Текст книги "Потоп. Том II"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 35 страниц)

– Пан маршалок не виступить, – спростував пан Анджей, – бо день і годину не знатиме, а хоч би й знав, то можуть трапитися неочікувані зволікання, як зазвичай, важко завчасно передбачити.

– Жовнір це каже, справжній жовнір! – похвалив король. – Одразу видно, що вам війна не чужа.

Пан Кміциц усміхнувся, бо згадав про свої рейди проти Хованського. Хто ж краще за нього знався на таких речах! Кому краще можна ескорт короля доручити?

Але Тізенгаус, вочевидь, іншу, ніж король, мав думку, бо насупив брови і з іронією звернувся до пана Анджея:

– Чекаємо вашої досвідченої поради.

Пан Кміциц відчув нехіть у цьому проханні, тому свердлив очима Тізенгауса, коли промовляв:

– На мою думку, чим менший гурт, тим легше проскочить.

– І що ви пропонуєте?

– Милостивий пане! – правив своє пан Анджей. – Ваша королівська величність зробить те, що захоче, але мені досвід підказує: хай пан Тізенгаус уперед із драгунами вирушає, повідомляючи навмисно, що короля супроводжує, щоб на собі зосередити увагу ворогів. Його річ так викручуватися, щоб із пастки вибратися цілими. А ми невеликим загоном разом із вашою королівською величністю через день або два за ним рушимо, і коли увага ворога буде прикута до іншого, легко нам буде пробратися аж до Любомлі.

Король аж зааплодував від захоплення.

– Бог нам послав цього жовніра! – вигукнув він. – Соломон краще б не порадив! Цілком votum8080
  Votum (лат.) – голосування.


[Закрыть] цій думці віддаю і не може бути інакше! Будуть короля між драгунів ловити, а король їм з-під носа втече. Заради Бога, важко вигадати щось краще!

– Ваша величносте! Та це ж комедія!.. – розгубився Тізенгаус.

– Жовнірська комедія! – погодився король. – Тепер робіть що хочете, а я від цього вже не відступлю!

Очі пана Кміцица палали від радощів, що його думка перемогла, але Тізенгаус схопився з крісла.

– Ваша величносте! – вигукнув він. – Тоді я зрікаюся командування драгунами. Хай хтось інший їх веде!

– А це чому? – поцікавився король.

– Бо якщо без захисту, милостивий пане, ви підете, віддані на волю фортуни, на всі небезпеки, які в дорозі статися можуть, то й я хочу при вашій особі бути, груди за вас свої підставити та полягти в разі потреби.

– Дякую за щирі наміри, – втихомирив слугу Ян-Казимир, – але заспокойтесь, бо саме в такий спосіб, який радить нам пан Бабинич, найменше ми наражатимемося на неприємності.

– Що радить пан Бабинич, чи як його там звати, хай бере на себе відповідальність! Може, він саме й зацікавлений, аби ваша королівська величність без захисту в горах заблукала. Я Бога і присутніх тут товаришів у свідки беру, що від усієї душі вас відмовляв!

Заледве він закінчив, як пан Анджей схопився, і, ставши з Тізенгаусoм віч-на-віч, поцікавився:

– Що ви маєте на увазі?

Але Тізенгаус зміряв його гордо очима від стіп до голови.

– Не сягайте до мене головою, паночку, бо не досягнете! На це пан Кміциц блиснув очима:

– Невідомо, кому було б зависоко, якби…

– Якби що? – спитав, не відводячи погляду, Тізенгаус.

– Я досягав і вищих за вас!

Тізенгаус засміявся.

– А де ж ви їх знайшли?

– Замовкніть! – наказав раптом король, насупивши брови. – Не розпочинайте мені тут чвар!..

Ян-Казимир проявив такий свій авторитет на всіх оточуючих, що обоє молодиків замовкли та зніяковіли, згадавши, що у присутності королівської величності вилетіли їм такі необачні слова.

Король натомість сказав:

– На цього кавалера, котрий мортиру висадив і зі шведських рук вибрався, ніхто не має права зазіхати, хоч би його батько в провінції мешкав, що, як бачу, не так, бо птаха по пір’ю, а кров по вчинках побачити легко. Негайно припиніть обрáзи.

