Текст книги "Таємний сад"

Автор книги: Френсіс Годґсон Бернет

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

– Ти диви! – вигукнув він. – Зара’ ти говориш з нею так мило, як Дікен зі своїми звірятами. А я вже думав, що ти злюка!

– Ви знаєте Дікена? – стрепенулася Мері.

– А хто ж його не знає? Його де хочеш можна стріти, на цілім пустищі. Ту’ його кожна билинка знає.

Присягаю, лисиці, певно, самі показують йому свої кубла, та й жайворонки перед ним ся не ховають.

Щойно Мері зібралася більше розпитати про Дікена, як малинівка перестала співати, стріпнула крильцями і полетіла. Дівчинка провела її поглядом.

– Ой, вона перелетіла через стіну, дивіться! – тут-таки скрикнула Мері. – Полетіла у яблуневий сад… а тепер через другу стіну… у сад, де нема входу!

– Бо в тім саду вона ся появила на світ і там живе, – пояснив старий Бен. – А навесні шукає собі пару поміж трояндових кущів. Там багато малинівок.

– Поміж трояндових кущів, – повторила Мері. – Там є троянди?

– Десять років тому були, – буркнув Бен Везерстаф і взявся копати.

– Як би я хотіла на них подивитися! – мрійливо вимовила Мері. – А де хвіртка? Як туди пройти?

При цих словах Бен із силою загнав заступ у землю, а на його обличчя повернувся той самий похмурий вираз, який був раніше.

– Нема хвіртки, – відрубав він.

– Як це нема?! – вигукнула Мері. – Мусить бути.

– Нема і край! Ніхто не знає, де вона. А ти… ти не пхай свого носа, куди не треба. Іди собі і бався. А я не маю часу з тобою ото балакати. Кінець!

Чоловік закинув лопату на плече і пішов геть, навіть не глянувши на неї ані не попрощавшись.

Розділ 5
Крик у коридорі

Для Мері Ленокс всі дні у маєтку минали однаково. Щоранку вона прокидалася і бачила Марту, яка навколішках запалювала вогонь у каміні. Тоді дівчинка вставала і йшла до другої кімнати снідати. Ніколи не смакував їй той сніданок – от, просто сиділа і щось дзьобала собі для годиться. Після того дивилася через вікно на безмежне пустище, яке простягалося від краю до краю. Потім вдягалася і виходила надвір, бо у будинку робити було нічого. Зрештою, це найліпше, що можна було придумати для юної міс Мері. Оті прогулянки на свіжому повітрі зміцнили її, загартували. Цілими днями дівчинка ходила по стежках та алеях, а потім їй страшенно сподобалося бігати навперейми з вітром, коли ото дмухало в обличчя, свистіло у вухах чи штовхало у спину. Тоді їй здавалося, ніби вона змагається з якимсь невидимим велетом. Від цих забав личко дівчинки зарум’яніло, а в очах з’явився жвавий блиск. Правда, сама Мері про це ще не здогадувалася.

Мало того, після кількох таких прогулянок Мері прокинулася з відчуттям голоду і за столом уже не марудила над вівсяною кашею, як ото зазвичай у неї було, а взяла ложку і виїла дорешти. Марта зачудувалася.

– Ого, нині ти незле ся справила, – сказала вона.

– Бо мені засмакувало, – відповіла Мері, сама дещо здивована.

– Засмакувало, бо ти добряче ся нагасала, то й апетит прийшов, – завважила Марта. – Наші також: як прийдуть до хати з пустища, то вовка би з’їли. Як будеш ото ся бавити на свіжім повітрі, то і поправишся, і та жовтяниця зійде. Ти вже виглядаєш ліпше.

– Та я не бавлюся, – знизала плечима Мері. – Не маю чим.

– Нема чим бавитися, подумайте! – вигукнула Марта. – Та як то? Наші оно бавляться хоч патичками і камінцями і не нарікають. Тілько надвір їх випусти.

Правду кажучи, забави з камінчиками і патичками Мері не надто собі уявляла. Поки що їй досить було снувати собі по садах і парках, роздивляючись все довкола. Часом їй траплявся Бен Везерстаф, проте кожного разу він був або дуже зайнятий, або геть набурмосений і навіть не дивився у її бік. Якось вона не витримала і рушила просто до нього, аби завести розмову, та чоловік помітив її, закинув на плече лопату і пішов геть, ніби навмисне тікав.

Що ж, розпитувати було нікого і Мері сама прискіпливо оглядала стіни яблуневого саду – у пошуках заповітної хвіртки. Особливо її цікавила ота стіна, що відгороджувала два сади. Попри стіну тягнулася довга доріжка, обмежена з другого боку порожніми квітниками. Й ось на одній ділянці стіни зарості плюща були щільніші, ніж деінде. Виглядало, що упродовж тривалого часу тут ніхто нічого не виполював, не підстригав. Далі рослини попід стіною були доглянуті і виглядали акуратно. Цікаво, чому?

Отож Мері знову і знову приходила у яблуневий сад, шукаючи бодай якогось знаку. Ось і зараз вона зупинилася перед стіною і замислено дивилася, як вітер гойдає гілку плюща, що відхилилась від стіни, коли раптом перед її очима промайнула червона плямка, а далі залунав дзвінкий щебіт. Дівчинка підняла очі і на вершечку стіни побачила Бенову малинівку. Пташка схилила набік голівку і також розглядала її.

– Ох! – вигукнула дівчинка. – Це ти? Привіт!

Цікаво, що Мері, від якої досі і слова годі було витягнути, зараз розмовляла із пташкою так, ніби знала, що та її розуміє.

Пташка і справді відповіла: зацвірінькала, защебетала, застрибала на стіні, немовби про все хотіла їй розповісти. Мері здавалося, що вона геть усе розуміє. Пташка ніби казала: «Привіт! А правда, тут гарно? І сонечко світить, і земля пахне. Побігли разом! Заспіваєм-защебечем! Давай! Давай!»

Мері засміялася. Малинівка підстрибувала, пурхала по стіні, а дівчинка бігла за нею, доганяла. Личко розчервонілося, очі радісно блищали – зараз Мері анітрішки не нагадувала оте бліде сердите дівча, яке сюди приїхало.

– Пташка, моя мила пташка! – весело кричала вона, біжучи по доріжці.

Дівчинка спробувала засвистіти, наслідуючи цвірінькання. Правда, у неї не надто добре виходило. Проте малинівка, здавалося, дуже втішилася і знову защебетала до неї. Так вони й перегукувалися. Врешті малинівка розправила крила, злетіла на вершечок дерева, зручно вмостилася і дзвінко заспівала.

Мері зупинилася. Вона відразу впізнала це дерево, бо якраз на ньому кілька днів тому вперше побачила малинівку. Тільки тоді дівчинка була у яблуневому саду, а зараз стояла з другого боку і трохи нижче. Але дерево було те саме.

– Ось той сад, я певна, – тихо мовила вона сама до себе. – Сад без входу, де живе малинівка. Як же мені туди проникнути?

Дівчинка побігла до зеленої хвіртки, через яку увійшла була тоді. Потім помчала стежиною до другої хвіртки й увійшла у яблуневий сад. Мері зупинилася і глянула вгору: так, дерево, на якому сиділа малинівка, було по той бік муру.

Дівчинка кілька разів обійшла все довкола у саду, потім оббігла городи, тоді знову вийшла назовні й опинилася перед порослою плющем стіною і пройшла стежиною до кінця, пильно розглядаючись – проте входу ніде не було. Вона повернулася і ще раз оглянула стіну. Марно.

– Все це дуже дивно, – мислила вона вголос. – Чому Бен Везерстаф сказав, що хвіртки нема? Гаразд, її справді нема. Але десять років тому мусила бути, бо що інакше замикав би містер Крейвен?

Ця таємниця не давала їй спокою. Тепер дівчинка зовсім не жалкувала, що опинилася у Мізетвейтському маєтку. В Індії її нічого не цікавило – там вона хіба знемагала від спеки. А тут свіжий вітер з пустища немовби здув її млявість та байдужість, розбудив уяву.

У пошуках хвіртки вона проходила майже цілий день. Коли повернулася в будинок на вечерю, то вже була добряче голодна. Дівчинка зі смаком з’їла все, що принесла Марта, і тепер у всьому тілі відчувала приємну втому. Навіть безнастанне Мартине цокотіння не було здатне порушити її спокою. Мало того, Мері вже подобалася ця добродушна йоркширська дівчина і вона з цікавістю прислухалася до її розповідей.

«А що коли її спитати…» – раптом подумалося Мері. Отож вона попросила Марту залишитися з нею після вечері, посидіти на килимку перед каміном, побалакати. Марта радо погодилася. Вона ж бо виросла з гурмою братів і сестер і звикла, що є з ким поговорити. А тут старші служниці кпили з її йоркширської говірки. Зрештою, Марті також сподобалася ця дивна дівчинка, що приїхала з далекої Індії, де жила серед індусів, – а для Марти це було як казка. Ото і була нагода посидіти разом. Дівчина охоче вмостилася на килимку і підібгала під себе ноги. Тоді Мері спитала:

– Слухай, а чому містер Крейвен так ненавидить той сад?

Марта пильно глянула на неї.

– Ага, ти ні про що більше не думаєш, тільки про той сад! – похитала головою. – Зрештою, як я ся про нього довідала, то також не могла забути. Вдень і вночі думала!

– Але чому? – не відступала Мері.

Марта спробувала було перевести розмову.

– Егей, послухай, як вітер ото завиває, – сказала вона. – Якби ти зара’ була на пустищі, то, певно, з ніг би тебе збив.

Мері не знала, що означає «завиває», а потім прислухалася – і тоді зрозуміла. Марта говорила про отой глухий гул, часом схожий на стогін, неначе якийсь невидимий велет гупав у стіни та вікна. Але Мері знала, що жодному вітру не вдасться пробитися крізь ці міцні мури, що простояли століття, – і їй зробилося тепло й затишно перед палахким вогнищем.

– Гаразд, але чому він так його ненавидить? – повторила вона питання, переставши наслухати вітер.

І тоді Марта, хоч-не-хоч, розповіла їй цілу історію.

– Тільки пам’ятай: нікому ані слова, – попередила вона, – бо інакше мені перепаде від місіс Медлок: вона наказала тримати язик за зубами. У цьому домі багато про що не можна говорити. Такий наказ містера Крейвена. Каже, що його справи нікого не обходять – і край. Але сад… Зі садом так все не було. Він належав місіс Крейвен, і коли вони тільки ся побрали, то разом його доглядали, вона і містер Арчибалд. Садили там різні квіти, гуляли собі самі годинами, читали, говорили. Нікого зі садівників туди навіть не пускали – самі все робили. Дуже любилися, то правда. Там росло одне старе дерево і з одного боку гілки так зібралися докупи, що було файно сидіти. Вона обсадила його трояндами довкола, а сама любила собі туди залізти, от. Як дівчисько. І раз гілка зламалася і місіс Крейвен впала на землю. Тяжко побилася, бідака, і на другий день віддала Богу душу. А містер Крейвен мало не збожеволів з горя. Лікарі вже ся бояли за нього, думали, не витримає чоловік. І відтоді він ані ногою не ступив у той сад. Навіть говорити нікому не вільно. Така історія, о.

Мері була вражена. Тепер вона все розуміла. Дівчинці стало до сліз шкода і юну місіс Крейвен, і свого дядька Арчибалда – і той покинутий зненавиджений сад. Більше вона не розпитувала, а лише зажурено дивилася на червоні поблиски вогню у каміні. А за вікном тужно вив вітер.

Ось так вони й сиділи мовчки. Кожна у задумі ще перебирала цю сумну історію, що колись ото відбулася у цьому таємничому домі, коли раптом увагу Мері привернули якісь незрозумілі звуки. Спершу їх годі було відрізнити від гулу вітру, але вони явно долинали з будинку, а не знадвору. Мері знов прислухалася. Неначе десь плакала дитина. Дівчинка обвела поглядом кімнату і запитливо глянула на Марту.

– Чуєш? Хтось плаче, – сказала вона.

Марта чомусь розгубилася.

– Та ні, – відказала невпевнено, – тобі ся здало. То вітер дме з пустища і здає’ся, ніби хтось стогне чи плаче. То вітер.

– Зачекай… це всередині, в будинку, десь у кінці коридору, – не погодилася Мері.

І тут хтось унизу відчинив двері. По коридору пронісся сильний перетяг і двері кімнати, у якій вони сиділи, із грюкотом розчинилися. Дівчата аж підскочили. Гасова лампа згасла. А з коридору виразно долинув чийсь плач.

– Ось, слухай! – вигукнула Мері. – Я ж тобі казала! Хтось плаче… і це… це дитина.

Але Марта не стала прислухатися: вона раптом кинулася до дверей, миттю закрила їх і повернула ключ у замку. Але за той час обоє встигли почути, як у кінці коридору хтось із грюкотом закрив двері – і тоді запанувала тиша. Навіть вітер ущух.

– То був вітер, – вперто повторила Марта. – А як не вітер, то мала Беті Батерверт з кухні: в неї цілий день болить зуб.

Мері пильно подивилася їй у вічі. Дівчина зніяковіла. Мері впевнилася: Марта щось приховує.

Розділ 6
«Там хтось плакав… справді!»

Зранку лив дощ. Мері виглянула у вікно: пустище затягло густою імлою. Геть нічого не видно. Іти надвір не було як.

– А що ви робите вдома, коли така погода, як зараз? – спитала вона Марту.

– Дивимся, аби не наступити комусь на ногу, – усміхнулася Марта. – Хатинка маленька, а нас купа люду. А як дощ, то всі товчуться одне в одного на голові. Наша мама наскільки добра жінка, але і вона часом не витримує. Тоді старші йдуть до хліва бавитися. Дікен – тому взагалі дощ не заважає. Йде собі надвір. Каже, що тоді помічає такі речі, яких не видно у гарну погоду. Якось він знайшов маленьке лисеня: воно ледве не потонуло у своїй норі. Дікен запхав його собі за пазуху, зігрів і приніс додому. Стара лисиця лежала вбита коло нори, все залило водою. Решта виводка загинула. І він забрав його додому. Іншого разу Дікен знайшов молоду ворону, яка теж мало не втопилася, і приручив її. Назвав її Смолькою, бо вона чорна. І тепер Смолька літає за ним скрізь.

Мері з цікавістю слухала те, що розповідала Марта: хатина на пустищі, де у чотирьох кімнатках тулиться аж чотирнадцятеро осіб. Та найбільше Мері цікавила Мартина мама – бо тільки від згадки про неї дівчинка відчувала якесь тепло – і, звісно, Дікен, який вмів дружити з лисенятами, воронами і всіма іншими звірятами.

– Якби у мене була ворона чи лисеня, – сумно вимовила Мері, – я б гуляла з ними, бавилася б. Але у мене нікого нема, нікогісінько.

Марта співчутливо глянула на неї.

– Ти на спицях вмієш плести? – спитала вона. – А шити?

– Ні.

– А читати вмієш?

– Вмію.

– То чого б тобі не взятися до читання? Або можеш вчитися писати – ти вже велика, можеш сама вчитися, – слушно завважила Марта.

– Але в мене нема ніяких книжок, – мовила Мері. – Все залишилося в Індії.

– Гм, шкода, – сказала Марта. – Слухай, а ти попроси місіс Медлок: ту’ є бібліотека – величезна, і книг там ціла купа. Щось собі та й вибереш, – впала на гадку дівчина.

Тут Мері подумала: чудово, вона піде і пошукає бібліотеку сама. Питати дозволу у місіс Медлок? Навіщо? Вона й так рідко показується зі своєї кімнати на першому поверсі. У цьому дивному будинку люди взагалі могли тижнями не бачити одне одного. Зрештою, окрім слуг, і годі було когось зустріти. Коли господаря нема вдома, на другий поверх вони майже не піднімаються: їм-бо зовсім непогано велося у їхній кімнаті побіч кухні. Там їх сито годували чотири чи п’ять разів на день, а коли не було і місіс Медлок, то слуги могли годинами засиджувалися за столом за сміхами та балачками. Робити ж нічого.

Місіс Медлок, правда, десь що другий день зазирала до кімнати Мері – перевірити, чи все гаразд, але ніколи не розпитувала, чим та займається. З усієї челяді Мері постійно бачила лише Марту, яка накривала для неї стіл, а потім забирала тарілки. Спершу дівчинку це дивувало, бо в Індії за нею скрізь ходила няня, аж часом це Мері набридало. Та врешті-решт вона вирішила: мабуть, в Англії такий звичай, що діти у всьому мають повну свободу. Тим більше: навіщо питати дозволу?

Марті дівчинка також нічого не сказала. Вирішила, що так буде краще. Дочекалася, поки та позмітала рештки вересу від учорашнього вогнища і пішла вниз. Тоді ще хвилин із десять постояла біля вікна, обдумуючи свої дії. Насправді бібліотека її надто не цікавила: Мері, звісно, вміла читати, але за весь час здолала якихось кілька книг. А ось самій поблукати по коридорах цього таємничого будинку – це щось іншого. Невже всі ті кімнати і справді замкнені? А може, якась ні? Цікаво, чи вдасться їх полічити… Ну бо що ж іще тут робити за такої погоди?

Мері відчинила двері кімнати і рушила у довгий коридор. Вбік від нього відгалужувалися інші коридори і переходи, але Мері поки що вирішила дослідити цей. Він привів її до сходів. Дівчинка піднялася і побачила ще одні сходи. На стінах скрізь висіли старовинні картини: потьмянілі від часу пейзажі, та здебільша – портрети чоловіків і жінок в пишних атласних й оксамитових строях. Мері ніколи навіть не думала, що їх може бути так багато. Вона повільно переходила від одного портрету до другого, намагаючись відгадати, ким були ці люди. Мері здавалося, що люди з портретів також пильно її розглядають і дивуються: мовляв, що робить ця маленька дівчинка у їхньому домі? Зрештою, найбільше їй подобалися портрети дітей. Дівчатка були вдягнені у довгі атласні сукенки, а хлопчики мали на собі якісь геть незвичні вбрання з пишними рукавами і мереживними комірцями. Та ось її увагу привернула набундючена дівчинка у зеленому парчевому платті. На пальці вона тримала такого самого зеленого папужку. Ця дівчинка чимось нагадувала саму Мері.

– І де ж ти тепер? – звернулася до неї Мері. – Шкода, що не тут: я б з тобою бавилася.

Так, це був доволі незвичний ранок. Виглядало, ніби у цьому величезному будинку немає більше нікого, лише вона, Мері, мандрує ото по безлюдних коридорах. І скрізь двері, двері. «Гм, якщо тут стільки кімнат, то колись у них мусили жити люди», – думала дівчинка.

Вона піднялася на третій поверх. Врешті вирішила спробувати – може, якусь кімнату таки забули замкнути. Дівчинка переходила від одних дверей до других – дарма. Вона вже геть згубила надію, коли раптом натиснула ще на одну клямку – і та подалася. Мері аж перехопило подих. Вона обережно попхнула двері і вони повільно відчинилися. За ними була велика спальня з гобеленами й розкішно інкрустованими меблями, подібними на ті, які їй нераз доводилося бачити в Індії. З широкого вікна відкривався вигляд на пустище, а над каміном висів ще один портрет тієї бундючної дівчинки, яка, здавалося, дуже пильно розглядає несподівану гостю.

– Напевно, це була колись її кімната, – вирішила Мері.

Під поглядом тієї дівчинки Мері почувалася незручно, тому швидко вийшла звідтіля.

Далі Мері ішла по коридору і перевіряла всі двері підряд. Багато таки були незамкнені. Вона вже аж стомилася обходити стільки кімнат – їх тут і справді було до сотні, хоча дівчинка й не лічила. Скрізь старовинні картини і гобелени, меблі з дивовижними орнаментами – сила-силенна розмаїтих речей. Де ж тут усе оглянеш?

В одній кімнаті, прибраній оксамитом (мабуть, це була дамська вітальня, подумала дівчинка), Мері знайшла кілька десятків маленьких слоників, виготовлених зі слонової кістки. Слоники були великі і маленькі, деякі несли на своїх спинах погоничів чи паланкіни. Мері і в Індії траплялося бачити такі фігурки зі слонової кістки. Вона стала на маленький ослінчик, відчинила дверцята шафки і повитягувала слоників, щоб краще роздивитися та й побавитися. Коли й це набридло, вона поставила фігурки назад і зачинила їх.

Мері вже зібралася було виходити з цієї вітальні, коли раптом почула легенький шурхіт. Вона підстрибнула й обернулася у бік дивану, звідки долинав той звук. На дивані лежала оксамитова подушка, а в ній зяяла дірка, з якої виглядала налякана мишка.

Мері обережно підійшла, щоб роздивитися. Мишка була не сама: довкола неї спали шестеро крихітних мишенят. Від цієї несподіваної зустрічі Мері стало тепліше на душі: бодай якісь живі створіння у цьому безлюдному домі.

– Гм, я б забрала їх всіх зі собою. Жили б у моїй кімнаті. Але вона така налякана… Ліпше не чіпатиму, – мовила Мері.

Дівчинка вийшла у коридор і вирішила повернутися до себе. Від утоми вона не могла відразу згадати дорогу. Кілька разів повертала не туди, врешті знайшла потрібні сходи і таки втрапила на свій поверх. Але там знову заблудилася і не могла знайти свій коридор. Мері зупинилася і роззирнулася. Вона стояла у якомусь короткому переході з гобеленами на обох стінах.

– Певно, знов не туди повернула, – сказала дівчинка до себе. – І куди тепер іти?

Тут її роздуми обірвав плач. Знову! І це було зовсім близько. Її серце швидко забилося. Мері повернулася і рукою мимовільно зачепила гобелен. Він відхилився – дівчинка від несподіванки аж відсахнулася: під ним ховалися двері! Не встигла вона навіть про це подумати, як двері самі відчинилися – і перед нею постала місіс Медлок із в’язкою ключів у руці.

– Ти що тут робиш? – суворо спитала вона, схопивши Мері за руку. – Що я тобі говорила? Не вештатися де не просять!

– Я заблукала, – спробувала пояснити Мері. – Не знала куди іти, і почула чийсь плач.

Зараз вона просто ненавиділа місіс Медлок.

– Ти нічого не чула, – гостро сказала економка. – Негайно повертайся у свою кімнату або… або я добре намну тобі вуха.

І вона повела дівчинку по коридорах, а тоді впхнула її у кімнату.

– А тепер будеш ту’ сидіти, інакше просто замкну тебе на ключ, – категорично заявила місіс Медлок. – Хай господар знайде тобі гувернантку. За тобою треба добре дивитися, а я маю купу роботи.

Вона вийшла і грюкнула за собою дверима. Мері опустилася на килимок перед каміном, бліда від гніву.

– Там хтось плакав… плакав… плакав! – повторювала сама до себе.

Гаразд, вона все одно дізнається, у чім тут річ. Мері вже двічі чула цей плач, їй не здалося. Але потім дівчинка згадала слоників з вітальні, мишенят у подушці – і поволі заспокоїлася.