Текст книги "Таємний сад"

Автор книги: Френсіс Годґсон Бернет

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 15
Гніздування

Негода затрималася у Мізелтвейці ще на цілий тиждень: дощило і дощило. Звісно, всі ті дні Мері не могла ані вибратися у свій потаємний сад, ані побачитися з Дікеном. Однак дівчинка зовсім не нудьгувала: щодня вона навідувала Коліна і вони годинами розмовляли – то про Індію, то про пустище, то про Дікена, – бавилися, читали вголос книжки, розглядали барвисті ілюстрації, яких у тих книжках не бракувало – і час злітав непомітно. Коли Колін чимось захоплювався, очі у нього палали, на щоках з’являвся рум’янець – і вже годі було повірити, що цей хлопець досі думав лише про хворобу. Єдине що він так і не вставав з ліжка.

Врешті всі в будинку змирилися з тим, що діти проводять час разом: ніхто не чинив їм жодних перешкод. Місіс Медлок навіть мала причини бути вдячною Мері.

– Гм, нема що казати: відколи ти з ним ся подружила, то він перестав ото коверзувати, перестав на нас кричати, плакати з найменшої дурниці. Бо не раз так всіх доводив, що спаси Боже! Доглядальниця вже навіть х’тіла все кидати і тікати світ за очі, бо не могла з ним витримати. А тепер каже: «Як міс Мері його няньчить, то чо’ буду тікати? Най няньчить!» – добродушно розказувала вона. – Та і ти не хто-будь: встати ото серед ночі і никати, шукати, хто там плаче! То не всякий би потрафив, – аж засміялася і похитала головою.

Мері лише глянула на місіс Медлок, але нічого не сказала.

У розмовах із Коліном дівчинка все-таки була дуже обережна і навіть коли у них заходила мова про сад, вона не признавалася, що вже знайшла хвіртку. Спершу Мері хотіла переконатися, чи Колін – той хлопець, якому можна довірити таку велику таємницю. Але як це зробити? Мері ще не придумала. Звісно, їй подобалося розмовляти з ним, бавитися, жартувати, але про сад вона могла говорити лише із тим, у кому була б цілковито впевнена. З другого боку, Колінові так припала до душі думка, що можна потайки бавитися у саду і ніхто про це не знатиме, що Мері вже й готова була все йому розповісти. Але тут поставав новий клопіт: гаразд, якщо вони з Дікеном і зможуть якось доправити Коліна в сад – то як зробити це так, аби ніхто з дорослих цього не виявив? Знову-таки: Мері добре пам’ятала слова лондонського лікаря, що Коліну треба якомога частіше бувати на свіжому повітрі – і щиро хотіла допомогти хлопцеві. Вона думала собі так: якщо він бодай раз опиниться у саду, якщо запізнається з Дікеном і малинівкою, то відразу забуде про свої болячки. Те, як прогулянки надворі можуть поліпшити самопочуття, Мері і по собі знала. А нещодавно вона побачила власне відображення у дзеркалі – і не повірила своїм очам. На неї дивилася рожевощока усміхнена дівчинка зі жвавими очима, а не бліде насуплене і невдоволене створіння, яке приїхало сюди з Індії. Нема що й казати, ця дівчинка подобалася їй набагато більше, ніж колишня «А-міс-Мері-вічно-проти». Марта також це завважила.

– О бачиш, погасала собі по садах, стала ліпше їсти – і вже не така худюща, і личко ся зачервоніло. Навіть волосся, і то вже не стирчить на всі боки, а дає’ся зачесати, – задоволено ствердила Марта.

– Так, я бачу, волосся зміцніло і підросло. Я і сама стала міцніша, – відповіла Мері.

– Ну, тепер на тебе мило ся подивити, – добродушно проказала Марта, розчісуючи її.

Мартині слова запали дівчинці в душу. Якщо сад, і скакалка, і праця на землі допомогли їй, то напевно допоможуть і Коліну. Але якщо Колін так не любить, коли на нього дивляться, – то чи захоче бачити Дікена?

– Чого ти сердишся, коли на тебе дивляться? – якось спитала у Коліна.

