Текст книги "Таємний сад"

Автор книги: Френсіс Годґсон Бернет

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Френсіс Годґсон Бернет
ТАЄМНИЙ САД

Таємний сад, маленькі принцеси і старі лорди,
або
Ці дивні світи Френсіс Бернет

Якщо ти пильнуватимеш троянду, хлопче, -

Чортополох там місця не знайде.

Френсіс Еліза Годґсон народилася 24 листопада 1849 року у Манчестері (Англія). Вона була третьою дитиною у сім’ї Елізи Бунд та Едвіна Годґсона, власника мануфактурної крамниці. Френсіс не виповнилося і чотирьох років, коли батько помер. Це завдало удару по добробуті сім’ї. До цього додалася економічна криза, яка у тому часі опанувала Манчестер. Мати якийсь час іще намагалася провадити крамницю сама, проте згодом прийняла запрошення свого брата, який мешкав у містечку Ноксвіл (штат Тенесі) і 1865 року разом з дітьми виїхала до Америки.

З дитинства Френсіс володіла здатністю розповідати розмаїті історії. Згодом вона стала їх записувати. Від 1868 року оповідання Френсіс Годґсон стали з’являтися друком у жіночих журналах. Молода письменниця відразу здобула читацькі симпатії. По смерті матері Френсіс фактично перебрала на себе утримання сім’ї: її гонорари стали основним джерелом існування для п’ятьох її братів і сестер.

У вересні 1873 року Френсіс виходить заміж за Свена Бернета. У них народилося двоє синів – Лайонел і Вівіян. Синів із матір’ю поєднувало цілковите розуміння. Тому страшним ударом для Френсіс стала несподівана смерть старшого, Лайонела. Хлопець згорів від гострої форми туберкульозу, коли йому було п’ятнадцять років.

У 1886 році з’явилася друком її перша повість для дітей «Маленький лорд Фонтлерой». Книга принесла нову популярність письменниці. Далі на підставі повісті було написано п’єсу, яку й поставили у театрі. Вистава тішилася величезним успіхом. Це й поклало початок новому напрямку творчости Френсіс Бернет.

Справді, історія Седрика Ерола, маленького американського хлопчика, який повинен успадкувати титул від свого діда, англійського лорда, знайшла відгук у серцях багатьох читачів і глядачів.

Після смерти батька і старших братів, дід забирає Седрика до себе в Англію. Проте робить він це зовсім не з любови до внука, а лишень тому, що йому потрібен спадкоємець титула. Мало того, головною умовою своєї опіки над внуком сер Доринкорт ставить розлуку з матір’ю, оскільки, на його переконання, ця проста американка не гідна виховувати справжнього лорда. Себто для вельможного діда хлопчик є лише власністю, на яку потрібно «наліпити» титул.

Змушена з цим погодитися, мати Седрика, проте, жодним словом не підважила авторитету сера Доринкорта перед сином. Навпаки, вона переконує хлопця, що його дід – найкраща і найдобріша людина у світі…

З таким переконанням Седрик постає перед дідусем. І саме ця дитяча щирість поволі змінює зачерствіле серце старого графа. Крок за кроком у «нечистородному» американському хлопчикові, якому мусить передати титул, оскільки «кращих» спадкоємців у нього немає, граф відкриває свого рідного внука. Отак на схилі літ сер Доринкорт відкрив у собі вміння любити…

Властиво, усі «дитячі» повісті Френсіс Бернет є справжньою школою любови – і то не лише для дітей і підлітків, але й для дорослих. Діти у її книгах долають непростий шлях і відкривають для себе зовсім недитячі істини про те, що світ можна змінити лише змінивши себе, своє серце. Іншого способу не існує.

Такими темами і сюжетами пронизані також «Маленька принцеса» (1905) і «Таємний сад» (1911). Героїні обох книг, юні дівчатка, кожна по-своєму, обстоюють чи змінюють свій внутрішній світ.

