Текст книги "Таємний сад"

Автор книги: Френсіс Годґсон Бернет

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 12
«Чи можна мені клаптик землі?»

Мері так бігла, що геть задихалася. Волосся прилипло до спітнілого лоба, а щоки палали. Марта уже чекала з обідом.

– Десь ти ся загаяла, – добродушно промовила вона. – І де то тебе носило?

– Я… я бачила Дікена! – випалила Мері.

– Ага, тепер розумію, – втішилася Марта. – Я знала, що він ся вибирав. Ну і як, сподобався тобі наш Дікен?

– Та він… та він найліпший! – впевнено заявила Мері.

Марту це приємно вразило.

– Так-так, він хлопець надійний, певний, ту’ такого ще пошукати тре’, – задоволено мовила вона, – але, знаєш, ми й самі нераз троха собі з нього жартуєм, особливо з його носа: ото вже кирпатий вдався!

– Подумаєш, ніс трішки задертий. Нічого страшного! – заперечила Мері.

– А як з чогось ся дивує, то очі ся роблять такі круглі, як в кота чи зайця, – вела далі Марта.

– Неправда, у Дікена гарні очі, такі, як небо над пустищем, от, – завзято відповіла Мері.

Марта розплилася у задоволеній посмішці.

– Так, так, мама все каже: «Ти, сину, так за пташками ся задивляєш, що трошки неба впало тобі в очі. Оно які сині!» Ну а коли сміє’ся, то хіба губи в нього ся не розтягують від вуха до вуха? – глянула вона на Мері.

– Що ти таке кажеш? – мало не образилася та. Здається, Мартині зауваги повернули дівчинці колишню впертість. Тільки тепер вона захищала друга. – Коли Дікен сміється, то хоч яка б ти була сердита чи невдоволена – і сама з ним зарегочеш. То я тобі кажу, – повторила вона Дікенову фразу.

Марта весело гмукнула.

– Ну добре, добре, бачу, ти вже справді з ним ся подружила, – примирливо сказала вона. – То що, добре насіння він приніс? А лопатку?

– А ти звідки знаєш, що він все приніс? – здивувалася Мері.

– Гм, велика мудрість! Раз він у Мізелтвейті, то певно що приніс, бо ми ж йому писали. Дікен – хлопака надійний, – з гордощами заявила Марта. Досі-бо вона тільки жартома вивідувала у Мері, яке враження справив на неї хлопець, а насправді дуже пишалася своїм братом.

Мері побоювалася, що Марта розпитуватиме її далі. Так воно і вийшло. Спершу дівчина цікавилася лише насінням – які сорти, які кольори, скільки пакетиків і так далі – та знаряддями. Чи Мері вже пробувала ними працювати? Чи не важкий для неї заступ? Чи вміє обходитися з вилами? Тоді ще напучувала, щоб була обережна, бо ж вила гострі. Ну а потім, звісно, захотіла знати, де Мері збирається це все садити.

– Ти вже когось питала? Вони виділили тобі місце на твій квітник? – спитала.

– Та ні, ще нікого не запитувала, – вагаючись, відповіла Мері.

– Гм, певно, варто питати когось з простих садівників, а не головного. Дуже вже він поважний, цей містер Ровч, годі ся підступити, – щиро радила Марта.

– Я його ніколи й не бачила, не те щоб питати щось, – сказала Мері. – На городах можна побачити хіба його помічників і Бена Везерстафа.

– Ото Бена і спитай, – рішуче мовила Марта. – Не бійся, він тілько на вигляд такий похмурий, а так чоловік добрий. Він все що хоче може робити в садах, хоч і не головний. Містер Крейвен йому все дозволяє, бо його любила місіс Крейвен – він ще тоді в них був. Хто-хто, а він напевно знайде для тебе якийсь клаптик. Ту’ землі доста.

– Слухай, то якщо якийсь клаптик, якийсь закуток роками ніхто не обробляє – він може бути моїм, правда? – схвильовано спитала Мері.

– А чо’ ж нє? – добродушно відповіла Марта. – Хто б тобі шкодував?

Мері швидко доїла обід і вже було встала з-за столу, збираючись забігти до сусідньої кімнати за капелюшком і пальтечком, проте Марта її зупинила.

– Гей, маю щось тобі сказати, – мовила вона. – Тілько чекала, поки скінчиш їсти. Слухай: нині рано ся вернувся господар, містер Крейвен. Думаю, він нарешті схоче тебе зобачити.

Мері зблідла на виду.

– Ой! – вигукнула вона, прикро вражена. – Чого йому від мене треба? Коли я приїхала, він зовсім не хотів мене бачити. Містер Пітчер так казав, я чула.

– Чекай, не гарячкуй. Місіс Медлок вважає, що то наша мама йому порадила. Сам би він ще довго збирався, – пояснила Марта. – Вона йшла по Твейту і зобачила його. Містер Крейвен колись бував у нас вдома, то мама і відважилася з ним заговорити. Що вона йому казала – того не знаю. Але не інакше як після тої бесіди він вирішив тебе закликати. А завтра знов поїде.

– Ага, він завтра їде? – з надією спитала Мері.

– Так, і то надовго. Певно, появи’ся ту’ аж восени або взимі. Вибирає’ся десь в далекі краї, як все, – розповіла їй Марта.

– Як добре, як добре! – радісно вигукнула дівчинка. Вона навіть не намагалася вдавати, що та зустріч з дядьком її тішить.

Якщо він повернеться у маєток щойно взимку чи навіть восени, то однак цілу весну і ціле літо вона матиме змогу допомагати садові – засадити його новими квітами, доглянути троянди і побачити, як вони зацвітуть. Гаразд, якщо містер Крейвен колись це виявить і йому забагнеться відібрати у неї ключа, то у неї все одно буде досить часу, аби натішитися своїм милим садом. А там, може, ще щось з’явиться.

– Не знаєш, коли він мене покличе? – спробувала з’ясувати дівчинка.

Ледве вона скінчила фразу, як двері відчинилися і на порозі постала місіс Медлок. На ній було її найкраще чорне плаття і капелюшок, а комір прикрашала велика брошка із портретом чоловіка. Це було зображення її чоловіка, містера Медлока. Він давно помер. По його смерті місіс Медлок замовила собі цю брошку і вдягала її лише за особливих нагод. Місіс Медлок була піднесена і схвильована.

– Ти геть розкудлана, – швидко промовила вона, прискіпливо оглянувши дівчинку. – Йди зачешися. Марто, піди поможи їй. Нехай вдягне найліпше плаття. Я маю завести її до містера Крейвена.

Увесь рум’янець зійшов з лиця Мері. Серце часто забилося у грудях. Вона знову почувалася незграбною, незугарною і невдоволеною всім на світі. Проте місіс Медлок не почула він неї ані слова. Стиснувши губи, Мері пішла до своєї спальні, де Марта допомогла їй перевдягтися у святкове плаття і чепурно зачесала волосся. Потім Марта передала дівчинку місіс Медлок. Та взяла її за руку і повела довжелезними коридорами. Мері розуміла: якщо вже містер Крейвен захотів її побачити, доведеться змиритися. Хоча, звісно, вона б воліла зараз працювати у саду разом з Дікеном. Машинально крокуючи побіч місіс Медлок, дівчинка думала: «Гаразд, судячи з усього, що я досі про нього чула, мій дядько – не надто симпатичний чолов’яга. Тим ліпше. Я йому, певно, не сподобаюся. Ото подивиться на мене – і знов забуде, що я існую. Нехай тільки швидше їде собі».

Вони зайшли у ту частину будинку, де вона ще не бувала. Ще трохи пройшли по коридору, тоді місіс Медлок постукала у двері. Звідтам почулося:

– Заходьте.

Вони зайшли.

– Ось міс Мері, сер, – промовила місіс Медлок, звертаючись до чоловіка, що сидів перед каміном.

– Можете залишити нас самих. Я задзвоню, коли треба буде завести її назад, – сухо проказав містер Крейвен.

Економка вийшла і зачинила за собою двері. Мері стояла, не знаючи, де подіти руки, і з цікавістю розглядала свого дядька. Вона відразу завважила, що горба у нього не було – просто плечі мав зігнуті. Поміж чорного волосся прозирала сивина. Дядько повернувся.

– Підійди сюди! – мовив він.

Мері підійшла.

Тепер вона бачила його обличчя. Воно було навіть вродливе, тільки страшенно сумне. Здавалося, чоловік сам почувався непевно у її присутності і не знав, як почати розмову.

– Ти добре тут почуваєшся? Все гаразд? – спитав він нарешті.

– Так, – відповіла Мері.

– Про тебе тут дбають?

– Так.

Містер Крейвен знову замовк і потер чоло, ніби не знаючи, що робити далі.

– Ти дуже худенька, – мовив він, роздивляючись її.

– Я вже погладшала, – відповіла Мері. Вона також не знала, як поводитися з цим дивним чоловіком.

Та поволі серце дівчинки тануло. Вона дивилася на свого дядька і бачила, що він страшенно нещасливий. Чорні очі дивилися мовби повз неї, мовби за нею бачив якийсь інший образ, що не давав йому зосередитися.

– Дитино, ти вже вибач мене, я геть про тебе забув, – глухо вимовив він. – Збирався знайти гувернантку чи няньку, але забув.

– Будь ласка, будь ласка… – благально вимовила Мері, однак до горла їй підступив клубок і вона не змогла закінчити.

– Що ти хочеш? Кажи, – стурбувався він.

– Я вже велика, мені не треба няні, – сказала Мері, трішки себе опанувавши, – і будь ласка… будь ласка… не призначайте мені гувернантки.

Він знову розгублено потер чоло і пильно глянув на неї.

– Гм, і місіс Совербі мені так говорила, – промовив собі під ніс.

Почувши це, Мері відчула у собі більше певности.

– Ви… ви про Мартину маму? – вимовила вона.

– Так, я бачився з нею недавно, – відповів він.

– Хто-хто, а вона все про дітей знає, – зовсім осміліла Мері. – Має їх дванадцятеро, то мусить знати. Її варто послухати!

Рішучість дівчинки справила враження на містера Крейвена. Він ледь помітно усміхнувся і спитав:

– То що ти хочеш? Що тобі потрібно?

– Хочу бавитися надворі, – відповіла Мері, з усієї сили намагаючись опанувати хвилювання. – В Індії я ніколи не хотіла бавитися чи гуляти, тому й апетиту не мала, ні сил не було. А тут я стала більше їсти і вже трішки погладшала.

Ця дівчинка все більше його цікавила. А цей її розсудливий тон… Геть як у дорослої.

– От бачиш, те саме казала мені місіс Совербі. Вона вважає, що тобі треба якомога довше гуляти надворі, щоб набратися сили. Це для тебе найліпше, казала вона, – мовив він приязно. – Ну а потім можна буде подумати і про гувернантку, бо вчитися також треба, – додав наостанок.

– Так, після забав надворі я почуваюся набагато ліпше, – переконувала його Мері. – Я вже он яка сильна стала.

– А де ти гуляєш? Чим бавишся? – розпитував далі містер Крейвен.

– Та скрізь, по всіх садах і городах, – обережно вимовила Мері. – Знаєте, Мартина мама передала мені скакалку. То я собі з нею скачу скрізь… дивлюся, як паростки появляються зі землі. Ви не думайте, я не роблю жодної шкоди у садах, тільки дивлюся.

– Та що ти таке кажеш? – вимовив він стурбовано. – Яку іще шкоду ти могла б тут заподіяти? Можеш робити що тобі хочеться. І перестань мене боятися.

Мері закрила рукою рот, щоб стримати радісний вигук. Вона ступила ближче до дядька і зазирнула йому в очі.

– Справді, можу бігати де завгодно? Ви дозволяєте? – схвильовано вимовила вона.

Її голос аж тремтів від радісного піднесення. Вона не могла цього приховати. Проте містер Крейвен вирішив, що дівчинка далі його боїться.

– Дитино, кажу тобі, можеш бігати і бавитися де тобі заманеться! – щиро вигукнув він. – Тут усе до твоїх послуг. Мабуть, моє товариство годі назвати веселим, але можу тебе запевнити: найбільше моє бажання – щоб ти почувалася тут добре. Шкода, що не можу присвятити тобі досить часу й уваги – я сам надто нещасливий і сумний, аби когось розвеселити. Зрештою, мені так мало відомо про дітей… Але місіс Медлок отримала моє розпорядження і має пильнувати, щоб у тебе було все, чого потребуєш. Знаєш, нещодавно я розмовляв з місіс Совербі. Вона вважає, що зараз тобі найбільше потрібно свіже повітря і рух, щоб набратися сил. Це вона переконала мене зустрітися з тобою – і бачу, що цілком мала слушність.

– Так-так, вона має слушність, – знову геть по-дорослому потвердила Мері.

– Вона мудра жінка, то правда, – кивнув головою містер Крейвен. – Отож бався собі надворі скільки душа забажає. Маєток великий, місця багато – є де гуляти. Може, ще чогось хочеш? – спитав він. – Може, тобі потрібні забавки, книжки, ляльки?

– А можна… а можна мені взяти якийсь клаптик землі? – з тремом у голосі спитала Мері.

Містер Крейвен здивувався.

– Клаптик землі? – перепитав він. – Що ти будеш з ним робити?

– Хочу… хочу висіяти насіння… аби щось росло, – проказала Мері.

Якусь хвильку він заворожено дивився неї, а тоді провів рукою по очах, мовби прагнучи стерти побачений образ.

– Ти… ти так любиш доглядати сад? – повільно спитав він.

– В Індії я нічого не робила на землі, бо нічого і не вміла, – пояснювала Мері. – Ото хіба насипала маленькі клумби з піску і встромлювала туди квіти. Але тут все інакше.

Містер Крейвен підвівся і повільно проходжувався по кімнаті.

– Клаптик землі, – промовив він до себе. Мері бачила, що це йому про щось нагадало. Врешті він зупинився і заговорив до неї. У його темних очах світилося розчулення.

– Дитино, можеш взяти собі стільки землі, скільки схочеш, – лагідно мовив він. – Ти… ти нагадала мені про одну людину. Вона також дуже любила землю і все, що на ній росте. Якщо знайдеш собі якийсь вільний клаптик, – спробував усміхнутися, – то бери і вирощуй все що хочеш.

– Себто можна зайняти ділянку будь-де… якщо вона нікому не потрібна? – допитувалася дівчинка.

– Звісно, якщо там нічого не росте, – ствердно хитнув він. – Гаразд, тобі пора, я стомився. – Він теленькнув дзвіночком, кличучи місіс Медлок. – Бувай здорова. Завтра я поїду і мене не буде ціле літо.

Тієї ж миті з’явилася місіс Медок – мабуть, вона увесь той час чекала у коридорі.

– Місіс Медлок, – звернувся до неї містер Крейвен, – тепер я зрозумів, що мала на увазі місіс Совербі. Дівчинці треба набратися сил. Заняття з гувернанткою почекають. Нехай тій дитині дають просту здорову їжу і нехай собі гуляє надворі скільки завгодно. Бачу, Мері не потребує надмірної опіки. Найбільше їй потрібна свобода і свіже повітря. Якщо захоче, то час до часу може гостювати у хатині місіс Совербі. Це все.

Місіс Медлок явно втішилася, почувши, що не мусить «занадто опікувати» Мері. Вона й так присвячувала дівчинці не особливо багато уваги, а тепер мала ще й потвердження господаря, що діяла правильно. Окрім того, місіс Медлок дуже шанувала Мартину маму.

– Дякую Вам, сер, – сказала вона. – Знаєте, сер, ми зі Сюзан Совербі разом ходили до школи. Вона справді мудра і добросерда жінка. І діти в неї виховані і здорові. Міс Мері напевно буде цікаво з ними зазнайомитися. Коли йдеться про виховання дітей, то ліпшої порадниці від Сюзан Совербі Ви і не знайдете, сер. Та жінка має голову на плечах.

– Розумію, – відповів містер Крейвен. – А зараз відведіть міс Мері і пришліть до мене містера Пітчера.

Місіс Медлок завела Мері назад. У кімнаті дівчинку чекала Марта – їй, ясна річ, було страшенно цікаво довідатися, як минула зустріч.

– Тепер у мене є свій сад! – ще з порога вигукнула Мері. – Можу собі влаштувати квітник де заманеться! І з гувернанткою вони не поспішатимуть! І мама твоя буде мене навідувати, а я можу навідувати вас. А ще дядько сказав, що мені нема чого боятися… і що можу бігати і бавитися де завгодно… де завгодно!

– Та ну! – захоплено вимовила Марта. – То дуже файно. Він чоловік добрий, виявляє’ся.

– Мій дядько дуже добрий, Марто. Тільки страшенно сумний, – з певністю заявила Мері.

Дівчинка чимдуж побігла у сад. Хоча вона знала, що Дікен збирався іти додому, та однак у глибині душі ще сподівалася його там застати. Звісно, хлопця в саду вже не було. Знаряддя лежали складені під деревом. Дівчинка підбігла туди, ще раз озирнулася довкола – нікого. Хіба що малинівка спостерігала за нею з трояндового куща.

– Шкода, – із сумом вимовила Мері. – Чи він іще тут з’явиться?

Раптом увагу дівчинки привернула якась біла плямка на трояндовому кущі. На колючці тримався клаптик паперу – відірваний від листа, що його вона писала Дікенові. Там був якийсь малюнок. Спершу Мері не могла збагнути, що там зображено, та потім побачила: це пташка, що сидить у гнізді. Внизу нерівними друкованими літерами напис: «Я ся поверну».

Розділ 13
«Я – Колін»

Мері працювала у саду сама геть до вечора. Малюнок забрала зі собою і за вечерею показала його Марті.

– Ого, я ся не сподівала, що Дікен так добре малює. То дрізд у своєму гнізді. Ти диви, а добре вийшло! Дрізд як справжній, – з гордощами заявила Марта, роздивившись малюнок.

Тепер Мері знала, що Дікен хотів їй сказати: їй нема чого боятися, бо як він ніколи не викаже гніздо дрозда, так само нізащо не зрадить таємницю їхнього саду. Ох, милий, милий Дікен!

Дівчинка засинала з думкою, що зранку знову його побачить.

Проте у весняну пору йоркширська погода – одна несподіванка. Вночі полив дощ. Мері прокинулася від того, що по шибці із силою молотили важкі краплі, а скрізь надсадно вив вітер. Дівчинка сіла на ліжку. Серце їй стислося від жалю і гніву. Ну чому знову дощ?

– Ото впертий дощисько, – пробуркотіла вона, дивлячись у вікно. – Навмисне падає, аби я не могла працювати у саду.

Мері знову лягла, проте заснути вже не могла. Якби усі її думки не були зайняті садом… і Дікеном, то, можливо, дощ заколисав би її і вона спала б до ранку.

А так дівчинка лише крутилася в ліжку і прислухалася до вітровію, який часом геть нагадував людські голоси. «Ніби хто з пустища кличе. Загубився посеред ночі і кличе на поміч», – подумала Мері.

Так минуло близько години. Вітер наче трішки стих. Але раптом з коридору долинув інший звук. Дівчинка рвучко сіла і повернулася до дверей.

– Щойно був не вітер, – голосно прошепотіла вона. – Хтось знову плаче.

Мері прислухалася ще. Не було жодного сумніву: це плач. Гаразд, вона мусить з’ясувати, у чому тут річ. Знову пахло якоюсь таємницею, а Мері відступати не звикла. Отож вона притьмом вислизнула з-під ковдри і стала на підлогу.

– Зараз усі сплять – це добре, – мовила вона до себе. – Маю надію, місіс Медлок також. Хоча вона мене мало хвилює. Врешті-решт, я повинна знати, що тут діється!

Мері накинула на себе вовняний халат, взяла свічку і тихенько вийшла з кімнати. У темряві коридор здавався страшенно довгим, проте дівчинка була надто збуджена, аби на це зважати. Вона була певна, що добре пам’ятає шлях до того коротенького коридору, де є двері, завішані гобеленом. Саме звідти її завернула місіс Медлок, коли вона там заблукала. Плач долинав з-за тих дверей. Дівчинка ішла вперед, тримаючи перед собою свічку. Серце так сильно калатало у грудях, що їй здавалося, ніби його чути на цілий коридор. Вона йшла на той плач. На якусь мить Мері зупинилася, пригадуючи, де треба повернути. Чи тут? Так, це той коридор. Потім далі, далі, тоді лівобіч, тоді піднятися двома сходинками догори, а тоді ще повернути правобіч. Так, і там за гобеленом були ті потаємні двері.

Мері натиснула на клямку, дуже обережно відчинила двері, а тоді так само обережно зачинила їх за собою. Тепер плач було чути дуже добре. За кілька кроків дівчинка побачила ще одні двері. З-під них вибивалося тьмяне світло. І звідтам долинав цей плач. Там плакала дитина.

Мері підійшла до тих дверей, відчинила їх і поволі увійшла.

Вона опинилася у великій кімнаті із гарними старовинними меблями. У каміні горів вогонь, побіля ліжка із різьбленими ніжками, завішаного парчевою завісою, світився каганець. При блиманні каганця Мері побачила на ліжку заплаканого хлопчика.

Дівчинка протерла очі: ява це чи сон? Може, вона знову заснула і це все їй наснилося? Мері знову подивилася на хлопчика. Воскове личко, на якому застиг ображений вираз, густе волосся, мокре від сліз, злиплося на чолі, великі сіро-блакитні очі – ось що вона побачила, стоячи при дверях.

Тримаючи перед собою свічку, Мері повільно наблизилася до хлопця. Він повернув голову і видивився на неї широко відкритими очима.

– Хто ти? – врешті прошепотів він налякано. – Привид?

– Ні, я не привид, – теж трішки злякано відповіла Мері. – А ти?

Він не зводив з неї погляду. Тепер Мері зрозуміла, чому очі хлопчика здаються такими великими: через густі чорні вії, що їх обрамлювали.

– Ні, – відповів він після хвилинної павзи. – Я – Колін.

– Колін? – повторила із запинкою Мері.

– Мене звати Колін Крейвен. А ти хто?

– Я – Мері Ленокс. Містер Крейвен – мій дядько.

– А мій – батько, – сказав хлопець.

– Твій батько?! – видихнула Мері. – Ніхто не казав мені, що у нього є син! Чому?!

– Підійди сюди, – сказав він, усе ще не відриваючи від неї своїх дивних неспокійних очей.

Вона наблизилася до ліжка. Він витягнув руку і торкнувся дівчинки.

– Ти справді жива? – спитав він. – У мене часто бувають такі сни… наче все діється насправді. Може, ти один із них таких снів?

Мері взяла край халата і вклала хлопцеві між пальці.

– Помацай, який він товстий і теплий, – сказала вона. – Якщо хочеш, я легенько ущипну тебе – може, тоді повіриш, що я справжня. Хоча спершу мені також здавалося, що ти – сон.

– Звідкіля ти прийшла? – спитав він.

– Зі своєї кімнати. Вітер так завивав, що я не могла спати. Потім почула, як хтось плаче, і пішла шукати, хто це. Чому ти плакав?

– Бо не міг заснути і голова боліла. Повтори, як тебе звати.

– Мері Ленокс. Тобі ніхто не говорив, що я тепер тут живу?

Колін усе ще теребив пальцями складку її халата, але по його очах було видно, що хлопець повірив: Мері жива, вона не сон і не привид.

– Ні, – відповів він. – Певно, не сміли.

– Чому? – спитала Мері.

– Бо тоді я б нервував, що ти можеш побачити мене. Цього я не люблю: щоб незнайомі розглядали мене чи обговорювали між собою.

– Чому? – здивовано спитала Мері. Її все більше дивував цей хлопець.

– Бо я хворий і лежу ото в ліжку. Мій батько також не любить, коли про мене пліткують. Слугам зовсім заборонено розповідати про мене. Напевно, з часом у мене виросте горб і я помру. Батько також так думає.

– Що за дивний дім! – вражено вимовила Мері. – Скрізь якісь таємниці. Зачинені кімнати, сади… і ти! Тебе замикали?

– Ні. Для чого? Я сам нікуди не ходжу, бо швидко стомлююся.

– А батько тебе навідує? – вирішила спитати Мері.

– Зрідка. Переважно коли я сплю. Він не хоче мене бачити.

– Чому? – не могла стриматися Мері.

Хлопчик насупився.

– Бо моя мама померла невдовзі після того, як я народився. Батько увесь час про це згадує, коли дивиться на мене. Він думає, що я не знаю, але я чув, як люди про це говорили. Він майже ненавидить мене.

– От і сад він зненавидів після її смерти, – тихо промовила Мері, радше сама до себе.

– Який іще сад? – спитав хлопець.

– Який? Ну, один сад. Твоя мама його дуже любила, – затинаючись, вимовила Мері. – А ти що, ніколи не виходиш з кімнати? – спробувала було перевести розмову на інше.

– Зараз майже ніколи. Раніше мене кілька разів брали на море. Але я не люблю, коли люди на мене витріщаються. Тоді на мені був залізний корсет, який підтримував спину. Але потім приїхав знаменитий лікар з Лондона, оглянув мене і сказав їм негайно це зняти. А ще сказав, що мене треба виводити на свіже повітря. Та я не хочу нікуди виходити.

– І я спершу не хотіла, як тільки сюди приїхала, – сказала Мері. – Чому ти так дивишся на мене?

– Бо у мене часом бувають дуже дивні сни. От розплющу очі – і не можу зрозуміти, прокинувся чи ні, – пояснив він.

– Егей, ми не спимо, ні ти, ні я, – рішуче сказала Мері. Дівчинка обвела поглядом кімнату. Висока стеля і темні закутки, слабенький вогник у каміні – все це, звісно, нагадувало сон… чи казку. – Так, зараз північ, і всі сплять… всі, але не ми, – ще рішучіше ствердила вона.

– Не хочу, щоб це був сон, – занепокоєно промовив хлопець.

Мері замислилася.

– Слухай, якщо ти так не любиш, коли на тебе дивляться, то, може, мені ліпше піти? – спитала вона.

Хлопець схопив її за край халата.

– Ні, – злякано вимовив він. – Якщо підеш, я буду думати, що це все мені наснилося. Та якщо ти справжня, то сядь отут і поговори зі мною.

Мері поставила свічку на столику побіч ліжка і сіла на низьке кріселко. Насправді їй зовсім не хотілося іти звідси. Бо чого? Набагато цікавіше було сидіти у цій таємничій кімнаті і розмовляти з цим дивним хлопцем.

– Що тебе цікавить? – спитала вона.

Колін став розпитувати. Скільки вона вже живе у Мізелтвейті? Де розташована її кімната? Що вона робить цілими днями? Чи подобається їй пустище? Бо йому ні. Де вона жила до приїзду в Йоркшир? Мері все йому пояснювала, багато розповідала про Індію, про подорож на кораблі, а він з цікавістю слухав, спершись спиною на подушку. Його дивували навіть звичайні речі. Мері розуміла: через те що Колін хворий, він мало де бував і мало що бачив. Зате він вмів читати. Одна доглядальниця навчила його, коли хлопець був ще маленький. Батько звідусіль привозив йому розмаїті забавки, а ще – багато чудових книжок із розкішними ілюстраціями, отож Колін багато чого з них довідувався і міг розповісти таке, чого не знала Мері. Тож їм було цікаво удвох.

Тепер Колін розповідав про себе.

– Знаєш, вони всі мене слухаються. Це їхній обов’язок. Мені потрібен спокій, бо коли гніваюся – мені гіршає. Зрештою, ніхто і так не сподівається, що я житиму довго, – сказав він якось байдуже.

З того, що він сказав, було очевидно: хлопець призвичаївся до думки, що його життя згасає.

Коли знову заговорила Мері, він слухав, заплющивши очі. Раз Мері навіть здалося, що він заснув. Проте як тільки вона зупинилася, він поставив їй нове питання і дівчинка розповідала далі.

– Скільки тобі років? – спитав він урешті.

– Десять. Так само як тобі, – відповіла Мері, забувшись на хвильку.

– А звідки ти знаєш, скільки мені років? – здивувався він.

– Це дуже просто: сад було замкнено десять років тому, коли ти народився. Отже, тобі десять, – пояснювала Мері.

Колін піднявся на ліктях і прикипів до неї поглядом.

– Який сад замкнено? Хто таке зробив? Навіщо? – запально вигукнув він.

– Містер Крейвен. Замкнув хвіртку, бо зненавидів цей сад, – обережно вимовила Мері.

– Що це за сад? І де ключ? – нетерпеливився Колін.

– Той сад дуже любила твоя мама… А ключ… Жодна жива душа не знає, де він його закопав. Десять років ніхто туди не ступав ногою, – затинаючись відповіла Мері.

Та вже було надто пізно. Тепер Колін не міг думати про щось інше – історія зачиненого саду захопила його не менше, ніж її саму, коли вперше про неї почула. Хлопець засипав її питаннями. Де той сад? Чи вона намагалася знайти хвіртку? Чи розпитувала садівників?

– Нічого вони не скажуть, – відповіла Мері, гарячково намагаючись знайти якийсь вихід. – Гадаю, їм суворо наказали мовчати.

– Я їх змушу, – рішуче заявив Колін.

– Ти? – злякано вимовила Мері. Тепер вона справді боялася. Хтозна що може трапитися, якщо Колін ото візьметься всіх розпитувати.

– Всі мають мене слухати, я ж уже казав тобі, – вів він далі. – Якщо я виросту, то стану господарем маєтку, і вони про це знають. Тому коли я їх спитаю, вони мусять мені сказати.

Мері і сама частенько бувала затятою і впертою, а зараз дивилася на Коліна і бачила: цей слабовитий примхливий хлопчина, який так байдуже говорить про те, що його скоро не буде, все одно гадає собі, що йому належить цілий світ. Як дивно!

– Чому ти думаєш, що тобі залишилося недовго жити? – спитала дівчинка, аби дати вихід своїм думкам, але найбільше сподіваючись відвернути його увагу на іншу тему.

– Бо всі так кажуть, – відповів він так само байдуже. – Відколи себе пам’ятаю, завжди вони про це перешіптуються. Спочатку думали, ніби я ще малий і не розумію їх, а зараз стишують голоси і думають, що їх не чути. Але я все чудово чую. Навіть мій лікар був би тому радий. Мене лікує татів двоюрідний брат. Він доволі бідний, і коли мене не буде, то по смерті батька весь Мізелтвейт перейде йому. Думаю, він не хоче, щоб я довго жив.

– А ти сам хочеш жити? – поставила йому питання Мері.

