Текст книги "Таємний сад"

Автор книги: Френсіс Годґсон Бернет

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

– То ти увесь час про це думаєш?! – вражено вигукнула Мері.

– Так. Просто коли я знав, що батько не хоче мене бачити, то цілий світ був мені немилий. Тому і злився на всіх, – визнав хлопець. – Але… але якщо він мене любитиме, то я розповім йому про Магію Слова. Можливо, тоді і він повеселіє… як я.

Розділ 26
«Мама!»

У саду діти й далі неухильно дотримувалися усталеного розпорядку: спершу вправи з Магії Слова, тоді вправи за Бобом Говортом, а після того Колін іще читав лекції.

– Для мене це добра школа, – пояснював він. – Прецінь кожен учений – а я збираюся ним стати, коли виросту, – повинен вміти читати лекції. Ну бо як інакше доповісти про свої відкриття? Отож з вами я набуваю практики. Але не лякайтеся: зараз мої лекції будуть короткі, бо я ще не є справжній учений. Кажу це для Бена Везерстафа: аби не заснув, як у церкві, – посміхнувся Колін.

– Та нє, я нічо’ не маю проти. Можеш говорити все, що тобі ся хоче – ти ж в нас вчений лектор. А хто би ся сперечав з лектором? – добродушно пробуркотів Бен. – Я б і сам так х’тів.

Бен і справді не зводив очей з Коліна, коли той виголошував свої наукові доповіді. Правду кажучи, старого цікавив не так зміст лекції, – бо Везерстаф був таки чоловік далекий від науки та наукових відкриттів, – як радше сам Колін. Бена найбільше тішило те, що його молодий господар із кожним днем виглядає краще. Хлопець справді зміцнів, на ногах з’явився рельєф м’язів, голову він тримав рівно, з гідністю, щоки налилися як яблука, а очі жваво блищали.

Колін відчував на собі цей погляд садівника і вважав, що старого так захопила його лекція. Врешті вирішив спитати:

– Про що ви думаєте, Бене?

– Про що? Як про що? Про те, що за останній тиждень ти набрав добрих чотири фунти. Було би добре тебе зважити. Он які плечі моцні стали. І ноги нівроку, – відповів садівник.

– От бачите! То мені Магія Слова допомогла… і хлібці місіс Совербі, і молоко, і вправи, – задоволено мовив Колін. – Мій науковий експеримент справдився, хіба ні?

Якось Дікен дещо спізнився на лекцію. Він прибіг увесь рум’яний, веселий і відразу взявся до роботи. Перед тим випали рясні дощі і в ріст пішли не тільки квіти, але й розмаїті бур’яни. Якщо їх вчасно не виполоти, то вони заглушать усе на світі.

Колін працював нарівні з Дікеном. Окрім того, він іще встигав читати лекції.

– Я зрозумів, Дікене: Магія Слова найліпше діє тоді, коли сам їй допомагаєш, – говорив він того ранку, виполюючи бур’яни. – Тоді магічна сила оселяється у твоїх м’язах. Звісно, мені ще треба вивчити, як вони влаштовані, наші м’язи та кістки. Обов’язково прочитаю у книжках… А потім сам напишу книжку. Про Магію Слова. Зараз збираю матеріял.

Раптом Колін замовк. Він відклав убік лопату і випростався. Було видно, що його щось схвилювало. Раптом вигукнув:

– Мері! Дікене! Подивіться на мене!

Діти перестали полоти і глянули на нього.

– Чи пам’ятаєте той перший день, коли ви привезли мене сюди? – піднесено спитав хлопець.

Здавалося, Дікен зрозумів, що хотів сказати Колін.

– Ая’, пам’ятаєм, – повагом відповів він.

Мері лише кивнула головою.

– Ось зараз я це собі пригадав, – вів далі Колін. – Пригадав, як зробив перший крок, як узяв до рук заступ, як учився копати землю… У мене все вдалося! Я виздоровів! Мені добре!

– Ая’, тепер з тобою порядок! – потвердив Дікен.

– Так, мені добре! Добре! Я здоровий! – захоплено повторював Колін.

Звісно, Колін і раніше відчував, як у ньому прибуває сила, проте зараз до нього прийшло повне усвідомлення того, що відбулося: він, прикутий до ліжка і візка, тепер може бігати, стрибати, працювати на землі, тішитися сонцем і небом! Спершу він лише намагався у це повірити – а зараз його віра сповнилася. Від радощів, що переповнили його серце, хлопцеві хотілося волати на цілий світ.

– Ура! Я здоровий! Я виросту і відкриватиму світ! Мені цікаві люди, звірята, земля! У мені є сила! Вона мені допомагає! Нехай усі про це знають! – піднесено промовляв він.

Бен Везерстаф працював трохи віддалік – обкопував великий трояндовий кущ. Почувши натхненну промову Коліна, він підійшов ближче.

– В церкві співають подячний псалом. Може, і ти спробуєш? – поважно запропонував старий.

– А що таке псалми? – обернувся до нього хлопець.

– Спитай Дікена – він тобі скаже, – відповів Бен Везерстаф.

Дікен кивнув головою і пояснив:

– Псалми співають, коли хочуть подякувати Господеві. Наша мама каже, що цілий світ Господа хвалить. Жайворонки також співають хвалу у небі. Це їхні псалми. А в людей є свої.

– Якщо так, то це, мабуть, дуже гарні пісні, – промовив Колін. – Просто я ніколи не був у церкві, поки хворів. Заспівай, Дікене. Я хочу почути.

Дікена не довелося довго просити. Він розумів, що діється у душі Коліна – ліпше, ніж той сам. Той самий дар, який дозволяв Дікенові розуміти звірят і пташок, зближував його і з людьми. Отож хлопець зняв з голови шапку і лагідно усміхнувся.

– Коли співаєш псалми, тре’ зняти шапку, – пояснив він Колінові. – Бене, і вам також, – обернувся він до старого. – І тре’ встати.

Колін зняв з голови шапку і підставив обличчя теплим сонячним променям. Тоді уважно глянув на Дікена. Бен Везерстаф нахмурився, проте підвівся з землі і теж зняв шапку. Старий, здавалося, сам собі боявся признатися, що усі ці приготування його зворушили, тому й ховався за набурмосеною міною.

Дікен випрямив спину – і дзвінко заспівав:

 
Хваліте Господа з небес,
Хваліте Його на висотах!
Хваліте Його, всі ангели Його,
Хваліте Його, всі воїнства небесні!
Хваліте Його, ви, сонце й місяцю,
Хваліте Його, всі ясні зорі!
Алилуя!
 

Дікен завершив. Бен Везерстаф так і стояв, розкривши рота. Його погляд був звернений до Коліна. На обличчі хлопця була написана погідна радість.

– Чудова пісня, – вимовив врешті Колін. – Її слова якнайліпше виражають те, що я хотів сказати. Я не знав, як зветься та сила, що зцілила мене, то й називав її Магією Слова. Але псалом говорить про те саме.

Якусь мить хлопець помовчав, розмислюючи.

– Мабуть, навіть великі вчені не можуть пояснити усього, що діється у світі. Тільки я відчуваю: псалом допомагає мені, дає силу. Мері, давай заспіваємо його разом. Дікене, починай: «Хваліте Господа з небес»…

І вони заспівали: Дікен почав, а Мері і Колін підхопили. Бен Везерстаф прокашлявся і також вступив із третього рядка. Коли врочисто проказали «Алилуя!», Мері побачила: підборіддя Бена затремтіло від зворушення, старий часто закліпав і з очей скотилася сльозина – зовсім як тоді, коли вперше побачив Коліна.

– Ох, діти, – хрипко промовив садівник, – я ніколи не думав, що псалми мають таку силу. Тепер розумію, чому містер Колін встав на ноги і так добре виглядає нині. Зрешта, тілько за минулий тиждень він набрав фунтів зо п’ять, не менше. То йому та сила помогла, не інакше.

Тим часом Колін, який дивився у бік хвіртки, раптом злякано стрепенувся.

– Сюди хтось іде. – швидко вимовив він. – Хто це?

Усі подивилися туди. Справді, на доріжці стояла жінка у довгій синій накидці. Вона увійшла, коли вони доспівували псалом, і зупинилася побіч дерева, аби послухати. Крізь листя на неї падали сонячні промені і творили казкове мереживо світла й тіней на її обличчі, руках, накидці. Жінка тепло усміхалася, дивлячись на дітей. Колін пригадав, що у якійсь його книжці так виглядала добра фея. Тривога умить зникла – здавалося, що ця жінка була з ними завжди. А Дікенові очі спалахнули радістю.

– Мама! – вигукнув він і кинувся до неї.

Колін і Мері подалися услід за ним. Обоє були схвильовані.

– То мама! – знову повторив Дікен, коли Колін і Мері наздогнали його. – Ви х’тіли її зобачити, то я сказав їй, де хвіртка.

Вони добігли до місіс Совербі і Колін дещо зніяковіло простягнув їй руку, не зводячи погляду з її лагідного обличчя.

– Я давно хотів вас побачити, – схвильовано вимовив він, – Ще коли лежав хворий, то мріяв, що колись побачу вас, Дікена і потаємний сад. Перед тим у мене не було жодних бажань, бо мене нічого не цікавило. А тепер усе здійснилося!

Місіс Совербі вислухала хлопця – кутики її губ здригнулися, а очі заслала волога паволока.

– Ох, милий ти мій хлопче! – з материнською ласкою вимовила жінка. – Ох, хлопче! – повторила, бо зворушення не давало їй сказати більше.

Коліна страшенно зігріло це звертання: прецінь так місіс Совербі називала і свого сина, Дікена.

– Ви не сподівалися, що я сам зможу ходити? – спитав він.

Жінка поклала руку йому на плече й усміхнулася. На очах у неї були сльози радости.

– Ая’, не сподівалася! – кивнула головою. – І ще: ти так подібний до своєї мами, що мені аж серце підскочило в грудях.

– І ви так вважаєте? Може, батько мене за це полюбить? – з надією спитав Колін.

– Ая’, мій милий хлопче, певно, що полюбить, – відповіла вона, погладивши його по плечі. – Най тілько верне’ся додому і зобачить тебе.

Тут до них підійшов Бен Везерстаф.

– Сюзан Совербі, здорова була! – прогув він басом. – Чи бачиш оцього хлопця? Диви, які в нього литки моцні стали! А ще два місяці тому виглядали як тички. Люди навіть говорили, що він не може ходити, бо ноги його не тримають. А ще казали, що мій молодий господар – то покручене страховисько. Ото най би тепер ся подивили!

Сюзан Совербі щиро засміялася.

– Бачу, бачу. Ноги в нього, певно, вже такі моцні, як в мого Дікена, – вимовила вона. – Слава Богу! А як далі буде бігати ту’, працювати на землі, добре їсти і пити свіже молоко – то стане силачем на цілий Йоркшир! Най Господь тебе благословить, хлопче.

Тепер місіс Совербі обернулася до Мері. Жінка поклала руки на плечі дівчинки і по-материнськи пригорнула її.

– Дитино, ти також чудово виглядаєш! – сказала місіс Совербі. – Он, рум’янець пашить, як в нашої малої Лізабет Елен, коли ся нагасає на пустищі. А з виду ти, певно, подібна до своєї мами. Місіс Медлок казала, що то була дуже вродлива жінка. І ти розцвітеш як троянда, коли виростеш, моя мила дівчинко. Най благословить тебе Господь!

Сюзан Совербі була доволі тактовна жінка. Вона не згадала, що коли Марта розповідала вдома про Мері, коли та щойно була з’явилася у маєтку, то передавала й інші слова місіс Медлок: мовляв, одному Богу відомо, як у такої красуні могла народитися така негарна донька. Ну бо що іще можна було сказати про насуплене пихате дівчисько, яке лише гнуло кирпу і не вміло сказати доброго слова людям, які про неї піклувалися?

Мері не мала часу, аби слідкувати за змінами, які з нею відбулися. Дівчинка лише знала, що виглядає «инакше» і пояснювала це тим, що у неї тепер довше волосся і що вона поповніла. Проте Мері втішилася, почувши, що вона схожа до своєї мами: дівчинка пам’ятала, якою красунею була мем Сагіб і як вона покрадьки розглядала її, милуючись вишуканими платтями і шовковистим волоссям.

Сюзан Совербі обійшла з ними сад. Вона зупинялася коло кожного кущика, кожного дерева, згадувала, коли їх було посаджено. Колін і Мері не зводили з неї погляду. У її присутності діти почувалися напрочуд затишно і безпечно. Відчувалося, що місіс Сюзан розуміє кожен їх рух, кожен жест. Так само як Дікен, вона вміла розмовляти з квітами і звірятами. Скажімо, Смолька одразу прийняла її за свою і пурхнула на плече.

Потім діти розповіли місіс Сюзан, що пташенята малинівки вже виросли і вчаться літати. Жінка тепло засміялася.

– Ого, думаю, тепер у їхніх батьків нелегкий час. Навчити пташенят літати – то все одно що навчити дітей ходити. Добре, що хоч в мене нема крил – що би я з ними робила на землі? – весело вимовила вона.

Уявивши, як виглядала б місіс Сюзан з крильми, діти також засміялися. Врешті вони заговорили з нею про Магію Слова.

– Місіс Сюзан, скажіть: ви вірите у Магію Слова? Вірите, що тут у саду є сила, яка нам допомагає? – спитав Колін.

– Так, дитино, вірю, – відповіла вона. – Тілько я інакше її називаю, ту силу. Зрешта, по цілім світі люди говорять різними мовами, але хочуть сказати про то саме. Бо хоч в Йоркширі, хоч на краю землі – скрізь одна і та сама сила будить до життя землю, і сонце, і нас з вами. Та сила несе нам світло і добро. Без неї не було би нас. Вір у неї, дитино, і вона все тобі поможе. Зрешта, ви вже про то знаєте, бо як я прийшла, то ви співали псалом.

– Так. Я відчув таку радість, що мусив заспівати, – мовив Колін, дивлячись на неї. – Просто в одну мить зрозумів, наскільки сам змінився у саду… я зміг встати з візка і копати землю… я став сильним і здоровим… і мені захотілося стрибати на радощах, кричати про це на весь світ, аби всі чули.

– Ти подякував за своє одужання, коли співав псалом. Твою подяку вислухано, я впевнена. Пам’ятай, дитино: у житті дуже важливо – вміти дякувати. За щастя, за радість – за все. І не важить, якими словами ти висловлюєш свої почуття. Головне – щирість. І вдячність. Ось так, мій хлопче, – вимовила вона і знову погладила його по плечі.

Врешті діти добряче зголодніли. Місіс Сюзан кивнула Дікенові – і той приніс зі схованки кошик з харчами. Усе товариство розсілося під деревом і накинулося на почастунок. Сюзан Совербі жартувала з ними, розповідала смішні історії своєю милою говіркою. Коли Мері чи Колін не розуміли якихось слів, вона їм пояснювала.

Кошик швидко спорожнів. Тоді діти неабияк розважили місіс Сюзан. Вони поділилися своїми клопотами: мовляв, після отаких веселощів у саду Колінові щораз важче вдавати зі себе хворого і роздратованого. Почувши це, жінка знову засміялася.

– От бачите, коли ми разом, то тільки те й робимо, що сміємося, – потвердив Колін. – А тоді спробуй насупитися, коли повертаєшся додому. Ми ледве стримуємося, щоб не зареготати при всіх.

– Ага. Коли ото дивлюся на Коліна, то думаю собі: ото ще мені хворий. Щоки налилися як яблука – а він коверзує: мовляв, і те мені не подобається, і спина болить, і їсти не хочеться… А я згадую, скільки він з’їв у саду – і сміх мене розбирає, хоч що роби, – підхопила Мері. – Я вже й так ледве витримую. А Колін гладшає з кожним днем!

– Так-так, бачу, що вам нелегко, – сміючись промовила Сюзан Совербі. – Ну нічо’, ще трішки потерпіть: скоро містер Крейвен ся верне, скоро ся верне.

– Справді? – кинувся до неї Колін.

– Так, хлопче, скоро він приїде до тебе. Ти, певно, сам хочеш йому все розказати? Тому і придумали’сьте гуртом цю виставу, ая’. Певно, ночами не спали, так старалися, – з материнською теплотою вимовила вона. – Ну нічо’, потерпіть ще трішки.

– Я… я не знаю, що зроблю, коли хтось його попередить, – дуже серйозно сказав Колін. – Кожен день тільки про це й думаю… уявляю, як вбігаю до його кімнати… і дивлюся в його очі…

– Так, ліпше привітання для батька годі придумати, – кивнула головою Сюзан Совербі. – Ох, як би я х’тіла зобачити лице містера Крейвена! Потерпи, мій хлопчику, скоро ти все йому розкажеш… сам.

Потім у них з’явився ще один план. Річ у тім, що місіс Сюзан усіх їх запросила до себе, у будинок на пустищі. Тому вони обговорили свою подорож. І вирішили: до пустища їх підвезуть на дорожці. Потім діти пообідають серед вересових заростей, а тоді ще шмат дороги пройдуть пішки. А в будинку Совербі Колін і Мері запізнаються з Дікеновими братами і сестричками, потім Дікен покаже свій город, а далі бавитимуться на подвір’ї аж до смерку.

Врешті Сюзан Совербі підвелася, бо хотіла ще побалакати з місіс Медлок. Коліна також уже треба було завезти додому, бо вечоріло. Хлопець рушив було до візка, але на якусь мить зупинився перед місіс Сюзан. Тоді відрухово схопив її за край накидки.

– Ви… ви чудова, – вимовив він, хвилюючись. – Як би я хотів, аби ви були і моєю мамою… як Дікена!

При цих словах очі Сюзан Совербі зволожіли. Жінка нахилилася, обійняла Коліна і притулила до грудей як свого сина.

– Ох, хлопче, мій милий хлопче! – зворушено вимовила вона. – Скоро до тебе повернеться батько… дуже скоро. І твоя рідна мама також тебе не покинула… вона є ту’ з нами, в саду. Пам’ятай про це!

Розділ 27
У саду

Відколи стоїть Божий світ, люди століття за століттям здійснюють все нові і нові відкриття. Так дивні і непояснимі досі речі стають простими і зрозумілими і входять у повсякденне життя. Потім усі навіть дивуються: таке просте, а щойно тепер спало на гадку, як це пояснити! У XIX столітті так було, наприклад, з електрикою. А зараз люди навіть не уявляють собі життя без неї.

Не менш важливе відкриття – що наші думки мають силу устократ потужнішу від електричної. Тому цю силу треба правильно використовувати, аби не завдала шкоди. Бо коли ми плекаємо у собі добрі думки – вони допомагають нам і світові довкола нас ставати кращими. І є думки погані, які отруюють нас зісередини, не дають жити і розвиватися. Тоді і світ нам немилий – бо, крім розчарування, суму і зла, нічого у ньому не бачимо.

Отож відкриття полягає у тому, що аби світ довкола нас заяснів, спочатку треба засвітити у собі ясні думки. І тут чудовим прикладом може послужити приклад Мері і Коліна.

Поки на думці у Мері було лише заперечити те, що їй кажуть, чи зробити навпаки, доки все довкола було їй байдуже і нецікаве – то й сама вона мало кому приносила втіху. Дівчинці з такою вдачею «світила» лише самотність та образа на цілий світ. Бо у кого, скажіть, могла викликати прихильність ця насуплена непривітна дівчинка, яка одразу по приїзді до Мізелтвейту взялася перед усіма виказувати свою зверхність? Та коли у житті Мері з’явилася малинівка, Марта, хатина посеред пустища, де мешкає дружна родина Совербі, а ще старий садівник Бен, то дівчинка і сама стала змінюватися, і світ довкола неї заяснів новими барвами. Саме тому Мері виявилася здатною повернути до життя потаємний сад – бо їй стало шкода, що його отак покинули напризволяще. А ще, звісно, знайомство з Дікеном і його «звіринцем» принесло немало змін у життя і думки дівчинки. І хоча Мері сама аніскільки цього не усвідомлювала, нові думки і почуття позначилися і на її зовнішньому вигляді: на личку з’явився рум’янець, в очах – жвавий блиск, зникла постійна втома від себе і світу, поліпшився апетит.

Так само й Колін: доки він сам себе тримав зачиненим у кімнаті, а в голові були лишень думки про власну слабкість, доки усього на світі боявся і навіть звичайні людські погляди, скеровані у його бік, викликали роздратування, бо нагадували про його гаданий горб і близьку смерть – то був з нього хіба істеричний малий іпохондрик, який боявся вийти надвір, тому не бачив ні сонця, ні весни. Про те, щоб спробувати стати на ноги, не було й мови. Та як тільки цікавість, радість, захоплення витіснили з його серця старі образи і страхи, то хлопець відкрив у собі нову силу, що врешті поставила його на ноги. Потім науковий експеримент у саду ще раз потвердив силу слова. Справді, аби ваше життя змінилося, треба насамперед змінити думки у своїй голові. У цьому й полягає суть найбільшого наукового відкриття.

 
Якщо ти пильнуватимеш троянду, хлопче, —
Чортополох там місця не знайде.
 

То ось, якраз тоді, коли у Мізелтвейті оживав потаємний сад, а двійко дітей день за днем здобували у ньому здоров’я і радість, далеко-далеко від маєтку, то поміж чудових фіордів Норвегії, то серед долин і гір Швейцарії, мандрував один чоловік з розбитим серцем.

Чоловік той немовби тікав від самого себе. Він ніде надовго не затримувався – здавалося, щось увесь час гнало його вперед. Неначе зміна місця могла побороти тугу та відчай, що заполонювали його душу. Чоловік занедбав свій дім, забув про свої обов’язки – він просто махнув на себе рукою. Й отак тікав від свого болю уже цілих десять років.

Єдине, що було відомо про цього дивного мандрівника – що у готелях, де зупинявся, він завжди підписувався: «Арчибалд Крейвен, Мізелтвейтський маєток, Йоркшир, Англія».

Ця подорож містера Крейвена тривала уже кілька місяців. З маєтку він вирушив іще навесні – відразу після зустрічі з міс Мері, коли та попросила у нього «клаптик землі». Для прогулянок містер Арчибалд вибирав найтихіші та найвіддаленіші закутки, бо не хотів бачити людей. Зрештою, люди також його боялися й уникали. Ще б пак, кому приємно бути у товаристві похмурого мовчуна зі згорбленими плечима, який і слова не вимовить, а лише ото дивиться перед собою, мовби нікого і нічого не бачив і не чув. Дехто гадав, що він причинний. Натомість інші вважали, що той мандрівець, певно, носить на душі якийсь тяжкий злочин, тим-то світ йому і немилий.

Справді: навіть дивлячись на схід сонця у горах, коли світ неначе народжується на очах, він не здатен був помічати навколишньої краси. Здавалося, ніщо не може звеселити його серце. Так минали дні, місяці, роки.

Та ось одного разу містер Крейвен проходжувався по квітучій долині в австрійській Тиролі. Врешті відчув утому і сів собі відпочити над струмком. Струмок прудко звивався поміж буйної густої трави і весело жебонів. Коли ж вода набігала на камінчики, то здавалося, ніби струмок сміється. До води прилітали пташки. Вони пили чисту кришталеву водичку, хлюпалися у течії, а тоді летіли собі далі. Здавалося, неначе той струмок – жива істота, яка всіх запрошує до себе і поїть водичкою. Жебоніння тільки підкреслювало глибоку тишу, що панувала у цілій долині.

Арчибалд Крейвен сидів отак, дивився на поблиски води, на пташок – і поступово та тиша немовби вселилася у нього. Він відчув спокій – уперше за багато років. Тягар, що гнітив його душу, ніби забрала вода. Чоловік підняв голову і роздивився довкруж. Погляд його зупинили блакитні люби-мене, що росли понад берег струмка. На їхніх листочках виблискували краплинки від бризок – неначе коштовні самоцвіти. Містер Арчибалд згадав, як розглядав їх разом з любою дружиною тоді, десять років тому… Ці дрібненькі непоказні квітки раптом стали йому дуже дорогі. Він ще раз обвів поглядом долину і подумав: «Як же тут гарно!»

Й ось із цієї простої думки розпочалося його повернення до життя. Немов струмінь весняного дощу, вона оживила його душу. Звісно, у цю мить містер Арчибалд і близько про таке не думав. Він лишень прислухався до цієї незвичної тиші у собі, насолоджувався спокоєм і легкістю, що врешті для нього настали. Годі й сказати, скільки часу провів він над отим струмочком. Врешті підвівся, немовби прокинувшись з довгого сну, і глибоко вдихнув у груди п’янкого повітря.

– Що це? – здивовано прошепотів він, провівши рукою по чолі. – Що це зі мною?

Лише згодом містер Арчибалд довідався, що того-таки дня Колін уперше потрапив був до потаємного саду і теж вигукував, сповнений не знаної досі радости: «Я житиму… житиму… житиму вічно!» Та це відбудеться щойно по поверненні містера Арчибалда до Мізелтвейту. А поки що він лише прислухався до незвичних відчуттів у собі, намагаючись зрозуміти, що з ним діється.

Спокій залишився з ним, коли він повернувся до готелю. Вночі він уперше міцно заснув і спав аж до ранку. Звісно, відразу життя містера Крейвена суттєво змінитися не могло, тим більше що сам він не докладав до цього жодних зусиль. За кілька днів його знову охопила зневіра і відчай, отож він покинув чудову тирольську долину і подався далі у мандри, тікаючи від своїх думок. Та навіть у такому стані він раз-у-раз повертався до тих хвилин, коли ото сидів над струмком – і розпач відпускав його. Бодай на хвильку. Ось так поволі, крок за кроком, до цього знеможеного і зневіреного чоловіка поверталося життя. Він оживав, як покинутий сад у його йоркширському маєтку.

На початку осени містер Крейвен подався до Італії на озеро Комо. Там він знайшов те, про що мріяв: спокій і тишу. Містер Арчибалд годинами сидів перед кришталево чистим плесом або ж блукав по зелених пагорбах скільки було сил, а тоді повертався у свою кімнату і міцно засинав. Тепер він спав ліпше, окрім того, йому перестали снитися страшні сни, як це було раніше. «Певно, до мене повертається сила», – здивовано й радісно думав він.

Прогулянки справді його зміцнили, а спокій і тиша поволі зцілювали його душу. Час до часу містер Арчибалд згадував про Мізелтвейт. «Може, пора вже туди повертатися?» – подумав якось. Тоді спробував уявити, як зайде до кімнати сина… і що там побачить. Колін, певно, спатиме… а він стане над ліжком і дивитиметься… дивитиметься на його бліде личко і чорні кола під очима. Чоловік зіщулився. Ні, про це він не буде зараз думати.

Одного погожого дня він гуляв так довго, що до вілли, де на той час замешкав, повернувся вже коли на небі зійшов місяць. Була саме повня – усе мінилося у молочному світлі. Тиша, цілковита тиша оповила берег озера. Містер Арчибалд ще раз роззирнувся довкола – і відчув, що йому зовсім не хочеться іти до своєї кімнати. Він спустився на терасу понад самою водою, сів там і насолоджувався нічним краєвидом та прохолодним свіжим повітрям. П’янко пахли троянди, що росли перед віллою. Час до часу було лише чутно, як плюсне якась рибина у воді.

Спокій, глибокий спокій оселився у душі містера Арчибалда. Він наче розчинився у цій тиші – і відчув себе вільним. А далі…

Те, що відбулося далі, містер Крейвен не міг пояснити до кінця своїх днів. Чи він задрімав на тій терасі, чи усе воно сталося насправді – цього він і сам ніяк не міг збагнути. У якусь мить містер Арчибалд почув лагідний жіночий голос, що кликав його:

– Арче! Арче! Арче!

Арчибалд Крейвен зірвався на рівні ноги, бо відразу впізнав цей голос. Він лунав ніби звіддалік – і водночас здавалося, ніби звучить просто у нього за плечима.

– Лілі! Лілі? – покликав він з надією. – Лілі! Де ти?

– У саду, – прозвучало ніжно, ніби то обізвалася флейта. – У саду!

На цьому видіння обірвалося. Містер Арчибалд міцно проспав аж до ранку. Прокинувся, коли вже був білий день – і відразу побачив слугу, що стояв над ним. Слуга той був добре вишколений і бачив усяке, тому не ставив жодних питань і не виказував здивування, що гість ото вирішив заночувати на терасі.

Слуга тримав перед собою тацю, на якій лежали листи для містера Крейвена. Містер Крейвен забрав пошту і відпустив слугу. Тоді заворожено задивився на озеро, згадуючи нічне видіння. Попри ніч, проведену на твердому ослінчику, містер Крейвен почувався напрочуд бадьорим. Спокій і мир оселилися у його душі. І отой голос… Чи це було з ним насправді? Але як же?

– У саду… У саду… – замислено повторив він. – Хіба це можливо? Я ж закопав ключ…

Тут він перевів погляд на листи і завважив, що той, який лежить зверху, надіслано з Йоркширу. Адреса написана чітко, вочевидь жіночою рукою, проте почерк був незнайомий. Містер Крейвен механічно відкрив конверта, однак уже перші рядки змусили його зосередитися. Ось про що там ішлося:

Дорогий Пане,

Пише Вам Сюзан Совербі. Пригадуєте, колись я наважилася зупинити Вас на пустищі? Тільки тоді я говорила з Вами про міс Мері. А зараз знов маю щось сказати.

Будь ласка, сер, на Вашому місці я б негайно поверталася додому. Думаю, Ви втішитеся, коли приїдете сюди і побачите те, що побачите.

Перепрошую, сер, але я просто впевнена, що якби Ваша дружина була з нами, то вона обов'язково попросила б Вас зараз повернутися.

Ваша покірна слуга,

Сюзан Совербі

Містер Крейвен ще раз перечитав листа, тоді ще раз, аж потім поклав його назад у конверт. Отримати таке після того видіння…

– Я повертаюся до Мізелтвейту, – вирішив він. – І то негайно.

Містер Арчибалд широким кроком рушив до вілли і звелів вірному Пітчеру спакувати речі до від’їзду.

Отож містер Крейвен повертався додому. Дорога з Італії до Йоркширу забирала кілька днів. Упродовж довгих годин у потязі чоловік знай перебирав у голові останні події, що з ним трапилися. А ще – думав про сина. Це теж стало для нього несподіванкою, тому що усі ці десять років містер Арчибалд намагався забути про хлопця. Син нагадував йому про ті дні, коли він божеволів з горя, втративши дружину – єдину людину, яку любив у цьому житті. Немовби дитина завинила… Так, тоді він нікого не хотів бачити, навіть маленького сина. Всі ж бо були переконані: Колін такий слабкий, що жити йому залишилося заледве кілька днів. Містер Арчибалд ніби боявся прив’язатися до дитини, бо ще однієї втрати напевно не пережив би. От і тримався від хлопця на відстані.

Але минав місяць за місяцем, а Колін тримався при житті. Зрештою всі зійшлися на тому, що з нього виросте каліка з покрученими ногами.

Містер Крейвен тоді вперше покинув був маєток, тікаючи від свого горя. Повернувся десь аж за рік. І врешті зважився піти до сина. Та коли зустрівся з поглядом його великих сіро-блакитних очей, то ледве втримався на ногах. У хлопця були материні очі. Тільки що у Лілі вони завжди променилися усмішкою, а у погляді Коліна застигла байдужість. Цього містер Арчибалд просто не міг витримати. Відтоді навідував сина лише коли той спав.

Годі сказати, щоб містер Крейвен зовсім не турбувався про хлопця. Він привозив до маєтку найкращих лікарів і доглядальниць, купував Коліну забавки і книжки, однак так і не зміг подарувати головне – батьківську любов. Містер Арчибалд просто боявся прийняти сина у своє життя.

Він знав, що хлопець росте калікою і що у нього дратівливий характер. Отож аби Колін зайвий раз не розгнівався – бо істерики знесилювали його, – йому дозволяли робити все що завгодно. А це, звісно, лише псувало вдачу хлопця.

Але тепер навіть ці спогади не вганяли містера Арчибалда у відчай. Він раз-у-раз повертався в думках до сина. Йому хотілося його побачити. Звісно, він так і зробить: одразу піде до нього. І гляне йому в очі.

– Гм, я згубив стільки часу. Цілих десять років. Може, вже й пізно щось змінювати… але, певно, спробую. І про що я тільки думав! – з жалем мовив він до себе, коли потяг мчав через залиту сонцем рівнину.

Звісно, якби поруч із ним був Колін, то він відразу пояснив би батькові: коли хочеш щось змінити, не можна починати із того, ніби «вже запізно». Та містер Арчибалд анічогісінько не чув про Магію Слова та про її значення у людському житті. Йому іще всього належало навчитися.

Потім містер Арчибалд згадав про листа Сюзан Совербі. «Цікаво, – міркував він собі, – якщо ця мудра жінка зважилася написати мені, значить, для цього була поважна причина». На якусь мить його опанувала страшна тривога: а що коли Коліну стало гірше? Але далі у нього з’явилася надія: можливо, місіс Совербі знає, як допомогти хлопцеві. Певно, тому й покликала його.

«Гаразд, по дорозі до Мізелтвейту загляну до неї та розпитаю», – вирішив містер Арчибалд.

Так і зробив. Коли його кеб зупинився перед обійстям Совербі, назустріч йому висипало семеро чи восьмеро дітей, що бавилися на подвір’ї, – містер Крейвен навіть не міг усіх полічити. Але місіс Совербі вдома не було. Діти чемно вклонилися гостеві і пояснили, що мама іще зранку вирушила на другий кінець пустища, бо треба було допомогти жінці з маленькою дитиною. Потім додали, що Дікена також немає – він зараз у Мізелтвейтському маєтку, працює в саду. Він по кілька разів на тиждень туди ходить, доповіли діти.