Текст книги "Таємний сад"

Автор книги: Френсіс Годґсон Бернет

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 3
Через пустище

Мері спала доволі довго. Прокинулася, коли потяг саме зупинився на якійсь станції. Місіс Медлок встигла купити цілий кошик харчів: печене курча, холодну телятину, хліб з маслом і гарячий чай. Дощ за вікном лив як із відра, по станції ходили люди у мокрих лискучих дощовиках. Провідник вагону засвітив лампу. Місіс Медлок збадьорилась і взялася до курчати і телятини. Мері також пообідала. У місіс Медлок був чудовий апетит: більшість запасів із кошика знищила вона сама. Тоді обоє напилися чаю. Далі економку схилило на сон, а Мері лише сиділа й дивилася, як її великий капор сповзає на бік. Врешті дівчинка також заснула у своєму куточку, заколисана хлюпанням дощу.

Зі сну її вирвало якесь торсання. Надворі було зовсім темно. Потяг стояв на якійсь станції, а місіс Медлок нахилилася над нею і намагалася розбудити:

– Гей, досить спати! – говорила вона. – Вставай. Ми вже у Твейті, а до маєтку ще довга дорога.

Мері підвелася і з напіврозплющеними очима попрямувала до виходу, поки місіс Медлок збирала свої пакунки. Дівчинці навіть на думку не спало допомогти: в Індії всі речі носили слуги, тому їй це видавалося звичайною річчю.

Станція була доволі маленька. Окрім них, тут ніхто більше не висідав. Щойно вони опинилися на пероні, до них підійшов начальник станції і заговорив з місіс Медлок. Уже згодом Мері з’ясувала, що так звучить йоркширська говірка.

– Виджу, ви вже ся вернули, – добродушно сказав начальник, – і привезли зі собов оту панянку.

– Ая’, ото вона, – відповіла місіс Медлок, кивнувши через плече у бік дівчинки. Економка також перейшла на йоркширську вимову. – А як ся має ваша жінка?

– Та добре, дякую. Кеб чекає надворі.

Запряжений екіпаж стояв на дорозі перед маленькою платформою. Мері він сподобався. Привітний кучер допоміг їй залізти всередину. На його довгому дощовику поблискували краплі дощу, наче намистинки.

Кучер зачинив дверцята, зайняв своє місце – і вони рушили. Дівчинка зручно вмостилася на подушці в кутку, проте спати більше не збиралася. Вона сиділа і дивилася у вікно, бо їй хотілося запам’ятати дорогу до того дивного місця, про яке розповідала місіс Медлок. Мері не боялася: вона просто передчувала, що у тому будинку із сотнею зачинених кімнат – будинку, який стоїть на краю пустища, – може трапитися що завгодно.

– Що таке пустище? – несподівано спитала вона місіс Медлок.

– Дивися у вікно – і за яких десять хвилин зобачиш, – відповіла жінка. – Аби добратися до маєтку, нам тре’ зо п’ять миль їхати через Мізельське пустище. Правда, багато вже не зобачиш, бо темно.

Мері більше не розпитувала і прикипіла до шибки. Станція залишилася позаду. Тепер вони в’їхали у якесь село. При тьмяному світлі ліхтарів, почеплених на передку екіпажа, дівчинка мигцем побачила побілені хатинки й освітлені вікна пабу. Потому вони проминули церкву, будинок вікарія і маленьку крамницю, де на вітрині були виставлені іграшки, солодощі та інші дрібнички. Далі екіпаж виїхав на широкий шлях: там будинків уже не було, а лише кущі і дерева обабіч. Вони вже їхали доволі довго – принаймні, так видавалося дівчинці.

Врешті коні сповільнили ходу, немовби піднімалися вгору. За вікном суцільна темрява, лише ліхтарі розсіювали нерівне жовте світло по обидва боки дороги. Тут уже не було ані розлогих кущів, ані дерев. Мері подалася вперед і притислася носом до шибки – і в цю мить кеб добряче струсонуло.

– О, ми вже на пустищі, це точно, – крекнула місіс Медлок.

Мері напружено вдивлялася у битий шлях, що звивався серед маленьких кущиків і якихось низькорослих рослин. Здійнявся вітер, він завивав щораз гучніше.

– Це… це часом не море? – спитала Мері, дивлячись на економку.

– Ні, не море, – відповіла місіс Медлок. – Ні не поле, ні не гори. Це дике пустирище, на якому не росте нічого, крім вересу, дроку та рокитнику, а з тварин тут живуть хіба дикі поні і вівці.

– Мені здавалося, ніби це вода шумить, – сказала Мері. – Такий звук, як на морі.

– Ні, то вітер гуляє в заростях, – відказала місіс Медлок. – Як на мене, це дика і похмура місцина. Хоча є й такі, котрим подобається… особливо коли зацвітає верес.

Дощ нарешті перестав. Зате безнастанно завивав вітер. Вони їхали і їхали крізь нескінченну темряву, і Мері здавалося, що цій дорозі не буде кінця-краю. Дорога то піднімалася, то опускалася. Кілька разів кеб долав мости, під якими клекотіли потоки води. Дівчинка думала, що оте пустище – неначе велетенський чорний океан, від якого вони намагаються втекти по вузенькій береговій смужці.

– Мені це не подобається, – мовила вона сама до себе, – зовсім не подобається, – і ще міцніше стиснула свої тоненькі губи, стараючись не піддатися страхові.

Тут коні знову потягнули вгору і дівчинка завважила поблиск світла попереду. Місіс Медлок також виглянула у вікно і полегшено зітхнула:

– Ох, нарешті! – вигукнула вона. – Це хатинка сторожа. Ще трошки – і будемо пити чай. Після такої дороги…

І справді, коли кеб проминув ворота, їм залишалося іще проїхати зо дві милі поміж високих дерев, які ніби виросли обабіч. Від цього здавалося, немовби кеб рухається по довгому темному тунелі. Та ось тунель скінчився і кеб зупинився перед довгим присадкуватим будинком. Спершу Мері подумала, що там скрізь темно, проте коли вийшла з кебу, то побачила тьмяне світло в одному вікні на другому поверсі.

Старовинні двері, що вели у будинок, справляли неабияке враження. Вони були зроблені з грубих дубових дощок, з’єднаних масивними залізними планками і збитих великими цвяхами. Двері відчинилися – і дівчинка опинилася у величезній тьмяній залі. На стінах висіли старовинні портрети, скрізь стояли фігури у бойових обладунках, але Мері зовсім не хотілося їх розглядати: вона відчула себе дуже маленькою і геть загубленою посеред цієї темної зали.

Біля слуги, який відчинив перед ними двері, стояв літній худорлявий чоловік, дуже акуратно вдягнений.

– Ви маєте завести її до кімнати, – глухо промовив він, звертаючись до економки. – Він не хоче її зараз бачити, бо збирається до Лондона. Поїде завтра зранку.

– Добре, містере Пітчере, – відповіла місіс Медлок. – Кажіть, що від мене треба, я все зроблю.

– Місіс Медлок, від вас треба, аби ви пильнували за порядком, щоб господаря ніхто і нічим не турбував, – наказав містер Пітчер.

Економка кивнула головою на знак згоди. І тоді Мері Ленокс повели широкими сходами спершу вгору, потім униз, потім довгим коридором і тоді знову кілька сходинок догори, тоді через ще один коридор, і ще один… Нарешті місіс Медлок відчинила якісь двері – і дівчинка опинилася у кімнаті. Тут горів камін, а на столі вже чекала вечеря.

– Ну, тепер ти на місці! – нецеремонно заявила місіс Медлок. – Будеш жити у цій кімнаті, і сусідня – також твоя. І щоб ніде більше не вешталася, пам’ятай собі!

Ось у такий спосіб міс Мері опинилася у Мізелтвейтському маєтку.

Ще ніколи в житті дівчинка не була настільки «проти».

Розділ 4
Марта

Зранку Мері розбудили якісь звуки. Це молода служниця намагалася запалити камін. Вона стояла навколішки на килимку і лопаткою вигрібала вугіль. Мері лежала і якусь мить спостерігала за нею, а тоді обвела поглядом кімнату. Тут було доволі незвично, але якось похмуро. На стінах висіли гобелени із зображенням сцен полювання. Поміж дерев ходили чоловіки і жінки у дивних мисливських строях, а звіддалік виднілися башти замку. Це були мисливці з кіньми і собаками. Мері так довго їх розглядала, що їй здалося, ніби вона також потрапила до них у ліс. Тоді перевела погляд на вікно. Там дівчинка бачила лише нудні горбисті терени, на яких не росло жодного дерева, лише низенькі кущики з поруділим листям. Коли дув вітер, вони гойдалися, немов хвилі на морі.

– Що це? – спитала вона, показуючи у вікно.

Молоденька служниця, яку звали Марта, саме звелася з килимка. Вона глянула у вікно і кивнула:

– Отам?

– Ага.

– То пустище, – відповіла по-йоркширськи з добродушною посмішкою. – Тобі подобає’ся?

– Ні, – відказала Мері. – Зовсім.

– Ти просто не звикла, – мовила Марта, знову опускаючись на килимок. – Думаєш, що воно таке дике, необжите. Але потім тобі ся сподобає, зобачиш.

– А тобі воно подобається? – поцікавилася Мері.

– Ая’, мені дуже подобає’ся, – відповіла Марта, енергійно ґлянцуючи камінну решітку. – Люблю то наше пустирище. Хоч великих дерев ту’ не знайдеш, але трава росте, і розмаїті кущі. А навесні, коли зацвітають дрок, рокитник і верес, ту’ стає дуже мило. Все пахне медом, а небо таке синє. Бджоли літають, і співають жайворонки. Ох, та я ніколи звідси не поїду, кажу тобі.

Мері здивовано слухала, що говорила Марта. Її манери… Слуги, до яких вона звикла в Індії, ані близько не посміли б говорити з нею як з рівнею. Індуси завжди були догідливі, послужливі, покірно складали руки перед собою і кланялися, а господарів поштиво називали «милостивими заступниками». В Індії слугам просто віддавалося накази – їх ніколи ні про що не просили. Говорити слугам «будь ласка» і «дякую» – про це не було й мови. Мало того, якщо няня чимось бува їй не догодила, то Мері могла дати доброго ляпаса цій старшій жінці. І тут Мері подумала, що з Мартою вона навряд чи наважилася б так вчинити: щось їй підказувало, що ця добродушна балакуча дівчинка нізащо не дозволила б так зі собою поводитися.

– Ти якась дивна як на служницю, – зверхньо кинула Мері зі свого ліжка.

Марта сіла навпочіпки зі щіткою в руці і засміялася. Тон Мері зовсім не вплинув на її настрій.

– Знаю-знаю, – сказала вона. – Якби ту’ в Мізелтвейті було все як в людей, то мене би сюди і не взяли. Хіба на кухню мити начиння. Я проста дівчина і говорю по-йоркширському, а не по-панськи. Але ту’ все інакше. Будинок великий, але господар живе сам-один, і то рідко коли вдома – все кудись їздить. Йому досить містера Пітчера і місіс Медлок. А місіс Медлок зглянулася і взяла мене на роботу. Вона сказала, що якби Мізетвейт був як всі нормальні маєтки, то місця б мені тут і бачити.

– І ти збираєшся бути моєю служницею? – презирливо запитала Мері, забувши, що вона не в Індії.

Марта знову заходилася терти решітку.

– Я служу місіс Медлок, – рішуче промовила вона, – а вона служить містеру Крейвену. Тобто я слухаю місіс Медлок… а вона казала мені прибирати в кімнатах, ото і зайшла до тебе. Як тре’ щось, то поможу. А так нащо тобі служниця?

– Як то нащо? А хто ж буде мене вдягати? – з притиском поспитала Мері.

Марта вражено видивилася на Мері. Від здивування у неї ще більше посилювався йоркширський акцент.

– Як, ти не можеш ся вбрати сама? – не ймучи віри спитала вона.

– Що ти там балакаєш? Я тебе не розумію, – відтяла Мері.

– Ох! Геть забула’м, – мовила Марта. – Місіс Медлок казала мені добирати слова, бо ти не тямиш по-йоркширському. Я мала на увазі: хіба ти не вмієш вбиратися сама?

– Певно, що ні, – роздратовано відказала Мері. – Навіщо? Усе життя мене вбирала няня, хіба не зрозуміло?

– Тоді пора навчитися, – не розгубилася Марта перед її зухвалим тоном. – Ти вже не маленька і можеш про себе подбати. Няньок тут нема. Якщо хочеш, то якийсь час буду тобі помагати, поки не навчишся. Наша мама завжди каже, що ті багацькі діти – як безпомічні щенята: няньки їх миють, вбирають, водять на прогулянку, ніби вони самі нічо’ не здатні!

– В Індії у всіх були няні, – вперто заявила Мері.

Проте Марту це аніскілечки не збило з пантелику.

