Текст книги "Таємний сад"

Автор книги: Френсіс Годґсон Бернет

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

– Я одужаю! Одужаю! Мері! Дікене! Я одужаю! І житиму, житиму, житиму вічно!

Розділ 21
Бен Везерстаф

Неймовірно, але часом трапляються хвилини, коли справді хочеться вигукнути: «Я житиму вічно!» Таке буває, коли дивишся у світанкове небо і бачиш, як воно поволі змінюється, аж поки не заблисне перший промінчик – і тоді хочеться кричати з радости, бо це диво діється кожного Божого ранку тисячі, мільйони, мільярди років поспіль. Часом це відчуття з’являється, коли стоїш сам посеред лісу, а на тебе крізь вершечки дерев ллються золоті призахідні промені. Або коли задивишся у нічне небо, всіяне мільйонами зірок. Інколи такі пережиття дарують звуки далекої музики, а інколи – чийсь погляд.

І ось уперше опинившись у потаємному саду, серед звуків і барв розбуялої весни, Колін, який досі думав лише про хвороби і близьку смерть, раптом відчув у собі нову хвилю пробудження. Він повірив у життя. Він відчув його у собі. Він віднайшов радість. І це пережиття геть змінило його.

А сад о тій пообідній порі, здавалося, всіма силами старався допомогти хлопцеві. Неначе уся міць, увесь чар, уся музика весни зосередилися саме поміж його стін. Навіть Дікен – і той був вражений. Він зупинився і стояв, заворожено роззираючись довкола.

– О-ох, що ту’ ся діє! – вимовив він врешті. – Тринадцять літ живу на світі, ціле пустище обходив, а такого не бачив.

– Ая’, бо то наш сад! Найкращий у світі! – радісно озвалася Мері.

– А може, все ся так порозцвітало для мене? – замріяно промовив Колін.

– Ого, ти заговорив по-йоркширському! – захоплено вигукнула Мері. – Молодець!

І вони засміялися.

Дікен поставив візок під розквітлою сливою. Колін підняв голову й обвів поглядом свій сховок. Поміж гілок прозирало чисте синє небо. Вгорі гудів рій бджіл. Хлопець усміхнувся: тепер він почувався наче казковий володар, над яким розпростерто розкішний балдахін.

Дікен із Мері ще трішки попрацювали: треба було прополоти один клаптик. Колін з цікавістю спостерігав за ними. Потім Дікен возив Коліна по цілому саду, аби той міг побачити всі тутешні дива. Діти показували йому, як виглядають пуп’янки, раз Дікен підняв перо дятла, а потім ще знайшов порожні шкаралупки яєць, з яких уже вилупилися пташенята. Колін жадібно вбирав усе очима. Йому здавалося, ніби він потрапив у казкову країну й ось король із королевою відкривають перед ним усі свої багатства.

– От би побачити малинівку! – замріяно вимовив Колін.

– Зачекай троха. Як вилупляться малі, тоді часто будеш її бачити, – відповів Дікен. – Ну, тобто не її саму, а самця. Бо вона мусить сидіти в гнізді, а він буде носити малим хробачків. Уяви собі: прилітає – а ту’ всі пищать, дзьоби пороззявляли. Не знати кому першому вкинути отого хробака. Мама каже: «Як бачу, скілько ті пташки мусять ся напрацювати, аби нагодувати своїх діточок, то мені здає’ся, що сама байдикую». Каже, що що з них, певно, піт струмками стікає.

Діти уявили собі малинівку, яка крильцем обтирає піт з голівки – і засміялися. Проте Дікен відразу зробив знак і вони закрили рукою рот: треба дотримуватися тиші!

Візок із Коліном знову повернувся під квітковий балдахін. Дікен сів собі на траві і витягнув дудку, але тут Колін показав рукою.

– Що це за дерево? Здається, воно всохло, правда? – спитав він.

Діти глянули і збентежилися.

– Так, – врешті відповів Дікен. – Але подиви’: там зі всіх боків ростуть троянди. Як зацвітуть, то й не зобачиш, що всохле.

Мері геть принишкла. Їй не хотілося засмучувати Коліна. А він усе допитувався:

– Але я бачу, що там зламана одна гілляка. Цікаво, як то сталося?

