Текст книги "Потоп. Том II"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 35 страниц)

Кількома днями пізніше звістка ошелешила шведський і союзний польський табори, що землекопи надибали підземний перехід, що проходить аж під сам костел і монастир, і що тільки від доброї волі генерала залежить тепер, чи підірвати всю фортецю. Незмірна радість охопила потомлених морозами, голодом і марною роботою жовнірів.

Вигуки: «Маємо Ченстохову!.. Висадимо цей курник»! – перебігали з вуст в уста. Розпочалися бенкети та пиятика. Пан Вжещович був усюди, заохочував жовнірів, підтримував їх у вірі, підтверджував сто разів на день звістку про знаходження переходу, підтримував бенкети та гулянки.

Відголос цих радощів дійшов урешті-решт і до фортеці. Звістка про міни, вже закладені і готові до вибуху, розійшлася з блискавичною швидкістю з одного кінця валів до іншого. Навіть найвідважніші злякалися. Жінки з риданнями облягли келію пріора, простягали до нього дітей, коли той з’являвся на хвилинку, і благали:

– Не губіть невинних!.. Кров їхня впаде на вас!..

А хто більшим був боягузом, зі ще більшим запалом напирав тепер на пріора Кордецькогo, щоб не наражав на згубу святе місце, столицю самої Матері Божої.

Настали такі важкі часи і такі болючі для непохитної душі цього героя в чернечій одежі, яких ніколи раніше не бувало. Щастя, що і шведи занехаяли штурм, аби цим довести захисникам, що вже немає потреби ні в кулях, ні в гарматах, що досить їм лише пороховий шнур підпалити. Від того ще більший жах наростав у монастирі. Під час глухих ночей де-кому з найбільших страхопудів здавалося, що чують уже під землею якийсь шурхіт, якісь рухи, що шведи вже під самим монастирем. Впала духом і значна частина ченців. Ті, з отцем Страдомським на чолі, прийшли до пріора, щоб невідкладно перемови про капітуляцію розпочав. З ними разом прийшли більшість жовнірів і кілька шляхтичів.

Тоді отець Кордецький вийшов у двір, а коли натовп оточив його вузьким колом, промовив:

– Чи ми не присягнулися собі, що до останньої краплини крові захищати святу оселю будемо? І скажу вам, якщо порох нас викине, то лише погані тіла наші, тільки тлінні останки впадуть назад на землю, а душі вже не повернуться… Небо розверзнеться над нами й увійдемо в нього веселі, щасливі, як у море без меж. Там Ісус Христос наші душі прийме і Його Найсвятіша Мати, і вийде до нас, а вони, як золоті бджоли, сядуть на Її плащ і в світло зануряться, і в обличчя Бога дивитися будуть.

Тут відблиск цього світла осяяв обличчя його, натхненні очі священик здійняв угору і продовжував чинно та спокійно:

– Пане, котрий світами править, Ти дивишся в серце моє і знаєш, що я не брешу цьому люду, кажучи, що єдиного щастя прагну, руки простягну до Тебе і закликатиму з глибини душі моєї: «Господи! Зроби так, аби цей порох вибухнув, бо в такій смерті є відкуп за провини та гріхи, бо це вічний спочинок. А слуга Твій уже втомлений і спрацьований дуже». І хто б не хотів такої нагороди – смерть без муки, як мить коротка, як блискавка на небі проминає, після якої – непохитна вічність, незчисленне щастя, радість без кінця!.. Але Ти мені наказав стерегти оселю Твою, тому мені відійти не дозволено. Ти мене на сторожі поставив, отже, влив у мене силу Твою, і я знаю це, Господи, бачу, відчуваю, навіть якщо зло вороже аж під цю церкву дісталося, хоч би весь порох і спустошливу селітру під нею склали, досить мені було б усе перехрестити, щоб не вибухнули.

