Текст книги "Таємний сад"

Автор книги: Френсіс Годґсон Бернет

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 19
«Весна прийшла!»

Коли у Коліна траплявся подібний напад, як тієї ночі, місіс Медлок відразу посилала за лікарем Крейвеном. Тільки що на цей раз він кудись виїхав і до Мізелтвейту повернувся щойно пообіді. Правду кажучи, лікаря вже неабияк стомлювали ці виклики, але мусив приїздити. Зрештою, він і так знав, що застане ту саму картину: бліде обличчя, слабкість, похмурий настрій, готовий перейти у нову істерику – досить найменшого слова чи руху. Отож він лише невдоволено нахмурився, коли довідався, що у хлопця знову стався напад і що йому терміново треба повертатися до маєтку.

– То як він? – запитав лікар Крейвен з погано прихованим роздратуванням. – Ще кілька таких істерик – і судини не витримають: може статися крововилив. Цей хлопець зжене себе зі світу своїми істериками і примхами. Певно, і зараз марудить.

– Та ні, сер, ви не повірите, – добродушно відповіла місіс Медлок. – Зара’ його хоч до рани прикладай. А вночі… ото була буча! Верещав як недорізаний, кидався по ліжку – ми вже не знали що робити. Тоді послали по ту малу. А вона як влетіла до кімнати, як тупнула ногою, як крикнула йому над вухом – то він відразу ся втихомирив. От чого йому бракувало – такої, як він. Геть його зачарувала. Тілько їй в рот ся диви. Певно, тому що така сама вперта – ніколи ся не слухає. Зрана в нього ще була гарячка, а потім Мері знов до нього прийшла, і зара’… Сер, та ви підіть і подивіться, бо що я вам буду говорити? Все одно не повірите.

Після такої ото доповіді лікар Крейвен рушив до свого пацієнта. Те, що він там застав, здивувало його ще більше, ніж ціла розповідь місіс Медлок. Ще коли тільки підійшов до дверей Колінової кімнати, то почув жваву розмову і сміхи. Відчинив – і побачив: Колін сидить на дивані, загорнувшись у халат. І без жодних подушок, які б підтримували спину! Поруч із Мері. Вони разом схилилися над книжкою. Хлопець показував їй картинки і жваво пояснював, що там зображено. Личко Мері променилося радістю і лікар подумав, що тепер розуміє, чому небіж так шукає її товариства. Діти його не помітили і говорили далі.

– Оті сині квітки із довгими закрученими пагінцями – то живокіст. Ми їх багато насадимо, щоб усе було синє, правда? – запитував Колін.

– А Дікен називає їх сокирками. Каже, що вони дуже гарні, – вигукнула Мері. – Ми вже їх посадили, скоро зацвітуть.

Тут вона побачила лікаря Крейвена і замовкла. Колін невдоволено зиркнув на нього.

– Хлопче, мені дуже прикро, що з тобою знову таке трапилося, – промовив лікар Крейвен, нервово затираючи руки. – Певно, ти зовсім не спав і зараз стомлений.

– Мені вже ліпше… мені набагато ліпше, – сухо відповів Колін. – Якщо буде гарна погода, то за день-два виберуся надвір на своєму візку. Хочу подихати свіжим повітрям.

Лікар Крейвен сів поруч із хлопцем, полічив пульс і здивовано глянув на небожа.

– Хіба коли буде дуже тепло, – невпевнено мовив він. – Пам’ятай, тобі треба бути обережним, щоб не застудитися і не перевтомитися.

– Свіже повітря мене не перевтомить, – рішуче заявив хлопець.

Якби лікар сьогодні не був такий спантеличений усім, що почув і що побачив на власні очі, то зараз напустився б на Коліна, що надворі він застудиться, що це його вб’є і так далі. Але він був надто збентежений, тому лише обережно завважив:

– Але досі ти не любив прогулянок.

– Коли був сам, то не любив, – відповів Колін, – а з Мері залюбки піду.

– І з доглядальницею, звісно, – докинув лікар Крейвен.

– Ніякої доглядальниці! – владно заявив Колін, і перед очима Мері знову постав маленький раджа, з ніг до голови всіяний діямантами, смарагдами і перлами, оточений слугами, що кланялися йому, слухняно виконуючи накази свого повелителя… – Мері найліпше вміє про мене піклуватися. Коли вона зі мною, мені добре. От і вночі: Мері прийшла, заспокоїла мене – і я заснув. І є ще один хлопець – він вивезе мій візок у сад. Більше нікого не треба.

