Текст книги "Потоп. Том II"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 35 страниц)

– Ні! Будьте напоготові. Що в пана Кукліновського знайдете, все буде ваше!

– Якщо він сам повернеться, – буркнув старий, – то я нічого не боюся. Стану за воротами і якщо хтось від штабу підійде, скажу, що полковник наказав не впускати.

– Хороша ідея. Виконуйте!..

Тупіт коня почувся за стодолою. Пан Кміциц підхопився і став у тінь біля стіни. Кoсмa та Дам’ян зайняли місця тут же біля входу, як два коти, що на мишу чигають.

– Сам! – зрадів дідуган, потираючи руки.

– Сам! – повторили Кoсмa та Дам’ян.

Тупіт наблизився і затих, натомість за воротами почувся голос:

– Вийдіть хтось коня потримати!

Старий не забарився.

Настала хвилина тиші, після чого до чигаючих у стодолі донісся відгомін бесіди:

– Це ви, пане Кемлич? Якого біса! Чи ви сказилися, чи зовсім здуріли?!.. Ніч! Міллер спить. Варта не хоче пускати, кажуть, що жоден офіцер від них не виїжджав!.. Що сталося?

– Офіцер тут чекає в стодолі на вашу милість. Приїхав одразу ж, як ваша милість поїхала. Каже, що з вашою милістю розминувся, тому й чекає.

– Що це все означає?.. А бранець?

– Висить.

Двері скрипнули і пан Кукліновський зайшов до стодоли, але перш ніж хоча б крок ступив, дві залізні руки схопили його за горло і придушили зойк жаху. Кoсмa та Дам’ян із вправністю справжніх розбійників кинули його на землю, клякнули йому на груди і притисли так, аж ребра затріщали, і миттю засунули кляп йому в рот. Тоді пан Кміциц висунувся і, посвітивши йому квачем в очі, промовив:

– А, то це пан Кукліновський!.. Тепер не маю нічого проти того, щоб побалакати!

Обличчя бранця набуло сизого кольору, вени напружилися так, що здавалося, луснуть будь-якої миті, але в його вибалушених і налитих кров’ю очах принаймні стільки ж було здивування, скільки жаху.

– Роздягнути його і на балку! – наказав пан Анджей.

Кoсмa та Дам’ян роздягли його так ретельно, немовби шкіру разом із одежею хотіли з нього злупити.

Через чверть години пан Кукліновський висів зв’язаний по руках і ногах, як гуска, на балці. Тут уже й пан Кміциц узявся в боки та люто вихвалявся.

– Що ж, пане Кукліновський, – сказав він, – то хто кращий: Кміциц чи Кукліновський?..

Він схопив палаючий квач і підступив на крок ближче.

– Ваш табір звідси на відстані пострілу з лука, там є тисяча злодюг на ваш поклик. І ваш шведський генерал неподалік, а ви висите на тій самій балці, на якій мене думали припекти. Що ж, пізнайте, хто такий Кміциц! Ви хотіли з ним рівнятися, до його компанії належати, дружбу з ним водити?.. Ви грабіжник! Ви підлота!.. Ви пострах для старих баб!.. Ви людський вишкребок!.. Ви пан Шельмівський із Шельмовa! Ви гультіпака! Ви хам! Ви невільник!.. Я міг би вас кухарським ножем наказати зарізати, як куріпку, але бажаю вас живцем припекти, як ви і мене хотіли.

Сказавши, підняв квач і притулив його до боку нещасного шибеника, але тримав його довше, поки чад обгорілого тіла не став розноситись по стодолі.

Пан Кукліновський скорчився, аж мотузка заколисалася. Очі його, що витріщилися на пана Кміцицa, виражали страшний біль і німе благання пожаліти, зі заткнутого рота видобувалися жалібні зойки. Але у війною загартованому серці пана Анджея не було жалю, особливо до зрадників.

Тому відвівши нарешті квач від боку пана Кукліновськогo, підсунув йому його на хвильку під ніс, обсмалив вуса, вії та брови, після чого зауважив:

– Я дарую вам життя, щоб ви могли ще про Кміцица поміркувати. Повисіть тут до ранку, а тепер просіть Бога, щоб вас люди, перш ніж ви змерзнете, знайшли.

Тут він звернувся до Косми та Дам’яна.

– По конях! – крикнув і вийшов зі стодоли.