Тут він звернувся до присутніх:

– Бог мені дав цю силу, але й ви проженіть страх із сердець своїх! Дух мій проникає крізь землю і каже вам: брешуть вороги наші, немає порохових драконів під костелом!.. Ви люди боязких сердець, ви, в котрих переляк віру приглушив, не заслужили на те, аби вже сьогодні зайти в королівство милості та спочинку. Тому немає пороху під стопами вашими! Бог хоче врятувати цю оселю, щоб, як ковчег Ноя, плив над потопом лиха та недолі, тому в ім’я Всевишнього втретє кажу вам: немає пороху під костелом! А коли від Його імені промовляю, хто посміє мені перечити, хто сумніватися наважиться?..

Сказавши це, священик замовк і дивився на натовп ченців, шляхтичів і жовнірів. Але така була непорушна віра, впевненість і сила в його голосі, що присутні мовчали і ніхто нічого не казав. Навпаки, дух наповнив їхні серця, аж нарешті один із жовнірів, простий селянин, зауважив:

– Нехай святиться Його ім’я!.. Вже три дні торочать, що можуть фортецю висадити, чому ж не підривають?

– Хвала Найсвятішій Богородиці! Чому ж не підривають? – повторило кільканадцять голосів.

Раптом зробився дивний знак. Враз навколо почувся шурхіт крил і цілі зграї зимових птахів заповнили двір фортеці, і щораз нові підлітали з навколишніх осель: сірі жайворонки, вівсянки зі золотими грудьми, убогі горобці, зелені синички, червоні снігурі пообсідали схили дахів, кути, дверні рами, церковні карнизи. Інші кружляли різнобарвним вінком над головою священика, тріпотіли крильцями, цвірінькали жалібно, наче милостиню просили, зовсім не остерігаючись людей. Здивувалися присутні, а отець Кордецький помолився впродовж хвилини і нарешті промовив:

– Навіть лісові пташки під опіку Божої Матері вдаються, а ви засумнівалися в Її силі?

Дух і надія повернулися в серця людей, ченці билися в груди, відтак подалися до костелу, а жовніри – на стіну. Жінки вийшли сипати зерно пташенятам, які стали клювати його жадібно. Всі тлумачили появу тих дрібних лісових мешканців собі на добро, а ворогові на шкоду.

– Глибокі сніги мусять лежати, якщо це птаство навіть на постріли, і на гарматний гуркіт не зважають, лише під захист вдаються, – гомоніли жовніри.

– А чому від шведів до нас утікають?

– Бо і навіть найдрібніше створіння вміє ворога від свого відрізнити.

– Не можу повірити, – відповів інший жовнір, – адже і в шведському таборі є поляки. Там уже голод має панувати і навіть фуражу для коней бракує.

– Тоді це ще краще, – промовляв третій, – бо виявиться, що байка про той порох – це несусвітня брехня.

– Як таке може бути? – спитали всі нараз.

– Старі люди казали, – правив далі жовнір, – якщо якийсь будинок має завалитися, то ластівки та горобці, які гнізда навесні під дахом в’ють, відлітають геть за два чи три дні до цього. Такий кожна бестія має розум, що наперед знає про небезпеку. Тому, якби під монастирем був порох, ці птахи сюди ніколи не прилетіли б.

– Таке казали?

– Як амінь у молитві!

– Хвала Богородиці! Кепські, отже, справи у шведів!

Аж тут голос сурми почувся біля південно-західної брами. Всі побігли дивитися, хто там прибув.

Це був шведський сурмач, котрий привіз лист із табору. Ченці зібралися зараз же в дефініторії. Лист був від пана Вжещовичa, котрий сповіщав, що якщо фортеця не здасться негайно, то буде висаджена в повітря. Але навіть ті, хто раніше аж трясся від страху, не повірили тепер цим погрозам.

– Даремні ці страхи! – вирішили священики і шляхтичі водночас.

– Напишімо ж їм, аби нас не жаліли. Нехай висаджують! І саме так відписали. Тим часом жовніри, котрі зібралися біля сурмача, кпили з його застережень.

– Гаразд! – казали вони йому. – Чому маєте нас жаліти? Швидше підемо на небо!

А той, хто вручав посланцеві відповідь, зауважив:

– Не гайте надаремно слів і часу!.. Самих вас злидні гризуть, а нам, хвала Богові, нічого не бракує. Птахи навіть від вас утікають.

Таким чином ні до чого не призвів останній фортель пана Вжещовичa. А коли сплив ще один день, стало цілком зрозуміло, якими порожніми були побоювання захисників, і спокій повернувся в монастир.

Наступного дня гідний міщанин ченстоховський, Яцек Бжуханський, доправив знову листа, що погрожував штурмом, але водночас повідомив про вихід Янa-Казимирa з Сілезії та про повстання всієї Речі Посполитої проти шведів. Зрештою, мав це бути, за версією нападників, вже останній штурм.

Бжуханський підкинув листа разом із лантухом риби для священиків на святу вечерю, а наблизився до мурів переодягненим у шведського жовніра. На нещастя, впізнали його й упіймали. Міллер наказав його катувати. Але старий мав під час мук небесні видіння й усміхався солодко, як дитя, а замість болю малювалася на його обличчі невимовна радість.

Генерал сам був присутній при тортурах, проте жодних зізнань із мученика не витягнув. Зробив лише розпачливий висновок, що цих людей ніщо не похитне, ніщо їх не зламає, і втратив будь-яку надію.

Тим часом прийшла стара жебрачка Костуха з листом від отця Кордецькогo, просячи покірно, щоб не штурмували на час Служби Божої в день Різдва. Вартові й офіцери підняли жебрачку на сміх і реготали з такого посла, але та вручила послання і сказала:

– Ніхто інший не хотів іти, бо ви делегатів як розбійників трактуєте, а я за кусень хліба погодилася. Недовго мені вже ходити по світу, тому вас не боюся, а якщо не вірите, то маєте мене в руках.

Але не зробили їй нічого лихого. Більше того, Міллер, прагнучи раз ще примирення спробувати, пристав на вимогу пріора. Прийняв навіть викуп за недомученого Яцекa Бжуханськогo. Відіслав заодно і ту частину срібла, яку знайшли у шведських гультяїв. Це останнє зробив на зло панові Вжещовичу, котрий після фортелю з мінами, який не спрацював, у нову потрапив немилість.

Надійшов нарешті Святвечір. З першою зіркою замиготіло світло та вогники в усій фортеці. Ніч була спокійна, морозна, але погожа. Шведські жовніри, костеніючи від холоду на шанцях, дивилися знизу на чорні мури недоступної фортеці і на думку їм спадали теплі, мохами вкриті скандинавські хатинки, дружини, діти, ялиночки, прикрашені свічками, і не одні залізні груди здіймалися зі зітханням, сумом, тугою та розпачем. А у фортеці, за столами, вкритими сіном, обложенці ділилися облатками. Тиха радість палала на всіх обличчях, бо кожен мав передчуття, майже певність, що часи недолі минуть уже швидко.

– Завтра буде ще один штурм, але це вже останній, – повторювали священики та жовніри. – Кому Бог смерть запише, хай дякує, що раніше служити Йому дозволить і тим певніше небесні брами йому відкриє, бо хто в день Різдва за віру загине, той до хвали прийнятий бути мусить.

Бажали собі, отже, навзаєм добробуту, довгих років або небесного притулку, і таке полегшення зійшло на їхні серця, немовби вже біда минула.

Стояло поруч пріора одне порожнє крісло, перед ним лежала тарілка, на якій біліла пачка облаток, перев’язана голубою стрічечкою. Коли всі розсілися, це місце ніхто не зайняв, а пан мечник спитав:

– Бачу, преподобний oтчe, що за старим звичаєм і для загорських панів тримаєте місце?

– Не для загорських панів, – спростував ксьондз Августин, – а на спогад про того молодика, котрого ми всі, як сина, полюбили, і душа котрого зараз дивиться з радістю на нас, що ми вдячну пам’ять про нього зберегли.

– Заради Бога, – зауважив мечник серадзький, – краще йому зараз, ніж нам! Але правильно, ми винні йому вдячність!

У отця Кордецького блищали сльози на очах, а пан Чарнецький зронив:

– І про менше в хроніках пишуть. Якщо мені Бог життя дарує, а хтось спитає мене пізніше, який був серед вас жовнір стародавнім героям рівня, я скажу: Бабинич.

– Його прізвище було не Бабинич, – зауважив отець Кордецький.

– Не Бабинич?

– Я вже давно знаю його справжнє прізвище, але під таємницею сповіді. І лише, виходячи з метою підірвати ту мортиру, дозволив мені: «Якщо згину, нехай знають, хто я, щоб чесна слава на моєму прізвищі залишилася і давні гріхи змила». Пішов, загинув, отже, тепер можу вам сказати: це був пан Кміциц!

– Той литовський славетний пан Кміциц? – вигукнув, схопившись за чуба, пан Чарнецький.

– Саме так! Так Божа милість змінює серця!

– Заради Бога! Тепер я розумію, чому він наразився на таку небезпеку! Тепер тямлю, звідки така фантазія в нього виникала, звідки ця відвага, якою всіх перевершував! Кміциц, Кміциц! Той страшний пан Кміциц, котрого вся Литва славословить!

– Інакше відтепер славити буде не лише Литва, а й уся Річ Посполита.

– Це він першим застеріг нас від пана Вжещовича!

– І саме тому ми ворота завчасу зачинили та підготувалися!

– Він першим із лука шведа підстрелив.

– А скільки їхніх гармат напсував! А де Фоссісa хто вклав?

– А та мортира! Те, що ми не боїмося завтрашнього штурму, також його заслуга.

– Нехай кожен із пошаною згадує і прославляє, де може, ім’я його, щоб справедливість перемогла, – промовив пріор Кордецький, – а тепер: вічний спочинок дай йому Господи…

– …а світло вічне нехай йому світить!6060
  Молитва за душі в чистилищі.


[Закрыть] – закінчив єдиний хор голосів.

Але пан Чарнецький довго не міг заспокоїтися і думка його раз по раз поверталася до пана Анджея.

– Кажу вам, панове, – зронив він, – було в ньому щось таке, що хоч як простий жовнір служив, команда сама йому до рук лізла. Аж мені дивно було, як люди мимоволі слухалися цього молодика. А коли він на вежі командував, навіть я його слухався. Якби ж я тоді знав, що це був пан Кміциц!

– Дивно все ж мені, – зауважив пан мечник серадзький, – що шведи не похвалялися його смертю.

Владика Кордецький зітхнув:

– Його, імовірно, вибух на місці розірвав!

– Я дав би собі руку відрубати, щоб він жив! – крикнув пан Чарнецький. – Але щоб такий пан Кміциц дозволив себе порохом висадити…

– Віддав своє життя за наші! – підсумував отець Кордецький.

– Мабуть, так і було, – погодився пан мечник, – бо якби та мортира стояла на шанці, я не думав би так весело про майбутнє.

– Завтра Бог дасть нам нову перемогу! – змінив тему Кордецький. – Адже ковчег Ноя не може загинути в потопі!

Так вони бесідували за різдвяною вечерею, а потім порозходилися, ченці – до костелу, жовніри на тихий постій, а варта – до брами і на стіну. Але надмірна обережність була зайва. У шведському таборі теж панував спокій, нічим не порушений. Самі вони віддалися спочинкові і роздумам, бо і для них наближалося найбільше зі свят.

Ніч також була врочиста. Рої зірок світили на небі, переливаючись із рожевого у блакитний. Світло місяця забарвлювало зеленим снігове покривало, що простяглося між фортецею та ворожим табором. Вітер ущух і така настала тиша, якої від самого початку облоги під цим монастирем не було.

Опівночі почули шведські солдати лагідні звуки церковних оргáнів, що лунали з гори, потім людські голоси долучилися до них, а відтак звуки дзвонів і дзвіночків. Радість, піднесення і великий спокій були в цих звуках, і змушували ще більше сумніватися, ще більше відчуття безсилля стискало шведські серця.

Польські жовніри з ватаг панів Зброжекa та Калинськогo, не питаючи дозволу, підійшли під самі мури. Не пустили їх усередину, бо побоювалися підступу, який ніч могла полегшити, але дозволили стояти близько мурів. Союзники шведів зібралися всією громадою. Одні ставали на коліна на снігу, інші хитали жалісливо головами, зітхаючи над власною долею, або билися в груди, присягаючи виправитися, й усі слухали зі замилуванням і зі сльозами на очах музику та коляди, які за стародавнім звичаєм співаються.

