Текст книги "Таємний сад"

Автор книги: Френсіс Годґсон Бернет

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 17
Колін впадає в істерику

Невдовзі Марта принесла вечерю. Мері швиденько повечеряла і пішла спати, бо за день добряче натомилася. Вже засинаючи пробурмотіла собі під ніс:

– Зранку ще трохи попрацюю з Дікеном, тоді прийду поснідаю, а тоді… тоді піду навідаю Коліна.

Але виспатися їй не вдалося. Серед ночі дівчинку розбудив пронизливий вереск – вона аж підстрибнула на ліжку. Що це? Хто це? Було чутно, як по коридору бігли слуги, як гупали двері. Мері протерла очі.

– Це Колін, – мовила вона до себе. – Певно, не міг спати, а тепер у нього істерика. Жах! Тепер розумію, про що говорила доглядальниця.

Дівчинка вже не дивувалася, що Коліну дозволяли робити все що завгодно – аби тільки не чути цих криків. Мері затулила вуха, бо їй аж мурашки поповзли по спині.

– Треба щось зробити, – бубоніла вона. – Це годі витримати. Може, піти до нього?

Але далі дівчинка подумала: якщо Колін уже раз її вигнав, то зараз, коли він довів себе до такого стану, тим більше не схоче з нею говорити. Але що робити? Цей вереск здатен будь-кого допровадити до шалу… Врешті Мері розсердилася – вона вже ладна була розірвати хлопця на шматки. Дівчинка зістрибнула з ліжка і тупнула ногою.

– Заткніть йому пельку! – крикнула вона, дивлячись на двері. – Зупиніть його! Інакше я його поб’ю!

Тут вона почула у коридорі чиїсь швидкі кроки. Двері відчинилися і до кімнати вбігла бліда доглядальниця. Зараз їй явно було не до сміху.

– Слухай, у нього істерика, – швидко вимовила вона. – Він так себе довів, що ніхто нічого не може вдіяти. Ходи, дитино, спробуй. Може, хоч тебе він послухає.

– Він вже раз вигнав мене. Не хочу! – відрізала Мері, знов тупнувши ногою.

Дивно, але тепер жінка усміхнулася.

– Знаєш, я вже було подумала, що ти злякалася і сховалася під ковдру, бо такого приступу в нього ще не було, – сказала вона. – Ото піди і добре його висвари – може, тоді прийде до тями. Іншого виходу не бачу. Ходи, дитино, скоренько.

Мері здивувалася, що така здорова жінка прийшла просити у неї допомоги. Але дівчинка сама вже не могла витримувати ці верески, тому швиденько накинула на себе халат і побігла, випередивши доглядальницю. Поки добігла до дверей, то набрала такої злости, що ладна була його не те що висварити, а добряче відлупцювати. Дівчинка увірвалася в кімнату і стала над ліжком. Колін навіть її не побачив: він нестямно вив і товк кулаками подушку, закотивши очі.

– Ану припини!!! Кому сказала!!! – з цілої сили крикнула вона просто йому над вухом. – Негайно припини! Ненавиджу тебе! Всі тебе ненавидять! От зараз підем усі звідси – а ти кричи, кричи, поки не луснеш!!!

Почувши таке, Колін від несподіванки аж підстрибнув і повернувся до неї. Вигляд у хлопця був просто жахливий: від плачу обличчя аж запухло, очі геть почервоніли, він хапав ротом повітря, бо вже ледве дихав. Але Мері була невблаганна.

– Слухай: якщо почую від тебе ще бодай один звук, то також закричу, та так, що тобі вуха позакладає. Зрозумів? – заявила вона, дивлячись йому у вічі.

Хлопець схлипував і лише лупав очима. Він був геть знесилений і весь тремтів.

– Я не можу! – прошепотів він, ковтаючи сльози. – Не можу… не можу!

– Можеш! – вигукнула Мері. – Припини цю істерику, врешті-решт! Ото твоя хвороба – істерика… істерика! – затупотіла ногами.

– У мене… у мене росте горб… я намацав! – ледве вимовив Колін і знову зайшовся плачем.

– Не міг ти нічого намацати! – сердито відтяла йому Мері. – Хай тобі грець, нічого в тебе нема! В тебе – істерика! Істерика, зрозумів?!

Дівчинці сподобалося це слово і вона увесь час його повторювала. Зрештою, вона бачила, що Колін прислухався і потроху вгамовувався.

– Підійдіть сюди, – звернулася вона до доглядальниці. – Підійдіть і покажіть мені його спину!

Доглядальниця, місіс Медлок і Марта стояли при дверях і не зводили з неї очей. Від переляку вони ледве ворушили губами. Доглядальниця виявилася найсміливішою і рушила вперед. Колін знову схлипнув.

– Не знаю, чи він дасть, – вагаючись, проказала вона.

Колін почув це і повернувся до неї спиною.

– П-покажіть їй! Н-нехай побачить! – вимовив жалісливо.

Жінка підняла сорочку хлопця і так тримала, а Мері схилилася і зосереджено взялася обстежувати його худеньку спину. Дівчинка обмацувала кожен хребець, та так поважно, ніби була тим знаменитим лікарем, якого ото викликали з Лондона на огляд пацієнта. Доглядальниця мимовільно усміхнулася і відвернула голову, щоб не побачив Колін. У кімнаті запанувала тиша, лише було чутно схвильоване сапання хлопця. Мері кілька разів промацала спину знизу догори – і врешті тріумфально заявила:

– Я ж казала: нема тут ані горба, ані найменшої ґульки! Тільки лопатки ото стирчать. Певно, їх і намацав. Кажу тобі ще раз: на тобі всі ребра видно, бо худющий як тичка, але ніякого горба ані близько нема! А тепер затям собі: якщо ще раз від тебе таке почую, то розсміюся тобі в лице! Все!

Колін широко відкрив очі. Може, якби він мав із ким поділитися своїм страхом, то не доводив би себе до таких ото станів. Якби поруч була людина, яка б отак, як Мері, чітко пояснила йому, що він сам вигадує собі хвороби, а потім не спить ночами і тому встає розбитий і змучений, то не було б і цих нічних істерик. Але дорослі, серед яких він ріс, або його боялися, як слуги, і робили все, аби тільки не кричав, або приходили подивитися на нього лише тоді, коли хлопець спить – як це взяв за звичку рідний батько. Тому Колін залишався сам-на-сам зі своїми хворобливими фантазіями, які його лякали і знесилювали. І його вибухи плачу лише виявляли це, та ніхто не міг йому зарадити. І тут ця дівчинка, з якою він уперше навчився бавитися, сміятися і жартувати, рішуче заявляє, що він зовсім не такий хворий, як йому ото здається! І хоч Мері говорила доволі сердито й гостро – у її словах хлопець раптом відчув правду. У нього з’явилася надія!

– Гм, я й не знала про горб, – здивовано вимовила доглядальниця. – Мені він ніколи не признавався. Я б йому відразу сказала: спина в нього рівна, нічого там нема, навіть прищика! Хіба що слабка, бо з ліжка не вилазить. Часом навіть на диван не хоче переходити.

Колін хапнув ротом повітря й обернувся до неї.

– Ви… ви певні? – вимовив він, дивлячись їй у вічі.

– Так, сер, – ствердила доглядальниця.

– Ну, зрозумів?! – вигукнула Мері, набравши у груди повітря.

Колін повільно опустився на подушку – і з очей знову потекли сльози. Але ці сльози приносили йому полегшення. Врешті хлопець повернув голову до доглядальниці і з надією спитав:

– Ви… ви думаєте… я зможу… я буду жити? – вимовив він.

І доглядальниця, проста жінка, майже дослівно повторила те, що сказав знаменитий лондонський лікар:

– Сер, якщо ви перестанете себе доводити до істерики, якщо будете виконувати те, що кажуть, і якомога більше часу проводити на свіжому повітрі, то з вами все буде гаразд, я певна.

Колін зм’як. Він поволі обвів поглядом кімнату, ніби вперше її побачив, тоді витягнув руку і простягнув Мері. Дівчинка підняла очі – і потиснула її. Вони помирилися.

– Мері… я… я піду з тобою гуляти, якщо… – тут Колін вчасно спам’ятався, бо хотів сказати «…якщо знайдеш потаємний сад», і завершив: —…якщо Дікен забере мене звідси на візку. Я так хочу побачити Дікена, і лисеня, і ворону…

Доглядальниця перестелила ліжко, поправила подушку, тоді принесла гарячого бульйону для Коліна і для Мері. Діти зі смаком його випили, бо після всіх подій в обох прокинувся голод. Місіс Медлок і Марта, побачивши, що в кімнаті нарешті настав спокій, тихенько вислизнули у коридор. Доглядальниця також радо пішла б за ними. Молоду жінку змагав сон – вона раз-у-раз позіхала, позираючи на Мері. Дівчинка тим часом присунула кріселко ближче до ліжка і гладила Коліна по руці.

– Йти спати, дитино, – сказала їй доглядальниця. – Сподіваюся, він скоро засне, тоді і я ляжу в сусідній кімнаті. Йди.

Мері нахилилася над Коліном.

– Хочеш, заспіваю тобі колискову, якої навчилася від няні? – пошепки спитала вона.

Хлопець легенько стиснув її долоню.

– Заспівай, будь ласка! – попрохав він. – Тоді я відразу засну.

– Я його заколишу, – звернулася Мері до доглядальниці. – Можете йти, якщо хочете.

– Добре, – втішилася та, – але якщо за пів години він не засне, то покличеш мене.

– Гаразд, – відказала Мері.

Як тільки доглядальниця зачинила за собою двері, Колін сказав Мері:

– Ти знаєш, я мало не обмовився, але вчасно спинився. Слухай, я вже геть засинаю, але хочу спитати… Ти казала, що маєш цікаві новини. Може… може, ти знайшла потаємний сад? – з надією вимовив він.

Мері глянула на його худеньке личко, червоні запухлі очі – і її серце геть розтануло.

– Так, здається, я знаю, як туди потрапити, – проказала вона. – Спи, а завтра тобі все розкажу.

Колін аж затремтів від хвилювання.

– Ох, Мері, Мері! – вимовив він. – Я відчуваю: коли потраплю туди, то житиму довго-довго! А може, замість колискової, опишеш мені, як ти його уявляєш? Пам’ятаєш, як тоді, коли мене знайшла? Тоді я відразу засну.

– Добре, – відповіла Мері. – Заплющ очі.

І Мері тихенько розповідала, погладжуючи його по руці:

– Певно, там усе зазеленіло… зацвіли підсніжники, крокуси, нарциси… і сад ожив… бо ж весна, весна… Малинівка знайшла собі пару… і будує гніздо… А скоро зацвітуть яблуні… і сливи… і персики… і троянди… Їх буде багато-багато… ціле море… море квітів… Уявляєш? – спитала вона, зазираючи йому в очі.

Та Колін вже спав.

Розділ 18
«Не тре' марнувати часу!»

Після тієї бурхливої ночі Мері не змогла прийти вдосвіта у сад, як домовлялася з Дікеном. Дівчинка проспала. Прокинулася лише коли Марта принесла сніданок. Від неї Мері довідалася, що у Коліна зранку з’явилася гарячка.

– Бо ті істерики все ся тим закінчують, – похитала головою дівчина. – Як ото вимотав себе дорешти, то хіба може бути інакше?

Почувши це, Мері відклала ложку.

– Гм, а ти його як миленького втихомирила. Тілько дивився тобі в рот. То ж тре’! Я ще такого не бачила. Ми вже так ся бояли, так ся бояли… А ти прийшла і відразу дала з ним раду. Знаєш, наша мама все каже: як дітям нічо’ не дозволяти – зле, а як все дозволяти – ще гірше. А ти його причарувала, не інакше! Він просто пропадає за тобою. Слухай, як я ото виходила від нього, він каже: «Марто, будь ласка, попроси Мері, щоб вона до мене прийшла, добре?» Чуєш? «Будь ласка» і «попроси»! Та він зроду нікого не просив, тільки кричав і наказував! То що, підеш? – спитала далі Марта.

– Не знаю, взагалі я збиралася бігти до Дікена, – завагалася Мері. – Ні, спочатку таки піду до Коліна і скажу йому… я знаю, що йому сказати, – раптом пожвавилась дівчинка.

Мері вдяглася і пішла до хлопця. Колін лежав у ліжку, блідий, знесилений, тільки очі світилися. Побачивши, що Мері вбрана у пальтечко і капелюшок, він лише сумно зітхнув, а вголос сказав:

– Знаєш, я дуже тішуся, що ти прийшла, справді. У мене так болить голова, і все тіло ниє. А ти… ти кудись зібралася?

Мері підійшла ближче і схилилася над ліжком.

– Коліне, я довго не буду, – спокійно сказала вона. – Зараз іду до Дікена – він від ранку чекає, але скоро повернуся. Коліне, зрозумій: це… це пов’язано з потаємним садом.

Обличчя хлопця вмить проясніло, навіть з’явився легкий рум’янець.

– Ох, невже?! – вигукнув він. – Слухай, він мені цілу ніч снився, наш сад. Ти розповідала, що там, певно, все зазеленіло, і мені снилося, ніби стою посеред саду… листя шелестить… пташки співають… Гаразд, я лежатиму й уявлятиму собі, що там діється, а ти біжи.

Через п’ять хвилин Мері вже була у саду з Дікеном. Лисеня і ворона, звісно, крутилися побіч, але на цей раз хлопець привів зі собою іще двох приручених білок.

– Нині зрана я приїхав на поні, – сказав він. – То файний молодий жеребець… називає’ся Брикса. А тих ото двох приніс у кишенях. Ота ся називає Гострозубка, а ота – Вуханька.

Лишень білки почули свої імена, відразу стрибнули хлопцеві на плечі: Гострозубка на праве, а Вуханька на ліве.

Мері і Дікен сіли під деревом, лисеня скрутилося калачиком побіч, Смолька вмостилася на гілці, а Гострозубка і Вуханька крутилися біля Мері – обнюхували, знайомилися. Мері ще якусь мить з цікавістю спостерігала за звірятами, а тоді стала розповідати Дікенові, що відбулося в будинку після того, як вони попрощалися, і чому не змогла прийти у сад зранку. Дікен широко відкрив очі і стурбовано нахмурився. Дівчинка бачила, що йому страшенно шкода Коліна. Коли Мері закінчила, хлопець підняв голову, поглянув на небо і схвильовано вимовив:

– Диви, Мері, ми ту’ собі сидимо і чуєм, як пташки співають, дивимся, як листочки ся розпускають… Як приходить весна, то здає’ся, ніби цілий світ оживає. А як воно все пахне! – глибоко втягнув своїм кирпатим носом повітря. – А той, бідака, лежить закритий у кімнаті і світа Божого не бачить. Ото і лізуть в голову всякі страхіття, ото і кричить ночами. А якби ми ’го сюди витягли… най подиви’ся, най послухає, подихає повітрям, най погріє’ся на соненьку, то і страхи десь ся подінуть. Слухай, Мері, нам не тре’ марнувати часу. Тре’ вже за то ся брати.

Коли Дікен хвилювався або чимсь дуже захоплювався, то у нього сильніше пробивалася йоркширська говірка. Взагалі він намагався слідкувати за своєю мовою, щоб Мері могла ліпше його розуміти. Проте дівчинці так сподобалася Дікенова говірка, що вона і сама перейшла на неї.

– Ая’, мусим ся спішити, – серйозно вимовила дівчинка, хитнувши головою. Це означало: «Так, звісно, нам треба поспішати».

Дікен широко усміхнувся: ще б пак, ця маленька панянка намагається говорити по-йоркширському! Хлопець відвернувся, аби не збити Мері з думки.

– Зара’ я тобі скажу, що нам тре’ зробити, – вела вона далі. – Ти дуже ся сподобав Колінові. Він х’тів тебе зобачити, а ще х’тів ся запізнати зі Смолькою і Капітаном. Як ся верну до нього, то спитаю, чи можна, аби ти прийшов вже взавтра зрана… і привів своїх звірят… І тоді… як ту’ вже все зазеленіє і зачне цвісти… то візьмем його у візок і вивезем надвір… і все йому ту’ покажем.