Хоча, з одного боку, лікар Крейвен радо успадкував би Мізелтвейт, а з другого – він таки не був якимсь душогубом, котрий бажав звести зі світа рідного небожа. Звісно, цей істеричний свавільний хлопчисько ні в кого у маєтку не викликав симпатії, але і навмисне наражати його на небезпеку лікар зовсім не мав наміру. Тому чоловік занепокоївся і став розпитувати:

– Коліне, якщо вже збираєшся гуляти надворі, та ще після такого нападу, то я мушу впевнитися, що з тобою буде все гаразд. Що це за хлопчина? Як його звати? Чи він вміє поводитися з візком?

– Це Дікен, – раптом озвалася Мері.

Дівчинці здавалося: кожен, хто бодай раз переїжджав через пустище, повинен знати Дікена. І вона мала слушність. Коли лиш Мері вимовила його ім’я, заклопотане обличчя лікаря Крейвена просвітліло.

– А-а, – проказав він, усміхаючись. – Ну, якщо Дікен, то ти у повній безпеці. Він сильний як лошак і візок для нього – ніщо.

– І надійний, – додала Мері. – То найнадійніший хлопака в цілім Йоркширськім графстві, ая’.

Дівчинка навіть не помітила, що при імені Дікена знову перейшла на йоркширську говірку. Лікаря Крейвена це розвеселило не менше, ніж перед тим Коліна.

– То Дікен тебе навчив? – спитав він, усміхнувшись.

– Ага. І Марта. Спершу для мене це було як французька – мало що розуміла. А тепер уже трохи вмію говорити, – вже приязніше відповіла йому Мері. – Знаєте, в Індії також багато діялектів, і дехто з англійців старається їх вивчити. Мені подобається йоркширська говірка, та й Коліну також.

– Гаразд, гаразд, – заспокоїв її лікар, – якщо подобається, то що тут скажеш. Коліне, ти пив уночі бром? – спитав він хлопця.

– Ні, – відповів Колін. – Для чого? Я вперше заснув сам. Тобто не сам, а після того, як Мері порозмовляла зі мною. Вона тихенько розповідала, що діється навесні у саду, як оживають квіти, дерева. Я й незчувся як заснув.

Лікар Крейвен ще більше здивувався. Після нападів у Коліна завжди були проблеми зі сном, а тут хлопець заснув без ліків?

– Ну що ж, якщо ти заспокоївся тільки від розповіді про сад, тоді тобі справді стало ліпше, – поволі вимовив лікар Крейвен, спантеличено позираючи на Мері. Дівчинка зараз не брала участі у розмові: тихцем сиділа собі, втупившись у підлогу. – Але все одно, пам’ятай…

– Не хочу я нічого пам’ятати, – рішуче перебив його Колін. – Знаєте, лікарю, коли лежиш ото цілими днями, а тобі увесь час нагадують, який ти хворий і чого тобі не можна, то і справді всякі болячки чіпляються. А ось із Мері мені нарешті вдалося про все це забути. Тому й почуваюся ліпше!

Більше лікар Крейвен не мав тут що робити. Хлопець явно не потребував його допомоги. Зазвичай після таких нападів Колін ще довго не міг прийти до себе і лікарю доводилося по пів дня висиджувати біля нього, призначати нові ліки, заспокоювати. А тут… Диво та й годі.

У бібліотеці лікар застав місіс Медлок. Здавалося, жінка тільки й чекала на нього, аби поговорити.

– Ну як, сер? – спитала вона.

– Нема що казати, хлопець у дуже доброму стані, – збираючись з думками, відповів лікар. – Якби ви мені не сказали, то я б і не здогадався, що в нього вночі була істерика.

– Гм, сер, вчора по дорозі до Твейту я зайшла була до Сюзан Совербі, – взялася розповідати місіс Медлок. – Ми собі троха посиділи, побалакали, як все. Я розказувала про Мері, що ся не слухає, що скрізь никає. І вона мені каже: «Слухай, Capo, не тре’ нарікати на неї. А хто її вчив ся слухати чи бути чемною? Вона ніколи не мала від кого ся вчити. Але то дитина, то чо’ ся дивувати, що шукає за Коліном? Буде мати з ким ся бавити!» Отак мені сказала, сер. Знаєте, ми давно ся знаєм, Сюзан Совербі і я, ще зі школи, і вона все скаже щось мудре.