Тим часом чатові на мурах, котрі не могли бути в костелі, жадаючи собі цю втрату винагородити, й собі взялися співати і незабаром лунала по всій лінії мурів коляда:

 
У яслах лежить,
Кому ж належить
Колядувати малому…
 

Наступного дня після полудня гуркіт знову заглушив усі інші голоси. Шанці, скільки їх було, задимили раптом, земля затремтіла навколо. Як і раніше, летіли на церковний дах важко ядра, бомби та гранати, і смолоскипи, оправлені в трубки, що розливали хмари розтопленого свинцю, і смолоскипи без оправи, і запалювальні шнури, і підпалене ганчір’я. Ніколи раніше такий гуркіт не лунав, ніколи раніше така купа вогню та залізяччя не звалилася на монастир, але серед шведських гармат не було тієї мортири, яка сама могла покришити мур і пробоїни, потрібні для атаки, вчинити.

Зрештою обложенці і так уже звикли до канонади, тому кожен знав, що йому робити потрібно, навіть без наказів захист відбувався організовано. На вогонь відповідали вогнем, на кулю кулею, більш прицільною, бо без метушні.

Надвечір виїхав Міллер, аби при останніх промінчиках сонця, що заходить, наслідки добре оглянути. Його погляд упав на вежу, що вирисовувалася спокійно на тлі блакиті.

– Цей монастир на віки віків стояти буде! – вигукнув він піднесено.

– Амінь! – спокійно докінчив пан Зброжек.

Увечері зібралася знову в штаб-квартирі нарада, ще похмурніша, ніж зазвичай. Розпочав її сам Міллер.

– Сьогоднішній штурм, – заявив він, – не приніс жодних результатів. Порох у нас закінчується, люду поменшало вдвоє, решта, позбавлена мотивації, поразки, а не перемоги, виглядає. Запасів уже не маємо, харчів нема звідки сподіватися…

– А монастир, як і першого дня облоги, неторканий стоїть! – додав пан Садовський.

– Що ж нам залишається?

– Ганьба.

– Маю наказ, – оголосив генерал, – або швидше закінчувати, або відступати і йти у Пруссію.

– Що ж нам залишається? – повторив князь Гессенський. Усі погляди звернулися на пана Вжещовичa, і той промовив:

– Рятувати честь!

Короткий сміх, уривчастий, подібний на скрегіт зубів, пролунав із вуст Міллера, котрого Поліоркетом охрестили.

– Пан Вжещович хоче нас навчити, як воскрешати мертвих, – скривився він.

Той удав, що не чує.

– Честь свою врятували лише полеглі, – зронив пан Садовський.

Міллер втрачав терпець.

– Той монастир досі стоїть?.. Ця Ясна Ґура, цей курник?!.. І я його не здобув?!.. І ми відступаємо?.. Це не сон, я кажу наяву?..

– Той монастир, ця Ясна Ґура досі стоїть, – повторив слово в слово князь Гессенський, – і ми відступаємо. Поразка!..

Настала хвилина мовчання. Здавалося, що вождь і його підлеглі знаходять якусь дику насолоду в роздумах про власне приниження та сором. Несподівано слово взяв пан Вжещович. Він промовляв повільно та чітко:

– Не раз ставалося, – казав він, – у всіх війнах, що обложена фортеця відкуповувалася від нападників, тоді ті відходили, як переможці, бо хто складає викуп, тим самим переможеним себе визнає.

Офіцери, котрі спочатку з презирством і нехіттю слухали слова промовця, тепер вуха нашорошили.

– Хай цей монастир дасть нам якийсь викуп, – правив далі пан Вжещович, – тоді ніхто не скаже, що ми його здобути не змогли, а просто не захотіли.

– Але чи вони погодяться? – спитав князь Гессенський.

– Мою голову за це ставлю, – відповів граф Вейгард, – більше того, свою вояцьку честь!

– Це вихід! – погодився пан Садовський. – Бо маємо досить цієї облоги, але мають її досить і вони. Що ваша гідність про це думає?

Міллер звернувся до пана Вжещовичa:

– Не одну важку, важчу ніж будь-коли в житті хвилину я провів через ваші поради, пане графе, однак за цю останню дякую і вдячність збережу.

Всі видихнули з полегшенням. Справді, не могло вже мови бути ні про що інше, ніж про відступ із честю.

Наступного дня, в День святого Стефана, офіцери зібралися ще раз, аби вислухати відповідь пріора Кордецькогo на лист Міллера з пропозицію відкупитися, послану вранці.

Довелося довго чекати. Міллер вдавав веселість, але примус був помітний на його обличчі. Ніхто з офіцерів не міг всидіти на місці. Всі серця билися неспокійно.

Князь Гессенський і пан Садовський стояли під вікном, розмовляючи тихо.

– Як гадаєте? Погодяться? – поцікавився перший.

– Обставини такі, що мали б. Хто б не хотів позбутися такої жахливої, хай там як, небезпеки за кільканадцять тисяч талярів, особливо, що ченці світських амбіцій і жовнірської честі не мають, принаймні не повинні мати. Боюся лише, чи генерал не забагато зажадав.

– А скільки?

– Сорок тисяч талярів від ченців, і двадцять від шляхти. Ну, в найгіршому разі можуть і поторгуватися.

– Треба годитися, Боже, годитися! Якби я знав, що не мають грошей, я б навіть їм свої позичив, тільки хоча б видимість честі дозволили зберегти.

– А я скажу вашій світлості, що цього разу визнаю пораду пана Вжещовичa слушною і вірю в те, що заплатять. І така мене гарячка б’є, що бажав би десять штурмів, ніж це очікування.

– Уф! Маєте рацію. А цей пан Вжещович ще може видряпатися високо.

– Навіть на шибеницю.

Співбесідники не вгадали. Графа Вейгардa Вжещовичa чекала доля навіть гірша за шибеницю.

Тут гуркіт канонади обірвав їхню дальшу розмову.

– Що таке? Стріляють із фортеці?! – верескнув Міллер. І схопившись, як шалений, вибіг із світлиці. Вибігли за ним і всі решта, стали прислухатися. Відголос регулярних залпів чітко долинав із боку фортеці.

– Заради Бога! Яке це вже може мати значення?.. Б’ються всередині чи що?! – метушився Міллер. – Не розумію!

– Я вашій гідності все поясню, – викликався пан Зброжек. – Сьогодні святого Стефана, іменини панів Замойських, батька і сина, то на їхню честь салютують.

Раптом і привітальні вигуки почулися з фортеці, а за ними нові залпи.

– Досить мають пороху! – понуро зауважив Міллер. – Це нова для нас інформація.

Але доля підготувала йому і другу, боліснішу вказівку. Шведські жовніри настільки були знеохочені, духом занепалі, що на відголос фортечних пострілів загони, які боронили найближчі шанці, хаотично втекли з них.

Міллер помітив цілий реґімент відбірних смаляндських стрільців, котрі безладно бігли аж до його штаб-квартири. Чув також, як офіцери повторювали між собою, побачивши це:

– Час, час, час відступати!

Та повільно все вляглося, лише гнітюче враження залишилося. Командувач, а за ним і його підлеглі, повернулися до кімнати і чекали, чекали нетерпляче. Навіть незворушне досі обличчя пана Вжещовичa зраджувало неспокій.

Урешті-решт дзенькіт острог пролунав у сінях і ввійшов сурмач, весь розпашілий від морозу, з вусами, вкритими памороззю від дихання.

– Відповідь із монастиря! – оголосив він, віддаючи чималий згорток, обгорнутий кольоровою хустиною та перев’язаний мотузкою.

Міллерoвi тремтіли руки, він вирішив розрізати мотузку кинджалом, ніж розв’язувати її повільно. Кільканадцять пар очей втупилися в пакунок, офіцери затамували подих.

Генерал відмотав один бік хустки, другий, третій, відмотував щоразу квапливіше, аж нарешті на стіл випала пачка облаток. Він зблід і хоча ніхто не мав потреби в поясненнях, що було в хустині, зронив:

– Облатки!..

– І нічого більше? – спитав хтось із присутніх.

– Нічого, – відповів, як луна, генерал.

Запанувала хвилина мовчання, яку порушувало лиш голосне дихання, часом також чувся скрегіт зубів, часом хтось дзенькнув рапірою.

– Пане Вжещовичу, – промовив нарешті Міллер страшним і зловісним голосом.

– Немає його вже! – підказав хтось із офіцерів.

І знову настала мовчанка.

Натомість уночі вчинився рух у всьому таборі. Заледве світло денне згасло, почулися накази, рух великих загонів кінноти, відголос кроків регулярної піхоти, іржання коней, скрип возів, глухий гуркіт перекочування гармат, скрегіт залізяччя, звук ланцюгів, галас, гомін, закипів рух.

– Готується новий штурм на завтра? – питали один одного чатові біля воріт.

Але вони не могли нічого бачити, бо звечора небо затягнулося хмарами і почався густий снігопад.

Щільний лапатий сніг заслоняв небокрай. Близько п’ятої години ночі всі голоси стихли, а сніг падав дедалі густіший. На стіні та вежах він створював нові мури, нові захисні споруди. Вкрив весь монастир і церкву, немов хотів її заховати від поглядів зайд, укутати і затулити від вогняних ядер.

Та вже стало сіріти і дзвін покликав на заутреню, жовніри, котрі вартували біля південної брами, почули фиркання коня. Перед брамою стояв селянин, весь засипаний снігом. За ним було видно на під’їзній дорозі низькі, малі дерев’яні санчата, і запряжену в них худу і закоцюблу шкапину. Селянин бив себе руками в боки, переступав із ноги на ногу і попросив:

– Люди, та відкрийте вже!

– Хто там? – поцікавилися з мурів.

– Свій, із Дзбовa!.. Я привіз добродійникам дичину.

– Як же тебе шведи пропустили?

– Які шведи?

– Котрі костел облягають.

– Нема тут ніяких шведів!

– Хвала Всевишньому! То вони пішли?

– За ними вже й сліди завіяло!

Аж тут юрба личаків і селян зачорніла на дорозі. Одні їхали кіньми, інші йшли пішки, були і жінки, і всі здалеку вже гукати почали:

– Немає шведів! Уже немає!

– Пішли до Велюня!

– Відчиняйте ворота! Жодної людини в таборі!

– Шведи пішли! Шведи пішли! – покотилася по стіні звістка і блискавкою поширилася навколо.

Жовніри побігли до дзвонів і вдарили у них, немов на тривогу. Хто живий, вибігав із келій, квартир, із костелу.

Звістка все лунала. Подвір’я заповнили ченці, шляхтичі, жовніри, жінки та діти. Радісні вигуки лунали навколо. Одні дерлися на мури, щоб порожній табір побачити. Інші вибухали сміхом або риданнями.

Дехто не хотів вірити у це. Але надходили щоразу нові громади – як селян, так і міщан.

Йшли з міста Ченстохови і з навколишніх сіл, і з ближніх лісів, галасливо, весело і зі співами. Розповсюджувалися щоразу нові звістки. Кожен бачив шведів, котрі відходили, і розповідав, куди вони йшли.

Кількома годинами пізніше повно вже було людей на схилі й унизу, під горою. Ворота монастиря розчахнулися навстіж, як зазвичай бували до війни відчинені. Лише в усі дзвони били, били, били. Відголоси тріумфу летіли вдалечінь і чула їх уся Річ Посполита.

Сніг засипав без утоми сліди шведів.

До полудня цього дня костел був такий набитий, як на мощених міських вулицях каміння лежить одне біля одного, так там голова була біля голови. Сам пріор Кордецький провів подячну месу, а юрбі людей здавалося, що це білий янгол її відправляє. І здавалося їм, що душу вкладає в цю молитву, а з димом ладану вона здіймається вгору і розвівається на хвалу Божу.

Гуркіт гармат не турбував уже ні мури, ні вікна, не засипав курявою люд, не заглушав ні молитви, ні цю подячну пісню, яку серед піднесення і плачу заспівав святий отець:

– Te Deum laudamus!6161
  Te Deum laudamus (лат.) – Тебе, Боже, хвалимо.


[Закрыть]