Текст книги "Таємний сад"

Автор книги: Френсіс Годґсон Бернет

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 24
«Нехай сміються!»

О цій порі року Дікен працював не лише у потаємному саду. Поруч із його хатиною у нього також був город, оточений низькою камінною загорожею. Щодня Дікен вставав удосвіта і працював на городі, а після сніданку щойно рушав у потаємний сад до Мері і Коліна. Пообіді хлопець знову повертався на свій город. Там у нього росла картопля, капуста, ріпа, морква і лікувальні трави для мами. Здавалося, хлопець ніколи не відчував утоми: він копав землю, прополював грядки, поливав і підживлював квіти. При цьому Дікен знай насвистував веселі йоркширські пісеньки, розмовляв зі Смолькою і Капітаном або вчив своїх молодших братів і сестер працювати на землі.

– Якби ото не Дікенові грядки, то не знаю, як би ми давали собі раду, – казала місіс Совербі. – Певно, має якийсь секрет, бо такої картоплі і капусти, як в нього, в цілім Йоркширі не знайдете: і ростуть великі, і смакують найліпше.

Коли місіс Совербі мала хвильку часу, то виходила надвір, аби поговорити із сином. Вона сідала собі на загорожу, а Дікен ділився з мамою, що робив цілий день, де бував, кого бачив. На ділянку, що її обробляв Дікен, мило було подивитися. Там росли не тільки овочі. Ще ранньої весни хлопець насіяв поміж грядками резеди, гвоздики і братчиків (по пенні пакетик) і зараз вони буйно зацвіли. Навіть камінна загорожа – і та зазеленіла, тому що у кожну щілинку хлопець насипав землі і висіяв там насіння наперстянок. Тепер по каменю скрізь стелилися тендітні зелені гілочки. Певно, такої краси годі було знайти у цілому Йоркширському графстві.

– Мамо, але рослини також живі. З ними тре’ дружити. І знати, чого потребують. Як хочуть пити – тре’ їх напоїти, як голодні – тре’ підживити. Вони хочуть жити, як і ми. Коли якась квітка всохне, то я буду винен. То значить, що зле її доглядав, що не мав до неї серця, – серйозно пояснив Дікен.

Якраз того вечора місіс Совербі довідалася про все, що відбувалося у Мізелтвейтському маєтку. Раніше Дікен тільки говорив, що вони з містером Коліном і з міс Мері гуляли у парку і що містеру Коліну це дуже сподобалося. Про потаємний сад хлопець не казав нічого. Та невдовзі діти дійшли згоди, що Дікеновій мамі можна довіряти і дозволили Дікенові відкрити їй таємницю.

Отож того вечора місіс Совербі почула всю історію, починаючи від закопаного ключа і завершуючи тим, як їх викрив Бен Везерстаф і як гнів розбудив у Коліна небувалу силу і хлопець став на ноги.

Поки місіс Совербі слухала розповідь сина, на її обличчі по черзі з’являлося то здивування, то сум, то радість.

– Ого, оце то історія! – вражено вимовила вона, коли Дікен замовк. – Можу тілько сказати: без Мері нічо’ би не було. Як вона приїхала до Мізелтвейту, то і сама ся змінила, і Колінові помогла. Подумати тілько: хлопець встав на ноги! А ту’ всі його мали за каліку з покрученими ногами. Ну добре, а що кажуть у маєтку? Хлопець таки ся змінив: і чує’ся добре, і не плаче більше ночами, – з цікавістю спитала вона.

– У тім то й річ: вони не знають що думати, – весело відповів Дікен. – Колін приходить з прогулянок зарум’янілий, очі блищать, щоки округліли, але перед слугами він не показує, що чує’ся добре. І з візка не злазить вдома. Навіть троха марудить і капризує, щоби ся здавати таким, як був раніше, – додав хлопець зі змовницькою посмішкою.

– Ба чому? – здивовано підняла брови місіс Совербі.

Дікен засміявся.

– Як чому? Бо не хоче, аби вони ся здогадали, що з ним ся діє. Як лікар довідає’ся, що він може стояти, то напише містеру Крейвену. А Колін сам хоче все розказати батькові. А поки його нема у маєтку, Колін щодня вправляє’ся у Магії Слова: прикликає до себе силу. А як батько, містер Крейвен, ся верне додому, то Колін зайде до його кімнати і скаже: «Бачиш, тату, я можу ходити, як всі». Ну а поки що вони з міс Мері тримають таємницю. Тому Колін і вередує перед слугами – аби ся не здогадали.

Місіс Совербі зайшлася сміхом.

– Ого, та ті двоє вартують одне одного! – врешті вимовила вона. – Ото вже справді: яке їхало, таке здибало. Мають непогану забаву, нє? Зрешта, а що ще дітям тре’? Ну-ну, розказуй далі, Дікене.

Дікен покинув грядку і сів навпочіпки поруч з мамою, аби доказати.

– Розумієш, мамо, Колін сам не ходить надвір – вниз його досі зносять слуги, – весело пояснював він. – А він ще покрикує на Джона: обережно, мовляв, у мене болить спина! Ото поки його не посадять у візок, то він ані голови не підніме – такий набурмосений. А Мері заглядає йому в очі і так співчутливо питає:

«Бідний! Дуже болить, Коліне? Ти сьогодні геть без сил». Але як тільки від’їжджаєм троха від будинку, то регочем так, що аж животи болять. Часом мусим ся затуляти подушками з візка, аби садівники не почули, як працюють десь близько. Отакі справи.

– Так-так, бачу, що вам весело! Тепер розумію, чому і Мері, і Колін так добре ся чують: прецінь нема ліпшого ліку, ніж сміх! Ну що ж, най ся сміють, на здоров’я! Що більше будуть реготати, то скорше забудуть про піґулки, – вимовила крізь сміх місіс Совербі. – Ото артисти, – додала, весело похитуючи головою.

– Так, з ними все гаразд, – потвердив Дікен. – Тілько мають один клопіт. Річ у тім, що обоє як ся вертають зі саду, то вовка би з’їли – такий апетит тепер мають. Але на кухні просити бояться, бо відразу підуть розмови поміж слугами. Хто ж повірить, що хлопець хворий, як він дві чи три порції годен з’їсти? Мері все каже, що віддасть йому трохи зі своєї порції, а Колін не хоче. Каже, що тоді лиши’ся голодна вона, а їм тре’ гладшати разом.

Почувши це, місіс Совербі знову зайшлася сміхом і кілька хвилин не могла вимовити і слова. Дікен реготав разом з нею.

– Ось що я тобі скажу, хлопче, – нарешті проказала місіс Совербі, весело дивлячись на Дікена, – є спосіб їм помогти. Коли підеш зрана до них, то візьми бідончик свіжого молока, а я спечу свіжого хлібця або булочок зі смородиновим варенням, які ви так любите. Нема нічо’ ліпшого, ніж свіже молоко і хліб. Ну от, і як зголоднієте, то будете мати що кинути за пліт.

– Ох, мамусю, ти в мене молодець! – захоплено вигукнув Дікен. – Бо ми вже не знали що робити. Їсти хоче’ся, а посилати на кухню за харчами не випадає. От і ходили голодні.

– Колін і Мері – діти. Вони ростуть, до них ся вертає здоров’я – то певно, що мають апетит. А вони ся мусять крити, – тепло усміхнулася місіс Совербі. У цю мить будь-хто б упевнився, що у Дікена мамина посмішка. – Ох, ото ще мені артисти. Їм аби бавитися. Навіть голод ладні терпіти, – додала вона.

Дікенова мати, як завжди, говорила правду: гра так захопила Коліна і Мері, що вони нізащо у світі не попросили б їсти на кухні – аби тільки не виказати своєї таємниці. Зрештою, до цього їх змусили розпитування доглядальниці, а потім і самого лікаря Крейвена.

– Містере Коліне, бачу, тепер у вас дуже добрий апетит, – завважила якось доглядальниця, забираючи порожні тарілки зі столика. – Раніше ви майже нічого не могли проковтнути, а зараз он як все пішло.

– Бо тепер мені все смакує, – задоволено відповів Колін – і раптом спам’ятався, спіймавши на собі здивований погляд доглядальниці: так його скоро викриють. – Ну, після прогулянок у мене справді ліпший апетит… але все одно я ще почуваюся слабким… і спина часто болить, – додав він, опустивши очі.

– Гм, розумію, розумію, – відповіла доглядальниця, не зводячи з хлопця здивованого погляду. – Мушу поговорити з лікарем Крейвеном – цікаво, що він скаже.

– Вона так на тебе дивилася! – вимовила Мері, коли доглядальниця пішла. – Здається, вона не зовсім тобі повірила. Бачиш, хоче розпитати лікаря.

