355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Френсіс Годґсон Бернет » Таємний сад » Текст книги (страница 7)
Таємний сад
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 17:43

Текст книги "Таємний сад"


Автор книги: Френсіс Годґсон Бернет



сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

– Знаєш, цей сад так довго простояв зачинений, що кущі там, певно, розрослися як хащі. А плющ, мабуть, обснував усі стіни і стовбури, бо його ж ніхто не підстригав. Думаю, що зараз там як у казці, – додала вона.

Хлопець лежав і уважно слухав, а Мері розповідала йому про троянди, які, напевно, запрудили увесь простір між деревами, про те, що поміж заростями напевно є сила-силенна гнізд, бо їхній потаємний сад – найбезпечніше місце для пташок. Далі її розповідь перейшла на малинівку і на Бена Везерстафа. Дівчинка сама так захопилася розповіддю, що й забула про свій страх перед Коліном. Справді, йому страшенно сподобалася малинівка – обличчя хлопця аж світилося, коли він про неї слухав.

– Я й не знав, що пташки такі цікаві, – захоплено сказав він. – Але звідки мені знати, якщо увесь час сиджу у кімнаті… А ти так гарно розповідаєш, ніби вже була у тому саду.

Дівчинка не знайшлася з відповіддю. На щастя, Колін не розпитував її далі і їй не довелося знову щось вигадувати. Хлопець був надто захоплений і сам хотів з нею чимсь поділитися.

– Зараз щось тобі покажу, – сказав він. – Бачиш оту рожеву завісу над каміном?

Мері досі не звертала на неї уваги, та зараз підняла голову і побачила, що завіса прикриває якусь картину.

– Так, – відповіла.

– Там збоку є шворка, – сказав Колін. – Підійди і потягни її.

Мері підвелася, страшенно зацікавлена, знайшла шворку і смикнула її. Шовкова завіса на кілечках відсунулася вбік і перед дівчинкою відкрилася картина. Це було зображення молодої усміхненої жінки. Світле волосся було перев’язане блакитною стрічкою, а її веселі променисті блакитно-сірі очі дуже нагадували Колінові, хоча у того вони ніколи не усміхалися.

– Це моя мама, – пояснив Колін. – Не знаю, чому вона померла. Часом я її за це ненавиджу.

– Дивно, – обережно вимовила Мері.

– Якби вона жила, то я б так не хворів. І жив би довго. І батько не тікав би від мене. І спина у мене була б рівна. Все, закрий її, – пробуркотів він.

Мері засунула завісу і повернулася до свого кріселка.

– Вона дуже гарна, твоя мама. Така весела… не те що ти, – відверто сказала дівчинка. – Але в тебе мамині очі. Тільки ти ніколи не смієшся. Навіщо закриваєш її портрет?

Він невдоволено смикнувся.

– Закриваю, бо не хочу, щоб вона на мене дивилася. Чого вона сміється, коли я такий хворий? Зрештою, це мій портрет – що хочу, те роблю, – відповів він, насупившись.

Якусь хвилю обоє мовчали, а тоді Мері спитала:

– Слухай, а що буде, коли місіс Медлок про все довідається? Ну, що я до тебе приходжу?

– Місіс Медлок робитиме те, що я скажу, – рішуче відказав він. – А я скажу, що хочу, аби ти щодня сюди приходила і розмовляла зі мною. Справді, я дуже радий, що ти мене знайшла.

– Звісно, звісно, я приходитиму до тебе, – запевнила його Мері, – але… – вона на мить завагалася, – але ти ж пам’ятаєш: мені треба ще знайти хвіртку.

– Ну звичайно, – погодився Колін. – Будеш розповідати мені, як просуваються пошуки, гаразд?

Він замовк на хвильку, про щось замислившись.

– Знаєш, про тебе я також їм нічого не казатиму – що ти сюди приходиш. Нехай самі здогадаються, якщо зможуть. Ти будеш ще одною моєю таємницею, – вирішив хлопець. – Мені зовсім не важко відправити доглядальницю з кімнати і сказати, що хочу залишитися сам. А ось Марта… Ти знаєш Марту?

– Так, дуже добре, – відповіла Мері. – Вона прибирає у мене.

Колін кивнув головою у бік коридору.

– Марта спить у сусідній кімнаті. Завтра доглядальниця поїде до своєї сестри і ночуватиме у неї, тобто Марта доглядатиме мене замість неї. От Марта і закличе тебе.

Тепер Мері зрозуміла: Марті заборонили навіть згадувати про Коліна. Ось чому дівчина була така стурбована, коли вона, Мері, почула плач і стала її допитувати.

– То Марта увесь час знала про тебе? – спитала, аби ще раз переконатися.

– Так, вона часто сюди заходить. Доглядальниця часом кудись іде, то замість неї залишається Марта.

– Егей, у тебе вже очі злипаються, – мовила Мері, глянувши на нього. – Певно, вже піду.

– Зачекай, спробую заснути, поки ти ще тут, – трішки зніяковіло попросив він.

– Гаразд, то заплющ очі, а я тихенько тобі заспіваю, – проказала Мері, присуваючись ближче.

– Добре, співай, – мовив він сонно.

Дівчинка схилилася над ліжком, погладила його по руці і завела колискову мовою хінді, якої навчилася від своєї няні.

– Так гарно, – ще встиг вимовити хлопець і поринув у сон. Мері обережно підвелася, взяла свічку і навшпиньках вийшла з кімнати.

Розділ 14
Юний раджа

Зранку так само лив дощ. Пустище потопало у густому тумані. Про те, щоб іти надвір, не було й мови. Мері хотіла поговорити з Мартою, але та цілий ранок була чимось зайнята. Лише пообіді вдалося запросити її до кімнати. Марта захопила зі собою плетиво – дівчина плела панчохи, аби не марнувати часу.

– То що ти хотіла? – спитала вона Мері, тільки-но обоє всілися перед каміном. – Здає’ся, маєш щось мені сказати.

– Ще й як маю. Слухай: я вже знаю, хто ото плаче вночі, – сказала Мері.

Марта кинула плетиво на коліна і злякано видивилася на неї.

– Не може бути! – вигукнула вона. – Звідкіля?!

– Ще й як може бути, – спокійно провадила далі Мері. – Посеред ночі знову почула той плач, тому встала з ліжка і пішла шукати. І так знайшла Коліна.

Марту кидало то в холод, то в жар.

– Ох, Мері, Мері, ну нащо ти ото наробила мені клопоту? Ну чого було туди ходити? Хоч я тобі нічо’ не казала… все одно – кінець моїй службі. Бідна моя голова! – Марта ледве не зривалася на плач, так боялася.

– Ніхто тебе і пальцем не торкнеться, – рішуче сказала Мері. – Колін дуже втішився, що я його знайшла. А потім ми з ним довго-довго говорили. Врешті він сказав, що хоче щодня мене бачити.

– Він?! – здивовано вигукнула Марта. – Він хоче тебе бачити?! Та ти просто не знаєш, що з ним ся робить, коли він впадає у гнів. Тоді ото плаче і коверзує як мала дитина, аби нам допекти. Не бійся, він добре розуміє, що ніхто з нас і слова йому не скаже – мусимо терпіти.

– Колін зовсім не коверзував ні не кричав на мене, – запевнила її Мері. – Спершу я сама спитала, чи маю йти геть, то він попросив залишитися. І я розповідала йому про Індію, про малинівку і про сади. Він довго не відпускав мене. А потім ще показав портрет своєї матері. Тоді я заспівала йому – і він заснув.

Марта геть розгубилася.

– Слухай, не годна’м в то повірити! – похитала вона головою. – Він же не любить, коли хтось чужий на нього диви’ся. Відразу впадає в нерви і верещить на цілий дім.

– Гей, я десь годину на нього дивилася – так само, як зараз на тебе. І зовсім він не верещав, а слухав мене і розпитував, – наполягала Мері.

– Добре, і що я маю тепер робити? – розвела руками Марта. – Як місіс Медлок ся довідає, то скаже, що то я вибовкала. І все, і виженуть мене додому, аж за мною ся закурить. А я тілько почала помагати мамі…

– Зачекай: Колін зовсім не збирається розповідати про мене місіс Медлок. Це буде наша таємниця, – впевнено сказала Мері. – Та навіть якщо хтось зі слуг мене там побачить, то все одно буде мовчати, коли він накаже. Слуги повинні його слухати, правда ж?

– Ая’, то правда… що-що, а покомандувати він вміє! – зітхнула Марта, витираючи чоло краєм запаски.

– Ну от, Колін сказав: місіс Медлок робитиме те, що він їй накаже. А він хоче, щоб я щодня до нього приходила. А ти якраз даси мені знати, коли він хоче мене бачити.

– Я?! – знову перелякалася Марта. – Ну, тепер мене точно виженуть зі служби… кажу тобі, Мері!

– Перестань! Ніхто тебе не вижене. Подумай сама: ти ж будеш виконувати наказ Коліна – то за що тебе виганяти? – рішуче заперечила Мері.

Останній доказ, здається, переконав Марту. Вона поволі прийшла до тями.

– То ти кажеш, він не коверзував, не кричав, не ображав тебе, а просто отак мило балакав? – про всяк випадок перепитала Марта, аби остаточно упевнитися.

– Слухай, ми балакали з годину, я вже тобі казала, – дещо нетерпляче відповіла Мері.

– Ну, то ти мусила його зачарувати, не інакше! – знайшла пояснення Марта, видихнувши повітря.

– Чари? – перепитала Мері. – Знаєш, в Індії я бачила, як причаровують змій, але сама я нікого не причаровувала. Просто зайшла до кімнати і страшенно здивувалася, коли побачила його на ліжку. Подумала, що мені наснилося. Він також думав, що я привид або сон. Кілька разів перепитував, чи я жива. Тоді ми сіли і почали розпитувати одне одного про все-все-все. Ага, а перед тим я спитала, чи маю піти геть, якщо він не любить, коли його розглядають, то Колін попросив залишитися. Сказав: «Якщо підеш, то я так і думатиму, що ти мені наснилася». От.

– Кінець світа! – прошепотіла Марта.

– А на що слабує Колін? – поспитала Мері.

– Ніхто нічо’ не знає, – відповіла Марта. – Коли не стало місіс Крейвен, містер Крейвен від нього ся відвернув. Не х’тів його бачити. Казав, що то росте ще один горбун і що ліпше най відразу вмирає. Лікарі навіть радили віддати дитину до притулку. Але врешті хлопець лишився ту’, тілько нікого до нього не пускають.

– Горб? У Коліна? – стенула плечима Мері. – Нічого в нього нема, я ж бачила.

– Зара’ нема, але може вирости, бо в нього слабкий хребет, – сказала Марта. – На нього навіть вбирали спеціяльний корсет… тримали в ліжку, не дозволяли ходити. Той корсет потім так його натер, що хлопець ще гірше захворів. Тоді приїхав якийсь знаменитий лікар і наказав це зняти. Потім троха висварив того лікаря, який той корсет приписав. Сказав, що хлопцеві не тре’ стільки ліків – то йому шкодить. А ще сказав, що нема чого у всьому йому потурати, бо то вже великий хлопець, а не мала дитина.

– Так, хто-хто, а Колін справді доволі свавільний хлопчисько, – завважила Мері, пригадавши його заяви, що всі зобов’язані його слухатися.

– Ще й який свавільний! – вигукнула Марта. – Я не кажу, він таки часто хворіє. Два чи три рази так був застудився, що мало Богу душу не віддав від страшного кашлю і гарячки. То якось ревматизм його взявся, а ще якось тиф. О, тоді він добряче налякав місіс Медлок. Вона сиділа коло нього і говорила з доглядальницею. Думала, він нічо’ не чує. То вона і каже: «То буде найліпше і для нього, і для всіх, як він помре. На той раз напевно вже не оклигає – оно який лежить». І кивнула на нього. А він як відкрив очі, як ся на неї видивив, то та, бідна, не знала, де ся подіти. А він до неї каже: «Досить базікати! Принесіть мені води».

– Невже він справді скоро помре? – із сумом спитала Мері.

– Знаєш, наша мама все каже, що ніяка дитина не буде здорова, як ото місяцями не виходить на свіже повітря, а тілько лежить пластом в ліжку, читає книжки і заживає пігулки. Аби була сила, тре’ ся на сонце показати. Але і ту’ справа непроста, бо якось його вивезли надвір – а він ся застудив. І тепер навіть носа з кімнати не висуне: каже, що більше не хоче ся застудити.

Мері сиділа і дивилася на вогонь.

– Гм, – промовила вона повільно, – може, якби він зараз вибрався у сад… коли там все росте… може, це йому б допомогло? Я ж он як зміцніла після тих прогулянок.

– Ну, не знаю, – із сумнівом сказала Марта. – Просто Колін у своїх книжках раз вичитав, що від квітів буває лихоманка. Якось ми вивезли його до фонтану, а він зобачив троянди і давай кричати, що в нього та лихоманка ся зачинає. Тоді, на біду, попри фонтан проходив новий садівник. Чоловік ще не знав усіх правил, то зупинився і з цікавістю подивився на хлопця. А той геть здурів від злости і верещав, що садівник витріщився, бо в нього росте горб. І так себе довів, що ввечері справді дістав гарячку і не спав цілу ніч – ну і ми з ним, звісно.

– Якщо він колись бодай раз крикне на мене, то більше ніколи мене не побачить. Не прийду – і край, – твердо заявила Мері.

– Ліпше запам’ятай собі відразу: як Колін схоче тебе зобачити, то свого ся доб’є. То я тобі кажу, – похитала головою Марта.

Тут залунав дзвоник і Марта згорнула своє плетиво.

– То доглядальниця. Кличе мене побути з ним, – мовила вона. – Хоч би в нього був добрий настрій…

Дівчина вийшла з кімнати, але за якихось десять хвилин повернулася. Вигляд у неї був доволі спантеличений.

– Гм, ти його таки причарувала, – вимовила вона. – Як я прийшла, він сидів собі на своєму дивані з книжкою. Доглядальницю відіслав аж до шостої години. Я мала чекати у сусідній кімнаті. Як тільки та пішла, закликав мене і сказав: «Хочу, щоб сюди прийшла Мері Ленокс. Піди приведи її. Але пам’ятай: нікому ані слова». Гей, тобі ліпше поквапитися, Мері, бо він чекає.

Мері лише кивнула головою і побігла. Звісно, зараз вона б воліла працювати з Дікеном у саду, але сам Колін був не меншою таємницею, ніж їхній сад, тому їй кортіло знову з ним зустрітися.

У кімнаті весело блимав камін – мабуть, його нещодавно запалили. При денному світлі кімната виглядала дуже затишно. Килим, портьєри, картини на стінах, яскраві книжки на полицях – усе це грало барвами і піднімало настрій, хоча за вікном падав дощ. Колін також виглядав як картинка з книжки. Він сидів у дорогому оксамитовому халаті, спершись на велику парчеву подушку, а на щоках у нього навіть були рум’янці.


– Заходь, сідай, – сказав він. – Я цілий ранок думав про тебе.

– Я також думала про тебе, – призналася Мері. – Якраз говорила про тебе з Мартою, коли ти мене покликав. Ти не уявляєш, яка вона налякана. Каже, що місіс Медлок вирішить, ніби то вона розказала про тебе, і вижене її утришия.

Колін нахмурив брови.

– Піди і скажи їй, нехай прийде сюди, – сказав він. – Вона в сусідній кімнаті.

Мері привела Марту. Бідолашна так боялася, що у неї аж підгиналися ноги. Колін насупився.

– Твоїм обов’язком є виконувати те, що я хочу – так чи ні? – спитав суворо.

– Так, сер, я маю вас слухати, – затинаючись вимовила Марта.

– А місіс Медлок має виконувати те, що кажу, чи ні?

– Кожен повинен вас слухати, – відповіла Марта.

– Добре, тоді якщо я кажу тобі привести міс Мері, то як місіс Медлок може тебе за це вигнати?

– Будь ласка, сер, не дайте їй цього зробити, – благально вимовила Марта.

– Та якщо вона скаже тобі бодай слово, то я сам її вижену, – владно заявив Колін Крейвен. – Ніхто тобі нічого не зробить, запевняю тебе.

– Дякую вам, сер, – вклонилася Марта, – я завжди буду вас слухатися, дякую.

– Мої бажання – обов’язок для тебе. І я нікому не дам тебе скривдити, пам’ятай про це. А зараз іди, – з королівською величчю промовив Колін.

Марта, задкуючи, вийшла і зачинила за собою двері. Колін повернувся і перехопив здивований погляд Мері. Дівчинка явно була вражена.

– Чого це ти так дивишся на мене? – підняв він брови.

– Та от, згадала дещо.

– Що саме? Сядь отут і розкажи мені.

– Знаєш, – вимовила Мері, всідаючись у велике крісло, – якось в Індії я бачила хлопчика-раджу. Його вбрання прикрашали коштовні рубіни, смарагди, діяманти. І він розмовляв зі своїми слугами точнісінько так, як ти щойно говорив з Мартою. Всі мали виконувати кожен його наказ… тієї ж миті. Думаю, якби вони не послухались, то він наказав би їх повбивати. Усіх.

– Добре, потім розкажеш мені про раджу, – мовив Колін, дивлячись на Мері. – Ти ще щось згадала?

– Так, я згадала Дікена і подумала, що ти зовсім на нього не схожий, – відповіла Мері.

– Хто такий Дікен? – спитав Колін. – Що за дивне ім’я!

– Це Мартин брат. Йому дванадцять років, – пояснила дівчинка. – Він не схожий ні на кого у світі. Дікен може причаровувати лисів, білок чи птахів, як це роблять індійці зі зміями. Він тихенько грає якусь мелодію на дудці, а вони приходять послухати.

На столі поруч із ліжком лежало кілька великих книг і Колін потягнув одну до себе.

– Тут є зображення приборкувача змій, – вигукнув він. – Ходи, подивися.

Книга містила чудові ілюстрації, Колін знайшов одну і показав їй.

– То що, Дікен може приборкувати змій? – спитав він нетерпляче.

– Ну, зі зміями я його не бачила. Він просто грає на дудці, а звірята приходять послухати, – пояснила Мері. – Але Дікен каже, що тут нема жодних чарів. Він живе на пустищі і знає усі їхні звички. Навіть казав мені, що часом відчуває себе то пташкою, то кроликом. Я сама бачила, як він розмовляв з малинівкою. Так-так, він тихенько защебетав до неї, а вона йому відповіла.

Колін відкинувся на подушку. Очі його блищали, а на щоках палав рум’янець.

– Розкажи мені ще про нього, – попросив він.

– А про пташині гнізда йому відомо геть усе, – вела далі Мері. – Ще він знає, де живуть лиси, борсуки і видри. Дікен вміє тримати таємницю: він ніколи не відкриває своїх знахідок іншим хлопчиськам, бо ті можуть налякати звірят і заподіяти їм шкоду. Він також знає геть усі рослини, які ростуть на пустищі. Його про що завгодно можна спитати – все знає!

– Гм, невже йому подобається пустище? – знизав плечима Колін. – Воно ж таке дике, таке понуре! Як воно може комусь подобатися?

– Та це найгарніше місце у світі! – захоплено вигукнула Мері. – Там росте пребагацько всяких рослин, пташки будують собі гнізда, у норах і кублах живуть розмаїті звірята – і все воно щебече, виспівує, змагаючись одне з одним. Там скрізь – і під землею, і на деревах, і поміж вересових заростей – кипить життя. Пустище – то цілий світ, кажу тобі!

– Звідки ти все це знаєш? – спитав Колін, піднявшись на ліктях.

– Насправді я ніколи там не була, – відповіла Мері, раптом спам’ятавшись, – тільки ото раз проїжджала у сутінках, коли сюди їхала. Спершу пустище мені здавалося страшним і похмурим – особливо коли там завиває вітер. А тоді Марта стала розповідати про нього, а потім Дікен. Знаєш, коли про пустище розповідає Дікен, то ти ніби опиняєшся у вересових заростях і відчуваєш, як пригріває сонце, як медвяно пахне дрок, а над ним кружляють метелики і бджоли. Так він вміє все описати, Дікен.

– Гм, мені такого не побачити, – сумно вимовив Колін.

– Ну звісно, якщо ото місяцями не виходиш з кімнати, – сказала Мері, кивнувши головою у бік ліжка.

– Але ж я не можу піти на пустирище, – сказав він із жалем.

Мері якусь мить помовчала, а тоді, набравшись відваги, заявила:

– Можеш… скоро зможеш.

Хлопець смикнувся.

– Іти надвір? І то аж на саме пустище?! Ні, це не для мене! Мені й так довго не залишилося, а тут ще підхоплю якусь застуду… Ні, нізащо!

Мері не подобалося, що Колін увесь час про це говорить – ну ніби хвалиться. Ось і зараз дівчинці набридло слухати його жалі і вона вирішила покласти цьому край.

– А звідки ти знаєш? – рішуче спитала вона.

– Як це – звідки? Та ж усі тільки про це й говорять, – відказав він ображеним тоном. – Думають, що я нічого не бачу. Зрештою, вони тільки того й чекають, от.

У Мері прокинулася її впертість. Дівчинка стиснула губи.

– Знаєш що? Якби такого бажали мені, то я… то я навпаки – робила б усе, щоб жити! – впевнено промовила вона. – От скажи: хто хоче, щоб ти помер?

– Слуги, звісно, – взявся перечислювати Колін, – і лікар Крейвен, бо тоді йому перейде Мізелтвейт і він нарешті стане багатим. Вголос він того казати не сміє, але коли мені гіршає, то у нього завжди вдоволений вигляд. Коли я хворів на тиф і мене палила гарячка, то він просто сяяв від задоволення. Думаю, що і батько був би радий мене позбутися…

– Твій батько? Неправда! – рішуче заперечила Мері.

Колін пильно подивився їй в очі.

– Думаєш, батько цього не хоче? – перепитав.

– Певно, що ні! – вигукнула Мері.

Колін відхилився на подушку, обдумуючи те, що сказала йому дівчинка. Запала павза. Мері повела далі.

– Дивися, отой лондонський лікар, який зняв з тебе ту залізну штуку – хіба він говорив, що тобі недовго залишилося? – спитала вона.

– Ні, – підняв на неї очі Колін. – Знаєш, він навіть не стишував голос, як всі тут, коли говорять про мене. Я добре чув, як він сказав: «Хлопець житиме, якщо повірить у свої сили і якщо сам захоче жити. Допоможіть йому, переконайте, що з ним буде все гаразд!» А ще він був дуже сердитий через отой корсет – казав, що це як клітка і що мені він ні до чого.

– От бачиш! А ти одне торочиш… Я знаю, як прогнати такі думки, – впевнено сказала Мері.

– Як? – кинувся до неї Колін, широко відкривши очі.

– Дуже просто: зустрітися з Дікеном. Від Дікена ти ніколи не почуєш скарг чи нарікань. Він розповідає про птахів, про звірят, про траву, про квіти, а не про болячки. А очі в нього – такі як небо. Певно, тому, що все дивиться за птахами, – усміхнулася Мері, згадавши свою розмову з Мартою. – А вже коли засміється – то й сам зарегочеш, бо нема сили стриматися. От що тобі треба.

Від згадки про Дікена у неї самої піднявся настрій. Дівчинка присунула свій стілець ближче до дивану і сказала, дивлячись на Коліна:

– Слухай, досить уже говорити про хвороби і смерть – годі, не хочу більше слухати. Давай ліпше розкажу тобі ще про Дікена. А ти потім покажеш мені свої книжки, гаразд?

І Мері розповідала йому про пустище, яке так любить Дікен, про хатинку, у якій мешкає чотирнадцять душ, котрі мусять виживати за шістнадцять шилінгів на тиждень, про братів і сестер Дікена, які цілими днями гасають по пустищу, немов дикі поні, і від того набираються сили. А ще про Дікенову маму… і про скакалку… і про тендітні паростки, що пробиваються крізь землю, лишень пригріє сонечко… про старого Бена Везерстафа і про малинівку. Колін слухав і слухав, бо його щораз більше захоплювало все те, що відкривала перед ним Мері. Це було так несхоже на те, що він знав досі… Їм було страшенно цікаво і весело вдвох. Потім вони вже сміялися з будь-якого приводу і зчинили неймовірний галас у кімнаті. Про болячки і страхи ніхто вже й не згадував.

За сміхами і жартами діти навіть забули, що збиралися розглядати книжки. Щоразу якесь слівце, якась назва викликала нову хвилю веселощів – де ж тут було до книжок? Ось і зараз: Колін широко відкритими очима глянув на Мері – і рвучко подався вперед, ніби й забувши про свою хвору спину.

– Знаєш, хто ми? Та ми з тобою брат і сестра – двоюрідні! Оце так! І чому ми раніше про це не згадали? – захоплено вигукнув він.