– Ох, та я вже бачу, – спокійно відповіла вона. – Думаю, білих людей там мало, тому могли собі перебирати. Певно, в кожного білого було з десять слуг-індусів чи й більше. Я як довідалася, що тебе мають сюди привезти з Індії, то подумала, що ти також індуска.

Мері це геть розлютило – вона рвучко сіла на ліжку і накинулася на Марту.

– Що?! – обурено вигукнула вона. – Як ти могла таке мені сказати?! Що я з тих, з туземців? Свиня!

Марті увірвався терпець.

– Ти це до кого? – гостро спитала вона. – Чого це ти так розійшлася? Маленькій леді зовсім не пасує отак розмовляти. Я нічого не маю проти індусів, щоб ти знала. У книжці про них пишуть, що всі вони дуже релігійні. Індуси – такі самі люди, як ми. Просто я ніколи їх не бачила, тому сподівалася колись зобачити, запізнати когось ближче. Зранку я ото прийшла запалити вогонь, то навшпиньках підійшла до твого ліжка й обережно підняла край ковдри, щоб тебе зобачити. І ось, ти виявилася така як я, – вимовила розчаровано, – хіба що жовта на виду.

Мері впала у справжній шал:

– То ти думала, що я індуска! Як ти посміла?! Ти нічого не знаєш про цих туземців! Вони не люди! Це раби, слуги, які мають тобі кланятися! Ти нічого не знаєш про Індію! Ти взагалі нічого не знаєш! Нічого!

До нестями здивована Марта дивилася на неї і нічого не могла зрозуміти. А Мері раптом відчула себе настільки безпорадною перед цією дівчиною, перед її поглядом, перед тим, що в один момент вона опинилася так далеко від дому, де все було їй знайоме і зрозуміле, у зовсім іншому світі, де все було не так, що раптом її пройняла страшенна самотність. Дівчинка кинулася обличчям у подушку і вибухнула плачем. Добродушна Марта аж злякалася і вже шкодувала її. Дівчина підійшла і схилилася над ліжком.

– Ну добре, не плач уже! – вимовила вона. – Не плач, не треба. Я не знала, що тебе це могло розгнівати. То правда, я нічо’ не знала про ваші порядки, перепрошую. Не плач, буде вже, доста.

У її дивних йоркширських словах було стільки тепла і приязні, що Мері поступово заспокоїлася. Хлипання врешті припинилося. Марта з полегшенням зітхнула.

– А тепер тобі час вставати, – кивнула вона Мері. – Місіс Медлок казала принести тобі сніданок до сусідньої кімнати. Там ти будеш їсти. Якщо встанеш з ліжка, то поможу тобі вбратися. Як тре’ ґудзики застібнути ззаду або що. Сама не зможеш, – додала примирливо.

Мері врешті вирішила встати. Марта витягла зі шафи одежу, але це були не ті речі, у яких дівчинка приїхала сюди з місіс Медлок.

– Це не моє, – сказала вона. – Моє було чорне.

Але потім роздивилася біле вовняне пальтечко, світле платтячко і додала зі стриманим задоволенням:

– Це мені більше подобається.

– Воно твоє, вдягайся, – відповіла Марта. – Містер Крейвен наказав місіс Медлок купити тобі нову одежу в Лондоні. Казав, що не хоче дивитися, як по дому ото ходить дитина, вбрана у все чорне. «Буде виглядати як загублена душа. Тут і так невесело. Вдягніть її у щось світле, барвисте», – отак він сказав. Коли я була вдома, то мама похитала головою і ствердила, що добре розуміє нашого господаря. Мама завжди на всьому знається. І сама вона не ходить у чорному.

– Я ненавиджу чорні речі, – призналася Мері.

Почалося вдягання. Марта завжди вдягала своїх молодших сестер і братів, проте їй іще не траплялося бачити дитину, яка б стояла як статуя і чекала, поки за неї все зроблять. Ніби у самої немає рук чи ніг.

– Чому ти сама не взуваєшся? – спитала дівчина, обережно піднімаючи її ногу.

– Це робила моя няня, – відповіла Мері, дивлячись на неї. – Такий звичай.

Мері навчилася цієї фрази від слуг-індусів. Якщо господар наказував їм зробити щось, що суперечило звичаям їхніх предків, вони лише спокійно пояснювали: «Нема такого звичаю». Після такого пояснення ніхто не смів наполягати.

Отож в Індії слуги справді вбирали міс Мері як ляльку, бо так було заведено. Та зараз, поки зібралася до сніданку, дівчинка стала розуміти, що тут, у Мізелтвейтському маєтку, їй доведеться багато чого навчитися робити самій, наприклад, вдягати панчохи, взуватися, піднімати з підлоги речі, які ненароком впустила. Зрештою, якби Марта була добре вишколеною служницею, то вона не дивувалася б з вимог юної панянки. В деяких англійських домах дітей також зачісували і вдягали слуги. Але Марта ніде, окрім Мізелтвейту, не служила, а виросла вона у простій йоркширській сім’ї, де була ще купа дітей і молодші всього вчилися від старших, тому безпорадність Мері неабияк її спантеличила.

Після того спалаху гніву, що скінчився відчайдушним плачем, холод Мері дещо розтав. Якщо з перших хвилин вільна поведінка Марти дивувала її і дратувала, то зараз дівчинка щораз більше прислухалася до слів служниці. А Марта саме розповідала про свою сім’ю.

– Ох, тобі тре’ їх колись всіх зобачити, – сказала вона. – Нас є дванадцятеро, а батько заробляє тільки шістнадцять шилінгів на тиждень – на всіх. Скажу тобі, то нелегко. Мама старає’ся, аби бодай вівсяної каші всім вистачило. Брати і сестри, вони ціліськими днями бавляться надворі, гасають поміж вересових заростей. Мама каже, що вони тим повітря і живуть. Сміє’ся, що вони там, певно, пасуться, як дикі поні. Наш Дікен навіть приручив одне лошатко. Дікен вже великий, має дванадцять літ.

– Лошатко? Де він його знайшов? – спитала Мері.

– На пустищі поміж вересом. Лошатко там паслося разом з матір’ю. А він став водити з ним дружбу – часом брав йому трошки хліба, часом міг насмикати молоденької травички. І лошатко звикло до нього, ходить за ним слідом, дозволяє сідати собі на спину. Дікен добрий хлопчина і тварини його люблять.

У Мері ніколи не було домашніх тварин, хоча тепер їй захотілося. Отож Дікен її зацікавив. Здається, це вперше дівчинку зацікавив хтось, крім неї самої. Та зараз вони перейшли до другої кімнати, яка нічим не відрізнялася від тієї, де дівчинка спала. На стінах висіли понурі старовинні картини, столітні дубові меблі були масивні і важкі. Посередині стояв стіл, а на ньому чекав ситний сніданок. Але апетит у Мері завжди був поганий. Вона глянула на тарілку і відвернулася.

– Не хочу, – сказала вона.

– Як, ти не хочеш вівсяної каші?! – не повірила Марта.

– Не хочу.

– Просто не знаєш, яка вона добра. Поклади ще у неї трохи патоки… або цукру.

– Я не хочу, – повторила Мері.

– Ох! – зітхнула Марта. – Не можу дивитися, як пропадає така добра їжа. Якби ту’ опинилися мої братчики і сестрички, то все би вичистили. За п’ять хвилин нічо’ би не лишилося.

– Чому? – холодно спитала Мері.

– Чому?! – повторила Марта. – Та тому, що мало коли їм вдає’ся наїстися досхочу, щоб у животі кишки марша не грали. Вони завжди голодні, як ото соколята чи лисенята, котрі ростуть.

– Не знаю, що це – бути голодною, – байдуже промовила Мері.

Марта вражено подивилася на неї.

– Що ж, тобі б не завадило спробувати. Я зазнала цього предосить, – гаряче вимовила вона. – Не можу дивитися, коли ото сидять за столом і марудять, замість їсти. І тілько все переводять. Кажу, Дікен, Філ, Джейн і решта наших що завгодно би з’їли.

– То візьми і занести оце їм, – запропонувала Мері.

– Це не моє, тому взяти не можу, – чітко відповіла Марта. – Та й сьогодні не маю права йти з маєтку. Є тільки один день на місяць, коли можу піти додому. Тоді помагаю мамі в хаті, щоб вона трохи собі відпочила, бодай той один день.

Мері випила чаю, з’їла маленький шматок підсушеного хліба, намащеного мармеладом, і встала з-за столу.

– Вбирайся і можеш бігти надвір бавитися, – сказала Марта. – Може, нагуляєш апетиту до обіду.

Мері підійшла до вікна. У саду було багато дерев, поміж ними доріжки. Проте дерева стояли сірі, безлисті, і все воно виглядало якось сумно й непривітно.

– Надвір? Що мені там робити? Така погода…

– Ну добре, можеш залишатися в кімнаті – але хіба тут цікавіше?

Мері подумала. Тут і справді було нічого робити. Напевно, ліпше таки піти надвір і погуляти в саду.

– Хто піде зі мною на прогулянку? – поставила питання.

Марта глянула на неї.

– Ніхто, – незворушно відповіла вона. – Мусиш навчитися бавитися сама. Думаєш, у всіх є брати і сестри? Але діти якось бавляться. Наш Дікен, наприклад, любить собі зникнути на пустище і може годинами там бути. На пустищі у нього є вівця – він її приручив, а пташки то просто дзьобають крихти у нього з рук. В нас самих нераз нема що їсти, але він завжди лишає якийсь окраєць, аби почастувати своїх друзів.

Згадка про Дікена вплинула на Мері і вона таки вирішила піти погуляти. Диких поні чи овець у саду вона, зрозуміло, не знайде. Зате там напевно є пташки, і вони, мабуть, не такі, як в Індії, отож цікаво буде їх роздивитися.

Марта подала їй пальтечко, капелюшок, маленькі міцні черевички і показала, як вийти надвір.

– Обійдеш он туди-о і там буде один сад, потім другий, – пояснила вона, показуючи на прохід у живоплоті. – Вліті там багато квітів, але зара’ нема нічо’. – На якусь хвильку вона, здавалося, завагалася, а тоді додала: – Один сад замкнений. Ні одна жива душа не заходила туди вже десять років.

– Чому? – мимовільно вирвалося у Мері. До сотні зачинених кімнат цього дивного дому додалася ще одна замкнена хвіртка.

Марта була змушена пояснити.

– То сад місіс Крейвен. Коли вона померла, містер Крейвен ні сам не хотів туди заходити, ні інших пускати. Тому хвіртку замкнув, а ключ десь закопав. Ой, – скинулася, бо в цю мить зателенькав дзвінок, – то місіс Медлок кличе мене – біжу.

Дівчина миттю вибігла з кімнати, а Мері рушила до сходів і невдовзі опинилася на подвір’ї. Її думки увесь час оберталися навколо того, що сказала Марта: сад, у який ось уже десять років ніхто не ступав ногою. Цікаво, на що він схожий? Чи там є якісь квіти? Мері рушила далі. Тепер вона була у великому саду з широкими галявами і доріжками, з обох боків обсадженими кущами. Скрізь виднілися клумби, якісь підстрижені вічнозелені кущики доволі дивних обрисів, а посередині стояв великий сірий фонтан. Однак взимку на клумбах нічого не росло, фонтан також не працював. Нічого цікавого. Але цей сад був звичайний, тобто відчинений – чого ж від нього чекати. Як це сад може бути зачинений? Сади-бо для того й існують, щоб по них гуляти.

Такі ото думки роїлися у голові Мері. Доріжка привела її до довгої стіни, порослої плющем. Дівчинка іще не знала, що зазвичай в англійських маєтках за будинком є ще грядки, де вирощують овочі і фрукти для кухні. Мері побачила відчинену хвіртку, з якої звисали плющеві пагони. Що ж, це знову не той сад, але їй було цікаво подивитися, що там усередині.

За хвірткою і справді був город із численними грядками, звідусіль оточений муром. Далі простягався ще один город із теплицями і фруктовими деревами попід стіною. Далі ще один – вони переходили один в другий. Тільки що скрізь було однаково сіро. «Влітку тут, може, і веселіше, але зараз цікавого мало», – підсумувала Мері, роздивившись довкола.

Тут у хвіртці, що вела на другий город, з’явився старий садівник з лопатою на плечі. Побачивши Мері, він знехотя махнув рукою на привітання. Чоловік був нахмурений і непривітний. Зустріч з Мері, вочевидь, його занадто не втішила. Дівчинка й так була розчарована, бо не знайшла нічого цікавого, тому за звичкою прибрала зверхню міну.

– Що це таке? – поспитала, обвівши поглядом довкруж.

– Город, що ж іще, – сухо відповів садівник.

– А там що? – показала Мері у бік зеленої хвіртки.

– Також город, – відказав коротко. – А за стіною ще один, а з того боку яблуневий сад.

– А мені можна туди піти? – спитала Мері.

– Та йди, коли хочеш. Там нема на що дивитися.

Мері пішла собі по доріжці, минула ще одну хвіртку. Тут вона побачила ще одну ділянку теплиць із пізніми овочами, оточену стінами. З одного боку виднілася чергова зелена хвіртка. Мері взялася рукою за клямку. Хвіртка доволі легко відчинилася і дівчинка опинилася у яблуневому саду. Він також був оточений муром, скрізь височіли голі безлисті дерева, землю вкривала пожухла трава – проте хвірток більше не було видно. Мері пройшла крізь увесь сад, шукаючи, де він закінчується. Врешті виявила, що дерева ростуть далі, за стіною, яка обмежує сад, у якому вона стоїть.

Тут Мері помітила пташку з червоними грудьми. Вона сиділа на самому чубку дерева, що росло за тією стіною. Пташка зиркнула на дівчинку своїми оченятами-намистинками і заспівала – неначе розмовляла з нею.

Мері зупинилася і заслухалася, а тоді несподівано усміхнулася. Це вперте дівчисько, виявляється, могло відгукнутися на пташиний щебіт. Просто відколи дівчинка потрапила сюди, то ніяк не могла знайти собі місця у цьому величезному домі із зачиненими кімнатами. А довкруж – голе пустище і сірі безлисті сади. І тут ця пташина. Дівчинка слухала її мов заворожена, аж доки пташка не відлетіла. Цікаво, чи вдасться ще колись її побачити? А може, вона якраз живе у тому таємничому саду і все про нього знає?

Дівчинка безнастанно про це думала. Чому містер Арчибалд Крейвен викинув ключ? Якщо він так сильно любив свою дружину, то чому ненавидить її сад? Цікаво, чи їй узагалі випаде колись нагода побачити свого дядька. Може, тоді розпитає його. Але тут Мері згадала, що ніколи не вміла розмовляти ні з дорослими, ні з дітьми (як це було у домі священика). Напевно, навіть коли побачиться з дядьком, то не зважиться нічого йому сказати. Шкода.

Тепер Мері думала про пташку. Дівчинка підняла голову, розглядаючи дерево, на якому вона сиділа.

– Це дерево росте у потаємному саду – я відчуваю, – замислено промовила до себе. – Ось, кругом стіна, а входу нема.

Дівчинка повернулася до першого городу. Там працював той старий садівник – перекопував землю. Мері стала поруч і якусь мить розглядала його. Чоловік не звертав на неї жодної уваги.

– Я вже оглянула ті городи, – врешті повідомила вона.

– Хто ж боронить? – буркнув він.

– І яблуневий сад.

– Там також нема собак при хвіртці, ходи собі, як хочеш, – непривітно кинув він.

– Але там є ще один сад… а входу я не знайшла, – мовила Мері.

– Який там іще сад? – суворо перепитав старий, випроставшись.

– Той, що по другий бік муру, – відповіла міс Мері. – Там на одному дереві сиділа пташка, така червоногруда, і співала.

На її здивування, при цих словах обвітрене обличчя старого відразу злагідніло. Чоловік повільно усміхнувся. Це геть його перемінило. Мері подумала: наскільки ж гарніше виглядає людина, коли вона усміхається. Раніше це ніколи не спадало їй на гадку.

Садівник повернувся у бік яблуневого саду і легенько засвистів. Цього Мері вже ніяк не сподівалася. Але далі сталося щось геть неймовірне.

Дівчинка почула шурхіт крил – і тут з’явилася та сама пташина. Вона підлетіла до них і сіла на великій скибі землі, за крок від масивного черевика старого.

– О, ото вона, – радісно вимовив він, а тоді заговорив до пташки, ніби до маленької дитини. – І де ж ти досі була, волоцюго? – ніжно запитував він. – Давно я тебе не бачив. Певно, вже шукаєш собі пару? А не зарано?

Пташина схилила свою маленьку голівку набік і дивилася на нього блискучими оченятами, схожими на чорні намистинки. Вона анітрішки не боялася садівника і заходилася порпатися в землі, шукаючи собі личинок та комах. У Мері потепліло у грудях. Її розчулило, що цей суворий з вигляду старий розмовляє з пташкою як з дитиною. Дівчинка сама з ніжністю розглядала її маленький дзьоб, тоненькі лапки, кругленькі груди.

– Вона завжди прилітає, коли ви її кличете? – майже пошепки спитала Мері.

– Ая’, прилітає, – ствердив старий. – Я її давно знаю, ще з малого. Ото вилетіла була з гнізда з тамтого саду, перелетіла через стіну – а назад ся вернути вже сили не було. Кілька днів жила в мене, ото ми й подружилися. А як вже змогла ся вернути у своє гніздо, то цілий виводок розлетівся хто куди. Вона ся лишила сама і знов ся вернула до мене.