Через півгодини простяглися навколо чотирьох вершників тихі узгір’я, мовчазні та пусті поля. Свіже повітря, не пересичене пороховим димом, лилося в їхні легені. Пан Анджей їхав попереду, Кемличі за ним. Вони розмовляли тихо, а він мовчав, мабуть, відмовляв подумки вранішні молитви, бо вже й до світанку було недалеко.

Час від часу шипіння або й навіть тихий стогін виривався йому з вуст, бо обпалений бік болів відчутно. Але водночас почувався на коні вільним, а думка, що роздовбав найбільшу мортиру і до того ж вирвався з рук пана Кукліновськогo та помстився йому, наповнювала його такою радістю, що біль був ніщо порівняно з нею.

Тим часом тиха розмова між батьком і синами перейшла в галасливу сварку.

– Це гаман, гаразд! – бурчав старий роздратовано. – А де персні? У нього на пальцях були персні, в одному був коштовний камінець вартістю двадцять червінців.

– Я забув зняти! – розгубився Кoсмa.

– Бодай вас побило! Ти, старий, маєш про все думати, а ці шельми й на шеляга розуму не мають! Ви забули, халамидники, про персні?.. Та ви брешете, як собаки!

– Може батько повернутися та переконатися! – бурчав Дам’ян.

– Ви брешете, шельми, з вогнем жартуєте! Старого батька хочете скривдити? Таких маю синів! Бодай би вас не сплодив! Без благословення помрете!..

Пан Кміциц притримав трохи коня.

– Підійдіть-но сюди! – звелів він.

Чвари вщухли. Кемличі під’їхали жваво і далі їхали поряд учотирьох.

– Чи знаєте дорогу до Сілезького кордону? – спитав пан Анджей.

– Ой! Матінко Божа! Та знаємо, ми знаємо! – заголосив стариган.

– Шведських загонів по дорозі немає?

– Ні, бо всі під Ченстоховою стоять. Часом окремі й можна здибати, але то рідко!

Запанувала хвилина мовчання.

– То ви в пана Кукліновськогo служили? – спитав знову пан Кміциц.

– Та так, бо гадали, що будучи зблизька, зможемо святим ченцям і вашій милості в пригоді стати. Так і сталося. Ми проти твердині не воювали, хай нас Бог боронить! Платню не брали, хіба щось у шведів знайшлося.

– Як це у шведів?

– Бо ми хотіли хоча б за мурами Богородиці служити. Так собі ночами біля табору їздили, а то і вдень, як Господь Бог дав, і якщо якийсь швед сам-один траплявся, то ми його… це… Ох, ми грішні… Ми його…

– Турбували! – докінчили Кoсмa і Дам’ян.

Пан Анджей усміхнувся.

– Добрі панові Кукліновському були з вас слуги! – зауважив він. – А він знав про це?

– Були комісії, розслідували… Він знав, злодюга, і казав нам таляр із кожної голови платити. Інакше погрожував, що видасть. Такий розбійник, убогих людей кривдив!.. Ми ж вірність зберегли вашій милості, бо це не така служба. Ваша милість ще й своє віддасть, а він – по таляру з голови, за наші труди, за нашу працю. Щоб його!..

– Щедро вас винагороджу за те, що зробили! – пообіцяв пан Кміциц. – Не сподівався я такого від вас.

Раптом далекий гуркіт заглушив йому дальші слова. Це шведи розпочали, видно, стрілянину вже з першим світанком. За мить гуркіт посилився. Пан Анджей притримав коня. Йому здавалося, що розрізняє голоси фортечних гармат і шведських, тому підняв п’ястук і, погрожуючи ним у бік ворожого табору, гукнув:

– Стріляйте, стріляйте! А де ваша найбільша гармата?..

Розділ XIX

Вибух велетенської мортири справив на Міллера гнітюче враження, адже всі надії покладав досі на цю зброю. Вже і піхота була до штурму готова, вже підготували драбини та купу пов’язаного хмизу, а тепер доводиться навіть думку про атаку облишити.

Намір висадити монастир у повітря за допомогою підкопів також зійшов на пси. Гірники з Oлькуша, щоправда, розкололи скелю, наближаючись навкіс до монастиря, але робота просувалася туго. Робітники, незважаючи на обачність, падали густим трупом від пострілів захисників, тому працювали неохоче. А чимало було й таких, котрі воліли загинути, ніж сприяти руйнуванню святого місця.

Міллер відчував щоденно наростаючий опір. Морози відбирали решту відваги жовнірам, між котрими з кожним днем ширився переляк і віра, що здобуття цього монастиря не в людських можливостях. Врешті й сам Міллер втрачав надію, а після підриву мортири впав у депресію. Охопило його почуття повної немочі й інертності.

Наступного дня він скликав раду, але скоріше для того, щоб від офіцерів почути бажання відступити. Почали збиратися, всі втомлені та понурі. У нічиїх очах не було вже ні надії, ні військового завзяття. Мовчки сідали вони за стіл у величезній і холодній кімнаті, в якій пара від дихання заслоняла їхні обличчя, і дивилися крізь неї, немовби з-за хмар. Кожен у душі відчував виснаження й утому, кожен промовляв собі подумки, що немає жодного сенсу щось радити, тому краще першому не виступати. Всі чекали, що скаже Міллер. А той наказав насамперед принести добре нагрітого вина, сподіваючись, що під впливом гарячого напою легше витягне щиру думку з цих мовчазних постатей і бажання відступити від цієї клятої фортеці. Коли ж він вирішив, що вино свою справу зробило, наважився спитати:

– Чи помітили ви, панове, що жоден із польських панів полковників не прийшов на цю нараду, хоча я послав за всіма?

– Вашій гідності, мабуть, відомо, що пахолки польських хоругв надибали на риболовлі монастирське срібло і побилися за нього з нашими солдатами. Кільканадцятьох людей зарубали на смерть.

– Знаю про це. Частину цього срібла я зміг відібрати в них, навіть більшу частину. Воно тепер тут, і міркую, що з ним робити.

– Звідси, мабуть, і гнів панів полковників. Бо кажуть, якщо поляки це срібло знайшли, то полякам воно й належить.

– Отакої! – гмикнув пан Вжещович.

– На мою думку, в цьому є певна рація, – відповів пан Садовський, – і я так гадаю, що якби ваша гідність, пане графе, його знайшли, то не вважали б за потрібне ділитися ним не лише з поляками, а навіть зі мною, хоч я й чех.

– Передусім, пане, я не поділяю вашої доброзичливості до ворогів нашого короля, – відрубав похмуро пан Вжещович.

– А ми, пане, завдяки вам мусимо поділитися своїм соромом і ганьбою, не спромігшись нічого добитися від цієї фортеці, до облоги якої ви нас намовили.

– То ви втратили вже будь-яку надію?

– А ви маєте іншу думку?

– Якби ж то. Гадаю, що ці панове охочіше поділилися б зі мною моєю надією, ніж із паном його страхом.

– Ви вважаєте мене тхором, пане Вжещович?

– Я не приписую вам більше відваги, ніж ви проявляєте!

– А я приписую вам ще менше!

– А я, – гримнув Міллер, котрий уже певний час неохоче спостерігав за паном Вжещовичем, ініціатором цієї експедиції, – постановляю срібло відіслати до монастиря. Може, доброта і милість більше доб’ється від цих нелюб’язних ченців, ніж кулі та гармати. Хай затямлять, що ми хочемо оволодіти фортецею, а не їхніми скарбами.

Офіцери здивовано поглянули на Міллера, адже не були звичні до такої великодушності з його боку. Нарешті озвався пан Садовський:

– Нічого кращого не можна зробити, бо разом із цим заткнуться пельки польським полковникам, котрі до срібла дуже ласі. Й у фортеці це точно справить добре враження.

– Найкраще враження справить смерть того пана Кміцицa, – зронив пан Вжещович. – Сподіваюся, що пан Кукліновський вже його оббілував.

– І я вважаю, що він уже мертвий, – погодився Міллер. – Але прізвище його нагадало мені про нашу непоправну втрату. Це була найбільша гармата в усій артилерії його королівської величності. Не приховую, що всі свої надії на неї покладав. Пробоїна вже була майже зроблена, страх у фортеці поширювався. Ще кілька днів, і ми могли б піти на приступ. А тепер пропала ціла купа роботи, даремні наші потуги. Стіну вони замурують. А гармати, які залишилися в нашому розпорядженні, не кращі за фортечні, тож легко їх порозбивати зможуть. Більших нізвідки взяти, бо їх навіть маршал Віттемберґ не має. Шановне панство! Чим довше я про це думаю, тим страшнішою видається мені поразка!.. Хто б подумав, що одна людина таке вчинити змогла!.. Один пес! Один біс!.. Збожеволіти можна! До всіх чортів рогатих!..