Тут король звернувся до Тізенгаусa:

– Хочете при особі нашій залишитися. В цьому відмовити вам не можемо. Драгунів Вольф або Денгофф поведе. Але й пан Бабинич залишиться, і за його порадою ми підемо, бо нам до серця припала.

– Я вмиваю руки! – наголосив Тізенгаус.

– Тримайте ж усе в таємниці. Драгуни нехай сьогодні ж відбувають до Рацібору. Водночас пустіть якнайширше поголос, що і ми перебуваємо з ними. І добре наглядайте, бо ви не знаєте ні дня, ні години. Тізенгаусе! Ідіть віддайте наказ капітанові драгунів.

Тізенгаус вийшов, руки заламуючи від гніву та жалю, а за ним розійшлися й інші офіцери.

Цього ж дня гримнула звістка по всій Ґлоґовій, що його величність Ян-Казимир подався вже до кордонів Речі Посполитої. Багато навіть значних сенаторів думали, що виїзд справді мав місце. Кур’єри, навмисно розіслані, повезли новину в Ополє і до прикордоння.

Тізенгаус, хоч і оголосив, що вмиває руки, проте не здався. Він, як наближена особа, мав доступ будь-якої миті до монарха. Того ж дня, вже після відходу драгунів, він з’явився до Янa-Казимирa, точніше обох монархів, бо і Марія-Людовика була там присутня.

– Я прийшов по накази, – заявив він. – Коли ми вирушаємо?

– Післязавтра до світанку, – оголосив король.

– Скільки людей із нами поїде?

– Поїдете ви, пани Бабинич, Луґовський із жовнірами. Пан каштелян сандомирський також їде зі мною. Я просив його, щоб якнайменше людей брав зі собою, але без кільканадцятьох не обійдеться. Це вірні та досвідчені шаблі. Крім нього, благочестивий нунцій хоче також мене супроводжувати, присутність котрого додасть авторитету справі й усіх вірних справжній Церкві зміцнить. Не вагається він свою святу особу небезпеці піддати. Ви ж простежте, щоб не було більше сорока коней, бо так пан Бабинич радив.

– Ваша величносте! – не витримав Тізенгаус.

– А чого ще ви хочете?

– На колінах вас благаю. Сталося вже. Драгуни вийшли. Поїдемо без захисту. І перший же роз’їзд із кількадесятьох вершників може нас схопити. Нехай же ваша королівська величність прислухається до благань слуги свого, вірність котрого Господь Бог бачить, і нехай не довіряє в усьому цьому шляхтичеві. Спритний він чоловік, адже зумів у такий короткий термін прихилити до себе серця ваших королівських величностей, але…

– То вже йому позаздрили? – обірвав його король.

– Не заздрю я йому, ваша величносте, не хочу навіть його в зраді підозрювати, але можу присягнутися, що його прізвище не Бабинич. Чому ж він справжнє своє прізвище приховує? Чому не розкаже, як в обложеній Ченстохові опинився? Чому особливо так наполягав, аби драгуни спочатку вийшли і щоб ваша королівська величність без ескорту їхала?

Король замислився трохи і почав за своїм звичаєм губи раз по раз надимати.

– Навіть якби йшлося про якусь змову зі шведами, – нарешті сказав він, – то що таке триста драгунів! Яка ж це сила й яка опора?.. Якби мав потребу той пан Бабинич повідомити шведам, то кількасот піхотинців на нашому шляху розмістили б, і так узяли б нас, як у кліщі. Завважте, чи тут про зраду може бути мова? Мусив би завчасно знати дату та мати час повідомити шведам у Краків, а це неможливо, оскільки післязавтра ми вирушаємо. Не міг і вгадати, що ми пристанемо на його план, бо ми могли б так само прислухатись і до вашого або інших. Адже спочатку було вирішено, що ми разом із драгунами вирушимо, отже, якби хотів зі шведами змовитись, то саме про таке рішення мав би з кур’єрами посилати та повідомити. Все це – неспростовні аргументи. При цьому він зовсім не наполягав на своїй версії, як ви кажете, лише пропонував, як і інші, що йому здалося найкращим. Ні, ні! Щирість визирає з очей цього шляхтича, а обгорілий бік свідчить, що готовий він навіть на муку не зважати.

– Ваша королівська величність має рацію, – підтримала чоловіка королева. – Це неспростовні аргументи, і порада була хороша.

Тізенгаус знав із досвіду, що коли королева думку свою висловила, то вже даремно до короля апелювати, так довіряв Ян-Казимир її допитливості та розуму. Йшлося тепер молодому панові лише про те, щоб король необхідної обережності дотримувався.

– Не моя справа, – відказав він, – монархам перечити. Якщо, однак, маємо післязавтра вирушати, прошу панові Бабиничу не повідомляти годину виїзду.

– Це можливо! – погодився король.

– А в дорозі вже я сам буду за ним наглядати й якщо, боронь Боже, щось викине, вже від моєї руки не втече!

– Не буде в цьому потреби, – усміхнулася королева. – Слухайте ж уважно: короля від лихої пригоди в дорозі і від зрад, і від ворожих пасток не ви буде стерегти, не пан Бабинич і не драгуни, і не земні сили, а лише Боже Провидіння, око якого постійно на пастирів народів і Божих помазаників звернене. Воно буде його берегти, воно його захистить і щасливо доведе, а в разі потреби пришле йому таку допомогу, про яку ви навіть не здогадуєтеся, ви, котрі в лише земну силу вірите.

– Ваша величносте! – знітився Тізенгаус. – Я вірю, що без Божої волі нікому навіть волосинка з голови не впаде, а що через турботу про королівську особу зрадників остерігаюся, то це не гріх.

Марія-Людовика знову всміхнулася.

– Аж занадто ви всіх підозрюєте і ганьбу на весь народ цим накидаєте, в якій, як той же пан Бабинич казав, не знайшовся ще той, хто б проти власного короля руку підняв. Нехай вас це не дивує, що після такого приниження, після такого ламання присяги та віри, якої ми обоє з милостивим королем зазнали, я все одно переконана, що на такий страшний вчинок ніхто б не зважився, навіть ті, хто сьогодні ще шведам служить.

– А лист князя Богуслава, ваша величносте?

– Лист неправду каже! – рішуче заперечила королева. – Якщо є така людина в Речі Посполитій, котра готова зрадити навіть короля, то це хіба сам князь конюший, бо він лише за прізвищем до цього народу належить.

– Коротше кажучи, не підозрюйте пана Бабиничa, – наказав король, – а те, що у вас щодо його прізвища якісь непорозуміння виникли, то можна врешті легко владнати, якщо його тут же спитати, якщо прізвище не Бабинич, то яке справжнє? Можна чесній людині задати таке запитання, і голову ставлю, що він чесний.

– За таку ціну не захотів би я, ваша величносте, в його чесності переконатися.

– Гаразд, уже годі! Вдячні ми вам за турботу. Завтрашній день – на молитву і покуту, а післязавтра – в дорогу! У дорогу!

Тізенгаус вийшов зітхаючи і ще того ж дня розпочав таємно до від’їзду готуватися. Навіть сановникам, котрі мали супроводжувати короля, не всім повідомили годину. Слугам лише наказали коней тримати напоготові, бо будь-якого дня можуть вирушити з панами до Рацібора.

Король весь наступний день ніде не показувався, навіть у костелі, зате в себе на квартирі до ночі хрестом пролежав, постив і Царя над царями благав про допомогу, не для себе, а для Речі Посполитої.

Марія-Людовика разом із панночками також молилася.

Потім ніч підкріпила сили стомлених, і коли в темряві ще дзвін ґлоґовського костелу покликав до утрені, пробила година розставання.

Розділ XXIII

Через Рацібор проїхали, лише коням дали пашу. Ніхто короля не впізнав, ніхто на кортеж не звернув зайвої уваги, бо всі були зайняті нещодавнім проходженням драгунів, між котрими, згідно з офіційною версією, польський монарх мав перебувати.

А цей кортеж складався з близько п’ятдесяти коней, тому що короля супроводжували кілька сановників, п’ятеро єпископів, між іншими й нунцій відважився розділити із сюзереном труднощі цієї небезпечної експедиції. Дорога, однак, у межах імперії не була небезпечною. В Oдeрбeрзі, неподалік від гирла Одеру, в’їхали в межі Моравії.

День був хмарний і сніг валив так густо, що за кільканадцять кроків не було можна побачити дорогу перед собою. Але король був веселий і повний добрих думок, бо трапився йому знак, який усі визнали сприятливим, і про який тодішні історики не забули навіть у хроніки вписати. Перед самим початком подорожі короля з Ґлоґової з’явилася перед конем цілком біла пташина. Вона кружляла, часом здіймалася вгору, інколи знижувалася над самою монаршою головою, квилячи при цьому і цвірінькаючи радісно. Аж тут згадали, що схожий птах, але чорний, вертівся над королем, коли свого часу з Варшави він від шведів утікав.

Але ця була повністю біла, розміром і виглядом на ластівку схожа, що пробудило тим більший подив, що зима була вже глибока і ластівки не думали ще про повернення. Втішилися всі, а король упродовж перших днів ні про що інше не балакав і найсприятливіше собі майбутнє передрікав. Також одразу ж на початку мандрівки виявилося, якою доброю була порада пана Кміцицa їхати окремо.

Усюди в Моравії розповідали про нещодавній проїзд польського короля. Дехто переконував, що бачив його на власні очі, в повному обладунку, з мечем у руці та з короною на голові. Різні також ширилися чутки про військо, яке його супроводжувало, і до казкових обсягів число драгунів роздувалося. Були і такі, хто бачив аж десять тисяч, і що кінця-краю коням, людям, прапорам і бунчукам побачити не зміг.

– Звісно, – подейкували, – шведи заступлять їм дорогу, але чи зможуть впоратися з такою міццю, невідомо.

– То що? – питав Тізенгаусa король. – Чи не мав пан Бабинич рації?

– Ми ще не прибули в Любомлю, ваша величносте, – відповідав юний магнат.

Сам же пан Бабинич був задоволений і собою, і мандрівкою. Разом із трьома Кемличaми він тримався зазвичай попереду королівського кортежу, вивідуючи дорогу. Часом їхав з усіма, розважаючи короля оповідками про епізоди облоги Ченстохови, яких Янoвi-Казимиру ніколи не було досить. І з кожною майже годиною все більше припадав королеві до серця той парубок – веселий, бадьорий, на молодого орла схожий. Час монарха збігав то в молитві, то в побожних роздумах про життя і вічність, то в розмовах про майбутню війну та допомогу, якої очікували від імператора, то в спостереженнях за лицарськими забавами, якими жовніри супроводу намагалися час подорожі скрасити. Такий уже був характер у Яна-Казимира, що він легко переходив від серйозності до легковажності і від важкої роботи до розваг, а якщо випадала вільна хвилина, віддавався їй всією душею, немовби жодна турбота, жодні сумніви не обтяжували його ніколи.

Гарцювали жовніри, хто як умів. Молоді Кемличі, Кoсмa та Дам’ян, забавляли короля своїми величезними та незграбними постатями і ламанням підков, як хворостинок. І за кожну король казав їм по таляру давати, хоч у саквах і не густо було, бо всі гроші, навіть фамільні коштовності королеви пішли на військо.

Пан Анджей бавився важким обушком8181
  Обушок – тип зброї, популярної в Польщі у XV—XVII ст., сокира з кривим краєм з одного боку і молотом з другого.


[Закрыть], якого так високо вгору підкидав, що майже його не було видно, а потім підлітав на коні та хапав зброю на льоту за руків’я. Монарх цим фокусам аплодував.

– Я якось бачив, – зауважив він, – як таке пан Слушка, брат пані підканцлерової, робив, але навіть він не кидав настільки високо.

– У нас таке часто практикують у Литві, – відповів пан Анджей, – а коли чоловік із дитинства вправляється, то й майстерності набуде.

– Звідки у вас цей шрам на обличчі? – спитав якось король, показуючи на пам’ятку, залишену князем Богуславом. – Добре вас хтось шаблею зачепив.

– Це не від шаблі, ваша величносте, а від кулі. Стрельнули мені прямо в обличчя.

– Ворог чи свій?

– Свій, але ворог, якого до відповіді ще покличу, і поки цього не станеться, говорити мені про це не годиться.

– Tо ви такі затяті?

– Не маю жодної злості, ваша величносте, бо ще глибшу від шаблі рану маю, і тоді мало душа з мене не вийшла, але що мені її чесна людина завдала, то й образи за це не тримаю.

Сказавши це, пан Кміциц зняв шапку і показав королеві глибокий шрам, біляві краї якого чітко виднілися.

– Не соромно мені за цю рану, – додав молодик, – бо мені її завдав такий майстер, що немає другого такого в Речі Посполитій.

– І хто ж це такий майстер?

– Пан Володийовський.

– Боже милий! Tа я його знаю. Дива він під Збaрaжем чинив. А потім я ще був на весіллі його товариша, пана Скшетуськогo, котрий мені першим із обложеного Збaрaжа звістку привіз. Видатні це кавалери! Був із ними і третій, цього все військо славило, як найбільшого лицаря. Гладкий шляхтич, а такий дотепний, що ми на весіллі мало зі сміху не луснули.

– Це пан Заглоба, гадаю! – підтвердив пан Анджей. – Чоловік не лише мужній, а й до дивовижних фортелів здатний.

– Що ж вони тепер роблять, не знаєте?

– Пан Володийовський у князя віленського воєводи драгунами командував.

Король спохмурнів.

– І разом із князем воєводою шведам тепер служить?

– Він? Шведам? Та він із паном Сапєгою. Я сам бачив, як після зради князя воєводи булаву йому під ноги кинув.

– О, це достойний жовнір! – закивав головою король. – Від пана Сапєги ми мали вісті з Тикоцинa, в якому він князя воєводу осадив. Хай йому Бог вділить щастя! Якби всі були, такі, як він, то шведський ворог пожалів би, що на світ народився.

Тут Тізенгаус, котрий чув усю розмову, раптом спитав:

– Тo ви були в Кейданaх у Радзивіллa?

Пан Кміциц зніяковів дещо і знову взявся підкидати свій oбушок.

– Був.

– Відкладіть убік обушок, – попросив Тізенгаус. – І що ж ви поробляли на княжому дворі?

– Гостював, – нетерпляче пояснив пан Анджей, – і княжий хліб їв, поки мені не стало огидно після зради.

– А чому це ви з іншими порядними жовнірами до пана Сапєги не пішли?

– Бо паломництво до Ченстохови відбував, і вам легше буде зрозуміти, коли скажу, що нашу Гостру Браму зайняли септентрони.

Тізенгаус головою вертів і губами цмокав, аж це привернуло увагу короля, то й він почав зиркати на пана Кміцицa з підозрою. Але той роздратовано звернувся до Тізенгаусa:

– Шановний пане! Чомусь я у вас не випитую, де ви були і що робили…

– То питайте, – запропонував Тізенгаус. – Мені нічого приховувати.

– Я також не стою перед судом, а якщо і стану колись, то не ви будете моїм суддею. Давайте припинімо, бо мені терпець уривається.

Сказавши це, парубок метнув обушок так шпаркo, що той аж зник у височіні. Король простежив за ним і вже більше не думав ні про що інше, ніж про те, чи пан Бабинич спіймає його на льоту, чи ні. Пан Бабинич здибив коня, стрибнув і впіймав.

Але вже цього ж вечора Тізенгаус промовив королеві:

– Ваша величносте, все менше мені цей шляхтич подобається!..

– А мені все більше! – відповів король, надимаючи губи.

– Я чув сьогодні, як один із його людей назвав його полковником, а він лише глянув хижо і той одразу ж змішався. У цьому щось є!

– І мені часом здається, – погодився король, – що він не хоче всього розповідати, але це його справа.

– Ні, ваша величносте! – розпалився Тізенгаус. – Це не його справа, а наша й усієї Речі Посполитої. Бо якщо це якийсь запроданець, котрий згубу вашої королівської величності або неволю планує, то загинуть разом із вашою королівською величністю всі ті, хто зараз зброю підіймають, загине вся Річ Посполита, яку ви один, ваша величносте, врятувати можете.

– То його завтра сам розпитаю.

– Дав би, Бог, аби виявився фальшивим пророком, але нічого доброго в його очах не читається. Занадто він шпаркий, занадто сміливий, занадто зухвалий, а такі люди на все здатні.

Король задумався.

Наступного дня, коли вони вирушили в дорогу, монарх кивнув панові Кміцицу, щоб той наблизився до нього.

– Де ж ви були полковником? – несподівано спитав король.

Запанувала хвилина мовчання.

