Текст книги "Потоп. Том II"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 35 страниц)

Розділ XXXII

Вийшовши від короля, обидва лицарі йшли мовчки. Пан Володийовський розмовляти не хотів, а пан Кміциц і не міг, бо його біль і лють гризли. Вони протискалися крізь юрбу, яка запрудила вулиці зграями, почувши звістку, що перший загін татар, обіцяних ханом королеві, підійшов і має зайти до міста, щоб репрезентуватися королеві. Субтильний лицар вів, а пан Кміциц тягнувся за ним, як сновида, зі шапкою, насунутою на очі, сторонячись людей по дорозі. Лише коли вийшли на просторіше місце, пан Міхал ухопив пана Анджея за лікоть і зронив:

– Поміркуйте, пане!.. Відчаєм нічого не добитися!..

– Я й не впадаю у відчай, – заперечив пан Кміциц, – але мені його кров потрібна!

– Можете бути впевнені, що його між ворогами вітчизни знайдете!

– Тим краще! – гарячкував пан Анджей. – Бо я його навіть у костелі знайду.

– Перед Богом не блюзнірствуйте! – поквапився зупинити його низькорослий полковник.

– Цей зрадник мене до гріха доведе!

Вони замовкли на хвилину, після чого пан Кміциц першим спитав:

– Де він тепер?

– Може, в Таурогах, а може, і ні. Харлампій буде краще знати.

– Тоді ходімо!

– Вже недалеко. Хоругва за містом стоїть, а ми тут. І Харлампій із нами.

Аж тут пан Анджей став сапати так важко, як людина, котра під круту гору підіймається.

– Я ще дуже слабкий, – пояснив він.

– Тим кращі висновки зробити потрібно, знаючи, що з таким воїном будете мати справу.

– Вже один раз він був у моїх руках! Дивіться, що мені після нього залишилося.

Сказавши це, пан Кміциц вказав на рубець на обличчі.

– Розкажіть краще, як це сталося, бо король лише побіжно про це згадав.

Пан Анджей узявся розповідати і хоча при цьому зубами скреготів і аж шапкою ударив об землю, однак це його відволікло від нещастя та заспокоївся трохи.

– Я знав, який ви запальний, – зауважив невисокий лицар, – але щоб аж Радзивіллa на очах його хоругви захопити, такого я навіть від вас не сподівався.

Тим часом друзі дійшли до квартири. Обидва Скшетуські, пан Заглоба, орендар із Вонсоші та Харлампій зайняті були мацанням кримських кожушків, які крамар-татарин приніс їм на вибір. Харлампій, котрий найкраще знав пана Кміцицa, впізнав його з першого погляду і, впустивши кожушок, вигукнув:

– Ісусе, Маріє!

– На віки віків! – додав орендар із Вонсоші.

Але перш ніж всі оговталися від здивування, пан Володийовський повідомив:

– Представляю вашій увазі ченстоховськогo Гeктoрa і вірного королівського слугу, котрий за віру, вітчизну та монархію кров проливав.

Коли ж здивування стало ще більшим, узявся чесний пан Міхал розповідати з великим запалом усе, що від короля про пана Кміцица заслуги, і від самого пана Анджея про викрадення князя Богуслава почув, і так закінчив:

– Не лише неправда те, що князь Богуслав про цього кавалера розповідав, а навпаки: не має він більшого ворога за пана Анджея, і тому панну Білевичівну з Кейдан вивіз, аби хоча б так йому відімстити.

– А нам цей кавалер життя врятував, і хоругви конфедератів від князя воєводи застеріг, – нагадав пан Заглоба. – Перед такими заслугами давні гріхи – ніщо! Заради Бога! Добре, що з вами, пане Міхале, а не сам до нас прийшов, добре також, що хоругва наша за містом, бо дуже великий зуб ляуданці на нього мають, і навіть слова не встиг би сказати, бо його вмент шаблями порубали б.

– Вітаємо вас від усього серця, як брата і майбутнього товариша по зброї! – промовив Ян Скшетуський.

Харлампій аж за голову схопився.

– Такий ніколи не пропаде! – торочив він. – Звідки завгодно випливе і ще славу на берег витягне!

– А чи не казав я вам, – заторохтів пан Заглоба, – що як тільки його в Кейданaх побачив, то відразу ж собі подумав: але ж упертий цей жовнір! Згадайте, як ми кинулися цілуватися. Правда, що це через мене Радзивілл зазнав поразки, хоча і через нього також. Бог мене надихнув у Білевичaх, що його не дозволив розстріляти. Шановне панство, не годиться такого кавалера насухо приймати, щоб нас у нещирості не запідозрив!

Почувши це, пан Рендзян відразу ж випровадив татарина з кожушками, а сам став клопотатися з пахолком біля напоїв. Але пан Кміциц думав лише про те, щоб у Харлампія про визволення Олюньки якнайшвидше вивідати.

– Ви були при цьому? – спитав він.

– Майже, бо з Кейдан я не виїжджав, – підтвердив носаль. – Приїхав князь Богуслав до нашого князя воєводи. На вечерю вирядився так, що й очі боліли дивитися, і видно було, що йому панна Білевичівнa дуже в око впала, бо хіба що не мурчав від захоплення, як кіт, якого по хребту гладять. Але і про кота кажуть, що молитви відмовляє, а князь Богуслав, якщо й відмовляв, то хіба нечистому на хвалу. А запобігав, а ластився, а залицявся…

– Годі! – зупинив його пан Володийовський. – Занадто велику муку цьому лицареві завдаєте!

– Навпаки! Кажіть далі, кажіть! – заохотив пан Анджей.

– Балакав, отже, за столом, – правив далі Харлампій, – що не раз і Радзивіллам траплялося зі шляхтянками одружуватися і що він сам волів би взяти шляхтянку, ніж принцесу, котрих йому королівська величність французька сватали, хоча я прізвищ не запам’ятав, бо такі були чудернацькі, наче хто гончаків у хащі кликав.

– Менше з тим! – втрутився пан Заглоба.

– Видно, він це казав, щоб ту панночку зацікавити, бо ми, збагнувши все, стали між собою переглядатися та підморгувати, правильно вважаючи, що це він пастку невинній ставить.

– А вона? А вона?! – гарячкував пан Кміциц.

– Вона, як діва достойної крові та гарних манер, жодного зацікавлення не проявляла, навіть на нього не дивилася, аж коли князь Богуслав про вас згадав, тоді лише на нього очі таки підняла. Страшна річ сталася, коли він сказав, що ви йому його величність пропонували за скількись там дукатів короля захопити і живого чи мертвого шведам доправити. Ми думали, що душа з панночки вийде, але злість на вас була в ній така велика, що слабкість дівочу перемогла. Коли він став хизуватися, з якою огидою вашу пропозицію відкинув, то вона проявила певну прихильність і вдячно на нього споглядала, а потім навіть руку його не відхилила, коли її з-за столу хотів відвести.

Пан Кміциц руками обличчя затулив.

– Бий же, бий! Хто в Бога вірує! – повторював він.

Раптом чоловік схопився з місця.

– Будьте здорові, панове!

– Як же? Куди? – спитав пан Заглоба, заступивши йому дорогу.

– Король мені дозвіл дасть, я поїду і знайду його! – пояснив пан Анджей.

– Рани Божі! Та зачекайте! Ще всього не дізнався, а вже шукати його вирушає. З ким поїдете? Де його знайдете?

Пан Кміциц, можливо, і не став би слухати, але сили його покинули, бо ранами був вимучений, тому сповз на лавку, спиною вперся в стіну і склепив повіки. Пан Заглоба подав йому келих вина, молодик вхопив його тремтячими руками і, розливаючи трунок на підборіддя та груди, висушив до дна.

– Ще нічого не втрачено, – міркував Ян Скшетуський, – лише розсудливості потрібно тим більшої, що з таким знаменитим паном справа буде. Необдуманим вчинком і раптовими діями можете згубити і панну Білевичівну, і себе.

– Вислухайте ж Харлампія до кінця, – порадив пан Заглоба.

Пан Анджей зціпив зуби.

– Слухаю терпляче.

– Чи охоче панна від’їжджала, – правив далі Харлампій, – цього я не знаю, бо присутній при цьому не був. Знаю лишень, що пан мечник расейняйський протестував, його спочатку вмовляли, потім у цейхгаузі зачинили, але врешті-решт дозволили вільно в Білевичі поїхати. Панночка в лихих руках, нема що приховувати, бо згідно з тим, що про молодого князя розповідають, навіть бусурманин на жіночу стать не такий ласий, як він. Коли йому білоголова якась в око впаде, то хоч би й була заміжня, готовий на це наплювати.

– Горе! Гoрe! – повторив пан Кміциц.

– От шельма! – вигукнув пан Заглоба.

– Дивно мені лише те, що її князь воєвода відразу ж Богуславові віддав! – здивувався пан Скшетуський.

– Я не політик, – сказав на це Харлампій, – тому повторю вам лише те, що офіцери подейкували, точніше Ґанхов, котрий всі княжі таємниці знав. Я чув на власні вуха, як хтось вигукнув при ньому: «Не поласує пан Кміциц після нашого молодого князя»! А Ґанхов зауважив: «Більше там політики в цьому вивезенні, ніж почуттів. Нічого, – казав він, – князь Богуслав не подарує, але якщо йому панна опір вчинить, то в Таурогах не зможе з нею вчинити, як з іншими, бо галас здійметься, бо там княгиня воєводи з донькою живе, на котрих Богуслав мусить оглядатися, бо на руку молодої княжни претендує. Важко йому буде доброчесного вдавати, але в Таурогах буде змушений».

– Камінь має вам звалитися з серця! – втішився пан Заглоба. – Бо з цього видно, що ніщо цій панночці не загрожує.

– То навіщо її вивіз? – вигукнув пан Кміциц.

– Добре, що вас моя думка цікавить, – відповів пан Заглоба, – бо я багато що тямлю, над чим хтось інший рік би даремно голову ламав. Чому її вивіз? Не заперечую, що мусила йому впасти в око, але вивіз її тому, щоб через неї всіх Білевичів, дуже численних і впливових, від ворожих вчинків проти Радзивіллів застерегти.

– Це можливо! – погодився Харлампій. – Ясно, що в Таурогах буде свої природні бажання стримувати й ad extrema108108
  Ad extrema (лат.) – остаточно.


[Закрыть] просунутися не зможе.

– Де ж він тепер?

– Князь воєвода припускав у Тикоцинi, що мусить бути у шведського короля в Ельблонґу, до котрого по підмогу мав їхати. Мабуть, зараз його у Таурогах немає, бо його там посильні не знайшли.

Тут Харлампій звернувся до пана Кміцицa:

– Якщо б ваша милість захотіла послухати простого жовніра, то я сказав би, що думаю: якщо там панну Білевичівну якась пригода в Таурогах уже спіткала, або якщо князь в неї якісь почуття розбудити зміг, то вашій милості немає вже причини туди їхати. Але якщо ні, якщо вона при її світлості княгині і з нею разом до Курляндії поїде, то там безпечніше ніж будь-де, і кращого місця не знайти вашій милості для неї в усій Речі Посполитій, залитій полум’ям війни.

– Якщо ви такий відчайдух, як кажуть і я вважаю, – вставив пан Скшетуський, – то спочатку треба Богуслава дістати, а маючи його в руках, і все інше отримаєте.

– Де ж він тепер? – повторив пан Анджей, звертаючись до Харлампія.

– Я вже вашій милості казав, – роздратувався носаль, – але ваша милість від смутку нічого не тямить. Припускаю, що він в Ельблонґу, імовірно, разом із Карлом-Ґуставом у поле проти пана Чарнецького виступить.

– Тому найкраще, що можна зробити, це з нами до пана Чарнецького йти, бо таким чином найшвидше з Богуславом здибатися зможете, – додав пан Володийовський.

– Дякую вам за хороші поради! – вклонився пан Кміциц.

І поквапився попрощатися з усіма, а ті й не затримували гостя, знаючи, що засмучений чоловік ні до балачок, ні до келиха не придатний, але пан Володийовський запропонував:

– Відведу я вас краще до архієпископського палацу, бо ви такий слабкий, що ще десь на вулиці впадете.

– І я! – долучився Ян Скшетуський.

– То ходімо всі! – підвів риску пан Заглоба.

Почіпляли друзі шаблі, одягли теплі бурки та вийшли. На вулицях ще більше було людей, ніж раніше. Щохвилини зустрічалися загони озброєної шляхти, жовнірів, панських і дворянських слуг, вірменів, євреїв, волохів, українських селян із передмість, погорілих під час двох нападів Хмельницького.

Крамарі стояли перед своїми магазинами, вікна будинків заповнили купи цікавих голів. Всі повторювали, що чамбул109109
  Чамбул – спеціально виокремлений загін татар, завданням якого було, відсторонено від головних сил, вчиняти диверсії в тилу ворога та відвертати увагу від головних сил, а також захоплення здобичі, насамперед ясиру.


[Закрыть] уже прибув і що незабаром пройде через місто, щоб стати перед очі короля. Хто живий, хотів бачити той чамбул, бо велика була дивина – подивитися на татар, котрі мирно проїжджають вулицями міста. І раніше Львів бачив цих гостей, але лише за мурами, в образі неозорих хмар, на тлі палаючих передмість і навколишніх сіл. Тепер мали в’їхати як союзники поляків проти шведів. Тому наші лицарі заледве могли торувати собі шлях крізь юрбу. Щомиті чулися вигуки: «Їдуть! Їдуть!» і перебігали з однієї вулиці на іншу, а тоді натовпи збивалися в такі густі маси, що не можна було навіть кроку ступити.

– Га! – перевів подих пан Заглоба. – Зачекаємо трохи. Пане Міхале, пригадайте нам ті нещодавні часи, коли ми не збоку, а безпосередньо у вічі заглядали цим негідникам. А я ще й у полоні в них сидів. Подейкують, що майбутній хан один в один на мене схожий. Але що там минулі розкоші згадувати!

– Їдуть! Їдуть! – пролунали знову крики.

– Бог серця песиголовцям змінив, – правив далі пан Заглоба, – що замість Україну пустошити, на допомогу нам ідуть. Диво це очевидне! Бо скажу я вам, якби за кожного язичника, котрого ця стара рука до пекла послала, один гріх мені відпускали, то я б уже був канонізований і ви мусили б мене про заступництво просити, або мене на вогняній колісниці живцем аж на небо забрали б.

– А пам’ятаєте, пане, як це було колись, коли через Валадинку з Рашковa до Збаражa ми їхали?..

– Як же не пам’ятати?! Ви ще тоді в яругу впали, а я був змушений через гущавину аж до дороги гнати. А коли за вами повернулися, все лицарство не могло не надивуватися, бо що не кущ, то одна бестія лежала.

Пан Володийовський пам’ятав, що все було якраз навпаки, але нічого не сказав, бо дуже вже здивувався, а коли охолов, то голоси десятий чи якийсь раз заверещали:

– Їдуть! Їдуть!

Вигуки вже чулися звідусіль, потім стихли й усі голови обернулися в той бік, з якого чамбул мав прибути. Тут звіддаля почулася вересклива музика, натовп став розступатися від середини вулиці до стін будинків, а з кінця з’явилися перші татарські вершники.

– Дивіться! Навіть капелу привезли зі собою, то в татар незвичайна річ.

– Бо хочуть себе якнайкраще репрезентувати, – зауважив Ян Скшетуський. – Але деякі татарські загони справді мають музикантів у своєму складі, ті їм акомпанують, коли кошем кудись на довший час виступають. Добірний це мусить бути комунік!110110
  Комунік – мобільний кавалерійський загін у польському війську XVI—XVII ст., призначений для раптових дій, кіннота без таборів і гармат.


[Закрыть]

Тим часом вершники наблизилися і розтягнулися, ні на що не зважаючи. Попереду їхав на строкатому коні смуглий, наче в диму закопчений, татарин і дві сопілки в роті тримав. Перехиливши назад голову і заплющивши очі, він перебирав по тих сопілках пальцями, видобуваючи з них пискляві та різкі звуки, а такі бистрі, що вухо ледве могло їх вловити. За ним їхали двоє вершників, котрі тримали киї, з прикріпленими на горішніх кінцях латунними брязкальцями, і вертіли ними, наче у нестямі. Тут же далі кілька з них били несамовито в мідні тарілки, інші гатили в барабани, ще інші грали за козацькою модою на кобзі, всі, хіба за винятком пищальників, співали, точніше завивали, вторуючи дикій пісні, виблискуючи при цьому зубами й обертаючи очима. За цією нестерпною та дикою музикою, яка пересувалася, як звір, перед мешканцями Львова, рухався по четверо коней у лаві весь зведений загін приблизно з чотирьохсот людей.

Це справді був добірний комунік, напоказ і пошану польському королеві, в його розпорядження, як задаток, ханом присланий. Командував ним Aкбaх-Улaн, із добрудзьких татар, найвправніших у бою, старий і досвідчений воїн, належно в улусах через свою мужність і жорстокість шанований. Їхав він тепер усередині, між музиками та рештою загону, одягнений у рожеву оксамитову, але добряче вицвілу і затісну як на його могутню статуру шубу, потертими шкурами куниці підбиту. На животі тримав пернач, такий, як у козацьких полковників. Червоне його обличчя стало від холодного вітру сизим, і він легко похитувався на високій кульбаці, час від часу зиркав по боках або обертався до своїх татар, наче не був повністю впевнений, що втримаються при вигляді юрби жінок, дітей, відчинених крамниць із дорогими товарами і чи не кинуться з дикими вигуками на ці дивa.

Але ті їхали спокійно, як собаки в зграї, залякані арапником, і лише з понурих і ненажерливих поглядів можна було прочитати, що діється в душах цих варварів. Юрба ж споглядала на них із цікавістю, хоча майже ворожо, такою великою була в цьому кінці Речі Посполитої проти бусурманів злість. Час від часу чулися вигуки: «Ату! Ату»! – наче на вовків. Проте були і такі, котрі багато сподівалися від них.

– Шведи забобонний страх перед татарами мають, а жовніри байки про них розповідають, від чого переляк лише наростає, – казали ті, що дивилися на татар.

– І правильно, – відповідали інші. – Не рейтарам Карлa з татарами воювати, котрі, а особливо добрудзькі, навіть нашій кінноті часом протистоять. Перш ніж той важкий рейтар озирнеться, його вже татарин на аркан візьме.

– Гріх язичницьких синів на допомогу кликати! – відізвалися голоси.

– Гріх не гріх, а таки доведеться!

– Дуже гарний чамбул! – прицмокнув язиком пан Заглоба.

Справді, татари були добре одягнені – в білі, чорні та строкаті кожухи, вовною назовні, чорні луки та сагайдаки, повні стріл, хилиталися їм за спинами, кожен мав при боці шаблю, що не завжди у великих татарських загонах траплялося, тому що бідніші на таку розкіш наважитися не могли, послуговуючись у рукопашній кінською щелепою, до кия прив’язаною. Але були це люди, як то кажуть, напоказ, тому дехто мав навіть самопали, вкладені в повстяні чохли, й усі сиділи на добрих конях, дрібних, щоправда, доволі худих, що низько довгогриві голови тримали, але незрівнянної швидкості в полі.

В середині загону йшли чотири в’ючні верблюди. Натовп передбачав, що в цих в’юках були сховані дари хана для короля. Але в цьому помилилися, бо хан волів більше отримувати дари, ніж давати. Обіцяв він, щоправда, підмогу, але ж не задарма.

Тому коли кавалькада їх оминула, пан Заґлоба зауважив: – Дорого ця допомога буде коштувати! Нібито союзники, але скільки вони країни винищать. Після шведів і після них жодної цілої стріхи в Речі Посполитій не залишиться.

– Звісно, пекельно важкий цей союз, – погодився Ян Скшетуський. – Знаємо вже їх!

– Я чув ще в дорозі, – втрутився пан Міхал, – що король наш таку угоду уклав, що до кожних п’ятисот ординців має бути доданий наш офіцер, котрий матиме право команди та кари. Інакше ці друзі небо і землю лише б нам залишили.

– А той чамбул?.. Що король із ним зробить?

– У королівське розпорядження його хан прислав, так майже наче в подарунок, хоч і за них виставить рахунок, і король може зробити з ними, що хоче і, ймовірно, їх панові Чарнецькому разом із нами відішле.

– Ну, то вже пан Чарнецький у шорах їх втримати зуміє.

– Хіба би жив між ними, інакше зараз же поза його очима почнуть бешкетувати. Не можна інакше, тільки офіцера за ним закріпити.

– Й він ось цим командуватиме? А той гладкий aгa що робитиме?

– Якщо не накажуть іншого, то буде розпорядження виконувати.

– Будьте, панове, здорові! Будьте здорові! – вигукнув раптом пан Кміциц.

– Куди так квапитесь?

– Королеві до ніг упасти, щоб мені командувати цими людьми доручив!

Розділ XXXIII

Того ж дня Акбах-Улан бив чолом королеві й одночасно вручав йому листи від хана, в яких останній повторював обіцянку послати сто тисяч орди проти шведів, тільки б йому сорок тисяч талярів авансом було заплачено і тільки б перші трави показались на полях, без чого в спустошеній війною країні важко було б таку велику кількість коней прогодувати. А чамбул надіслав хан як доказ прихильності до «найулюбленішого брата», щоб і козаки, котрі непослух ще замишляли, побачили наочне підтвердження того, що дружба їхня триває і що нехай лише хоча б відголос бунту дійде до вух хана, то мстивий гнів його впаде на все кoзaцтвo.

Король прийняв Акбах-Уланa приязно і, подарувавши баского коня, оголосив, що пошле його незабаром в поле до пана Чарнецькогo, тому що хоче, щоб і шведи переконалися в тому, що хан надає допомогу Речі Посполитій. Засвітилися очі в татарина, коли почув, що під паном Чарнецьким служитиме, бо його знав із давніх українських воєн і нарівні зі усіма aгaми шанував.

Натомість менше сподобався йому фрагмент ханового листа, де той просив короля, щоб чамбулові виділив офіцера, котрий добре знає країну, котрий загін би вів і водночас людей і самого Акбах-Уланa від грабежів і розбоїв щодо населення стримував. Бажав би, мабуть, Акбах-Улан не мати над собою такого наглядача, але що воля ханова та королівська були чіткі, то він ударив лише чолом ще раз, тамуючи старанно нехіть, а може, обіцяючи собі в душі, що не він перед спостерігачем, а той перед ним поклони бити буде.

Як тільки татарин віддалився і сенатори вийшли, пан Кміциц, котрий при королівському боці під час аудієнції тримався, упав до панських ніг і став благати:

– Ваша величносте! Не гідний я милості, про яку прошу, але тільки мені на ній одній, як на самому житті залежить. Дозвольте, милостивий батьку, щоб я над цими ординцями команду міг отримати і з ними зараз же в поле вирушати.

– Я не відмовляю, – здивувався Ян-Казимир, – бо кращого командира важко мені для них знайти. Потрібен там кавалер великої фантазії та відчайдух, аби їх у шорах зумів втримати, бо інакше зараз же навіть наших почнуть палити та мордувати. Єдине, що мене стримує, то це те, що загін завтра має вирушати, а вам ще рани від шведських рапір не загоїлись.

– Відчуваю, що як тільки мене вітер у полі обвіє, зараз же слабкість моя минеться і сила моя повернеться. А щодо татар, то вже я собі з ними раду дам і на м’який віск їх розімну.

– Але що вам так закортіло? Куди хочете йти?

– На шведа, милостивий пане!.. Нічого я тут уже більше не висиджу, бо що хотів, то вже отримав: милість вашу і давніших гріхів відпуск. Я піду до пана Чарнецькогo разом із паном Володийовським, але буду окремо до ворога підступати, як у давні часи до Хованськогo, а віра в Бога допоможе, що мені пощастить.

– Не може бути інакше, однак вас щось інше тягне в поле!

– Як батькові зізнаюся й усю душу виллю. Князь Богуслав, крім того, що наклепи на мене звів, ще і наречену мою з Кейдан вивіз і в Таурогах тримає в ув’язненні, або й гірше: бо на її чесність, на її чесноти, на її честь дівочу зазіхає. Ваша величносте! Розум мені в голові мішається, коли подумаю, в яких руках опинилася бідолаха. Муки Господа Нашого! Менше мені ці рани болять. А ця дівчина й досі думає, що я цьому проклятому, цьому антихристу пропонував на вашу величність руку підняти і за останнього виродка мене має! Я цього не витримаю, милостивий пане, не можу, поки його не одержу, поки її не видеру з його лап. Дайте мені, пане, цих татар і присягаюся, що не для своєї лише вигоди воюватиму і стільки шведів переб’ю, що весь цей двір головами можна буде вимостити.

– Облиште! – звелів король.

– Якби, пане, я мав службу заради особистого покинути і захист монархії та Речі Посполитої занехаяти, соромно було б мені просити, але тут одне з іншим збігається. Настав час шведів бити? Я ж нічого іншого й не робитиму. Прийшла пора зрадника переслідувати, я його переслідуватиму і в Інфлянті, й у Курляндії, хоч би навіть у септентронів або навіть за морем у Швеції сховався, я піду за ним!

– Маємо інформацію, що ось-ось Богуслав із Карлом із Ельблонґа піде.

– То я піду їм назустріч!

– З таким чамбулом? Шапками вас закидають.

– Хованський мене вісімдесятьма тисячами закидав і не зміг.

– Усе вірне військо зараз під паном Чарнецьким. Тому вони на пана Чарнецькогo ante omnia111111
  Ante omnia (лат.) – насамперед.


[Закрыть] вдарять!

– Піду тоді до пана Чарнецькогo. Тим більше потрібно йому, милостивий пані, негайну допомогу надати.

– Якщо до пана Чарнецького підете, то до Таурогів з таким нечисленним загоном не дістанетесь. Усі замки в Жемайтії князь воєвода ворогові віддав і всюди шведські гарнізони стоять, а Тауроги, наскільки я знаю, аж під самим прусським кордоном, від Тільзітy неподалік.

– На самому кордоні з електором, милостивий пане, але по наш бік, а від Тільзітy буде чотири милі. Чи я не дійду? Дійду і не лише людей не втрачу, а ще й до мене дорогою чимало шибайголів збіжиться. Зважте також, милостивий пане, що де я тільки з’явлюся, там уся околиця на коня проти шведів сяде. Першим буду Жемайтію підіймати, якщо хтось інший цього не зробить. Куди тепер не можна доїхати, коли по всій країні кипить, як у горщику. Вже я звичний в окропі купатися.

– Але ви не зважаєте на те, що татари, можливо, і не захочуть настільки далеко йти за вами?

– Ну-ну! Хай лише запручаються, хай тільки спробують! – пан Кміциц аж зуби зціпив. – Якщо їх там чотириста чи скільки ще, то накажу всіх чотирьохсот повісити!.. Дерев не забракне!.. Хай мені лише спробують бунтувати.

– Єндрею! – зронив король, впадаючи в гарний гумор і надимаючи губи. – Як мені Бог милий, кращого пастиря для цих овечок мені не знайти! Забирайте їх і ведіть, куди вважаєте за потрібне!

– Дякую, ваша величносте! Добрий батьку мій! – промовив лицар, обіймаючи королівські коліна.

– Коли хочете вирушати? – поцікавився Ян-Казимир.

– З Божою поміччю, завтра ж!

– Може, Акбах-Улан ще не захоче, бо коні їхні потомлені?

– То накажу його собі до кульбаки на аркані приторочити і пішки піде, якщо коня жаліє.

– Бачу вже, що ви з ним упораєтесь. Але, будь ласка, наскільки це можливо, використовуйте м’які методи. А тепер, Єндрею, сьогодні вже пізно, але завтра хочу ще раз вас побачити. Тим часом візьміть цей перстень, скажете своїй роялістці, що його від короля отримали і що король наказує, щоб до його вірного слуги та захисника відповідно ставилася.

– Дай, Бoжe, – просльозився юнак, – дай же, Господи, щоб я не інакше загинув, як вас захищаючи, ваша величносте!

Тут король відступив, бо було вже пізно, а пан Кміциц пішов на свою квартиру в дорогу збиратися та міркувати, з чого почати, куди найкраще їхати треба.

Спали йому на гадку слова Харлампія, що якби з’ясувалося, що князя Богуслава в Таурогах немає, то найкраще буде там дівчину залишити, бо з Таурогів, що стоять на самому кордоні, у разі потреби в Тільзіт під електорську опіку можна сховатися. І хоча шведи покинули в останній потребі князя віленського воєводу, але можна було сподіватися, що до його вдови повагу збережуть, отже, якщо Олюнька залишиться під її опікою, то нічого лихого спіткати її не може. А якщо до Курляндії поїдуть, то це навіть на краще.

– А я до Курляндії їхати з моїми татарами не можу, – метикував пан Кміциц, – бо це вже інша держава.

Ходив по покою і працював головою. Година минала за годиною, але він і не думав ще про відпочинок і так збурила його думка про нову експедицію, що хоч ще вранці був слабкий, тепер уже відчував, що йому сили повертаються, і готовий був зараз же на коня сідати.

Пахолки нарешті закінчили вовтузитися зі зав’язками клунків та збиралися йти на відпочинок, коли раптом хтось почав шкребтись у двері кімнати.

– Хто там? – крикнув пан Анджей і звернувся до пахолкa: – Піди поглянь!

Пахолок вийшов і, погомонівши за дверима, незабаром повернувся.

– Якийсь жовнір пильно хоче побачитися з вашою милістю. Каже, що його звуть Сорока.

– То впусти його, як Бог милий! – вигукнув пан Кміциц. І не чекаючи, поки пахолок виконає наказ, сам підбіг до дверей.

– Вітаю, милий Сороко! Радий тебе бачити!

Жовнір зайшов до світлиці і першим його бажанням було впасти до ніг свого полковника, бо був це скоріше приятель та слуга, однаково вірний, як і прив’язаний, але жовнірська субординація перемогла, тому виструнчився і проказав:

– До послуг вашої милості!

– Вітаю, милий друже, привіт! – зрадів пан Анджей. – Я вже думав, що тебе там зарубали в Ченстоховi!

Й обійняв його за голову, а потім став трясти його руками, бо міг це зробити, не надто соромлячись, адже Сорока походив зі закутків, із дрібної шляхти.

Тоді і старий вахмістр узявся обіймати панські коліна.

– Звідки ж ти йдеш? – спитав пан Кміциц.

– З Ченстохови, ваша милосте.

– І мене шукав?

– Авжеж.

– А від кого дізнався, що я живий?

– Від людей пана Кукліновськогo. Владика Кордецький велику месу на радощах відправив у подяку Господу. Потім, як почулисьмо, що пан Бабинич провів короля через гори, то я вже знав, що то ваша милість, ніхто інший.

– А отець Кордецький здоровий?

– Здоровий, ваша милосте, лише невідомо, чи його часом янголи живцем на небо з дня на день не заберуть, бо то святий чоловік.

– Я б не здивувався. А звідки ти дізнався, що я з королем до Львова прибув?

– Я мізкував так: оскільки ваша милість короля проводжала, то мусить при ньому бути, однак боявся, що ваша милість вже могла в поле податися і що я спізнюся.

– Завтра з татарами вирушаю!

– Гарно складається, бо я вашій милості везу два повні череси: той, що був на мені, і його блаженства, а крім цього, ті чудові камінці, які ми з ковпаків бояр познімали, і ті, які ваша милість забрала тоді, коли ми скарбницю Хованськогo захопили.

– Добрі були часи, коли ми той скарб захопили, але там уже мало що залишилося, бо значну частину я отцю Кордецькому залишив.

– Не знаю я, скільки там є, проте отець сам казав, що можна б за них два великі села купити.

Сказавши це, Сорока підійшов до столу й узявся знімати зі себе череси.

– А камінці он у цій бляшанці, – додав він і поклав до гаманів жовнірську флягу для горілки.

Пан Кміциц нічого не сказав, витрусив у жменю трохи червінців, не полічивши звернувся до вахмістра:

– Бери!

– До ніг падаю вашій милості! Гей! Якби я мав у дорозі хоча б один такий дукат!

– То що було б? – спитав лицар.

– Дуже вже я від голоду охляв. Мало де тепер людину куснем хліба пригостять, бо кожен боїться, тому я ноги наприкінці ледве від голоду волочив.

– На милість Божу! Але ж це все ти мав при собі!

– Не смів без дозволу, – покірно сказав вахмістр.

– Тримай! – зронив пан Кміциц, подаючи йому другу жменю.

Після чого гукнув до пахолків:

– Нумо, шельми! Їсти йому дати, скоріше, ніж молитва мине, бо голови позношу!

Пахолки наперебій побігли і незабаром постала перед Сорокою величезна миска копченої ковбаси і пляшка з горілкою.

Жовнір жадібно вп’явся поглядом у їжу, губи та вуса його тремтіли, але сісти в присутності полковника не посмів.

– Сідай, їж! – наказав пан Анджей.

Не встиг закінчити, як уже суха ковбаса хрустіла в потужних щелепах Сороки. Два пахолки дивилися на нього, витріщивши очі.

– Геть звідси! – звелів пан Кміциц.

Хлопці щодуху помчали до дверей. Лицар міряв квапливими кроками кімнату та мовчав, не бажаючи заважати вірному слузі. Той, скільки разів наливав собі чарчину горілки, стільки зиркав скоса на полковника, остерігаючись, чи насуплені брови не спостереже, після чого випивав трунок, обертаючись до стіни.

Пан Анджей ходив, ходив, аж нарешті почав сам зі собою балакати.

– Не може бути інакше! – бурчав він. – Дорога туди стелиться. Накажу сказати їй. Даремно! Не повірить!.. Листа читати не захоче, бо мене зрадником і собакою вважає. Хай їй у вічі не лізе, лише нехай спостерігає і мені дасть знати, що там діється.

Натомість покликав голосно:

– Сороко!

Жовнір схопився так хутко, що мало стіл не перекинув, і витягся, як струна.

– Слухаю!

– Ти вірна людина і в нужді проноза. Поїдеш у далеку дорогу, але не голодний.

– Слухаюсь!

– В Тауроги, на прусський кордон. Там панна Білевичівна перебуває… в князя Богуслава. Дізнаєшся, чи вона ще там. І мотай усе на вус. Їй на очі не показуйся, хіба випадково трапиться, що тебе помітить. Тоді розкажеш їй і присягнешся, що я короля через гори провів і що при його особі зараз перебуваю. Вона тобі навряд чи повірить, бо мене там князь очорнив, що я на здоров’я його величності посягаю, а це брехня, собаки гідна!