Маленька Сара Кру не є принцесою з походження, проте ця гра допомагає їй не опускатися нижче від певного рівня, який дівчинка сама собі встановила. У такий спосіб Сара доводить: шляхетність – це зовсім не обов’язково герби і титули. Шляхетність – це внутрішня гідність на кожному кроці, у кожній ситуації, а особливо тоді, коли, здається, усе на світі спрямовано на те, аби тебе тієї гідности позбавити.

Натомість Мері Ленокс із «Таємного саду» спершу з’являється перед нами як свавільне розпещене створіння, яке не любить ні себе, ні світ довкола себе. Проте, подібно до старого графа Доринкорта, Мері відкрила у собі здатність радіти, сміятися, захоплюватися і любити. А почалося усе із співчуття до покинутого саду…

Переміна Мері заторкнула не лише її саму, але й тих, котрі її оточували. Передусім двоюрідного брата Коліна Крейвена, спершу як дві краплі води схожого на неї: пихатого, неґречного, себелюбного – а згодом і дядька, містера Арчибалда, котрий упродовж довгих років волів утікати від власного горя, занедбавши себе, родовий маєток і рідного сина.

Ось так Френсіс Бернет, немов добра чарівниця, пропонує своїм читачам зробити перший крок, тоді другий, тоді третій – і переконатися, що змінилися не лише ми самі, але і цілий світ довкола заграв новими барвами.

Повісті Френсіс Бернет уже давно увійшли до класики юнацької літератури. Вони перекладені багатьма мовами світу, за їх мотивами створено театральні вистави, їх неодноразово екранізували. Зокрема, у 1993 році фільм на основі «Таємного саду» зняла відома польська кінорежисерка Аґнєшка Голанд.

Зараз ця цікава і добра історія про пригоди у таємному саду приходить і до українського читача. Вперше.

Наталка РИМСЬКА

ТАЄМНИЙ САД

Розділ 1
Сама в бунґалі

Коли Мері Ленокс приїхала до Мізелтвейту – маєтку свого дядька, де вона тепер мала жити, – то всім, хто її у той момент побачив, було зрозуміло: їй тут усе не подобається! І це була щира правда. Уявіть лишень худорляве насуплене дівча, хворобливе й неприступне на вигляд, з ріденьким русявим волоссячком та безживним восковим личком – оце і була Мері.

Перед тим як потрапити сюди, дівчинка жила в Індії – там вона народилася і виросла. Правда, з перших днів життя її переслідувала одна хвороба за другою – звідси цей нездоровий колір обличчя.

Батько Мері працював в англійському колоніяльному уряді. Чоловік сам частенько слабував, а поза тим завжди мав купу справ, тому донькою не займався. А ось мати малої була дуже жвава і вродлива жінка, та її цікавили лише вечірки, розваги і товариство галантних молодих чоловіків. Ця красуня зовсім не хотіла дитини, і коли народилася Мері, всю турботу про неї мати переклала на няню-індуску. Няні (яку в Індії називають Ая) дали зрозуміти: якщо вона хоче догодити мем Сагіб, тобто білій пані, то має тримати дитину якомога далі від її очей. Отож дитину відразу й забрали від матері. Зрештою, дівчинка росла, почала ходити, та нею і далі ніхто не цікавився. Дитина росла слабосилою, бо часто хворіла. Насправді Мері і не знала нікого з рідних: від перших днів вона бачила перед собою лише смагляве обличчя Аї та інших слуг-індусів.

Оскільки слуги добре пам’ятали, що мем Сагіб дуже розсердив би дитячий плач чи крик, то завжди у всьому потурали малій господині: дитина робила все що хотіла. Отож коли дівчинка мала заледве шість років, то з неї вже стала така мала деспотка й егоїстка, що другої такої ще треба було пошукати. Молода гувернантка, яку запросили зі самої Англії, щоб навчила Мері читати і писати, просто не витримала з нею і за три місяці поїхала назад. Потім приїжджали й інші гувернантки, але вони тікали ще швидше, ніж перша. Якби ото Мері сама не захотіла навчитися читати, то так і лишилася б неписьменною, бо змусити її ніхто б не зміг.

Тоді, коли це сталося, Мері було вже дев’ять років. Зранку вона прокинулася у поганому настрої – цілу ніч стояла жахлива спека, – і побачила, що при ліжку на неї чекає не Ая, а якась інша служниця. Від цього дівчинка ще більше впала у гнів.

– Ти чого прийшла? – накинулася вона на жінку. – Я не хочу тебе. Піди і скажи, щоб прийшла моя Ая.

Жінка геть перелякалася і затинаючись вимовила, що Ая прийти не зможе. Тоді розлючена Мері зірвалася з ліжка і давай бити та штурхати служницю. Бідолашна не знала куди подітися і лише покірно повторювала, що Ая ніяк не могла прийти до міс Сагіб (білої панянки).

Той ранок видався геть незвичний. Все йшло не так, як треба. Зі слуг не було майже нікого, ну а ті, котрих Мері встигла побачити, прошмигували ніби покрадьки, а в очах у них світився страх. Проте їй ніхто нічого не казав. Ая так і не з’явилася. Отож від самого ранку Мері залишилася геть сама. Врешті вона пішла у сад і стала там бавитися під деревом, що росло побіч веранди. Дівчинка нагорнула купку землі і прибрала її яскраво-червоними квітами гібіскуса, ніби це її клумба. Водночас її все більше розбирала злість, тому Мері увесь час бурмотіла собі під ніс те, що скаже Саїді, хай тільки та натрапить їй на очі:

– Свиня! Свиня! Свинюка! – повторювала вона, бо добре знала, що для індуса це найбільша на світі образа, коли його називають свинею.

Тут Мері почула, що на веранду вийшла її мати. Разом з нею був вродливий молодий офіцер. Вони стояли на веранді і розмовляли стишеним тоном. Мері колись уже чула, що той молодик нещодавно приїхав сюди з Англії. Дівчинка ковзнула по ньому поглядом, а далі взялася розглядати свою маму. Мері-бо так рідко її бачила, що, як і слуги, про себе називала її не інакше як мем Сагіб. Дівчинці дуже подобалося, як мама вдягалася. У неї завжди були такі чудові плаття з найлегших тканин, а на них повно мережив. Хвилі шовковистого волосся спадали жінці на плечі, на миловидному обличчі виділялися великі жваві очі і маленький кирпатий носик.

Цього разу мама також була вбрана дуже вишукано, проте вигляд її свідчив, що жінка страшенно налякана. Вона з тривогою дивилася на молодика.

– Невже все так погано? Невже нічого не можна зробити? – почула Мері її питання.

– Це жахливо, – схвильовано відповів молодик, – жахливо, місіс Ленокс. Ви ще два тижні тому мали виїхати в гори.

Мем Сагіб заламала руки.

– Ох, знаю! – вигукнула вона. – От, отримала запрошення на ту вечерю, тому й залишилася. Яка ж я була дурна!

У цю мить з хатинки, де жили слуги, долинув страшний стогін. Жінка схопила офіцера за руку. У Мері мурашки поповзли по спині. А стогони не вгавали.

– Що це? Що це? – налякано вимовила місіс Ленокс.

– Хтось помер, – відповів молодий офіцер і похитав головою. – Місіс Ленокс, ви не казали, що епідемія вже добралася до ваших слуг.

– Я сама не знала! – скрикнула у відчаї мем Сагіб. – Ходім! Ходім! – і жінка потягла офіцера в дім.

Після того, що вона почула, до Мері дійшло, що діялося довкола. В околиці поширилася страшна епідемія холери і люди гинули як мухи. Тієї ночі захворіла також її Ая – і за кілька годин померла. Саме тому слуги у хатинці залементували від страху. До кінця дня померло ще троє індусів, решта впали в паніку. А холера тим часом косила людей по всіх бунґалах.

У тому безладі і хаосі Мері просто забилася у свою кімнату. Всі про неї забули. Ніхто не заходив до неї, ніхто не кликав. Дівчинка не бачила, що діється довкола. Мері спершу плакала, потім засинала і спала. Все, що їй було відомо – що люди хворіють і вмирають. Про це свідчили страшні крики, що раз-у-раз долинали до неї.