– То було давно, багато років тому, – повільно відповів Дікен. – Ох, диви, диви! Малинівка! Летить до гнізда! – втішився він й обережно повернув Коліна в другий бік.

Колін ледве встиг, але таки побачив її. Пташка – певно, самець, – несла щось у дзьобі. Вона стрілою кинулася у зелену гущавину – і зникла з очей. Колін сперся на подушку і засміявся:

– О, певно, принесла булочку до чаю. Щойно вибило п’яту. Знаєте, я б і сам від чаю відмовився. А ви?

– І ми! І ми! – в один голос вигукнули Дікен з Мері.

Згодом вони говорили між собою, що малинівка з’явилася завдяки чарам – якраз коли Колін запитав про зламану гілку. Діти просто не були готові розповісти йому всю правду… Зрештою, хлопець за стільки часу тільки-но вибрався надвір і ця новина могла знову відбити йому охоту до прогулянок. Тому Дікен і Мері вирішили ще трохи почекати. Вони покладалися на… сад. Річ у тім, що Мері була переконана: якщо їй самій вдалося проникнути туди, де десять років не ступала людська нога, якщо перебування тут зміцнило її і подарувало радість, якщо Колін, тільки потрапивши сюди, зміг вигукнути, що житиме вічно – значить, без чарів тут не обійшлося.

Дівчинка поділилася своїми думками з Дікеном. Хлопець на хвильку замислився, а тоді відповів:

– Знаєш, наша мама… вона думає, що місіс Крейвен часто ту’ приходить, бо мусить бачити, що ся діє з Коліном, – зважуючи кожне слово, промовив він. – Всі мами хочуть бачити своїх дітей… І вона з небес сюди ся спускає, щоб зобачити Коліна і допомогти йому. Може, то вона відкрила тобі сад, а потім сказала нам взятися до роботи, а потім привезти ту’ хлопця.

Це остаточно упевнило Мері, що цей сад не простий, а чарівний. Окрім того, у глибині душі дівчинка була переконана, що Дікен сам володіє доброю магією, тому його люблять і звірята, і пташки, і люди. Мабуть, якби у ту хвилину з ними не було Дікена, то й малинівка не прилетіла б, думала Мері.

Малинівка ще двічі чи тричі пролетіла над ними зі здобиччю і це ще більше додало апетиту Коліну. Тому він запропонував друзям:

– Підіть і скажіть комусь зі слуг, аби приготували кошик з їжею і залишили на доріжці з рододендронами. А тоді ви принесете кошик сюди, гаразд?

Мері і Дікена довго вмовляти не довелося. Невдовзі на траві з’явилася біла скатертинка, а на ній розклали гарячий чай, тости з маслом, булочки, пиріг. Діти накинулися на смаколики. Пташки спершу зацікавлено придивлялися, а тоді жваво кинулися здзьобувати крихти. Гострозубка і Вуханька майнули на дерево, прихопивши по шматку пирога. Смолька заволоділа доброю половиною булки і затягла її за дерево. Тоді походила довкола здобичі, замислено каркаючи, ніби вирішувала, з якого боку починати трапезу. Врешті підкинула шматок угору і проковтнула одним махом.

День уже хилився до вечора. Дікен і Мері сиділи на траві, усе начиння поскладали в кошик. Колін тим часом напівлежав собі у візку, спершись на подушки. Рум’янець цілий день не сходив з його обличчя.

– Шкода, що треба вже йти, – з жалем вимовив хлопець. – Але я повернуся сюди завтра, і післязавтра, і після-післязавтра.

– Сподобалося, правда? – мовила Мері.

– Ще питаєш! Я приходитиму сюди цілу весну і ціле літо, бо хочу бачити, як усе росте. І сам буду тут рости. Як трава, – весело відповів Колін.

– Угу, – добродушно прогув Дікен. – Тілько тобі ще тре’ навчитися ходити і працювати коло землі. Ми тебе навчимо.

Колін широко відкрив очі.

– Я зможу ходити?! Зможу копати землю?! – перепитав він, не ймучи віри.

Дікен обережно поглянув на Коліна. Насправді він досі не запитував, що діється з його ногами. Проте упевнено заявив:

– Певно, що зможеш. Будеш ходити, як от ми з Мері. Тілько сили наберешся, правда?

Мері трішки злякалася, але Колін пояснив:

– Знаєте, я боюся ставати, бо ноги в мене просто підгинаються – такі слабкі.

Діти полегшено зітхнули.

– Ну то ось: як ся перестанеш бояти, то відразу все вийде, – усміхнувся Дікен. – Не бійся!

– І я зможу ходити? – з надією перепитав Колін.

– Зможеш! – запевнив Дікен.

Якусь мить усі мовчали, дивлячись, як заходить сонце. Цей чудовий день, який подарував їм стільки нового, поволі завершувався. Навіть звірята – і ті втихомирилися. Смолька вмостилася на гілці і ліниво спостерігала за тим, що діється довкола. Мері здалося, що пташка ось-ось засне зовсім і, можливо, навіть засопе.

Раптом Колін підняв голову і стривожено прошепотів:

– Хто це? Що це за чоловік?

Дікен і Мері зірвалися на рівні ноги.

– Де? – вимовили стишено.

Колін показав на мур.

– Бачите? Он він! – прошепотів схвильовано.

Дікен та Мері обернулися і… З-за стіни стирчала драбина, а на ній стояв розгніваний Бен Везерстаф! Старий стиснув п’ястук і погрозив у бік Мері.

– Ото мала вертихвістка! Була би ту’ близько, то я так би тобі всипав, що пам’ятала би до нових віників! – крикнув він.

Бен піднявся ще на один щабель, ніби хотів перестрибнути через мур, проте дівчинка сама рушила йому назустріч. Старий зупинився і тільки потрясав кулаком.

– Чого не сподівався, того не сподівався! – сердито кричав він. – Ти мені відразу не сподобалася, як тілько тебе зобачив. Ото все випитує і пхає носа де не тре’. А я не міг додуматися, чо’ вона так ся підлизує. Баки мені забивала, казала, з малинівкою хоче ся подружити…

– Не сердьтеся, Бене, – озвалася Мері, перевівши подих, – але якраз малинівка показала мені дорогу сюди!

Почувши це, Бен Везерстаф ще більше розсердився і вже, здавалося, зібрався стрибати.

– Ти… ти, мала брехухо! – заволав він. – Звертає на пташку! Малинівка показала їй дорогу, ая’! І до чого той світ коти’ся? Таке придумати!

– Так, малинівка показала мені хвіртку, – вперто повторила Мері. – Може, вона і не знала, що робить, але так сталося. Бене, я більше не скажу ні слова, якщо не перестанете кричати і вимахувати кулаком.

Бен тільки набрав у груди повітря, аби знову щось їй виповісти – і тут раптом розгублено затих, роззявивши рота від несподіванки. Тільки дивився він уже не на Мері.

Річ у тім, що Колін врешті отямився і торкнув Дікена за руку, мовляв, вези мене туди. Отож поки Бен Везерстаф сварився з Мері, Дікен розвернув візок і доправив до муру. І коли Бен уздрів візок із юним господарем, то у нього просто відібрало мову.

– Ви знаєте, хто я? – суворо запитав Колін, піднявши руку.

Бен Везерстаф дивився на хлопця мов заворожений. Візок з барвистими подушками нагадував колісницю якогось царя. І цей хлопець… Старий лише плямкав губами, проте не міг вимовити і слова.

– Ви знаєте, хто я? – повторив питання Колін. – Кажіть!

Бен Везерстаф підняв свою вузлувату руку і провів нею по очах, ніби відганяючи від себе привида, а тоді схвильовано вимовив:

– Ая’, як не знати… у тебе мамині очі. Бог його знає, як ти сюди потрапив. Ти ж каліка.

Колін забув про свою спину: він рвучко подався вперед і налився багрянцем.

– Я не каліка! – розгнівано вигукнув хлопець. – Не каліка!

– Він не каліка! – підхопила Мері, також неабияк розсердившись. – Я оглядала його спину – там нема нічого… ніякого горба… навіть ґульки!

Бен Везерстаф ще раз провів по очах. Рука у чоловіка тремтіла, голос дрижав. Цей старий йоркширець зовсім не хотів образити Коліна: просто, за своїм звичаєм, бовкнув навпростець, що думав.

– То ти… ти не горбун? – спитав хрипко.

– Ні! – вигукнув Колін.

– А я чув, що тобі ноги покрутило, – знову бовкнув Бен.

Колін спалахнув. Такого йому ніхто ще не говорив в очі. Юний раджа витягнувся як струна. Його охопив гнів. Зазвичай такі спалахи призводили до істерики. Проте на цей раз гнів і образа розбудили у Колінові якусь неймовірну силу.

– Іди сюди! – крикнув він до Дікена, скидаючи зі себе плед і подушки. – Підійди! Швидко!

Дікен умить опинився біля хлопця. Мері від хвилювання аж зблідла – вона відчула, що зараз буде.

– Ти можеш! Можеш! Можеш! Можеш! – знай повторювала вона.

Тим часом Дікен узяв Коліна під руку. Хлопець переставив ноги з візка на землю – і встав. Тоді випростався. Через свою худорлявість він здавався ще вищим. Очі палали.

– Дивіться! – вигукнув він, дивлячись на Бена Везерстафа. – Дивіться на мене! Дивіться!

– Він стоїть! – скрикнув Дікен. – Він може стояти, як я. Він такий, як всі хлопці в Йоркширі!

Бен Везерстаф затремтів і – з його очей потекли сльози. Цього Мері ніяк не сподівалася.

– О-ох! – сплеснув руками старий. – То люди брехали! Хлопець худий як тичка, блідий як стіна – але нічо’ йому не бракує: спина рівна, ноги рівні. З тебе виросте моцний чоловік, хлопче. Благослови тебе Боже!

Дікен тримав Коліна за руку, але в цьому не було потреби: хлопець впевнено стояв на своїх ногах.

– Коли нема батька, то господар тут я. Ви повинні мене слухати, – проказав Колін, дивлячись просто в очі Бену Везерстафу. – Це мій сад і я буду сюди приходити. Тільки нікому про це не кажіть – ні-ко-му. А зараз злазьте з драбини: міс Мері зустріне вас на доріжці і приведе сюди. Досі ми все тримали у таємниці, але тепер ви знаєте. І я мушу з вами поговорити. Ходіть, я чекаю!

Бен Везерстаф ніяк не міг відірвати очей від Коліна, але став поволі спускатися.

– О-ох, хлопче, мій милий хлопче! – розчулено шепотів старий.

Врешті хитнув головою, приклав руку до капелюха і промовив:

– Так, сер! Слухаю, сер! – і зник за стіною.

Розділ 22
При заході сонця

Як тільки голова старого садівника сховалася за муром, Колін обернувся до Мері.

– Піди зустрінь його, – мовив він і дівчинка побігла до хвіртки.

Дікен пильно спостерігав за кожним рухом Коліна. Але хлопець зовсім не збирався падати.

– Бачиш, я стою, – промовив Колін, високо піднявши голову.

– Я ж казав тобі: як перестанеш ся бояти, то все в тебе вийде, – втішено відповів йому Дікен. – І ось, вийшло.

– Так, вийшло, – потвердив Колін.

Тут він згадав, як Мері говорила про Дікенові чари.

– Дікене, може, це ти мені допоміг? Може, ти чарівник? – спитав несподівано.

Дікен усміхнувся.

– Коліне, ти сам це зробив, – відповів йому. – Ти зробив диво. Може, тобі помогла земля. Вона пробудилася – і диви, – мовив хлопець, показуючи черевиком на кущик крокусів. – Може, вона тобі дала силу.

Колін глянув на крокуси.

– Ая’, – промовив повільно, – годі знайти більші чари понад ті, що ту’ є… і будуть. Дікене, допоможи мені: я хочу пройти он туди, – сказав він далі, показуючи дерево за кілька кроків від себе. – Зараз прийде Бен Везерстаф, то я його там чекатиму. Якщо стомлюся, то сяду й відпочину. І прихопи ще плед з візка.