І те, що вони упродовж стількох годин переговорили про все на світі, а про таку просту річ і забули, видалося їм таким дивним, що обоє знову залилися сміхом. Зрештою, у тому стані, в якому вони перебували, їм і меншого приводу вистачило б. Й ось коли веселощі сягнули вершини – двері кімнати раптом відчинилися і на порозі постали лікар Крейвен і місіс Медлок.

Побачивши свого пацієнта, який аж заходився від сміху, лікар Крейвен застиг на місці з відкритим ротом. Місіс Медлок налетіла на нього ззаду – і мало не перекинулася. Вона безтямно переводила погляд то на Мері, то на Коліна і лише плямкала губами.

– О Боже! – ледве вимовила вона.

– Що тут діється? – врешті опанував себе лікар Крейвен. – Що це все значить?

Мері мовчала. А Колін спокійнісінько відкинувся на подушку, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, хто тут господар.

– Це моя двоюрідна сестра, Мері Ленокс, – сказав він, ніби лікар Крейвен і місіс Медлок самі не бачили, хто перед ними. – І це значить, що я запросив її прийти сюди. Мені з нею цікаво і ми щодня будемо тут собі бавитися і розмовляти. Зрозуміло?

Лікар Крейвен з докором повернувся до місіс Медлок.

– Ох, сер, – забелькотіла та, – не знаю, просто не знаю, як таке могло статися. Слуги знають порядок. Хто сказав – поняття не маю.

– Ніхто нічого не казав, – заявив Колін. – Мері почула, як я плачу, і сама мене знайшла, от і все. Слуги тут ні до чого, Медлок.

Мері бачила: лікар Крейвен страшенно невдоволений, проте не важиться перечити своєму пацієнтові. Лікар вдав заклопотаного, сів поруч із Коліном і взявся рахувати його пульс.

– Ти щось занадто розхвилювався, мій хлопче, а хвилювання тобі тільки шкодить, – похитав він головою.

– Якщо Мері піде, тоді я справді розхвилююся, – грізно відповів Колін і його очі заблищали. – З нею я почуваюся ліпше. До речі, нехай сюди принесуть чай – ми з Мері нап’ємося зараз чаю.

Місіс Медлок і лікар Крейвен стурбовано перезирнулися, проте вдіяти нічого не могли.

– Сер, він таки виглядає ліпше, – наважилася обізватися місіс Медлок, – але… – додала, спіймавши на собі невдоволений погляд лікаря, – він і зрання мав непоганий настрій, коли її ще тут не було.

– Мері знайшла мене вночі, і ми довго розмовляли. Потім вона заспівала мені індійську колискову і я заснув, хоча до того ніяк не міг спати, – рішуче сказав Колін. – Тому і почувався добре зранку, бо виспався. І навіть поснідав. А зараз хочу чаю. Покличте доглядальницю, Медлок. Нехай накриє нам стіл. І не баріться.

Лікар Крейвен дочекався доглядальниці і потиху дав їй якісь вказівки. Потім знову застеріг Коліна: йому не можна багато розмовляти, бо він хворий і легко втомлюється – мовляв, не треба про це забувати. Мері подумала: не дивно, що Колін увесь час говорить про свої болячки – йому ж безнастанно про них нагадують. Де ж тут узятися доброму настрою?

Та Колін сьогодні поводився зовсім інакше. Він пильно подивився просто у вічі лікарю Крейвену і твердо сказав:

– Щоб ви знали, лікарю: я хочу про це забути. А з Мері мені це вдається. Тому вона буде сюди приходити.

Лікар Крейвен геть розгубився. Він спантеличено глипнув на Мері, яка забилася у крісло й упродовж цілої розмови не промовила і слова, тоді перевів погляд на небожа, тоді знов на Мері. «І чим ця мала зуміла так розвеселити Коліна? Що не кажи, а вигляд у хлопця таки ліпший. Гм, дивина та й годі», – подумав лікар і поволі вийшов з кімнати.

Доглядальниця тим часом поставила тацю на столик біля дивану і також пішла. Колін жваво поглянув на столик.

– Знаєш, мені рідко коли хочеться їсти. Переважно вони як приносять сюди тацю, то так і забирають, – сказав він. – А зараз… гм, ці булочки так пахнуть… о, вони ще теплі. Бери, частуйся. І будь ласка, розкажи мені про раджу.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю