Текст книги "Завоювання Плассана"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 25 страниц)

IX

Квітень видався дуже теплий. Увечері по обіді діти вибігали з їдальні і бавилися в садку. В тісній кімнаті було душно, і Марта з абатом теж почали виходити на терасу. Вони сідали там за кілька кроків од вікна, осторонь від різкого світла, що падало від лампи на великі кущі буксу. Тут, у вечірніх сутінках, вони обговорювали безліч дрібних питань, пов’язаних з Притулком пречистої діви. Ці постійні турботи про благодійні справи вносили в їхні розмови ще більше теплоти. Вгорі перед ними поміж величезними грушами пана Растуаля і темними каштанами супрефектури відкривалася широка просторінь неба. Діти гралися в другому кінці садка, а з їдальні іноді долинали роздратовані вигуки Муре і пані Фожа, що, лишившись самі, різалися в пікет.

Марта, розчулена, охоплена якоюсь знемогою, від якої слова завмирали у неї на устах, спинялась, дивлячись на золотий слід падучої зірки. Трохи відхиливши назад голову, вона дивилась на небо і казала пошепки:

– Ще одна душа входить з чистилища у рай.

Священик мовчав. Тоді вона додавала:

– Які чудесні ці примітивні вірування, вони такі наївні… Добре було б лишитися назавжди маленькою дівчинкою, пане абат.

Тепер вона вже не лагодила вечорами білизни. Довелося б запалювати лампу на терасі, а вона так добре почувала себе у сутінках теплої ночі. До того ж вона виходила з дому майже щодня, і це її дуже втомлювало. По обіді у неї вже не було сили братися за голку. Довелося Розі взятися за лагодження білизни, бо Муре скаржився, що в нього всі шкарпетки діряві.

І справді, Марта була дуже зайнята. Крім засідань комітету, на чолі якого вона стояла, у неї було багато іншого клопоту – візити, нагляд за ходом робіт. Вона передала всі дрібні справи й писанину пані Палок, але так палко бажала, щоб притулок нарешті відкрився, що ходила тричі на тиждень у передмістя, щоб самій пересвідчитися, чи добре працюють робітники. Їй усе здавалось, що справа посувається надто повільно, і вона бігла до церкви св. Сатюрнена побачитися з архітектором; вона то докоряла йому, то благала його не залишати без нагляду робітників, ревнувала його до робіт, які виконувалися тут, вважаючи, що ремонт притвору посувається значно швидше. Пан Льєто всміхався, запевняючи її, що все буде скінчено в призначений час.

Абат Фожа також казав, що справа не посувається. Він спонукав її не давати архітекторові й хвилини перепочинку. Тоді Марта почала ходити до церкви св. Сатюрнена щодня. Вона входила туди вся заглиблена в цифри й думки про те, які стіни треба розвалити і які звести. Прохолода церкви її трохи заспокоювала. Вона вмочала пальці в свячену воду, машинально хрестилась, як роблять усі. Тепер церковні сторожі віталися з нею, вона вже знала всі притвори церкви, ризницю, куди вона іноді заходила побачитися з абатом Фожа, коридори й невеликі подвір’я, якими їй доводилося проходити. За місяць не лишилося куточка в церкві св. Сатюрнена, якого б вона не знала. Іноді, коли доводилось чекати архітектора, вона, відпочиваючи від швидкої ходьби, сідала десь у відлюдній каплиці, перебираючи в пам’яті тисячі вказівок, які мала зробити панові Льєто. Непорушна тиша, тіні від вітражів огортали її якоюсь невиразною, але приємною мрійністю. Вона полюбила високе склепіння, урочисту наготу стін, вкриті чохлами вівтарі, стільці, розставлені рівними рядами. Тільки-но за Мартою тихо зачинялись оббиті повстю двері і вона опинялася в церкві, її охоплювало почуття неземного спокою, вона забувала всі життєві тривоги, і все її єство немовби відпочивало в мирі, що запанував на землі.

– Як гарно в церкві святого Сатюрнена! – вихопилось у неї при чоловікові одного душного грозового дня.

– Може, ти хочеш, щоб ми пішли туди спати? – сказав сміючись Муре.

Марту вразили його слова. Думка, що вона почував в церкві суто фізичну насолоду, здалася їй непристойною. Вона тепер входила в церкву якась стурбована, намагаючись лишатися байдужою, такою ж спокійною, як тоді, коли входила у великі зали ратуші; але мимоволі Марта здригалася, схвильована до самої глибини свого єства. Вона страждала від цього, але охоче знову йшла на цю муку.

Абат Фожа, здавалось, не помічав її повільного пробудження, яке виявлялося що день, то все більше. Він лишався для неї діловою людиною, ввічливою і цілком земною. Ніколи і ні в чому не виявлявся в ньому священик. Проте бувало, що вона відривала його від похоронної відправи; він виходив у стихарі і розмовляв з нею між двома колонами, приносячи з собою запах ладану й воску. Часто йшлося про якийсь рахунок муляра або вимогу столяра. Він називав точні цифри і знову йшов до покійника, над яким відправляв похорон, а вона залишалась у порожній церкві, поки сторож гасив свічки. Коли абат Фожа, проходячи з нею повз головний вівтар, схилявся перед ним, вона також схилялася спочатку для годиться, потім це стало звичкою, і вона робила машинально уклін, навіть коли була сама. Досі цей уклін був єдиним проявом її побожності. Двічі чи тричі вона випадково приходила до церкви в дні урочистих відправ, але голосні звуки органа, повна церква людей лякали її, і вона тікала, не переступивши порога.