Колін тримався за Дікенову руку, але йшов сам. Він добрався до дерева, став рівненько і сперся об стовбур.

Мері провела Бена Везерстафа через хвіртку і вони йшли по стежині. Старий ще здалеку побачив хлопця і знову прикипів до нього поглядом. Тим часом Мері щось бубоніла собі під ніс. Це відволікало увагу Бена від хлопця, тому старий невдоволено спитав:

– Що ти там кажеш?

Дівчинка, здавалося, не почула – така була зосереджена. Вона також невідступно дивилася на Коліна і всією душею намагалася його підтримати.

– Ти можеш! Можеш! Я ж казала: можеш! – знай повторювала вона, поки вони ішли.

Колін і справді чудово тримався. Він почекав, поки Бен Везерстаф підійшов зовсім близько, а тоді суворо глянув на нього.

– Подивіться на мене! – звелів він. – Добре подивіться! Бачите у мене горб? Чи покручені ноги?

Бен Везерстаф іще не зовсім прийшов до тями від усього, що сподіялося, але зробив над собою зусилля і відповів:

– Нема нічо’. І спина в тебе рівна, і ноги в порядку… Але… але хлопче, чому ж ти від всіх ся ховав? Таж люди думали, що ти каліка, що несповна розуму! – не витримав старий.

– Несповна розуму?! – гнівно вигукнув Колін. – Хто таке базікає?

– А, та баламутів ніколи не бракує. Їм не тре’ бачити – їм аби молоти язиками, – махнув рукою старий Бен. – Але все одно: скажи мені, чого ти ся закрив був вдома? Чого ся не показував?

– Бо всі думали, що я скоро помру. І витріщалися на мене, – відказав Колін. – А тепер я знаю: я не помру! – завершив він рішуче.

Бен Везерстаф здивовано зміряв його поглядом з ніг до голови.

– Хто помре, ти? – вигукнув старий. – Та де-де! Та ти он як з візка ся зірвав! Та ж то тре’ мати силу! Як я то зобачив, то вже знав, що з тобою все буде добре. Сядь собі ту’, хлопче, і кажи, що маю робити, бо ти – мій господар.

Ця грубувата ніжність старого Бена Везерстафа зворушила всіх, у тім числі Коліна. Чоловік з цілого серця бажав здоров’я і добра своєму юному господарю. Поки він ішов сюди, Мері встигла йому пояснити, що Колін почувається щораз ліпше і що це сад йому допоміг. Отож Бен хотів нарешті порозмовляти з хлопцем.

Колін вмостився під деревом.

– Що ви робите, Бене? – поцікавився він.

– Все, що скажуть, – відповів старий. – Взагалі ту’ є досить садівників. Мене тримають з ласки, бо… бо вона мене любила.

– Хто – вона? – перепитав Колін.

– Твоя мати, – проказав Бен Везерстаф.

– Моя мати? – тихо вимовив Колін. – Це був її сад, так? – спитав, обвівши поглядом довкола.

– Ая’, то правда! – потвердив Бен Везерстаф. – Вона ’го найбільше любила.

– Я також люблю його. Тепер він мій. І я буду приходити сюди щодня, – заявив Колін. – Тільки це таємниця. Поки що ніхто не повинен знати, що ми сюди ходимо. Пам’ятайте про це, Бене. Дікен і моя сестра, Мері, працювали тут разом, аби бодай трохи привести до ладу. Якщо нам буде потрібна допомога, то я посилатиму за вами. Але пильнуйте, щоб ніхто не бачив, як ви сюди заходите. Це дуже важливо, Бене.

На обличчі Бена Везерстафа з’явилася стримана посмішка.

– Ая’, то я вмію. Я і раніше пробирався сюди – і ніхто мене не зобачив, – сказав він.

– Невже?! – вигукнув Колін. – Коли?

– Останній раз я був ту’, – потер підборіддя і подивився довкола, – десь зо два роки тому.

– Але ж десять років сад був зачинений! Сюди ніхто не міг потрапити! – скрикнув Колін.

– А я був, – сказав старий Бен. – Мені не тре’ було хвіртки – я через стіну перелазив. Тілько потім ревматизм мене скрутив, то вже не годен.

– І ви ту’ працювали, обрізали гілки! – вигукнув Дікен. – А я ніяк не міг зрозуміти, чиїх то рук справа.

– Місіс Крейвен дуже любила той сад… дуже! – повільно проказав Бен Везерстаф. – Вона була така мила, така молода. А якось ся засміяла та й каже мені: «Бене, пам’ятайте: як я часом захворію або десь поїду, то ви мусите доглянути мої троянди. На вас тільки і покладаюся». О… Як її не стало, то містер Крейвен і сад замкнув. А я все ’дно ходив, – мовив уперто. – Перелазив через мур… доки міг. Бо вона мене просила.

– Ну звісно, якби не ви, то ту’ би все геть чисто позаростало, як в лісі, – мовив Дікен.

– Дякую вам, Бене, за вашу працю. Та й, бачу, ви таки вмієте тримати таємницю, – зворушено мовив Колін.

– Ая’, вмію, сер, – тепло відповів Бен. – Зрешта, тепер мені, старому, буде легше: вже не мушу перелазити через стіну, раз хвіртка відкрита!

Колін усміхнувся, а тоді перевів погляд на заступ, що лежав побіч. Мері з цікавістю спостерігала за хлопцем. А Колін дотягнувся рукою до заступа, підвівся з ним, покрутив його у руках, а тоді увігнав у землю. Сили в руках не було, проте хлопець поволі підважив відтяту скибу і перекинув. Сам! Мері затамувала подих.

– Ти можеш! Можеш! – промовила вона тихо. – Кажу тобі, можеш!

Дікен і Бен Везерстаф також прикипіли очима до Коліна.

Колін копав! Повільно, обережно, але копав. Дікен, Мері і старий Бен боялися навіть глибше дихнути – так уболівали за хлопця. Врешті Колін зупинився і радісно глянув на Дікена:

– Гм, коли ти обіцяв, що я стану на ноги, що буду ходити, як всі хлопаки, що буду з вами працювати – я собі гадав, що ти просто хочеш мене втішити. А тепер бачу: ти казав правду. Я ту’ тілько перший день – і маєш: вже ходжу, ба навіть копаю.

Почувши мову Коліна, Бен Везерстаф роззявив рота, а тоді засміявся:

– Ого, та ти правдивий йоркширець, хлопче! І балакаєш по-нашому, і до землиці ся взяв. Ну, тепер мусиш щось ту’ посадити. Хочеш, принесу тобі троянду?

– Несіть! Швидше! – з нетерпінням вигукнув Колін і знов заходився копати.

Бен Везерстаф ніби й забув про свій ревматизм і немолоді літа: чоловік миттю зірвався з місця і швидко почимчикував до теплиці. Тим часом Дікен також узяв до рук заступ і трішки допоміг: поглибив і розширив ямку, що її викопав Колін. Мері принесла поливалку.

– Сонце вже низько, – стурбовано вимовив Колін, позираючи на небо. – Чи встигну? Хочу посадити троянду, заки воно зайде, – пояснив він.

Тут на стежині з’явився Бен Везерстаф із трояндою. Чоловік трішки шкутильгав на одну ногу, але поспішав з усіх сил. Ось він підійшов до дітей, став навколішки й обережно витрусив рослину із горщика.

– Тримай, хлопче, – схвильовано промовив він, передаючи троянду Коліну. – Як господар приходить на нове місце, то садить там дерево. Нині той сад ся вернув до тебе і ти маєш посадити ту квітку сам, своїми руками. Давай!

Хлопець залився густим рум’янцем. Він дуже хвилювався: було помітно, що у нього аж тремтять руки. Та ось Колін опанував себе: він узяв троянду від Бена, запхав у ямку і потримав, доки старий засипав коріння землею. Потім вони удвох іще як належить розрівняли і втоптали ґрунт.

– Встигли! – врешті вимовив Колін. – Сонце щойно сідає. Дікене, допоможи мені. Хочу бачити, як воно зайде.

Дікен подав йому руку і хлопець підвівся. Можливо, і тут їм допомогли чари саду, бо якби спізнилися бодай на мить – сонце вже сховалося б за обрій. Усі радісно засміялися. Вони встигли.