Тут Міллер ударив п’ястуком об стіл, бо його невгамовний гнів охопив, тим лютіший, що безсилий. За мить він вигукнув:

– А що його королівська величність скаже, коли до нього звістка про цю втрату дійде?!

А за хвилину додав:

– А що ми можемо?.. Зубами цієї скелі не перегриземо! Щоб тих лихо побило, хто мене під цю фортецю йти намовляв!..

Сказавши це, генерал схопив кришталевий келих і спересердя лупнув ним об підлогу, аж чаша розбилася в друзки.

Офіцери мовчали. Непристойний гнів генерала, що більше притаманний простакові, ніж воїну на такій високій посаді, викликав у них неприязнь й остаточно зіпсував настрій.

– Радьте, панове! – закликав Міллер.

– Радити можна лише спокійно, – зауважив князь Гессенський.

Міллер став сопіти і гнівно роздувати ніздрі. Але все ж заспокоївся, обвів очима присутніх і, немовби заохочуючи їх поглядом, промовив:

– Даруйте, панове, але гнів не можу стримати. Не згадуватиму про ті міста, які, прийнявши командування після Торстенсона, здобув, бо не гоже теперішню поразку давніми звитягами затуляти. Все, що під цією фортецею сталося, людський розум збагнути не може. Проте радити треба. Для цього я вас і викликав. Тому засідайте, і що більшістю на раді вирішимо, те я й здійсню.

– Хай ваша гідність дасть нам напрямок, – попросив князь Гессенський. – Будемо міркувати, як здобути фортецю, чи, може, краще відступити?

Міллер не хотів ставити питання аж так чітко, принаймні не хотів, аби це йому першому вилетіло з вуст, тому сказав:

– Хай кожен із панів каже щиро, що думає. Всі ми про добро і славу його королівської величності турбуватися маємо.

Але жоден із офіцерів не захотів першим пропозицію відступати оголосити, тому знову запанувала мовчанка.

– Пане Садовський! – не витримав Міллер, намагаючись бути приязним і прихильним. – Ви щиріші за інших у своїх виступах, бо ваша репутація забезпечує вас від будь-яких підозр.

– Гадаю, генерале, – відповів полковник, – що той пан Кміциц був одним із найвидатніших сьогочасних воїнів і що становище наше відчайдушне.

– Тобто ви – за відступ від фортеці?..

– З дозволу вашої гідності, я взагалі був проти цієї облоги. А це зовсім інша річ.

– То що тепер порадите?

– Тепер я віддам голос панові Вжещовичу.

Міллер вилаявся, як язичник.

– Пан Вейгард за всі нещастя цієї експедиції відповідатиме! – кинув він.

– Не всі мої поради були виконані, – відповів зухвало пан Вжещович. – Я міг би сміливо скинути з себе відповідальність. Були такі, хто їх розпинав. Були й ті, хто дивну і незрозумілу прихильність до священиків виявляв, відмовляли вашу гідність від усіляких суворих заходів. Я ж радив, аби тих священиків-посланців повісити, і переконаний, що якби це сталося, страх відкрив би нам уже ворота цього курника.

Тут пан Вжещович глипнув на пана Садовськогo, але заки той наважився на відповідь, втрутився князь Гессенський.

– Не називайте, графе, цю фортецю курником, – промовив спересердя, – бо чим більше применшуєте її значення, тим більше посилюєте нашу ганьбу.

– Проте я радив делегатів повісити. Страх – завжди страх. Ось що я зранку до вечора повторював, але пан Садовський погрожував відставкою і священики пішли з миром.

– Підіть, пане графе, сьогодні ж до фортеці, – злісно всміхнувся пан Садовський, – висадіть порохом їхню найбільшу гармату, як це зробив із нашою пан Кміциц, і ручаюся, що це більшого нажене страху, ніж розбійницьке послів мордування!..

Пан Вжещович обернувся до Міллера:

– Ваша гідносте! Вважаю, що ми зібралися на нараду, а не задля взаємних образ!

– Чи маєте, пане, що, крім порожніх докорів, висловити? – поцікавився Міллер.

– Маю, усупереч веселості цих панів, котрі могли б свій гумор до кращих часів поберегти.

– О Одіссею, розумом, рішучістю, кмітливістю і хитрістю відомий! – кпинив князь Гессенський.

– Панове! – не звернув на це уваги пан Вжещович. – Широко відомо, що не Мінерва є вашим опікуном. А позаяк Марс вам спадку не відписав і ви зреклися своїх голосів, то дозвольте мені сказати.

