Текст книги "Потоп. Том II"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 35 страниц)

Розділ XX

Пана Кміцицa та Кемличів шпaркo коні несли до кордону зі Сілезією. Їхали обачно, щоб на якийсь шведський роз’їзд не напоротися, бо хоча хитрі Кемличі мали «посвідки», видані паном Кукліновським і підписані Міллером, проте жовнірів, навіть забезпечених таким документом, зазвичай перевіряли пильно, а така перевірка могла наробити лиха панові Анджею та його товаришам. Вершники поспішали перейти кордон якнайшвидше й углиб імператорських володінь просунутися. Прикордоння запрудили шведські грабіжники, часто навіть загони рейтарів заходили в Сілезію, щоб упіймати тих, хто до Янa-Казимирa йшов. Але Кемличі під час постою під Ченстоховою переважно займалися полюванням на самотніх шведів i дослідили ретельно всі тутешні околиці, всі прикордонні дороги, стежки та переходи, на яких улов бував найщедріший, тож почувалися, немов у себе вдома.

Дорогою розповідав старий Кемлич панові Анджею, що чути в Речі Посполитій, а молодик, зачинений на такий тривалий час у фортеці, слухав ці новини жадібно і про власний біль забув, бо були вони вельми для шведів несприятливі та сповіщали близький уже кінець шведського панування в Польщі.

– Війську вже досить шведської фортуни та шведської компанії, – розповідав старий Кемлич, – а що раніше жовніри смертю гетьманам погрожували, якщо б не захотіли зі шведом єднатися, то тепер самі до пана Потоцького з проханням виступають і делегатів посилають, аби Річ Посполиту з тарапатів рятував, присягаючи на смерть із ним стояти. Декотрі полковники вже самостійно почали шведів турбувати.

– А хто першим почав?

– Такий собі пан Жеґоцький, староста бабимостський, із паном Кулешею. Вони у Великій Польщі розпочали і добре там шведів муштрують. Багацько менших загонів є й по всій країні, але прізвища ватажків важко дізнатися, адже вони навмисно їх не називають, аби свої родини та маєтки від шведської помсти убезпечити. З регулярного війська першим повстав цей полк, яким пан Войнилович командує.

– Ґабріель?.. Tа то мій родич, хоч я його й не знаю!

– Хороший жовнір. Це він партію зрадника Працького винищив, яка шведам служила, його самого розстріляв, а тепер у високогір’я подався, що за Краковом лежить. Там шведський загін розбив і горян врятував від утисків шведів.

– То вже навіть горяни шведів б’ють?

– Вони першими й почали. Правда, як недалекі селяни, хотіли Краків сокирами відбити, але їх генерал Дуґлас розпорошив, бо вони досвіду боїв на рівнинах не мають. А що в гори за ними кілька партій послали, то з них ніхто не повернувся. Тепер пан Войнилович тим селянам допоміг, а сам до пана маршалка в Любомлю подався і з його військами з’єднався.

– То пан маршалок Любомирський проти шведів воює?

– Різне про нього балакали, що і до цих, і до тих пристати намірявся, але коли вже почали по всій країні на коней сідати, то й він на шведів заповзявся. Потужний із нього пан і багато клопотів може їм завдати! Навіть сам міг би проти шведського короля воювати. Кажуть також люди, що до весни жодного шведа в Речі Посполитій не залишиться.

– Дав би Бог, аби так і сталося!

– Як же може бути інакше, ваша милосте, після облоги Ченстохови всі проти них повстали. Військо бунтує, шляхта б’є їх уже, де може, селянство у ватаги гуртується, до того ж татари йдуть, іде хан власною персоною, котрий Хмельницького та козаків розбив і пообіцяв їх із лиця землі стерти, хіба що на шведів рушать.

– Але і шведи мають ще впливових однодумців між панами та шляхтою?

– Їх лише той тримається, хто мусить, але й вони лише слушної нагоди вичікують. Лише князь віленський воєвода щиро до них прихильний, тому й боком йому це вилізло.

Пан Кміциц аж коня притримав і водночас за бік схопився, бо його різкий біль прошив.

– Заради Бога! – гукнув він, тамуючи стогін. – Розкажіть мені, що там із Радзивіллом сталося? Він і досі безперервно сидить у Кейданaх?

– Башто з кістки слонової!6262
  Метафора, яка була вперше використана в біблійній «Пісні пісень»: «Твоя шия, як башта із кости слонової» (Пісня, 7:5, переклад Івана Огієнка). В середньовічному католицькому богослужінні цей вислів алегорично застосовували щодо Діви Марії.


[Закрыть] – відказав дідуган. – Я тільки те знаю, що люди балакають, а Бог знає те, про що мовчать. Подейкують одні, що князя воєводи вже й на світі цьому немає. Інші, що від пана Сапєги обороняється, але ледве дихає. Мабуть, на Підляшшi добра була бійка, в якій пан Сапєгa переміг, бо шведи не могли князя воєводу рятувати. Тепер правлять, що пан Сапєга його в Тикоцині обложив і що вже по ньому.

– Хвала Всевишньому! Чесні торжествують над зрадниками!.. Хвала Ісусові! Хвала Господу!

Пан Кемлич глянув спідлоба на пана Анджея й уже сам не знав, що має думати. Адже відомо було в усій Речі Посполитій, що Радзивілл перемагав зі своїми військами шляхту, яка шведського панування не хотіла, і сталося це значною мірою за сприяння пана Кміцица та його людей.

Але цією думкою стариган не поділився зі своїм полковником і вони їхали далі мовчки.

– А що сталося з князем конюшим? – спитав несподівано пан Анджей.

– Не чув про нього нічого, ваше милосте, – задумався пан Кемлич. – Може, він у Тикоцині, а може, в електора. Тепер там війна і шведський король власною персоною на Пруссію пішов, а ми тим часом нашого монарха виглядаємо. Дай Боже! Бо як тільки об’явиться, всі, як одна людина, за нього стануть, а військо б негайно шведів покинуло.

– Чого ж так?

– Ваша милосте! Я знаю лише те, що ті жовніри казали, котрі зі шведами під Ченстоховою стояти мусили. Є там добірної кавалерії на кілька тисяч під орудою пана Зброжека, пана Калинського й інших полковників. Насмілюся доповісти вашій милості, що ніхто там із доброї волі не служить, хіба розбійники пана Кукліновськогo, бо ті хотіли ясноґурськими скарбами розжитися. А чесні жовніри обурювалися й один перед іншим нарікали: «Досить нам уже цієї поганської служби! Як тільки наш король ногою кордон переступить, разом шаблі проти шведів повернемо, але поки його немає, як нам починати? Куди йти?» Так вони нарікали, а по інших полках, які є під гетьманами, навіть гірше. Це я знаю точно, бо приїжджали від них делегати до пана Зброжекa з підбурюваннями і таємно по ночах радилися, про що Міллер не знав, хоч і він відчував, що щось лихе проти нього затівають.

– А князя віленського воєводу в Тикоцині облягли? – спитав пан Анджей.

Кемлич знову глянув неспокійно на пана Кміцицa, бо подумав, що того наче гарячка хапає, бо вже двічі про одне і те ж саме питає, про що щойно була мова, проте відповів:

– В облозі паном Сапєгою.

– Справедливі діла Твої, Господи!6363
  Одкровення, 15:3.


[Закрыть] – промовив пан Анджей. – Він, котрий міг своєю могутністю з королями рівнятися!.. Ніхто з ним не залишився?

– У Тикоцині стоїть шведський гарнізон. А при особі князя воєводи лише купка придворних залишилася, котрі йому вірність зберегли.

Груди пана Кміцицa наповнилися радістю. Боявся помсти страшного магната Олюньці, і хоча здавалося йому, що цій помсті своїми погрозами запобіг, все ж журила його думка, що краще та безпечніше було б Олюньці й усім Білевичам опинитися в печері лева, ніж у Кейданaх, під владою князя, котрий ніколи нікому нічого не пробачав. Тепер, однак, коли він упав, мали б тепер його опоненти втішитись. Тепер, коли його знесилили, позбавили впливу, коли він залишився господарем лише одного невеличкого замку, в якому власне життя та волю захищав, не міг уже думати про помсту. Рука його більше не тяжіла над неприхильними йому.

– Хвала Богу! Хвала Всевишньому! – повторював пан Кміциц.

І так він перейнявся падінням Радзивілла і тим, що за весь час його перебування в Ченстохові відбулося, і тим, де зараз та, котру покохало його серце, і тим, що з нею сталося, що втретє спитав пана Кемличa:

– То кажеш, що князю гаплик?