Врешті дівчинка таки наважилася і вибралася з кімнати. Вона пішла у їдальню, бо хотіла їсти. Там все було розкидано, ніби люди ото у поспіху розбіглися, навіть не скінчивши обідати. Дівчинка з’їла трохи фруктів і печива, тоді захотіла пити і підсунула до себе найближчу наповнену склянку. Там було вино, але Мері цього не знала, бо смакувало воно як солодкий виноградний сік. Вона випила все, а тоді їй дуже захотілося спати. Дівчинка ледве добралася до своєї кімнати, зачинила за собою двері, лягла в ліжко і міцно заснула.

Прокинулася вже зранку. У бунґалі панувала тиша. Не чутно було ані звуку. Мері такого не пам’ятала: у них-бо завжди було повно людей. Дівчинка подумала, що слуги ще сплять. Мері лежала в ліжку і дивилася на стелю. Цікаво, хто тепер буде її новою нянею, коли Саїда померла? Може, нова няня знатиме якісь нові казки, бо ті, які їй розповідала няня Саїда, Мері вже давно набридли.

Річ у тім, що міс Ленокс не надто переймалася смертю своєї доглядальниці: дівчинка ні до кого не виявляла співчуття. Турботи і страждання інших людей анітрішки її не зворушували. Стогони і крики її лише налякали, а ще Мері була розгнівана, бо зранку до неї знову ніхто не прийшов. Здавалося, всім було байдуже, що вона ото сама тут чекає. Справді: у паніці ніхто не згадав, що у будинку ще є маленька дівчинка. Коли на людей падає така страшна пошесть, то за страхом вони не тямлять нікого і нічого: єдина думка – як урятуватися самим. Та гаразд, якщо уже не чути жодних криків, значить, холера відступила, більше ніхто не хворіє – врешті хтось напевно про неї згадає і прийде сюди.

Та час минав, а ніхто так і не з’являвся. Раптом Мері почула якийсь шурхіт на циновці. Вона глянула вниз і побачила маленьку змійку з блискучими мов намистинки очима. Мері не злякалася, бо знала, що ця змійка неотруйна і не вжалить її. Зрештою, виглядало, що та заблукала і намагається знайти звідси вихід. Наступної миті змійка справді напіткала щілинку при дверях і вислизнула з кімнати.

– Як тут дивно, і зовсім тихо, – сказала собі дівчинка. – Здається, ніби у бунґалі нікого не залишилося, тільки я та змійка.

І тут вона почула кроки – спершу на подвір’ї, а далі на веранді. Далі долинули низькі чоловічі голоси. Чоловіки увійшли в бунґало, однак ніхто не вийшов їм назустріч, ніхто не привітався. Було чутно, як вони обходили всі кімнати, але нікого не знайшли.

– Напевно, ніхто не вижив, – сумно вимовив один із них. – Який жах! Така була гарна жінка! Думаю, дитина також померла. Я чув, що у них була дитина. Правда, ніхто її не бачив.

Мері зістрибнула з ліжка і стала посеред кімнати, бо вже зголодніла і була роздратована, що до неї ніхто не прийшов. Тут двері відчинилися і на порозі з’явилося двоє офіцерів. Одного з них – отого високого і кремезного полковника – дівчинка знала: він колись приходив до її батька. Полковник був стомлений і стурбований, проте як тільки її уздрів, то від несподіванки аж відсахнувся.

– Барні! – скрикнув він. – Та тут дитина! Дитина, сама! У такому страшному місці! Слава Богу, вона жива! Ти хто?

– Я – Мері Ленокс, – сердито відтяла дівчинка. Її дуже вразило, що полковник назвав бунґало її батьків «страшним місцем». – Всі захворіли на холеру, а я хотіла спати і заснула. Тільки тепер прокинулася. Чому ніхто не прийшов до мене?

– Це та дівчинка! – вигукнув полковник, звертаючись до супутника. – Про неї просто забули!

– Чому це про мене забули? – спитала Мері, тупнувши ногою від образи. – Чому?

Молодий офіцер, що мав на ім’я Барні, сумно подивився на неї і часто закліпав очима. Мері здалося, що він хотів так приховати сльози.

– Бідолашна! – вимовив він. – Тут нема ні одної живої душі – хто ж міг прийти до тебе?

Ось так Мері довідалася, що у неї більше немає ні батька, ні матері: вони захворіли на холеру і померли цієї ночі, коли вона міцно спала. Зранку їх уже встигли поховати. Слуги-індуси, – тих кілька, що залишилися живими, – в паніці розбіглися, залишивши дім напризволяще. Ніхто з них навіть не згадав про маленьку міс Сагіб. Ось чому тут було так тихо: окрім неї та тієї маленької змійки, у цілому бунґалі не залишилося ні душі.

Розділ 2
А-міс-Мері-вічно-проти

Це правда, що Мері вважала свою матір дуже гарною і любила підглядати за нею, як ото тоді на веранді. Та насправді вона дуже мало її знала, тому не дивно, що дівчинка ані не відчувала до неї любови, ані не сумувала, коли та померла. А взагалі Мері звикла думати передовсім про себе. Якби вона була трохи старша, то те, що залишилася сиротою, мало би неабияк її стурбувати. Але, по-перше, Мері була ще маленька, по-друге – хоча про неї не піклувалися батьки, то довкола завжди були слуги, які виконували все, що вона хотіла, тож дівчинка собі гадала, що так буде завжди. Єдине, що її зараз цікавило, то це куди вона потрапить і чи зможе далі робити усе, що їй заманеться, як це було з Аєю та іншими слугами у їхньому домі.

Спершу дівчинку перевезли у дім місцевого англійського священика. Але їй тут усе не подобалося. Пастор був бідний і мав п’ятеро галасливих дітей, які постійно гасали по цілому бунґалі і видирали одне в одного з рук забавки. Мері зневажала їхнє стареньке вбрання, їхнє скромне бунґало і з усіма трималася настільки зверхньо, що вже на другий день ніхто не хотів з нею бавитися. Крім того, діти вигадали для неї прізвисько. Це дуже розлютило Мері.

Прізвисько придумав Безил – так звали синьоокого хлопчика з кирпатим носиком. Мері його просто зненавиділа. Вона саме бавилася під деревом, як у той день, коли довідалася про холеру: насипала купками землю і робила поміж ними стежки, як у квітниках. Безил підійшов і став над нею, а тоді заговорив:

– Ліпше насип каміння – будуть такі собі гірки, – сказав хлопець. – Ось тут, посередині, – і він нахилився, щоб показати.

– Ану забирайся звідси! – скрикнула Мері. – Я не хочу бавитися з хлопцями. Забирайся!

На якусь мить Безил розсердився, а тоді взявся її дражнити – так, як вмів це робити зі своїми сестрами. Він пустився в танок, корчив міни, виспівував і реготав:

 
А міс Мері вічно проти!
І що росте в саду її?
Будяк лиш, кукіль та осоти,
І повно скрізь тут кропиви.
 

Це почули інші діти і радо підхопили. Що більше дратувалася Мері, то завзятіше вони виспівували оту дражнилку. Після цього її називали не інакше як «А-міс-Мері-вічно-проти» – і в очі, і поза очі.

– Скоро ти поїдеш від нас, – врешті сказав їй Безил, – то буде в кінці тижня. Ми всі дуже тішимося.

– Я також, – відрізала Мері. – Де я буду жити?

– Вона навіть не знає де! – презирливо кинув Безил. – В Англії, де ж іще. Там живе наша бабуся. Моя сестра Мейбл їздила до неї минулого року. Але ти поїдеш не до бабусі. У тебе бабусі нема. Ти поїдеш до свого дядька. Він називається містер Арчибалд Крейвен.

– Я нічого про нього не знаю, – відказала Мері.

– Певно, що не знаєш, – не вгавав Безил. – Ти взагалі нічого не знаєш. Всі дівчата такі. А я ось чув: тато з мамою говорили про твого дядька. Він живе у великому старезному будинку на селі. Туди ніхто навіть близько не підходить. Твій дядько такий злий, що нікого не підпускає до свого маєтку, але хто би до нього йшов? У нього горб, він страшний!

– Я тобі не вірю! – вигукнула Мері й обернулася до нього спиною, а тоді затулила пальцями вуха, не бажаючи більше нічого чути.

Але потім вона ще довго обдумувала те, що сказав Безил. А ввечері місіс Кровфорд, дружина пастора, повідомила, що через кілька днів Мері попливе до Англії до свого дядька, містера Арчибалда Крейвена, який живе у Мізелтвейтському маєтку. Дівчинка сприйняла звістку із позірною байдужістю, намагаючись не видати своїх почуттів. Місіс Кровфорд спробувала було її поцілувати, та дівчинка відвернулася. Містер Кровфорд лише легенько поплескав її по плечі, але й це не змінило виразу обличчя Мері.

– Вона така негарна, – із жалем вимовила місіс Кровфорд, коли Мері пішла. – Її мати була напрочуд вродлива жінка і мала чудові манери, а ось Мері все робить навпаки. Діти навіть прозивають її «А-міс-Мері-вічно-проти». Звісно, це не дуже гарно з їхнього боку, але вона так зверхньо поводиться… Не можу цього зрозуміти.

– Напевно, якби її світська мама-красуня бодай трохи займалася Мері, а не тільки своїми вечірками, то дівчинка могла б чогось навчитися. Подумати тільки, ніхто взагалі не знав, що у неї є дитина, – завважив містер Кровфорд.

– Так, вона геть занедбала доньку, – скрушно зітхнула місіс Кровфорд. – Коли не стало няні-індуски, то про малу просто забули. Слуги повтікали, а її покинули напризволяще саму-самісіньку у тому страшному бунґалі. Полковник Мак-Ґру казав, що йому мало серце не вискочило з грудей, коли ото побачив дитину саму в кімнаті.

Через кілька днів Мері рушила у тривалу подорож до самої Англії разом з дружиною одного англійського офіцера, котра везла свою доньку і сина у пансіон. Жінка мала досить клопоту зі своїми дітьми, тому з полегшенням зітхнула, коли вони врешті добралися до Лондона. Там вона передала Мері економці містера Крейвена, яка зустріла їх, щойно корабель пришвартувався до пристані. Економку звали місіс Медлок. Вона віддавна працювала у Мізелтвейтському маєтку. Це була опасиста червонощока жінка зі жвавими карими очима, вбрана у яскраво-червоне плаття, чорну шовкову накидку з торочками і чорний кáпор (головний убір, що зав’язується під бородою) з оксамитовими квітами, також червоними, які ворушилися, коли вона робила найменший рух. Мері все у ній не подобалося. Зрештою, місіс Медлок не надто переймалася її думкою.

– Чесне слово, нема на що подивитися! – сказала місіс Медлок. – Кажуть, її мати була красуня. А мала зовсім в неї не вдалася, правда, мем?

– Може, вона стане гарніша, коли виросте, – добродушно відказала офіцерська дружина. – Діти дуже змінюються. Просто зараз в неї таке жовте личко і насуплений вигляд.

– Ну, тоді їй треба дуже сильно змінитися, – відповіла місіс Медлок. – А в Мізелтвейті не знаю чи то вдасться – я вам кажу!

Жінки саме стояли у коридорі приватного готелику, де зупинилися на ніч, і розмовляли, бо були певні, що дівчинка їх не почує. Мері стояла трохи віддалік біля вікна і дивилася, як проїжджали автобуси, кеби, як проходили люди, однак вона все дуже добре чула. Тепер дівчинка і сама не знала, що її чекає. Куди вона їде? Що це за місце? Що за людина її дядько? Невже у нього справді на спині горб? Досі вона ніколи не бачила горбунів. Мабуть, в Індії їх просто не було.

Раптом Мері чи не вперше в житті замислилася над тим, що вона завжди була нічия, навіть коли батько з матір’ю ще жили. Інші діти, наприклад, діти того священика, де їй довелося провести кілька днів, мали батьків, і батьки були разом з ними. Відколи не стало її няні – єдиної людини, яка проводила з нею час, дівчинка не раз відчувала самотність. Вдома у неї були слуги, вона мала їжу й одяг, проте ніхто її не любив. На жаль, поруч не виявилося нікого, хто міг би пояснити їй одну просту річ: не люблять її найбільше через те, що вона сама до всіх ставиться вороже, всім суперечить і всіх зневажає. Так-так, Мері могла висміяти і принизити кого завгодно, але зовсім не вміла цього за собою визнавати.