– Так-так, я також її добре знаю, – пожвавився лікар Крейвен. – Вона не раз доглядала моїх хворих. Такої розважливої і відповідальної жінки ще треба пошукати. Як вона залишалася біля хворого, то я був спокійний: вона все допильнує, все виконає як належить.

Місіс Медлок задоволено посміхнулася. Вона явно пишалася своєю дружбою із Сюзан Совербі.

– А знаєте, сер, як Сюзан втихомирювала своїх дітей, як ті раз щось не поділили між собою? – спитала місіс Медлок. – То слухайте. Вона зібрала їх коло себе та й каже: «Діти, як я була така як ви і ходила до школи, то наш учитель географії сказав нам, що земля подібна на помаранчу. Як у помаранчі є соковиті дольки і гіркі зернятка, так на землі є гори і долини, моря і пустелі. І так само як люди діляться помаранчевими дольками, так само й земля поділена між народами. І як помаранча, поки вона ціла, то нічия, так само і земля не належить нікому. Вона спільна». Сер, нам було тоді по десять років і ми то добре запам’ятали: поки помаранча ціла – вона нічия, – похитала головою економка. – Аби її з’їсти, тре’ поділити. Так і ті наші діти – як ся навчили ділити і бавити разом, то вилюдніли.

– Мудро сказала, – визнав лікар Крейвен, вбираючи пальто.

– Що є – то є, – гордо підсумувала місіс Медлок. – Знаєте, сер, я їй часом кажу: «Ох, Сюзан, якби ти жила в місті і вміла говорити по-вченому, а не тілько по-йоркширському, то тебе би всі джентльмени і леді слухали, бо ти мудра жінка».

Вночі Колін спав дуже добре. Зранку розплющив очі – і посміхнувся, дивлячись у вікно. А тоді з насолодою потягнувся в ліжку. Хлопець почувався так, ніби з нього звалився страшний тягар. Якби тут був лікар Крейвен, то він, мабуть, пояснив би, що нерви у Коліна заспокоїлися, він добре виспався, тому і почувається добре. Справді, якщо зазвичай Колін прокидався – і світ був йому немилий, то зараз він перебирав у голові те, про що вони вчора говорили з Мері, уявляв собі сад, думав про Дікена та про його звірят. І все це сповнювало його радісними передчуттями.

А за якихось десять хвилин він почув швидкі кроки у коридорі. Двері відчинилися – і в кімнату вбігла Мері. Скуйовджена, червонощока, вона кинулася просто до його ліжка, несучи зі собою свіжі ранкові пахощі.

– Ти була надворі! Від тебе пахне листям і квітами! – вигукнув Колін.

– Там так гарно! – вимовила вона, трішки засапавшись від швидкого бігу. – Ти ще не бачив такої краси! Весна прийшла! Знаєш, я думала, що вона ще минулого тижня прийшла, але ні – по-справжньому вона настала тільки нині. Дікен так сказав.

– Справді?! – схвильовано перепитав Колін. Звісно, хлопець не міг уявити собі весну, однак при словах дівчинки його серце закалатало від радости. Він сів на ліжку.

– Егей, відчини вікно! – нетерпляче вигукнув він. – Якщо весна настала, як ти кажеш, зараз ми її почуємо! Напевно, вона трубить у золоті труби!

Колін так намагався описати своє передчуття.

Мері засміялася, підбігла до вікна, розчахнула його навстіж – і кімнату заповнив струмінь свіжих пахощів та спів пташок.

– Відчуваєш? – проказала вона. – Ляж і глибоко вдихни. Так робить Дікен: лягає на землю і дихає, дихає. Каже, що тоді до нього переходить сила від землі і йому здається, що він житиме вічно. Дихай, дихай.

Колін здивувався.

– Житиме вічно?! Він це відчуває? – перепитав він, а тоді глибоко, на повні груди вдихнув свіжого повітря, що вливалося знадвору, і ще, і ще раз. У його серці з’явилося якесь незнане п’янке почуття.

Мері сіла на краю ліжка і стала розповідати.

– Навесні все проростає з землі, – заговорила швидко, – набухають бруньки, і все зацвітає. І пташки так поспішають вити гнізда, що деякі навіть б’ються за місце у потаємному саду – так їм там добре. А трояндові кущі живі – вони так порозросталися, що ми мусили їх трохи обстригти. А обабіч доріжок і коло дровітні вже з’явився жовтий первоцвіт. І те, що ми посіяли, також уже проросло. А Дікен привів зі собою лисеня, ворону і двох білок, і ще маленьке ягнятко.

Тут дівчинка зупинилася, аби перевести подих. Три дні тому на пустищі, серед дрокових заростей, Дікен знайшов новонароджене ягня. Його мати лежала поруч мертва. Хлопцеві вже не раз траплялося знаходити осиротілих ягнят, отож він добре знав, що треба робити у таких випадках. Дікен загорнув бідолашну тваринку у свій жакет, приніс додому і поклав біля пічки, щоб ягнятко зігрілося. Тоді напоїв його теплим молочком. Ягня було ще зовсім маленьке і слабке, з тоненькими ніжками, які здавалися надто довгими для його тільця. Дікен ніс його через пустище на руках, з кишені у нього стирчала пляшка, наповнена молоком, – і білка. Тоді Мері описала, як вона тільки-но сіла ото під деревом – а Дікен поклав їй на коліна цей теплий м’який клубочок.

– Уявляєш, Коліне? У мене на колінах лежало живе ягнятко!

Тут увійшла доглядальниця. Побачивши відчинене навстіж вікно, здивовано зупинилася. Зазвичай навіть у теплу пору їй доводилося сидіти тут у задусі: Колін так боявся застуди, що нізащо не дозволяв навіть кватирку відхилити, не те що ціле вікно.

– Вам не холодно, сер? – обережно запитала вона.

– Ні, – почула у відповідь. – Я дихаю свіжим повітрям. Це мене загартовує. Зараз переберуся на диван і поснідаю. І моя сестра буде снідати разом зі мною.

Ледве тамуючи посмішку, доглядальниця пішла розпорядитися, щоб накрили сніданок на двох.

Серед слуг тільки й розмов було, що про останні події у кімнаті сина господаря. Тому доглядальниця квапилася принести їм свіжі новини – мовляв, і вікно тепер у нього відчинене.

Люди не вірили власному щастю. Всіх так уже стомили були вибрики Коліна, що ніхто й не сподівався дати з ним якусь раду. А тут раптом все само собою змінилося.

– І хто би міг подумати, що та мала навчить Коліна порядку? Непоказна, та бистра, – дивувався кухар.

– Ая’, я все казав: тому хлопцеві тре’ доброї різки, а не пігулок, – добродушно прогув старий лакей. Він сам був чоловік сімейний і не міг дивитися, як усі догоджають примхам Коліна.

Колін перебрався на диван. Невдовзі доглядальниця принесла сніданок. Хлопець почекав, поки вона розставила усе на столику, а тоді розпорядився:

– Зараз до мене має прийти хлопець з лисеням, вороною, двома білками і ягням. Як тільки вони з’являться, їх треба негайно привести нагору до мене, – заявив він тоном раджі. – То щоб слуги не тримали звіряток внизу – це перше.

Доглядальниці стало смішно. Вона вдавано закашлялася, аби це приховати.

– Так, сер, – відповіла, опустивши очі.

– Друге, – він далі Колін. – Скажете Марті, аби привела їх сюди. Той хлопець – Мартин брат. Його звати Дікен, і він вміє приручати диких тварин.

– Сподіваюся, ті його звірі не кусаються, пане Коліне, – обережно вимовила доглядальниця.

– Я ж сказав вам: вони приручені, – серйозно заявив Колін. – А хіба приручені звірі кусають? Звісно, ні!

– В Індії я бачила приборкувачів змій, – підтримала його Мері. – То ось: вони навіть можуть запхати зміїну голову собі в рот.

– Брррр! – здригнулася жінка і швидко вийшла з кімнати.

Діти снідали при відчиненому вікні. Колін їв з неабияким апетитом. Мері весело дивилася на нього.

– Ти скоро погладшаєш, як я, – сказала вона. – В Індії мені ніколи не хотілося їсти зранку, а тепер вовка би з’їла.

– Нині мені все смакує, – відповів Колін. – Певно, тому, що подихав свіжим повітрям. Як думаєш, коли прийде Дікен?

Довго чекати не довелося. За якихось десять хвилин Мері підняла руку:

– Слухай! – вимовила. – Чуєш каркання?

Колін прислухався: справді, що може бути дивніше, ніж вороняче каркання у будинку?

– Ага, чую, – потвердив.

– Це Смолька, – пояснила Мері. – Слухай ще! Чи чуєш мекання… таке тоненьке?

– Оце так! – збуджено вигукнув Колін.

– Це ягнятко, – сказала йому Мері. – Вони йдуть сюди.