– Гора стогнати починає, зараз побачимо мишачий хвостик! – докинув пан Садовський.

– Прошу помовчати! – обірвав його Міллер. – Кажіть, пане графе, але пам’ятайте, що дотеперішні ваші поради дали гіркі плоди…

– Яких узимку споживати ми змушені, ніби запліснявілих сухарів! – додав князь Гессенський.

– Це пояснює, чому ваша світлість п’є стільки вина, – відрубав пан Вжещович. – Хоча вино й не замінить природної дотепності, однак допомагає весело перетравлювати навіть ганьбу. Але менше з цим! Я знаю добре, що у фортеці є група, яка давно прагне здатися, і лише наша немічність з одного, і надлюдська впертість пріора з другого боку втримує її в шорах. Новий страх додасть їй нових сил, тому треба показати, що нам начхати на втрату гармати, і штурмувати завзятіше.

– І це все?

– Навіть якщо й усе, то це краще для честі шведських жовнірів, ніж пусті насмішки при келихах, і ніж белькотіння на п’яну голову. Але це ще не все. Потрібно поширити між нашими жовнірами, а особливо між польськими, звістку, що гірники, котрі зараз над закладанням мін працюють, відкрили старий підземний перехід, що тягнеться під сам монастир і костел.

– Маєте слушність, це добра порада! – похвалив Міллер.

– Коли ця звістка між нашими та польськими жовнірами розійдеться, самі поляки намовлятимуть ченців до капітуляції, бо й їм ідеться, як і ченцям, аби це гніздо забобонів врятувалося.

– Як на католика, непогана порада! – буркнув пан Садовський.

– Якби служив туркам, називав би Рим гніздом забобонів! – відповів князь Гессенський.

– Тоді поляки негайно вишлють від себе делегатів до священиків, – продовжував далі граф Вейгард, – і та партія в монастирі, яка давно хоче здатися, під впливом жаху відновить свої зусилля, і хтозна, чи не змусять пріора й упертюхів відчинити ворота.

– «Загине Пріамове місто через підступність Одіссея», – процитував князь Гессенський.

– Далебі, троянська історія відома, але йому здається, що щось нове вигадав! – підтримав пан Садовський.

Однак Міллеру ця порада сподобалася, бо по суті не була такою вже й кепською.

Партія, про яку пан Вжещович згадував, у монастирі справді існувала. Декотрі найслабкодухіші священики до неї належали. До того ж переляк міг перекинутися й на гарнізон, охопити навіть тих, хто дотепер прагнув захищатися до останньої краплини крові.

– Спробуємо, ми спробуємо! – підтримав Міллер, котрий, як потопельник, хапався за кожну соломинку і легко від розпачу переходив до надії. – Але чи пани Калинський або Зброжек погодяться ще раз стати посланцями до монастиря, чи повірять у той підкоп і чи захочуть священикам про нього розповісти?

– У будь-якому разі пан Кукліновський погодиться, – припустив пан Вжещович. – Але було б краще, якби він і справді повірив в існування переходу.

Раптом тупіт пролунав перед штаб-квартирою.

– Ось і пан Зброжек приїхав, – зауважив князь Гессенський, визираючи у вікно.

За мить у сінях задзвеніли остроги і пан Зброжек увійшов, точніше ввалився у покій. Обличчя його було бліде, схвильоване, і перш ніж офіцери встигли спитати про причину такого стану, полковник викрикнув:

– Пан Кукліновський мертвий!

– Тобто? Що ви таке кажете? Що сталося? – сипав запитаннями Міллер.

– Дозвольте мені відсапатися, – попросив пан Зброжек, – бо те, що я бачив, будь-яку уяву переходить.

– Кажіть швидше! Його вбили? – загукали присутні.

– Кміциц! – видихнув пан Зброжек.

Офіцери посхоплювалися зі своїх місць і витріщилися на пана Зброжека, як на божевільного. А той, часто викидаючи ніздрями клубки пари, продовжував:

– Якби я сам не бачив, то ніколи б не повірив, бо це нелюдська сила. Пан Кукліновський мертвий, як і троє його жовнірів, а пана Кміцицa ані сліду. Я знав, що це страшний чоловік. Репутація його по всій країні відома. Щоб, однак, будучи бранцем, зв’язаним, не лише вирватися, а й повбивати жовнірів і пана Кукліновського замучити, цього людина не може зробити, хіба сам нечистий!

– Ніколи нічого подібного не чув. Це не схоже на правду! – прошепотів пан Садовський.

– Показав пан Кміциц, на що він здатен! – гмикнув князь Гессенський. – А ми не вірили вчора полякам, коли нам казали, що це за цабе. Думали, що перебільшують, як зазвичай.

– Збожеволіти можна! – верескнув пан Вжещович.

Міллер вхопився руками за голову і нічого не казав. Коли він нарешті підняв очі, блискавки гніву посипалися з них разом із підозрами.

– Пане Зброжек, – зронив генерал, – навіть якби це був Сатана, а не людина, без чиєїсь допомоги, без чиєїсь зради не міг би цього зробити. Пан Кміциц мав тут своїх прихильників, а пан Кукліновський – своїх ворогів. І ви належали до їхнього числа!

Пан Зброжек був у повному значенні слова зухвалий жовнір, тому, почувши таке обвинувачення щодо себе, зблід, як крейда, схопився з місця, підбіг до Міллера і, заступивши йому дорогу, глянув просто в вічі.

– Чи ваша гідність мене підозрює?.. – поцікавився він. Запала дуже важка хвилина. Всі присутні не мали найменшого сумніву, що якщо Міллер дасть ствердну відповідь, то станеться щось страшне і нечуване у воєнній історії. Всі руки лягли на ефеси рапір. Пан Садовський оголив навіть свою повністю.

Але в цю мить офіцери побачили через вікно, що подвір’я заповнилося польськими вершниками. Імовірно, прибували вони також зі звістками про пана Кукліновського, у будь-якому разі вони однозначно опинилися б на боці пана Зброжекa. Бачив їх і Міллер, і хоча зблід від нестями на обличчі, однак генерал опанував себе і вдав, що не помічає нічого задирливого в поведінці пана Зброжека. Відповів голосом, який намагався зробити природним:

– Розкажіть нам, пане, докладно, що там сталося.

Пан Зброжек стояв ще якийсь час, роздуваючи ніздрі, але отямився і його думка повернулася в інший бік, адже товариші, котрі саме приїхали, зайшли всередину.

– Пана Кукліновського вбили! – повторювали прибульці один за одним.

– Пан Кукліновський мертвий!

– Загін його розбігається! Жовніри шаленіють!

– Дозвольте, панове, надати слово панові Зброжеку, котрий першим приніс цю новину! – закликав Міллер.

Присутні заспокоїлися і пан Зброжек звітував:

– Відомо вам, що на останній нараді я викликав пана Кукліновського на поєдинок. Я був прихильником пана Кміцицa, це правда, бо і ви, хоч і його вороги, мусите визнати, що не кожен зміг би здійснити таку справу, як підривання тієї гармати. Відвагу й у ворога цінувати треба, тому я простягнув йому руку, але він мені свою не подав і зрадником мене обізвав. Тому я й подумав собі: нехай пан Кукліновський робить із ним, що хоче. Мені йшлося про те, що якщо пан Кукліновський вчинить із ним усупереч лицарській честі, то неслава цього вчинку на всіх поляків, в тому числі й на мене, впаде. Тому я хотів із паном Кукліновським битися. Сьогодні вранці взяв я двох товаришів і приїхав у його табір. Приїжджаємо до штаб-квартири, а там кажуть: «Немає його». Я посилаю сюди – немає його!.. У розташуванні кажуть, що на ніч не повертався, але були спокійні, бо міркували, що він у вашої гідності залишився. Аж тут один жовнір каже, що вночі поїхав із паном Кміцицем у поле до стодоли, в якій мав намір його припекти. Я їду до стодоли, щоб усе перевірити. Там двері навстіж. Входжу і бачу: висить голе тіло на балці. Я подумав, що це пан Кміциц, аж коли очі до сутінків звикли, дивлюся, а труп якийсь худий і кістлявий. А той виглядав, як Геркулес. Дивно мені стало, щоб він міг так змарніти впродовж однієї ночі. Наближаюся, глип – а це пан Кукліновський!

– На балці? – уточнив Міллер.

– Саме так! Я перехрестився. Гадаю: чари, омана, чи що?.. А як побачив трупи трьох жовнірів, то правда постала переді мною, як жива. Цей страшний чоловік тих убив, а цього повісив і припік, як кат, а сам утік!

– До кордону зі Сілезією недалеко! – зауважив пан Садовський.

Знову запанувала мовчанка.

