Текст книги "Потоп. Том II"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 35 страниц)

Розділ XXXVI

Люблінське воєводство значною мірою, а Підляське майже цілком, повернулися уже в польські руки, точніше конфедерації та Сапєги. Шведський король постійно перебував у Пруссії, де з електором домовлявся, так що шведи, не відчуваючи в собі достатніх сил перед загальним повстанням, яке міцніло з кожною миттю, не сміли навіть висунутися з міст і замків, а ще менше було бажаючих перепливати Віслу, за якою польські сили були найпотужніші. Працювали, отже, в тих двох воєводствах над створенням великої та могутньої армії, яка б із регулярним шведським військом мірятися силами могла. По повітових містах тренували піхоту, а оскільки селяни все одно взялися за зброю, то і людей не бракувало, потрібно було лише узяти під командування ті неслухняні ватаги, які часто навіть для власної країни бувають небезпечні.

Займалися цим повітові ротмістри. Крім цього, король видав досвідченим жовнірам безліч мобілізаційних грамот, тому вербування відбувалося вже в усіх землях, а що військових людей у цих краях не бракувало, то створювали кавалерійські хоругви, і дуже добрі. Одні йшли за Віслу, підкріплювати війну з того боку, інші – до пана Чарнецькогo, а треті – до пана Сапєги. Така безліч рук взялася за зброю, що війська Янa-Казимирa вже були за шведські численніші.

Країна, зі слабкості якої кепкувала донедавна вся Європа, подавала тепер приклад сили, про яку навіть не здогадувалися не лише вороги, а й навіть власний король, навіть ті, чиє вірне серце розривалося ще кілька місяців тому від болю та відчаю. Знайшлися гроші, запал і мужність. Найбільш зневірені душі відтепер охоплювала певність, що немає більше такого становища, такого занепаду, такої слабкості, з якої не було б порятунку, і що там, де будуть діти родитися, там дух померти не може.

Пан Кміциц просувався вперед без перешкод, збираючи дорогою неспокійні душі, котрі охоче приставали до чамбулу, сподіваючись, що в союзі з татарами мають більше шансів пізнати кров і грабежі. Їх на заповзятих і сумлінних жовнірів полковник легко перетворював, бо мав такий дар, що страх і послух будив у підлеглих. Вітали його дорогою радісно, особливо через присутність татар. Бо вигляд їхній переконував, що хан справді Речі Посполитій іде на виручку. Мабуть, поширилася звістка, що панові Сапєзі надходять на допомогу загони, які складаються зі сорока тисяч добірної татарської кінноти. Дивувалися поведінці цих союзників, котрі жодних насильств, ні вбивств по дорозі не робили. Ставили їх власним жовнірам за приклад.

Пан Сапєгa стояв тимчасово в Білій. Сили його складалися приблизно з десяти тисяч регулярного війська, кавалерії та піхоти. Були це рештки литовських військ, посилених новим людом. Кавалерія, особливо деякі хоругви, перевершувала боєздатністю навіть спеціально підготовлених шведських рейтарів, але піхота була вишколена погано, бракувало їм рушниць, а особливо пороху. Бракувало і гармат. Думав воєвода вітебський, що реквізує їх у Тикоцинi, але шведи, висадивши себе самих порохом, знищили водночас і всі замкові гармати.

Неподалік від цих сил стояли в околицях Білої до дванадцяти тисяч ополченців з усієї Литви, з Мазовша, з Підляшшя, але з них небагато сподівався воєвода користі, особливо що незліченну кількість фір зі собою мали, які утруднювали похід і створювали для табору неповоротке та малорухоме скупчення.

Пан Кміциц лише про це й думав, в’їжджаючи в Білу. Бо під Сапєґою служило стільки шляхти з Литви і стільки офіцерів Радзивілла, давніх його знайомих, тож парубок побоювався, що його впізнають, а впізнавши, шаблями порубають, перш ніж він встигне вигукнути «Ісусе, Маріє!» Ім’я його ненавиділи в усій Литві і в таборі Сапєги, бо свіжою ще була пам’ять, як молодик, служивши Радзивілловi, вирізав цілі хоругви, які проти гетьмана за батьківщину піднялися.

Але додало панові Анджею сміливості те, що змінився він дуже. Бо, по-перше, помітно схуд, по-друге, на його обличчі з’явився рубець від кулі Богуслава. А до всього ще й носив тепер бороду, достатньо довгу, на кінці в шведський кучерик завиту, а що вуса підкручував угору, то був більше схожий на якогось Eрiксoна, ніж на польського шляхтича. «Тільки б відразу ж не зворохобилися проти мене, а після першої ж битви вже інакше про мене судитимуть», – міркував собі пан Кміциц, в’їжджаючи в Білу.

Прибув він зумисне у сутінках, пояснив, звідки їде, що королівські листи везе, і зараз же попросив у пана воєводи особистої аудієнції. Воєвода прийняв його ласкаво, особливо через гарячі королівські рекомендації.

«Посилаємо вам найвірнішого слугу нашого, – писав король, – котрого ченстоховським Гектором із часів славетної оборони цього місця називають, і нашу свободу, і наше здоров’я власним життям під час рейду через гори врятував. Його найкращою опікою оточіть, аби йому якось кривди від жовнірів не виникло. Його справжнє прізвище ми знаємо, а також причину, чому під прибраним служить, і з цього приводу ніхто не повинен його ні в чому підозрювати, ні в підступах звинувачувати».

– А чому ви прибране прізвище носите, мені не можете сказати? – спитав пан воєвода.

– Я вигнанець і під власним не можу виступати. Король дав мені охоронні грамоти, і як Бабинич діяти можу.

– Навіщо вам рекрути, якщо стільки татар маєте?

– Більша кількість вояків зайвою не буде.

– А звідки ви вигнанець?

– Під чию команду йду і кого про опіку прошу, все, як батькові, зізнатися маю. Моє справжнє прізвище Кміциц!

Воєвода відступив кілька кроків назад.

– Котрий короля і сюзерена нашого захопити живим чи мертвим Богуславoвi обіцяв?

Пан Анджей розповів із усією своєю енергійністю, як і що трапилося, як заморочений Радзивіллам служив, як почувши з вуст Богуслава про справжні наміри князя, захопив його, і з цього приводу невблаганну помсту на себе накликав.

Воєвода повірив, бо не міг не вірити, особливо, що і королівські листи правду слів пана Кміцица підтверджували. Врешті душа воєводи була настільки втішена, що навіть найбільшого свого ворога був би цієї миті до серця пригорнув, найбільший гріх відпустив. До цієї радості спричинився такий фрагмент королівського листа: «Хоча й вакантна після смерті віленського воєводи велика литовська булава згідно зі звичаєвим правом лише на сеймі може бути наступникові вручена, але за теперішніх виняткових обставин, занехаюючи звичний порядок, Вам, дуже нам милому, задля добра Речі Посполитої та за Ваші пам’ятні заслуги, булаву цю ми віддаємо, слушно вважаючи, що Бог дасть спокій і на майбутньому сеймі жоден голос проти цієї волі нашої не підійметься і вчинок наш загальне схвалення отримає».

Пан Сапєгa, як казали тоді в Речі Посполитій, «заставив кунтуш і продав останню срібну ложку». Служив вітчизні не для особистої вигоди і не задля слави. Але навіть найменш зацікавлена людина радіє, коли заслуги її цінують, вдячністю платять, чесноти визнають. Тому суворе його обличчя світилося незвично.

Цей акт королівської волі новими пишнотами оздоблював рід Сапєг, а до такого жоден із тодішніх «царевичів» не був байдужим. Добре, якщо були хоча б такі, хто оскарження в per nefas121121
  Per nefas (лат.) – беззаконня.


[Закрыть] уникнув. Тому тепер пан Сапєгa готовий був зробити для короля все, що було і навіть не було в його силах.

– Якщо я гетьман, – зауважив він панові Кміцицу, – то під мою інквізицію ви підпадаєте й опіку мою отримаєте. Багацько тут є посполитого рушення, тож гарячих голів не бракує, тому надто на очі їм не потрапляйте, поки я жовнірів не застережу і наклепу, яким Богуслав вас обмовив, не спростую.

Пан Анджей подякував від серця і, своєю чергою, почав розмову про Ганнусю, котру зі собою до Білої привіз. На це пан гетьман став бурчати, але що в гуморі був чудовому, то й бурчав весело.

– З глузду з’їхав Собіпан! Як мені Бог милий! – бідкався князь. – Сидять собі там із сестрою за замойськими мурами, як у Бога за піччю, і думають, що кожен може, так само, як він, поли від кунтуша задерти, до печі притулитися і спину погріти. Я Підбийп’ят знав, бо це рідня Бжостовських, а Бжостовські мої родичі. Хороша здобич, нема що сказати, але хоч війна зі септентронами на якийсь час призупинилася, вони й далі в тих краях стоять… Де чогось шукати, в яких судах, в яких установах? Хто буде маєтки відбирати та панночку насаджувати? Зовсім схибнулися! Мені Богуслав на карку сидить, а я повинен судові обов’язки виконувати і бабами собі голову займати!

– Не баба це, а дівчина, – зауважив пан Кміциц. – І кого мені там наказали привезти, того й привіз. Казали віддати, то я й віддаю!

Старий гетьман взяв після цих слів пана Анджея за вухо і сказав:

– А хто вас там знає, вітрогона, якою ви її сюди привезли. Боронь Боже, ще будуть люди балакати, що її від сапєжинської опіки колька напала, а я, старий, буду лише баньками лупати. Що ви там на привалах вчиняли? Кажіть негайно, язичнику, чи від своїх татар бусурманських звичаїв не перейняли?

– На привалах? – звеселився пан Кміциц. – На привалах я казав пахолкам шкіру мені батогами масувати, щоб звідти сороміцькі бажання виганяти, бо вони під шкірою собі житло влаштували, і confiteor122122
  Confiteor (лат.) – коротка покаянна молитва, яку читають у Римсько-католицькій церкві на початку меси.


[Закрыть], як ґедзі, кусали.

– Ага! То вона таки вродлива?

– Та… Коза, хоч надто гарна, а ще більше кокетлива.

– Бусурманин би спокусився!

– Але цнотлива вона, як черниця, це мушу визнати. А щодо кольки, то вважаю, що її швидше за опіки пана Замойського дістала б.

Тут пан Анджей розповів, як усе було. Тоді гетьман узявся плескати його по плечу і реготати.

– Але ж ви й дотепник! Недаремно стільки про пана Кміцица розповідають. Не бійтесь! Пан Ян зла не тримає, він моя довірена особа. Йому скоро попустить, він ще й сам порегоче і вас винагородить.

– Не маю такої потреби! – заперечив пан Анджей.

– Добре, що амбіції маєте і людям у руку не зазираєте. Послужіть мені лише проти Богуслава належно, то про давні кари за неявку в суд не доведеться турбуватися.

Тут здивувався Сапєгa, поглянувши на це жовнірське обличчя, хвилину тому ще таке щире та веселе. Пан Кміциц на згадку про Богуслава зблід моментально й обличчя його скривилося, як пащека злого пса, коли той хоче вкусити.

– Нехай би власною слиною цей зрадник отруївся, тільки б мені ще перед сконом у руки потрапив! – промовив понуро парубок.

– Вашій злості не дивуюся… Пам’ятайте лишень, аби гнів здорового глузду не затуманив, бо не аби з ким справу доведеться мати. Добре, що король вас сюди прислав. Будете Богуслава діставати, як у давні часи Хованського.

– Буду навіть краще! – так само понуро підтвердив пан Кміциц.

На цьому розмова й закінчилася. Пан Анджей поїхав спати на квартиру, бо дорога добряче його втомила.

Тим часом розійшлася звістка по війську, що король велику булаву улюбленому вождеві прислав. Тому радість, як ватра, спалахнула між тисячами людей.

Товариство й офіцери з різних хоругв стали повсюдно збігатися до гетьманської штаб-квартири. Спляче місто отямилося з дрімоти. Порозпалювали вогні. Хорунжі бігли з прапорами. Грали сурми, гуділи литаври, гриміли постріли з гармат і мушкетів, а пан Сапєгa чудовий бенкет влаштував і провів усю ніч, п’ючи за здоров’я королівське, гетьманське та за майбутню перемогу над Богуславом.

Пан Анджей, як уже відомо, на бенкет не пішов.

Натомість пан гетьман почав при столах розмову про Богуслава і не виказуючи, хто той офіцер, котрий із татарами приїхав і булаву привіз, просторікував загальними фразами про підступність князя.

– Обоє Радзивіллiв, – казав він, – інтриги любили, але князь Богуслав навіть свого двоюрідного небіжчика брата перевершив. Пам’ятаєте, товариство, пана Кміцицa, або хоча б чули про нього. Так от, уявіть собі, що чутка, яку князь Богуслав розпустив, наче йому пан Кміциц пропонував руку на короля та пана нашого підняти, це брехня!

– Але Янушевi пан Кміциц допоміг добрих кавалерів вирізати.

– Це правда, Янушу допомагав, але врешті й він схаменувся, а спохопившись, не лише службу покинув, а й, як ви знаєте, він зухвалий чоловік, то ще й Богуслава в полон захопив. Мабуть, там дуже тісно було молодому князю і він ледве життя від руки пана Кміцица не втратив.