– А що це за пташка? – спитала Мері.

– Як, ти не знаєш? Малинівка. Малинівки дуже віддані. Вони такі, як собаки… якщо вмієш з ними обходитися. Подиви’, як ся розглядає. Ніби дзьобає, а знає, що ми про неї балакаєм.

Старий з гордощами дивився на пташку, ніби пишався, що в нього є такий друг. Мері з цікавістю спостерігала і за пташкою, і за садівником.

– Ая’, їй подобає’ся слухати, коли про неї балакають, – усміхнувся садівник. – Вона дуже цікава. Тільки-но виходжу в сад – все прилетить, подиви’ся, що я роблю. Певно, більше знає, що ту’ роби’ся, ніж містер Крейвен. Той нічим не цікави’ся. А вона ту’ головна, так.

Малинівка ще походила трішки, попорпала дзьобом землю, а тоді зупинилася і на якусь мить затримала погляд на Мері. Дівчинка відчула, що пташка її вивчає. Серце її завмерло від хвилювання. Та ось Мері опанувала себе і розпитувала далі.

– А куди полетіли решта пташенят з її гнізда? – поцікавилася вона.

– Того ніхто не знає. Птахи на однім місці довго ся не тримають. Поки навчаться літати – то ще, а потім враз покидають гніздо. А ця розумна, знає, що ся лишилася сама і що так мусить бути.

Міс Мері зробила крок до малинівки і ще раз пильно на неї подивилася.

– Я також сама, – промовила вона.

Досі вона не усвідомлювала: саме самотність породжувала її невдоволення і роздратування. Мері збагнула це, здається, тієї миті, коли вони з малинівкою дивилися одна одній у вічі.

Старий посунув набік шапку – Мері побачила його лисину.

– Ти що, та мала з Індії? – похитав головою.

Мері кивнула.

– Тоді нема що казати: тобі напевно не солодко, – визнав садівник. – Тільки ту’ не знаю, як собі з тим порадиш, – додав він.

Він знову взявся копати, із силою заганяючи заступ в масну землю. Малинівка стрибала поруч і зосереджено вишукувала собі личинки і хробачки.

– Як вас звати? – врешті поцікавилася Мері.

Чоловік випростався.

– Бен Везерстаф, – промовив він й невесело усміхнувся: – Я також сам як палець. Хіба ото вона прилетить, – показав на малинівку. – То мій єдиний друг.

– А в мене зовсім нема друзів, – вимовила Мері. – І ніколи не було. Няня не дуже мене любила, і я ні з ким не бавилася.

Мешканці Йоркширу назагал славляться своєю простотою: вони вміють викласти співрозмовникові все як на духу без зайвих церемоній. А старий Бен Везерстаф був справжнім йоркширцем з Мізельського пустища, тож він так і сказав:

– Та ми з тобою з одного тіста зліплені. Все набурмосені, невдоволені, все світ нам не милий. Яке їхало, таке здибало.

Такого Мері Ленокс ще ніколи в житті про себе не чула. Та й хто міг би їй це сказати? Слуги? Вони лише покірно кланялися, хай що вона з ними робила, бо найбільше боялися не догодити своїй вередливій міс Сагіб. А більше ніхто нею не переймався. Та зараз дівчинка добряче замислилася: невже вона і справді така? Набурмосена, як ото Бен Везерстаф перед появою пташки? Непривітна, як він у момент їхньої зустрічі? Від цих думок Мері зробилося геть незатишно.

І тут вона почула якийсь звук. Дівчинка обернулася. Малинівка злетіла на молоду яблуньку, під якою стояла Мері, вмостилася на гілці – і заспівала.

– Що вона робить? – здивовано спитала Мері.

– Най мене біда візьме, – засміявся Бен Везерстаф, – ти їй сподобалася. Вона хоче з тобою подружитися.

– Зі мною? Подружитися? – не ймучи віри перепитала Мері, а тоді обережно зробила крок до яблуньки, не зводячи погляду з пташки. – Маленька, ти хочеш стати моїм другом? – лагідно спитала вона малинівки. – Хочеш?

Зараз Мері було не впізнати. Куди й поділася її різкість, впертість, затятість! Дівчинка так тепло, так ніжно й пестливо зверталася до пташки, що Бен Везерстаф аж рота роззявив від здивування.