Текст книги "Таємний сад"

Автор книги: Френсіс Годґсон Бернет

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 7
Ключ від саду

Через два дні врешті випогодилося. Мері розплющила очі і відразу зірвалася з ліжка.

– Диви! Дивися! – гукнула Марті, показуючи у вікно.

За ніч вітер розігнав сірий туман і хмари. Над пустищем синіло чисте небо. Вітер теж ущух. Мері навіть не мріяла побачити таке бездонно-синє небо. В Індії небозвід завжди пашів спекою, а тут глибока холодна синь, наче на озері. Тільки де-не-де пропливають маленькі білі хмарки, неначе спінені хвильки. Та й саме пустище позбулося своєї сірости, заграло новими барвами.

– Ага, бачиш, – усміхнулася Марта. – В цю пору так є: то дощ, буря, то сонце засвітить. Весна надходить.

– Я думала, що в Англії завжди або сіро, або ллє дощ, – мовила Мері.

– Та нє! Ані близько! – вигукнула Марта, відсунувши від себе щітку.

– Що-що? – перепитала Мері.

Марта засміялася.

– Ну от, знов я балакаю по-йоркширському, – мовила вона. – «Ані близько» означає «зовсім ні», – повільно вимовила. – Я ж тобі казала, що тобі сподобає’ся наше пустище. Як пригріє сонечко, як зацвіте дрок, рокитник і верес – ту’ найгарніше в світі. І метелики літають, і бджоли, і жайворонки співають. Тоді тебе, певно, додому не заженеш, як Дікена.

– А далеко до пустища? Чи я зможу дійти? – задумливо спитала Мері, дивлячись у вікно. Вона ж бо пам’ятала, які великі сади довкола будинку, а пустище починається ген-ген за маєтком. Але ці простори, залиті сонцем, вабили дівчинку.

– Гм, не знаю, – завагалася Марта. – Думаю, там зо п’ять миль буде, а так далеко ти ще зроду не ходила. До нашої хатини якраз стільки, а вона стоїть на краю пустища.

– Я хочу подивитися на неї, хочу побачити, як ви живете, – загорілася Мері.

Марта на якусь мить перестала чистити решітку і з цікавістю дивилася на неї. Очі дівчинки палали, личко пашіло. Де й поділася та зверхність, яку юна панянка виявляла до неї у перший день?! Зараз Мері нагадувала її маленьку сестричку, Сюзан-Ен, коли та чогось дуже хотіла.

– Слухай, давай зробимо так: зара’ я закінчу роботу і піду додому, бо маю вільний день. А там спитаю маму. Вона щось порадить, – вирішила Марта.

– Твоя мама дуже мила, я так думаю, хоча ще ні разу її не бачила, – сказала Мері.

– Вона всім ся подобає, – усміхнулася Марта, дочищаючи решітку. – І місіс Медлок її поважає. Як мама її попросить, то місіс Медлок відразу відпустить тебе до нас.

Марта витерла обличчя другим боком долоні і повела далі:

– Вона дуже добра, наша мама. І весь час у роботі, як бджілка. Все щось варить, шиє, миє, пере. Як довго її не бачу, то мені сумно, а як йду додому через пустище, то аж співаю, що її зобачу.

– Дікен, певно, також дуже милий, – додала Мері.

– Ага, його всі пташки, і кролики, і вівці, і поні, і лиси – всі люблять, – погодилася Марта. – От цікаво, що він про тебе скаже? – замислилася, дивлячись на неї.

– Певно, я йому не сподобаюся, – сухо відповіла Мері. – Я ще нікому не сподобалася.

– Гм, а ти сама собі подобаєшся? – раптом спитала її Марта.

Мері це питання застало зненацька.

– Напевно, не дуже, – повагавшись, відповіла вона.

Марта посміхнулася, немовби щось згадала.

– Знаєш, зі мною також таке було. Якось я прозивала своїх молодших братиків і сестричок. Мама тоді прала. І каже мені: «Якщо будеш така прикра, то ніхто з тобою не стане водитися. Злюки нікому не потрібні. Та й хіба ти сама собі така подобаєшся?». Отак сказала мені. Тоді я прийшла до тями і більше не докучала малим. Ось так, – розповідала Марта, похитуючи головою.

Дівчина подала Мері сніданок і побігла. Її чекало п’ять миль дороги через пустище і купа роботи вдома. Дівчина мусила допомогти матері. Вони разом прали, пекли хліб на цілий тиждень, прибирали у хатині. Але можливість побути вдома приносила Марті найбільше втіхи і робота її не лякала.

Коли Марта пішла, Мері відчула себе ще більше самотньою. Залишатися у кімнаті їй зовсім не хотілося. Дівчинка швиденько вдяглася і подалася у сад. Там вона, аби розвіятися, стала бігати довкола фонтану. Задля розваги заходилася рахувати кола. На десятому настрій поліпшився. Справді, маєток, по вінця залитий сонцем, геть перемінився. Дівчинці тут щораз більше подобалося. Навіть будинок уже не здавався похмурим. Мері задерла голову і дивилася у небо, уявляючи, що сама ото пропливає над маєтком на отих білих хмаринках. Потім пішла на город і побачила Бена Везерстафа. Він працював там разом із ще двома садівниками. Сонце, здавалося, і йому принесло добрий настрій. Побачивши дівчинку, він не тікав, а сам заговорив до неї:

– Весною пахне. Чуєш?

Мері втягнула у ніздрі повітря.

– Здається, чую, – відповіла вона. – Такий вогкий і приємний запах.

– Бо то земля пахне, – кивнув головою, не перестаючи копати. – Сонце пригріло. Все почне рости, потягнеться до сонця. Земля набрала сили за зиму. Так-так, сама зобачиш. Скоро ту’ появляться маленькі паростки.

– А що з них виросте? – спитала Мері.

– Ту’ будуть крокуси, і підсніжники, і нарциси. Ти що, ніколи не бачила?

– Ні. В Індії також після дощів все буяє, але такого нема. І там все росте дуже швидко, – пояснила Мері.

– Ту’ справа так скоро не роби’ся, – поважно відказав старий Бен. – Перше ся появлять маленькі паростки, потому вони випустять один листок, потім другий, потім ще і ще, тоді щойно пуп’янки, а тоді і зацвітуть. Сама зобачиш.

– Звісно, буду приходити сюди і дивитимусь. Це ж так цікаво, – радо вимовила Мері.

Тут дівчинка почула знайомий шурхіт крил. Це прилетіла малинівка. Мері дуже зраділа. А пташка взялася з нею загравати: пурхала довкруж, стрибала і лукаво позирала, схиливши на бік голівку. Дівчинка не могла повірити своїм очам.

– Невже вона мене пам’ятає? – вигукнула Мері.

– А як ти думаєш?! – здивовано вимовив Бен. – Та вона ту’ кожну галузку знає, не те що людей. Бачиш, хоче тебе ліпше пізнати.

Мері вирішила скористатися прихильним настроєм старого і спитала:

– А в її саду також усе зараз починає рости?

– В якому то саду? – насторожено перепитав Везерстаф.

– Де є дерево, обсаджене трояндами, – вела далі Мері. – Цікаво, чи там ще залишилися якісь квіти? А троянди?

– Ото її і спитай, – відказав Бен Везерстаф, повівши плечем у бік малинівки. – Вона одна знає. За десять років туди більше ніхто не потикався.

Десять років – немалий шмат часу, подумала Мері, їй самій було десять років.

Дівчинка пішла, обдумуючи те, що вдалося довідатися. Може, через те, що сад покинули саме тоді, коли вона народилася, Мері у глибині душі дуже його шкодувала. Тут, у Мізелтвейтському маєтку, вона знайшла для себе цілий світ, у якому були малинівка, Дікен, Мартина мама, старий Бен і сама Марта. І сад також мусив до нього належати! Дівчинка ішла уздовж тієї довгої стіни, вкритої плющем. Вона так заглибилася у свої роздуми, що навіть не помічала малинівки, яка летіла услід за нею. Мері снувала по доріжці і все поглядала на вершечки дерев, що росли за стіною, коли раптом знову почула щебетання. Вона обернулася і побачила малинівку. Пташка стрибала по порожньому квітнику лівобіч від доріжки і наче намагалася щось звідтам випорпати. Дівчинка усміхнулася. Подумати тільки, малинівка увесь час летіла назирці!

– Моя маленька! – ніжно вимовила вона.

Малинівка застрибала, розпушила хвіст і дзвінко защебетала, немовби відповідаючи їй. Пташка підпускала дівчинку все ближче і ближче, а міс Мері, забувши про все на світі, схилилася до неї і розмовляла, розмовляла, намагаючись наслідувати її щебетання. Дівчинка була на сьомому небі від щастя!

Сам квітник обмежували низькі кущі, підстрижені на зиму. Малинівка подалася ближче до них. Дівчинка завважила, що пташка пурхає над купкою свіжої землі. Нещодавно собака намагався тут добратися до крота і вигріб глибоку нору. Але Мері, звісно, про це не було відомо. Пташка зупинилася і спершу пильно придивлялася до землі, а тоді зиркнула на Мері. І так кілька разів.

Мері нахилилася ближче, аби роздивитися ту нору. І тут у свіжій землі помітила якесь іржаве кільце. Малинівка пурхнула на дерево, мовби звільняючи дівчинці місце. Мері простягла руку, потягла кільце до себе – і не повірила своїм очам. В руці у неї був старий заіржавілий ключ!

– Це ключ від того саду! – прошепотіла вона.

Розділ 8
Малинівка показує дорогу

Тепер, коли Мері мала ключ, у неї була одна думка: як знайти хвіртку? Дівчинка все уявляла собі, що її чекатиме там, усередині. Якщо цей сад стільки років простояв зачинений, то там, певно, усе виглядає не так, як у «дозволених» садах, які вона вже встигла десятки разів оглянути. Цікаво, що сталося з трояндами. Чи вони ще живі? Окрім того, якби їй вдалося знайти хвіртку, то у неї був би власний сад: вона прокрадалася б туди так, щоб ніхто не бачив, тихенько зачинила б за собою хвіртку – і бавилася б собі хоч цілий день. І ніхто б навіть гадки не мав там її шукати. Це особливо тішило Мері.

Дівчинка поклала ключа до кишені і ходила по доріжці то в один, то в другий бік. Та хоч як пильно вона приглядалася, за плющем годі було щось побачити. Це її аж розсердило.

– Це ж треба, бути так близько і не могти увійти, – пробуркотіла вона собі під ніс, дивлячись на дерева, що росли за стіною.

Врешті мусила повернутися в будинок. По дорозі вирішила, що ключ увесь час носитиме зі собою – ану ж знайде хвіртку, то зможе відразу відчинити!

Марта повернулася щойно зранку, бо місіс Медлок дозволила їй залишитися на ніч вдома. Дівчина вбігла до кімнати розчервоніла і радісна.

– Я встала о четвертій ранку, щоб встигнути, – швидко вимовила вона. – Ох! На пустищі так гарно, скажу тобі! Сходить сонце, пташки виспівують на всі голоси, кругом бігають дикі кролики. Я навіть не змучилася, бо один чоловік взяв мене на підводу.

Марта сипала розповідями про те, що було вдома. Вони з мамою все переробили в хаті, а тоді Марта навіть спекла для кожного по ощипку, посипаному зверху жовтим цукром.

– А наші прибігли з пустища, розпалені, голодні, а в хаті чисто, і хліб свіжий поспів, а ту’ ще ощипки! Мене аж розцілували. А Дікен сказав, що в нашій хаті і короля можна приймати.

Увечері вся сімейка вмостилася коло каміна, аби собі побалакати. Марта з мамою латали одежу, зашивали панчохи. Марта розповідала всім про маленьку дівчинку, яка приїхала з Індії і яка спершу навіть панчіх сама вдягнути не вміла – там, бачте, індуси її вдягали.

– О, вони не могли наслухатися, – весело сказала Марта, – все розпитували про індусів і про корабель, на якому ти ото сюди припливла. Але що я могла їм розказати? Я ж там не була.

Мері на хвильку задумалася.

– Знаєш, коли наступного разу будеш збиратися додому, я все докладніше тобі опишу, то будеш мати що розказувати, – пообіцяла вона. – Думаю, про подорожі верхи на слонах і верблюдах чи про полювання на тигрів вони ще не чули.

– Та ну! – вигукнула захоплено Марта. – Мої будуть просто захоплені. Це все одно що потрапити на виставку диких звірів, яку, я чула, ото недавно показували в Йоркширі.

– В Індії все не так, як у Йоркширі, – поволі промовила Мері, немовби зважуючи. – А що, Дікен і мама також розпитували про мене? – поцікавилася далі.

– Та Дікен просто їв мене очима, – жваво відповіла Марта. – А мама все час випитувала, що тобі ся подобає, що тебе цікавить. Питала, чи містер Крейвен не збирає’ся знайти тобі гувернантку чи няню. Я кажу: «Нє, наразі не збирає’ся. Взагалі місіс Медлок каже, що колись, може, і знайде, але на то може піти два чи три роки, поки він ся надумає».

– Не хочу я ніякої гувернантки, – рішуче відказала Мері.

– Мама ся переймає, що тобі треба ся вчити, що хтось мусить пильнувати за тобою. Вона каже: «Ти тільки подумай, Марто, як то – жити самій у такому великому будинку, коли в тебе нема мами. Ти вже старайся якось її розвеселити, дитино». Отак сказала мені мама, і я сказала, що буду старатися.

– Так, з тобою мені і справді веселіше, – потвердила Мері. – Я люблю, коли ти приходиш, коли щось мені розказуєш.

Тут Марта ляснула себе чолі, мовби щось згадала. Дівчина вибігла з кімнати і за мить повернулася, ховаючи щось під подолком.

– Слухай, – вимовила весело, – маю для тебе подарунок.

– Подарунок?! – вражено вигукнула міс Мері. – Для мене? У вас же самих їсти нічого!

– Через пустище проїжджав міняйло, – пояснила Марта, – і зупинився просто перед нашими дверима. У нього там були казанки, пательні – от, всякий дріб’язок. Мама визирнула, але не мала грошей, аби щось купити. А наша Лізабет Елен каже: «Мамо, в нього є скакалки зі смугастими ручками». І мама відразу до нього: «Гей, зачекайте, містере! По чім вони?» – «По два пенси», – відказує той. І мама витягнула з кишені два пенси і купила, а мені каже: «Марто, дитино, ти пенс до пенса складаєш і приносиш додому, бо знаєш, що ту’ на рахунку кожне пенні. Але най дівчинка має чим бавитися. На, візьми і занеси їй».

І Марта врочисто вихопила з-під подолка дарунок. Лишень Мері Ленокс ніколи в житті не бачила скакалки, тому зараз тільки спантеличено розглядала цю незрозумілу річ.

– А для чого вона? – поспитала здивовано.

– Як то для чого?! – вигукнула Марта. – То слонів, різних там тигрів і верблюдів ти бачила, а скакалки нє? Ото чудасія. Дивися!

Марта розправила скакалку, стала посеред кімнати і давай скакати. Мері заворожено спостерігала. Старі портрети на стінах, здавалося, також не могли зійти з дива, що це тут діється. Але Марта їх навіть не помічала – вона стрибала і рахувала і зупинилася лише коли долічила до ста.

– Колись… колись я могла і більше, – випалила задихано. – У дванадцять років я була легша, та й гасала цілий день, то могла хоч до п’ятсот.

Мері захоплено підвелася з крісла.

– Слухай, мама твоя – найліпша в світі! Ото штука! – радісно вимовила вона. – Тільки не знаю, чи так зможу. Як думаєш?

– А ти спробуй, чого тут думати, – заохотила Марта, простягаючи скакалку. – На початку сто разів напевно не вийде, але поволі, поволі – то і більше здужаєш. Мама так і казала: «Як погасає цілий день зі скакалкою, то і сила появи’ся. А то звідки їй взятися?»

Сили у міс Мері і справді не було багато: ледве почавши, вже мусила зупинитися на перепочинок. Але дівчинці так сподобалося, що вона стрибала ще і ще.

– Егей, вдягайся і біжи надвір, – мовила Марта. – Там собі і поскачеш. Іди, іди. Мама каже: свіже повітря – то найліпше для дитини. Навіть коли трохи мжичить – все одно можна собі поскакати. Тілько вбратися добре.

Мері вдягла пальтечко, капелюшок і вже рушила до дверей, але тут зупинилася.

– Марто, ти віддала свої гроші, своїх два пенси. Дякую, – зворушено вимовила вона. Для дівчинки, котра ніколи не помічала того, що для неї роблять слуги, це був неабиякий крок уперед. – Справді, дякую, – повторила і трохи зніяковіло подала Марті руку.

Марта дещо незґрабно її потиснула й усміхнулася.

– Ти як якась поважна пані, – мовила вона. – Наша Лізабет Елен – то кинулася б мені на шию і поцілувала б на радощах.

Мері ще більше зніяковіла.

– Хочеш, щоб я тебе поцілувала?

Марта знову засміялася.

– Та нє! Просто ти така поважна… не така, як всі діти, – відповіла вона. – Добре, біжи надвір. Бувай!

Мері вийшла трішки збентежена словами Марти. Йоркширський нарід взагалі дивний, а Марта все вміла закинути щось таке, про що вона потім мусила думати. Як ось цього разу…

Але потім її увага цілком перейшла на скакалку. Ото справді річ! Мері весело стрибала і лічила, пам’ятаючи, як це робила Марта. Світило сонечко, повівав легенький вітерець, який ніс зі собою запах вологої землі. Дівчинка кілька разів оббігла парк з фонтаном, а потім опинилася на городі. Там застала Бена Везерстафа за роботою у товаристві малинівки. Мері хотіла, щоб він сам її помітив. Старий справді випростався і вражено видивився на таку прояву.

– Най мене біда візьме! – вигукнув садівник. – Такого з тебе ся не сподівав! Розчервонілася, очка блищать – чи то ти? А певно, то ліпше, ніж ото все марудити! Вчися, вчися!

– Я тільки починаю, – з гордощами промовила Мері. – Зараз найбільше двадцять разів підряд виходить.

– Нічо’, нічо’, скоро будеш вміла ліпше, тілько вчися, – добродушно прогув старий Бен. – Диви, а та з тебе очей не зводить, – кивнув головою у бік малинівки. – Скакалку ся роздивляє. Ще такого чуда не бачила. О-ох, пильнуй, небого, бо та цікавість до добра тебе не доведе, – похитав головою, дивлячись на пташку, – як запхаєш носа де не тре’…

Мері оббігла зі скакалкою всі сади і городи, час від часу зупиняючись, щоб перевести подих, а тоді подалася на свою доріжку. Дівчинка вирішила спробувати, чи зможе пробігти її від початку до кінця без зупинки, але вже на половині задихалася, тому мусила перепочити. Зате вона вже долічила до тридцяти! Мері аж засміялася від утіхи і глянула на малинівку. Пташка-бо увесь час летіла за нею, а зараз сіла на стіну і дзвінко защебетала. Дівчинка знову засміялася.

– Ну, якщо вчора ти показала мені ключ, то нині мусиш знайти хвіртку, – вимовила вона, звертаючись до пташки. – Та ти, певно, не знаєш. Тобі вона не потрібна – летиш собі куди хочеш…

В Індії Мері багато чула про чари: коли няня розповідала їй казки, то там без них ніяк не обходилося. І те, що трапилося далі, годі було назвати інакше.

Мері стояла перед самою стіною, піднявши очі на малинівку. У цю мить сильний порив вітру здмухнув плющеві пагони просто на неї. Дівчинка схопила їх рукою – й остовпіла. Просто перед її носом була… кругла ручка старої хвіртки!

Мері гарячково взялася відсувати убік пагони. За кілька хвилин хвіртку було звільнено. Дівчинка сягнула до кишені по ключ, тремтячими руками встромила його у замок і повернула. Замок подався.

Вона глибоко набрала у груди повітря і сторожко озирнулася, чи ніхто її не бачить. Проте на доріжці не було ні душі. Тоді Мері обережно опустила назад плющ, повільно відчинила хвіртку і прослизнула всередину, обачно зачинивши її за собою.

Дівчинці просто перехоплювало подих від щастя: вона стояла у заповітному саду.

Розділ 9
Цей дивний дім

Мері багато разів уявляла собі, як виглядає цей таємничий сад, але те, що відкрилося її очам, перевершувало найсміливіші мрії. Якщо ззовні стіну, що відгороджувала сад, обснував плющ, то зісередини її також зашили зарості якихось в’юнких рослин – самого муру не було видно зовсім. Довкола буяли троянди – вони так розрослися, що деякі кущі майже сягали дерев. Тільки о цій порі на них не було ані листя, ані квітів, тож Мені не знала, чи вони живі, чи, може, всі посохли. Однак це дивовижне гіллясте мереживо робило все довкола таким незвичайним, що Мері була просто захоплена. Звісно, а як іще мав би виглядати сад, де цілих десять літ не ступала людська нога!

– Як тут тихо! – прошепотіла дівчинка. – Як тихо!

Мері стояла, вслухаючись у тишу. Навіть малинівка – і та вмовкла. Пташка лише позирала на неї з дерева, мовби даючи змогу все оглянути.

– Подумати лишень, я тут перша людина за десять років, – знову прошепотіла дівчинка.

Вона обережно рушила далі. Дівчинка ступала навшпиньках, ніби боялася когось розбудити. Мері стала перед одним кущем і підняла голову, роздивляючись переплетене гіляччя. «Цікаво, він живий?» – подумала вона.

Якби тут був Бен Везерстаф, то він би відразу це визначив, тільки кинувши оком. А Мері лише гадала і мріяла, аби з весною тут скрізь з’явилися листочки і квіти. Їй навіть не хотілося думати, що сад міг увесь загинути. Тепер це був її світ. Тут навіть сонце здавалося теплішим, а небо яснішим!

Малинівка перелітала від куща до куща услід за Мері, весело щебечучи. Пташка немовби показувала дівчинці усі її володіння. Врешті Мері також набралася відваги і перестала ступати навшпиньках. Далі вона захотіла оббігти увесь сад зі скакалкою. Так і зробила. Дівчинка весело мчала по стежках і альтанках, уже цілком освоївшись у новому просторі. Час від часу зупинялася, аби перепочити або щось ліпше роздивитися. Ось і зараз вона зупинилася перед одним високим квітником – її увагу привернули якісь ясно-зелені крапочки на чорній землі. Мері одразу згадала, що казав Бен Везерстаф, і стала навколішки, аби їх роздивитися.

– Паростки, маленькі паростки! З них можуть бути крокуси, або підсніжники, або нарциси! – не ймучи віри своєму щастю, прошепотіла дівчинка. – Може, і в інших місцях вони вже пробилися. Обійду ще раз все уважно.

Мері покинула скакати й повільно, крок за кроком, обстежувала землю. І справді, поміж пожухлою торішньою травою, на квітниках, побіч доріжок вона іще знайшла чимало тендітних паростків.

– Цей сад живий, – захоплено вигукнула вона. – Нехай троянди посохли, зате росте щось інше.

Мері ніколи в житті не працювала на землі, але побачила, що у деяких місцях стара трава та сухі галузки геть заступили сонце цим тендітним звістунам весни.

Дівчинка роззирнулася і знайшла патичок з гострим кінцем, а тоді взялася до праці. Вона розпушила землю навколо паростків і виполола бадилля.

– Ну ось, тепер вони можуть дихати, – сказала вона, коли скінчила роботу із першим клаптиком. – Що ж, у мене ще багато роботи. Треба всіх їх звільнити – нехай ростуть. Якщо не встигну сьогодні, то прийду завтра.

Дівчинка переходила від одного місця, де пробивалися паростки, до другого, завзято шпортала патичком землю, виполювала бур’яни. Оглядаючи оброблений клаптик, вона усміхалася до паростків і розмовляла з ними, наче вони були живі. У роботі вона розігрілася і зняла зі себе пальтечко, а далі й капелюшок.

Малинівка також була безмежно щаслива: ще б пак, нарешті у цьому саду з’явилася жива душа і взялася до праці. А в пухкій землі так легко шукати черв’ячки і личинки! Досі пташка мусила пильнувати, коли на город виходить старий Бен Везерстаф, а тепер і в її власному саду можна добряче поживитися.

За працею минуло кілька годин. Врешті Мері зголодніла і вирішила повертатися на обід. Вона знову вдягла пальтечко, капелюшок, підняла скакалку – і ще раз перейшлася попри оброблені клаптики, милуючись тендітними зелененькими ниточками. Тепер вони могли рости вільно, тепер їм ніщо не заважало!

– Пообіді повернуся, – пообіцяла Мері, немовби дерева і кущі могли її чути.

Додому прибігла радісна, розчервоніла і накинулася на обід. Марта очам своїм не вірила.

– Ого, два добрих кусні м’яса і два рисових пудинґи! – захоплено вимовила вона. – Розкажу мамі: най знає, як помогла та скакалка!

Коли Мері обробляла патичком останній клаптик землі, то знайшла якусь білу цибульку. Спершу дівчинка хотіла її викинути, а потім, повагавшись, викопала ямку, поклала цибульку туди й обережно засипала землею. Зараз вирішила спитати Марти – може, вона знає.

– Марто, – мовила вона, – я порпалася у землі і знайшла якусь білу цибульку. Що воно таке?

– А, та ту’ їх багато, – відповіла Марта. – Такі маленькі – то підсніжники і крокуси, а більші – то нарциси. А найнайбільші – то лілеї. Як зацвітуть – краса! Дікен їх в нас коло хати вирощує.

– Гм, то Дікен і про квіти все знає? – замислено вимовила Мері.

– Та Дікен може виростити квітку хоч з каменя. Мама каже, що він знає їхню мову.

– А цибульки довго живуть? Коли ніхто їх не доглядає, вони можуть самі вижити? – схвильовано спитала Мері.

– А якого ще догляду їм тре’? – стенула плечима Марта. – Перезимують в землі, а пригріє сонце – вилазять. Ту’ коло дровітні є місце, де навесну все підсніжники ся появляють. І ніхто їх там не садить.

– Хочу, щоб уже прийшла весна, – сказала Мері. – Хочу побачити все, що тут росте.

Вона встала з-за столу і зайняла своє улюблене місце на килимку перед каміном. Марта також сіла поруч.

– Марто, мені… мені потрібна лопатка, – сказала далі Мері.

– Оце то так! І що ти збираєшся нею копати? – спитала Марта, сміючись.

Мері відвела погляд і зашарілася. Треба бути обережною, якщо хочеш зберегти таємницю, подумала вона. Якщо вістка про її відкриття дійде до містера Крейвена – хтозна, може він розсердиться і накаже знову замкнути хвіртку. Ні, нізащо!

– Знаєш, – повільно проказала вона, зважуючи кожне слово, – тут все таке велике… В будинку більшість кімнат зачинена… і я блукаю по садах, по парках… сама… Ото тільки з тобою побалакаю, коли ти тут, і вряди-годи з Беном Везерстафом. Але Бен часом набурмоситься – і не хоче говорити. А якби я мала якийсь клаптик землі, то й мала би чим займатися, як всі. Зробила би квітник, засіяла би квіти.

Марта аж засяяла.

– Знаєш, наша мама вже давно то казала! – вигукнула вона. – Вона сказала: «Там стільки землі у тому маєтку. Най їй дадуть якийсь клаптик. Най собі скопає, заскородить і посадить бодай петрушку і редиску. Дитина мусить мати якусь роботу». От що сказала мама.

– Справді? – вражено перепитала Мері. – І як вона все ото знає?

– Ага, якось і я її таке спитала. А вона каже: «З дванадцятьма дітьми всього мусиш ся навчити», – відповіла Марта.

– А скільки коштує лопата… така маленька? – спитала Мері.

– Гм, – замислилася Марта, – у нас у Твейті є крамниця. Там всяке продають. І лопату я також бачила. І граблі, і вила. Воно все разом зв’язане і коштує два шилінґи. То все тобі ся придасть, як хочеш працювати на землі.

– Два шилінги? Я маю більше, – зраділа Мері. – П’ять шилінгів мені дала місіс Морісон, яка мене сюди везла, та й місіс Медлок щотижня передає шилінг від містера Крейвена.

– Оце то так, то містер Крейвен пам’ятає про тебе! – вигукнула Марта.

– Напевно. Місіс Медлок сказала, що він наказав видавати мені один шилінґ на тиждень. І в неділю вона мені його видає. А я досі навіть не знала, на що їх витрачати.

– Ого! Та то цілий маєток, – захоплено вимовила Марта. – За такі гроші можна купити що завгодно, не те що лопатку. Знаєш що? – сказала, взявши руки в боки.

– Що? – нетерпляче спитала Мері.

– У тій крамниці є ще насіння різних квітів, по пенні пакетик. А наш Дікен знає, які там найгарніші і як їх вирощувати. І заходить туди часто. Ти взагалі вмієш друкувати листи? – спитала несподівано.

– Як це – друкувати? Я вмію писати, – відповіла Мері.

Марта хитнула головою.

– Наш Дікен вміє читати тільки друковані літери. Якщо втнеш друкованими, то можем написати йому листа: так і так, просим піти до крамниці купити лопату і насіння.

– Марто, ти молодець! – вигукнула на радощах Мері. – Слухай, я спробую: думаю, що й друкованими зумію. Давай попросимо місіс Медлок, щоб дала нам перо, чорнило і папір.

– Нащо? Можеш взяти в мене, – сказала Марта. – Я все маю, бо в неділю завжди пишу листа мамі, то й купила собі. Зара’ принесу.

Вона вибігла з кімнати, а Мері заворожено дивилася на вогнище у каміні і радісно шепотіла сама до себе:

– Коли в мене буде лопата, я все там перекопаю, повиполюю бур’яни. А тоді насію квітів, і той сад оживе… оживе.

Однак пообіді надвір вона вже не пішла, бо треба було написати листа, а це зайняло трохи часу. Спочатку Марта принесла зі своєї кімнати папір, чорнило і перо, потім мусила прибрати стіл після обіду і занести тарілки до кухні, а там натрапила на місіс Медлок, яка тут-таки загадала їй ще якусь роботу, отож Мері довелося зо дві години чекати, поки та повернулася. Тоді вони взялися укладати листа Дікену. Правду кажучи, Мері писала не дуже добре, бо в Індії вона вчилася абияк, чим доводила до розпачу своїх гувернанток. Але зараз вона дуже старалася, то й виходило зовсім непогано. Марта диктувала, а вона писала:

Дорогий Дікене,

Сподіваюся, що ти живий і здоровий, так само як я. Міс Мері має купу грошей і хоче, щоб ти пішов у Твейт і купив для неї лопату, грабельки і вила, а ще – насіння квітів, бо вона хоче зробити квітник. Дікене, квіти вибирай найгарніші, ну і дивися, щоб їх було легко вирощувати, бо Мері ще ніколи не мала з тим справи. Ти знаєш, вона жила в Індії, а там все інакше. Кланяйся від мене мамі. Всіх вас цілую й обнімаю. Міс Мері ще багато чого має мені розказати. Наступного разу, коли приїду додому, ви почуєте про слонів і про верблюдів, і про офіцерів, як вони ходили полювати левів і тигрів.

З любов'ю,

Твоя сестра Марта Совербі

– Клади гроші в конверт. Ту скоро буде син м’ясника. Він давній друг Дікена, то я з ним і передам, – вирішила Марта.

– А як мені потім забрати те, що купить Дікен? – спитала Мері.

– Та він сам принесе. Він любить сюди ходити.

– Ох, то я його побачу?! – вигукнула Мері. – Навіть не сподівалася.

– Але ж ти хотіла? – усміхнулася Марта.

– Ще й як! Я ще ніколи не стрічала хлопця, який водиться з лисами і воронами. Просто не думала, що це вийде так швидко.

Марта вже було зібралася йти, але тут ляснула себе по чолі.

– Ото ґава! – похитала головою. – Ще зранку мала тобі сказати: я вже радилася з мамою… і вона казала, що сама попросить місіс Медлок.

– Ти маєш на увазі… – широко розкрила очі Мері.

– Аякже! Мама попросить, аби місіс Медлок відпустила тебе до нас в гості. Попробуєш маминого вівсяного пирога з молоком – пальчики оближеш!

«Яких іще несподіванок мені нині чекати?» – захоплено подумала Мері, а вголос сказала:

– Думаєш, місіс Медлок дозволить?

– А чого б мала боронити? Вона ж знає нашу маму, знає, що в нас в хаті чисто, що ніхто тебе не зобидить. Певно, що дозволить – най тілько мама з нею перебалакає.

– То я побачу вас усіх! – радісно вимовила Мері. – І вашу маму, і Дікена, і всіх-всіх-всіх. Як я рада!

Марта іще залишилася з дівчинкою і вони собі розмовляли. Правда, Мері більше слухала те, що розповідала Марта, сама говорила мало, в думках перебираючи все, що з нею ото відбулося. Та коли Марта уже зібралася іти на кухню за чаєм, Мері раптом спитала:

– Марто, а що, нині у тої служниці, котра миє посуд, знов болить зуб?

Марта зиркнула здивовано.

– Про що це ти? – спитала вона.

– Бачиш, коли ти пішла відносити посуд, то я чекала тебе і прочинила двері у коридор, щоб бачити, коли ти з’явишся. І знов почула плач, як тоді, ввечері. А нині вітру не було.

– Ох, – занепокоїлася Марта, – ну чого тобі ото все никати і прислухатися? Хочеш розсердити містера Крейвена?

– Нічого я не никала, – ображено відповіла Мері. – Просто чекала на тебе – і почула. Це вже втретє.

Тут унизу зателенькав дзвінок.

– О Боже! Місіс Медлок мене кличе, – вимовила Марта і притьмом вибігла з кімнати.

– Такого дивного дому я ще не бачила, – пробуркотіла Мері і позіхнула. Тоді скрутилася калачиком і поклала голову на подушку фотеля, що стояв ото перед каміном. За цілий день вона добряче натомилася і її зморив сон.