Текст книги "Потоп. Том II"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 35 страниц)

А нічна тиша, яку раз порушили, не повернулася вже аж до білого дня. З мурів били гармати, на шведських позиціях тривала неабияка метушня. Ворог, не втямивши добре ще своєї поразки, не знаючи, звідки ворог підійти може, втік із найближчих до монастиря шанців. Цілі полки блукали в розпачливому безладі аж до ранку, часто приймаючи своїх за ворогів і даючи один в одного залп. Навіть у головному таборі солдати й офіцери покинули намети та залишалися просто неба, чекаючи, коли вже ця жахлива ніч скінчиться. Тривожні звістки ширилися з вуст у вуста. Подейкували, що підмога надійшла, інші переконували, що всі ближні шанці вже здобуті.

Міллер, пан Садовський, князь Гессенський, Вжещович і всі вищі офіцери вдавалися до надлюдських зусиль, аби привести до тями перелякані полки. Водночас на монастирські залпи відповіли вогняними ядрами, щоб розсіяти темряву і дозволити зібратися докупи.

Одне ядро приземлилося на даху каплиці, але ковзнуло про крутому схилу і повернулося з гуркотом до табору, розкидаючи в повітрі потік полум’я.

Нарешті скінчилася ця неспокійна ніч. Монастир і шведський табір стихли. Ранок забілив церковні бані, черепиця повільно набувала червоної барви. Розвиднилося.

Тоді Міллер на чолі свого штабу під’їхав до здобутих шанців. Могли, щоправда, з монастиря побачити його і дати залп, але старий генерал не зважав на це. Хотів власними очима оглянути всю шкоду, полічити полеглих. Штаб їхав за ним. Усі були збентежені, засмучені та серйозні. Доїхавши до шанців, злізли з коней і стали дряпатися нагору. Сліди боротьби виднілися всюди, нижче, під гарматами, темніли перекинуті намети. Деякі стояли ще розчахнуті, порожні, тихі.

Купи тіл лежали густо між наметами. Напівголі трупи, обдерті, з виряченими очима, зі застиглим жахом у мертвих зіницях. Жахливе було видовище. Вочевидь, всіх цих людей застали в глибокому сні. Дехто не був взутий, мало хто стискав рапіру в мертвій руці, жоден майже не мав ні шолома, ні капелюха. Одні лежали в наметах, особливо з боку входу. Вони, мабуть, заледве встигли прокинутися. Інших біля самих запон наметів застала смерть, в мить, коли хотіли рятуватися втечею. Навколо було дуже багато тіл, а в деяких місцях такі купи, що можна було б вирішити, що це якесь стихійне лихо винищило цих солдатів. Але глибокі рани на обличчях і грудях, деякі лиця закіптюжені від пострілів зблизька, так що весь порох не встиг згоріти, свідчили аж надто явно, що це людська рука вчинила цю розруху.

Міллер піднявся вище, до гармат. Вони стояли німі, позатикані цвяхами, не грізніші вже навіть за пеньки. На одному лафеті лежало тіло каноніра, майже навпіл перетяте страшним замахом коси. Кров залила лафет і утворила під ним обширну калюжу. Міллер оглядав усе ретельно, мовчки, насупивши брови. Ніхто з офіцерів не посмів цю мовчанку порушити.

Як же було втішати старого генерала, котрого в результаті його ж безпечності побили, як новачка? Була це не лише поразка, а й ганьба, адже сам генерал цю твердиню курником називав і обіцяв її між пальцями розкришити. Бо він мав дев’ять тисяч війська, а з того боку стояло двісті захисників. Бо генерал той був воїном з крові та кості, а його здолали ченці. Важко почався для Міллера цей день.

Тим часом підійшли піхотинці й узялися тіла виносити. Четверо з них, котрі несли на ряднині тіло, зупинилися перед генералом без наказу. Міллер кинув погляд на полотно й очі заплющив.

– Де Фоссіс, – зронив він глухо.

Заледве ті відійшли, як підійшли інші. Цього разу пан Садовський підійшов до них і покликав здалеку, звертаючись до штабу:

– Горнa несуть!

Але Горн ще був живий, і його ще очікували довгі дні жахливих мук. Селянин, котрий його підрізав, досягнув воїна лише кінцем коси, але удар був такий страхітливий, що розтяв йому грудну клітку. Проте поранений зумів навіть залишитися при свідомості. Помітивши Міллера і штаб, усміхнувся, хотів щось сказати, але замість слів виплюнув із рота рожеву піну, після чого закліпав сильно очима і знепритомнів.

– Занесіть його до мого намету! – наказав Міллер. – Нехай мій медик перев’яже його негайно!

Потім офіцери почули, як командувач сказав сам собі:

– Горн, Горн… Уві сні його сьогодні я бачив. Відразу ж звечора. Страшна, незбагненна річ.

І втупивши погляд у землю, глибоко замислився. Від задуми його відволік переляканий голос пана Садовського:

– Генерале! Пане генерале! Дивіться, ваша гідносте! Там, там… монастир…

Міллер поглянув і сторопів.

День уже був повний і погожий, лише туман висів над землею, але небо було чисте та рум’яне від уранішньої зорі. Білий туман заслоняв верхівку Ясної Ґури і відповідно до звичного порядку речей мав затуляти й костел. Проте через неймовірне природне явище костел разом із вежею наче ширяв не лише над скелею, а й над туманом, високо-високо, ніби повністю відколовся від свого фундаменту і завис у небесній блакиті.

Лемент жовнірів сповістив, що й вони помітили це явище.

– Це туман створює таку ілюзію! – крикнув Міллер.

– Туман лежить під костелом! – не погодився пан Садовський.

– Дивовижна річ, але цей костел вдесятеро вищий, ніж був учора, і завис у повітрі, – прошепотів князь Гессенський.

– Вгору ще більше йде! Вгору і вгору! – репетували солдати. – З очей зникає!..

І справді, туман, що висів на скелі, став підійматися, наче якийсь стовп диму до неба, костел же був, немовби насаджений на вершечок цього стовпа, підіймався щораз вище, а вже ген під самими хмарами заслоняла його все більша біла завіса. Можна було сказати, що розсіювався, розпливався, мутнів, і врешті-решт повністю щез із очей.

Міллер звернувся до офіцерів, а в очах його було здивування разом зі забобонним страхом.

– Визнаю, панове, – оголосив він, – що схожого феномена ніколи в житті не бачив. Цілком це суперечить природі, мабуть, це чари папістів.

– Я чув, – зауважив пан Садовський, – вигуки солдатів: «Як тут стріляти в таку фортецю?» Справді, не знаю як!

– Але що тепер буде, шановне панство? – скривився князь Гессенський. – Чи є той костел там у тумані, чи його вже й немає?

І стояли вони довго, здивовані, мовчазні, аж князь Гессенський резюмував:

– Хоч би й було це природне явище, в будь-якому разі не ворожить воно нам добра. Дивіться, панове, від часу, як ми сюди прибули, не просунулися навіть на крок уперед!

– Ти бa! – зронив пан Садовський. – Якби ж то тільки не просунулися! Правду кажучи, ми зазнаємо поразку за поразкою. А сьогоднішня ніч – найгірша. Відбила бажання солдатам, вони втрачають відвагу і мляво починають діяти. Ви, панове, й поняття не маєте, що там гомонять у полках. Діються при цьому й інші дивні речі: вже довший час ніхто поодинці, і навіть по кілька людей не можуть виткнутися з табору, а хто на таке відважився, то наче у воду канув. Хтось сказав би, що вовки чигають біля Ченстохови. Сам я нещодавно послав хорунжого з трьома людьми до Велюня по теплий одяг і з того часу про них ні слуху ні духу!..

– Гірше буде, коли зима прийде. Вже зараз ночі бувають нестерпними, – додав князь Гессенський.

– Туман рідіє! – раптом зауважив Міллер.

І справді, здійнявся вітер і почав розвіювати туман. Відтак щось стало проявлятися, нарешті зійшло сонце і повітря очистилося.

Фортечні мури окреслювалися розмито, потім випірнув костел, монастир. Все стояло там, де й раніше. Твердиня була спокійна і тиха, немовби в ній нікого не було.

– Генерале, – енергійно промовив князь Гессенський, – пробуйте, ваша гідносте, ще домовитися. Треба вже з цим закінчувати!

– А якщо перемови ні до чого не приведуть, то ви порадите облогу зняти? – спитав понуро Міллер.

Офіцери мовчали. За мить пан Садовський наважився взяти слово:

– Ваша гідність сама знає, що найкраще робити.

– Знаю, – відрубав гордо Міллер, – і вам скажу: я проклинаю день і годину, в які сюди прибув, а також радників, – тут він пронизав поглядом пана Вжещовичa, – котрі мене до цієї облоги схилили. Знайте ж, однак, що після всього того, що сталося, я не відступлю, поки від клятої фортеці купу руїн не залишу або сам не поляжу!

Нехіть з’явилася на обличчі князя Гессенського. Він ніколи не поважав занадто Міллера, а всі його слова вважав пустопорожньою вояцькою бравадою. Не на часі це після розвалених шанців, трупів і виведених із ладу гармат. Тому він звернувся до командувача з помітним сарказмом:

– Генерале, ваша гідність не може такого обіцяти, бо ви відступите від першого наказу короля, або пана маршала Віттемберґa. А часом обставини вміють наказувати не гірше за королів і маршалів.

Міллер насупив свої густі брови; побачивши це, пан Вжещович залопотів:

– Тоді спробуймо домовитись. Вони здадуться. Не може бути інакше!

Подальші його слова заглушив веселий подзвін, що кликав на вранішню месу в ясноґурському костелі. Генерал разом із штабом від’їхали неквапливо до Ченстохови, але ще не доїхали до головної квартири, як прибув офіцер на спіненому коні.

– Це від маршала Віттемберґa! – оголосив Міллер.

Офіцер віддав йому листа. Генерал зламав швидко печатки і, пробігши послання очима, вимовив розгублено:

– Ні! Це з Познані. Лихі вісті. У Великій Польщі шляхта підіймається, простолюд єднається з нею. На чолі руху стоїть Кшиштоф Жеґоцький, котрий хоче йти на допомогу Ченстохові.

– А я казав, що ці постріли прозвучать від Карпат аж до Балтики, – буркнув пан Садовський. – Цей народ швидкий до змін. Ви ще не знаєте поляків, пізнаєте їх лише пізніше.

– Гаразд! Час із ними познайомитись! – вибухнув Міллер. – Я волію відкритого ворога, ніж фальшивого союзника. Самі здалися, а тепер за зброю хапаються. Гаразд! Відчуєте ще нашу зброю!

– А ми їхню, – буркнув пан Садовський. – Пане генерале, треба домовитися з Ченстоховою. Пристаньмо на будь-які умови. Не про фортецю йдеться, а про панування його королівської величності в цій країні.

– Ченці здадуться, – наполягав пан Вжещович. – Сьогодні чи завтра, але здадуться!

Так вони між собою балакали, а в монастирі після вранішньої меси запанувала неймовірна радість. Ті, хто у вилазці участі не брав, випитували її учасників, як усе було. А ті хизувалися не на жарт, вихваляючи свою мужність і поразку, якої вони ворогові завдали.

Цікавість перемогла навіть священиків, не лише жінок. Білі чернечі одежі та жіночі шати облягли стіни. Прекрасним і радісним був цей день. Жінки зосередилися навколо пана Чарнецькогo, вигукуючи: «Рятівник наш! Опікун!» Той пробував боронитися, особливо коли в руку хотіли його цілувати, і кивав на пана Кміцицa:

– Йому дякуйте! Він Бабинич, але не баба! У руку цілувати себе не дасть, бо ще від крові її не відмив. Але якщо котрась із молодших в уста захоче, то я так собі думаю, що пручатися не буде!

Молодші кидали сором’язливі і водночас звабливі погляди на пана Анджея, захоплюючись прекрасною його вродою. Але він ніяк не відгукувався на ті німі запитання, бо йому вигляд цих дівчат нагадав Олюньку.

«Де ж ти, моя небогo? – подумав він. – Якби ж ти знала, що я вже Святій Матінці Божій прислуговую, на її захист проти ворогів виступив, котрим раніше вірою та правдою служив».

І пообіцяв собі, що відразу ж після облоги до неї в Кейдани напише і Сороку з листом пошле. «Адже не самі слова й обіцянки їй пошлю, є вже й вчинки за мною, які без порожньої хвальби, докладно в листі опишу. Хай знає, що вона цьому причина, нехай порадіє!» – тішився парубок.

І сам так зрадів від цієї думки, що навіть не помітив, як дівчата перекинулися між собою, відходячи:

– Ввічливий кавалер, але лише війна його цікавить, такий бездушний…

Розділ XVI

Як йому й радили його офіцери, Міллер повернувся до перемов. До монастиря з ворожого табору прибув знаменитий польський шляхтич, поважного віку та походження. Ясноґурці прийняли його привітно, бо вважали, що лише формально і з примусу він схилятиме до здачі монастиря, а насправді заохотить їх і підтвердить новини, які вже навіть крізь обложені мури пробилися, про заворушення у Великій Польщі, про відсутність бажання у війська кварцяного єднатися зі шведом, про перемови Янa-Казимирa з козаками, котрі наче виявили жадання скоритися, врешті про грізну заяву татарського хана, що він іде на допомогу королеві-вигнанцю, й усіх його ворогів вогнем і мечем переслідувати буде.

Ченці, однак, помилилися. Бо посланець приніс, щоправда, чималу в’язку новин, але жахливих, здатних навіть найбільший запал остудити, найнезламнішу волю зламати, найміцнішу віру похитнути.

Оточили делегата священики і шляхта в дефініторії в атмосфері тиші й уваги. А з його вуст, здавалося, пливли лише щирість і біль за долю вітчизни. Руку посланець часто клав на білу голову, немов бажаючи вибух відчаю стримати, і зиркав на розп’яття, сльози мав на очах і повільно, уривчасто промовляв таке:

– Ох! Яких же часів дочекалася багатостраждальна батьківщина! Немає вже ніякої ради! Треба піддатися шведському королеві. Щиро кажучи, не розумію, задля кого ви тут, шановні отці, і ви, панове-браття шляхта, взялися за мечі? На кого витрачаєте зусилля, працю, перевтомлюєтеся, проливаєте кров? За кого чините опір? На жаль, усе дарма! Ви лише наражаєте себе і святе місце на жахливу помсту непереможних шведських загонів… За Янa-Казимирa? Але він сам погордував нашим королівством. Ви, мабуть, не знаєте новини, що вибір свій він уже зробив і віддав перевагу достаткам, веселим бенкетам і спокійним радощам, ніж клопітній короні, зрікся престолу на користь Карла-Ґуставa? Це його ви не хочете покинути, а він сам вас уже залишив напризволяще. Ви не хочете зламати присяги, а він її зламав. Ви готові померти за нього, а він про вас і нас усіх не піклується. Реальним королем нашим є тепер Карл-Ґустав! Тому дивіться, щоб ви не накликали на свої голови не лише гнів, помсту, руїну, а й гріх перед небом, перед хрестом і цією ж самою Богородицею, бо не проти загарбників, а вже на власного пана руку зухвало здіймаєте.

Тиша була реакцією на ці слова, наче смерть пролетіла через залу. Що могло бути страшнішого за новину про зречення Янa-Казимирa? Це була, щоправда, непідтверджена інформація, але той старий шляхтич повідомив її перед хрестом, перед образом Святої Марії і зі сльозами на очах.

Тож якщо це була правда, то подальший опір був справжнім безумством. Шляхта затуляла очі руками, ченці насунули на голови каптурі і замогильна тиша запанувала. Тільки отець Кордецький шепотів проникливо молитву блідими губами, а очі його, спокійні, глибокі, світлі та проникливі, вивчали прибулого шляхтича.

Той відчував на собі пильний цей погляд, недобре йому було під ним і важко, бо хотів зберегти хоча б дещицю авторитету, добросердя, наболілої чесноти, доброзичливості, та це вдавалося йому погано. Тому оглядав неспокійним поглядом інших панотців, а за мить додав:

– Немає гіршого, ніж розпалювати злість довготривалим зловживанням терпінням. Наслідком вашого опору буде знищення цього святого костелу і накидання вам (Господи, помилуй) жахливої та суворої волі, якої послухатися будете змушені. Відчуження й уникання справ мирських є зброєю ченців. Що маєте до військових дій, ви, чиї традиції ордену до самоти та мовчання спонукають? Брати мої, шановні отці наймиліші! Не беріть до серця, не беріть на совість вашу таку страшну відповідальність!.. Не ви будували цю святу оселю, не вам одним має вона служити! Дозвольте, щоб розквітала та благословляла цю землю на довгі віки, щоб сини й онуки наші ще тішитися нею могли!

Тут зрадник руки розвів і просльозився. Шляхта мовчала, панотці мовчали. Сумніви охопили всіх присутніх, серця були втомлені, до розпачу близькі, згадка про змарновані та порожні зусилля свинцем затьмарила розум.

– Чекаю вашої відповіді, панотці! – підсумував шановний зрадник, опускаючи голову на груди.

Аж тут настоятель Кордецький піднявся і голосом, в якому не було навіть найменшого вагання, найменшого сумніву, промовив, немов у пророчому передбаченні:

– Те, що ви тут торочите, що Ян-Казимир нас покинув, що вже зрікся престолу і права свої Карлу передав – суцільна маячня! У серці нашого пана з’явилася надія, він ніколи раніше не працював стільки заради порятунку нашої вітчизни, щоб трон повернути і нам допомогу в утисках надати!

Маска раптово спала з обличчя зрадника. Злість і відчай проявилися на ньому виразно, наче змії зненацька виповзли з печер його душі, в яких ховалися доти.

– Звідки така інформація? Звідки така певність? – поцікавився він.

– Звідси! – відрубав Кордецький, вказуючи на велике розп’яття, що висіло на стіні. – Підійдіть! Покладіть пальці на пробиті ноги Христові і повторіть ще раз те, що нам повідомили!

Зрадник спробував ухилитися, наче під натиском залізної руки. З печер його душі новий змій, переляк, виповз на обличчя.

А отець Кордецький стояв неймовірно прекрасний, грізний, як Мойсей. Мало блискавки не вистрілювали з його очей.

– Ідіть і повторіть! – сказав знову священик, не опускаючи руку, голосом, таким гучним, що аж склепіння дефініторію тремтіло і відлунювало, немов нажахане: – Ідіть і повторіть.

Настала хвилина глухого мовчання, врешті пролунав приглушений голос прибульця:

– Тоді я вмиваю руки.

– Як Пилат! – докінчив отець Кордецький.

Зрадник піднявся й вийшов із дефініторію. Він просувався швидко монастирським подвір’ям, а коли опинився за воротами, майже побіг, немов його щось гнало з монастиря до шведів.

Тим часом пан Замойський наблизився до панів Чарнецькогo та Кміцицa, котрі в дефініторії не були, щоб повідомити їм про хід перемов.

– Чи приніс щось доброго той делегат? – спитав пан Пйотр. – Чесне він мав обличчя.

– Бoжe сохрани нас від таких чесних! – відповів пан мечник серадзький. – Приніс те, що змусило б засумніватися та спокусити.

– Що ж він казав? – поцікавився пан Кміциц, підіймаючи трохи вгору запалений ґніт, який саме тримав у руці.

– Промовляв, як платний зрадник.

– Може, саме тому так утікає тепер! – зауважив Пйотр Чарнецький. – Погляньте, панове, майже чвалом до шведів біжить. Ех! Послав би я за ним кулю.

– Чому б ні? – раптом озвався пан Кміциц.

І приклав ґніт до запалу.

Гуркіт пролунав швидше, ніж пани Замойський і Чарнецький змогли щось сказати. Пан Замойський аж за голову схопився.

– Заради Бога! – крикнув він. – Що ж ви наробили!.. Та це ж делегат!

– Погано я вчинив, – погодився, споглядаючи в далечінь, пан Кміциц, – бо схибив! Вже піднявся і продовжує втікати. Ех! Пронесло його!

Тут він звернувся до Замойськогo:

– Пане мечнику, добродію, хоч би я його таки дістав, ніхто не довів би, що ми навмисно в нього стрельнули, далебі, я не міг ґніт у руці втримати. Сам він упав. Ніколи б я в шведського посланця не стрельнув, але на вигляд зрадників-поляків у нутрі мені перевертається!

– Гей! Як би не виникла нагода нашим делегатам кривди зазнати.

Але пан Чарнецький у душі був задоволений, бо пан Кміциц почув, як той бурмотів собі під ніс:

– Принаймні цей зрадник удруге навряд чи погодиться виступати у ролі посла.

Не уникло це й вуха пана Замойськогo, бо він зауважив:

– Не він, то будуть інші, а ви, панове, перемовам сорому не робіть і самовільно їм не перешкоджайте, бо чим довше вони тривають, тим більше користі для нас. Підмога, якщо нам Бог якусь пришле, повинна мати час, аби зібратися, і зима наближається сувора, роблячи облогу щораз важчою. Час для них – втрата, а для нас – вигода.

Сказавши це, він пішов у дефініторій, де після відходу посланця ще тривала нарада. Слова зрадника налякали голови та душі поморозили. Не повірили ченці, щоправда, в зречення Янa-Казимирa, але делегат продемонстрував шведську могутність, про яку щасливі попередні дні дозволили майже забути. Тепер знову постала вона в усьому своєму жахітті, від якого падали й не такі фортеці, і не такі міста. Познань, Варшава, Краків, не беручи до уваги безлічі замків, відкрили свої брами перед переможцем. Як же могла захиститися поміж загального потопу поразок Ясна Ґура?

«Будемо боронитися ще тиждень, два, три, – думали собі декотрі шляхтичі та ченці, – але що далі, який кінець цих змагань?»

Країна вся була, як корабель, що йде на дно, і лише цей монастир стирчав ще, як кінчик щогли над хвилями. Чи могли жертви кораблетрощі, за цю щоглу вхопившись, думати не лише про власний порятунок, а про підняття цілого судна нагору?

За людськими мірками, не могли. Та все ж, саме у мить, коли пан Замойський входив знову у дефініторій, отець Кордецький промовляв:

– Брати мої! Я не сплю, коли ви не спите, я молюся, коли ви Заступницю нашу про порятунок благаєте. Втома, праця, слабкість чіпляються так само костей моїх, як і ваших. І відповідальність така сама, якщо не більша, на мені тяжіє. То чому я вірю, а ви вже починаєте сумніватися?.. Зазирніть у себе, чи засліплені земною могутністю ваші очі вже не бачать сили більшої за шведську? Тобто ви вважаєте, що жоден захист вже не допоможе, жодна рука того насилля не зупинить? Якщо так є, брати мої, то грішні ваші думки і ви блюзнірствуєте проти Божого милосердя, проти всемогутності Господа нашого, проти могутності нашої Заступниці, слугами котрої ви призначені бути. Хто з вас посміє сказати, що Пресвята Богородиця не зуміє нас захистити і перемогу нам забезпечити? Просімо Її, благаймо вдень і вночі, поки нашою витримкою, нашою покорою, нашими слізьми, пожертвою тіла та здоров’я нашого не пом’якшимо Її серця, не виблагаємо прощення за давні гріхи наші!

– Oтчe! – зауважив один шляхтич. – Не про власні життя нам ідеться, не про дружин наших і дітей, але ми тремтимо від думки про ті лиха, які можуть статися, якщо ворог фортецю приступом візьме.

– І ми не хочемо брати на себе відповідальності! – додав інший.

– Бо ніхто не має права її брати, навіть отець пріор! – докинув третій.

Опозиція міцніла, ставала відважнішою, тим більше, що багато ченців мовчало. Пріор, замість відповісти відверто, знову почав молитву:

– Матінко Єдинородного Сина! – промовив він, звівши погляд і руки догори, – якщо нас Ти навідала для того, щоб ми в Твоїй столиці приклад витримки, мужності, вірності Тобі, вітчизні та королю нашому подали… Якщо Ти вибрала це місце, щоб через нього розбудити людські сумління й усю країну врятувати, змилуйся над тими, хто джерело милості Твоєї хоче зупинити, Твоїм дивам перешкодити прагне, Твоїй святості противитись.

Якусь хвилину він помовчав урочисто, а потім звернувся до ченців і шляхти:

– Хто таку відповідальність візьме на власні плечі? Хто дивам Святої Марії, милостям Її, порятунку цього королівства та католицької віри захоче нашкодити?

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – озвалося кілька голосів. – Помилуй нас, Боже!

– Не знайдеться такий! – гукнув пан Замойський.

А ті з ченців, котрі пережили хвилювання в серцях і засумнівалися, стали битися в груди, бо моторошний страх охопив їх. І ніхто з радників не думав уже того вечора про те, щоб здатися.

Але хоча серця старшини були зміцнені, проте зерна згуби, посіяні запроданцем, дали отруйні плоди.

Звістка про зречення Янa-Казимирa і про даремні сподівання на підмогу дійшла через шляхту до жінок, від жінок до слуг, челядь поширила її серед військових, на котрих вона найгірше справила враження. Менше набралися страху селяни, натомість найдосвідченіші професійні жовніри, звиклі все вирішувати своїм жовнірським розумом, збиралися купками, балакали про марність дальшого опору, нарікали на впертість обмежених ченців, врешті-решт змовлялися та перешіптувалися.

Один гармаш, німець, підозрілого віросповідання, порадив жовнірам самим брати справу в свої руки і порозумітися зі шведами про здачу фортеці. Інші вхопилися за цю думку. На щастя, були і такі, котрі не лише рішуче противилися зраді, а й негайно повідомили про неї настоятеля.

Пріор, котрий із найщирішою вірою у небесні сили вмів і земну передбачливість, і обачність поєднати, знищив у зародку бунт, що таємно ширився. Усіх ватажків бунту, на чолі зі згаданим гармашем, вигнав із фортеці, не побоюючись зовсім щодо того, що шведам про стан фортеці й її слабкі місця могли б розпатякати. Потім, подвоївши місячну плату гарнізону, змусив їх присягнути, що до останньої краплі крові будуть монастир боронити.

Але подвоїв він також і пильність, вирішивши ще старанніше дбати про платного жовніра, шляхту, і навіть своїх ченців. Старші отці були призначені до нічних хорів. Молоді ж, крім меси, зобов’язані були відправляти служби й на стіні.

Наступного дня відбувся огляд піхоти. До кожної вежі призначили окремого шляхтича з його челяддю, а також десятьох ченців і двох довірених гармашів. Усі вдень і вночі зобов’язані були доручених їм об’єктів пильнувати. На східно-північній вежі стояв Сиґізмунд Мосінський, добрий жовнір, той, дитина котрого дивовижним чином урятувалася, хоч вогняне ядро впало біля колиски. Разом із ним охорону тримав отець Іларіон Славошевський. На західній стояв отець Мелецький, а від шляхти – Миколай Криштопорський, понурий і неговіркий чоловік, але безперечно відважний. Східно-південну вежу зайняли Пйотр Чарнецький із паном Кміцицем, а з ними отець Адам Стипульський, котрий давніше в елеарській хоругві служив. Той у разі потреби охоче закочував чернечу рясу і при гарматі допомагав, а на ядра, що пролітали неподалік, не більше звертав уваги, ніж старий вахмістр Сорока. На південно-західну вежу призначили пана Скужевськогo й отця Даніеля Рихтальськогo, котрий тим відзначався, що дві і навіть три ночі поспіль міг без сну залишатися, і жодної шкоди для сил і здоров’я не зазнавав.

Вартою командували отці Доброш і Захарій Малаховський. Непридатних до бою призначили на дахи, а арсенал і всілякі військові причандалля узяв під нагляд отець Лясота. Після отця Доброша перейняв він також посаду майстра вогню.

Його завданням було вночі освітлювати мури, щоб ворожа піхота не могла під них підібратися. Він наготував кошиків і залізних казанів на вежі, в яких вночі горіли тріски і смолоскипи.

Тому щоночі вся вежа світилася, як один велетенський факел. Щоправда, полегшувало це шведам стрільбу в неї, але могло служити й ознакою того, що фортеця ще захищається, якби випадково якесь військо обложеним на допомогу прибуло.

Таким чином, не лише спонукання здатися зійшли на пси, а й ще старанніше всі взялися до захисту. Походжав наступного дня отець Кордецький по стіні, як пастир по вівчарні, бачив, що все гаразд, і всміхався задоволено, хвалив начальників і жовнірів, а дійшовши до пана Чарнецькогo, промовив:

– І пан мечник серадзький, наш коханий вождь, тішиться в серці нарівні зі мною, бо каже, що тепер ми удвічі міцніші, ніж спочатку. Новий дух зійшов на них, решту милість Матері Божої зробить, а я тим часом за нові перемови візьмуся. Будемо зволікати та марудити, бо це людську кров збереже.

Пан Кміциц на це озвався:

– Ех, превелебний oтчe, що там угоди! Часу шкода! Краще знову цієї ночі вилазку зробити і цих псявір полоскотати.

Але Кордецький, котрий перебував у хорошому настрої, усміхнувся лише так, як усміхається матір до дитини, що набридає, потім підняв віхоть, що лежав біля гармати, й узявся вдавати, що б’є ним пана Кміцицa по спині.

– Ти будеш мені тут втручатися, нестерпний литовцю, – удавано сердився він. – Будеш тут мені крові, як вовк, жадати, будеш мені тут приклад непослуху показувати, ось тобі за це! Ось тобі!

Пан Анджей весело, наче школяр, ухилявся то праворуч, то ліворуч, навмисно дражнився і повторював:

– Бити шведів! Бити! Бити! Бити!

Таку вони собі вчинили забаву, маючи гарячі душі, батьківщині віддані. Але перемов пріор Кордецький не занехаяв, зауваживши, що Міллер гаряче їх прагне і за будь-яку їхню видимість хапається. Тішили ці прагнення пріора, бо розумів, що нелегко ворогові, який так жадібно прагне все хутко скінчити.

Дні минали один за одним, в які не мовчали, щоправда, гармати та мушкети, але в основному були задіяні пера. Таким чином облога затягнулася, а зима надходила щораз суворіша. На вершинах Татр хмари висиджували в бездонних гніздах завірюху, мороз, сніги та викочувалися на країну, ведучи за собою своє крижане потомство. Ночами шведи тулилися до своїх багать, воліючи загинути від монастирських ядер, ніж замерзнути.

Тверда земля утруднювала насипання шанців і можливість підкопів. Облогу не форсували. Не лише офіцери, але цілі війська мали на вустах лише одне слово: «Перемови».

Вдавали спочатку священики, що мають намір скоритися. Послали до Міллера представником отця Марцела Доброша і вченого ксьондза Себастіана Ставицького. Вони залишили Міллеру якусь надію. Як тільки він це почув, аж руки розвів і був готовий обійняти їх на радощах. Бо вже не про Ченстохову, а про всю країну йшлося. Капітуляція Ясної Ґури остаточно позбавила б надії патріотів і остаточно штовхнула б Річ Посполиту в обійми шведського короля. Натомість опір, і при цьому переможний опір, міг змінити серця, розум і спричинити нову жахливу війну. Ознак її не бракувало. Міллер знав про це і відчував, у що вляпався, що страхітлива тяжіє на ньому відповідальність. Він знав, що або чекає його королівська милість, маршальський жезл, честь, титули, або остаточний занепад. Командувач і сам уже набував певності, що цього «горіха» йому не розгризти, тому прийняв священиків із нечуваною ввічливістю, немовби імператорських або султанських послів. Запросивши їх на бенкет, сам пив за їхнє здоров’я, а також за здоров’я пріора та пана мечника серадзькогo, подарував їм рибу для монастиря, а на завершення подав умови капітуляції, такі прихильні, що ні на мить не сумнівався, що їх негайно ж приймуть.

Панотці подякували покірно, як ченцям і личить, взяли документ і відійшли. На восьму ранку наказав Міллер відчинити браму. Радість у шведському таборі запанувала невимовна. Солдати покинули шанці й окопи, підходили під мури та затівали балачки з обложеними.

Але з монастиря дали знати, що у справі такої великої ваги мусить пріор звернутися до всього зібрання, тому просять ченці ще один день зволікання. Міллер погодився не вагаючись. Тим часом у дефініторії засідали аж до пізньої ночі.

Хоча старий Міллер був і досвідченим воїном, хоча не було, можливо, в усій шведській армії генерала, котрий би більше перемов за цього Поліоркета з різними містами провів, проте серце його тріпотіло неспокійно, коли наступного ранку побачив дві білі чернечі ряси, що наближалися до ставки, яку займав.

Були це вже інші панотці. Попереду йшов отець Мацей Блешинський, доктор філософії, несучи сувій із печаткою. За ним тягнувся отець Захарій Малаховський, із руками, схрещеними на грудях, з опущеною головою і з дещо блідим обличчям.

Генерал прийняв їх в оточенні штабу й усіх впливових полковників, і відповівши ввічливо на покірний уклін отця Блешинськогo, вихопив швидко листа з його рук, розірвав печатки і став читати.