Текст книги "Таємний сад"

Автор книги: Френсіс Годґсон Бернет

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 10
Дікен

Упродовж наступного тижня у Мізелтвейті трималася чудова погода і потаємний сад від ранку до вечора був по вінця налитий сонцем. Потаємний сад – так називала його подумки Мері. Їй подобалася ця назва, та ще більше подобалося відчуття, що можна потайки туди прослизнути – і ніхто навіть не здогадується, де вона. Немовби потрапляєш у якийсь казковий світ, де ти – єдина володарка. За своє життя Мері сподобалося лише кілька книжок, тому вона прочитала їх від початку до кінця. І все це були збірки казок. Отож із деяких казок вона знала про чарівні сади. Найбільше її дивувало, що люди інколи засинали там і спали сотні років, аж поки хтось їх не розбудив. Цього Мері ніяк не могла зрозуміти. Спати у заповітному саду? Хто-хто, а вона спати аніскілечки не збиралася. Навпаки, із кожним днем, проведеним тут, дівчинка робилася бадьорішою, впевненішою, веселішою. Ноги її налилися силою і вона вже могла стрибати до ста. Їй подобалося бігати навперейми з вітром, подобалося працювати на землі. Яке ж тут спання? Тепер вона відшукувала цибульки, розчищала довкола них місце, звільняла їх, розсаджувала. Мабуть, якби цибульки ті могли говорити, то вони б доземно вклонилися Мері за допомогу, бо тепер почувалися просто чудово. Волога земля, тепле сонечко, необхідний простір – що іще треба, аби рости?

Загалом Мері завжди вирізнялася впертістю і наполегливістю. Коли її щось захоплювало, то вона докладала всіх зусиль, аби цього досягти. Просто раніше ці риси не мали гідного застосування… А зараз вона заповзято перекопувала землю, виполювала бур’яни і це приносило їй неабияку насолоду. Ще б пак, вона почувалася при цьому наче казкова принцеса, що впорядковує свої володіння! Дівчинка невтомно відшукувала нові крихітні паростки, які невідомо як знайшли силу, щоб пробитися крізь землю – із кожним днем їх ставало все більше і більше. Це було просто диво. Мері ж бо добре пам’ятала Мартині слова, що підсніжники і крокуси розмножуються самі, що вони можуть перетривати у землі, а потім раз – і зацвітають. Дівчинка не могла цього дочекатися. Вона частенько зупинялася й обводила поглядом сад, уявляючи, як він виглядатиме, коли його вкриють тисячі розмаїтих квітів.

За цей погожий тиждень дівчинка ближче заприязнилася з Беном Везерстафом. Кілька разів їй вдавалося підкрастися зненацька: старий тільки підніме голову від роботи – а Мері вже тут як тут, ніби зі землі виросла. Дівчинка просто боялася, аби він бува не закинув на плечі лопату і не забрався геть, як це бувало на початку їхнього знайомства, то й скрадалася якомога тихіше. Але Бен поволі-поволі також змінив думку про юну індійську міс, то вже й не уникав її. Можливо, йому навіть лестило, що вона так наполегливо добивається його товариства. Та й Мері уже не трактувала слуг з такою зверхністю, як ото звикла в Індії, отож старий йоркширець тепер набагато охочіше заводив з нею бесіду.

– Ну, ти вже зовсім як малинівка, – якось вранці сказав він дівчинці, коли підняв голову від роботи і побачив її побіч. – Ніколи не знати, коли ся появиш і звідки ото вискочиш.

– Малинівка тепер дружить зі мною, – з гордощами повідомила Мері.

– Знаю-знаю, вона пташка товариська, – відказав Бен Везерстаф, – їй їсти не дай, а дай з друзями побалакати. А то ще з новими. Любить вона себе показати, любить. Як розпустить хвоста, як ся запишає – чиста тобі пава.

Бен дуже рідко так розбалакувався. Бувало, навіть не відповідав, коли Мері щось запитувала, тільки буркав собі під ніс.

– Ти вже скілько тута? – спитав він далі.

– Та десь місяць, – відповіла дівчинка.