Будь-яка підозра щодо участі в цьому пана Зброжекa згасла в душі Міллера. А сам випадок вразив його, налякав і наповнив якимось невиразним неспокоєм. Генерал бачив небезпеку, що навколо громадилася, бачив грізні її тіні, проти яких не знав, як воювати. Він відчував, що його оточило якесь кільце негараздів. Перші прояви вже мав перед своїми очима, а далі очікував ще темнішого майбутнього. Опанувало його таке почуття, немовби замешкав у потрісканому будинку, і стеля будь-якої миті може звалитися йому на голову. Невпевненість пригнічувала його нестерпним тягарем, і полководець питав сам себе, до чого має руки прикласти?

Раптом пан Вжещович ляснув себе в чоло.

– Заради Бога! – сказав він. – Ще вчора, як тільки я цього пана Кміцицa побачив, здавалося мені, що я його звідкілясь знаю. Тепер знову бачу перед собою це обличчя, пригадую собі звук його мови. Я мусив його зустріти мигцем і в темряві, увечері, але ніяк не згадаю.

Тут він узявся терти рукою лоба.

– Яка нам із цього користь? – промовив Міллер. – Адже не зліпите, пане графе, гармату, навіть якщо й пригадаєте. І не вдасться воскресити пана Кукліновськогo!

Тут він звернувся до офіцерів:

– Кому воля, панове, за мною на місце випадку!

Всі захотіли їхати, бо всіх проймала цікавість.

Подали коней, і рушили ступом, із генералом на чолі. Наблизившись до стодоли, побачили кількадесятьох польських вершників, розкиданих навколо тієї будівлі на дорозі і в полі.

– Що це за люди? – спитав Міллер пана Зброжека.

– Мабуть, пана Кукліновськогo. Кажу ж вашій гідності, що ця голота просто збожеволіла.

Сказавши це, пан Зброжек кинув до одного з вершників.

– Сюди, сюди! Хутко!

Жовнір під’їхав.

– Зі загону пана Кукліновського?

– Атож.

– А де решта полку?

– Розбіглися. Кажуть, що не хочуть більше воювати проти Ясної Ґури.

– Що він сказав? – перепитав Міллер.

Пан Зброжек пояснив.

– Спитайте його, пане, куди вони подалися? – звелів генерал.

Пан Зброжек витлумачив запитання.

– Невідомо, – відповів жовнір. – Дехто пішов у Сілезію. Інші пообіцяли самому панові Кміцицу служити, бо другого такого полковника немає ні серед поляків, ні серед шведів.

Міллер, коли пан Зброжек знову переклав йому слова жовніра, замислився. Справді, такі люди, яких мав пан Кукліновський, готові були без вагання перейти під команду пана Кміцицa. Але тоді могли стати грізними, якщо не для армії Міллера, то принаймні для його обозу та комунікацій.

Хвиля небезпек громадилася щораз вище навколо зачаклованої фортеці. Панові Зброжеку те ж саме мало спасти на гадку, бо він, немов відповідаючи на думки Міллера, зронив:

– Певна річ, що збурилося в Речі Посполитій. Хай лише такий пан Кміциц гукне, і сотні, тисячі його оточать, особливо після того, що він зробив.

– І що ж він може зробити? – спитав Міллер.

– Ваша гідність, може, захоче пригадати, що цей чоловік до відчаю привів Хованськогo, а Хованський мав, разом із козаками, вшестеро більше людей, ніж ми. Жодна підмога не прийде нам без його дозволу, а він іще понищить садиби та голод на нас чекає. До того ж пан Кміциц може об’єднатися з паном Жеґоцьким і Кулешею. Тоді кілька тисяч шабель матиме під собою. Це небезпечний чоловік і може статися molestissimus5959
  Molestissimus (лат.) – найбільша проблема.


[Закрыть].

– А ви впевнені у своїх жовнірах?

– Більше, ніж у собі самому, – відповів із жорсткою відвертістю пан Зброжек.

– Чому ж більше?

– Бо, щиро кажучи, досить із нас уже цієї облоги!

– Вірю, що вона незабаром закінчиться.

– Тільки запитання: як? Врешті, взяти цю фортецю тепер – така сама поразка, як від неї відступити.

Тим часом вершники під’їхали до стодоли. Міллер зістрибнув із коня, за ним усі офіцери, й увійшли всередину. Пана Кукліновськогo жовніри вже зняли з балки та вкрили килимком, поклавши горілиць на рештках соломи. Три жовнірські тіла лежали на долівці, складені рівно в ряд.