Ось і зараз Мері в думках перебирала все, що їй не подобалося у місіс Медлок: простацьке червоне обличчя, жахливий капор та інше. На другий день вони покинули готель і вирушили до Йоркширу. Дівчинка ішла до вагону, намагаючися триматися якомога далі від місіс Медлок: вона, бачте, не хотіла, аби хтось подумав, ніби ця опецькувата некрасива жінка – її мати.

Але місіс Медлок не надто цим переймалася. Її нелегко було збити з пантелику, отож звертати уваги на такі речі вона не збиралася. Місіс Медлок і так не дуже хотіла їхати зараз до Лондона, бо у ці дні виходила заміж донька її рідної сестри, Марії. Та у неї була спокійна робота з доброю оплатою у Мізелтвейтському маєтку, а єдиний спосіб її втримати – виконувати те, що каже містер Арчибалд Крейвен. Вона ніколи не важилась ставити йому якісь питання, не те що перечити.

Перед виїздом до Лондона містер Крейвен закликав її до себе і коротко повідомив:

– Капітан Ленокс і його дружина померли від холери в Індії, – сказав він своїм звичним сухим тоном. – Капітан був рідним братом моєї дружини і тепер я опікуватимусь їхньою донькою.

Отож місіс Медлок спакувала свою валізку і рушила в дорогу.

У вагоні набурмосена Мері забилася в кутик. Читати вона не мала що, дивитися у вікно було нецікаво, отож дівчинка склала на колінах тоненькі рученята у чорних рукавичках і так застигла, втупившись поглядом в одну точку. Чорне платтячко і чорний капелюшок з крепом ще більше підкреслювали її безживне воскове личко.

Місіс Медлок якийсь час позирала у її бік, але Мері не міняла пози. Як статуя!

«Такої дивної дитини я ще не бачила», – подумала місіс Медлок.

Врешті жінка не витримала і суворо заговорила до неї:

– Думаю, маю тобі дещо розповісти, куди ми їдемо, – сказала вона. – Ти щось чула про свого дядька?

– Ні, – байдуже відповіла Мері.

– Батько чи мати нічого про нього не говорили?

– Ні, – невдоволено відрізала Мері. Вона знову згадала, що батько з матір’ю ніколи з нею не розмовляли, нічого не розповідали.

– Гм, – пробурмотіла місіс Медлок, роздивляючись її нахмурене личко. Дівчинка мовчала, тож економці нічого не залишалося як розповідати далі:

– Певно, мушу тебе попередити: місце, де ти будеш тепер жити, трохи дивне. Кажу, аби ти була готова.

Мері не обізвалася. Її байдужість таки здивувала місіс Медлок, але жінка набрала у груди повітря і видала чергову порцію інформації:

– Знаєш, сам маєток досить великий. Господар, містер Крейвен, ним пишається, але будинок досить старий і похмурий. Йому вже шість століть чи й більше, а стоїть він на краю пустища, от. Будинок величезний: там десь сто різних кімнат, але майже всі зачинені. Ще там багато картин, старовинні меблі. А довкола великий парк, клумби, сади. Дерева також такі старі, що гілки стеляться до землі. – Жінка зробила павзу, ніби зважуючи, що ще має додати. – Але це все, більше нічого цікавого там нема, – врешті завершила вона.

Усе це настільки не було схоже на Індію, що Мері мимовільно стала прислухатися. Але дівчинка ніяк не виявляла, що розповідь її цікавить: навпаки, що більше нового чула від місіс Медлок, то старанніше вдавала, ніби їй усе байдуже. Оця впертість і була найприкрішою рисою юної міс Мері.

Та місіс Медлок не відступала.

– Добре, – вимовила вона, – а що ти про це думаєш?

– Нічого, – відказала Мері. – А що я повинна думати?

Місіс Медлок не витримала і засміялася.

– Ох, – вимовила вона, – ти геть як стара. Невже тебе нічого не обходить?

– А яка різниця, обходить мене чи ні? – байдуже відповіла Мері.

– Може, і твоя правда, – погодилася місіс Медлок. – Не знаю, справді, чого тебе забирають до Мізелтвейту. Певно, то найлегший спосіб десь тебе прилаштувати. Твій дядько… він сам не буде опікуватися тобою, це точно. Він ніким не опікується.

Тут жінка зупинилася, немовби щось вчасно згадала.

– Взагалі він горбатий, – сказала вона далі, – тому в нього все як не в людей. Навіть за молодих літ твій дядько був досить відлюдькуватий, і всі його маєтки його не тішили, аж доки раптом не одружився.

Коли Мері це почула, то мимоволі прикипіла очима до економки. Те, що горбані можуть одружуватися, їй і на гадку не спадало, тому дівчинка вже не могла вдавати зі себе байдужу. Місіс Медлок помітила, що їй врешті вдалося викликати бодай якесь зацікавлення у цієї дивної малої, а оскільки жінка вона була балакуча, то повела далі. Ну бо що іще залишалося робити у вагоні, коли попереду довга дорога?

– Вона була така вродлива, така мила, а він ладен був іти за нею на край світу, зірку з неба дістав би. Ніхто й не сподівався, що вона піде за нього, але вона пішла. Люди казали, що вийшла за нього через гроші. Але то неправда, неправда, – ствердила категорично. – І коли вона померла…

Мері мимовільно здригнулася.

– Ох, померла?! – вирвалося у дівчинки. Вона саме згадала, що колись читала одну французьку казку. У ній розповідалося про бідного горбаня і красуню-принцесу. І Мері раптом стало шкода містера Арчибалда Крейвена.

– Так, померла, – похитала головою місіс Медлок. – І твій дядько зробився ще дивніший, ніж був до того. Його ніщо не цікавило. Нікого не хотів бачити. Тепер більшість часу він їздить по світах, а коли повертається до Мізелтвейту, то закривається у західному крилі і нікого до себе не пускає, тільки Пітчера. Пітчер – то старий слуга, він служив містеру Арчибалду, коли той був дитиною, тому добре вивчив його характер.

Все як у сумній казці, подумала Мері. Старезний будинок на краю вересового пустища (хоча що воно означає, це пустище?), у якому сто зачинених кімнат. І горбатий чоловік, її дядько, який ховається від людей! Невже таке може бути насправді? Якби жила та красуня, його дружина, то все було б інакше. Напевно, вона б нагадувала її маму, носила б легкі мереживні плаття, ходила б на всякі забави і вечірки – і цілий будинок веселився б разом з нею. Але тепер… Дівчинка закопилила губу, роздумуючи про те, що чекає її у тому невідомому маєтку – і тут за вікном пустився дощ. Краплі сплескували і стікали сірими патьоками по запилюженій шибі. Це дуже відповідало пригніченому настрою Мері.

– І не дуже розраховуй, що відразу його побачиш, свого дядька. Думаю, навряд чи він зараз у маєтку, – додала місіс Медлок, ніби того було мало. – Ще одне: ніхто тебе там розважати не буде. Сама собі придумуй забави і бався, сама думай про себе. А в будинку не можна вештатися де хочеш. Тобі відразу покажуть, куди можна заходити, а куди тобі зась. Зате можеш бавитися надворі, у садах – там їх досить. А взагалі маєш пам’ятати: треба слухати, що кажуть, і не пхати скрізь свого носа. Містер Крейвен цього не дозволить. Такі там порядки, от.

– Ніби там є за чим шукати. Дуже мені треба, – пробуркотіла вперта Мері.

І так само як ото було відчула жаль до містера Арчибалда, так само зараз її співчуття в одну мить вивітрилося і вона подумала: певно, доволі неприємний чоловік, той її дядько. Гаразд, так йому і треба!

Дівчинка відвернулася до вікна і втупила погляд у сірі дощові патьоки, що спливали по шибі. Здавалося, цей дощ падатиме вічно. Врешті надворі геть стемніло і Мері поволі заснула.