Текст книги "Потоп. Том II"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 35 страниц)

Розділ XXVII

Із Любомлi поїхав король до Дуклi, Кросна, Ланьцутa і Львова, у супроводі пана коронного маршалка, великої кількості єпископів, сановників і сенаторів разом із надвірними хоругвами та почтом. І як повновода ріка, пливучи країною, менші води в себе затягує, так і до королівського кортежу постійно долучалися нові загони. Тягнулися пани й озброєна шляхта, і жовніри, то поодинці, то групами, і гурти озброєних селян, котрі особливу ненависть зачаїли до шведів.

Уже рух ставав повсюдним, вже і військові порядки стали в ньому запроваджувати. З’явилися погрозливі універсали, видані в Сончі: один Костянтина Любомирськогo, маршалка лицарського кола; другий Янa Вельопольського, каштеляна войницького. Обоє закликали шляхту в Краківському воєводстві до посполитого рушення. То вже було відомо, біля кого гуртуватися! Тим, хто відмовлявся, загрожувало покарання згідно з посполитим правом. Королівський універсал доповнив ті заклики і навіть найледачіших поставив на ноги.

Але не потрібно було погроз, адже неймовірний запал охопив усі стани. Сідали на коня люди навіть похилого віку та діти. Жінки віддавали коштовності, дорогі одежі. Декотрі й самі рвалися в бій.

У кузнях цигани днями і ночами товкли молотками, перековуючи на зброю мирний реманент орачів. Села і міста опустіли, бо чоловіки потягнулися в поле. З дуже високих гір сходили день і ніч гурти дикого люду. Сили короля міцніли кожної хвилини.

Назустріч йому виходили священики з хрестами та корогвами, єврейські кагали з рабинами. Похід його був на справжню ходу тріумфу схожий. Звідусіль приходили якнайкращі звістки, немовби їх вітер приносив.

Не лише в цій частині країни, якої інтервенція ворогів не торкнулася, рвалися до зброї. Всюди, навіть у найдальших землях і повітах, по містах, селах, поселеннях, недоступних пущах, підіймала полум’яну голову жахлива війна помсти та відплати. Чим нижче раніше впав народ, тим вище тепер підіймав голову, перероджувався, дух змінював і в піднесенні не вагався навіть власні, загоєні рани відкривати, щоб кров свою від отруєних соків звільнити.

Вже також і щораз голосніше говорили про потужний союз шляхти і військ, на чолі яких мали стати: старий великий гетьман Реверa Потоцький, польний Лянцкоронський, руський воєвода, пан Стефан Чарнецький, київський каштелян, пан Павел Сапєгa, воєвода вітебський, князь крайовий литовський Міхал Радзивілл, могутній магнат, котрий ганьбу, якою рід вкрив Януш, прагнув спокутувати, пан Кшиштоф Тишкевич, воєвода чернігівський і багато інших сенаторів і земських чиновників, і військових, і шляхтичів.

Листування відбувалося щодня між тими вельможними панами та паном коронним маршалком, котрий не хотів, аби те становище, якого досяг, хтось похитнув. Чутки ширилися щораз певніші, аж нарешті надійшла точна звістка, що гетьмани, а з ними й військо, залишили шведів і на захист монархії та вітчизни постала Тишовецька конфедерація.

Король і раніше про неї знав, бо вони з королевою, хоч і на чужині перебуваючи, багато над тим, аби її створити, через послів і листи потрудилися. Проте, не маючи змоги в ній безпосередню брати участь, тепер нетерпляче очікували, коли вона прибуде. І ще до того, як сюзерен доїхав до Львова, прибули до нього пан Служевський і пан Домашевський із Домашевниці, суддя луковський, привозячи йому запевнення у службі та вірності від конфедератів, й акт належності для затвердження.

Читав король той акт на спільній раді з єпископами та сенаторами. Серця всіх переповнювала радість, у душі зверталися до Бога, бо та заповітна конфедерація сповіщала не лише про навернення, а й зміни цього народу, про який ще недавно могли чужі зайди сказати, що немає в ньому ні віри, ні любові до батьківщини, ні совісті, ні порядку, ні витримки, ні жодної з тих чеснот, на яких базуються держави та народи.

Свідчення про всі ці чесноти тепер лежало перед королем у формі акту конфедерації та її універсалу. Згадувалося в ньому клятвопорушення Карла-Ґуставa, зламання ним присяг та обіцянок, жорстокості генералів і жовнірів, до яких навіть найдикіші народи не вдаються, збезчещення костелів, утиски, шкуродерство, грабежі, проливання невинної крові й оголошувалося війну не на життя, а на смерть скандинавським агресорам. Універсал, грізний, як сурма архангела, скликав посполите рушення не лише лицарства, а й усіх станів і люду Речі Посполитої. «Навіть усі infames, – закликав універсал, – banniti та proscripti9090
  Infames (лат.) – люди, позбавлені деяких цивільних прав; banniti (лат.) – вигнанці; proscripti (лат.) – ті, що перебувають поза законом.


[Закрыть] йти на цю війну повинні». Лицарство мало на коня сідати, власні груди підставляти і з ланів піших жовнірів доставити якнайбільше. Бідніші ж – менше, відповідно до впливовості та заможності.

«Оскільки в цій державі aeque bona і mala9191
  Aeque bona (лат.) – однаково добре; mala (лат.) – погано.


[Закрыть] всіх стосується, тому і небезпеку всім доведеться долати. Всі, хто називається шляхтичем, осілим чи неосілим, і навіть хоч би скільки в одного шляхтича синів було, всі на цю війну проти ворога Речі Посполитої йти повинні. Коли ж усі, нижчого та вищого стану, шляхтою будучи, ad prerogativas omnes9292
  Ad prerogativas omnes (лат.) – всі прерогативи.


[Закрыть] посад, родовитості і заслуг ми є capaces9393
  Capaces (лат.) – посідати.


[Закрыть], так і в цьому aequales на захист наших вольностей і beneficiorum9494
  Beneficiorum (лат.) – пільги.


[Закрыть] разом виступимо».

Так той універсал шляхетську рівність розумів. Король, єпископи та сенатори, котрі здавна вже в серцях думку про реорганізацію Речі Посполитої плекали, впевнилися з радісним здивуванням, що і народ ті новації побачив, що готовий ступити на новий шлях, стерти іржу і цвіль зі себе, і нове, прекрасне життя розпочати.

«Ми відкриваємо при цьому, – продовжував універсал, – benemerendi in Republica9595
  Benemerendi in Republica (лат.) – заслужений для республіки.


[Закрыть] місце для кожного plebeiae conditionis9696
  Plebeiae conditionis (лат) – плебейський стан.


[Закрыть], виявляємо та пропонуємо у зв’язку з цим нагоду і можливість отримати ті переваги та beneficiorum, які дає шляхетський стан».

Коли на королівській раді прочитали цей уривок, запала глибока мовчанка. Ті, хто разом із королем прагнули найбільше, щоб доступ до шляхетських прав залишався відкритим людям нижчих станів, вважали, що чимало їм здолати, перетерпіти та зламати доведеться, що багато років мине, перш ніж із чимось схожим озватися стане безпечно. А тепер та шляхта, яка дотепер про свої прерогативи ревно дбала, налаштована була вороже до того, щоб відкривати навстіж ворота сірим громадам кметів9797
  Кметь – селянин із власним господарством на правах оренди.


[Закрыть], сама відкривала дорогу для простолюду.

Піднявся тоді князь примас, немов пророчим духом наповнений, і сказав:

– Слушно цей пункт помістили, потім цю конфедерацію віками прославляти будуть, а якщо хтось захоче часи ті періодом занепаду старопольських чеснот вважати, то йому на вас, панове, вкажуть.

Ксьондз Ґембіцький був хворий, тому говорити не міг, тільки рукою, що дрижала від зворушення, перехрестив акт і посланців.

– Вже бачу ворога, який із ганьбою з наших земель утікає! – промовив король.

– Дай, Боже, якнайшвидше!.. – вигукнули обоє делегатів.

– Ви поїдете з нами до Львова, – звернувся до них знову король, – де ми відразу ж цю конфедерацію затвердимо, при цьому й іншу створимо, яку навіть уся могутність пекла перемогти не зможе.

Перезирнулися між собою посланці та сенатори, немовби питаючи навзаєм, про яку ж то могутність ідеться, але король мовчав, лише обличчя його променіло щораз більше. Він знову взяв акт у руки, ще раз прочитав і всміхнувся:

– Багато в нього було опонентів?

– Милостивий пане, – відповів пан Домашевський, – unanimitate9898
  Unanimitate (лат.) – угода.


[Закрыть] цієї конфедерації з’явилася стараннями панів гетьманів, пана воєводи вітебського та пана Чарнецькогo, а зі шляхти жодного голосу не було проти, позаяк усім шведи вже допекли і щирим патріотизмом до вітчизни та монархії вони запалали.

– Ми наперед ухвалили, – додав пан Служевський, – що це не буде сейм, а лише плебісцит, тому нічиє вeтo не зможе справу зіпсувати, бо такого опонента шаблями порубають. Всі також висловилися за те, що потрібно з цим liberum veto9999
  Liberum veto (лат.) – принцип одноголосного прийняття рішень, який в основних рисах утвердився у сеймовій практиці Речі Посполитої наприкінці XVI ст. Полягав у збереженні за меншістю права не допустити затвердження обговорюваного закону.


[Закрыть] закінчувати, бо те, що одному воля, багатьом неволя.

– Золоті слова, панове! – підтримав примас. – Нехай лише Річ Посполита повстане, то жоден ворог нам не буде страшний.

– А де зараз воєвода вітебський? – поцікавився король.

– Ще в ніч після підписання цього акту до свого війська поїхав під Тикоцин, в якому князя віленського воєводу, зрадника, в облозі тримає. До цього часу вже мав би його дістати живого або мертвого.

– Він такий був упевнений, що його одержить?

– Настільки був упевнений, як після дня ніч настає. Всі, навіть найвірніші слуги, вже зрадника покинули. Захищається там лише жменька шведів, зовсім незначна, а харчі для них нізвідки прийти не можуть. Казав нам пан Сапєгa у Тишовцях так: «Я хотів на один день спізнитися, бо був би ще до вечора з Радзивіллом покінчив!.. Але це важливіша справа, ніж Радзивілл, бо його і без мене можуть дістати, досить буде й однієї хоругви».

– Дяка Богові! – зрадів король. – А де пан Чарнецький?

– Стільки до нього шляхти прибилося, стільки найславетніших кавалерів наїхало, що в один день на чолі могутньої хоругви він постав. Зараз також на шведів подався, а де він тепер, ми не знаємо.

– А панове гетьмани?

– Панове гетьмани терпляче чекають наказів вашої королівської величності, обоє радяться про майбутню війну і з паном старостою калуським у Замості засідають, а тим часом щодня полки до них разом із снігом прибувають.

– Вони також усі шведів покидають?

– Саме так, милостивий пане! Були також у панів гетьманів делегати з війська пана Конецпольськогo, яке ще залишається при особі Карла-Ґуставa. І вони раді би вже повернутися до законної служби, хоч їм там Карл ні обіцянок, ні ласк не жаліє. Подейкували також, що хоч зараз і не можуть ще відступити, але це обов’язково зроблять, як тільки зручна нагода випаде, бо вже їм обридли і бенкети, і його ласки, і підморгування очима, й оплески. Ледве це витримують.

– Всюди схаменулися, звідусіль добрі звістки, – радів король. – Хвала Найсвятішій Богородиці!.. Це найщасливіший день мого життя, а другий такий настане хіба тоді, коли останній ворожий жовнір покине межі Речі Посполитої.

На це пан Домашевський ударив себе в груди.

– Не дай Боже, щоб так сталося! – промовив він.

– Тобто? – здивувався король.

– Щоб останній плюгавець власними ногами перетнув кордон Речі Посполитої? Не може такого бути, милостивий пане! А для чого нам шаблі при боці?

– Бодай вас! – зареготав сюзерен. – Теж мені фантазія! Але пан Служевський, не бажаючи відстати від пана Домашевського, зарепетував:

– Скільки живий буду, на таке не погоджуся і першим veto накладу. Не будемо їхнім відступом задовольнятися, а за ними підемо!

Примас головою хитав і сміявся щиро.

– Ох! Сіла шляхта на коня й їде вже, їде! Бoжe вас благослови, але не так хутко, поволі! Бо ворог ще на нашій землі!

– Недовго йому вже залишилося! – вигукнули обоє конфедератів.

– Дух змінився і фортуна зміниться, – зауважив слабким голосом ксьондз Ґембіцький.

– Вина! – наказав король. – Хочу за згоду з конфедератами випити!

Подали вино, але разом із пахолками, котрі його принесли, увійшов і старший королівський камердинер і промовив:

– Милостивий пане, приїхав пан Криштопорський із Ченстохови і прагне вашій королівській величності вклонитися.

– Клич його сюди! – звелів король.

За хвилину увійшов високий, цибатий шляхтич, котрий споглядав, як цап, спідлоба. Схилився спочатку панові до ніг, потім доволі пихато – сановникам, і промовив:

– Слава Ісусу Христу!

– Слава на віки! – відповів король. – Що там чувати?

– Дуже мороз допікає, ваша величносте, аж повіки до очей примерзають!

– Заради Бога! Про шведів розказуйте, а не про мороз! – замахав руками Ян-Казимир.

– А що про них балакати, милостивий пане, коли їх уже під Ченстоховою немає! – без церемоній пояснив пан Криштопорський.

– Дійшли вже нас ці звістки, дійшли, – підтвердив утішений король, – але лише через чутки, а ви зі самого монастиря безпосередньо їдете. Реальний свідок і захисник?

– Атож, милостивий пане, учасник опору та реальний свідок дивовиж самої Матері Божої.

– Немає межі Її милостям! – додав король, здіймаючи очі до неба. – Заслужимо і більші.

– Багато я в житті бачив, – відказав на те пан Криштопорський, – але таких очевидних див ще не доводилося, про що докладніше звітує вашій королівській величності пріор Кордецький у цьому посланні.

Ян-Казимир квапливо схопив листа, який йому посланець подав, і став читати. Часом він покидав читання і починав молитися, після чого знову повертався до листа. Обличчя його мінилося радісними почуттями. Нарешті він знову підняв очі на пана Криштопорськогo.

– Пише мені отець Кордецький, – зауважив він, – що ви великого кавалера втратили, такого собі Бабиничa, котрий шведську мортиру порохом висадив?

– Він за всіх своїм життям пожертвував, милостивий пане! Але є також і такі, хто переконує, що він живий, і Бог зна що ще кажуть. Не маючи, однак, певності, ми не припиняли його оплакувати, бо коли б не його геройський вчинок, важко б нам було дати собі раду.

– Якщо так, то припиніть його оплакувати: пан Бабинич живий, він у нас. Він першим нам повідомив, що шведи, не спромігшись нічого проти Божої сили вдіяти, про відступ задумалися. А потім такі значні надав нам послуги, що й самі не знаємо, як його винагородити.

– О, це отця Кордецького заспокоїть! – зрадів шляхтич. – Але якщо пан Бабинич живий, то винятково через Матері Божої милість. От пріор Кордецький втішиться! Батько сина не може так любити, як він його полюбив! Чи дозволить мені ваша королівська величність пана Бабиничa привітати, бо такого другого героя немає в Речі Посполитій!

Але король повернувся до читання і за хвилину вигукнув:

– Що я чую! То вони ще раз після відступу пробували монастир здобути?

– Міллер як пішов, так більше і не з’являвся, а от пан Вжещович приперся знову несподівано під мури, сподіваючись, що ворота застане відчиненими. І застав, але селянство так відчайдушно на них накинулося, що він моментально з ганьбою відступив. Як світ світом, не було ще такого, щоб простий чоловік так мужньо в чистому полі кінноті протистояв. Потім уже підійшов пан Пйотр Чарнецький із Кулешею, і вщент ворога розбили.

Король звернувся до сенаторів:

– Дивіться, ваші гідності, як убогі орачі на захист цієї вітчизни та святої віри стають!

– Що стають, милостивий пане, то стають! – підтвердив пан Криштопорський. – Цілі села біля Ченстохови спорожніли, бо селянство з косами в полі. Війна запекла всюди. Шведи мусять укупі триматися, бо як селяни котрогось спіймають, то так уже над ним знущаються, що краще б відразу до пекла піти. Хто тільки зараз у Речі Посполитій за зброю не береться! Не треба було песиголовцям Ченстохову облягати. Відтепер не втриматися їм на цій землі!

– Відтепер на цій землі утисків не зазнають ті, що кров за неї проливають, – зауважив серйозно король. – Допоможи мені в цьому Боже і хрест святий!

– Амінь! – закінчив примас.

Тим часом прибулець ляснув себе рукою в чоло.

– Мороз мені думки затуманив, милостивий пане, – сказав він, – бо я забув одну звістку переказати, що сучий син, воєвода познанський, помер наглою смертю.

Тут засоромився трохи пан Криштопорський, спохопившись, що великого сенатора назвав перед королем і сановниками «сучим сином», тому додав збентежено:

– Не про чийогось сина, а про зрадника хотів повідомити. Але ніхто цього не зауважив, бо всі дивилися на короля, аж той промовив:

– Давно ми пана Янa Лещинськогo на познанське воєводство призначили, ще за життя пана Опалинськогo. Нехай гідно цю посаду займе. Божий суд, бачу, вже розпочався над тими, що батьківщину до занепаду привели, а в цю мить, можливо, вже і князь віленський воєвода перед Найвищим Суддею за свої вчинки відповідає.

Тут він звернувся до єпископів і сенаторів:

– Але нам час про тотальну війну подумати і з цього приводу прагну вислухати ваші думки.

Розділ XXVIII

Коли король згадував, що віленський воєвода, можливо, вже стоїть перед Божим судом, то наче пророчий дух його наповнив, бо в той час тикоцинська справа вже була розв’язана.

Дня 25 грудня пан воєвода вітебський Сапєгa настільки був уже впевнений у здобутті Тикоцинa, що сам до Тишовця поїхав, довіривши панові Oскерку подальшою облогою керувати. З останнім штурмом, який уже швидко мав настати, звелів зачекати. Зібравши всіх найвизначніших офіцерів, звернувся до них:

– Дійшли до мене чутки, що між товариством є намір зараз же після здобуття замку князя віленського воєводу на шаблі взяти. Тому, якщо замок добровільно здасться, а таке можливе, то авторитетно заявляю, що найсуворіше забороняю на здоров’я князя зазіхати. Я отримую, щоправда, листи від таких осіб, які вам і не снилися, щоб його схопити і життя позбавити. Але я не хочу слухати таких наказів, і не зроблю такого у жодному разі, бо хоча він і зрадник негідний, але на його життя посягати не маю права і волію його до сейму на суд доставити, щоб для нащадків був звідси приклад, що ні старовинність роду, ні жодні посади зради такої та провини ні відкупити, ні від публічного покарання врятувати його не зможуть.

У такому ключі промовляв пан воєвода, лише ще довше, ніж зазвичай, бо наскільки був чесний, настільки ж мав таку слабкість, що, вважаючи себе оратором, любив за кожної нагоди обширно висловлюватися та дослухався з приємністю до своїх слів, заплющуючи при найвдаліших сентенціях очі.

– Я мушу собі хіба добре праву руку у воді вимочити, – зауважив із цього приводу пан Заглоба, – бо дуже вже мені свербить. Лише те тільки скажу, що якби Радзивілл мене у свою владу одержав, то вже точно би до заходу сонця не чекав, щоб мою голову зрубати. Знає він добре, хто значною мірою до цього спричинився, що його військо покинуло. Знає добре, хто його навіть зі шведами посварив. Але ніяк не второпаю, чому я маю бути поблажливішим до нього, ніж він був би до мене?

– Бо не ви тут командир і слухатись мусите, – сказав серйозно воєвода.

– Що слухатись мушу, це правда, але добре часом і Заглобy послухати. Насмілюсь також сказати, що якби Радзивілл мене послухав, коли я його до захисту батьківщини намовляв, то був би сьогодні не в Тикоцині, а в полі, на чолі всього литовського війська.

– То, може, вам здається, що булава опинилась у поганих руках?

– Такого я не скажу, бо її сам у ці руки вклав. Милостивий пан наш, Ян-Казимир, має лише мій вибір підтвердити, нічого більше.

Усміхнувся на це воєвода, бо любив пана Заглобу і його гумор.

– Пане брате, – зронив він, – ви пригнобили Радзивілла, ви мене зробили гетьманом, це все ваша заслуга. Дозвольте ж мені тепер їхати спокійно в Тишовець, аби й Сапєгa міг у чомусь вітчизні прислужитися.

Пан Заглоба взявся в боки та замислився на якусь хвилину, немовби зважував, чи має дозволити, чи ні. Врешті-решт він оком блиснув, головою кивнув і промовив авторитетно:

– Їдьте, ваше милосте, спокійно.

– Бог заплатить вам за дозвіл! – усміхнувся воєвода.

Підтримали вождя сміхом й інші офіцери, але він зосередився на зборах, бо екіпаж стояв уже під вікнами готовий. Воєвода відкланявся всім, даючи кожному настанови, що має за його відсутності робити. Відтак він наблизився до пана Володийовського і звелів:

– У разі, якби замок здався, ви будете відповідати за здоров’я воєводи, вам це завдання доручаю.

– Як накажете! Волосина йому з голови не впаде! – козирнув низькорослий лицар.

– Пане Міхале, – звернувся до нього пан Заглоба після того, як воєвода поїхав, – мені цікаво, хто ж то наполягав перед нашим Сапєгою, щоб, захопивши Радзивіллa, життя його не позбавив?

– Звідки мені знати! – розвів руками парубок.

– Кажете, що чого вам чужий рот у вухо не скаже, те вам власний глузд не підкаже. Це правда! Але мусять то бути якісь впливові особи, якщо можуть панові воєводі наказувати.

– Може, й сам король?

– Король? Короля навіть якби собака вкусив, зараз би йому пробачив і ще нагодувати звелів би. Таке вже в нього серце!

– Не буду з вами сперечатися, але якось казали, що на пана Радзейовськогo він великого зуба має.

– Таке з кожним трапитися може, exemplum, моя на Радзивіллa злість. Але чи з’явився б у когось зуб, якби його синів узяли під опіку і краще навіть за батька про них турбувалися! Золоте це серце і вважаю, що швидше королева Радзивіллoві прагне нашкодити. Гідна з неї пані, нема мови, але жіноча в неї фантазія, і знайте, що якщо жінка проти вас щось затіє, можете навіть у шпарину в підлозі сховатися, вона вас голкою звідти видлубає.

Зітхнув на це пан Володийовський і зауважив:

– За що б мала котрась на мене сердитися, якщо я жодної ніколи в житті не чіпав!

– Але рад би, рад би! Тому, хоч і в кавалерії служите, але на мури тикоцинські готові дряпатись, бо сподіваєтесь, що там не лише Радзивілл, а й Білевичівнa сидить. Знаю я вас, гульвіс! Як там? Ще її собі з голови не вибили?

– Був такий час, що її собі цілком забув, і навіть пан Кміциц, якби був тут присутній, мусив би визнати, що порядно з нею вчинив, не бажаючи йти всупереч її сентиментам, а свій конфуз у забуття відправити згоден. Але не приховую, що якщо вона зараз у Тикоцині, якщо мені Господь Бог дозволить знову її з тарапатів урятувати, то в цьому бачитиму виразну волю Провидіння. На пана Анджея зважати не маю потреби, бо нічого йому не винен, і животіє в мені надія, що коли добровільно її залишив, то його мала б уже за стільки часу забути і не станеться мені те, що колись сталося.

Так балакаючи, дійшли до квартири, в якій застали двох панів Скшетуських, пана Рохa Ковальського та пана орендаря з Вонсоші.

Не було таємницею для війська, навіщо пан воєвода вітебський поїхав у Тишовець, тому лицарі раділи навзаєм, що з’являється союз, настільки потрібний для захисту вітчизни та віри.

– Інший уже вітер в усій Речі Посполитій віє, – зауважив пан Станіслав, – хвалити Бога, шведам у вічі.

– Від Ченстохови він віє, – сказав на це пан Ян. – Вчора були вісті, що монастир ще тримається і щораз запекліші штурми відбиває. Не дай, Матінко Божа, щоб ворог зміг зганьбити Твою оселю!

Тут пан Рендзян зітхнув:

– Бо, крім Божої зневаги, скільки б то чесних скарбів потрапило у ворожі руки! Коли людина про таке подумає, то йому і шматок у горлянку не лізе.

– Військо до штурму рветься, важко людей стримати, – зронив пан Міхал. – Вчора хоругва Станкевичa без наказу та без драбин вирушила, бо казали таке: коли з цим зрадником покінчимо, то Ченстоховi на допомогу підемо. І що як тільки хтось про Ченстохову згадає, то зараз же всі починають зубами скреготіти і за шаблі хапатися.

– Бо тут стільки хоругв стоїть, що і половини було б для Тикоцина досить, – погодився пан Заглоба. – Впертість пана Сапєги, нічого більше. Не хоче мене слухати, щоб показати, що і без моєї поради щось може, але даруйте, що коли стільки людей один замок облягають, то лише один одному заважають, бо доступу для всіх все одно немає.

– Військовий досвід у вас промовляє, нічого іншого! – сказав пан Станіслав.

– Ага! Що? То я маю голову на плечах?

– Дядько має голову на плечах! – озвався раптом пан Рох і, настовбурчивши вуса, узявся глипати на присутніх, немовби шукаючи того, хто б йому заперечив.

– Але і пан воєвода має голову, – зауважив Ян Скшетуський, – і якщо стільки хоругв тут стоїть, то тому, що є побоювання, щоб князь Богуслав із допомогою братові не прибув.

– То треба послати кілька легких хоругв для плюндрування Пруссії електора, – пан Заглоба мав свою версію. – Гукнути люд добровольцями з провінцій. Я сам би першим пішов прусського пива скуштувати.

– Взимку пиво не допоможе, хіба підігріте, – вставив своє слово пан Міхал.

– То подайте вина, або горілки, або меду, – не розгубився пан Заглоба.

Інші також виявили бажання хильнути, тому пан орендар із Вонсоші зайнявся цією справою і незабаром кілька сулій уже стояли на столі. Звеселилися від цього видовища серця, і лицарі взялись чаркуватися, щоразу за інші наміри підіймаючи келихи.

– За погибель плюгавців, аби нам тут буханців більше не уминали! – промовив пан Заглоба. – Нехай шишки у своїй Швеції жеруть!

– За здоров’я короля та королеви! – підняв тост пан Скшетуський.

– І тих, хто вірно за монархію стояв! – додав пан Володийовський.

– А тепер – за наше здоров’я!

– За здоров’я дядька! – і собі гукнув пан Рох.

– Бог заплатить! У руки твої, а ти пий до дна. Ще Заглоба не зовсім постарів! Шановне панство! Щоб ми швидше цього борсука з ями викурили і під Ченстохову вирушити могли!

– Під Ченстохову! – заверещав пан Рох. – Нашій Найсвятішій Богородиці на допомогу!

– Під Ченстохову! – залементували всі інші.

– Ясноґурські скарби від язичників захищати! – додав пан Рендзян.

– Котрі прикидаються, що в Ісуса Христа вірять, бажаючи безчинства свої приховати, а насправді, як я вже казав, на місяць, як собаки виють, і в цьому вся їхня віра полягає.

– І такі руки на ясноґурські святині підіймають!

– В яблучко ви влучили, кажучи про їхню віру, – похвалив пан Володийовський пана Заглобy, – бо я сам чув, як на місяць вили. Казали пізніше, що це їхні лютеранські псалми, але дуже вже ті псалми собаче завивання нагадують.

– Як таке сталося, – зацікавився пан Рох, – що між ними самі сучі сини?

– Немає інших! – відповів із глибоким переконанням пан Заглоба.

– І король їхній не кращий?

– Їхній король найгірший із усіх. Він цю війну затіяв навмисно, щоб міг справжню віру досхочу по костелах ганьбити.

Після цих слів піднявся пан Рох, добряче вже захмелілий, і сказав:

– Якщо так, то як мене тут, панове, ви бачите, Ковальського, так я в першій же битві прямо і шведського короля списом поцілю! Хоч би навіть стояв у найбільшій гущавині, мені байдуже! Моя смерть або його!.. Я таки до нього дістануся. Можете мене вважати, панове, пустодзвоном, якщо цього не зроблю!

Сказавши це, він стиснув п’ястук і хотів уже було об стіл гримнути. Тоді б побив кухлі, глечики і стіл розколов, але пан Заглоба поквапився його за руку вхопити і попросити:

– Сідай, Роху, і дай спокій! Знай і те, що не лише тоді тебе пустодзвоном вважати будемо, якщо цього не зробиш, а й будемо таким доти вважати, доки цього не зробиш. Правда, не розумію, як ти зможеш зі списом на шведського короля кидатись, якщо в гусарах не служиш?

– То я списа здобуду, в хоругву князя Полубинськогo запишуся. І батько мені також допоможе.

– Батько Рох?

– Аякже!

– Нехай тобі спершу допоможе, а тепер скло не бий, бо я перший би тобі за це голову розбив. Про що ми балакали, любі мої?.. Ага!.. Про Ченстохову… Luctus100100
  Luctus (лат.) – гризота.


[Закрыть] мене зжере, якщо святому місцю на порятунок вчасно не прийдемо. Luctus мене зжере, кажу вам! А все через того зрадника Радзивіллa і через обережність Сапєги.

– На воєводу не наговорюйте! Чесний він пан! – обурився невисокий лицар.

– То чому обома полами Радзивіллa прикриває, коли й однієї було б досить? Близько десяти тисяч людей під цією будою стоїть, найкращої кавалерії та піхоти. Незабаром в цілій околиці і сажу з коминів вилижуть, бо все, що було в пічках, вже з’їли.

– Нам старшині не перечити, а лише слухати!

– Вам, може, й так, пане Міхале, але не мені, бо мене половина давнього війська Радзивілла реґіментарем обрала і я б уже за десятим кордоном Карла-Ґуставa переслідував, якби на моя природна modestia101101
  Modestia (лат.) – скромність.


[Закрыть] не наказала булаву панові Сапєзі в руку вкласти. Тому нехай краще своєму зволіканню дасть спокій і хай дивиться, щоб я не відібрав те, що дав.