– Виджу, ти часу не марнувала, – добродушно прогудів він. – Поправилася троха, та й личко ся зарум’яніло. Вилюдніла! А як ото прийшла була перший день на город, як стала коло мене, то я собі подумав: «А що то за кислиця така, на милість Божу?!»

Мері ці слова зовсім не зачепили: її-бо ніколи особливо не цікавило, як вона виглядає.

– Знаю, що погладшала, – усміхнулася вона. – По панчохах бачу: вони вже не спадають, як раніше. Ой, диви, малинівка!

Пташка сьогодні була просто чарівна. Вона то граційно пурхала, то кокетливо нахиляла голівку, пускаючи лукаві бісики своїми оченятами-намистинками, то випинала оксамитові груденята, розпускала хвоста і тріпала крильми. Здається, вона понад усе хотіла сподобатися старому Бенові Везерстафу. Але Бен напустив на себе байдужість.

– Ага, оно ти, не забарилася! – вдавано ображено проказав він. – То пропала на два тижні, а то прилетіла, згадала старого. А запишалася як, пір’я розпушила! Що, певно, вже ся знайшов якийсь молодець та впадає за тобою? Певно, де ж тобі тепер до Бена.

Але малинівка не відступала. Вона пурхнула на кущ смородини і защебетала, дивлячись просто на старого.

– Підлещуєшся, хочеш мене підкупити. Так-так, гадаєш, ніхто перед тобою не встоїть, – пробуркотів Бен, наморщивши лоба. Однак було видно, що робить він це навмисне.

Тут малинівка злетіла з куща – і сіла на заступ, що його Бен Везерстаф тримав перед собою. Старий не витримав: обличчя його поволі злагідніло, погляд потеплів. Він боявся навіть глибше дихнути, аби не сполохати пташину.

– Ну добре-добре! – ніжно прошепотів він, дивлячись на пташку. – Знаєш, чим мене взяти, небого, ой, як знаєш! І де ти така ся взяла?

Малинівка ще трохи посиділа, задоволена, що вдалося помиритися з Беном, а потім стріпнула крильцями і полетіла. Старий якусь мить стояв мов зачарований, не зводячи очей із заступа, далі стрепенувся і взявся копати.

Мері знову з ним заговорила.

– У вас є свій сад? – спитала вона.

– Нє. Я сам-один, не маю ні землі, ні хати, живу разом з Мартіном у сторожці.

– А якби мали, що би там садили? – спитала Мері.

– Капусту, картоплю і цибулю, – відказав старий.

– А з квітів? – допитувалася Мері.

– Тюльпани і гіяцинти… вони так мило пахнуть… і троянди.

Обличчя Мері просвітліло.

– Ви любите троянди? – спитала з надією.

Бен Везерстаф вирвав з коренем лободу, а тоді відповів:

– Люблю, ая’. Як їх не любити? Я садив їх для одної молодої пані. Вона не могла без них жити. Любила їх як дітей… чи пташок. Я сам бачив, як вона гладила їх, цілувала…

Чоловік висмикнув ще один бур’ян і нахмурився.

– То було давно. Вже десять літ минуло.

– А де тепер та пані? – спитала Мері, ніби їй нічого про це не було відомо.

– В раю, – сумно відповів він, із силою загнавши заступ у землю. – Так каже наш пастор.

– А що сталося з трояндами? – схвильовано допитувалася Мері.

– Їх покинули.

Мері ступила крок, а тоді набралася відваги поставити питання, яке її найбільше цікавило:

– А зараз, зараз вони живі? Чи могли вони вижити, коли їх покинули?

– Так, покинули… але вона їх так любила… і я не х’тів, аби вони згинули, то час до часу ходив туди і троха обрізав, підживляв… Багато здичіло, але земля там добра, то деякі кущі вижили, – неохоче признався Бен Везерстаф.

– А як знати, живі вони чи ні, якщо на них нема листя? – невгавала Мері.

– Зачекай, аж весна за них ся возьме… аж соненько пригріє – і тоді зобачиш.

– Але як? Як? – палко вигукнула Мері, вже й забувши про обережність.

– Обдивися добре гілки. Як знайдеш такі бурі ґульки, то значить, що кущ живий. А потім тілько дощ, і сонце – і сама все зобачиш, небого.

Тут він зупинився, ніби спам’ятавшись.

– А з якого дива ти все ото випитуєш? Га? – спитав він, пильно дивлячись на неї.

Мері зашарілася.

– Та я… я ото бавлюся, ніби… ніби я садівник, як ви… ніби в мене є сад, – пробурмотіла вона. – У мене також тут нема нічого… і нікого. Ото і бавлюся.

– Ну добре, – уже м’якше вимовив Бен Везерстаф, – твоя правда. Нема тобі куди приткнутися, – додав співчутливо.

Мері сама ніколи не відчувала жалощів до себе, бо й так не мала кому пожалітися. Коли їй щось не подобалося, то вона хіба сердилася або прибирала зверхнього вигляду. Але після отих слів старого їй зробилося якось тепліше на серці. Взагалі, увесь світ довкола неї змінювався, ставав більш приязним чи що. І тепер у неї був сад… Її найбільша радість.

Дівчинка ще трохи поговорила з Беном Везерстафом, розпитувала про дерева, про квіти. І старий терпляче їй усе пояснював.

– А зараз ви ходите до троянд? – спитала вона.

– Нє, в тім році ще не був. Ревматизм мене скрутив, – насупився Бен, а тоді раптом напустився на дівчинку. – Слухай, а чи не забагато всього ти хочеш знати?! Замала ще! Бери скакалку і йди бався. Чого ото туркотіти мені над вухом?

Мері зрозуміла, що сьогодні більше нічого довідатися не вдасться. Вона розправила скакалку і повільно рушила по стежині. Хоча Бен уже не вперше так неґречно обривав розмову, дівчинці однак подобався цей старий буркотун. Їй завжди було цікаво з ним побалакати. Мері аніскільки не сумнівалася: про квіти йому відомо геть усе на світі… а особливо про троянди.

Дівчинка стрибала уздовж живої огорожі, що оточувала потаємний сад. В кінці доріжки були невеличкі ворота, які провадили у парк. Вона давно хотіла перевірити, чи нема у цьому закутку диких кроликів.

Мері дострибала до воріт, а тоді зупинилася і прислухалася. Зісередини долинав якийсь тихий свист. Що ж, тим більше треба туди зазирнути. Дівчинка прочинила ворота, увійшла досередини – і завмерла.

Під деревом, спершись об стовбур, сидів рудий хлопчина десь її віку і грав на дерев’яній дудці. Одяг на ньому був чистий, хоча й полатаний. Хлопець повернувся до неї і Мері побачила його веселе червонощоке обличчя із кирпатим носом, а ще – небесно-сині очі. Просто над ним на дереві сиділа білка, яка не зводила з на нього оченят, з куща виглядала довга шия фазана, а побіч сиділи два кролики, які сторожко нюшкували повітря. Мері одразу збагнула, що зібралося це товариство лише для того, аби послухати його дудку.

Хлопчина підняв руку і тихо проказав:

– Не рухайся, бо злякаєш їх.

Мері застигла. Хлопець поволі підвівся. Звірята ще якусь мить чекали, а тоді білка пірнула поміж гілок, фазан сховався у кущі, а кролики пострибали собі геть.

– Я – Дікен, – сказав хлопець. – А ти, певно, міс Мері.

У глибині душі Мері знала це від першої миті, коли його уздріла. Хто ж іще здатен причарувати дудкою кроликів і фазанів, подібно як індуси причаровують змій?

Дікен широко посміхнувся.

– Бачиш, я піднімався так повільно, аби їх не сполохати. Зробиш різкий рух – і вони ся розбіжать. Тре’ пам’ятати. І говорити тре’ тихо, – пояснював він.

Він говорив з нею так, ніби вони вже роками зналися, а не щойно ото зустрілися. Мері спершу трішки розгубилася, але швидко подолала свою ніяковість.

– То ти отримав листа від Марти? – радісно спитала вона.

Він хитнув своєю рудою кучмою.

– Ая’, тому і прийшов.