– Не дуже, – відповів він стомлено. – Але вмирати також не хочу. Коли мені гіршає, то я думаю про це. Тоді не витримую – і плачу.

– Так, я тричі чула, тільки не знала, хто плаче, – сказала Мері. – Тобі було страшно? – спитала вона, дивлячись йому в очі.

– Так, – знехотя визнав він. – Слухай, досить про це. Давай повернемося до саду. Тобі ж хочеться його побачити, правда? – врешті сказав він.

– Звісно, хочеться, – тихо вимовила Мері.

– І мені теж, – не відступав хлопець. – Мені ніколи нічого не хотілося, але цей сад я мушу побачити. Хочу, щоб викопали ключ. Хочу, щоб відімкнули хвіртку. Тоді накажу їм, аби завезли мене туди на візку – ото і буде нагода подихати свіжим повітрям. Вони мусять відчинити ту хвіртку – і край.

Колін так захопився, що аж засапався. Очі хлопця збуджено палали: здавалося, він уже бачив перед собою той сад.

– Так-так, вони мене послухають, – сказав він. – Вони відчинять хвіртку – і тоді ми з тобою зможемо туди ходити, коли нам заманеться.

Мері напружено сплела перед собою руки. Треба негайно щось зробити, бо інакше все пропаде… і не бачити їй більше ні саду, ні Дікена.

– Hi-ні-ні, не роби цього! – відчайдушно скрикнула вона.

Колін спантеличено подивився на неї.

– Чому? – вигукнув він. – Ти ж сама казала, що хочеш побачити той сад.

– Хочу… звісно, хочу, – схлипнула дівчинка, – але… але якщо ти скажеш слугам… якщо змусиш їх відкрити хвіртку… то це вже ніколи не буде потаємний сад. Усе пропаде!

Колін подався вперед.

– Потаємний сад? – повторив він. – Поясни.

Мері заговорила похапцем, ледве встигаючи вимовляти слова.

– Слухай… слухай, – видихнула вона, – ніхто не знає, тільки ми… якщо десь там поміж плющем є хвіртка… ми… ми можемо її знайти. І знайти ключ… і проникнути туди… разом… зачинитися зісередини… і ніхто не знатиме, що ми там… І це буде наш сад, наша схованка, наше гніздо, як у дроздів чи інших пташок. Будемо щодня там бавитися, будемо його доглядати, насіємо квітів – і він оживе. Уявляєш?!

– Думаєш, там усе посохло? – схвильовано спитав він.

– Якщо ніхто його не доглядатиме, то скоро все погине, – провадила далі. – Цибульки і самі проростуть, а ось троянди…

– Які ще цибульки? – швидко спитав Колін.

– Цибульки, з яких виростають нарциси, лілеї і підсніжники, – зі знанням справи пояснювала Мері. – Вони лежать собі у землі… але вже випускають паростки, бо ж весна.

– Весна, кажеш? – замислено повторив він. – Гм, коли лежиш ото в ліжку, то світа білого не бачиш. А яка вона, весна?

– Слухай: навесні все росте, бо падає теплий дощ і сонечко світить. Все оживає: і дерева, і кущі, і квіти. І пташки шукають собі пару, і будують гнізда, – замріяно розповідала Мері. – Знаєш, якщо той сад залишатиметься нашою таємницею, то ми разом усе це побачимо. Хочеш? – додала наостанок.

Колін відкинувся на подушку і якусь хвилину так лежав, заглибившись у свої думки. Мері терпляче чекала.

– Гм, досі у мене була одна таємниця, яку, зрештою, всі знають: що мені лишилося недовго жити, – мовив він нарешті. – Але ця набагато краща. Вона мені подобається.

– От дивися: якщо ти не вимагатимеш, щоб нас негайно завели у той сад, то… я просто певна, що знайду спосіб туди потрапити, – переконувала далі Мері. – Ну і… лікар же радив тобі бувати на повітрі, правда? Думаю, ми знайдемо надійного хлопця, який допоможе доправити тебе туди на візку. І ми будемо там самі, у нашому потаємному саду. Хіба ж погано?

– Це… це просто чудово, – замріяно промовив Колін, дивлячись у вікно. – Згода. Прогулянка у потаємному саду – це здорово.

Мері полегшено зітхнула. Здається, Коліну припала до душі думка тримати все у таємниці. Отже, загроза поки що минула. Дівчинка сподівалася: коли вона увесь час буде описувати йому усі чудеса саду – як він прокидається до життя з весною, – то хлопець нікому і словом не прохопиться. Отож вона спробувала ще більше його захопити.