– Я не хочу, аби вона здогадалася, – стурбовано відповів Колін. – Ніхто не повинен знати!

Невдовзі прийшов лікар Крейвен. Він прискіпливо оглянув хлопця, а тоді взявся розпитувати.

– Бачу, ти цілі дні проводиш у саду. Де ви там гуляєте? Що робите? – поцікавився лікар.

Колін напружився.

– То нікого не обходить, – гостро заявив він. – Не терплю, коли за мною слідкують, ви ж знаєте! Всім наказано триматися подалі від саду, коли я виходжу на прогулянку. Де мені подобається, там і гуляю! От!

– Та ні, я не збираюся за вами слідкувати, – зніяковів лікар. – Просто бачу, що прогулянки пішли тобі на користь. Он доглядальниця каже, що ти став набагато ліпше їсти.

Колін на мить замислився.

– А може, це нездоровий апетит, – випалив він. – При деяких хворобах так буває, я читав.

– Та ні, те, що їжа тепер тобі смакує, – це нормально, – відповів лікар Крейвен. – Ти навіть погладшав, і рум’янець з’явився. Тут усе гаразд.

– А може, я не погладшав, а розпух, і рум’янець від гарячки, а не від того, що мені стало краще? – схопився за соломинку Колін. – Із вмирущими таке буває: то їм нібито стає краще, то їх стан знов погіршується.

Лікар Крейвен заперечливо похитав головою. Він ще раз полічив пульс хлопця, тоді відсунув рукав і помацав м’язи.

– Нема у тебе гарячки, – задумливо мовив він. – Ти набрав тіла – он як м’язи зміцніли. Що ж, хлопче, якщо так піде далі, то, вважай, небезпека минула. З тобою все буде гаразд. Треба написати батькові – ото втішиться!

Колін злякався.

– Не смійте йому писати! Навіть не думайте! – скрикнув він. – А якщо мені знов стане гірше? Батько тільки засмутиться! Он, мені вже гаряче, вже починається гарячка! Навіть чути не хочу про листа! Затямте собі! Ото тільки розсердили мене, хоч знаєте, що це мені шкодить. І не дивіться на мене! Не люблю, коли так витріщаються! Все, досить!

– Чшшш, хлопче, – спробував заспокоїти його лікар Крейвен, боячись, що у небожа знову почнеться істерика. – Гаразд, ніхто нічого не писатиме без твого дозволу. Не хвилюйся, бо тобі справді стане гірше. Заспокойся, добре?

У наступні дні про лист до містера Крейвена не було й мови. Лікар також попередив доглядальницю, щоб не вела жодних розмов з пацієнтом про його стан.

– Хлопець чудово виглядає, – мовив він, – це просто неймовірно. Але правда також і те, що він і досі дуже легко впадає в гнів, а це може йому зашкодити. Тому будьте обережна і не заводьте розмов, які його дратують.

Колін також провів нараду з Мері. Ось так вони й вирішили «грати виставу», аби відвести підозри дорослих.

– Гм, тепер мені зовсім не хочеться вдавати зі себе істеричного хлопчиська, – із жалем вимовив Колін. – Зараз мені так добре, що навіть не знаю, чи зможу щось таке втнути. Раніше я всього боявся, тому й плакав, а тепер маю перед очима сад, звірят, Дікена – і мені хочеться сміятися, а не верещати й вередувати. Та що поробиш: якщо ми нічого не зробимо, лікар Крейвен напише батькові – і все пропаде. Мушу якось його переконати, що я не такий здоровий, як йому здається.

Колін вирішив, що тепер він їстиме менше, аби не говорили про його апетит. Та, на жаль, це легко було сказати: кожного ранку діти прокидалися з відчуттям голоду, тому сніданок швидко зникав зі столу. Ну бо як, скажіть, можна було відмовитися від свіжого домашнього хліба з маслом, яєць, малинового варення і вершкового крему? А коли з кухні приносили смажений бекон, який пах на цілу кімнату, то Мері й Колін уже навіть не опиралися: лише ніяково поглядали одне на одного, а тоді швиденько знімали срібну накривку і бекон тільки й бачили.

– Гаразд, Мері, зараз доїмо все, зате обід точно залишимо і… і полуденок, – обіцяв собі і сестрі Колін.

Але кожного разу повторювалася та сама історія: і після обіду, і після полуденка, і після вечері на кухню поверталися чисті тарілки. Звісно, слуги мали про що говорити.

– Якби хоч ті шматки бекона були грубші… та й булочок могли б додати. А то по одній на кожного, – буркотів Колін.

– Егей, якщо ти хворий, то тобі досить і однієї, а якщо здоровий, то і двох замало, – слушно завважила Мері. – От я, коли сиджу при відчиненому вікні, то і три подужала б. Ці пахощі вересу і дроку такий апетит наганяють, що ох!

Того ранку вони вже зо дві години працювали в саду і якраз стали відчувати пробудження голоду, коли Дікен на хвильку сховався за трояндовий кущ – і, немов чарівник, витягнув звідкись бідончик, по вінця наповнений свіжим молоком, і відерко із запашними булочками зі смородиновою начинкою та хрустким хлібцем. Відерко було дбайливо закутане синьо-білою серветкою, булочки навіть не встигли вистигнути. Годі й описати радість дітей! Як добре, що місіс Совербі подумала про них! А як пахне хлібчик! І булочки! Язика лиґнеш.

– Дікене, твоя мама – справжня чарівниця. Ну бо як би вона інакше здогадалася, що нам потрібно? Перекажи їй від нас величезне спасибі, – зворушено вимовив Колін.

Тоді всі накинулися на молоко з булками. Зайве й казати, що за дві години, які минули після сніданку, діти нагуляли такого апетиту, що і бідончик, і відерко швидко спорожніли.

Відтоді місіс Совербі щодня передавала дітям смачні почастунки. Це допомогло утримати таємницю. Зрештою, Мері і Колін здали собі справу, що місіс Совербі нелегко брати на себе ще їх двох, бо ж у самої на шиї чотирнадцять душ. Тому вони стали передавати їй через Дікена гроші, що їх регулярно отримували на кишенькові витрати від містера Крейвена. Так жінка могла купувати харчі для них, не обділяючи свою челядь.

А потім Дікен знайшов ще один спосіб. У парку, за садом, де його вперше побачила була Мері, він виявив невеличку ямку. Тоді назбирав каміння і збудував там крихітну піч. Потім Дікен купував на гроші Мері й Дікена картоплю і яйця у сільській крамниці і вони це все пекли на каменях. А що може бути ліпше від печеної картоплі з сіллю і свіжим маслом! Та й печені яєчка смакували знаменито. Ось так Колін і Мері були ситі і більше не мусили потерпати за свою таємницю. Крім того, їхні трапези нагадували якісь казкові потаємні зібрання, що, звісно, справляло немало радости малим змовникам.

Колін ні на мить не покидав своїх вправ з Магії Слова. Кожного погожого ранку він здійснював церемонію під сливою, а тоді знову і знову обходив сад. Хлопець ступав щораз упевненіше і міг долати все довші відстані без будь-якої допомоги. Це ще більше сповнювало його вірою у власні сили. Дікен і Мері щиро вболівали за нього і тішилися з його успіхів.

Якось Дікен не зміг прийти в сад. Діти виглядали його до вечора, проте хлопець з’явився щойно наступного ранку. Очі у нього жваво блищали. Було видно, що він має щось сказати.

– Слухайте, вчора мене мама послала була до Твейту, – почав він, – і коло заїжджого двора, що називає’ся «Синя корова», я зобачив Боба Говорта. То наймоцніший хлопака на цілім пустищі. Боб – чемпіон Йоркширу з боротьби, він найвище за всіх стрибає і найдалі метає молот. Годі злічити, у скількох змаганнях він переміг. Навіть до Шотландії їздив. То ось, як я його зобачив, то відразу згадав про тебе, Коліне. Ти ж також хочеш стати атлетом. Ото я і спитав Боба: «Егей, Бобе, скажи-но мені, що ти робиш, аби бути таким моцним? Де береш силу?» І він мені відказав: «Ая’, хлопче, аби бути сильним, тре’ ся старати. Нема нічо’ задарма. То слухай: колись до Твейту приїжджав цирк. І там був один силач. То я підійшов був до нього і спитав, як ти мене питаєш: як стати таким моцним, як він. Ото силач мені і показав, як тре’ вправляти руки, ноги, плечі, живіт, які вправи робити. І я ся старав». Тоді я спитав: «Бобе, а чи годяться ті вправи для слабосилого хлопця? Чи не зашкодять бува?» А Боб засміявся і показує на мене: «То ти слабосилий чи що?» А я йому: «Нє, Бобе, не про мене мова. Просто я знаю одного джентльмена, який довго слабував, а тепер хоче троха набратися сил». Боб більше ся не питав – ми з ним давно ся знаєм, – і відразу показав мені свої вправи. Я повторював за ним, доки не завчив напам’ять.

– Покажеш мені? Покажеш? – схвильовано вигукнув Колін. – Будь ласка!

– Ая’, будь певний, – відповів Дікен, підводячися з місця. – Тілько Боб казав: спершу їх тре’ робити обережно, щоби ся не перевтомити і не зашкодити собі. Кілька разів зробиш – тоді відпочинь, подихай глибоко, тоді знов. Пам’ятай: не перевтомлюватися.

– Так-так, я буду обережний, – нетерпляче мовив Колін. – Покажи, покажи мені вправи, Дікене! Ти… ти найбільший чарівник у цілому світі!

Дікен встав і повільно показав кілька простих вправ для різних груп м’язів. Колін дивився широко відкритими очима. Деякі рухи він повторив навсидячки. Потім звівся на ноги і став послідовно виконувати всі вправи за Дікеном. Мері спочатку спостерігала за хлопцями, а потім і сама приєдналася до них. Смолька здивовано блимала своїми оченятами, а тоді спурхнула з гілки і стала завзято стрибати поміж дітьми, ніби також намагаючись повторювати їхні дивні рухи.

Відтоді діти починали день з атлетичних вправ, а потім переходили до Магії Слова. З кожним разом Колін і Мері ставали щораз вправніші і могли довше виконувати ці вправи. У результаті в обох був чудовий апетит. Без щедрих почастунків від Дікенової мами і пічки у парку їм було б непереливки. А так вони могли знову заморочити всіх у домі. Місіс Медлок, доглядальниці та лікарю Крейвену не могло спасти на думку, що ці двоє артистів уже добряче напхали животи печеною картоплею, свіжим молоком, вівсяними кексами, хрусткими хлібцями, вересовим медом та вершковим варенцем, тим-то й марудять за сніданком чи обідом вдома.

– Нині вони знов майже нічого не їли, – стурбовано сказала доглядальниця. – Якщо так буде далі, то геть піднепадуть на силі. Хоча по них і не скажеш: щоки круглі, рум’яні. Нічого не розумію.

– Ая’, з ними ніколи не знаєш, чого чекати! – обурено підхопила місіс Медлок. – То запихаються так, що аж паски розперізують, а то крутять носом, хоч що їм подай. Вчора на обід мали молоду курку у хлібному соусі – тілько перевели. Куховарка придумала для них новий пудинґ – навіть до рота не взяли, все відіслали назад. Та як зобачила, то мало не плакала. Боїться, бідна, що як ті двоє послабнуть з голоду, то її зроблять винною. І як ту’ витримати?

Доглядальниця поділилася своїми побоюваннями з лікарем Крейвеном. На потвердження своїх слів жінка показала тацю з майже не торкнутим сніданком. Лікар не гаючись пішов у кімнату і прискіпливо оглянув Коліна. Проте огляд лише породив нові питання.

Річ у тім, що лікар два тижні провів у Лондоні, куди його викликали у справах, отож увесь той час не бачив хлопця. Коли він довідався, що у небожа знову погіршився апетит, то очікував, що за два тижні той схуд чи зблід на виду, – але вигляд пацієнта здатний був будь-кого спантеличити. Справді, до хлопця швидко поверталася сила і здоров’я. Про це свідчили круглі рум’яні щоки і жвавий погляд. «Цього пацієнта тепер жодний лікар не назве інвалідом, це точно», – думав собі лікар Крейвен, розгублено потираючи підборіддя.

– Що діється, Коліне? – врешті спитав він. – Я чув, що останнім часом ти майже нічого не їси. Мене це дуже турбує. Зовсім недавно у тебе був чудовий апетит. І ти так гарно поправився. А тепер усе може зійти нанівець.

– Я ж казав вам: той апетит довго не протримається. А ви не вірили, – скрушно похитав головою Колін.

Мері не витримала і пирхнула зо сміху, проте швиденько затулила рота долонею, вдаючи, що закашлялася.

– У чому річ? – підняв брови лікар Крейвен.

Мері опанувала себе.

– Все гаразд, не турбуйтеся. Якась дрібка потрапила в горло, – чемно відповіла вона.

Лікар ще раз глянув на Мері, тоді на небожа – і поволі вийшов з кімнати.

– Ох, Коліне, знав би ти, чого мені вартувало стриматися, – вигукнула дівчинка, щойно двері за лікарем зачинилися. – Коли лікар Крейвен сказав, що ти схуднеш, я відразу згадала, як ти пакував печену картоплю, а потім заїдав її хлібом з варенням і варенцем. Бідолашний! – і Мері з усієї душі засміялася.

Розгублений лікар ніяк не міг знайти пояснення того, що побачив у кімнаті небожа.

– Місіс Медлок, а може, Мері й Колін самі потайки щось беруть з кухні? – припустив він.

– Та нє, ту’ постійно хтось є. Їх би відразу помітили. Зрештою, вони від ранку до вечора надворі. Там також нема що їсти. Хіба, може, викопують якісь овочі з грядок. Але якби вони щось хотіли з кухні, то могли би попросити – їм би відразу принесли, – розсудливо відповіла місіс Медлок.

– Ну, тоді нам нема про що турбуватися, – вирішив лікар Крейвен. – Хлопець виглядає просто чудово.

– Мері також поповнішала, – потвердила місіс Медлок. – Так їй більше пасує. А як’зійдуться обоє, то тілько регочуть і регочуть, як лошата. Може, звідти і силу беруть.

– Можливо, можливо, – замислено сказав лікар Крейвен. – Ну що ж, то нехай собі регочуть на здоров’я.

Розділ 25
Завіса

А потаємний сад щодня являв нові дива. Самка-малинівка нанесла яєць і тепер турботливо їх висиджувала. Спершу вона дуже хвилювалася, як тільки помічала найменший рух поблизу гнізда. Самець також увесь час пильнував. Навіть Дікен у ті дні не міг наблизитися до них. Хлопець лише хотів повідомити пташкам, що розуміє, який у них зараз важливий період і що ніхто не збирається їм зашкодити. Ще б пак: спостерігати за появою нового життя з яйця – це була найдивовижніша пригода. І діти це чудово розуміли, тому поводилися якомога обережніше, щоб не злякати малинівок. Врешті пташки заспокоїлися і вже не турбувалися, коли бачили їх у саду.

Найперше довіру пари малинівок здобув Дікен. Він-бо вмів щебетати по-їхньому, отже, був свій. Дікен навіть ходити міг по-пташиному, тому малинівки зовсім його не боялися. Певно, пташки навіть собі думали, що Дікен – також малинівка, тільки без пір’я і дзьоба. А ось Мері і Колін щебетати не вміли, тому Дікен, хоч-не-хоч, мусив переходити на якусь дивну мову, аби з ними порозумітися. Пташки лише йому співчували: це ж треба мати такі клопоти! Та що поробиш, якщо ті істоти ніяк не здатні опанувати їхній щебіт. Ніби це так важко! Зрештою, хіба мало нездар на світі?

Отож щодо тих двох треба було зберігати пильність. Особливо дивним здавався хлопчина. Спочатку він навіть не приходив сам – у сад його привозили на кріслі-візку, щільно вкритого якимись шкурами. Потім хлопець став з візка і став поволі обходити сад. Це й викликало тривогу малинівок. Самець тоді зачаївся у кущах і занепокоєно спостерігав за тим, що діялося. Йому-бо не раз доводилося бачити, як підкрадається кіт, як він повільно й обережно готується до стрибка. Ця істота також могла в якийсь момент стрибнути і, чого доброго, доскочити до гнізда. Самець спробував поділитися своїми побоюваннями зі самичкою, але потім зрозумів, що цього робити не варто, бо та страшенно розхвилювалася, а їй же треба висиджувати яєчка! Самець вирішив іще трохи поспостерігати, аби перевірити свої припущення.

Врешті той хлопець з візка став ходити майже так само як Дікен, хоча час від часу все одно сідав на ослінчик або просто на траву, а тоді йшов далі. Тоді самець малинівки пригадав собі, що коли він сам колись учився літати, то так само перепочивав. То цей хлопець вчиться літати… тобто ходити! Самцеві відлягло від серця. Він одразу полетів до гнізда і доповів, що все гаразд, що жодної небезпеки немає. Це пташенята швидко все опановують, а люди надто незграбні, тому й селяться внизу, на землі. Зрештою, навіть коли людські діти виростають, літати вони все одно не вміють. Принаймні ще ніколи не траплялося зустріти людські гнізда на вершечках дерев.

На якийсь час у гнізді малинівок запанував спокій. Але потім пташки знову не знали що думати. Просто ці людські діти навіщось шикувалися під деревом, а тоді згинали й розгинали руки і ноги, обертали головами. Самець малинівки уважно придивлявся до них і не міг знайти пояснення. Прецінь коли людські діти ходять чи бігають, то рухаються зовсім інакше. Єдине, що він міг сказати – що коли вилупляться їхні пташенята, то вони ніколи не вихилятимуться в такий дивний спосіб. Він уже допильнує. І знову: заспокоїло малинівок те, що у тих незрозумілих забавах брав участь хлопець, який умів так гарно щебетати по-їхньому. Якщо вже він у це втягнувся, то жодної загрози ці дивні рухи не становлять, вирішив самець і повідомив про це самичку.

Звісно, ніхто з малинівок зроду не чув про чемпіона Боба Говорта та про його вправи для зміцнення м’язів. Просто пташкам жодні вправи не потрібні: якщо налітаєшся цілісінький день у пошуках їжі, то твої м’язи і без спеціяльної руханки налиються міццю. Але то пташки, а то люди.

Врешті малинівки звикли до присутності дітей у саду. Самичці навіть цікаво було спостерігати з гнізда, як вони там ходять, працюють коло землі чи просто сидять відпочивають. Принаймні день минав швидше. Коли випадали дощові дні і діти не з’являлися у саду, самичка вже сумувала за ними.

А ось Мері і Колін тепер не нудьгували навіть за негоди. Завдяки Мері.

Якось зранку, коли за вікном лив дощ, Колін не знаходив собі місця. Вилежати цілий день на дивані – це було понад його сили. Підвестися самому з дивану і бігати по кімнаті, так само як робив це в саду, – означало викрити себе.

– Я став такий, як і всі хлопці, – скаржився Колін. – Вмію ходити, вмію робити вправи… а тут мушу лежати як лялька. Набридло! У мені стільки сили, що… що хочеться співати з радощів, а не вдавати хворого й безпомічного. Ото зранку ледве стримався.

Мері засміялася.

– Якби ти заспівав, ото би переполох зчинився! Відразу прибігла б доглядальниця, місіс Медлок. Певно, вирішили б, що ти з’їхав з глузду, і послали б за лікарем, – вимовила вона.

Колін також засміявся, уявивши собі цю картину: місіс Медлок заходить до кімнати – а він стоїть біля вікна і співає!

– Хоч би батько швидше повернувся, – згодом мовив він із жалем. – Я так хочу все йому розказати… Тільки про це й думаю… Не можу далі отак лежати камінцем. Скоро все одно ніхто не повірить, що я хворий: он які щоки рум’яні. А тут іще цей дощ…

І тут Мері придумала.

– Коліне, – змовницьки глянула на нього, – а ти хоч знаєш, скільки кімнат у цьому будинку?

– Певно, добра сотня, – відповів він.

– Ага, і у більшість із них ніхто не ступає ногою, – вела далі Мері. – То ось, слухай: одного дощового дня я блукала по коридорах і виявила, що багато кімнат не замкнені. Я навіть зазирала у них. Ніхто про це не здогадався. Правда, вкінці я таки потрапила до рук місіс Медлок, але сказала їй, що заблукала. Це було тоді, коли я вдруге почула твій крик.

Колін підвівся на дивані.

– Сотня кімнат, у які ніхто не заходить, – замислено повторив він. – Незгірш як потаємний сад. То давай підемо й оглянемо їх. Ти повезеш мене на візку – і ніхто не знатиме, куди ми прямуємо.

– Якраз про це я й думаю, – мовила Мері. – Скажеш, щоб ніхто не йшов за нами. І зможемо побігати по коридорах. Чи виконувати наші вправи. А ще я покажу тобі індійську вітальню – там у шафці повно слоників. У цьому будинку що завгодно можна знайти.

– Задзвони у дзвоник, – нетерпляче сказав Колін.

Прийшла доглядальниця. Колін розпорядився:

– Привезіть сюди мій візок, – мовив він. – Ми з міс Мері підемо оглянути ту частину будинку, де ніхто не живе. Джон знесе мене у коридор, де починається галерея, бо там є сходи. Тоді міс Мері сама повезе мій візок. А за Джоном я потім пошлю.

Ось так у них з’явилося чудове заняття, що вмить прогнало нудьгу. Джон доправив візок у галерею і пішов назад. Колін та Мері захоплено перезирнулися. Тоді Колін зістрибнув з візка.

– Спершу побігаю, тоді пострибаю, аби розім’ятися, а потім перейдемо до вправ Боба Говорта, гаразд? – звернувся до Мері.

Нарешті вони дали собі волю. Коли вже вдосталь нагасалися, взялися розглядати старі картини на стінах. Мері показала Коліну портрет дівчинки з папужкою.

– Подумати тільки, усі ті люди на портретах – мої родичі, – вражено сказав хлопець. – Вони жили багато років тому. А ота дівчинка з папужкою, певно, якась моя прабабця… або тітка. До речі, Мері, вона дуже схожа на тебе… Хоча ні, тепер ти виглядаєш ліпше. А коли я вперше тебе побачив – тоді ти була так само насуплена.

– Як і ти, – відповіла Мері і вони обоє засміялися.

Потім діти пішли до індійської кімнати і бавилися фігурками слоників. Далі оглянули рожеву вітальню, де Мері побачила була мишенят. Зараз там залишилася лише дірява подушка на дивані: мишенята, певно, вже виросли і розбіглися хто куди.

Деякі кімнати Мері вже бачила, проте були й такі, що вона тоді пропустила. Щоразу діти виявляли якісь коридори, пасажі зі старовинними картинами і – купу речей у кімнатах, про призначення яких годі було здогадатися. Зайве й казати, що у тій мандрівці час минав непомітно. Ну бо що може бути ліпше, ніж дослідження безлюдних закутків величезного старого будинку?

– Як гарно, що ми сюди прийшли, – втішено вимовив Колін. – Я навіть не думав, що мешкаю у такому великому будинку. На кожному кроці якісь несподіванки. Чудово! Тепер, коли надворі дощитиме, ми будемо його досліджувати. Гадаю, тут іще багато цікавого.

Коли діти повернулися до Колінової кімнати, то виявилося, що у тих довгих коридорах апетиту вони нагуляли не меншого, ніж у саду, тому обід тільки й бачили: тарілки умить були вичищені до блиску.

Отож коли доглядальниця прийшла забирати тацю, її знову чекала несподіванка. Правда, у присутності Коліна жінка не видала свого здивування, проте на кухні тріумфально поставила тацю перед куховаркою, місіс Луміс, аби вона побачила вичищені дорешти тарілки.

– Ви тільки подивіться! – вигукнула куховарка. – Ті двоє кого хоч заморочать! Зрешта, в тім домі на кожнім кроці якісь загадки, то чо’ ся дивувати?

– Ого, скоро, певно, доведеться покинути роботу, аби ся не надірвати, – завважив Джон, зазираючи на тацю через плече доглядальниці. – За останній місяць хлопець і так став удвічі тяжчий. Як так піде далі, то я не витримаю.

Після обіду Мері залишилась у Коліновій кімнаті. Дівчинка побачила, що зараз картина над каміном відкрита: завісу відсунено вбік. Властиво, так було ще вчора, але Мері подумала, що хтось необережно зачепив завісу і Колін невдовзі її засуне. Дівчинці страшенно кортіло дізнатися, чому так є, проте вона стрималася. Колін помітив, що вона не зводить погляду з портрету, тож сказав:

– Знаю, знаю, тобі цікаво, чому я відкрив мамин портрет. Так, це я зробив. Хочу її бачити.

– Чому? – поспитала Мері. – Ти ж раніше не хотів на неї дивитися.

– Бо тепер мене зовсім не сердить, що вона сміється. Знаєш, позавчора вночі ясно світив місяць. Я прокинувся і відчув таку радість… Якась сила змусила мене встати з ліжка і потягнути за шнурок. Місячне сяйво освітило її портрет… Вона ніби раділа, що я стою перед нею. І зараз мені увесь час хочеться її бачити. Вона так гарно сміється. Думаю, у ній також є якась магічна сила.

– Коліне, зараз ти так на неї подібний… ніби її душа вселилася у тебе, – зворушено вимовила Мері, не зводячи очей з хлопця.

Це справило неабияке враження на Коліна. Він замислився, а тоді повільно заговорив:

– Якщо у мені живе її душа… тоді батько полюбить мене, правда? – вимовив вагаючись.