Хлопець нахилився, аби підняти торбинку, що лежала поруч.

– Ту’ маєш все, чого ти просила. Ото заступ, ото граблі, ото вила і мотика. І ще маленька лопатка. А ту’ насіння. Коли я купував, то господиня у крамниці докинула ще по пакетику маків і дельфіній.

– Покажи, покажи! – нетерпляче вигукнула Мері. – Давай сядемо на оту колоду і все по черзі розглянемо, – запропонувала вона.

Вони сіли. Мері завважила, що від Дікена пахло вереском і ще якимись травами. Немовби повіяв вітер з пустища. Хлопець витягнув з кишені пальтечка маленьку паперову торбинку, розв’язав її і став викладати маленькі пакетики. На кожному була намальована квітка, яка мала з цього насіння вирости.

– Ту’ найбільше резеди і маків, – сказав він. – Резеда так мило пахне, і росте де хоч’. І маки так само. Ото кинеш насіння в землю, тілько свиснеш – і вони вже цвітуть.

Тут з великого куща побіч них залунало щебетання. Дікен прислухався.

– О, та то малинівка! – з радістю вимовив. – І вона до нас співає, кличе нас, – ствердив він.

Мері знала це, але вирішила перепитати.

– Вона справді нас кличе? – глянула на хлопця.

– Ая’, – поважно відповів Дікен, – то ж чути. Вона кличе когось, з ким вже ся знає. Ніби каже: «Так-так, я ту’, подивися». Он вона, запишалася на кущі.

– То правда. Віднедавна вона і зі мною водиться, а з Беном Везерстафом дружить вже давно, – призналася Мері.

– Ая’, пташка знає тебе. І любить. Прийняла тебе за свою. Чекай-чекай, зара’ вона все мені про тебе розкаже, – посміхнувся Дікен.

Він повільно підвівся й обережно наблизився до куща, а тоді сам став наслідувати пташине щебетання. Малинівка якусь мить прислухалася, а тоді й сама защебетала, немовби відповідаючи на питання.

– Ая’, вона твій друг, – хитнув головою Дікен.

– Справді? – захоплено вигукнула Мері. Їй-бо так хотілося у цьому впевнитися. – Кажеш, вона мене любить?

– Якби вона тебе не мала за свою, то нізащо не підлетіла б так близько, – розтлумачив Дікен. – Птахи рідко коли підпускають до себе людей. А малинівка дуже горда пташка, ти собі не думай. Диви, диви, знов щебече до тебе. Питає: «А як ся має старий Бен? Не бачила його нині?».

Пташка і справді пурхала поблизу Мері, підходила бочком, дзвінко щебетала, нахиляючи голівку то в один, то в другий бік.

– А ти все розумієш, що говорять пташки? – спитала Мері.

Дікен усміхнувся від вуха до вуха і почухав свою РУДУ чуприну.

– Та розумію, ая’, – відповів він. – Я ся народив на пустищі і від малого з ними ся воджу. Бачив, як вони ся вилуплюють з яйця, як ся вбивають в пір’я, як ся вчать літати. Часом мені самому ся здавало, що я птах. То так є: як довго з кимсь ся знаєш, то стаєш до нього подібний. Мені не раз ся здає, що я пташка, або лис, або заєць, або білка, або якийсь жук, як довго на них дивлюся.

Він засміявся, тоді знову сів на колоду і став показувати дівчинці квіткове насіння. Хлопець описував, на що подібний їхній цвіт, пояснював, де ліпше висаджувати, як доглядати, як підживлювати, скільки поливати.

– Слухай, я тобі поможу. Де будеш їх сіяти? В якім саду? – несподівано мовив він, глянувши на неї. – Показуй!

Мері розгубилася. Вона обхопила руками коліна і не знала що сказати. Цього вона аж ніяк не передбачила.

– Ну то де має бути той квітник? – ще раз спитав Дікен.

Дівчинку кидало в холод, то жар. Дікен це помітив і сам розгубився.

– Егей, то вони дали тобі який клаптик землі чи нє? – спитав він. – Та скажи вже!

Дівчинка хруснула пальцями і підняла на нього очі.