Пан Анджей боровся сам із собою. Палило його бажання зістрибнути з коня, впасти до королівських ніг і вмент скинути зі себе той тягар, який йому допікав, і розповісти всю правду. Але водночас він із жахом подумав, яке страшне враження мусить справити це прізвище – Кміциц, особливо після листа князя Богуслава Радзивіллa. Як же він, колись права рука князя віленського воєводи, він, хто перевагу його втримав, до приборкання неслухняних хоругв доклався, в зраді допомагав. Як же він, запідозрений і обвинувачений у найстрашнішому злочині замаху на королівську свободу, зможе тепер переконати короля, єпископів і сенаторів, що змінився, що переродився і кров’ю свої провини спокутував?.. Чим зможе свої щирі наміри довести, які докази, крім голих слів, зможе подати?..

Давні провини переслідують його безперервно і невблаганно, як запеклі хорти, що женуть звіра в лігво. Тому вирішив змовчати. Але відчув водночас невисловлену огиду і нехіть до викрутасів. Чи мав він право цьому панові, котрого всіма фібрами душі полюбив, сипати пісок у вічі та вигаданими історіями годувати? Відчував, що забракне йому для цього сил. Тому, поміркувавши, сказав таке:

– Милостивий пане! Прийде час, можливо, недовго вже чекати, коли я зможу вашій королівської величності всю душу, як священикові, на сповіді відкрити. Але хочу, щоб спершу про мене, про мої щирі наміри, про вірність і любов до вас вчинки, а не самі слова свідчили. Я грішив, ваша величносте, грішив проти вас і батьківщини, і замало ще спокутував, тому такої служби шукаю, в якій би розгрішення легко знайти. Але хто не грішив? Хто не має потреби битися в груди в усій нашій Речі Посполитій? Можливо, я й важче завинив за інших, aлe я також і першим схаменувся. Не питайте, милостивий пане, ні про що, поки вас моя теперішня служба не переконає. Не питайте, бо не можу нічого сказати, щоб собі дорогу до спасіння не закрити, бо Бог свідок і Його Найсвятіша Матір, Королева наша, що я не лукавив у тому, що останню краплю крові готовий за вас віддати.

Тут очі пана Анджея зволожилися, а така щирість і печаль освітила його обличчя, що сильніше від слів у його правдивості свідчило.

– Бог бачить наміри мої, – правив парубок далі, – і на суді мені все згадає. Але якщо мені, милостивий пане, ви не довіряєте, то виженіть мене, віддаліть від особи своєї. Я поїду услід за вами, триматимусь на відстані, щоб у важку хвилину на допомогу прибути, навіть без поклику, і голову покласти за вас. А тоді, милостивий пане, ви повірите, що я не зрадник, а один із тих слуг, котрих вам бракує, ваша величносте, і серед них є ті, хто на інших підозри кидають.

– Я вам і тепер довіряю, – підтвердив король. – Залишайтесь, як і раніше, при особі нашій, бо зрада не таку виголошує промову.

– Дякую вашій королівській величності! – вклонився пан Кміциц.

І притримавши коня, відсунувся до останніх рядів кортежу.

Але Тізенгаус поділився своїми підозрами не лише з королем, унаслідок чого всі почали косо на пана Анджея зиркати. Голосніші балачки припиняли, коли той наближався, і починали шепотіти. Стежили за кожним його кроком, зважували кожне його слово. Помітив це парубок, і зробилося йому незатишно серед цих людей.

Навіть король, хоч і не позбавив його довіри, не мав уже до нього такого веселого, як раніше, ставлення. Тому молодик втратив гумор, спохмурнів, сум і гіркота опанували його серце. Раніше попереду між першими звик гарцювати конем, тепер же волочився за кількасот кроків за кавалькадою, з головою опущеною та понурими думками.

Аж врешті забіліли перед вершниками Карпати. Сніги лежали на їхніх схилах, хмари розкидали свої неповороткі туші над вершинами, а коли вечір траплявся погожий, тоді на заході підсвічували ті гори полум’яні заграви, і відблиск ішов від них такий сильний, що аж сутінки розступалися. Дивився пан Кміциц на ці дивa природи, яких ніколи раніше у своєму житті не бачив. І хоч дуже він був стурбований, про всі свої негаразди від подиву забував.

З кожним днем усе величнішими ставали гори, більшими, могутнішими. Аж нарешті доїхав до них королівський кортеж і поринув у яри, які, як ворота, розчинилися перед ними.

– Кордон мусить уже бути недалеко, – зворушено зауважив король.

Раптом вони помітили візок, запряжений одним конем, а у візку – чоловіка. Королівські слуги затримали його відразу ж.

– Чоловіче, – спитав Тізенгаус, – а чи ми вже в Польщі?

– Там он, за тією скелею і за річкою імператорський кордон, а ви вже на королівській землі стоїте.

– А кудою до Живця?

– Ген туди, так до дороги дістанетесь.

І горянин цьвохнув шкапину. Тізенгаус під’їхав до кортежу, що стояв віддалік.

– Ваша величносте, – оголосив він піднесено, – ви вже стоїте inter regna, ось ваше, починаючи від тієї річечки, королівство!

Король нічого не сказав, кивнув лише, щоб його коня притримали, а сам зліз і кинувся на коліна, звівши очі та руки догори. Побачивши це, злізли й решта і наслідували приклад свого монарха. Король-блукач упав за мить хрестом у сніг і став цілувати цю землю, таку улюблену і таку невдячну, яка в час поразки в підтримці його королівської голови відмовила.

Настала тиша і лише зітхання її порушували.

Вечір був морозний, погожий, гори та вершини ближніх ялиць відливали пурпуром, а дальші в темряві вже взялися одягатися у фіолетові барви. А сама дорога, на якій лежав король, мінилася ніби червоною та золотистою стрічкою. Ці відблиски падали на короля, єпископів і сановників.

Раптом із вершин налетів вітер і, несучи на крилах сніжні іскри, опустився в долину. Ближні ялиці аж похилилися покритими снігом вершечками та вклонилися королеві, і шуміли галасливо, радісно, немовби співали якусь стародавню пісню:

– Вітаємо вас, вітаємо, господарю милий!..

Сутінки вже заповнювали повітря, коли королівський кортеж рушив далі. За яром розляглася широка долина, інший кінець якої губився у далечіні. Світло гасло навколо, лише в одному місці небо ще світилося червоним. Король став молитися Ave Maria, за ним інші зосереджено повторювали побожні слова. Рідна земля, давно не бачена, гори, на які спадала ніч, гаснучі зорі, молитви, – все це надихало серця та розум. Після закінчення молитви їхали мовчки монарх, сановники та лицарі. Запала ніч, лише на сході небо щораз більше червоніло.

– Тримаймо курс на ці зорі, – нарешті озвався король, – дивно, що вони ще світять.

Несподівано наблизився пан Кміциц.

– Ваша величносте! Це пожежа! – крикнув він.

Усі зупинилися.

– Не розумію, – стенув плечима сюзерен, – хіба це не зоря?

– Це пожежа! Я не помиляюся! – закликав пан Анджей. З усього королівського оточення він тямив у цьому найкраще.

Але вже не було причин сумніватися, бо понад тією уявною зорею здіймалися наче червоні хмари та клубочилися, то світліючи, то темніючи.

– Це, мабуть, Живець горить! – вигукнув король. – Ворог може там нишпорити!

Не встиг він закінчити, як до вух подорожніх долинув людський гомін, іржання коней і кільканадцять темних постатей замаячіло перед кортежем.

– Стій! Ані руш! – наказав Тізенгаус.

Постаті зупинилися, мабуть, не знаючи, що далі мають робити.

– Люди! Хто ви? – спитали з кортежу.

– Свої! – oзвалoся кілька голосів. – Свої! Ми з Живця втікаємо. Шведи місто палять і людей мордують!

– Стійте, заради Бога!.. Що ви таке балакаєте?.. Звідки ж вони там взялися?

– Вони, пане, нашого короля підстерігали. Багато їх, ой багато! Нехай Матір Божа ним заопікується!

Тізенгаус на мить втратив голову.

– Ось що таке їхати малою групою! – крикнув він панові Кміцицу. – Бодай би вам за ваші поради життя відібрали!

Але Ян-Казимир узявся розпитувати втікачів.

– А де король? – поцікавився він.

– Король десь у горах із великим військом, два дні тому через Живець проїздив, але вони його наздогнали і десь біля Сухої билися. Не знаємо, чи його схопили, чи ні, але сьогодні надвечір до Живця повернулися і палять, мордують.

– Їдьте з Богом, люди! – дозволив Ян-Казимир.

Утікачі зникли у темряві.

– Ось, що нас чекало, якби ми з драгунами поїхали! – зауважив пан Кміциц.

– Ваша величносте! – озвався єпископ Ґембіцький. – Ворог попереду. Що нам робити?

Всі оточили короля, немов хотіли його своїми тілами від раптової небезпеки захистити, але той споглядав на заграву, яка віддзеркалювалася в його зіницях, і мовчав. Ніхто не наважувався висловити свою думку, настільки важко було щось слушне порадити.

– Коли я виїздив із батьківщини, мені також світила заграва, – сказав нарешті Ян-Казимир. – Коли в’їжджаю, нова мені світить.

І знову запанувала мовчанка, довша, ніж попередня.

– Хто може щось порадити? – озирнувся на присутніх владика Ґембіцький.

Раптом почувся голос Тізенгаусa, сповнений гіркоти та докорів:

– Хто пропонував монаршу особу на небезпеку наразити, хто наполягав, аби король без охорони їхав, той нехай тепер і радить!

Цієї ж миті один вершник висунувся з кола. Це був пан Кміциц.

– Гаразд, – погодився він.

І піднявшись у стременах, гукнув, звертаючись до челяді, що стояла віддалік:

– Кемличі, за мною!

Сказавши це, пустив коня в кар’єр, а за ним троє вершників помчали щодуху на конях. Крик розпачу вирвався з грудей Тізенгаусa.

– Це змова! – зарепетував він. – Вони зрадникам усе повідомлять! Ваша величносте, рятуйтеся, поки ще є час, бо видолинок незабаром ворог загатить! Ваша величносте, рятуйтеся! Назад! Назад!

– Повертаймося, повертаймося! – одноголосно заволали єпископи та сановники.

Але Ян-Казимир втратив терпець, аж із очей сипав блискавками, враз витягнув шпагу з піхов і вигукнув:

– Не дай Боже, щоб із власної землі вдруге мені втікати! Хай станеться те, що має бути, досить з мене цього!

Він щосили стиснув коня острогами, щоб скакати вперед, але тут нунцій схопив за повіддя.

– Ваша королівська величносте, – сказав він серйозно, – долю вітчизни та католицької церкви ви тримаєте на собі, тому не можна вам свою особу на небезпеку наражати.

– Не можна! – вторили єпископи.

– Я не повернуся в Сілезію, і нехай мені допоможе в цьому хрест святий! – відповів Ян-Казимир.

– Милостивий пане! Вислухайте благання ваших підданих! – і собі доклався, складаючи руки, каштелян сандомирський. – Якщо ви жодною мірою не хочете в імператорський край повертатися, то завернімо принаймні звідси і до угорського кордону подамося, або пройдімо назад у той яр, аби нам дорогу назад не відсікли. Там зачекаємо. А в разі приходу ворога на конях нам порятунок залишиться, принаймні нас, як у пастці, не заблокують.

– Хай так і буде, – промовив уже лагідніше король. – Не відкидаю я розумні поради, але у вигнання вдруге не піду. Якщо туди вже не можна дістатися, то деінде підемо. Але гадаю, що ви даремно перелякалися. Оскільки шведи нас між драгунами шукали, як люди з Живця повідомили, то це й доказ того, що про нас не знають і що ні зради, ні змови ніякої не було. Візьміть, панове, це до уваги, ви ж досвідчені люди. Не чіпали б ті шведи драгунів, не вистрелили хоча б раз, якби мали інформацію, що ми за драгунами їдемо. Заспокойтеся, панове! Пан Бабинич зі своїми поїхав на розвідку і незабаром обов’язково повернеться.

Сказавши це, король повернув коня в яр, а за ним подалися і товариші. Зупинилися там, де їм перший горянин на кордон вказував. Збігло чверть години, півгодини, година.

– Чи вважаєте ви, ваші гідності, – поцікавився воєвода ленчинський, – що заграва згасає?

– Гасне, гасне майже на очах, – підтвердило кілька голосів.

– Це добрий знак! – зауважив король.

– Поїду я вперед із кільканадцятьма людьми, – запропонував Тізенгаус. – Якусь стаю звідси станемо й якби шведи надходили, то їх затримаємо, поки не поляжемо. В будь-якому разі буде час про безпеку монарха потурбуватися.

– Тримаймося купи, я забороняю вам їхати! – звелів король.

Але Тізенгаус заперечив:

– Ваша величносте! Можете мене пізніше за неслух розстріляти, але я таки поїду, бо тут про ваше життя йдеться!