Текст книги "Потоп. Том II"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 35 страниц)

Слухали його здивовано король і сановники.

Архієпископ заплакані очі до неба зводив, отець Виджґа поспішно все нунцію тлумачив, інші пани за голови хапалися, ще інші молилися або билися в груди.

Врешті, коли пан Анджей дійшов до останніх штурмів, коли взявся розповідати, як Міллер привіз важкі гармати з Кракова, а між ними таку мортиру, якій не лише ченстоховські, але жодні у світі мури протистояти не змогли б, тиша зробилася, як маком всіяна, й усі очі зосередилися на його вустах.

Але пан Кміциц вирішив перевести подих. Яскраві рум’янці виступили на його щоках, насупив брови, підняв підборіддя та гордо сказав:

– Тепер змушений говорити про себе, хоча бажав би промовчати. Якщо я щось і скажу, що на похвалу заслуговує, Бог свідок, не зроблю це задля нагород, бо в них не маю потреби, адже найбільша нагорода для мене за батьківщину кров пролити.

– Кажіть сміливо, ми вам віримо! – заохотив його король. – Що ж із тією мортирою?..

– Цю мортиру, пробравшись уночі з фортеці, я порохом у друзки висадив!

– Боже милий! – зойкнув повелитель.

Після цього вигуку запанувала тиша, таке здивування охопило слухачів. Всі дивилися на молодика, як на веселку, а той стояв з очима, що іскрилися, з рум’янцем на обличчі і з гордо піднятою головою. І стільки в ньому було цієї миті якоїсь загрози та дикої мужності, що кожному мимоволі спало на гадку, що лише цей чоловік і міг на такий вчинок наважитися.

Через хвилину мовчання нарешті озвався примас:

– Бачу, що він таки міг!

– Як же це вам вдалося? – поцікавився король.

Пан Кміциц розповів, як усе було.

– Вухам не можу повірити! – зронив пан канцлер Корицинський.

– Шановне панство! – проголосив урочисто повелитель. – Ми не знали, хто стоїть перед нами. Жива ще надія, що не загинула наша Річ Посполита, поки таких кавалерів і громадян родить.

– Він може про себе сказати: Sі fractus illabatur orbis, impavidum ferient ruinae!6969
  Sі fractus illabatur orbis, impavidum ferient ruinae (лат.) – Якщо падали навколо нього уламки світу, то руїни не злякають його (Горацій).


[Закрыть] – промовив отець Виджґа, котрий любив античних авторів за кожної нагоди цитувати.

– Майже неймовірні це речі, – зауважив канцлер. – Скажіть, пане кавалере, яким чином вам вдалося вижити після такого вчинку та як через шведів зуміли пробратися?

– Вибух контузив мене, – пояснив оповідач, – і лише наступного дня надибали мене шведи біля шанців, як лежав непритомний. Віддали відразу ж там під суд і Міллер засудив мене на смерть.

– Але ви втекли?

– Такий собі пан Кукліновський випросив мене в Міллера, щоб особисто мене вбити, бо зачаїв проти мене важку образу.

– Відомий це баламут і розбійник, ми чули тут про нього, – повідомив каштелян Кшивінський. – Його полк із Міллером під Ченстоховою стоїть. Це правда!

– Той пан Кукліновський був посланцем Міллера до монастиря й якось мене приватно до зради намовляв, коли я його до воріт проводжав. Ну, я йому й зацідив у пику і ще копнув у зад. За це він образу на мене зачаїв.

– Бачу, що ви з вогню та сірки зроблені! – засміявся король. – Такому дорогу не переходь!.. То Міллер віддав вас панові Кукліновському?

– Саме так, ваша величносте!.. І він зачинився зі мною в порожній стодолі з кількома своїми людьми. Там мене до балки мотузкою прив’язав і мучити став, вогнем бік припік.

– Рани Божі!

– Але його терміново викликали до Міллера, а тим часом прибули троє шляхтичів, таких собі Кемличів, його жовнірів, котрі до того в мене служили. Вони перебили вартових і відв’язали мене від балки.

– І ви втекли. Тепер розумію! – вимовив повелитель.

– Ні, ваша величносте. Ми зачекали на повернення пана Кукліновськогo. Тоді я наказав його до тієї самої балки прив’язати і навзаєм вогнем припік.

Сказавши це, пан Кміциц, збуджений спогадами, знову розпашів і очі його блиснули, як у вовка. Але король, котрий легко від суму до веселощів, від серйозності до жарту переходив, став бити долонею об стіл і зареготав:

– Так йому і треба! Добре йому так! Не заслужив такий зрадник на краще ставлення!

– Я залишив його живого, – зауважив пан Кміциц, – але до ранку він міг і замерзнути.

– Такий свого не подарує! Більше б нам таких! – сказав король, котрий уже не на жарт звеселився. – Самі чи з тими жовнірами ви сюди прибули? Як їхнє прізвище?

– Кемличі. Батько і два сини.

– Mater mea de domo Кемличівна est7070
  Mater mea de domo… est (лат.) – Матір моя з дому… є.


[Закрыть], – промовив поважно канцлер королеви, отець Виджґа.

– Є великі і малі Кемличі, – весело підтримав пан Кміциц, – а ті не лише малі, але й трохи гультяї, однак хороші жовніри і мені вірні.

Тим часом канцлер Корицинський шепотів щось уже якийсь час у вухо владиці ґнєзненському архієпископу, і нарешті повідомив уголос:

– Багато тут таких приїжджає, котрі задля вихваляння або очікуваної нагороди байки викладають. Вони фальшиві та баламутні звістки привозять, часто навіть ворогами намовлені.

Це зауваження скувало всіх присутніх. Обличчя пана Анджея стало червоне, як буряк.

– Не знаю я вашої гідності, пане, – чітко промовив він, – яка, природно, мусить бути висока. Тож не хочу її образити, але так собі міркую, що все ж цієї гідності не досить, аби безпідставно шляхтича в брехні звинувачувати.

– Чоловіче! Ви з великим канцлером коронним розмовляєте! – вигукнув пан Луґовський.

Але пан Кміциц вибухнув гнівом:

– Хто мене в брехні звинувачує, хоч би й був канцлером, йому скажу: легше брехню закидати, ніж своє горло підставляти, легше прикладати печатку воском, ніж кров’ю!

Проте пан Корицинський зовсім не розсердився, лише зауважив:

– Не закидаю вам брехні, пане кавалере. Але якщо правда те, що тут розповідаєте, то повинні мати обпечений бік.

– Відійдімо, ваша вельможносте, кудись убік, то вам його покажу! – дратувався пан Анджей.

– У цьому немає потреби, – втрутився король, – віримо вам на слово!

– Ні, я наполягаю, ваша величносте! – розпалився гість. – Я сам цього хочу, прошу про це, як про ласку, щоб мене тут ніхто, хоч би якої гідності, брехуном не вважав! Погано винагородилася б моя мука, шановне панство! Не хочу ніякої нагороди, хочу лишень, аби мені повірили, тому нехай невірні Томи торкнуться ран моїх!

– Маєте мою віру! – зупинив його повелитель.

– Лише правда була в його словах, – додала Марія-Людовика, – я в людях не помиляюся.

Але пан Кміциц руки склав.

– Шановне панство, все ж дозвольте! Нехай хтось таки відійде зі мною набік, бо важко мені буде жити в підозрах.

– Я піду, – викликався Тізенгаус, молодий королівський придворний.

Сказавши це, він відвів пана Кміцицa в іншу кімнату, а дорогою зауважив:

– Не тому я йду, що не вірю, я вірю, але хочу з вами побалакати. Ми десь у Литві зустрічалися. Прізвища вашого не можу пригадати, бо, мабуть, ще підлітком вас бачив, та й сам тоді підлітком був.

Пан Анджей відвів погляд, аби приховати своє раптове зніяковіння.

– Може, на якомусь сеймику. Часто мене небіжчик батько брав зі собою, щоб я до публічного життя звикав.

– Можливо. Обличчя ваше точно мені не чуже, хоча тоді цього рубця ви не мали. Дивіться, однак, пане, memoria fragilis est7171
  Memoria fragilis est (лат.) – пам’ять – річ крихка.


[Закрыть], але мені здається, що інше ви мали ім’я?

– Роки пам’ять каламутять, – розвів руками молодик.

Після цього вони зайшли в інший покій. За мить пан Тізенгаус повернувся перед королівські очі.

– Припечений, ваша величності, як на рожні! – оголосив він. – Весь аж почорнів!

Тож коли вже повернувся пан Кміциц, король схопився, обійняв його за голову та промовив:

– Ніколи ми не сумнівалися, що правду кажете, і заслуга ваша, і біль даремно не минуться.

– Ми ваші боржники, – додала королева, подаючи свою руку.

Пан Анджей став на одне коліно і поцілував шанобливо долоню королеви, яка у відповідь його погладила, як мати, по голові.

– А на пана канцлера не сердіться, – зронив король. – Правду кажучи, чимало тут було зрадників або таких, котрі наплели по сім мішків гречаної вовни, а до обов’язків канцлера належить, щоб правду de publicis дізнаватися.

– Що там мій малозначущий гнів для такої великої людини, – відповів пан Анджей. – Я не посмів би навіть буркнути на чесного сенатора, котрий приклад вірності та любові до батьківщини всім подає.

Канцлер усміхнувся приязно і простягнув руку.

– Нехай же буде згода між нами! Ви дорікнули мені про печатки з воском, але знайте ж і те, що і Корицинські часто кров’ю, а не лише воском печатку прикладали.

Король уже цілком розвеселився.

– Вчасно ж нагодився той пан Бабинич, – зауважив він сенаторам. – Так нам до серця припав, як мало хто. Вже від нас його не відпустимо і дасть Бог, незабаром у милу вітчизну разом повернемося.

– О, ваша величносте! – промовив зворушений пан Кміциц. – Хоча й був я у фортеці зачинений, але знаю від шляхти, від військових, від тих навіть, хто панам Зброжеку та Калинському служать і Ченстохову облягали, що всі дня і години вашого повернення чекають. Як тільки ви об’явитесь, ваша величносте, того ж самого дня ціла Литва, Корона й Україна як один чоловік за вас повстануть! Піде шляхта, піде навіть нікчемне селянство панові своєму служити. Військо під гетьманами аж пищить, так хоче шведів бити. Я знаю і те, що під Ченстохову приїжджали від гетьманських військ делегати, щоб панів Зброжекa, Калинськогo та Кукліновськогo проти шведів підбурювати. Якщо сьогодні станете, ваша величносте, на кордоні, то вже через місяць жодного шведа не залишиться, лише прибудьте, лише з’явіться, бо ми там, як вівці без пастиря!..

Пан Анджей аж іскрами сипав із очей, коли це промовляв, і такий великий запал його охопив, що впав на коліна посеред зали. Його настрій передався навіть королеві, котра сама неабияку відвагу мала та давно короля до повернення намовляла.

Тепер, звертаючись до Янa-Казимирa, вона заявила вагомо та рішуче:

– Голос всього народу через вуста цього шляхтича чую!..

– Так і є! Так і є! Милостива пані!.. Матінко наша!.. – вигукнув пан Кміциц.

Але канцлера Корицинськогo та короля вразили деякі слова пана Анджея.

– Завжди, – промовив повелитель, – ми готові жертвувати здоров’ям і життям нашим, і не чогось іншого, як навернення підданих наших ми чекали аж досі.

– Це навернення вже сталося, – зауважила Марія-Людовика.

– Maiestas infracta malis7272
  Maiestas infracta malis (лат.) – велич перемагає зло.


[Закрыть]! – промовив, дивлячись на неї прихильно, ксьондз Виджґа.

– Важливо знати, – додав архієпископ Лещинський, – чи справді посланці від гетьманських військ приходили під Ченстохову?

– Я знаю це від моїх людей, тих же Кемличів! – підтвердив молодик. – У панів Зброжекa та Калинськогo всі голосно про те казали, на Міллера і шведів зовсім не зважаючи. Кемличі ж не були зачинені, мали зі світом контакт, зі жовнірами та шляхтою. Я можу їх перед вашою величністю і вашими гідностями поставити, щоб самі розповіли, як по всій країні кипить, як у горщику. Гетьмани лише з примусу до шведа пристали, бо злий дух війська полонив, а тепер самі ж війська хочуть знову до своїх обов’язків повернутися. Шляхту та священиків шведи б’ють, грабують, проти давніх вольностей блюзнірствують, тому не дивно, що кожен п’ястуки стискає і на шаблю ласо споглядає.

– Ми мали вже і від війська повідомлення, – підтримав король, – були тут також таємні посланці, котрі нам загальне бажання повернутися до давньої вірності та пошани висловлювали.

– Це збігається з тим, що цей кавалер розповідає, – зазначив канцлер. – Але якщо делегати і між полками ходять, то це важливо, бо свідчить, що плід уже дозрів, що наші турботи не були марні і роботу зроблено, отже, час настав.

– А пан Конецпольський? – спитав король. – А скільки інших ще на боці зайди залишається, в очі йому зазирають і своєю вірністю підтримують?

Усі присутні промовчали, а король враз спохмурнів, наче сонце за хмари зайшло, сутінками відразу весь світ огортаючи, так і його обличчя потьмяніло. За мить він сказав:

– Бог дивиться в серця наші, що ми хоч сьогодні готові вирушити і що не шведська міць нас стримує, а зміни в нещасті нашого народу, який, як той Протей7373
  Протей – син Посейдона та Фетіди, морське божество. У переносному значенні Протей – гнучка, багатогранна, здатна до швидких і несподіваних змін людина.


[Закрыть], щоразу нову подобу приймає. Чи можемо ми довіритися, що ці наміри щирі, не надумані, не зрадливі? Чи можемо ми довіритись народові, який зовсім недавно нас покинув і з таким легким серцем із приблудами об’єднався проти свого короля, проти своєї батьківщини, проти власних вольностей? Біль стискає нам серце і сором нам за наших підданих! Де ж маємо щось подібне? Де саме король стільки зазнав зрад і неприязні, кого так усі покинули? Зважте лишень, заради справедливості, що ми їдемо в наші війська, поміж тих, хто кров за нас проливати змушений буде, безпека, і – важко сказати! – життям навіть будуть важити. А якщо ми вітчизну покинули і тут притулку шукати були змушені, то не зі страху перед тим шведським ворогом, а щоб власних підданих, власних дітей від жахливого злочину царевбивства та батьковбивства вберегти.

– Ваша величносте! – вигукнув пан Кміциц. – Важко завинив наш народ, грішний він і правильно б’є його Божа рука, але заради ран Христових, не знайшовся у цьому народі і, дасть Бог, ніколи не знайдеться той, хто б руку на святу особу Божого помазаника посмів би підняти!

– Ви в це не вірите, тому що маєте честь, – не погодився король, – а ми маємо листи та докази. Дуже гірко відплатили нам Радзивілли за добро, яким ми їх осипали, але в пана Богуслава, хоча й зрадника, совість таки прокинулася, і не лише не захотів він до замаху на нас руку прикласти, а й першим нам про нього доніс.

– Про який замах мова? – здивувався пан Анджей.

– Доніс він нам, – правив далі король, – що з’явився той, хто йому за сто червінців пропонував захопити нас і живого або мертвого шведам доправити.

Затремтіло все зібрання від цих слів короля, а пан Кміциц заледве спромігся пробурмотіти запитання:

– І хто ж це такий?.. Як його ім’я?..

– Якийсь пан Кміциц, – відповів король.

Хвиля крові прилинула враз панові Анджею до голови, в очах йому потьмяніло, руками схопив себе за чуба і страшним, божевільним голосом заволав:

– Це брехня! Князь Богуслав бреше, як собака! Ваша величносте, пане мій! Не вірте цьому зрадникові, навмисно він це зробив, аби ворога зганьбити, а вас налякати, мій королю, пане!.. Він зрадник!.. Кміциц би на таке ніколи не наважився.

Тут раптом захитався пан Анджей на місці. Сили його, виснажені облогою, ослаблені вибухом пороху в мортирі та муками, завданими паном Кукліновським, покинули його цілком. Він звалився непритомний до королівських ніг.

Підняли його і королівський медик узявся приводити парубка до тями в сусідній кімнаті. Але в зібранні сановники не зуміли собі пояснити, чому королівські слова, такі страшні, справили на молодого шляхтича таке враження.

– Або він такий добрий, що навіть згадка з ніг його звалила, або він цього пана Кміцицa якийсь родич, – припустив пан каштелян краківський.

– Треба буде його допитати, – запропонував канцлер Корицинський. – Вони там усі між собою в Литві рідня, як, зрештою, і в нас.

На це пан Тізенгаус зауважив:

– Ваша величносте! Хай мене Бог боронить, щоб я хотів щось лихе про цього шляхтича сказати. Але не треба й занадто йому довіряти. Що служив у Ченстохові, сумнівів немає. Бік має обпечений, такого б у жодному разі ченці не зробили, бо вони, як слуги Божі, навіть до військовополонених і зрадників милість мати мусять, але одне мені весь час у голові не вкладається і довіру до нього псує. Те, що я його колись у Литві зустрічав. Ще підлітком, на сеймику чи на санному потязі. Не згадаю.

– І що з цього? – поцікавився король.

– І він, мені здається, називався не Бабиничем.

– Не кажіть дурниць! – обурився король. – Молодий ви ще і неуважний, у голові все могло вам перемішатися. Бабинич не Бабинич, чому ж я йому не мав би довіряти? Щирість і правду має на обличчі написані, а серце має золоте. Хіба б уже собі не довіряв, якщо б такому жовнірові не довіряв, котрий кров за нас і за вітчизну проливав.

– Більше він довіри заслуговує, ніж лист князя Богуслава, – зауважила королева, – і хочу звернути увагу ваших гідностей, що в цьому листі може і не бути навіть слова правди. Дуже вже могло залежати біржанським Радзивіллам, аби ми зовсім у відчай упали, і цілком можна припустити, що князь Богуслав хотів при цьому котрогось свого ворога через обмову знищити і собі хвіртку про всяк випадок відчиненою у разі зміни фортуни залишити.

– Якби я не звик до того, – озвався примас, – що з уст її величності королеви сама мудрість виходить, то здивувався б від проникливості цих слів, найвидатнішого діяча гідних.

– …curasque gerens, animosque viriles7474
  Curasque gerens, animosque viriles (лат.) – обтяжена турботами та наділена мужністю, до пари чоловікові (Верґілій).


[Закрыть], – тихо озвався ксьондз Виджґа.

Зворушена цими словами королева піднялася з крісла і промовила:

– Не про біржанських Радзивіллів мова, як про єретиків, ладних до нашіптувань ворога людського роду дослухатися. І також не про лист князя Богуслава зі застереженнями. Найбільше мені йдеться про слова відчаю короля, пана та чоловіка мого, проти цього народу спрямовані. Хто ж його збереже, якщо його власний король засуджує? Але якщо роззираюся я по світу, то даремно питаю, де ще є другий такий народ, в якому б хвала Бога стародавніх звичаїв трималася і множилася щораз більше. Без успіху шукаю ще один народ, в якому така велика потуга живе. Де є держава, в якій би про такі блюзнірства, жахливі злочини, ніколи не викриті, яких є повно в чужих хроніках, ніколи ніхто не чув. Нехай мені вкажуть люди, в історії світу обізнані, інше королівство, де б усі королі власною природною смертю помирали. Де немає ножів і отрут, немає протекторів, як у англійців. Правда, пане мій, завинив цей народ важко, згрішив через сваволю та легкодухість. Але чи є народ, який ні в чому не винний, і чи є такий, який би так хутко провину свою визнав, покуту та навернення розпочав? А вони вже схаменулися, вже приходять, б’ючи себе в груди, до вашої величності… Готові кров проливати, життя своє віддати, фортуну жертвувати за вас готові. А ви хочете їх відштовхнути? Тим, хто покаявся, не даруєте, готовим спокутувати не довіритесь?.. Дітям, які заблукали, отчого прощення не вділите?.. Довіртесь їм, пане, бо вони тужать вже за своєю кров’ю ягеллонською і за батьківським правлінням вашим. Їдьте поміж них. Я жінка, але не боюся зради, бо бачу любов, бачу сум за гріхи, бачу реставрацію цього королівства, на трон якого вас після батька і брата покликали. І мені також дуже було б дивно, щоб Бог дозволив згубити таку велику Річ Посполиту, в якій світло справжньої віри палає. На короткий час здійняла Божа справедливість бич свій на покарання, але не для того, щоб згубити дітей своїх, а щоб незабаром приголубити їх і втішити отчою нашого небесного Владики добротою. Тому не нехтуйте ними, ваша величносте, і довіртесь їхній синівській вірності, не лякайтесь, бо лише цим способом лихо на добро, відчай на втіху, поразки на тріумфи перетворити можна.

Сказавши це, опустилася королева в крісло, але ще з вогнем у зіницях і часто дихаючи. Всі дивилися на неї зі захопленням, а ксьондз канцлер Виджґа озвався відлунням:

 
– Nulla sors longa est, dolor et voluptas
Invicem cedunt.
Ima permutat brevis hora summis7575
  Nulla sors longa est, dolor et voluptas invicem cedunt. Ima permutat brevis hora summis (лат.) – жодна доля не є довга, страждання та приємність наступають по черзі. Впродовж однієї короткої миті все змінитися може (Сенека).


[Закрыть].
 

Але ніхто його не слухав, бо запал шляхетної королеви передався всім серцям. Сам король схопився з рум’янцями на пожовклому обличчі та вигукнув:

– Я не втратив ще королівства, якщо маю таку королеву!.. Нехай вершиться її воля, бо в пророчому натхненні вона промовляла. Чим швидше я вирушу і з’явлюся inter regna7676
  Inter regna (лат.) – у королівстві.


[Закрыть], тим буде краще!..

На це врочисто відповів примас:

– Не хочу тиснути на вашу величність, ні до чогось намовляти, хоч би як прагнув, але в цьому може бути порятунок. Однак розсудливим вчинком я вважав би вирушити в Ополє, де більшість сенаторів перебувають, варто було б їхніх ідей послухати, як краще і зручніше справи повести вони порадити можуть.

– Що ж, в Ополє! – вигукнув король. – А потім у дорогу, і буде те, що Бог дасть!

– Бог дасть нам щасливе повернення та перемогу! – підказала королева.

– Амінь! – промовив примас.

Розділ XXII

Пан Анджей кидався, як поранений лісовий кіт, у своєму заїзді. Пекельна помста Богуслава Радзивіллa зводила його з розуму. Не досить, що цей князь зумів вирватися з його рук, повбивав його людей, його самого мало зі світу не звів, то ще й такою вкрив ганьбою, якої не лише ніхто з його роду, але жоден поляк одвічно не зазнав.

Тому були миті, коли пан Кміциц хотів зректися всього: слави, перспектива якої перед ним відкривалася, королівської служби, а летіти і мстити цьому магнатові, котрого прагнув би зжерти живцем.

Але з іншого боку, незважаючи на хаос і вихор у голові, спадало йому на гадку, що поки князь живий, помста можлива, і найкраща нагода, єдиний шлях згадати йому брехню і всю нікчемність звинувачень на чисту воду вивести, є саме королівська служба, в ній міг світу явити, що не лише на святу особу руку підняти не задумував, але що між усією шляхтою Корони та Литви не зміг би вірнішого король слуги, ніж пан Анджей, знайти.

Скреготав, однак, зубами, закипав, як окріп, рвав на собі одяг і довго-довго не міг втихомиритись. Плекав думку про помсту. Бачив знову князя у своїх руках. Присягався пам’яттю батька, що мусить його одержати, хоч би його за це смерть і муки чекали. І хоча князь Богуслав могутнім був магнатом, котрого не лише помста простого шляхтича, а й навіть королівська нелегко могла дістати, однак той, хто цю невгамовну душу знав краще, не міг би спати спокійно і не раз тремтів би від його погроз.

Та не знав іще пан Анджей, що князь не лише покрив його ганьбою і не лише слави його позбавив.

Тим часом король, котрий відразу полюбив безмірно молодого парубка, прислав по нього пана Луґовського того ж дня, а наступного наказав йому їхати з ним в Ополє, де на загальних зборах сенаторів міркувати над поверненням короля в державу. І було над чим задуматись. Адже пан маршалок коронний надіслав другого листа, в якому повідомляв, що всі в країні до тотальної війни готові, і квапив терміново повернутися. Крім цього, розійшлася звістка про об’єднання шляхти та війська на захист короля і батьківщини, про яке вже здавна в країні думають, але як потім з’ясувалося, було утворене під назвою Тишовецької конфедерації дещо пізніше.

Поки що, однак, всі голови були цими звістками переповнені, тож відразу після меси всі подалися на таємну раду, на яку і пана Кміцица, за наполяганням короля, як того, хто привіз звістки з Ченстохови, також допустили.

Почали сперечатися, чи повернення треба вже готувати, чи його краще відкласти аж до тієї миті, коли військо не лише на словах, а й на ділі покине шведа.

Ян-Казимир поклав кінець цим суперечкам:

– Не повертатися, ваші гідності, радьте, і не те, що краще ще зачекати, бо я вже про це з Богом і Його Матір’ю порадився. Я ж заявляю вашим гідностям: що б не трапилося, цими днями ми особисто вирушаємо. Тому не вигадуйте якихось ідей, ваші гідності, а краще порадьте, як найбезпечніше та найкраще це повернення влаштувати.

Розмаїті були думки. Одні вважали, щоб не можна сліпо довіряти панові маршалкові коронному, котрий один раз уже вагання та непослух виявив, коли корону, замість імператорові на збереження згідно з наказом королівським віддати, в Любомлю завіз. «Великі, – казали, – пиха й амбіції в цього пана, а коли ще королівську особу у своєму замку гостити буде, хто зна, що почне, чого за свої послуги зажадає і чи всю владу в свої руки захопити не захоче, щоб над всіма домінувати, і не лише всієї країни, а й гідності протектором бути».

Ті, отже, радили, щоб король, дочекавшись відступу шведів, до Ченстохови подався, як місця, з якого почалося відродження країни. Але інші мали й відмінні думки.

– Якщо шведи стоять під Ченстоховою, то хоч її за Божою милістю не здобудуть, вільних доріг уже немає. Ті околиці всі перебувають у шведських руках. Стоїть ворог у Кшепицях, у Велюнi, в Кракові, вздовж кордону також значні сили розкидані. А в горах, на угорському кордоні, де Любомля розташована, немає іншого війська, ніж армії маршалка, і шведи ніколи туди не потикалися, не маючи для цього достатньо ні людей, ні відваги. Та й з Любомлi ближче на Русь, яка від ворожого нашестя звільнена, до Львова, який не припиняв бути королеві вірним, і до татар, котрі, за повідомленнями, на допомогу йдуть і саме на королівську резолюцію чекають.

– Quod attinet7777
  Quod attinet (лат.) – що стосується.


[Закрыть] пана маршалка, – запевняв єпископ краківський, – амбіція його вже тим насититься, що вперше короля на своїй посаді старости прийматиме і перший опікою його оточить. Влада в руках короля залишиться, а пана маршалка вже сама думка від таких великих заслуг задовольнить. Якщо ж він захоче вірністю над усіма піднятися, тобто вірність походитиме від його амбіцій, чи також із любові до пана та вітчизни випливатиме, завжди велич і значну вигоду звідси можна отримати.

Думка чесного та досвідченого єпископа здалася найслушнішою. Тому ухвалили, що король через гори їде в Любомлю, а звідти до Львова, або куди підкажуть обставини.

Міркували також і про день повернення, але воєвода ленчицький, котрий саме від імператора повернувся, до котрого з посольством їздив, зауважив, що краще конкретного терміну не визначати і самому королеві це рішення залишити, і це тому, щоб звістка не розійшлася і вороги не пронюхали. Тому постановили лише, що з королем вирушать триста найкращих драгунів під командуванням пана Тізенгаусa, котрий хоч і молодий, але вже здобув репутацію визначного воїна.

Але важливішою була друга частина зборів, на якій за загальної згоди вирішили, що після прибуття в державу вся влада і напрямок воєнних дій опиняться в руках короля, котрому шляхта, військо та гетьмани в усьому коритися мають. Розмовляли також про майбутнє і подавали приклади тих раптових нещасть, які, як потоп, в такі стислі терміни всю країну залили. Сам примас не іншу цього подавав причину, як розпусту, відсутність послуху та надмірне глумління над владою та королівською величчю.

Слухали його в глибокому мовчанні, бо кожен розумів, що тут про долю Речі Посполитої йдеться і про великі, небувалі доти в ній зміни, які могли б її давню могутність повернути, чого особливо давно вже прагнула мудра та любляча набуту вітчизну королева.

Лунали тому з вуст гідного князя Церкви слова, як громи, а в слухачах душі розкривалися правді, як квіти розкриваються сонцю.

– Не проти стародавніх вольностей я виступаю, – переконував примас, – а проти тієї сваволі, яка своїми ж руками власну вітчизну ріже. Справді, забули вже в цій державі різницю між волею та сваволею, і ось чим, як зайва насолода болем, така розгнуздана свобода закінчилася. До якого ж безумства ви дійшли, громадяни цієї святої Речі Посполитої, що той лише між вами захисником волі вважається, хто галас здіймає, сейми зриває і верховній владі противиться, не тоді, коли потрібно, а тоді, коли цій владі про спасіння батьківщини йдеться? У скарбі нашому дно скрині видно, жовнір неоплачений у ворога матеріального забезпечення шукає. Сейми, єдиний фундамент цієї Речі Посполитої, ні з чим розходяться, бо один свавільник, один поганий громадянин, для власної вигоди раду з половою змішати може. Яка ж це свобода, яка одному проти всіх виступати дозволяє?.. Хіба ця воля для одного не є неволею для всіх? І куди ж ми зайшли у сповідуванні такої свободи, які ж вона смачні плоди дала?.. І перший же слабкий ворог, над яким пращури наші стільки чудових звитяг отримали, тепер sicut fulgur exit ab occidente et paret usque ad orientem7878
  Sicut fulgur exit ab occidente et paret usque ad orientem (лат.) – як блискавка, що на сході блисне й вмить аж на самім заході сяє (Євангеліє від Матея 24:27).


[Закрыть]. Ніхто йому не опирався, зрадники єретики йому допомогли, і тепер він повсюдно віру переслідує, костели ганьбить, а коли йому про вольності свої нагадуєте, меча вам показує!.. Ось до чого призвели ваші сеймики, ваше ветування, ваша сваволя, ваші вибрики на кожному кроці. Його величність короля, природного захисника вітчизни, спочатку ви зробили безсилим, а потім стали нарікати, що вас не захищає!.. Ви не хотіли свого уряду, то тепер ворог вами править. І хто, запитую, може від цього занепаду нас врятувати, хто давній блиск Речі Посполитій повернути, якщо не той, хто стільки здоров’я і зусиль уже пожертвував, коли ця країна нещасна стогнала від громадянської війни з козаками. Той, хто на такі небезпеки свою освячену особу наражав, яких жоден монарх у наші часи не знав. Хто під Зборовом, Берестечком і під Жванцем як простий жовнір воював, не зважаючи на своє королівське становище, лиха та незручності витримував. Йому тепер довіримося, йому за прикладом стародавніх римлян диктатуру в руки віддаймо, а самі радьмося, як у майбутньому цю вітчизну від внутрішнього ворога, від розпусти, сваволі, безладу та безкарності врятувати, а уряду та владі належний авторитет повернути!..

Таку виголосив промову примас, а нещастя й останні події до такого ступеня змінили слухачів, що ніхто не протестував, бо всі бачили чітко, що або королівська влада мусить бути посилена, або Річ Посполита згине назавжди. Розпочалося відтак обговорення, як найкраще поради примасa реалізувати, а королівське подружжя слухало їх жадібно та радісно, особливо королева, котра давно та наполегливо над наведенням ладу в Речі Посполитій працювала.

Тож повертався король до Ґлоґової веселий і задоволений, там уже закликав до свого покою кількох довірених офіцерів, а між ними і пана Кміцицa, і сказав їм:

– Не терпиться мені вже і палить мене перебування в цій землі, я хотів би навіть завтра вирушати, тому й викликав вас, панове, щоб ви, як військові та досвідчені люди, всі швидко способи обмізкували. Шкода нам час втрачати, позаяк наша присутність тотальну війну дуже пришвидшити може.

– Безперечно, – погодився пан Луґовський, – якщо така воля вашої королівської величності, то навіщо зволікати? Чим швидше, тим краще!

– Поки ще не пішов поголос і ворог пильності не подвоїв, – додав полковник Вольф.

– Ворог уже й так за всім пильно стежить і шляхи пообсідав, де тільки міг, – зауважив пан Кміциц.

– Тобто? – не зрозумів король.

– Милостивий пане, плановане повернення вашої королівської величності для шведів не новина! Ледве не щодня шириться чутка по всій Речі Посполитій, що ваша королівська величність вже в дорозі або вже inter regna7979
  Inter regna (лат.) – між країнами.


[Закрыть]. Тому потрібно найбільшої обережності дотримувати і нишком ярами промчати, бо на дорогах чигають роз’їзди Дуґласа.

– Найкраща обачність, – промовив, дивлячись на пана Анджея, Тізенгаус, – це триста вірних шабель, а оскільки мені милостивий пан команду над ними доручає, то його проведу у повному здоров’ї, навіть якщо доведеться пройтися по животах роз’їздів Дуґласа.

– Ви, пане, поведете триста, а проти вас шістсот, а то і тисячу людей виставлять. А якщо натрапите на більшу силу, що в засідці чигає, то що станеться?

– Я сказав – триста, – відрубав Тізенгаус, – бо про трьохсот була мова. Якщо цього замало, й п’ятсот, і більше можна організувати.

– Хай вас Бог боронить! Чим більший загін, тим про нього більше знають! – застеріг пан Кміциц.

– Бa! Я так собі думаю, що пан маршалок коронний виступить нам зі своїми хоругвами назустріч, – втрутився в розмову король.