– Жодних сумнівів, – підтвердив старий. – Чи ваша милість не занедужала?

– Хіба в боці пече. Але це дурниця! – відказав пан Кміциц.

І знову їхали мовчки. Стомлені коні сповільняли поступово крок, аж врешті пішли ступом. Одноманітний рух приспав украй втомленого пана Анджея. Він спав довго, хитаючись у сідлі. Розбудило парубка лише біле денне світло.

Роззирнувся він здивовано навколо, бо здалося молодикові в перший момент, що все, що цієї ночі пережив, був лише сон. Врешті він спитав:

– Це ви, Кемличі? Ми з-під Ченстохови їдемо?

– Аякже, ваша милосте!

– А де ми зараз?

– Ого! Та вже в Сілезії. Вже нас тут шведи не дістануть!

– Це добре! – схвалив пан Кміциц, уже повністю очунявши. – А де наш милостивий король має резиденцію?

– В Ґлоґовій.

– Туди ми й поїдемо, панові до ніг вклонитися, службу свою запропонувати. Але послухайте, діду!

– Слухаю, ваша милосте!

Але пан Анджей замислився і не відразу продовжив. Либонь, щось у голові міркував, вагався, зважував, але врешті сказав:

– Не може бути інакше!

– Слухаю, ваша милосте! – повторив Кемлич.

– Ні королеві, ні комусь із придворних навіть не писнути, хто я!.. Я Бабинич, їдемо з Ченстохови. Про мортиру і про пана Кукліновського можете розповідати. Але прізвища мого не згадувати, щоб там мої вчинки навиворіт не обернули і зрадником мене не визнали, бо я засліплений князеві віленському воєводі служив і ще йому допомагав, про що при дворі могли чути.

– Пане полковнику! І це після того, що ваша милість під Ченстоховою зробила…

– А хто засвідчить, що це правда, поки монастир обложений?

– Як накажете.

– Прийде час, коли правда на яв вийде, – зронив немов сам собі пан Кміциц, – але спершу мусить пан наш милостивий сам переконатися. Він також дасть мені пізніше свідоцтво!

На цьому розмова припинилася. Тим часом вже цілком розвиднилося. Старий Кемлич затягнув псалом, а Кoсмa та Дам’ян вторили йому басом. Дорога була важка, бо мороз тримався тріскучий, а дорогою спиняли їх подорожні, випитували в них новини, особливо про те, чи Ченстохова ще тримається. Пан Кміциц відповідав, що захищається і захиститься, але запитанням не було кінця. Дороги роїлися від мандрівників, заїзди всюди по дорозі були зайняті. Одні втікали всередину країни з прикордонних земель Речі Посполитої від шведської навали, інші добиралися до кордонів по звістки з батьківщини. Раз по раз надибували на шляхту, якій уже було досить шведів, тож їхала, як і пан Анджей, свою службу королеві запропонувати. Часом траплялися і панські почти, більші або менші загони жовнірів із цього війська, які чи то добровільно, чи на підставі домовленостей зі шведами перейшли кордон, як, наприклад, війська пана каштеляна київського. Повідомлення з країни вже оживили надії цих вигнанців і багато вже налаштовувалося на повернення зі зброєю в руках. У всій Сілезії, особливо в князівствах Раціборзькому й Опольському, кипіло, як у горщику. Посланці мчали з листами до короля і від короля, до пана київського каштеляна, до примасa, до пана канцлера Корицинськогo, до пана Варшицькогo, каштеляна краківського, першого сенатора Речі Посполитої, котрий ні на хвильку не зрадив справу Янa-Казимирa.

Панове ті, підтримані великою королевою, незворушною в біді, порозумілись і між собою, і з країною, і з порядними людьми, про котрих було відомо, що раді у вірності до законного правителя повернутися. Своєю чергою, розсилали своїх гінців і пан коронний маршалок, і гетьмани, і військо, і шляхта, що готувалася до збройної боротьби.

Було передвістя тотальної війни, яка в деяких місцях вже вибухнула. Шведи гасили ці місцеві спроби чи зброєю, чи сокирою ката, але вогонь, погашений в одному місці, миттєво спалахував в іншому. Жахлива збиралася буря над головами скандинавських загарбників. Сама земля, рясно вкрита снігами, обпікала їхні стопи. Погрози та пoмстa оточували їх з усіх боків, лякали їх навіть власні тіні.

Ходили, як сновиди. Нещодавні пісні тріумфу завмерли на їхніх вустах, і питали один одного зі щирим здивуванням: «Чи це той самий народ, який ще вчора покинув власного короля і здався без бою?» Як так? Пани, шляхта, військо небувалим в історії прикладом перейшли на бік переможців. Міста і замки відчиняли брами, країна була взята. Ніколи підкорення не вартувало менше зусиль і крові. Самі ж шведи, дивуючись легкості, з якою змогли зайняти могутню Річ Посполиту, не могли затаїти презирства до переможених, котрі за першим помахом шведського меча зреклися короля, вітчизни, тільки б життя і статки зберегти або нових у метушні набути. Те, що свого часу казав імператорському посланцеві Лісолі пан Вжещович, повторював і король, і всі шведські генерали: «Немає в цього народу мужності, немає сталості, немає порядку, немає ні віри, ні патріотизму! Тому мусять загинути!»

Забули, однак, що цей народ має ще одне почуття, земним символом якого була Ясна Ґура. І в цьому почутті було його відродження. Гуркіт гармат, який озвався під святою оселею, відізвався одночасно в усіх магнатських, шляхетських, міщанських і селянських серцях. Волання жаху пролунало від Карпат до Балтики і велетень прокинувся зі заціпеніння.

– Це інший народ! – дивувалися шведські генерали.

Починаючи від Арвідa Віттемберґa, і закінчуючи окремими комендантами замків, всі надсилали до Карла-Ґуставa, котрий засів у Пруссії, сповнені жаху звістки.

Земля втікала їм з-під ніг. Замість давніх приятелів, усюди зустрічали ворогів. Замість капітуляції – опір, замість страху – дику та готову на все відвагу, замість м’якості – жорстокість, замість терпіння – помсту.

А тим часом із рук у руки переходив у тисячах примірників по всій Речі Посполитій маніфест Янa-Казимирa, який раніше був виданий у Сілезії і не відразу отримав розголос. Тепер же бачили його по замках, ще не зайнятих. Де тільки не тяжіла шведська рука, там шляхта збиралася в купи та зграї, била себе в груди, слухаючи величні слова короля-вигнанця, в яких той визнавав свої помилки та гріхи, наказував не втрачати надії і на порятунок сплюндрованої Речі Посполитої підійматися.

«Не пізно ще, – писав Ян-Казимир, – хоч уже й далеко просунувся ворог, любі сенатори, вірна наша шляхто і все-чесніші отці, щоб ми втрачені провінції та міста повернути могли, і Богові належну хвалу повернути, опоганені костели вражою кров’ю напоїти, а свободи та давні вольності, як і раніше, в наш побут повернути. Заради наших стародавніх звичаїв і задля слави наших славетних пращурів, до вірності нашому Господу, observantia6464
  Observantia (лат.) – повага.


[Закрыть] та любові, в якій із різними народами наш дід Сиґізмунд І жив, повернутися. Маємо вже перші приклади повернення до чесноти. Кому Бог і віра Його свята, перша над усім добром, проти цього ворога шведського у вірності своїй повставайте. Не чекайте вождів і воєвод, або такого порядку, який у посполитому праві описаний. Вже зараз спокусами і звабами ворог усі чесноти знівелював. Але один до другого, третій до двох, четвертий до трьох, п’ятий до чотирьох і так per consequens6565
  Per consequens (лат.) – таким чином.


[Закрыть] кожен зі своїми підданцями зберіться, і де є нагода, де тільки можливо, опір чиніть. Там собі й вождя зможете обрати. Один до одного гуртуйтеся і могутнє військо з цього вийде, командира над ним відомого оберіть, особу нашу зачекайте, не втрачаючи оказії, яка може виникнути, до нищення ворога. Ми прибудемо з нагодою та готовністю, прихильність до нас вашу і вірність відчули, тому негайно вирушаємо і здоров’я наше там покладемо, де потреба цілості нашої вітчизни виникне».

Цей універсал читали навіть у таборі Карла-Ґуставa, навіть по тих замках, де стояли шведські гарнізони, і всюди, де тільки польські хоругви знаходили. Шляхта сльозами обливала кожне королівське слово, свого правителя жаліючи, і присягала на розп’яттях, на образочках Матері Божої якнайшвидше проявити свою вірність. Аби рішучість свою продемонструвати, поки запал у серцях і сльози не висохли, сідали, не зволікаючи, тут і там на коней і кидалися ще «теплими» на шведів.

Таким чином менші шведські загони танути і гинути стали. Діялося це в Литві, Жемайтії, на Мазовші, у Великій і Малій Польщі. Не раз шляхта, зібравшись до сусіди на хрестини, іменини, на весілля чи санний потяг, без жодних войовничих намірів, закінчувала на цьому забаву, напідпитку била, як грім, і вирізала найближчу шведську команду. Після чого санний потяг із піснями та радісними вигуками, приймаючи в дорозі тих, що «полювати» хотіли, їхав далі, розростався в натовп, що прагнув крові, з юрби в «партію», яка вже конкретну розпочинала війну. Залежні селяни та челядь гурбою бралися до забави. Дехто повідомляв про окремих шведів або менші загони, по селах навколишніх розміщені. І число санних «потягів» і «машкар» збільшувалося з кожним днем. Веселощі й уява, властива народові, змішалися з цими кривавими забавами.

Охоче переодягалися татарами, саме ім’я яких наповнювало тривогою серця шведів, дивні кружляли між ними звістки та казки про дикість, жахливу і жорстоку мужність цих синів кримських степів, із якими скандинави раніше ніколи не зустрічалися. Було всім відомо, що хан із майже стотисячною ордою йде на допомогу Янoвi-Казимиру, то шляхта осміліла, нападаючи на команди та спричиняючи неймовірну метушню.

Полковники і шведські коменданти в багатьох містах були беззастережно переконані, що татари вже тут, і хаотично відступали до більших фортець чи таборів, поширюючи повсюдно фальшиві звістки та тривогу. Тим часом околиці, які вже позбулися ворога, могли озброюватися і неслухняні маси у регулярне військо обертати.

Але грізніші для шведів за санні шляхетські потяги і за самих татар були селянські рухи. Вже давно, ще від першого дня облоги Ченстохови, закипіло між людом. І спокійні, терплячі досі орачі взялися тут і там опиратися, хапатися за коси та ціпи, і шляхті допомагати. Меткіші шведські генерали з великим страхом споглядали на ці хмари, які будь-якої миті могли перекинутися в справжній потоп і без надії на порятунок поглинути загарбників.

Страх здавався їм найкращим засобом, аби придушити в зaрoдку страшну небезпеку. Карл-Ґустав ще намагався ласкою та добрими словами втримати ті польські хоругви, які з ним у Пруссію пішли. Не жалів також лестощів для пана коронного хорунжого Конецпольського, відомого реґіментаря з-під Збaрaжа. Той залишався на його боці з шістьма тисячами добірної кавалерії, яка при першій же сутичці з електором такого страху і руйнації наробила між пруссаками, що електор утік із поля бою і миттю на перемови погодився.

Посилав шведський цісар листи і до гетьманів, і до магнатів, і до шляхти, сповнені милості, обіцянок і заохочень, лише б йому вірність зберегли. Але водночас наказав своїм генералам і комендантам винищувати вогнем і мечем будь-який опір усередині країни, а особливо вирізувати до ноги селянські ватаги. Так розпочався період залізної жовнірської диктатури. Шведи облишили видимість дружби. Меч, вогонь, грабунок, утиски замінили давню вдавану доброзичливість. Зі замків відряджали численні загони вершників і піхотинців у погоні за санними потягами. Рівняли зі землею цілі села, палили садиби, костели й обійстя священиків. Полонених шляхтичів віддавали в руки катам. Селянам, узятим у неволю, рубали праву руку та відпускали додому.

Особливо лютували ці загони у Великій Польщі, яка першою здалася і першою піднялася проти чужого панування. Комендант Штейн наказав там одного разу пообрізати руки більш ніж трьомстам селянам, захопленим зі зброєю у руках. По містечках споруджували постійні шибениці і щодня завішували їх новими жертвами. Tе саме робив Маґнус Делаґарді в Литві та Жемайтії, де спочатку провінції, а за ними і селянство за зброю взялися. А що в такій метушні важко було шведам відрізнити своїх прихильників від ворогів, то не щадили нікого.

Але вогонь, що підкріпляється кров’ю, замість згаснути, розгорявся все більше і розпочалася війна, в якій обом сторонам уже не йшлося лише про перемоги, замки, міста чи провінції, а про смерть і життя. Жорстокість посилювала ненависть, і вже не воювали, а винищували один одного без будь-якого милосердя.

Розділ XXI

Ця визвольна війна перебувала лише в зародку, коли пан Кміциц разом із трьома Кемличaми дістався після важкої, з огляду на його понівечене тіло, подорожі до Ґлоґової. Приїхали вночі. Місто було переповнене військами, панами, шляхтою, королівськими та магнатськими слугами, а заїзди такі заповнені, що старий Кемлич заледве зміг виклопотати для пана Анджея квартиру у мотузника, котрий мешкав уже за містом.

Весь день пролежав парубок, страждаючи від болю та в гарячці від опіку. Часом думав, що йому доведеться важко і довго нездужати. Але залізне здоров’я перемогло. Наступної ночі стало йому легше, а на світанку молодик одягнувся та пішов до фарної церкви Богові за дивовижне своє зцілення подякувати.

Сірий і сніжний зимовий ранок заледве розсіяв темряву. Місто ще спало, але крізь двері костелу вже було видно світло перед вівтарем і долинав зсередини голос органу.

Пан Кміциц увійшов усередину. Священик перед вівтарем відправляв утреню, в костелі мало ще було молільників. Біля лавок стояли навколішки кільканадцятеро постатей із обличчями, схованими в долонях. Крім них, побачив пан Анджей, коли очі його звикли до темряви, якусь постать, що лежала хрестом перед самою сталлою6666
  Сталла – дерев’яні або кам’яні лавки, розміщені біля вівтаря, часто багато прикрашені (скульптурно або художньо), що розділяються на окремі сидіння.


[Закрыть], на розкладеному на підлозі килимку. За ним стояли навколішки двійко підлітків із рум’яними і майже янгольськими дитячими обличчями. Той чоловік лежав нерухомо, і лише по грудях, які здіймалися з важкими зітханнями, можна було визначити, що він не спить, а молиться ретельно й усією душею. Пан Кміциц також поринув у подячну молитву. Але як тільки скінчив молитися, його погляд мимоволі повернувся до лежачого хрестом чоловіка, і не міг уже очей від нього відвести. Щось парубка приковувало до нього. Зітхання, схожі на стогони, голосні у тиші костельній, щомиті стрясали цю постать. Жовті відблиски свічок, що стояли перед вівтарем, разом із денним світлом, що біліло у віконних шибах, вихоплювали її зі сутінків і робили щораз виразнішою.

Молодик зараз же здогадався по одежі, що це мусить бути хтось визначний, бо всі присутні, в тому числі священик, котрий відправляв утреню, споглядали на нього з пошаною та повагою. Незнайомець був одягнений у чорний оксамит, підбитий соболями, лише на плечах мав білий відкочений мереживний комір, з-під якого проглядали золоті ланки ланцюга. Чорний із таким самим пір’ям капелюх лежав збоку, а один із пажів, котрі стояли на колінах за килимком, тримав рукавиці та вороновану до голубого кольору шпагу. Обличчя незнайомця пан Кміциц не міг бачити, бо воно ховалося у складках килимка, при цьому його повністю затуляли розкидані навколо голови кучері надзвичайно густої перуки.

Пан Анджей підійшов до самої сталли так, щоб коли незнайомець підійметься, міг побачити його обличчя. Тим часом утреня наближалася до кінця. Священик співав уже Pater noster6767
  Pater noster (лат.) – Отче наш.


[Закрыть]. Люди, котрі мали намір бути присутніми на наступній месі, стікалися крізь головні вхідні двері. Костел наповнювався повільно постатями з підголеними головами, одягненими в делії6868
  Делія – елемент чоловічого одягу шляхти, який носили поверх жупана.


[Закрыть], жовнірські бурки, шуби й атласні кафтани. Ставало доволі тісно. Тоді пан Кміциц підштовхнув ліктем шляхтича, котрий стояв поруч, і прошепотів:

– Даруйте, ваша милосте, що вас на Службі Божій турбую, але маю велику цікавість. Хто там лежить?

І він вказав очима на чоловіка, котрий лежав хрестом.

– Мабуть, ви здалеку приїхали, якщо не знаєте, хто це? – відповів шляхтич.

– Певна річ, я здалеку приїхав, тому й питаю, в надії, що коли на когось вельможного натраплю, то мені не відмовить у відповіді.

– Це король.

– Рани Божі! – зойкнув пан Анджей.

Тут священик почав читати Євангеліє, і монарх підвівся з колін.

Полковник побачив стомлене обличчя, жовте і прозоре, як церковний віск. Королівські очі були вологі, а повіки почервоніли. Можна було сказати, що вся доля країни відбилася на цьому шляхетному обличчі, стільки в ньому було болю, страждання та туги. Безсонні ночі, проведені між молитвами та турботами, жорстокими розчаруваннями, поневіряннями, втечами, приниженням величі цього сина, онука та правнука могутніх королів, гіркота, яку так рясно плекали його власні піддані, невдячність країни, для якої готовий був кров і життя пожертвувати, – все це можна було, як у книжці, на цьому обличчі прочитати. Та все ж променіла з нього не лише сила, здобута вірою та молитвою, не лише велич короля та помазаника Божого, а й така велика та невичерпна доброта, що було зрозуміло: достатньо буде найбільшим відступникам, найбільш винним простягнути тільки руки до цього батька і він прийме, пробачить і свої кривди забуде.

Панові Кміцицу від його вигляду здавалося, що хтось йому залізною рукою стиснув серце. Жаль закипів у гарячій душі молодика. Розкаяння, захоплення та пошана затамували його дихання, відчуття невимірної провини підкосило йому коліна, аж затремтів усім тілом. Аж тут нове, невідоме раніше почуття наповнило його груди. Парубок в одну мить полюбив усю цю болючу величність, відчув, що не було нічого дорожчого на всій землі за цього батька та сюзерена, що готовий за нього пожертвувати кров, життя, витримати тортури й усе на світі. Хотів би до цих ніг кинутися, коліна обійняти та просити відпустити всі провини. Шляхтич, зухвалий баламут, помер у ньому в одну мить, а народився рояліст, відданий усією душею своєму королеві.

– Це наш цісар! Наш нещасний король! – повторював він собі, немовби вустами хотів засвідчити тe, що бачили очі, а відчувало серце.

Тим часом Ян-Казимир після Євангелія знову опустився на коліна, руки розвів, погляд здійняв догори і поринув у молитву. Священик нарешті вийшов, і почався рух у костелі, але король і далі стояв навколішки.

Аж тут той шляхтич, котрого пан Кміциц зачепив, підштовхнув тепер у бік пана Анджея.

– А ви хто? – спитав він.

Пан Кміциц не відразу второпав запитання і не відразу відповів, настільки його серце і розум були королівською особою зайняті.

– А ви хто такий? – повторив своє запитання чоловік.

– Я шляхтич, як і ви! – відказав пан Анджей, немовби прокинувшись зі сну.

– Як вас називають?

– Як називають? Моє прізвище Бабинич, я з Литви, з-під Вітебськa.

– А я Луґовський, королівський придворний!.. То кажете, що аж із Литви, з-під Вітебськa їдете?

– Ні. Я їду з Ченстохови.

Пан Луґовський аж занімів на мить від здивування.

– Якщо так, то ходімо, пане, нам новини повідомите! Дуже вже нашого милостивого короля турбувало, що вже три дні жодної певної звістки не мав. Як усе вийшло? Ви з хоругви пана Зброжекa чи пана Калинськогo, а може, пана Кукліновськогo? З-під Ченстохови?

– Не з-під Ченстохови, але зі самого монастиря, безпосередньо!

– Ви, мабуть, жартуєте? Що ж там? Що чувати? Чи обороняється ще Ясна Ґура?

– І захищається, і боронитиметься. Шведи вже відступають!

– Заради Бога! Та король вас озолотить! Зі самого монастиря, кажете, їдете?.. І як вас шведи пропустили?

– Я їхнього дозволу не питав, але даруйте, пане, що в костелі детальний рапорт подати не можу.

– Слушно, слушно, – погодився пан Луґовський. – Милосердний Боже!.. З неба нам ви впали!.. У костелі не годиться, рація! Зачекайте, пане. Зараз король підійметься, снідати перед зборами поїде. Сьогодні неділя. Ходіть, пане, станете разом зі мною при дверях і на виході я представлю вас королеві. Ходімо, ходімо, бо немає часу!

Сказавши це, він пішов уперед, а пан Кміциц подався за ним. Заледве вони опинилися за дверима, як з’явилися двоє пажів, а за ними вийшов повільно i Ян-Казимир.

– Ваша величносте! – звернувся до короля пан Луґовський. – Є звістки з Ченстохови!

Воскове обличчя Янa-Казимирa враз оживилося.

– Що? Де? Хто? – спитав він.

– Ось цей шляхтич! Каже, що зі самого монастиря їде.

– То монастир уже взяли? – засмутився король.

Тут пан Анджей кинувся до панських ніг.

Ян-Казимир схилився й узявся підіймати його за плечі.

– Не треба, – закликав він, – не треба!.. Встаньте, пане, заради Бога, встаньте! І розповідайте вже. Монастир упав?

Пан Кміциц схопився зі сльозами на очах і вигукнув у запалі:

– Не взяли, ваша величносте, і не візьмуть! Розбили шведів! Найбільшу підірвали їм гармату! Розпач у них, голод, розруха! Про відступ міркують!..

– Хвала! Хвала Тобі, Царице янголів і наша! – втішився король.

Сказавши це, він обернувся до дверей церкви, зняв капелюха і не заходячи всередину, опустився на коліна у сніг бiля дверей. Голову спер на кам’яну раму та поринув у мовчання. За мить ридання стало ним трясти.

Розчулення охопило всіх присутніх. Пан Анджей ревів, як зубр.

Король помолився і виплакався, піднявся заспокоєний, з обличчям набагато погіднішим. Він спитав пана Кміцицa, як його прізвище, а коли той повідомив прибране, звелів:

– Нехай вас пан Луґовський зараз у нашу квартиру проведе. Ми не будемо снідати, поки не почуємо про оборону!

Через чверть години пан Кміциц стояв у королівських покоях перед високим зібранням. Король чекав лише королеву, щоб засісти до вранішньої юшки; з’явилася і Марія-Людовика. Ян-Казимир, як тільки її побачив, зараз же гукнув:

– Ченстохова встояла! Шведи відступають! Ось пан Бабинич, котрий звідти приїхав і цю звістку привіз!

Чорні очі королеви допитливо промацали молоде обличчя парубка й, угледівши його щирість, просвітліли радістю. Гість низько вклонився, але дивився на неї сміливо, як лише правда і чесність дивитися вміють.

– Сила Божа! – промовила королева. – Важкий тягар зняли ви нам, пане, зі серця, і дасть Бог, це буде початок зміни фортуни. То ви з-під самої Ченстохови їдете?

– Не з-під Ченстохови, каже, що з самого монастиря, це один зі захисників! – пояснив король. – Золотий гість!.. Бодай би такі щодня прибували. Але дозвольте йому самому взяти слово. Розповідайте, брате, розповідайте, як захищалися і як Божа рука вам допомагала?

– Певна річ, шановне панство, ніщо інше, лише Божа опіка та дива Святої Марії, які ми щодня на власні очі бачили.

Тут пан Анджей узявся вже було до оповідки, як щоразу нові сановники стали надходити. Прийшов папський нунцій, потім владика примас Лещинський, за ним ксьондз Виджґа, золотоустий проповідник, котрий також був раніше канцлером королеви, а пізніше вармінським єпископом, а потім ще й примасом. Разом із ним увійшов канцлер коронний пан Корицинський і француз де Ноєр, наближений королеви, за ним прийшли по черзі й інші вельможі, котрі свого короля не покинули в біді і воліли з ним гіркий хліб вигнанця розділити, ніж присягу зламати.

Монархові не терпілося, він щомиті відволікався від їжі та повторював:

– Слухайте, панове! Слухайте, гість із Ченстохови! Добра звістка, слухайте!.. Зі самої Ясної Ґури!..

Сановники з цікавістю роздивлялися пана Кміцицa, котрий стояв, наче перед судом, але він, відважний від природи, звиклий до спілкування з вельможами, зовсім виглядом стількох відомих людей не переймався і, коли всі розсілися по місцях, розкуто розпочав розповідь про всю облогу.

Правда відчувалася в його словах, бо промовляв ясно, чітко, як жовнір, котрий сам усе бачив, до всього торкнувся, всюди побував. Згадав про настоятеля Кордецького як святого пророка, вихваляв до небес панів Замойськогo та Чарнецькогo, прославляв і інших отців, нікого, крім себе, не забув. А весь захист однозначно Богородиці, Її милості та дивам приписав.