– Лише на п’яну голову таке можна вигадати, – резюмував пан Володийовський.

– Так вважаєте? Ну, то побачите! Ще сьогодні піду поміж хоругви та закликатиму: «Шановне панство! Хто має бажання зі мною під Ченстохову йти, а не тут собі лікті та коліна об тикоцинське вапно витирати, то прошу за мною! Хто мене реґіментарем обирав, хто мені владу давав, хто був упевнений, що все, що зроблю, на користь вітчизні та вірі буде, нехай біля мене стає. Чудова річ зрадників карати, але стократ краща нашу Пресвяту Богородицю, Заступницю цієї Корони і Матір нашу, з труднощів і єретичного ярма рятувати».

Тут пан Заглоба, котрому вже якийсь час аж пара йшла з чуприни, схопився з місця, застрибнув на лавку і давай репетувати, немов виступав перед зборами:

– Шановне панство! Хто католик, хто поляк, хто до Матері Божої має почуття, за мною!.. На допомогу Ченстоховi!

– Я йду! – відгукнувся Рох Ковальський і піднявся.

Пан Заглоба якийсь час глипав на присутніх, але, побачивши здивування та мовчазні обличчя, зліз із лавки і зауважив:

– Навчу я ще Сапєгу розуму!.. Шельмою буду, якщо до завтра половину війська з-під Тикоцинa не підійму і під Ченстохову не поведу!

– Заради Бога! Схаменіться, батьку! – благав Ян Скшетуський.

– Шельмою буду, кажу тобі! – повторив пан Заґлоба.

Вони ж бо злякалися, щоб справді такого не вчинив, бо міг. У багатьох хоругвах уже буркотіли від тикоцинської маруди, і люди добряче скреготіли зубами, думаючи про Ченстохову. Досить було іскру в цей порох кинути, а якщо це ще зробить хтось, хто має такий великий лицарський авторитет, як пан Заглоба, то вогонь спалахне. Насамперед тому, що більша частина війська Сапєги складалася з новобранців, котрі до воєнної дисципліни ще не звикли і до самостійних учинків охочих. Ті пішли б не задумуючись під Ченстохову за паном Заглобою, як один чоловік.

Тому противилися такій ідеї обоє Скшетуських, а пан Володийовський висловився так:

– З такими труднощами трохи війська воєвода зібрав, заледве є якась сила для захисту Речі Посполитої, а вже чийсь авантюризм хоче хоругви розділити, до непослуху закликати. Багато б Радзивілл заплатив за такі власне поради, бо на його млин ця вода. Як вам не соромно навіть балакати про такі дії!

– Шельмою буду, якщо цього не зроблю! – вперся пан Заглоба.

– Дядько це зробить! – підтакнув Рох Ковальський.

– Тихо будьте, тугодуме! – прикрикнув на нього пан Міхал.

Пан Рох очі витріщив, рота закрив і відразу ж виструнчився. Тоді пан Володийовський звернувся до пана Заглоби.

– А я шельмою буду, – сказав він, – якщо хоча б один чоловік із мого полку з вами піде. Ви хочете військо зворохобити, то я вам скажу, що перший же на ваших добровольців ударю!

– Та ви поганин, турок безчесний! – обурився пан Заглоба. – Як таке може бути? На лицарів самої Богородиці вдарити хочете? Готові до цього? Гаразд! Тоді знайте ж! Ви думаєте, панове, що йому про військо чи дисципліну йдеться? А от і ні! Він Білевичівну за мурами тикоцинськими занюхав. Задля себе і сваволі своєї ви не завагаєтесь проти найслушнішої рації виступити! Радий би на дівчину фиркати, з ноги на ногу переступати і полотніти! Але де там! Я впевнений, що вас кращі випередять, хоча б і той самий пан Кміциц, бо він ніяк не гірший за вас.

Пан Володийовський обвів поглядом присутніх, закликаючи їх у свідки, яку йому кривду чинять. Потім насупився, думали вже, що гнівом вибухне, але що він також був напідпитку, то раптом розчулився.

– Ось така мені нагорода! – заголосив він. – Від підлітка батьківщині служу, шаблю з руки не випускаю! Ні мені хати, ні мені дружини, ні дітей, сам чоловік, як палець самотній стирчить. Найчесніші про себе думають, а я, крім ран на шкурі, не мав іншої нагороди, за те мені ще й особистий інтерес закидають, мало не зрадником називають.