– Річ у тім, що я зовсім тебе не знаю, – повільно проказала вона. – Взагалі, не знаю, чи хлопці вміють тримати язика за зубами. Якби я тобі довірила одну таємницю… ти б її зберіг? Бо якщо хтось довідається… навіть не хочу про це думати… просто не знаю, що зі мною тоді буде! – палко завершила вона.

Дікен ще більше розгубився. Тоді провів рукою по голові і спробував зібратися з думками.

– Знаєш, якби я ото розбазікував все, що знаю про лисячі нори і про пташині гнізда, то не знаю, чи на цілім пустищі щось би ся втримало. Деяким хлопчиськам тільки скажи – відразу йдуть шкоду робити. От і подумай, чи вмію я мовчати, – спокійно мовив він.

Почувши це, Мері мимовільно схопила Дікена за рукав.

– Слухай, я вкрала той сад, – випалила. – Він не мій. Він нічий. Всі його покинули, ніхто не доглядає, навіть ніхто не заходить. Може, там усе вже погинуло, не знаю.

Дівчинка страшенно хвилювалася.

– Але ніхто, ніхто не може його в мене забрати! Нікому не віддам! Крім мене, ніхто його не доглядає. Як вони могли так з ним вчинити? Як могли чекати, поки він загине? Замкнули і покинули напризволяще, – вимовила обурено, а тоді затулила руками лице і вибухнула плачем.

Небесно-сині Дікенові очі зробилися зовсім круглі.

– О-ох! – вирвалося у нього. Він співчутливо потиснув руку Мері.

– У мене тут нікого нема. Я геть сама, – крізь сльози вимовила дівчинка. – І от, знайшла цей сад. Вони не можуть його в мене відібрати. Там живе малинівка. Її ж звідтам не виганяють – живе собі. І мене не можуть.

– То де ж він? – тихо спитав Дікен.

Мері витерла сльози і рвучко підвелася з колоди.

– Ходім, зараз покажу, – рішуче сказала вона.

Дівчинка вивела його на доріжку попід стіною, порослою плющем. Дікен був дуже серйозний і зосереджений: хлопець розумів, яку велику таємницю довіряє йому Мері. Він ступав майже нечутно, так, ніби наближався до лисячої нори чи пташиного гнізда. Та ось Мері з доріжки повернула до стіни, зупинилася перед нею і підняла плющ. Очі Дікена широко розкрилися: під плющем ховалася хвіртка. Мері сягнула до кишені по ключ, відімкнула замок – і хвіртка повільно відчинилася. Діти увійшли досередини.

– Ось він, мій потаємний сад, – з гордощами промовила вона, обводячи все рукою. – Я хочу, щоб він ожив. Більше нікому про нього дбати.

Дікен захоплено роззирнувся довкруж.

– О-ох! – прошепотів. – Ту’ як в казці.

Розділ 11
Потаємне гніздо

Якийсь час Дікен стояв мов зачарований. Потім ступив крок і поволі пішов уперед, жадібно вбираючи очима все, що відкривалося по обидва боки стежки: дерева, обплутані пагонами різних в’юнких рослин, альтанки із хвойними деревами, високі насипи для квітників.

– Ніколи не думав, що зобачу це місце, – нарешті вимовив пошепки.

– Ти знав?! – вигукнула Мері.

Хлопець зробив їй знак.

– Тре’ говорити тихо, – сказав він, – інакше нас почують.

– Ох, я забула! – злякано вимовила Мері, закривши рукою рот. – То ти знав про цей сад? – знову спитала вона, опанувавши себе.

Дікен кивнув.

– Марта говорила мені, що в тім маєтку десь є покинутий сад і нікому не вільно туди увійти, – відповів він. – Ото ми собі і гадали, як він виглядає.

Хлопець зупинився, придивився до сплетіння гілок побіч себе і задоволено посміхнувся.

– О, най тілько завесніє і ту’ ся появлять гнізда, – сказав він. – В цілій Англії годі знайти безпечніше місце для птахів, ніж ту’. Ніхто про нього не знає, ніхто ту’ не ходить. Що може бути ліпше для птахів? Цікаво, чому пташки з пустища сюди ся не перенесли? Ту’ їх би ніхто не потурбував.

Мері знову вхопила його за руку, навіть цього не помітивши.

– А троянди будуть? – прошепотіла вона. – Вони живі? Ти можеш подивитися?

– Ая’, можу, – кивнув головою Дікен.

Він підступив до найближчого дерева, вкритого лишайником і плющем, і витягнув складаного ножика.

– Тре’ пообтинати сухе галуззя, – пояснив він. – О, диви: ті гілки сухі, а ота – молода. Певно, торік виросла. Бачиш, кора на ній пружна і ледь-ледь зеленкувата, не така, як на сухих.

Мері благоговійно торкнула гілочку.

– Оця? – спитала. – Оця жива? Справді?

Дікен усміхнувся.

– Так, вона жиє, як ми, – мовив він.

Мері знала від Марти: «жиє» означає «живе».

– Як гарно, як гарно! Вона жива! – пошепки вигукнула дівчинка. – Хочу, аби всі вони ожили. Ходім, оглянем тут усе, то й покажеш мені, скільки є живих.

Вона аж засапалася – так хвилювалася. Дікен теж був схвильований. Вони переходили від дерева до дерева, від куща до куща. Дікен обрізав сухі гілки і показував їй живі. Дівчинка була на сьомому небі від щастя. Тепер вони обстежували троянди.

– Слабші кущики, звісно, погинули, – говорив він, – а ті, котрі сильніші, то он як розбуялися. Тре’ пообтинати їх, аби молоденькі гілки мали місце. Диви’ сюди! – хлопець нагнув грубу гілку, яка здавалася сухою. – Виглядає як суха, але чекай, зара’ зроблю надріз внизу, то зобачим.

Дікен став навколішки і надрізав гілку над самою землею.

– Ну от! – тріумфально вигукнув він. – Я ж казав. Подиви’.

Мері теж опустилася на коліна, намагаючись зрозуміти, що побачив Дікен.

– Як кора на надрізі зелена і появляє’ся сік, о, бачиш, то воно жиє, – пояснив він, показуючи їй краплину. – Котре галуззя вже всохло, то воно і всередині сухе, тому легко ся ламає. А ту’ коріння моцне, кущ жиє. Як ще обкопаєм довкола, то вліті будем мати море троянд, – впевнено мовив він, показавши очима на гіляччя над собою.

Діти невтомно працювали, поволі посуваючись по саду. За якихось пів години вже й Мері вміла відрізняти живі гілки від сухих. У цій роботі їм дуже придалися заступ, мотика і вила. Дікен показав дівчинці, що вилами зручно обкопувати коріння, аби рослини мали чим дихати.

Коли вони взялися до найбільшого трояндового куща, хлопець раптом нахилився, зацікавлено щось розглядаючи. Тоді обернувся до Мері і захоплено показав на оброблений клаптик з тендітними паростками.

– Слухай, а то чия робота? – здивовано спитав він. – Хто то зробив?

– Я, – з гордощами відповіла дівчинка.

– Оце так! А Марта писала, що ти нічо’ не вмієш і на землі ніколи не працювала, – вигукнув він.

– То правда, – хитнула головою. – Але коли знайшла ті паростки, то подумала, що їм нема як рости, бо скрізь торішня трава. Тому я звільнила для них місце. Навіть не знаю, які це квіти.

Дікен підійшов і опустився на коліна перед паростками, сяючи посмішкою.

– Ти все зробила як належить, – сказав він. – Садівник би ліпше не нарадив. Тепер вони аж до неба виростуть, як ті чарівні боби у казці про Джека. То є крокуси і підсніжники, а ту’, – показав на інший клаптик, – білі нарциси, а тута жовті. Чекай-чекай, скоро буде на що ся подивити, як зацвітуть.

Він бігав від одного розчищеного клаптика до другого.

– Для такої малої, як ти, ту’ було до біди роботи, – з повагою вимовив він, змірявши її поглядом.

– Я вже сильніша, і трохи погладшала, – посміхнулася Мері. Їй було приємно почути таку похвалу від Дікена. – Раніше мене все стомлювало і дратувало. А тут і втоми не відчувала, тільки б той запах нюхала, як ото землю копаєш.

– Так, нема нічо’ ліпшого, як запах свіжої землі. І трави, і вересу, – поважно похитав головою Дікен. – Тепер ти он яка рум’яна, як попрацювала троха. І сили наберешся. Я також дуже люблю, як пахне земля. Особливо коли падає дощ. Я тоді лягаю під кущем і слухаю, як краплі падають на верес, і втягую у ніздрі ці пахощі. Мама каже, що в мене такий чутливий ніс, як у зайця.

– А ти що, не мерзнеш? – здивовано зиркнула на нього Мері. Такого чудного і милого хлопця вона ще не бачила.

– Нє, – відповів він, усміхаючись. – Холод мене не дожене, бо я гасаю по пустищі як заєць. Мама каже, що за дванадцять років я стільки часу провів на свіжому повітрі, що жодна болячка мене не возьме. Отак!

Увесь цей час Дікен працював і говорив, Мері також не відставала і завзято орудувала вилами або лопаткою.

– Та-ак, ту’ роботи є досить! – врешті протягнув хлопець, випроставшись і обвівши поглядом все довкола. – Ну певно, десять років… За один день не дамо ради.

– А ти ще прийдеш мені допомогти? – благально вимовила Мері. – Я також буду старатися, буду робити все, що скажеш – копати, полоти. Дікене, прийдеш?

– Ая’. Можу приходити сюди хоч кожен день, чи дощ, чи сонце, – впевнено сказав хлопець. – Та то найліпша забава – сховатися ту’ і рятувати сад.

– Коли ти… коли ти допоможеш мені його оживити, то… навіть не знаю, як тобі віддячитися. Що я можу зробити для тебе, Дікене? – зворушено спитала Мері.

– Зара’ скажу, – посміхнувся Дікен. – Можеш ліпше їсти, аби набратися сили, ну і ще навчитися пташиної мови, аби говорити з малинівкою, як я. І тоді нас звідси віником не виженеш – так нам буде ту’ файно.

Дікен ще раз обійшов усе довкола, замислено роздивляючись дерева і кущі.

– Слухай, давай не будем ту’ все підстригати, як у решті садів, – звернувся до неї. – Най воно росте собі як хоче, най ся в’є, переплітає – так набагато гарніше, правда?

– Звичайно, звичайно, – схвильовано мовила Мері, – нічого ми не будемо підстригати, інакше він стане звичайним і зовсім не нагадуватиме потаємного саду.

Дікен замислено провів рукою по волоссю.

– Ту’ і так скрізь загадки, – мовив він. – Бо виглядає, що, крім малинівки, за десять років ту’ таки хтось бував.

– Але хвіртка була зачинена, а ключ закопано, – здивувалася Мері. – Хто ж міг сюди потрапити?

– Твоя правда, – погодився Дікен, – тому й кажу: дивне то місце. Все одно, диви: ту’ гілки обрізалися два або три роки тому, а ту’ – зо п’ять.

– Як таке могло бути? – спантеличено спитала Мері.

Дікен ще раз оглянув трояндовий кущ, а тоді похитав головою.

– Ото мене й цікавить, – відповів він.

Далі вони пішли розчищати землю під квітник. Мері відчула, що скільки житиме – не забуде того дня, коли ожив її сад. Так-так, їй видавалося, що саме цього ранку він ожив. Коли вони вже мали висіяти насіння, дівчинка згадала собі пісеньку, якою її дражнив Безил.

– А тут є якісь квіти, які були б подібні на голівки осоту? – спитала вона.

– Може, лілеї, або дзвіночки, – відповів Дікен, роблячи рядки.

– Добре, я сама їх хочу посадити, – сказала Мері.

– Лілеї ту’ є, я бачив. Але вони ростуть занадто густо – тре’ розсадити, тоді їх буде скрізь повно. А інші квіти зацвітуть щойно на другий рік, тре’ чекати. Можу хіба принести тобі розсаду з нашого городу. Чому ти про них питаєш?

Тоді Мері розповіла йому про Безила з Індії та його братів і сестер, про те, що ненавиділа їх, бо вони прозивали її «А-міс-Мері-вічно-проти».

– Так, витанцьовували кругом мене і співали:

 
А міс Мері вічно проти!
І що росте в саду її?
Будяк лиш, кукіль та осоти,
І повно скрізь тут кропиви.
 

Мері нахмурила брови і з силою загнала лопату в землю.

– Вони ще впертіші за мене, ті дітиська. То ось, хочу їм наперекір зробити справжній квітник, і хай там будуть квіти, які подібні до осоту!

Дікен засміявся.

– Ох, та годі тобі вже, – вимовив хлопець, розрубавши заступом чорну скибу. Мері помітила, як він вбирає ніздрями цей запах. – Ну чого вже ся хмурити? Що було, то минуло. Коли ту’ все зацвіте, коли пташки заспівають з кожного куща, ти що, будеш ото ходити і згадувати, як тебе дражнили в Індії?!

Вислухавши це, Мері перестала супитися і нахилилася, щоб висіяти насіння.

– Дікене, ти такий милий, – мовила вона. – Мушу сказати, що ти став п’ятою людиною, до якої я маю симпатію. Якби колись мені сказали, що у мене буде аж п’ятеро друзів, то я б і не повірила.

Дікен сів навпочіпки, як це робила Марта, коли чистила решітку.

– П’ятеро? – перепитав він. – І хто ж решта четверо?

– Твоя мати, Марта, тоді малинівка і Бен Везерстаф, – Мері по черзі загинала пальці.

Почувши це, Дікен засміявся, але тут-таки закрив рот рукою, бо мусив зберігати тишу.

– Певно, я тобі видався дивним, але ось що я тобі скажу: дивнішої дівчинки від тебе я ще в житті не бачив, – сказав він врешті.

Тоді Мері вирішила поставити йому одне питання – хоча зроду нікого про таке не питала. Мало того, дівчинка спробувала сказати це по-йоркширському:

– Слухай Дікене, а я тобі ся подобаю? Ти хочеш зі мною дружити?

– Ну звичайно! Як ти могла ся сумнівати? – щиро вигукнув хлопець. – Якби ти була погана, то малинівка тебе б і близько не підпустила, то я тобі кажу!

– Що ж, тепер у мене є друзі. Як гарно! – втішено вимовила Мері.

І вони ще веселіше взялися до роботи. Діти так захопилися, що забули про час. Мері аж здригнулася від несподіванки, коли великий годинник у маєтку вибив полудень. Їй було шкода кидати роботу.

– Мушу йти. Марта чекатиме, – із жалем проказала вона. – Ти також підеш обідати, правда?

Дікен усміхнувся від вуха до вуха.

– Мій обід ходить зі мною, – сказав він. – Мама завжди щось впхне мені в кишеню.

Дікен підняв зі землі своє пальтечко і витягнув з кишені пакуночок, зав’язаний чистенькою носовою хустинкою, і дістав звідтам два товстих шматки хліба, розділених тоненьким шматочком сала.

– Переважно беру один хліб, – сказав він, – але нині мама ще дала кавальчик бекона. Смакота!

Мері подумала, що як на обід це дещо незвично, але хлопець з таким смаком відкусив шмат, що вона цього не сказала.

– Ну добре, біжи, – сказав хлопець, всівшись під деревом. – Я ще троха попрацюю сам, а тоді піду додому. А шкірку з бекона лишу малинівці: птахи страх як таке люблять, – додав він.

Мері ніяк не могла його покинути. Дівчинка вже повільно рушила до хвіртки, проте з половини дороги повернула назад.

– Ти… ти ж нікому не розкажеш про сад, правда? – схвильовано спитала вона хлопця.

Дікен аж закашлявся від несподіванки, бо саме відкусив добрячий кусень хліба і мав повний рот. Тоді проковтнув і щиро посміхнувся.

– Егей, подумай сама: коли якась пташка підпускає мене до свого гнізда, то хіба я можу її зрадити? І про сад також можеш бути певна, чуєш? Це ж як потаємне гніздо!

У Мері відлягло від серця.