Текст книги "Таємний сад"

Автор книги: Френсіс Годґсон Бернет

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 23
Чари

У будинку їх нетерпляче виглядав лікар Крейвен. Він непокоївся, чому хлопця так довго нема, картав себе, що відпустив його у сад. Врешті Коліна доправили до його кімнати і лікар пішов оглядати небожа.

– Не можна тобі так довго гуляти, – стурбовано мовив він. – Певно, добряче стомився до вечора. Це може тобі зашкодити.

– Зовсім я не втомився, – відказав Колін. – Навпаки, почуваюся чудово і завтра гулятиму ще довше: спершу зранку, а потім і пообіді.

– Боюся, що не зможу тебе відпустити, – похитав головою лікар Крейвен. – Гадаю, це зовсім нерозважливо з твого боку – так ризикувати.

– Це ви ризикуєте! Тільки спробуйте мене зупинити, – зверхньо заявив йому Колін. – Я все одно піду. І гулятиму скільки схочу! Зрозуміло?

Лікар більше не мав що сказати і вийшов з кімнати.

Коли він зачинив за собою двері, Мері пильно подивилася на хлопця. Проте той навіть не здогадувався, наскільки своєю поведінкою ображає людей, які про нього піклуються. Колін ціле життя жив наче на острові, де сам був королем і міг чинити все, що заманеться. Хлопець ніколи не ставив себе на місце інших, не розумів, як вони себе почувають після слів, що їх він виповів, наприклад, лікарю Крейвену. А ось Мері добре пам’ятала, якою була вона сама раніше і як змінилася, потрапивши до Мізелтвейту. Вона також згадала, як їй допомогли відверті слова Бена Везерстафа: дівчинка тоді чи не вперше замислилася над своєю поведінкою і своїми манерами. І тепер Мері вирішила: Колін також повинен почути правду про себе, інакше про жодні зміни не може бути й мови. Проте вона лише вимогливо дивилася на хлопця: їй хотілося, щоб Колін сам розпочав розмову. Так воно й вийшло.

– Чого ти так на мене дивишся? – спитав він здивовано.

– Знаєш, мені шкода лікаря Крейвена, – стримано відповіла йому Мері.

– Гм, мені також, – зловтішно проказав Колін. – Тепер, коли мені краще, не бачити йому Мізелвейту як власних вух без дзеркала.

– Що ж, його можна зрозуміти, – спокійно мовила Мері. – Але найбільше мені його шкода не через це.

– А через що? – підняв брови Колін.

– Через що? А ти думав, як це важко – роками піклуватися про хлопця, який тільки те й робить, що гне кирпу і показує свою зверхність і невихованість?

– Я – зверхній? Я – невихований? – здивовано перепитав Колін.

– Ще й який! Ти нікого не поважаєш, не вмієш вислухати людину, не подякуєш за те, що для тебе роблять. Думаю, якби лікар Крейвен був твоїм батьком, то за те, що він щойно від тебе почув, ти дістав би добрячого прочухана, – сказала Мері.

– Куди йому? Він і слова мені сказати не зважиться, – впевнено відповів Колін.

– Ну звісно, не зважиться, – похитала головою Мері. – Тут ніхто не сміє тобі перечити, бо досі всі вважали, що скоро помреш. Тому й жаліли тебе і потурали у всьому.

– Але я не хочу, щоб мене жаліли, – рішуче заявив Колін. – Хочу бути звичайним… таким, як усі. Я ж сьогодні встав на ноги… і копав землю.

– Знаєш, тебе просто зіпсували, тому що ніколи не казали правди і лише старалися догодити, – вела далі Мері як доросла.

Колін нахмурився.

– То ти хочеш сказати, що я – зіпсований і розбещений? – з притиском запитав хлопець.

– Ще й який! – не вагаючись відповіла йому Мері. – Послухай, я й сама була неґречна і вперта… Це мені Бен Везерстаф сказав… бо він теж такий буває… – намагалася пояснити йому дівчинка. – Але відколи заприязнилася з малинівкою, і з Беном, і з Дікеном… а потім іще знайшла сад, то трохи змінилася… Розумієш?

– Мері, я більше не хочу бути неґречним упертюхом, – стурбовано мовив Колін. – Я хочу змінитися, – рішуче ствердив він.

Хлопець замовк, ніби обдумуючи, як цього досягнути, а тоді посміхнувся.

– Знаєш, якщо я щодня ходитиму у сад, то напевно змінюся, – мовив він. – Той сад – чарівний, Мері. У ньому мені все вдасться, правда?

– Правда, – відповіла Мері і також посміхнулася.

– Ну, навіть якщо там і нема таких чарів, як у книжках, то ми будемо бавитися, ніби вони є. Бо все-таки там є якась сила, – сказав Колін.

– Це добра сила, – мовила Мері. – І вона тобі допоможе, побачиш.

Справді, те, що діялося о тій порі у саду, інакше як дивом годі було назвати. Але це зрозуміє лише той, хто сам має сад і вміє у ньому працювати. Спершу дітям здавалося, що насіння, яке вони висіяли, ніколи не зійде – так довго треба було чекати. Та потім усе кинулося у ріст і навіть у тріщинах муру зазеленіли молоді листочки. Тоді з’явилися пуп’янки – і невдовзі око милували стільки барвів і відтінків, що жодна книга і близько не могла цього передати. Іриси, лілеї, живокіст, дзвоники, орлики творили барвистий килим, що тішив серце кожного, хто приходив у потаємний сад.

Стіна – і та зазеленіла. Це диво вчинив Бен Везерстаф: він насипав у щілини поміж цеглинами землі і посадив там плющ, який невдовзі геть обснував мур.

– Вона би ся тішила, ая’, – розчулено говорив старий. – Вона так любила ся дивити, як ту’ зі землі все тягне’ся до неба… Годинами могла ту’ сидіти і ся дивити… Любила вона земленьку, любила. І небо любила, і сонце. Вміла ся тішити, то правда.

Квіти, що їх посіяли Дікен і Мері, чудово зійшли, немовби добра фея торкнулася їх своєю паличкою. Багряні маки радісно кивали голівками квітам, які жили в саду вже упродовж багатьох років і, певно, з цікавістю перешіптувалися між собою, запитуючи, звідкіля тут могли з’явитися такі пишні гості. І троянди, в’юнкі троянди! Вони розрослися скрізь і всюди, мандруючи по саду за сонцем, обснувавши стовбури дерев, зачепившись за гілки, зіп’явшись на стіну, творячи розмаїті гірлянди і хвилі – троянди оживали з дня на день, з години на годину. Насамперед з’явилися молоденькі листочки, тоді пуп’янки – спершу маленькі, потім щораз більші, аж доки диво не сповнилося і пуп’янки не вибухнули всіма барвами, перетворившись у запахущі квіти, ніжний аромат яких переливався через край і сповнював увесь сад.

Колін бачив усе, що відбувається, бачив кожнісіньку зміну. Хлопець приходив сюди щоранку і, якщо не було дощу, то цілісінький день проводив у саду. Та навіть коли випадала похмура сіра днина, йому однак подобалося тут бувати. Він лягав на траву, «щоб бачити, як вона росте», як казав сам. Якщо довго дивитися на рослини, стверджував Колін, то бачиш, як розкриваються пуп’янки. А ще можна запізнатися з комахами, які заклопотано снують довкруж, вочевидь виконуючи якісь напрочуд важливі завдання. Наприклад, тягнуть у своїх крихітних лапках соломинку, пташине перо або якусь їжу. А інколи комашки вилазять на стеблинку трави, звідки, зрозуміло, можуть добре роздивитися свої володіння.

Якось увагу хлопця прикував до себе кріт, що пробивав собі шлях із-під землі: просто на очах росла кротовина, врешті звідтам виглянули кротячі лапки з довгими гострими кігтиками, схожі на ручки ельфів.

Спостереження за мурашками, розмаїтими жуками, бджолами, жабами, пташками, рослинами відкрило Коліну цілий світ. Дікен йому усе пояснював, а ще розповідав про лисів, видр, тхорів, білок, пстругів, ондатр і борсуків, які живуть на пустищі, отож хлопцям завжди було про що поговорити.

Але й це ще не все. Від Мері Колін довідався, що коли він устав з візка, вона увесь час повторювала: «Ти можеш… можеш!» – щоб допомогти йому втриматися на ногах. Хлопець ніяк не міг цього забути – бо ж і справді вдалося: він встав на ноги, зміг пройти до дерева.

– Думаю, що у світі багато див. Люди їх не розуміють і часом бояться. Але коли хочеш, аби щось сталося, треба спочатку це собі сказати. І повірити – тоді все вийде, – якось мудро завважив він. – Знаєте, я спробую. Це буде мій експеримент.

Наступного ранку, коли вони прийшли у потаємний сад, Колін відразу послав за Беном Везерстафом.

– Доброго ранку, Бене, – врочисто привітав він старого, коли той прийшов. – Бене, будь ласка, станьте поруч із Дікеном та Мері, бо маю щось важливе вам сказати.

– Ая’, ая’, сер, – відповів Бен Везерстаф, приклавши пальці до лоба. У юності Бен був моряком і ходив у плавання, тим-то і звик віддавати честь по-моряцькому.

– Зараз я проведу науковий експеримент. Коли виросту, то напевно здійсню багато важливих відкриттів, але почати хочу зараз, з оцього експерименту.

– Ая’, сер, ая’! – проказав Бен Везерстаф, хоча йому вперше доводилося чути про наукові відкриття.

Мері також ніколи не брала участи у жодних експериментах, проте вона пильно слухала, що казав Колін. Дівчинка розуміла: Колін багато читав, тому справді багато знає. Зрештою, хлопець говорив так захоплено, що йому не можна було не вірити. Не знати звідки у нього з’явилися геть дорослі нотки.

– Разом з вами я хочу дослідити Магію Слова, бо це мене найбільше цікавить, – провадив далі Колін. – Мері, мабуть, знає, що це таке. Вона жила в Індії і бачила там факірів. Дікен також володіє Магією Слова, бо як інакше він міг би розмовляти зі звірятами і птахами? Взагалі нас скрізь оточують дивні речі, які ми не можемо пояснити. Раніше так само було з електрикою – люди не знали, звідки вона походить і як її використовувати. Але тепер навчилися.

– Ая’, сер, ая’, – потвердив Бен Везерстаф, захоплено вислухавши цей поважний вступ.

– Коли Мері знайшла цей сад, то думала, що тут усе посохло, – доповідав далі Колін. – А потім стала діяти якась сила і зі землі пробилися нові паростки. Це ж диво, це ж магія: спершу не було нічого – і раптом з’явилися живі паростки! Щодня їх ставало щораз більше, аж усе довкола зазеленіло. Я ще такого не бачив, тому старанно спостерігав за усім, що тут діялося. Якщо я збираюся бути вченим – а я таки збираюся ним стати, – то мушу зрозуміти все, що відбувається. Я не знаю, як зветься та сила, через яку тут усе ожило, тому називаю її Магією. Коли сонце сходить – це також диво, магія. Коли дивлюся крізь вершечки дерев на небо – груди мої переповнює незнана радість. І так я зрозумів: небо, сонце, дерева, квіти, пташки, борсуки, лиси, білки і навіть ми, люди – усе це диво. Все довкола нас є дивом, магією. Особливо у цьому саду. Сад поставив мене на ноги – це справжнє диво. Я повірив, що виросту і стану дорослим. Мері допомагала мені. Вона увесь час повторювала: «Ти можеш… можеш!» – і я зміг. Мері допомогла мені Магією Слова. І тепер я знаю: коли чогось дуже хочеш, треба у це вірити і безнастанно промовляти вголос. Тоді воно здійсниться. Отож мій експеримент полягає у тому, що я хочу зміцніти тут, набратися сил. Кожного дня, зранку, вдень і ввечері, повторюватиму: «У мені діє Магічна Сила! Вона мені допоможе! Я стану міцним, як Дікен! Я зможу!» Прошу вас підтримати мене: повторюйте ці слова разом зі мною. Ви допоможете мені, Бене?

– Ая’, сер, ая’, – відповів Бен Везерстаф. – Навіть ся не сумнівайте – поможемо!

– Поможемо! Поможемо! – в один голос вигукнули Дікен і Мері.

– Думаю, що за один день цього не станеться, але якщо ми постійно будемо це повторювати, немов вояки на муштрі, – тоді експеримент обов’язково увінчається успіхом. Ці слова увійдуть в наші голови і діятимуть у нас. Бо саме так діє Магія Слова. Вона дасть мені силу, я певен.

– Знаєш, в Індії мені якось довелося почути, як один офіцер розповідав моїй мамі про факірів. То ось: факіри повторюють свої заклинання тисячу разів або й більше, і лише тоді у них щось виходить, – згадала Мері.

– Гм, я також чув, як дружина Джима Фетлворта тисячу разів називала Джима п’яницею. І таки досягла свого, бо Джим спершу її добре відлупасив, а потім пішов до бару «Синій лев» і набрався до чортиків, – прогув Бен Везерстаф. – Ото вам і магія, – додав, похитуючи головою.

Колін на якусь мить замислився. Тоді усміхнувся.

– Бене, але та жінка неправильно використовувала Магію Слова. Якби вона сказала Джимові щось миле, то хіба він напився б? Та нізащо! Може, навіть купив би дружині новий капелюшок, правда? – глянув він на старого.

Бен Везерстаф засміявся, тоді задоволено сказав:

– Ого, та мій господар має світлу голову. Як зобачу Бес Фетлворт, то поясню їй, як тре’ говорити з чоловіком. Хай також проведе експеримент. Думаю, то піде їй на користь… Їй і Джимові.

Дікен стояв і з цікавістю слухав Колінову лекцію про Магію Слова. На одному плечі хлопця сиділа Гострозубка, на другому Вуханька, а в руках він тримав білого кролика. Дікен погладжував його по спинці. Кролик від задоволення аж прищулив вуха. Колін перевів погляд на хлопця: йому страшенно хотілося почути, що думає про все це Дікен.

– Дікене, як думаєш, наш експеримент спрацює? – спитав Колін.

Дікен усміхнувся.

– Ая’, – мовив він, – думаю, що наші слова будуть діяти як сонце на насіння в землі. Насіння сходить, як сонце пригріє – і сила ся з’явить, як ми її закличем. То, може, відразу й почнемо? Чого чекати?

Колін і Мері дуже зраділи, почувши це. Їм-бо страшенно хотілося спробувати. Колін згадав, як виглядали факіри у книжках: вони сиділи схрестивши ноги. Хлопець вирішив, що так буде найкраще.

– Давайте сядемо під деревом, – сказав Колін. – Ми будемо наче в індійському храмі. Зрештою, я трохи стомився стояти, – щиро визнав він.

– Ох, Коліне! – докірливо вимовив Дікен. – Не можна починати експеримент із того, що ти стомився – це може зашкодити Магії Слова.

Колін схвильовано обернувся до нього.

– Правду кажеш, – промовив він, – я повинен думати лише про те, чого хочу досягнути.

Колін, Мері, Дікен і Бен сіли у коло під деревом і зосередилися у передчутті дива. Старий Бен також замовк і уважно дивився на Коліна, ніби той був священик, що мав розпочати молитву. Загалом Бен не надто полюбляв усілякі потаємні зібрання і ніколи на них не ходив, але тут усе було інакше. Вони ж бо зібралися заради Колінового експерименту, отож старий усіма силами прагнув допомогти. Мері сиділа поруч з Дікеном і також не зводила захоплених очей з Коліна. Тим часом ворона, лисеня, білки і ягнятко, ніби отримавши потаємний знак від Дікена, так само по черзі сіли в коло і затихли. У руках хлопець тримав кролика. Колін обвів усіх поглядом і промовив дуже серйозно:

– Звірята прийшли допомогти нам. Отож усе вийде.

Очі Коліна горіли. Голову тримав рівно, а крізь гілки на нього падали сонячні промені. Мері не могла повірити, що це той самий хлопчина, якого вона тоді знайшла була посеред ночі.

– Починаймо, – врешті мовив Колін. – Дервіші, коли моляться, похитуються вперед і назад, правда, Мері? Ми також можемо спробувати.

– Егей, хлопче, мій ревматичний поперек до того ся не надає, – запротестував Бен Везерстаф.

– Магія прожене ваш ревматизм, – упевнено відповів йому Колін тоном Верховного Жерця. – Просто так нам легше буде співати.

– Співати? Та ви що! Я раз вже попробував, то мене відразу вигнали з церковного хору, як тілько вчули, – прогудів Бен Везерстаф.

Ніхто не взяв його на сміх. Усі були настільки серйозні і зосереджені, що навіть Бен у ролі співака церковного хору не зміг їх розсмішити. Їхні думки були звернені до Магії Слова, що зараз мала тут через них здійснитися.

– Гаразд, тоді співатиму я, – кивнув Колін.

Тоді глибоко вдихнув повітря і почав речитативом, натхненно дивлячись уперед:

– Сонце світить… Сонце світить… Це диво. Квіти ростуть… пускають коріння. Це диво. Життя – це диво, сила – це диво. У мені є сила… у мені є сила… у мені є сила. Вона є у кожному з нас. Вона – у спині Бена Везерстафа. О сило, прийди нам на поміч! Прийди нам на поміч!

Колін повторював ці слова багато разів, легенько похитуючись у ритмі своїх промовлянь. Усі зачаровано слухали, а найбільше Мері. Розмірений голос Коліна її заворожував. Дівчинці хотілося, щоб він говорив і говорив. Голос хлопця змішувався з гудінням бджіл поміж цвіту і навіював приємну дрімоту. Бен Везерстаф навіть заплющив очі. А ось Дікен сидів, схрестивши ноги, й уважно дослухався до кожного слова, похитуючись разом з Коліном. Звірята обступили його зусібіч і, здавалося, становили з ним одне ціле. Кролик в одній руці геть задрімав, другою рукою Дікен гладив спинку ягняти. Смолька всілася на плечі хлопця, посунувши білку, і також сонно хиталася з напівзаплющеними очима.

Врешті Колін зупинився й обвів поглядом своє магічне коло.

– А тепер я хочу обійти сад, – повідомив він.

Бен Везерстаф підняв голову.

– Ви заснули, – усміхнувся Колін.

– Троха, – зніяковіло пробурмотів Бен. – Проповідь була добра… але мені тре’ вийти, заки почнуть збирати пожертву.

Він явно іще не прокинувся.

– Бене, ви не в церкві, – сказав йому Колін.

– Ага, не в церкві, справді, – вимовив Бен, протираючи очі. – А хіба я казав, що в церкві? Ти не думай, я чув, як ти говорив про силу в моїй спині. Тілько лікар називає то ревматизмом.

Колін застережливо витягнув руку.

– Бене, це неправильна магія, – сказав він. – Магія Слова допоможе, вам стане ліпше, побачите. Гаразд, зараз можете іти. Але завтра приходьте знову, добре?

– Гм… але я би х’тів подивитися, як ти ходиш по саду, – пробуркотів старий Бен.

У глибині душі Бен не надто вірив у якісь там чари, проте все одно хотів на власні очі побачити, чи допомогли Колінові промовляння. А що не хотів чесно цього визнати, то й буркотів ото, аби не здогадалися, що однак зацікавився Магією Слова. Окрім того, чоловік боявся, що коли зараз піде звідси, то потім йому знову доведеться дряпатися по драбині і заглядати через стіну.

Та Колін зовсім не заперечував, щоб старий Бен залишився з ними. Врешті вони рушили. Це виглядало як процесія. Попереду крокував Колін, з одного боку ішов Дікен, а з другого Мері. За ними накульгував Бен Везерстаф, а вже за Беном трюхикав увесь звіринець. Ягнятко і лисеня намагалися триматися ближче до Дікена, кролик стрибав побіч і часом зупинявся, аби щось погризти. Та найповажніший вигляд мала Смолька: вона заклопотано літала то туди, то сюди, мовби перевіряючи, чи все гаразд.

Процесія рухалася повільно. Кожних кілька кроків діти і звірята зупинялися, щоб дати Колінові трішки перепочити. Хлопець тримав руку на плечі Дікена, проте сам ішов доволі впевнено. Бен Везерстаф також пильно поглядав на хлопця, готовий будь-якої миті підтримати, але Колін час до часу просто знімав руку з Дікенового плеча, аби бодай кілька кроків зробити самостійно. Варто було лишень побачити, як гордо він тримав голову!

– У мені криється Магічна Сила! – знай повторював хлопець. – Магія Слова робить мене сильним! Я відчуваю це! Відчуваю!

І справді, у ньому ніби відкрилася якась внутрішня сила, що вела його вперед. Звісно, по дорозі Колін не раз відпочивав, коли бачив ослінчики в альтанках, або просто сідав на траву, – але він таки обійшов цілий сад. До дерева, з якого розпочинав свій обхід, хлопець повернувся радісний і розчервонілий.

– Я зміг! Магія Слова діє! – вигукнув він. – Мій науковий експеримент вдався!

– От цікаво, що скаже на це лікар Крейвен? – весело спитала Мері.

– Нічого він не скаже. Ми не будемо йому розповідати, – твердо відповів Колін. – Нехай це буде нашою таємницею. Принаймні доти, доки я не стану таким сильним, що зможу ходити і бігати, як усі решта. А поки що ніхто не повинен знати. Експеримент триває. І завершиться він лише тоді, коли мій батько повернеться до Мізелтвейту, а я зайду до його кабінету і скажу йому: «Ось і я, тату. Бачиш, я такий, як усі хлопці. А скоро виросту і стану чоловіком, як ти. І допомогла мені в цьому Магія Слова. Я сам дослідив її в науковому експерименті».

– Містер Крейвен подумає, що це сон, – вигукнула Мері. – Він не повірить своїм очам!

Колін ще більше розчервонівся від радісного хвилювання. Половину справи було зроблено, бо хлопець усією душею повірив у власне виздоровлення і тепер уявляв собі, як ото прийде до батька. Годі й казати, що це додавало йому сил, як ніщо інше. Коліну понад усе хотілося, щоб батько також повірив у нього, щоб перестав його шкодувати і боятися…

– Мері, але йому доведеться повірити, коли побачить, як я стою на ногах, – впевнено сказав хлопець. – Але й це ще не все: бачу, що поки буду опановувати Магію Слова, то стану справжнім атлетом. А тоді візьмуся за подальші наукові відкриття.

– Ги-ги, за який тиждень ти станеш чемпіоном Англії з боксу, не інакше, – посміхнувся Бен Везерстаф.

Колін нахмурив брови.

– Бене, ну до чого тут бокс? – стенув він плечима. – Вам довірили таємницю, а ви собі жартуєте… Я ж сказав, що буду вченим, а не боксером. Просто хочу набратися сил. Але вже напевно не для того, щоб виступати у ринґу.

– Ох, пардон, пардон, сер, – відповів Бен, віддаючи честь. – Я зовсім не хотів вас образити.

Проте в очах старого стрибали лукаві бісики. Просто Бенові Везерстафові було напрочуд приємно бачити, що його юний господар стає щораз сильніший тілом і духом.