Мері аж запишалася. Так багато вона ще ніколи не говорила по-йоркширському. Тепер, коли вона завершила, Дікен дав собі волю й усміхнувся від вуха до вуха.

– Дуже файно в тебе виходить, справді. Знаєш що? Поговори троха по-йоркширськи з Коліном – то його напевно розвеселить. А як він ся посміє, то його ніяка хвороба не годна буде взяти, то я тобі кажу, – весело промовив Дікен. – Наша мама все каже: як хто сміє’ся бодай пів години на день, то такому ані тиф не страшний.

– Ну, то я вже нині з ним побалакаю, – засміялася у відповідь Мері.

Дівчинка не дуже хотіла повертатися в будинок – у саду було так гарно, а тут іще білки її обступили, мовби не бажаючи відпускати: Гострозубка вчепилася за поділ плаття, а Вуханька стала на задніх лапках і не давала пройти. Але ж її чекав Колін… Мері ще раз обвела поглядом сад, попрощалася з Дікеном і попрямувала до хвіртки.

Тільки-но вона увійшла до кімнати, Колін втягнув носом повітря – зовсім так само, як Дікен.

– Чим ти пахнеш? – здивовано спитав хлопець. – Що це за пахощі? Вони якісь такі… прохолодні… і п’янкі нараз.

– То запах пустища, і трави, і квітів, – усміхнулася Мері. – Я сиділа під деревом – разом з Дікеном, і Капітаном, і Смолькою, і Гострозубкою, і Вуханькою, ото пальтечко і пахне. Знаєш, як соненько пригріє, то надворі так ся робить файно, все цвіте, все пахне.

Колін здивовано глянув на неї, а тоді засміявся.

– Ого, як ти говориш! Я ще такого від тебе не чув, – вимовив крізь сміх.

– То я з тобою по-йоркширському балакаю, – з гордощами пояснила Мері. – Ну певно, я ще не потрафлю так файно говорити, як Дікен і Марта, але, видиш, троха пробую. Тілько не кажи, що не розумієш! Ти ж сам йоркширець, ту’ народжений! Ох, диви, і ані дрібки сорому, тілько ся сміє!

І вони обоє так зареготали, що їх було чутно на цілий коридор. Місіс Медлок вирішила перевірити, що там у них коїться. Але як тільки прочинила двері, її зустрів новий вибух сміху, і вона розгублено позадкувала у коридор.

– Та-ак! – вражено протягнула жінка. – Якби мені хто сказав – не повірила би! – і повернулася до себе.

А діти не могли наговоритися. Спершу Мері розповіла Коліну про Капітана і Смольку, потім додала, що на цей раз Дікен приніс у кишенях ще Гострозубку і Вуханьку, а далі описала, як вона знайомилася з коником Бриксою:

– Знаєш, Брикса чекав у ліску за маєтком – він там собі пасся. Дікен взяв мене зі собою, щоб я його побачила. То от скажу тобі: дарма, що Брикса маленький – він такий міцний, що ого-го! А грива в нього така буйна, що аж нависає на очі. Він собі пасся, бо з трави бере силу – так каже Дікен, а коли тільки зачув його, то підняв голову і радісно заіржав. Слухай, що було далі: Брикса підбіг до Дікена і поклав йому голову на плече. Дікен погладив його і щось прошепотів йому на вухо. І тоді – не повіриш! – Брикса подав мені переднє копито! То він так вітався. А потім ще тицьнувся мордочкою мені у щоку, уявляєш?!

Колін слухав як заворожений.

– А він справді розуміє все, що йому каже Дікен? – захоплено спитав він.

– Аякже, я сама бачила, – впевнено заявила Мері. – Знаєш, Дікен каже, що коли когось любиш, то й будеш його розуміти.

Колін замовк і перевів погляд на стелю. Мері бачила: хлопець про щось думає.

– Я так хотів би подружитися зі звірятами, – врешті промовив він. – У мене зовсім нема друзів. Ні серед звірят, ні серед людей. Зрештою, я не люблю людей.

– А я? Хоч зі мною ти дружиш? – усміхнулася Мері.

– З тобою – звісно, – відповів він. – Дивно, але ти мені відразу сподобалася.