– Вбили ножами, – прошепотів пан Зброжек.

– А пана Кукліновського?

– На панові Кукліновському ран немає, лише бік припекли й обсмалили вуса. Мусив замерзнути або задихнутися, бо свою власну шапку досі в зубах тримає.

– Відслоніть його!

Жовнір підняв ріг килимка і показалося страшне обличчя, набрякле, з вибалушеними очима. На обсмалених рештках висіли бурульки, що з’явилися від подиху, змішавшись із кіптявою вони утворили немов ікла, що стирчали з вуст. Обличчя було таке огидне, що Міллер, звиклий до всіляких жахіть, здригнувся і наказав:

– Запніть швидше! Страхіття! Страхіття!

Понура тиша запанувала в стодолі.

– Навіщо ми сюди приїхали? – сплюнув князь Гессенський. – Тепер я цілий день не торкнуся їжі.

Раптом на Міллера найшло якесь незвичайне роздратування, що майже межувало з безумством. Обличчя йому посиніло, зіниці розширилися, зуби заскреготіли. Оволоділа ним дика жага крові, помститися комусь. Тому, звертаючись до пана Зброжека, він залементував:

– Де той жовнір, котрий бачив, що пан Кукліновський був у стодолі? Давайте його сюди! Мусить бути співучасником!

– Не знаю, чи цей жовнір досі тут, – забелькотів пан Зброжек. – Всі люди пана Кукліновськогo розбіглися, як роз’ярмлені бугаї!

– То знайдіть його! – заревів, як фурія, Міллер.

– То самі, ваша гідносте, й шукайте! – відрубав зопалу пан Зброжек.

І знову жахливий вибух зависнув, немовби на павутині, над головами шведів і поляків. Останні стали тіснити пана Зброжекa, ворушити загрозливо вусиськами і бряжчати шаблями.

Аж тут гомін, відлуння пострілів і тупіт кількох коней почувся назовні і в стодолу вбіг офіцер шведських рейтарів.

– Генерале! – крикнув він. – Вилазка з монастиря. Гірники, котрі ями копали, вибиті всі до ноги! Загін піхоти розпорошений.

– Здуріти можна! – зойкнув Міллер, хапаючись за кучері перуки. – По конях!

За мить уже мчали всі, як вихор, до монастиря, аж клуби снігу сипалися, як град, із-під копит коней.

Кавалерійська сотня пана Садовськогo, під командою його брата, приєдналася до Міллера і скакала на допомогу. Дорогою бачили загони піхоти, перелякані, утікаючі в безладі та переполоху, так занепали вже серця непереможних раніше шведських жовнірів. Покидали навіть шанці, в яких жодна небезпека не загрожувала. Кільканадцятьох розтоптали офіцери, котрі мчали на конях, і рейтари. Дісталися нарешті на стаю від фортеці, але лише для того, щоб на узвозі, освітленому, як на долоні, побачити нападників, котрі щасливо поверталися до монастиря. Співи, радісні вигуки та сміх долинали звідтіля до вух Міллера.

Поодинокі зупинялися навіть і навіть погрожували у бік штабу закривавленими шаблями. Поляки, котрі перебували в стані генерала, впізнали самого пана Замойськогo, котрий особисто верховодив цією вилазкою, а тепер, вздрівши штаб, зупинився і демонстративно махав йому шапкою. Нічого дивного! Він уже почувався в безпеці під захистом фортечних гармат.

Тут же на валах задимилося і залізне птаство куль полетіло зі жахливим свистом в бік офіцерів. Кілька рейтарів захиталися в сідлах і стогін був відповіддю цьому свисту.

– Ми на лінії вогню, відступати! – скомандував пан Садовський.

Пан Зброжек ухопив повіддя Міллерoвогo коня.

– Генерале, ми відступаємо! Тут смерть!

Міллер, немов здерев’янів, не зронив ні слова і дозволив вивести себе з-під вогню. Повернувшись у штаб-квартиру, він зачинився там і весь день не хотів нікого бачити. Роздумував, мабуть, про свою славу Поліоркета.

Тим часом пан Вжещович узяв владу в свої руки і з невгасимою енергією узявся готувати штурм. Насипали нові шанці, солдати лупали далі після гірників скелю, щоб припасувати міни. Гарячковий рух запанував в усьому шведському таборі. Здавалося, що новий дух пройняв нападників або що їм підкріплення прибуло.