Хоча Дікен намагався ступати якомога легше, та його важкі черевики було чутно ще здалеку. Мері і Колін радісно перезирнулися і…

– Чи можна, сер? – спитала Марта, відкривши двері. – Дікен та його звіринець!

Дікен усміхався від вуха до вуха. В руках хлопець тримав маленьке ягнятко, а побіч трюхикало руде лисеня. Гострозубка сиділа на лівому плечі, Смолька на правому, а з кишені виглядала мордочка Вуханьки.

Колін повільно сперся на диван і прикипів очима до Дікена – так само, як коли вперше уздрів Мері. Хоча Колін стільки наслухався про Дікена, та однак ніяк не міг собі уявити, як той насправді виглядає. А тут іще лисеня, ворона, білки і ягня! Здавалося, що Дікен настільки злився зі своїми звірятами, що вони становлять одне ціле. Колін узагалі ніколи не спілкувався зі своїми ровесниками, а тут йому і просто мову відібрало.

А ось Дікен зовсім не розгубився. Він знав, що коли хочеш із кимсь подружитися, треба мати терпіння. Наприклад, коли на пустищі він уперше підходив до пташок чи звірят, то також доводилося чекати, поки вони звикнуть до нього і перестануть боятися. Отож хлопець просто підійшов до Коліна й обережно поклав йому на коліна ягнятко. Ягня одразу притулилося до хлопця і стало нетерпляче водити носом поміж складками теплого оксамитового халата, а тоді потерлося об нього своєю кучерявою голівкою. Колін широко відкрив очі і спитав здивовано:

– Що воно хоче?

– Воно просить їсти. Думає, що ти його мама, – усміхнувся Дікен. – Бачиш, я не годував його зранку. Хотів, аби ти зобачив.

Дікен став навколішки і дістав з кишені пляшку з молоком.

– Ходи до мене, маленький, – лагідно промовив хлопець, обережно повертаючи до себе голівку ягняти. – Зара’ ми тебе нагодуєм. Ходи сюди. О, на.

Ягнятко знайшло пипку і стало жадібно смоктати. Наситившись, воно так і заснуло на колінах у Коліна. Колін дивився на нього мов заворожений і боявся поворухнутися, аби не потривожити ягня.

Тоді Дікен розповів Коліну, як знайшов ягнятко серед дрокових заростей:

– Воно, бідне, вже ледве дихало від холоду і голоду, а тепер диви як відійшло!

Колін розпитував Дікена про пустище, про звірят, про квіти, а той терпляче все йому пояснював. Поки діти говорили, Смолька встигла кілька разів вилетіти крізь відчинене вікно і повернутися назад. Гострозубка і Вуханька тим часом досліджували дерево за вікном. Тільки лисенятко згорнулося калачиком побіля Дікена і не виходило з кімнати.

Потім Дікен показував свої книжки. Дікен знав геть усі квіти, які ростуть у потаємному саду.

– О, а тої назви я не знав, – мовив він, показуючи у книжці, де було написано «аквіледжія», – бо ми називаєм їх орлики. А ото – ротики. Вони є дикі і є садові. Ту’ намальовані садові, то вони більші, гарніші. В саду ростуть великими купками. Квітки у них бувають сині і білі. А пелюстки подібні на метеликів: як відцвітають, то летять за вітром.

– Я їх побачу? Побачу? – вигукнув Колін.

– Ая’, зобачиш, – серйозно відповіла йому Мері, – і то скоро. Не тре’ марнувати часу.

Розділ 20
«Я житиму… житиму… житиму вічно!»

Хоча діти прагнули негайно показати Коліну потаємний сад, чекати цієї важливої події їм довелося ще більше як тиждень. Насамперед – тому, що у Мізелтвейті упродовж тих днів трималася доволі холодна і вітряна погода. По-друге, Колін встиг трішки застудитися, отож мусив спершу видужати. Якби це раніше щось перешкодило Колінові здійснити те, що задумав, то істерики б не минути. А тут хлопець терпляче чекав, поки сам зміцніє та поки надворі випогодиться. Зрештою, щодня його навідував Дікен зі звірятами, тож нудьгувати було ніколи. Дікен докладно описував йому, що зараз діється на пустищі. Колін з цікавістю слухав й уявляв собі, ніби він сам ото мандрує поміж заростей, зупиняється понад струмочками, ходить по стежинках і бачить ондатр, борсуків, диких кроликів, мишок – так захоплювали його розповіді Дікена. Колін також уже розумів, що потрібно мати багато терпіння, аби подружитися з дикими звірятами чи пташками: поки вони не переконаються, що тобі можна довіряти – нізащо не підпустять до себе.

– Знаєш, звірята і пташки – вони такі як ми, – сказав якось Дікен. – Тілько люди збудують собі дім – і живуть у ньому. А пташки довго ся гнізда не тримають, приходить весна – нове будують. Тому зара’ у них нема часу на забави – мусять встигнути.

Усі приготування виходу Коліна до потаємного саду трималися у цілковитій таємниці. Діти продумували кожну деталь. Ніхто не повинен був бачити візок із хлопцем, коли вони повернуть на доріжку, що провадить до хвіртки. Тому спершу вони покрутяться біля квітників – ніби розглядають квіти, які висадив тут сам головний садівник, містер Ровч. Потім повернуть на ту доріжку. Вона обсаджена кущами – там їх уже ніхто не бачитиме. Тоді швиденько до хвіртки – і в сад. Кожен крок обговорювався так серйозно і докладно, що збоку це нагадувало нараду полководців перед вирішальною битвою.

Ця таємничість щораз більше захоплювала їх, а особливо Коліна. Сад у його уяві ставав чарівною схованкою, їхнім гніздом, про яке ніхто з дорослих не мав права знати. Нехай собі гадають, що він просто гуляє з Дікеном і Мері, бо йому подобається їхнє товариство.

Зрештою, їхні наради стали новою темою для слуг, котрі не могли зійти з дива: хлопець, який нікого до себе і близько не підпускав, зараз цілі дні проводить з Мері та Дікеном! І навіть диких звірів пускає до своєї кімнати! Спершу ці новини обговорювали між собою покоївки, потім справа дійшла до конюхів, а там і до садівників. Але навіть знаючи про ці дивовижні переміни, містер Ровч неабияк здивувався, коли отримав розпорядження власною персоною з’явитися до кімнати пана Коліна, оскільки молодий господар бажає з ним розмовляти.

– Гм, ото дива, – мовив до себе садівник, поспіхом вдягаючи куртку. – Скільки ту’ працюю, чую, що хлопець нікого до себе не пускає. І на тобі: тепер сам мене кличе.

Містер Ровч був чоловік цікавий. Він стільки наслухався про Коліна – і що руки-ноги в нього покручені, і що горб стирчить зі спини, і що жити всім не дає своїми істериками і примхами, – а тут нарешті випала нагода самому побачити. Отож він швиденько зібрався і невдовзі вже стояв перед місіс Медлок.

– У цьому домі стільки ся змінило, містере Ровче, – сказала йому економка, коли вони піднімалися до кімнати Коліна.

– Будем сподіватися, що на ліпше, місіс Медлок, – відповів садівник.

– Знаєте, гірше вже не могло бути, – вела далі місіс Медлок. – А тепер ми всі полегшено зітхнули. Містере Ровче, тільки будьте готові: у кімнаті Коліна застанете цілий звіринець. Там Дікен, брат Марти Совербі. Він там як вдома.

Якби з ними була Мері, то зараз вона мала б ще одну нагоду переконатися, що Дікен володіє якимись чарами: почувши ім’я хлопця, містер Ровч тепло усміхнувся.

– Та він хоч у Бекінгемському палаці буде вдома, – весело мовив він. – Ніде не розгубиться. Хороший хлопець.

Хоча містер Ровч і був попереджений, та однак трішки злякався, коли, відчинивши двері до Колінової кімнати, відразу почув: «Каррр! Каррр!» Це Смолька так повідомляла про нового гостя, вмостившись на різьбленій спинці крісла.

– Сер, прийшов містер Ровч, – оголосила місіс Медлок.

На цей раз Колін сидів у кріслі, а не на дивані. Дікен стояв навколішках і годував ягнятко з пляшки. Воно смачно цмокало і вимахувало хвостиком. На плечі хлопця сиділа білка і зосереджено гризла горіх. Мері сиділа поруч і спостерігала за ягнятком.

Почувши, що прийшов садівник, Колін знову прибрав вигляду раджі.

– То це ви містер Ровч? – проказав хлопець, звертаючись до чоловіка. – Я послав за вами, бо маю віддати вам кілька важливих наказів.

– Слухаю, сер, – відповів Ровч.

Наслухавшись про примхливу вдачу юного господаря Мізелтвейту, садівник побоювався, що йому накажуть вирубати усі дуби в парку або за одну ніч перетворити город на ставок.

– Пообіді я виїду надвір на своєму візку, – повідомив Колін. – Якщо побачу, що свіже повітря іде мені на користь, то буду щодня так гуляти. То ось вам мій наказ: коли я гулятиму, щоб нікого зі садівників не було поблизу доріжки, що йде попри стіну з плющем. Я вирушу близько другої, тому всі мають забратися звідтам, аж доки не дозволю повернутися до роботи.

– Слухаю, сер, – відповів містер Ровч, втішившись, що дуби і город можуть залишатися на своїх місцях.

– Мері, – мовив Колін, повернувшись до неї, – що кажуть в Індії, коли розмову завершено і треба відіслати людей?

– Кажуть: «Я дозволяю вам іти», – відповіла Мері.

Юний раджа витягнув руку.

– Я дозволяю вам іти, Ровче, – сказав він. – Але пам’ятайте, що я вам сказав – це дуже важливо.

– Каррр! Каррр! – потвердила ворона.

– Слухаю, сер. Дякую, сер, – промовив містер Ровч і вони з місіс Медлок вийшли з кімнати.

Уже в коридорі цей добродушний чоловік дав волю почуттям і засміявся.

– Чесне слово, він говорить як лорд! – мовив він.

– Ох, якщо з малого дитині дозволяти все, що вона хоче, то й буде думати, що всі тільки для того народилися, аби їй догоджати, – зітхнула місіс Медлок.

– Може, як підросте, то зміниться, – припустив містер Ровч.

– Одне можу вам сказати: якщо та дівчинка з Індії буде ту’ далі, то вона зуміє його навчити, що ціла помаранча є нічия, що аби її з’їсти, тре’ поділити. Так казала Сюзан Совербі, – завершила місіс Медлок.

Тим часом у кімнаті діти востаннє обговорювали свою виправу.

– Тепер усе гаразд, садівників не буде, – схвильовано проказав Колін. – Ще трошки – і я побачу сад! Ще зовсім трошки!

Невдовзі Дікен разом зі звірятами пішов надвір, а Мері залишилася з Коліном. Хлопець змовк, хоча зовсім не виглядав стомленим. Принесли обід. Поки вони їли, Колін не зронив ні слова, замислено дивлячись перед собою. Дівчинка спершу здивовано позирала на нього, а тоді спитала:

– Коліне, про що ти думаєш? У тебе очі як блюдця.

– Намагаюся уявити, – відповів Колін.

– Що? Сад? – поспитала Мері.

– Весну, – замріяно мовив хлопець. – Досі я так рідко вибирався надвір, що навіть не можу собі уявити.

– В Індії я також не бачила весни, тому що її там не буває, – сказала Мері.

Як і всі хворобливі діти, Колін про зовнішній світ знав радше з книжок, тому коли чув щось, відразу намагався собі це уявити.

– Знаєш, того ранку, коли ти вбігла сюди і сказала: «Весна прийшла!» – я відчув радість. Й уявив собі величну процесію з музикою і співами. В одній книжці я бачив такий малюнок: діти у вінках із розквітлих галузок, всі сміються і кружляють у танці, грають на дудках і золотих трубах. Ось чому я тоді попросив тебе відчинити вікно і сказав: «Напевно, зараз ми почуємо золоті труби».

– От цікаво! – здивовано вимовила Мері. – Але все воно і справді так виглядає. Коли все зазеленіло, зацвіло, тоді пташки і всі живі створіння метушаться, снують туди-сюди, співають, щебечуть – ніби у танку. От тобі і музика!

Діти разом засміялися. Обом дуже сподобалася ця картина.

Трохи пізніше прийшла доглядальниця і зібрала Коліна. Жінка завважила, що на цей раз хлопець не чекав, поки вона його вдягне, а робив це майже сам – вона лише розправляла одежу. Водночас він розмовляв з Мері, сміявся.

Коли Колін був майже готовий, до кімнати зайшов лікар Крейвен.

– У нього нині хороший день, – тихенько сказала йому доглядальниця. – Хлопець сміється, жартує, і сили має більше.

– Я зайду ще пізніше, коли він повернеться з прогулянки, – промовив лікар Крейвен. – Мушу подивитися, як вплине на нього перебування на свіжому повітрі. Було би добре, якби ви пішли з ним, – додав він стишеним голосом.

– Ні, сер, не піду, бо Колін цього не хоче. Чи маю відмовитися від свого місця? – несподівано твердо відповіла йому доглядальниця.

– Та ні, я не наполягаю, – знервувався лікар. – Ну гаразд, нехай ідуть. Зрештою, Дікенові можна і немовля довірити, не те що Коліна.

Найсильніший слуга зніс Коліна вниз і посадив у візок. Дікен уже чекав надворі. Доглядальниця зі слугою старанно закутали Коліна у плед, поправили подушки. Хлопець глянув на них й велично махнув рукою:

– Все, я дозволяю вам іти, – промовив він як справжній раджа.

Ті перезирнулися і швиденько зникли. Та лишень сховалися в будинку, де їх уже не було чути, то вибухнули сміхом: ото ще повелитель!

Тим часом Дікен узявся за візок і вони рушили. Мері йшла побіч візка. Колін відкинувся на спину і задивився у небо. Погода стояла ясна, тепла, угорі лиш де-не-де пропливали пухнасті хмаринки, що скидалися на білих птахів. З пустища дув легенький свіжий вітерець і приносив дивовижні пахощі. Колін вдихав їх на повні груди. Довкола було стільки барв, стільки звуків, що жодна книжка не здатна була їх передати, тож хлопець тільки крутив головою навсібіч і дивувався.

– Ото справді музика, – вимовив він захоплено, дослухаючись до пташиного хору. – Тепер розумію, як звучить весна. А що це так гарно пахне? – спитав Дікена.

– То на пустищі зацвів дрок, – відповів той. – І зараз там, певно, кружляють цілі хмари бджіл!

Крім них, у парку та біля квітників не було жодної живої душі: наказ Коліна було виконано, садівників ніби вимело зі саду. Але діти ще довго кружляли по доріжках, дотримуючись свого плану, аби упевнитися, що ніхто не посягає на їхню таємницю.

Та ось нарешті вони повернули на ту довгу доріжку перед стіною з плющем. Передчуваючи наближення заповітної мети, діти схвильовано затихли і стали говорити пошепки.

– Ось тут, – одними губами вимовила Мері, – я ходила попри стіну і шукала входу.

– Тут?! – вигукнув Колін, нетерпляче оглядаючи плющ. – Але я нічого не бачу, – прошепотів він, – жодного входу.

– Я також так думала, – відповіла Мері.

На якусь мить запала тиша. Діти рухалися далі.

– А це сад, який доглядає Бен Везерстаф, – кивнула Мері.

– Отой? – вказав Колін.

– Угу, – потвердила дівчинка.

За кілька кроків вона знову прошепотіла:

– А отут малинівка перелетіла через стіну.

– Отут? – перепитав Колін. – Ой, хоч би вона зараз прилетіла! Я так хочу її побачити!

– А тепер дивися, – врочисто мовила Мері, показуючи під кущ бузку, – тут малинівка сіла і показала мені ключ.

Колін подався вперед.

– Де? Де? – схвильовано вигукнув хлопець. Дікен зупинив візок.

– Та ось, – ще раз показала Мері і зробила крок до стіни. – Тоді малинівка злетіла на мур і защебетала до мене. У цю мить подув вітер – і… – повільно промовила дівчинка й однією рукою підняла плющ.

– Ох! Є! Є! – задихаючись прошепотів Колін.

Мері переможно глянула на Коліна і відчинила хвіртку.

– Дікене, швиденько!

Дікен зробив крок – і візок в’їхав у потаємний сад.

Колін відкинувся на подушку і затулив долонями очі. Всі увійшли, Мері зачинила хвіртку, прикрила її плющем, візок ще проїхав трішки по стежині і зупинився. Тоді хлопець забрав руки з обличчя й озирнувся довкруж – раз, другий, третій, так само, як це було з Дікеном та Мері, коли вони опинилися тут уперше.

Такого Колін не міг побачити навіть у найсміливіших мріях: цвіли дерева, поміж молодою травою око милували золотаві, фіолетові і білі клаптики – це цвіли квіти, що їх посадили Мері з Дікеном. Вгорі ширяли пташки, скрізь співи, дзижчання, гудіння, щебетання. І пахощі, неймовірні пахощі – землі, трави, квітів. Колін зачаровано слухав і дивився, дивився і слухав, вбирав у себе цілюще повітря, підставляв теплим сонячним променям обличчя, шию, руки – і в його серце вливалася незнана радість.

Мері і Дікен не зводили з нього погляду. За тих кілька хвилин хлопець геть перемінився: у нього з’явився легкий рум’янець, а захоплені очі, здавалося, були ладні увібрати у себе цілий світ. Тут Колін підняв догори руки і вигукнув: