Текст книги "Потоп. Том II"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 35 страниц)

Через годину-дві, глибокої вже ночі, постукав молодик знову в келію пріора, де на нього також чекав пан Чарнецький. Шляхтич зі священиком заледве його впізнали, такий із прибульця був чудовий швед. Вуса підкрутив під очі і розчепірив на кінчиках, насунув капелюх набакир і виглядав цілком, як справжній рейтарський офіцер.

– Далебі, аж чоловік мимоволі за шаблю вхопиться від його вигляду! – промовив пан Пйотр.

– Заберіть світло! – гукнув пан Кміциц. – Щось вам покажу!..

І коли владика Кордецький відсунув свічку, пан Анджей поклав на стіл довгу кишку на півтори стопи, а товсту, як плече міцного чоловіка, пошиту зі смолистого полотна і навантажену під зав’язку порохом. З одного її кінця звішувався довгий мотузок, скручений із клоччя, насиченого сіркою.

– Ось! – пояснив він. – Як тій мортирі цю ковбасу в пельку запхаю і мотузочку підпалю, то їй живіт лусне!

– Навіть Люципер би луснув! – потер руки пан Чарнецький. Але згадав, що нечистого краще не прикликати, і ляснув себе по губах.

– А чим мотузочку запалите? – спитав владика Кордецький.

– У цьому вся сіль експедиції, бо вогонь доведеться висікати. Я маю хороший кремінь, сухий трут і кресало зі справжньої криці, але гамірно буде, що вони зможуть збагнути що й до чого. Дратву, маю надію, вже не згасять, бо висітиме гарматі в бороді і важко її навіть буде помітити, особливо якщо буде тліти хутко, але за мною можуть навздогін пуститися, а до монастиря я не зможу втікати.

– Чому не зможете? – здивувався священик.

– Бо вибух мене вб’є. Як тільки іскри на мотузці побачу, буду змушений зараз же вбік бігти, що є сили в ногах, і, пробігши хоча б сотню кроків, під шанцями до землі припасти. А вже після вибуху можна й до монастиря.

– Господи Всемогутній, скільки ж то небезпек! – зітхнув пріор, здіймаючи очі до неба.

– Отче любий, та я впевнений, що до вас повернуся, мене навіть не зачепить, хоча для когось іншого могла б виникнути й небезпека. Але це ніщо! Будьте здорові та моліться, щоб мені Господь Бог допоміг. Відведіть мене лишень до воріт!

– Як це? Ви вже хочете йти? – спитав пан Чарнецький.

– Maю чекати, аж розвидниться або аж туман спаде? Чи мені моя голова немила?

Але цієї ночі пан Кміциц не пішов, бо тільки дійшли до брами, темрява, як на зло, стала розсіюватися. Чути було при цьому якийсь рух біля велетенської гармати.

Вранці наступного дня переконалися обложені, що перетягнули її в інше місце.

Отримали, мабуть, шведи повідомлення про малу товщину муру трохи неподалік, на розвороті, біля південної вежі, і туди вирішили спрямувати свої зусилля. Може, владика Кордецький і не був такий чужий цій справі, бо напередодні бачили стару Костуху, що виходить із монастиря, яку зазвичай посилали для того, щоб поширити серед шведів фальшиву інформацію. Хай там як, а була це помилка з їхнього боку, бо захисники могли тим часом полагодити в давньому місці мур, сильно вже ослаблений, а робити нову пробоїну знову доведеться кілька днів.

Ночі весь час були ясні, а дні гамірні. Стріляли зі жахливим завзяттям. Дух сумнівів знову пробирав обложенців. Були такі й між шляхтою, хто просто хотів здатися. Навіть декотрі ченці втратили надію. Опозиція набирала сили й авторитету. Отець Кордецький придушував її з невгамовною енергією, але і його здоров’я стало занепадати. Тим часом шведам надходили нові харчі й амуніція з Кракова, ядра, жахливі навіть на вигляд, залізні труби, начинені порохом і свинцем. Це більше страху нагнало на обложених, ніж шкоди заподіяло.

Пан Кміциц, із того часу, як вирішив підірвати порохом мортиру, нудьгував у фортеці. Щодня з тужливим очікуванням дивився на свою кишку. Поміркувавши, зробив її ще більшою, так що мала близько ліктя протяжності, а товстою була, як халява.

Увечері з мурів кидав жадібні погляди у бік ворожих позицій, потім небо розглядав, як астролог. Але повний місяць і блискучий сніг зводили нанівець його плани.

Аж ураз прийшла відлига, хмари затягнули горизонт і ніч стала темною, хоч в око стрель. Пан Анджей так звеселився, ніби його хтось на султанського жеребця висадив. І заледве годинник пробив північ, як молодик опинився біля пана Чарнецького у своєму рейтарському вбранні і з кишкою під пахвою.

– Я йду! – промовив він.

– Зачекайте, я дам знати пріору.

– Гаразд. Ну, пане Петре, дайте свою руку і йдіть по отця Кордецького.

Пан Чарнецький потиснув його руку і зник. Не встиг пробігти й тридцяти кроків, як перед ним забілів пріор Кордецький. Він і сам зміркував, що пан Кміциц піде, і йшов із ним попрощатися.

– Пан Бабинич готовий. Чекає лише на вашу велебність.

– Я йду, я вже йду! – відповів священик. – Матінко Божа, врятуй його і допоможи!

За хвилину обоє підійшли до місця, де пан Чарнецький залишив пана Кміцицa, але пана Анджея не було вже і сліду.

– Пішов!.. – здивувався отець Кордецький.

– Пішов! – підтвердив пан Чарнецький.

– От халамидник!.. – зітхнув пріор. – А я хотів йому ще цю ладанку на шию одягти.

Замовкли обоє, мовчанка панувала навколо, бо через занадто темну ніч не стріляла жодна зі сторін. Враз пан Чарнецький прошепотів:

– Як мені Бог милий, навіть не старається йти тихо. Чуєте, ваша велебносте, кроки? Сніг хрустить!

– Матір Бога нашого! Захисти слугу свого! – повторив пріор.

Якийсь час прислухалися обоє, поки квапливі кроки та рипіння снігу не стихли.

– А знаєте, ваша велебносте, – прошепотів пан Чарнецький, – часом мені здається, що йому це вдасться, і я за нього зовсім не боюся. Він, бестія, пішов так, немов вирішив кварту горілки випити. Що за уява в цього чоловіка! Або він накладе рано головою, або гетьманом стане. Гм, якби не знав його, як слугу Святої Марії, то подумав би, що сам… Дай же йому, Бoжe, щастя, дай йому, Господи, бо другого такого кавалера немає в Речі Посполитій.

– Так темно, так темно! – бідкався пріор Кордецький. – А вони ще з часів вашої нічної вилазки стережуться. Може на чатових натрапити зненацька.

– Про це я не турбуюся. Піхота стоїть, це я знаю, і стежать пильно, але стоять вони на шанцях, а не перед ними, не перед вильотами власних гармат. Якщо кроків не почують, то можна під ровом сховатися, а потім його вже вал закриє. Уф!

Засопів пан Чарнецький і замовк, бо від очікування та тривоги серце його загупало, як молот, а в грудях дихання бракувало. Настоятель перехрестив темряву.

Несподівано третя особа долучилася до співрозмовників. Це був пан мечник серадзький.

– А що там? – спитав він.

– Пан Бабинич пішов добровільно порохом мортиру висаджувати.

– Як це? Що?

– Узяв кишку з порохом, шнур, кресало і пішов.

Пан Замойський вхопився за голову.

– Ісусе, Маріє! Ісусе, Маріє! – застогнав він. – Сам-один?

– Сам-один.

– Хто ж йому дозволив? Tа це ж неподобство!..

– Я! Для Божої сили все можливо, навіть і повернення його щасливе! – відповів отець Кордецький.

Пан Замойський замовк. А пан Чарнецький закашлявся від зворушення.

– Молімося! – запропонував священик.

Клякнули втрьох і стали молитися. Але неспокій ворушив волосся на голові двох лицарів. Минуло чверть години, потім півгодини, потім година, довга, як вічність.

– Вже хіба нічого не буде! – скривився Пйотр Чарнецький і глибоко зітхнув.

Раптом у далечіні вирвався велетенський сніп вогню і гуркіт, немов усі громи неба звалилися на землю, трясонув мурами, костелом і монастирем.

– Висадив! Висадив! – загукав пан Чарнецький.

Нові вибухи заглушили його подальші слова.

Тут священик кинувся на коліна і, піднявши руки вгору, звернувся до неба:

– Наша найсвятіша Матінко! Oпікункo, Заступнице, поверни його щасливо!

Галас вчинився на стіні. Залога, не знаючи, що сталося, хапалася за зброю. З келій висипали ченці. Ніхто вже не спав. Навіть жінки схопилися зі сну. Питання та відповіді лунали, як блискавки.

– Що сталося?

– Штурм!

– Шведська гармата вибухнула! – гукнув один із гармашів.

– Диво! Диво!

– Найбільша гармата вибухнула! Мортира.

– Де отець Кордецький?

– На стіні! Молиться! Це він зробив!

– Пан Бабинич гармату висадив! – пояснив пан Чарнецький.

– Бабинич! Бабинич! Хвала Богородиці! Вже нам більше не шкодитимуть!

Водночас відгомін метушні долетів і від шведського табору. На всіх шанцях запалилися вогні. Чулося наростаюче сум’яття. При світлі вогнищ бачили жовнірів, що металися безладно врізнобіч, грали сурми, барабани гарчали безперервно. До мурів долітали зойки, в яких чулися тривога і жах.

Пріор Кордецький невтомно стояв навколішки на мурі.

Ніч стала бліднути, але пан Бабинич до фортеці не повертався.

Розділ XVIII

Що ж сталося з паном Анджеєм і яким чином він зміг здійснити свій намір? Вийшовши з фортеці, якийсь час він ішов упевненим та обережним кроком. Під самим схилом зупинився і прислухався. Тихо було навколо, навіть занадто тихо, тому кроки його були чутні по снігу. У міру того, як він віддалявся від мурів, парубок поводився щораз обачніше. Він знову зупинявся, і знову слухав. Боявся підсковзнутися й упасти, а треба ще своєї коштовної кишки не намочити, тому витягнув рапіру та спирався на її вістря. Це дуже допомогло.

Так мацаючи перед собою дорогу, через півгодини почув легкий шурхіт прямо перед собою. «Га! Наглядають. Вилазка навчила їх обережності!» – подумав шляхтич. І йшов далі вже вільно. Втішало те, що не заблукав, бо темрява була така, що кінця рапіри не міг угледіти.

– Ті шанці значно далі. Отже, я йду добре! – прошепотів собі молодик.

Він сподівався, що перед шанцями не буде людей, бо, власне кажучи, нічого їм було там робити, особливо вночі. Могло лише бути, що кожні сто або й менше кроків стояли поодинокі чатові, але мав надію легко їх у такій темряві оминути.

На душі відчайдуха було весело. Пан Кміциц був не лише хоробрий, а й зухвалий. Думка висадити велетенську мортиру до глибини тішила його душу, не лише як доблесть, не лише як невичерпна для обложених послуга, а й як небезпечна витівка проти шведів.

Уявляв собі, скільки ті наберуться страху, як Міллер буде зубами скреготіти, як буде глипати розгублено на ті мури, і часом його аж сміх брав.

І як сам раніше казав: не відчував жодного жалю, страху, неспокою, навіть на гадку йому не спадало, на яку страшну наражається небезпеку. Ішов так, як іде хуліган у чужий сад шкоду в яблуках чинити. Пригадалися йому давні часи, коли до війська Хованськогo підходив і ночами прокрадався до тридцятитисячного табору в компанії двохсот таких самих, як він, забіяк. Пригадалися компанійці: Кокосінський, велет Кульвець-Гіпокентавр, рябий Раницький із сенаторського роду й інші. Він зітхнув від спогаду про них.

«Придалися б тепер, шельми! – подумав він. – Можна було б за одну ніч із шість гармат роздовбати».

Тут охопило його відчуття самотності, але швидко відпустило. Бо пам’ять викликала перед очі Олюньку. Кохання відгукнулося в ньому з незмірною силою. Розчулився. Щоб хоч ця дівчина змогла його побачити, як би втішилося її серце. Думає вона, може, що він ще шведам служить. І чудово служить! Саме зараз їм прислужиться! Що буде, коли вона дізнається про всю його нерозсудливість?.. Що собі подумає? Подумає, мабуть: «Вихор він, але як дійде до справи, яка іншому не до снаги, то він зробить. Де інший боїться, він піде!.. Такий ось цей Кміциц».

– Я ще й не на таке здатен! – сказав собі пан Анджей і хвалькуватість заволоділа ним повністю.

Незважаючи на ці думки, молодик проте не забув, де він, куди йде, що має робити, і посунув, як вовк на нічне пасовище. Озирнувся позад себе раз і другий. Ні костелу, ні монастиря. Все вкрила густа, непроникна сутінь. Парубок зробив висновок, що мусив уже відійти далеко і що шанці можуть вигулькнути тут же, несподівано.

«Цікаво, а варта тут є?» – подумав він.

Не встиг він ступити ще й два кроки, відколи поставив собі це запитання, як просто перед ним пролунав тупіт розмірених кроків і кілька голосів одночасно спитали на різній відстані:

– Хто йде?

Пан Анджей став, як укопаний. Йому стало трохи гаряче.

– Свої, – відізвалися інші голоси.

– Пароль?

– Упсала!

– Відгук?

– Корона!..

Пан Кміциц второпав цієї миті, що це вартові змінюються.

– Дам я вам Упсалу, дам і корону! – буркнув він.

Й утішився. Це була для нього суттєва обставина, вельми сприятлива, бо міг тепер охорону пройти саме в момент зміни караулів, коли хода жовнірів глушила його власний крок.

Так і зробив без найменших зусиль і слідував за жовнірами, котрі поверталися, досить сміливо, аж до самих шанців. Там вони звернули, щоб їх обійти, а він посунув швидко до рову та зачаївся в ньому.

Тим часом посвітліло вже добряче. Пан Анджей і за це подякував небу, бо інакше не зміг би навпомацки знайти бажану мортиру. Тепер, висуваючи з рову голову та напружуючи зір, побачив над собою чорну лінію, що позначала край шанців, і однакові чорні силуети кошів, між якими стояли гармати.

Міг навіть побачити їхні пащеки, висунуті трохи над ровом. Рухаючись повільно вздовж рову, побачив нарешті і свою мортиру. Тоді зупинився і став прислухатися.

З окопу долинав якийсь шурхіт. Вочевидь, піхота готувала гармати до канонади. Але вся височінь шанців затуляла пана Кміцицa. Могли його почути, але не могли побачити. Тепер залишалося питання, чи зуміє він знизу дістатися до жерла гармати, що височіла над його головою.

На щастя, краї рову були вельми пологі, до того ж насип, свіжо облаштований і рясно политий водою, не зміг змерзнути, тому що вже довгий час панувала відлига.

Обміркувавши все, пан Анджей узявся тихцем довбати дірки на схилі насипу і повільно дряпатися до гармати.

Через чверть години роботи він зміг рукою вхопитися за жерло мортири. Якусь хвилину повисів у повітрі, але незвичайна його сила дозволила парубку втриматися так, поки засував кишку в пащеку гармати.

– Поїж, песику, ковбаси, – бурмотів шибайголова, – тільки нею не вдавися.

Сказавши це, спустився вниз і став шукати мотузку, яка була причеплена до зовнішнього кінця кишки і звішувалася в рів. За мить намацав її рукою. А тепер було найважче, адже потрібно було викресати вогонь і мотузку підпалити.

Пан Кміциц перечекав із хвилину, щоб шурхіт, трохи гучніший, спричинили жовніри в окопі. Відтак ударив легко кресалом у кремінь. Але в цю мить над його головою почулося німецькою запитання:

– А хто там у рові?

– То я, Ганс! – відповів не вагаючись пан Кміциц. – Штемпель5858
  Штемпель – приладдя, що служить для пропихання набоїв під час заряджання гармат.


[Закрыть] мені дідько в рів закинув, тому висікаю вогонь, аби його знайти.

– Гаразд, гаразд, – заспокоївся гармаш. – Щастя, що не стріляють, бо навіть потік повітря голову б тобі відірвав.

«Ага, – міркував пан Анджей, – то мортира, крім мого набою, має ще й свій власний. Тим краще».

Цієї миті насірчена дратва зайнялася і легенькі іскорки побігли вгору по її сухій поверхні. Час був утікати. Тому пан Кміциц пустився, не гаючи часу, вздовж рову, що було сил у ногах, не дуже вже зважаючи на шум, який вчиняв. Але коли він пробіг десь із двадцять кроків, цікавість у ньому перемогла відчуття жахливої небезпеки.

«А якщо дратва згасла, адже вогко в повітрі!» – подумав він.

І зупинився. Кинувши позад себе погляд, побачив ще іскорку, але вже набагато вище, ніж її залишив. «Гей, чи я не заблизько»? – сказав собі відчайдух і страх його обійняв.

І пустився вже не озираючись. Але спіткнувся об камінь і впав. Аж тут жахливий гуркіт роздер повітря. Земля затремтіла, рештки дерева, заліза, каміння, брили льоду, грудки землі засвистали в нього біля вух і тут скінчилися його враження.

Потім пролунали нові і нові вибухи. Скрині з порохом, що стояли біля мортири, здетонували від першого ж струсу. Але пан Кміциц уже цього не чув, бо лежав, як мертвий, у рові. Не чув він також, як за мить у глухій тиші пролунали людські зойки, лемент і благання про допомогу. Як на місце випадку близько половини шведського та союзного війська прибуло, як приїхав і сам Міллер у супроводі всього штабу.

Гармидер і метушня не вщухали довго, перш ніж із хаосу свідчень дізнався шведський генерал правду, що мортира була навмисно кимось висаджена. Наказали негайно провести пошуки. Й удосвіта шукачі надибали на пана Кміцицa, котрий лежав у рові.

Виявилося, що він був лише контужений і від струсу втратив частково владу в руках і ногах. Весь наступний день тривала ця неміч. Лікували його старанно, й увечері до молодика майже повернулися сили.

Міллер звелів його негайно привести до себе. Сам же зайняв чільне місце за столом у своїй кімнаті, біля нього сіли князь Гессенський, пани Вжещович, Садовський і всі високопоставлені шведські офіцери, а з польських – пани Зброжек, Калинський і Кукліновський. Останній, побачивши пана Кміцицa, аж посинів і очі його спалахнули, як дві вуглинки, а вуса затремтіли. Не чекаючи на запитання генерала, він зауважив:

– Я цього птаха знаю. Він із ченстоховського гарнізону. Його прізвище Бабинич!

Пан Кміциц мовчав. Блідість і втома помітні були на його обличчі, але погляд мав гордий і спокійне обличчя.

– Ти підірвав мортиру? – спитав Міллер.

– Я! – підтвердив пан Анджей.

– Яким чином це зробив?

Пан Кміциц коротко розповів, нічого не затаїв. Офіцери переглядалися між собою здивовано.

– Герой!.. – прошепотів пану Садовському князь Гессенський.

А пан Садовський схилився до пана Вжещовичa:

– Графе Вейгард, – спитав він, – і як же ми здобудемо цю фортецю з такими захисниками?.. Що ви про це думаєте? Здадуться?

Але пан Кміциц вимовив:

– Багато у нас у фортеці є готових відчайдухів до таких учинків. І ви не будете знати ні дня, ні години!

– Я маю також мотузку на кожного такого сміливця в таборі! – відповів на це Міллер.

– Це ми знаємо. Але Ясну Ґуру не здобудете, поки там хоча б один живий залишиться!

Запанувала хвилина мовчання. Відтак Міллер допитував далі:

– Ваше прізвище Бабинич?

Пан Анджей вирішив, що після того, що він зробив, смерть його наближається, тому більше немає потреби приховувати своє справжнє прізвище. Нехай люди запам’ятають не лише його провини та негідні вчинки, а й вкриють його славою за самопожертву.

– Ні, Бабинич – не моє прізвище, – визнав він із певною погордою. – Я Анджей Кміциц, колишній полковник своєї власної хоругви в литовському компуті.

Як тільки почув це пан Кукліновський, то схопився, як біснуватий, очі вирячив, рота роззявив, руками вдарив об поли і заверещав:

– Генерале, прошу слова! Генерале, прошу слова! Без зволікання, без вагання!

Рейвах вчинився і між польськими офіцерами, а шведи зауважили це зі здивуванням, бо їм прізвище Кміциц нічого не казало. Але відразу ж докумекали, що не простий перед ними стоїть жовнір, якщо пан Зброжек підбіг до в’язня та заволав:

– Пане полковнику! Труднощам, у яких ви опинилися, ніяк зарадити не можу, але, будь ласка, подайте мені свою руку!..

Але пан Анджей задер підборіддя догори і ніздрями пирхати став.

– Зрадникам, котрі проти вітчизни служать, руки не подаю! – відрубав.

Обличчя пана Зброжека залилося червоною фарбою. Пан Калинський, котрий стояв тут же за ним, відсахнувся. Шведські офіцери оточили їх одразу ж, випитуючи, що то за цабе той пан Кміциц, прізвище котрого таке справило враження.

Тим часом у сусідній кімнаті пан Кукліновський притиснув Міллера до вікна і промовляв:

– Ваша гідносте! Для вашої гідності це прізвище, Кміциц, ніщо! А він перший жовнір і перший полковник у всій Речі Посполитій. Всі про нього знають, всім це ім’я відоме! Радзивіллoвi колись служив і шведам, а тепер, либонь, перейшов до Янa-Казимирa. Немає йому рівного серед жовнірів, хіба я. Лише він міг таке вчинити, щоб самому пролізти і цю гармату висадити. З одного цього вчинку можна переконатися, що це справді він. Він і Хованськогo так разив, що той нагороду за його голову призначив. Він і двісті-триста людей всі атаки стримували після поразки на Шкловці, поки інші не перегрупувалися й організували опір ворогам. Це найнебезпечніший чоловік в усій країні.

– Якого милого ви співаєте йому дифірамби? – обірвав його Міллер. – Що він небезпечний, я переконався сам від непоправної шкоди, яку завдав.

– Що ваша гідність думає з ним зробити?

– Наказав би його повісити, але я жовнір, тому відвагу та фантазію цінувати вмію. А він ще й шляхтич високородний. Тому накажу його розстріляти сьогодні ж.

– Ваша гідносте. Не мені вчити такого відважного воїна і діяча нових часів, але дозволю собі сказати, що цей чоловік занадто відомий. Якщо ваша гідність це зробить, хоругви панів Зброжекa та Калинського вас щонайменше залишать, і того ж самого дня перейдуть до Янa-Казимирa.

– Якщо так, то накажу їх до ноги вирізати перед відходом! – верескнув Міллер.

– Ваша гідносте, завелика відповідальність, бо коли піде поголос, а знищення двох хоругв важко буде приховати, всі польські війська покинуть Карла-Ґуставa. Вашій гідності відомо, що вони і так у вірності вагаються. Навіть гетьмани непевні. Пан Конецпольський із шістьма тисячами відбірної кавалерії зараз із нашим цісарем. Це не жарти. Бoжe сохрани, якщо проти нас виступлять, проти особи його королівської величності!.. До того ж ця фортеця захищається, і вирізати хоругви панів Зброжека та Калинськогo зовсім буде нелегко, бо є тут і Вольф із піхотою. Вони могли б порозумітися з гарнізоном фортеці.

– Сто чортів рогатих! – вибухнув Міллер. – То чого ви хочете, пане Кукліновський? Аби я тому пану Кміцицу життя дарував? Цього не буде!

– Я хочу, – пояснив пан Кукліновський, – щоб ваша гідність мені його подарувала.

– А ви що з ним зробите?

– А я його живцем оббілую.

– Ви не знали навіть його справжнього прізвища, отже, і його не знали. Що ж маєте проти нього?

– Я познайомився з ним лише в Ченстохові, коли повторно від вашої гідності до ченців посланцем виступав.

– Маєте причину поквитатися?

– Ваша гідносте! Я хотів його приватно на наш бік перетягнути. Він же, скориставшись тим, що повноваження мого представництва скінчилися, зневажив мене, Кукліновськогo, так, як ніхто в житті мене не зневажав.

– Що ж він зробив?

Пан Кукліновський аж затрясся і зубами заскреготів.

– Краще промовчу. Віддайте його мені, ваша гідносте. Він смерті призначений і так, а я хотів би собі з ним трохи побавитись. Ох! Тим більше, що це сам пан Кміциц, котрим я раніше захоплювався, і котрий так мені відплатив. Віддайте мені його, ваша гідносте! Буде і для вашої гідності краще, бо коли його вб’ю я, тоді пани Зброжек і Калинський, а з ними й усе польське лицарство не будуть до вашої гідності мати претензій, а тільки до мене, а я собі раду дам. Не буде гніву, вибриків і бунту. Буде моя приватна справа з паном Кміцицем, зі шкіри котрого я накажу барабан зробити.

Міллер замислився, враз підозра блиснула на його обличчі.

– Пане Кукліновський! – зронив він. – А може, ви хочете його врятувати?

Пан Кукліновський тихо засміявся, але це був сміх такий страшний і щирий, що Міллер покинув сумніватися.

– Може, і правильно радите! – погодився він.

– За всі мої заслуги цю одну прошу нагороду!

– Ну, що ж, забирайте!

Після чого увійшли обоє до покою, в якому зібралися решта офіцерів. Міллер звернувся до них:

– За заслуги пана Кукліновськогo віддаю йому військовополоненого на його розсуд.

Запала хвилина мовчання. Аж нарешті пан Зброжек взявся в боки і спитав його дещо презирливо:

– А що пан Кукліновський хоче з цим бранцем зробити? Пан Кукліновський, зазвичай сутулий, розпрямився враз, а губи його скривилися зловісною посмішкою, аж вії над очима затремтіли.

– Кому не сподобається те, що я з військовополоненим зроблю, – відрубав він, – той знає, де мене шукати.

І поклав руку на шаблю.

– Слово, пане Кукліновський! – промовив пан Зброжек.

– Слово, слово!

І сказавши це, наблизився до пана Кміцицa.

– Ходи, хробачку, зі мною, ходи, славетний воїне. Ослаб ти трохи, треба буде полікувати. Я про тебе потурбуюся!

– Шкуродер! – кинув йому пан Анджей.

– Гаразд, гаразд! Горда душа. Ходи вже…

Офіцери залишилися в кімнаті, а пан Кукліновський сів на коня перед штаб-квартирою. Маючи зі собою трьох жовнірів, наказав одному з них узяти пана Кміцицa на аркан й усі разом подалися до Льґоти, де стояв полк пана Кукліновськогo.

Пан Кміциц усю дорогу палко молився. Він розумів, що смерть наближається, і доручав Богові свою душу. Парубок так занурився в молитву й у своє призначення, що не почув, що до нього промовляв пан Кукліновський. Не усвідомлював навіть, наскільки довго дорога тривала.

Зупинилися відтак у порожній, наполовину розваленій стодолі, що стояла трохи віддалік від розташування полку пана Кукліновськогo, у відкритому полі. Полковник наказав завести пана Кміцицa всередину, а сам звернувся до одного з жовнірів.

– Сходи до табору, – звелів він, – за мотузкою та запаленою мазницею зі смолою.

Жовнір стрибнув щодуху на коня і за чверть години з такою самою швидкістю повернувся назад з іще одним товаришем. Обоє привезли все, що було потрібно.

– Роздягнути цього гультяя догола, – наказав пан Кукліновський, – зв’язати йому мотузкою ззаду руки і ноги, а потім підтягти його на балку!

– Шкуродер! – повторив пан Анджей.

– Гаразд, гаразд! Ще побалакаємо, маємо час.

Тим часом один із жовнірів заліз на балку, а інші здерли одіж із пана Кміцицa. Коли зробили це, три кати поклали його обличчям на землю, зв’язали йому руки та ноги довгим мотузом, потім, обкрутивши його довкола, кинули другий кінець жовнірові, котрий сидів на балці.

– Тепер підіймайте його догори, а той хай закрутить линву і зав’яже! – командував пан Кукліновський.

За хвилину наказ був виконаний.

– Відпустіть! – пролунав голос полковника.

Балка скрипнула і пан Анджей завис доземо за кілька ліктів над долівкою. Тоді пан Кукліновський умочив квач у палаючій мазниці, підійшов до бранця й усміхнувся:

– А що, пане Кміциц?.. Я казав, що є лише два полковники в Речі Посполитій, лише два: я і ви! А ви до спiлки з Кукліновським не захотіли пристати і відштовхнули його?.. Гаразд, хробачку, мали ви слушність! Не для вас компанія Кукліновськогo, бо Кукліновський кращий. До чого ж славетний полковник пан Кміциц, а Кукліновський має його в своїх руках і Кукліновський йому груди припече.

– Шкуродер! – повторив утретє пан Кміциц.

– Ось, так. Груди припече! – докінчив пан Кукліновський.

І торкнувся запаленим квачем боку нещасного, після чого зронив:

– Не багато відразу, легко, маємо час.

Аж тут тупіт кількох коней почувся зовні.

– Кого там чорти принесли? – роздратувався полковник.

Двері скрипнули й увійшов жовнір.

– Пане полковнику, – повідомив він, – генерал Міллер жадає негайно бачити вашу милість!

– А, то ти, старий! – упізнав прибульця пан Кукліновський. – Що це за справа? Якого дідька?

– Генерал просить, аби ваша милість негайно до нього їхала.

– Хто був від генерала?

– Був шведський офіцер, уже поїхав. Ледве дух кінь не спустив!

– Гаразд! – погодився пан Кукліновський.

Після чого звернувся до пана Анджея:

– Було вам тепло, охолоньте тепер, хробачку, я повернуся незабаром, ми ще побесідуємо!

– А що з бранцем зробити? – поцікавився один із жовнірів.

– Залиште його так. Я хутко обернуся. Хай хтось один їде за мною!

Полковник вийшов, а за ним і той жовнір, котрий раніше сидів на балці. Залишилися лише троє, але невдовзі троє нових зайшли до стодоли.

– Можете йти спати, – повідомив той, котрий панові Кукліновському наказ Міллера привіз, – полковник нам звелів вартувати.

Пан Кміциц аж затремтів, почувши цей голос. Здалося йому, що його знає.

– Ми краще залишимося, – не погодився один із трьох перших жовнірів, – аби на диво подивитися, бо такого…

Враз він замовк. Якийсь страшний, нелюдський голос вирвався з його горлянки, схожий на кукурікання півня, коли його ріжуть. Руки опустив і упав, як громом уражений.

Водночас заклик «Бий» пролунав у стодолі і двійко інших новоприбулих кинулися, як рисі, на двох давніших. Закипіла боротьба, страшна, коротка, освітлена блисками запаленої мазниці. За хвилину два тіла впали в солому, а ще через секунду почулося хрипіння конаючих, після чого пролунав той голос, який панові Кміцицу здався знайомим:

– Ваша милосте, то я, Кемлич, і мої сини! Ми зі самого ранку чекали нагоди. З ранку пильнуємо!

Тут старий обернувся до синів:

– Нумо, шельми, відв’язуйте пана полковника, миттю, живо!

І поки пан Анджей устиг второпати, що діється, з’явилися біля нього дві розкуйовджені чуприни Кoсми та Дам’яна, схожі на дві велетенські куделі. Вони розтяли пута і пан Кміциц став на ноги. Він трохи хитався. Стиснені губи заледве змогли вимовити:

– То це ви?.. Дякую.

– Це ми! – підтвердив страшний дідуган. – Мaтінкo Бoжa! Тримайте!.. Нехай ваша милість одягнеться. Хутко, шельми!

І подав панові Анджею одяг.

– Коні стоять за воротами, – заявив він. – Звідси вільна дорога. Варта є, нікого не впускають, але випустити мусять. Ми знаємо пароль. Як ваша милість почувається?

– Бік мені припік, але не сильно. У ногах мені слабко.

– Хай ваша милість горілки вип’є.

Пан Кміциц ухопив жадібно флягу, яку стариган йому подав, і, вихиливши її наполовину, зауважив:

– Я змерз. Але тепер мені вже краще.

– На кульбаці ваша милість зігріється. Коні вже чекають.

– Зараз мені краще, – повторив пан Анджей. – Бік трохи пече, але це дрібниці!.. Цілком мені вже добре!

І сів на краєчку засіку.

За хвилину він цілком повернув собі сили і дивився вже у повній притомності на зловісні обличчя трьох освітлених жовтуватими вогниками палаючої смоли Кемличів. Старий підійшов ближче:

– Ваша милосте, нема часу! Коні чекають!

Але в полковнику вже повністю прокинувся давній Кміциц.

– Оце вже ні! – вигукнув він. – Тепер я на того зрадника зачекаю!

Кемличі перезирнулися між собою здивовано, але жоден не зронив ні слова, так сліпо звикли з давніх часів слухатися свого вождя.

А йому аж вени виступили на чолі, очі в темряві світилися, як дві зорі, така зачаїлася в них злість і жага помсти. Те, що робив зараз, було безумством, за яке міг життям поплатитися. Але все його життя складалося з вервечки таких безумств. Бік болів йому немилосердно, тож раз по раз мимоволі хапався за нього рукою, але думав лише про пана Кукліновського і готовий був чекати на нього навіть до ранку.

– Слухайте, – поцікавився він, – а його Міллер справді викликав?

– Та де там, – відповів дідуган. – Це я вигадав, аби легше з цими впоратися. З п’ятьма важко було б нам утрьох, бо хтось крик міг би вчинити.

– Дуже добре. Він сюди повернеться сам або в компанії. Якщо буде з ним кілька людей, доведеться відразу ж на них вдарити. Його мені залиште. Потім до коней. Маєте якісь пістолі?

– Я маю, – сказав Кoсмa.

– Давай сюди! Набитий? Підсипаний?

– Авжеж.

– Гаразд. Якщо повернеться сам, тоді негайно, як тільки увійде, стрибайте на нього і заткніть йому писок. Можете йому його власну шапку в пельку запхати.

– Як накажете! – відрапортував стариган. – Ваша милість дозволить тепер тих обшукати? Ми бідні…

Сказавши це, він вказав на трупи, що лежали на соломі.