– Серджуся? Та я просто ненавиджу, коли на мене витріщаються, – відповів він. – Коли я був іще зовсім маленький, мене брали на море. І ось, як звичайно, я лежав у своєму візку, а всі озиралися на мене, мало шиї не скручували. Пані зупинялися, заводили розмову з моєю нянькою, а потім переходили на шепіт. Ніби я не знав, про що вони говорять: що мені вже недовго лишилося. Якось одна така пані підійшла, поплескала мене по щоці і сказала: «Бідна дитина!» А я голосно скрикнув і вдарив її по руці. Вона так злякалася, що кинулася втікати.

– Певно, вирішила, що ти сказився, як ото собака, – похитала головою Мері.

– А що мене обходить? Хай собі думає що завгодно, але не плете дурниць, – нахмурився Колін.

– Добре, чому ж ти тоді не накричав на мене, коли я увійшла до твоєї кімнати і витріщилася на тебе? – посміхнулася Мері.

– Знаєш, я подумав, що це сон або привид. А який сенс сваритися з привидом? – посміхнувся у відповідь Колін.

– Слухай, а якщо… а якщо ще хтось захотів би тебе побачити… один хлопець… ти б і на нього накричав? – обережно спитала Мері.

Колін відкинувся на подушку і подумав.

– Взагалі є один хлопець, якого я був би радий бачити. Хлопець, який знається з пташками і лисами – Дікен, – повільно промовив він.

– Ох, я впевнена, він тобі сподобається, – зраділа Мері.

– Якщо вже пташки підпускають його до себе, то й мені нема чого боятися. Може, він і мене приручить, як своїх звірят, – проказав Колін, а тоді засміявся.

Мері уявила собі, як Колін ото визирає зі своєї кімнати-нори – і також залилася нестримним сміхом: справді, спробуй-но його звідси виманити.

Що ж, одне питання Мері розв’язала: Колін не боїться Дікена, отож нема чого боятися і їй.

Врешті випогодилося. Того ранку Мері прокинулася дуже рано. Її розбудили промені сонця, що пробивалися крізь штори. Дівчинка миттю зірвалася з ліжка і підбігла до вікна. Вона відсунула штори, відчинила вікно – і в кімнату увірвався струмінь свіжого повітря, напоєного розмаїтими пахощами. Небо над пустищем було чисте. Звідусіль долинали пташині співи. Мері витягнула руку через вікно і потримала на сонці.

– Вже весна… весна! – радісно вимовила дівчинка. – Все піде в ріст. О-ох!

Мері вихилилася з вікна, жадібно вбираючи у себе цілюще повітря, а тоді засміялася, пригадавши, як хтось казав про Дікена: що має заячий нюх.

– Гм, ще так рано, – мовила вона до себе. – Сонце щойно зійшло, а небо… о Боже, яке небо! Я ще такого не бачила. І ніде ні звуку. Навіть на конюшні тиша. Цікаво, а що там діється у саду? Не можу чекати – біжу!

Вона швиденько вдяглася і за якихось п’ять хвилин уже вибігала з кімнати. Черевички взяла в руку, аби не зчиняти галасу, і взулася вже внизу. Тоді зняла ланцюжок з дверей, відчинила їх і помчала.

Надворі було тепло, довкола буяли розмаїті пахощі, звідусіль лунали пташині співи. За той тиждень, що дівчинка не була надворі, все зазеленіло, заграло барвами. Мері сплеснула у долоні і підняла голову – угорі було чисте світанкове небо, освітлене сонцем. Дівчинці захотілося і самій заспівати, защебетати вголос, злитися з хором дроздів, малинівок і жайворонків, аби вихлюпнути цю радість, що переповнювала груди. Вперше в житті Мері зустрічала схід сонця! Іще пів року тому вона й подумати про таке не могла. Захоплена, піднесена, вона чимдуж бігла до потаємного саду.

– Як тут усе змінилося, – мовила вона, зупинившись на хвильку й розглядаючи квітники і кущі побіч доріжки. – На кущах розкрилися бруньки і з’явилися листочки, а попід ними вже і молоденька травичка виросла, і крокуси з нарцисами зацвіли. Ого, скільки їх!

Мері добігла до хвіртки і вже мала її відчиняти, коли раптом просто над нею пролунало: «Каррр-каррр!» Від несподіванки дівчинка аж здригнулася. Підняла голову. На стіні сиділа велика ворона з синювато-чорним пір’ям, що аж вилискувало на сонці. Птаха нахилилася, пильно подивилася на неї, а тоді розпростерла крила і перелетіла у сад. Мері подивилася їй услід, переступаючи з ноги на ногу. «Ну що їй робити у саду?» – невдоволено подумала Мері. Ворона її лякала і дівчинка сподівалася, що вона полетіла далі.

Мері відчинила хвіртку й увійшла досередини. Пройшовши по стежці, вона знову побачила ворону, яка зручно вмостилася на вершечку яблуньки і дивилася на неї згори вниз. Мері озирнулася довкола, шукаючи, чим би її прогнати, – і за деревом помітила маківку Дікена. Хлопець схилився і зосереджено працював, то й не почув, як вона підійшла. А поруч із трави виглядало якесь руде звірятко з розкішним хвостом.

– Ох, Дікене! Дікене! – втішилася Мері. – І коли ти встиг? Щойно тільки зійшло сонце!

Дікен випростався, усміхаючись від вуха до вуха.

– Та де би я чекав, поки воно зійде? Я встав коли ще ледве світало, і прийшов сюди, о! – радісно вимовив він. – А як йдеш вдосвіта через пустище – ото краса! Все пахне, буяє, пташки співають, бджоли гудуть. Я сам почав щось насвистувати, як ішов. Нині сонце мене напівдорозі до саду застало, о. Диви, скілько ту’ роботи, а ти кажеш…

Мері приклала руку до грудей, ніби намагаючись вгамувати хвилювання, що переповнювало її.

– Ох, Дікене, Дікене! – повторювала вона. – Я така щаслива, що аж повітря бракує!

Руде звірятко вирішило більше не ховатися у траві і підійшло до Дікена. Тим часом ворона каркнула, шугнула з дерева і вмостилася на плече Дікена.

– Диви, то лисеня, – став їх знайомити хлопець, погладжуючи його руду голівку. – Воно ся називає Капітаном, о. А ото – Смолька, – показав на ворону. – Вони прийшли зі мною. Смолька собі летіла вперед, а Капітан мчав так, ніби за ним сто хортів гнало.

Лисеня і ворона, побачивши, що Дікен, їхній друг, так приязно розмовляє з Мері, також перестали її боятися. Тоді вони всім товариством пішли оглядати сад. Смолька так і сиділа на плечі хлопця, похитуючись у такт ходи, а лисенятко слухняно дріботіло побіч.

– Диви’ сюди! – показував Дікен. – Диви’, скілько ту’ всього виросло… оту’… і отам! А подиви’ сюди-о!

Він опустився на коліна, аби ліпше роздивитися, Мері також присіла поруч із ним. На цьому клаптику панували крокуси – фіолетові, жовто-гарячі, золотаві. Мері нахилилася і на радощах цілувала кожну квітку.

Вони оббігали цілий сад по кілька разів – усе не могли надивитися і натішитися. Часом аж забували, що треба говорити пошепки – радість переповнювала їх й обом хотілося кричати, щоб усі почули: сад прокинувся! Він ожив! Він живий! Дікен показував бруньки на трояндових гілках, які минулого разу здавалися всохлими. З-під землі пробилася сила-силенна нових паростків, отож про них також треба було подбати. Діти схилялися до землі, вдихали на повні груди весняні пахощі, розпушували землю, прополювали квіти. Розпашілі, радісні, скуйовджені, вони невтомно працювали у своєму саду, згубивши лік часу.

Цей ранок приніс їм ще одну несподіванку. Ось через стіну перелетіла маленька червоногруда пташка. Діти відразу впізнали малинівку. У дзьобі вона несла якусь галузку. Але на цей раз вона не підлетіла до них, не защебетала задерикувато, як це було раніше, а швиденько пурхнула поміж густе плетиво галуззя – і зникла. І тільки-но Мері вдихнула повітря, щоб її закликати, як Дікен притьмом затулив їй рукою рота.

– Чшшш, не рушся, – вимовив він пошепки. – Вона закладає гніздо. Як ми її сполохаєм, вона ся перенесе деінде.

Вони обережно опустилися на траву і завмерли.

– Коли пташки гніздують, то всього ся боять. У той час їх легко сполохати, – пояснював Дікен. – Як зобачить нас близько від гнізда, то все покине і полетить деінде. Та й часу в неї зара’ нема на забави, тому й не прилетіла до нас. Сиди тихо: уяви, що ти кущ або дерево. Як малинівка ся покаже, то я так тихенько защебечу – дам їй знати, що ми не будем ся пхати до гнізда, най ся не боїть.

Мері кивнула головою, хоча не зовсім розуміла, як це – стати кущем чи деревом. Невже на ній мають з’явитися зелені листочки? Але Дікен говорив так, ніби це була найзвичайніша річ на світі. Тому Мері вирішила йому повірити і не ставити зайвих запитань.

– Бачиш, відколи світ існує, птахи навесні будують собі гнізда, – тихесенько розповідав він. – Людям тоді ліпше не пхатися.

– Слухай, Дікене, коли ти розказуєш про птахів і про гнізда, мені відразу хочеться зазирнути, як то гніздо виглядає, – благально прошепотіла Мері. – Давай ліпше про інше поговорим. Маю щось тобі розказати.

– Твоя правда, – погодився Дікен. – То що ти хотіла мені розказати?

– Дікене, ти знаєш про Коліна? – глянула на нього дівчинка.

Дікен здивовано підняв брови.

– А ти? – перепитав він.

– Я його знайшла. І цілий тиждень, поки ото дощило, приходила до нього і ми собі розмовляли, бавилися, читали. Він казав, що зі мною забуває про хворобу, – відповіла Мері.

Дікен полегшено зітхнув.

– Ну, нарешті, – вимовив він. – Добре, що ти знаєш. Тепер мені стало легше. Не люблю з чимсь критися.

– А як же сад? З ним ти також не хочеш критися? – стривожено спитала Мері.

– Нє, про сад я такого не казав, – відповів хлопець, заперечно похитавши головою. – Сад – то як пташине гніздо. Хто би про нього розбалакував? А з Коліном інакше, ти ж сама розумієш.

Мері відлягло від душі.

– А як ти довідався про Коліна? – поспитала вона.

– Та про нього всі знають. Всі знають, що містер Крейвен має сина-каліку. І всі також затямили, що він не любить, коли про це говорять. Людям його шкода. Місіс Крейвен була така мила жінка, і вони любили одне одного. Бачиш, місіс Медлок все зупиняє’ся в нас вдома, як їде до Твейту, то й говорить про це з мамою. Нас вона ся не боїть – знає, що вмієм тримати язика за зубами. Та й Марта вповідала: переймалася, бо ти вчула його плач і розпитувала її. А вона не могла тобі сказати, о.

Тоді Мері докладно розповіла йому, як шукала Коліна, описала його кімнату і самого хлопця.

– Кажуть, містер Крейвен не може на нього ся дивити, бо малий має мамині очі, – мовив Дікен. – Приходить до сина тільки як той спить, уявляєш?

– Думаєш, він хоче, щоб Колін помер? – прошепотіла Мері.

– Та нє! Де ти таке вчула? – рішуче заперечив Дікен. – Він ся боїть, що в хлопця скоро виросте горб, тому не годен на нього ся дивити. Певно, думає: ліпше би малий взагалі ся на світ не з’являв, як має ся мучити. А так він привозить йому зі світу всякі забавки, книжки – то правда. Тілько що сам від сина тікає – хто таке бачив? Наша мама все каже, що жодні забавки не замінять дитині тата.

– Так-так, Колін мені всі вуха протуркотів тим горбом, – підхопила Мері. – Каже, що не витримає і помре, як тільки щось намацає на спині.

– Ну певно, якщо ото цілими днями лежати і думати про болячки, то і здоровий заслабне, – похитав головою Дікен і погладив лисеня, яке підійшло до нього і почало ластитися.

Якусь мить хлопець помовчав, дивлячись на звірятко. Врешті підняв голову й обвів поглядом сад.

– А пам’ятаєш, як ту’ було сіро, як ми прийшли сюди вперше? А тепер диви! Навіть стіни, і тої скоро не буде видно – геть зелень заступила. Розумієш, про що я? – спитав він, пильно дивлячись на Мері.

Дівчинка захоплено відкрила очі.

– Дікене, ти молодець, – швидко вимовила вона. – Я й сама про це думала.

– Ну власне: тре’ привезти його сюди. Най ся подивить на крокуси, на троянди, то перестане шукати в себе горб, – рішуче ствердив Дікен.

– Ти просто прочитав мої думки! Від першої розмови з Коліном я тільки про це й думаю, – радісно випалила Мері. – Єдине, що мене цікавить, то це чи зможе він тримати таємницю. А друга річ – чи вдасться доправити його сюди так, аби ніхто нас не побачив. Зрештою, Колін може відіслати садівників, аби бува нас не перестріли. Якщо цей хлопець захоче вибратися на прогулянку, то ніхто не посміє йому перечити, – мовила дівчинка, пригадавши, як Колін розмовляв з лікарем Крейвеном і місіс Медлок.

Дікен гладив лисеня і хитав головою на знак згоди.

– Голову даю: то йому ліпше поможе, як всі ті лікарі з їхніми пігулками, – мовив він. – Най ся побавить з нами, най ся подивить, як ту’ все цвіте – то й покине думати про свої болячки, хіба нє?

– Хочу попередити: Колін може тобі видатися дещо дивним, – розважливо сказала Мері. – Звісно, він багато чого знає, бо має купу книжок. Зате нічого не знає про пустище, бо боїться виходити надвір. І дарма, бо той знаменитий лікар з Лондона понад усе радив йому бувати на свіжому повітрі, от. Але розповідь про зачинений сад так припала йому до душі, що він негайно хотів кликати слуг, аби його туди занесли. Я ледве його переконала, що найліпше тримати все у таємниці, бо так будемо мати свій потаємний сад. Колін радо на це пристав. Правда, поки що я не розповіла йому, що хвіртку вже знайдено: він гадає, що я ото її шукаю.

– Все: ми мусимо його сюди витягнути, – прийняв рішенець Дікен. – Най тілько скаже – я відразу прийду і доправлю його візок. Ой, Мері, диви: поки ми ту’ балакаєм, малинівка страх як працює, – показав він рукою. – Он, злетіла на гілку, придивляє’ся, як ліпше покласти прутик. О, тримає в дзьобі.

Хлопець покликав пташку довгим протяжним свистом. Малинівка повернула голівку і зиркнула з цікавістю. Прутика, проте, не випустила. Дікен лагідно заговорив до неї:

– Що це ти ся задумала? Хіба не вмієш гніздо вити? Вмієш, ще й як вмієш. Пташки ще ся з яйця не вилуплять – а вже то знають. Така ваша природа. Де хоч поклади той прутик – все дно буде добре. Клади, мила, клади, нема часу, аби ’го марнувати: весна.

– Ох, як гарно ти з нею говориш! – усміхнулася Мері. – Зовсім як Бен Везерстаф. Він також завжди з нею бесідує, а вона тішиться, пурхає довкола нього.

Дікен засміявся, а тоді повів далі.

– Ти не бійся, мила, ми до твого гнізда ся не пхаєм, – звернувся він до малинівки. – Ми ото сидимо собі коло тебе – і все. Бачиш, ми й самі собі ту’ звили гніздо: обкопали все, обсадили. То ти також нас не виказуй, будь добра. Домовилися?

Почувши це, малинівка лише виразно подивилася на них своїми оченятами-намистинками, проте дзьоба все одно не розкрила, щоб не випустити прутик. Але Мері була певна: пташка чудово все зрозуміла і нізащо не викаже їхньої таємниці.

Розділ 16
«Не прийду!» – сказала Мері

Після дощового тижня у дітей було багацько роботи, бо крім квітів, скрізь з’явилося море бур’янів. Додому Мері повернулася лише щоб швиденько пообідати і знову бігти у сад. Дівчинка вже рушила до своєї кімнати вдягатися, але в останню мить згадала про Коліна: він, певно, її чекає.

– Марто, перекажи Коліну, що зараз маю купу роботи в саду, то не зможу до нього прийти, – кинула з порога Марті.

Марта злякалася.

– О-ох, міс Мері, як він впаде у гнів, то не знаю, що зі мною зробить. Ну як я йому таке скажу? – вимовила вона.

На Мері це не вплинуло, бо кого-кого, а Коліна вона не боялася, як усі тут, – це по-перше, а по-друге – ніколи й нікому не дозволяла собою керувати.

– Нічого він тобі не зробить, – незворушно повела бровою дівчинка. – Я ж сказала: зараз не можу, мене чекає Дікен, – і помчала.

Пообіді вони з Дікеном ще завзятіше взялися до праці. Діти переходили від ділянки до ділянки, прополювали квітники, обрізали троянди і дерева, тоді взялися їх обкопувати. Мері працювала нарівні з хлопцем: Дікен захопив з дому свій заступ і тепер вони могли змагатися. Та навіть попри їхні зусилля, сад все одно не втрачав свого чару: довкола все буяло, як у казці. Тут марно було шукати підстрижених кущів, рівнесеньких алей чи акуратно насипаних квітників. Діти зовсім цим не переймалися. Їхнім завданням було не дати бур’янам заглушити крокуси, підсніжники, лілеї та інші квіти.

– Диви, ото – яблуня, а то – вишня, – показав Дікен, коли вони взялися обкопувати дерева. – А он там попід стіною – персики і сливи. Скоро вони також зацвітуть, уявляєш?

Мері глянула вгору й уявила: дерева у цвіті і на землі килим із квітів. Чудово!

Поки діти працювали, лисеня і ворона забавлялися собі поруч. Малинівка також частенько пролітала над ними, але все поспішала до свого гнізда, тож на забави часу не мала. А ось ворона час від часу розправляла крила й облітала сад. Потім поверталася, сідала перед Дікеном і каркала – доповідала, що чула, що бачила. Хлопець уважно вислуховував її, перепитував. Та якось Дікен так захопився роботою, що не почув її чергових новин, то Смолька сіла йому на плече і легенько ущипнула за вухо своїм важким дзьобом. Дікен засміявся і мусив зупинитися, щоб прийняти звіт.

Потім вони вирішили трішки відпочити. Дікен сів собі під деревом, витягнув з кишені дудку і тихенько заграв. Одразу з’явилися дві білки – спустилися послухати.

Тоді діти знову взялися до роботи.

– Ого, яка ти моцна, – мовив хлопець, дивлячись, як Мері копає. А дівчинка і справді ніби забула про втому.

– Так-так, скоро тебе пережену, – усміхнулася вона. – Місіс Медлок вже мусить купувати для мене більші плаття – у старі не влажу. Марта каже, що й волосся у мене підросло і зробилося густіше.

– Ага, тобі пасує, – добродушно прогув Дікен.

Сонце вже хилилося до заходу, коли діти прощалися.

– Заповідає’ся файна погода на завтра, – мовив Дікен, кивнувши головою на захід сонця. – Я прийду вдосвіта, бо роботи доста.

– Я також, – відповіла Мері і рушила до хвіртки.

Дівчинка чимдуж побігла додому. Її переповнювала радість. Мері хотілося поділитися усім з Коліном, хотілося розповісти про лисеня і про ворону, про те, що тепер діється у саду – певно, це йому сподобається. Дівчинка стрілою промчала по сходах і вбігла до кімнати. Там її вже нетерпляче чекала Марта. Вона була неабияк занепокоєна.

– Що сталося? – спитала Мері, зупинившись посеред кімнати. – Як Колін? Що він сказав?

– Ох! – скрушно похитала головою Марта. – Ліпше тобі було його навідати, коли ото кликав. Бо як я йому вповіла, що ти пішла надвір, то він так ся образив, що ми до вечора не могли його втихомирити. Щохвилини зиркав на годинник і питав, де ти.

Мері сердито стиснула губи. Це вже занадто. З якого це дива Колін вирішив, що може їй наказувати, як ото слугам? Теж іще раджа ясновельможний знайшовся! Аякже, зараз вона все покине – і сад, і Дікена, і лисеня, і малинівку – та побіжить його розважати. А дзуськи! Тепер нехай почекає…

Правду кажучи, Мері просто встигла забути, якою нещодавно була вона сама. Скажімо, коли у неї боліла голова, то вона так коверзувала і допікала слугам, що невдовзі і вони вже трималися за голову. Лише тоді міс Сагіб ставало легше… Але відтоді Мері змінилася, у неї було повно справ, тож свавільність і примхи Коліна її просто дратували.

Дівчинка ще трохи походила по кімнаті, збираючись з думками, тоді таки вирішила піти порозмовляти з Коліном.

Хлопця вона застала в ліжку. Зазвичай удень він сидів на дивані з книжками, а тут лежав, натягнувши на себе ковдру і навіть не повернув голови у її бік. Мері ще сильніше стиснула губи і стала над ліжком.

– Привіт! Ти чого не встаєш? Невже цілий день отак пролежав? – спитала вона, дивлячись йому у вічі.

– Зранку я підвівся, бо чекав тебе. Аж до обіду чекав! – відказав він ображено, відвертаючись. – А ти не прийшла, от! У мене розболілася спина, і голова лускає, то й сказав, щоб мене перенесли у ліжко. Де ж ти була?

– Я працювала у саду. Разом з Дікеном, – відповіла Мері, сподіваючись, що згадка про Дікена якось його заспокоїть.

Проте на цей раз ні Дікен, ні сад не були здатні вивести Коліна з того стану, у якому він перебував цілісінький день. Хлопець ще більше роздратувався.

– Якщо будеш увесь час тікати до нього, а тут залишатимусь сам, то накажу Дікена і близько до маєтку не підпускати, зрозуміло? – гнівно заявив він.

Мері широко відкрила очі. Такого вона не сподівалася.

– Затям: якщо виженеш Дікена, то й мене більше ніколи не побачиш. Не прийду і край, – холодно відрізала вона.

– Ще й як прийдеш! – скрикнув Колін.

– З якого це дива?! Навіть думати забудь! – крикнула у відповідь Мері.

– З якого дива? А ось з якого: скажу слугам – і силою тебе приведуть! Силою, чуєш?! – аж нетямився Колін.

Обличчя Мері скам’яніло. Вона повільно підняла голову і чітко проказала:

– Тільки спробуй! Вони можуть мене сюди притягнути, але говорити з тобою – нізащо! Навіть дивитися у твій бік не стану. Зрозумів, ясновельможний раджо?

Що й казати, вони були варті одне одного, ці двоє впертюхів. Здавалося, ще трохи – і почнеться справжня бійка навкулачки. Певно, так воно і сталося б, якби Колін був здоровий. Але образи, якими вони обсипали одне одного, за силою не поступалися кулакам.

– Ти… ти думаєш тільки про себе! Егоїстка! – кинув Колін, хапнувши ротом повітря.

– Сам такий! – не залишилася у боргу Мері. – Егоїсти завжди називають егоїстами всіх, крім себе. Ну звичайно, досить було з тобою не погодитися, то я – егоїстка! Ну і хай! А ти на себе подивися! Більшого егоїста я в житті не бачила!

– Не бачила? А Дікен твій хто?! Та ви з ним обоє однакові! Пішли собі, бабраються в землі – а лежу тут сам-самісінький! Ото вже добралися – егоїсти з егоїстів! – роздратовано вигукнув Колін.

Мері спалахнула.

– Не смій так говорити про Дікена! – скрикнула вона. – Він… він найліпший у світі! Він як ангел! Його всі люблять!

– Добрий собі ангел! – глумливо перекривив Колін. – Якийсь обірванець з пустища!

– Знаєш, це у тисячу разів ліпше, ніж зарозумілий раджа з маєтку! – одним махом відтяла Мері.

З кожним її нападом Колін усе більше розгублювався. Такого спротиву він не чекав. Досі-бо ніхто і словом не важився йому заперечити. Всі його вимоги негайно виконувалися. А тут… Врешті хлопець відчув себе геть покинутим і самотнім. Ще б пак, його не розуміли, не слухали, не жаліли! Він відвернувся і по його щоці покотилася сльоза.

– Все одно, ти безсовісна, – жалісливо схлипнув він. – Я тут лежу, хворий. У мене росте горб. І я скоро помру. А ти кричиш на мене…

– Помреш? Не говори дурниць! – сердито вигукнула Мері.

Від обурення в Коліна миттю висохли сльози. Такого йому ще не доводилося чути.

– Дурниці?! – скрикнув він, широко відкривши очі. – Це тобі дурниці?! Всі знають, що я помру, а ти називаєш це дурницею?!!

– Бо так воно і є! – відрубала Мері. – Ти любиш про це говорити, просто хвалишся, бо хочеш, щоб тебе жаліли! Якби ти був хорошим хлопцем, то я, може, і повірила б. А так… торочиш, аби перед тобою всі бігали!

У гніві Колін забув про свою хвору спину і зірвався з подушки.

– Забирайся! Геть з моєї кімнати! – крикнув він, а тоді схопив подушку і жбурнув у дівчинку. Правда, сили у нього не було, подушка впала Мері під ноги. Але їй і того було досить.

– Я піду! – вигукнула вона, змірявши його поглядом. – І більше сюди не повернуся!

Мері рвучко схопилася за клямку, але ще обернулася, похитала головою і сказала:

– А я стільки хотіла тобі розказати. Дікен привів зі собою лисеня і ворону. І в саду так гарно, все цвіте… Але тепер нічого не почуєш!

Дівчинка вийшла, зачинила за собою двері – і в коридорі мало не зіткнулася з доглядальницею. Та явно слухала їхню розмову. Мері підняла голову: доглядальниця сміялася. Це була молода здорова жінка, яка, хоч і працювала тут, насправді зовсім не любила доглядати хворих. А Колін з його примхами тим більше ніколи не викликав у неї ні співчуття, ні симпатії. Тим-то вона за найменшої нагоди спихала його на Марту чи ще когось зі слуг.

– З кого ви так смієтеся? – насуплено спитала Мері. Доглядальниця не дуже їй подобалася.

– З кого? Та з вас двох, – сміючись відповіла жінка. – Добре ти йому виписала, ох, як добре. Ви такі подібні… Але для нього то добре – може, перестане так себе жаліти. Бо тут ніхто і слова йому не скаже. Якби в нього була така сестра, як ти, то скоро відівчила би його скиглити.

– То він не помре? – вирішила з’ясувати Мері.

– А, балачки, – махнула рукою доглядальниця. – Якби не ті істерики, то і хворів би менше. А то доводить і себе, і нас…

– Що таке істерика? – спитала Мері.

– Скоро почуєш, – похитала головою доглядальниця. – Думаю, після того, що ти йому виповіла, без істерики не обійдеться, це точно. Йому найменшої дрібниці досить, аби себе накрутити, а тут… Але все одно: добре, що бодай раз в житті почув правду!

Залишивши доглядальницю, Мері пішла по коридору. Настрій був украй зіпсований. Тепер їй зовсім не було шкода Коліна: вона так багато хотіла йому розповісти, вже навіть збиралася довірити найбільшу таємницю – а він он який… Ну що ж, нехай кисне собі у своїй кімнаті, нехай хворіє, нехай скиглить – не бачити йому саду як власних вух без дзеркала! Більше ні слова від неї не почує, раджа нещасний! Так йому і треба!

У кімнаті на неї чекала Марта. Дівчинка розкрила рота, аби розказати їй усе, але Марта її випередила, показавши рукою на стіл. Там стояла якась дерев’яна скринька – вочевидь, дівчині страшенно кортіло роздивитися, що там, але вона терпляче чекала, поки повернеться Мері.

– Маєш подарунок. То містер Крейвен тобі прислав, – оголосила Марта. – Там книжки і ще щось.

Мері із здивуванням подивилася на стіл, а тоді згадала, як містер Крейвен запитував, чи їй бува чогось не треба. Дівчинка нетерпляче відкрила скриньку і витягла звідтам кілька чудових книжок про сади і про квіти, з розкішними ілюстраціями. Такі, як у Коліна… Ще у скриньці знайшлися забавки і маленький письмовий набір – із золотими монограмами на кожному предметі, золотим пером та чорнильницею.

Усе воно було таке гарне, таке барвисте й веселе, що на серці в Мері потепліло. Вона зовсім не сподівалася, що містер Крейвен пам’ятатиме про їхню розмову…

– Знаєш, зараз напишу листа містеру Крейвену цим пером, – втішено мовила вона Марті. – Хочу йому подякувати. Тільки писатиму писаними літерами – вони в мене виходять ліпше, ніж друковані.

Якби дівчинка ото не посварилася з Коліном, то відразу побігла б хвалитися подарунками. Вони читали б уголос нові книжки про сад, бавилися б… А так… Мері знову згадала їхню сварку і насупилася.

Проте цілий вечір дівчинка ні про що більше не могла думати. Вона пригадала собі, як Колін признався їй, що найбільше боїться стати горбатим. Річ у тім, що він випадково підслухав розмову місіс Медлок з доглядальницею. Вона казала, що у його батька, містера Крейвена, спина викривилася якраз у десятирічному віці. Колін вбив собі це в голову і весь час потайки обмацував хребет. Хлопець нікому про це не розповідав, тільки їй.

«Ну так, він цілий день на мене чекав… Напевно, був ображений… і стомлений… і, мабуть, знову ні про що не думав, тільки про свої болячки…» – думала Мері, проходжуючись по кімнаті.

Врешті дівчинка зупинилася і замислено зупинила погляд на дверях.

– Певно, зранку таки піду… подивлюся, як він, – вагаючись вимовила вона. – Навіть… навіть якщо знов запустить в мене подушкою… все одно, треба піти.