Зрештою, – продовжував він, – ти могла б їй котрусь зі статечних жінок до компанії додати, то й формальності були б збережені. А за пана Бабиничa я ручаюся. І скажу тобі, пані сестро, що має він у тих краях наречену, в котру по вуха, як сам каже, закоханий. А хто закоханий, тому що інше в голові. І річ у тому, що друга така нагода не скоро може випасти. Натомість може маєтки дівчина втратити і на зрілі роки залишитися без стріхи над головою.