– Може, тому, що я така сама вперта? – весело глянула на нього Мері. – Мені це Бен Везерстаф казав: мовляв, яке їхало, таке здибало – про себе і про мене. А ти також на нього схожий, коли набурмосений. Ото трійця дібралася! – зареготала дівчинка. – Але ні, я вже не така злюка, відколи подружилася з малинівкою і Дікеном, – додала наостанок.

– То ти також нікого не любила? – підвівся на подушці Колін.

– Яке там любила: я всім суперечила, стояла на своєму, а в Індії навіть могла ляпасів надавати слугам, – чесно відповіла Мері. – Знаєш, якби я тут не зустріла старого Бена, малинівку і Дікена, то й тобі б від мене перепало – це я тобі кажу!

Колін узяв дівчинку за руку.

– Мері, ти вже вибач мені, що тоді накричав на тебе, і що Дікена хотів прогнати, – тихо вимовив хлопець. – Тоді я розсердився, бо ти сказала, що він подібний на ангела. Але… але, може, він такий і є.

– Та облиш. Я сказала так, щоб тобі допекти, – визнала Мері. – Дікен – зовсім не ангел. Він – такий, як ми всі. А ще в нього кирпатий ніс, і сміється він від вуха до вуха, та й одежа латана-перелатана, і говорить по-йоркширськи. Хоча, знаєш, – додала вона, задумавшись на хвильку, – якби існував якийсь Йоркширський ангел… ангел Мізельського пустища… то він би так само мусив знати все, що тут росте, і знав би всі пташині мови, і дружив би зі звірятами… як Дікен… Думаю, вони б подружилися, цей Мізельський ангел і Дікен. Бо він добрий.

– Мері, я дуже хочу його побачити, – прохально вимовив Колін. – Дуже-дуже.

– Справді? – весело перепитала Мері. – Ну що ж, чудово, бо… бо…

Мері вирішила, що настав час йому сказати. Колін також відчув: зараз відбудеться щось важливе.

– Бо що? – вигукнув схвильовано.

Мері теж захвилювалася. Вона встала зі свого стільця, схилилася над ліжком і схопила хлопця за обидві руки.

– Коліне, чи можу тобі довіритися? Дікенові довіряють пташки, то і я йому довіряю. Але тобі… чи можна? – дуже серйозно допитувалася вона.

Колін одними губами прошепотів:

– Так… звісно!

– Тоді слухай: завтра зранку до тебе прийде Дікен. Разом зі звірятами.

– Ой! – захоплено скрикнув Колін.

– Але це ще не все, – вела далі Мері. Вона аж зблідла від хвилювання. – Я знаю, де хвіртка. Я знайшла її – під плющем.

Колінові просто забракло дихання, аби виразити всі свої почуття. Хлопець хотів було з цілої сили заволати «Уррра! Уррра! Уррра!», але що сили тої у нього було небагацько, то він широко відкрив очі, хапнув повітря – і мало не захлипав від щастя.

– Ой, Мері, Мері! – ледве вимовив він. – І я його побачу? І зможу увійти в сад? Хоч би я дожив! – проказав наостанок, вчепившись у її руку.

– Коліне, облиш! – суворо відказала йому Мері. – Не говори дурниць! Звичайно, ти житимеш і потрапиш до саду! Заспокойся!

Її суворий тон умить привів Коліна до тями. Хлопець сів на ліжку і сам зі себе розсміявся. А Мері знову стала розповідати йому про сад – тільки вже не про те, як він може виглядати, а який він є насправді. І Колін слухав роззявивши рота, забувши про погане самопочуття.

– То він зовсім такий, як ти його уявляла, – вимовив він врешті. – Ти так розповідаєш, ніби справді вже там була – і я також ніби бачу його з твоїх описів. Пам’ятаєш, я відразу тобі це казав, коли ти вперше мені розповіла про нього.

Мері завагалася, а тоді таки наважилася сказати правду.

– Коліне, я його бачила… я була там, – промовила вона. – Знайшла ключ і зайшла туди… ще кілька тижнів тому. Але боялася тобі признатися… боялася, бо не знала, чи можна тобі довіряти… не була певна!