– Пан Кміциц був великим воїном, – озвалися численні голоси.

– Князь, аби помститися, такий на нього наклеп вигадав, від якого аж душа здригається.

– Диявол би кращого не придумав!

– Знайте ж, що я маю докази, чорним по білому, що це була помста за навернення пана Кміцица.

– І чиє ім’я зганьбити!.. Таке лиш Богуслав уміє!

– Такого жовніра очорнити!

– Чув я також, – правив далі гетьман, – що пан Кміциц, второпавши, що нічого йому більше вже робити не залишається, до Ченстохови подався і там значні послуги надав, а потім короля власними грудьми заслонив.

Почувши це, ті самі жовніри, котрі хвилину тому готові були б шаблями пана Анджея порубати, стали вже приязніше про нього відгукуватися.

– Пан Кміциц йому цього не подарує, не такий він чоловік, він ще того Радзивіллa схопить!

– Всіх жовнірів князь конюший зганьбив, кинувши на одного таку підозру!

– Пан Кміциц був свавільник і розбишака, але не батьковбивця!

– Він ще поквитається, відімстить!

– Та спершу ми за нього помстимося!

– Оскільки ясновельможний гетьман авторитетом своїм за нього ручається, то так і було.

– Так і було! – підтвердив гетьман.

– За здоров’я пана гетьмана!

Мало ще бракувало, щоб і за здоров’я пана Анджея випили. Але тут озвалися дуже невдоволені голоси проти, особливо між давніми офіцерами Радзивілла. Почувши їх, гетьман зауважив:

– А знаєте, панове, чому мені той пан Кміциц на гадку спав? Бо той пан Бабинич, королівський посланець, дуже на нього схожий. Я сам першої миті помилився.

Тут пан Сапєгa зробив суворе обличчя і промовляв уже більш серйозно:

– І навіть якщо сюди сам пан Кміциц приїхав би, то позаяк він навернувся, оскільки святе місце з неймовірною відвагою захищав, я зумів би його своїм гетьманським авторитетом захистити. Тому прошу, панове, мені тут ніяких збурень не створювати, які могли б через того приїжджого виникнути. Прошу пам’ятати, що він тут від імені короля та хана приїхав. І особливо рекомендую це панам ротмістрам із посполитого рушення, бо там із дисципліною є проблеми!

Коли пан Сапєгa промовляв про це, один лиш пан Заглоба наважувався часом бурмотіти щось собі під ніс, усі інші сиділи, як зайці. Так само сиділи й тепер, але коли гетьманське обличчя звеселіло знову, аж тоді всім відлягло від серця. Келихи, яких не бракувало, доповнювали міру веселощів і все місто гуділо аж до ранку, аж стіни осель тремтіли в околиці, а дим вітальних салютів накрив поселення, як під час битви.

Уранці наступного дня випровадив пан Сапєгa Ганнусю до Гродна, з паном Котчицем. У Гродні, з якого Хованський вже давно вступився, мала резиденцію родина пана воєводи.

Бідна Ганнуся, котрій пристійний пан Бабинич трохи голову закрутив, прощалася з ним дуже зворушливо, але той тримався стримано і лише останньої миті сказав їй:

– Якби не та скалка, що в серці моєму засіла, то я обов’язково б у вас без тями закохався.

Ганнуся подумала собі, що немає такої скалки, яку не можна було б терпляче голкою виколупати, але що боялася трохи цього пана Бабиничa, тому не сказала нічого, зітхнула тихо і поїхала.

Розділ XXXVII

Ще тиждень після від’їзду Ганнусі з паном Котчицeм стояв табір Сапєги в Білій. Пан Кміциц із татарами, відкомандирований до ближнього Рокитного, відпочивав також, бо потрібно було коней відгодувати після довгої подорожі. Приїхав також до Білої й її власник, князь крайовий, Міхал-Казимир Радзивілл, могутній магнат, із несвіжської гілки, про яку подейкують, що лише після Кишок успадкували сімдесят міст і чотириста сіл. Той нічим не був схожий на своїх біржанських родичів. Не менш, можливо, ніж вони, амбіційний, але іншої віри, послідовний патріот і прихильник законного короля, щиро вступив у Тишовецьку конфедерацію і як міг її посилював. Велетенські його володіння, щоправда, дуже постраждали від останньої війни з гіперборейцями, але вельможа завжди виступав на чолі значних сил і чималу гетьманові привів підмогу.

Однак не стільки число його жовнірів могло на шальки воєнних терезів вплинути, скільки те, що тут Радзивілл ішов проти Радзивілла. Таким чином Богуслава позбавили останньої видимості правоти, а вчинки його тепер отримали явний характер зради.

Тому пан Сапєгa з такою радістю побачив у своєму таборі князя крайового. Був тепер уже певний, що переможе Богуслава, бо могутністю набагато його перевершував. Але за своїм звичаєм плани обмірковував повільно, прикидав, зважував і на наради офіцерів кликав.

Бував на цих нарадах і пан Анджей. Так він зненавидів ім’я Радзивіллів, що побачивши вперше князя Міхалa, аж затрясся від жаху та злості, але Міхал умів до себе людей прихиляти вже самим виглядом обличчя, на якому врода зі м’якістю йшла в парі, при цьому важкі випробування, яких зазнав ще недавно, захищаючи країну від Золотаренка та Срібного, а також щира любов до вітчизни та короля, – все це вкупі робило його одним із найчесніших кавалерів свого часу. Сама присутність його в таборі Сапєги, суперника дому Радзивіллiв, свідчила, наскільки молодий князь вміє особистим заради громадського жертвувати. Хто його знав, не міг не полюбити. Цьому почуттю, незважаючи на початкову огиду, не міг опиратися навіть запальний пан Кміциц.

Зміг завоювати його серце князь своїми слушними порадами. Він радив, аби, часу даремно не гаючи, не лише проти Богуслава вирушати, а й до перемов із ним не вдаватися, а негайно на нього вдарити, не дати йому повернути замки, не дати йому передиху, відпочинку, вдатися до його ж власної тактики. У такому способі бачив князь перемогу швидку та певну.

– Не може такого бути, щоб і Карл-Ґустав не заворушився, тому мусимо якнайшвидше руки собі розв’язати, щоб панові Чарнецькому на допомогу поспішати.

Такої ж думки дотримувався і пан Анджей, котрий уже третій день був змушений воювати зі своїм давнім потягом до сваволі, щоб без наказу не посунути вперед.

Але Сапєгa любив діяти напевно, боявся будь-якого нерозважливого кроку, тому вирішив зачекати на точніші донесення.

Гетьман мав також і власні причини. Оголошена експедиція Богуслава на Підляшшя могла бути лише підступом і воєнною хитрістю. Можливо, її влаштовували, щоб заманити в пастку війська Сапєги і не дати йому з коронним військом з’єднатися. Тому Богуслав усіляко сутички зі Сапєгою уникав би, ніде битви не приймаючи, тільки марудив. А Карл-Ґустав з електором могли в цей час вдарити на пана Чарнецькогo, зім’яти його переважаючими силами, вирушити на самого короля і придушити оборону, яка лише зароджується, натхнена чудовим прикладом Ченстохови.

Сапєгa був не лише військовим, а й державним діячем. Аргументи свої викладав на нарадах настільки ґрунтовно, що навіть пан Кміциц був змушений із ним у душі погодитись. Насамперед потрібно було дізнатися, чого триматися.

Якби виявилося, що напади Богуслава є лише грою, тоді досить було б залишити проти нього кілька хоругв, а основними силами вирушати, на всіх парах, панові Чарнецькому на поміч проти головного ворога. Кілька і навіть більше хоругв міг сміливо пан гетьман залишити, бо не всі його сили стояли в околиці Білої. Молодий пан Кшиштоф, або, як його називали, Кшиштофeк Сапєгa, стояв із двома хоругвами легкої кавалерії та з реґіментом піхоти в Яворові. Пан Гороткевич крутився неподалік Тикоцинa, маючи під собою половину реґіменту дрaгунiв, добре вишколених, і до п’ятсот добровольців, крім петигорської хоругви імені самого воєводи. Крім цього, у Білостоці постійно перебувала польова піхота.

Цих сил вистачило б із лишком для опору Богуславoвi, у котрого більше ніж кількасот коней не було.

Тому порозсилав завбачливий гетьман кур’єрів на всі боки і чекав вістей. Але прийшли вони, до грому подібні. І тим подібніші, що за особливим збігом обставин надійшли вони всі одного вечора.

У Бєльському замку саме відбувалася нарада, коли увійшов ординарець і подав якийсь сувій гетьманoвi.

Як тільки воєвода кинув у нього оком, відразу ж змінився на обличчі і заявив присутнім:

– Мого родича вщент у Яворові Богуслав розбив. Заледве живим вибрався!

Настала хвилина мовчання, яку перервав сам гетьман.

– Лист написаний у Бранську, після втечі та конфузії, – повідомив він, – тому немає там жодного слова про могутність Богуслава. Гадаю, що мала б бути доволі значною, оскільки дві хоругви та реґімент піхоти, як я читаю, повністю були знищені!.. Однак може і таке бути, що князь Богуслав застав їх несподівано. Певності цей лист не дає.

– Пане гетьманe, – зауважив князь Міхал, – я впевнений, що Богуслав хоче все Підляшшя захопити, щоб його в удільне володіння або в ленне під час перемов його одержати. Тому й негайно виступив із такими силами, які тільки зміг зібрати.

– Годилося б цю версію доказами підтвердити, ваша світлосте.

– Інших доказів не маю, лише знаю Богуслава. Не про шведів чи брандербуржців він турбується, а лише про себе самого. Воїн він визначний, і вірить у свою щасливу зірку. Провінцію хоче здобути, за Янушa помститися, славою вкритися, а для цього відповідну могутність мати мусить і має. Тому й потрібно на нього негайно напасти, інакше він на нас нападе.

– Для цього Боже благословення потрібне, – додав пан Оскеркo, – а воно зараз у нас є!

– Ясновельможний пане гетьманe, – втрутився пан Кміциц. – Потрібна достовірна інформація. Відпустіть мене в розвідку з моїми татарами, і я вам її привезу.

Пан Оскеркo, котрий мав доступ до таємниці і знав, хто такий пан Бабинич насправді, зараз же почав його пропозицію гаряче підтримувати:

– Дяка Богу! Це ж архічудова ідея! Саме такого кавалера і такого війська туди треба. Лише б тільки коні відпочили.

Тут пан Оскеркo замовк, бо ординарець знову зайшов у світлицю.

– Ясновельможний пане гетьманe, – рапортував він, – прибули двоє жовнірів із хоругви пана Гороткевича, котрі до особи вашої вельможності добиваються.

– Хвала Богу! – промовив пан Сапєгa, ударяючи руками по колінах. – Ось і звістки… Впускай!

За мить увійшли двоє петигорців, обдертих і заболочених.

– Від пана Гороткевичa? – спитав воєвода.

– Атож.

– Де він тепер?

– Убитий, а якщо ні, то ми не знаємо, де він.

Сапєга піднявся, але тут же сів і продовжив спокійно розпитувати:

– Де хоругва?

– Розбита князем Богуславом.

– Багато людей загинуло?

– До ноги нас вирізали, може, кілька залишилися, котрих у полон, як і нас, взяли. Є такі, хто стверджує, що і полковник утік. Але що поранений, то я сам бачив. Ми ж із неволі втекли.

– Де на вас напали?

– Під Тикоцином.

– Чому ж ви за мури не сховалися, ще в силі не будучи?

– Тикоцин упав.

Гетьман заслонив долонею очі, після чого став обмацувати собі чоло.

– Багато має Богуслав людей?

– Є кінноти з чотири тисячі, крім піхоти та гармат. Піхота добре озброєна. Кавалерія рушила вперед, маючи нас із собою, але нам вдалося їх одурити.

– Звідки ви втекли?

– З Дрогичинa.

Сапєгa широко розплющив очі.

– Пане товаришу, ви, мабуть, п’яні. Як же до Дрогичинa Богуслав спромігся дійти? Коли ж він вас розбив?

– Два тижні тому.

– І він у Дрогичинi?

– Роз’їзди його вже там. Він сам позаду залишився, бо там якийсь конвой упіймав, який пан Котчиц вів.

– Панну Борзобагату супроводжував! – вигукнув пан Кміциц.

Запанувала мовчанка, довша, ніж попередня. Ніхто не брав слова. Такі раптові успіхи Богуслава змусили офіцерів розгубитися. Всі також міркували подумки, що винен тут пан гетьман своєю розважливістю, але ніхто не смів сказати це вголос.

Сапєгa ж відчував, що робить те, що належить, і поводився відповідно. Тому він першим оговтався від враження, махнув рукою на тих товаришів і сказав:

– Усе це звичайні воєнні пригоди, які не повинні нікого дивувати. Шановне панство, від поразки ніхто не застрахований. Шкода, звісно, тих хоругв. Але набагато більша могла б статися шкода вітчизні, якби Богуслав у далеке воєводство нас відтягнув. Іде до нас… Як гостинні господарі, вийдемо йому назустріч.

Тут він звернувся до полковників:

– Згідно з моїм наказом, всі мають напоготові вирушати.

– Ми вже готові, – підтвердив пан Оскеркo, – лише коней осідлати і похід сурмити.

– Сьогодні ж сурмити. Ми вирушаємо завтра вдосвіта, не зволікаючи… Пан Бабинич піде вперед із татарами і язика якнайпоспішніше нам візьме.

Пан Кміциц, як тільки це вчув, уже був за дверима, а за мить вже мчався, як вихор, до Рокитного.

Пан Сапєгa також більше вже не затримувався.

Ще була ніч, коли сурми озвалися протяжно, після чого кіннота та піхота висипали в поле. За ними потягнулася довга валка скрипучих підвод. Перші денні відблиски віддзеркалилися в люфах мушкетів і на кінчиках списів.

Ішов реґімент за реґіментом, хоругва за хоругвою дуже чітко. Кавалеристи підспівували тихо, а коні фиркали енергійно у вранішньому холоді, з чого жовніри зараз наворожили собі певність перемоги.

Серця наповнилися духом звитяги, бо вже знало з досвіду лицарство, що пан Сапєгa роздумує, головою вертить, на всі боки кожне рішення зважує, але коли вже за щось візьметься, то зробить, а коли замахнеться, то б’є.

У Рокитному вже і місце після татар вистигло. Вони пішли ще вчора проти ночі і мали бути вже далеко. Вразило пана Сапєгу те, що дорогою про них ніхто не чув, хоча загін, який налічує з добровольцями кількасот людей, не міг пройти непоміченим.

Досвідченіші офіцери дуже захоплювалися діями пана Бабиничa, котрий так акуратно людей провести зумів.

– Як вовк, лозами йде і, як вовк, вкусить, – кивали вони, – він для цього просто народжений!

А пан Оскеркo, котрий, як ми згадували, знав, хто такий пан Бабинич, промовляв до пана Сапєги:

– Не даремно Хованський ціну на його голову встановив. Бог дасть вікторію, кому захоче, але я впевнений, що Богуславoвi війна з нами принесе неприємний сюрприз.

– Шкода лишень, що пан Бабинич, наче у воду канув, – бідкався гетьман.

Так спливло аж три дні без жодної звістки. Головні сили Сапєги дійшли до Дрогичинa, минули Буг і не зустріли ворога перед собою. Гетьман занепокоївся. Згідно з інформацією петигорців, роз’їзди Богуслава дійшли саме до Дрогичинa, тому було зрозуміло, що Богуслав вирішив відступати. Але що означала ця зміна? Чи Богуслав дізнався про переважаючі сили Сапєги і не наважувався мірятися з ними потугою, чи він прагнув відтягнути гетьманa далеко на північ, аби полегшити шведському королеві напад на пана Чарнецькогo та коронних гетьманів? Пан Бабинич мав би вже захопити язика і повідомити про все гетьману. Оцінка петигорцями числа війська Богуслава могла бути й помилковою, тому належало б отримати якнайскоріше уточнену про нього реляцію.

Тим часом минуло ще п’ять днів, а про пана Бабинича не було ні слуху ні духу. Наближалася весна. Дні ставали щораз теплішими, сніги танули. Околиця вкривалася водою, під якою дрімали грузькі болота, утруднюючи просування війська. Більшу частину гармат і фір мусив гетьман залишити ще в Дрогичинi і йти далі облегшеним. Звідси й великі незручності та бурчання, особливо в середовищі посполитого рушення. У Бранську натрапили на таку відлигу, що піхота вже не могла просуватися далі. Гетьман забирав коней дорогою в селян і дрібної шляхти і садив на них мушкетерів. Інших підхоплювала легка кавалерія. Але далеко просунутись не змогли, і гетьман розумів, що залишається лише одне: рухатися мерщій.

Богуслав усе відступав. Дорогою постійно натрапляли на його сліди, на обгорілі подекуди села, на людські трупи, що висіли на деревах. Дрібна шляхта, місцева, невтомно приїжджала зі звістками до табору Сапєги, але правда губилася, як зазвичай, у суперечливих повідомленнях. Той бачив одну хоругву і божився, що князь не має більше війська. А цей бачив дві, або й три, та ще й таку кількість, яка в поході милю займала. Словом, були це казки, які зазвичай розповідають люди, котрі не тямлять, що таке військо і воєнне ремесло.

Бачили також тут і там татар, але звістки про них видавалися найнеймовірнішими. Бо розповідали, що їх бачили не за княжим військом, а перед ним, що йдуть попереду. Пан Сапєгa сопів гнівно, коли хтось при ньому пана Бабиничa згадував, і докоряв панові Оскерку:

– Перехвалили ви його. У лиху годину відіслав я пана Володийовськогo, бо якби він був тут, то давно мав би стільки язиків, скільки сам захотів, а той вихор, а може, ще гірше… Хто його зна, може, і справді до Богуслава пристав і в авангарді йде!

Пан Оскеркo не знав уже, що й думати. Тим часом сплив ще один тиждень, а військо прийшло в Білосток. Було це опівдні. Двома годинами пізніше передні вартові повідомили, що якийсь загін наближається.

– Може, це пан Бабинич? – припустив гетьман. – Дам же я йому Pater noster!

Але це був не сам пан Бабинич. У таборі, однак, вчинився такий рух через прибуття цього загону, що пан Сапєгa вийшов сам подивитися. Тим часом товариші з-під різних прапорів підбігали, повідомляючи:

– Від пана Бабиничa! Військовополонені! Ціла купа!.. Багацько людей полонив!

Тут побачив пан гетьман кількадесятьох диких вершників на змарнілих і посірілих конях. Оточували вони гурт із близько трьохсот людей зі зв’язаними руками, били їх батогами зі сирівцю. Бранці жахливий мали вигляд. Були це швидше людські тіні, ніж самі люди. Oбдертi, напівголі, худі настільки, що ребра їм можна було полічити, закривавлені, йшли напівголодні, байдужі до всього, навіть до свисту батогів, які періщили їхні шкури, і до диких татарських вересків.

– Що це за люди? – поцікавився гетьман.

– Військо Богуслава! – пояснив один із добровольців пана Кміцица, котрий полонених разом із татарами супроводжував.

– А звідки ви їх стільки набрали?

– Близько половини ще дорогою нам через злидні здалися.

Тут підійшов старший татарин, наче вахмістр oрдинський, і вдаривши чолом, віддав панові Сапєзі листа пана Кміцица.

Гетьман без зволікань зламав печатку і став читати вголос: «Ясновельможний пане гетьманe! Я ні звістки, ні язиків досі не присилав, бо я попереду, а не позаду військ князя Богуслава йшов і хотів собі більшу купу бранців набрати».

Гетьман перервав читання.

– От чортяка! – зауважив він. – Замість іти за князем, він князя випередив!

– Хай його кулі б’ють!.. – додав упівголоса пан Оскеркo. Гетьман читав далі: «Бо хоч небезпечна це була пригода, тому що роз’їзди широко йшли, був змушений два знищити і нікого не жаліти, наперед я вибрався, від чого велика на князя напала конфузія, бо йому стало здаватися, що потрапив в оточення і в самісіньку пастку лізе»…

– Ось чим пояснюється його несподіваний відступ! – збагнув гетьман. – Диявол, справжній демон!

Далі було ще цікавіше: «Князь, не тямлячи, що відбувається, став голову втрачати і роз’їзд за роз’їздом посилати, які ми успішно розбивали, що ніхто з них живим уже не повертався. Йдучи попереду, я провіант перехоплював, загати розкопував і мости руйнував, так що неспокій їм докучав, не спали, не їли, ні дня, ні ночі безпечної не маючи. З табору не могли й носа висунути, бо необачних ординці хапали, і тільки табір засинав, як давали їм перцю. Тому вони вирішили, що значні сили на них наступають, і цілі ночі напоготові стояти були змушені. Князь, мабуть, у відчай впав, бо не знає, до чого вдатися, куди йти й як обернутися. Тому негайно на нього наступати треба, поки він ще не очуняв. Війська має шість тисяч, але близько тисячі вже небоєздатні. Коні йому падають. Добрі рейтари, правильна піхота, Бог, однак, дав, що з дня на день сили його тануть, а як тільки наші війська їх дістануть, то вони розбіжаться. Княжі карети, частину обозу та порядні речі з Білостока я забрав, у тому числі дві гармати, але більші був змушений втопити. Князь-зрадник на важку форму лихоманки занедужав і ледве на коні всидіти може, febris не покидає його ні вдень, ні вночі. Панну Борзобагату схопили, але позаяк він хворий дуже, то на честь її посягати не спроможний. Цю інформацію разом із їхнім відчаєм від військовополонених я отримав, котрих мої татари вогнем припікали і якщо їх іще раз припекти, то правду повторити готові. Отож, службу свою покірно вашій вельможності та гетьманoвi моєму доручаю, пробачення прошу, якщо чимось не вгодив. Oрдинці добрі слуги, а як бачать добру здобич, то служать старанно».