– Ну що ж, – часто питав її, як звичайно глузливо, Муре, – коли ж твоє перше причастя?

Він не переставав мучити її своїми жартами. Вона ніколи не відповідала, тільки коли він заходив уже надто далеко, втуплювала в нього очі, в яких займався недобрий вогник. Помалу-малу він озлобився і вже не мав охоти до жартів. Потім, через місяць, він розгнівався остаточно.

– Чи с якийсь глузд у тому, щоб морочитися з отими попами! На який біс тобі здалися ці попи? – кричав він у ті дні, коли обід не був готовий вчасно. – Тебе ніколи немає, на одну годину не можна тебе вдержати вдома… Мені було б байдуже, якби це не окошилося тут на всьому. У мене вже немає цілої білизни, стіл до обіду о сьомій годині ще не накритий. Роза зовсім відбилася від рук, все летить шкереберть…

І він піднімав з підлоги ганчірку, показував забуту пляшку від вина, витирав пальцями порох з меблів; лютуючи дедалі більше, кричав:

– Мені лишається тільки взяти щітку в руки і надіти кухонний фартух! Правда? Ти б не заперечувала, слово честі! Ти б скинула на мене все господарство і навіть не помітила б нього. Чи ти знаєш, що я сьогодні цілих дві години витратив на те, щоб навести лад у цій шафі? Ні, люба моя, далі так бути не може.

Іншим разом сварка вибухала через дітей. Якось, повернувшись додому, Муре знайшов Дезіре замурзану, як порося, саму в садку; вона лягла на живіт перед мурашником, щоб побачити, що мурашки роблять у землі.

– Хвалити бога, ти хоч ночуєш дома! – закричав він дружині, тільки-но побачив її. – Іди поглянь на свою дочку! Я навмисне не перемінив їй сукні, щоб ти помилувалася цим чудовим видовищем.

Дівчинка гірко плакала, а батько повертав її на всі боки.

– Дуже гарна, га? Ось який вигляд мають діти, коли їх залишають самих. Вона не винна, ця бідолаха. Раніш ти не хотіла залишати її і на п’ять хвилин, боялась, щоб вона не наробила пожежі… Так, так, вона ще зробить пожежу, усе згорить, і це буде добре.

Коли Роза забрала Дезіре, він вичитував Марті ще цілу годину:

– Ти живеш тепер для чужих дітей. До своїх тобі байдуже. Це зрозуміло… Ах, яка ти дурна! Ти виснажуєшся заради цих негідниць, які сміються з тебе і тягаються з хлопцями по всіх закутках. Піди лишень прогуляйся увечері в бік Майля. Ти побачиш цих паскудниць із задраними спідницями, а ти їх хочеш віддати під опіку пречистої діви.

Передихнувши, він провадив далі:

– Подбай принаймні про Дезіре, перш ніж витягати з грязі повій. У неї дірки на сукні з кулак завбільшки. Незабаром знайдемо її в садку із зламаною рукою або ногою… Я не кажу тобі нічого ні про Октава, ні про Сержа, хоч мені б дуже хотілось, щоб ти була дома, коли вони приходять з колежу… Вони тут казна-що виробляють… Вчора вони розкололи дві плитки на терасі, пускаючи ракети… Я тобі кажу, якщо ти не сидітимеш удома, незабаром розвалиться весь будинок.

Марта несміливо виправдувалась. Їй конче треба було вийти з дому. В глузливих словах Муре було багато правди: домівка явно занепадала. Цей спокійний куточок, над яким колись так мирно заходило сонце, робили гамірним і незатишним пустощі дітей, поганий настрій батька і байдужість стомленої матері. Ввечері за обідом всі їли без апетиту й сварилися. Роза робила, що хотіла. А втім, куховарка була на боці пані.

Дійшло до того, що Муре, зустрівши тещу, гірко поскаржився на Марту, хоч і почував, що робить старій велику приємність, розповідаючи про нелад у своїй родині.

– Ви мене дуже дивуєте, – всміхаючись, сказала Фелісіте. – Мені здавалось, що Марта боїться вас, я навіть вважала її надто безвольною і покірною. Жінка не повинна тремтіти перед своїм чоловіком.

– Отож-то й воно! – вигукнув у розпачі Муре. – Вона ладна була крізь землю провалитися, тільки б уникнути сварки. Досить було одного погляду, і вона робила все, що я хотів. Тепер зовсім не те: скільки б я не кричав, вона однаково робить по-своєму. Вона, правда, нічого не каже, вона не суперечить мені, але цього вже недовго чекати…

Фелісіте лицемірно відповіла:

– Якщо ви хочете, я поговорю з Мартою. Але це може її образити. Такі речі повинні лишатися між подружжям. Та я не тривожусь, бо знаю, що ви зумієте відновити в домі спокій, яким ви так пишалися.

Муре похитав головою, опустивши очі, і почав знову:

– Ні, я себе знаю, я кричу, але з цього нічого не виходить. По суті, я слабкий як дитина… Даремно думають, що жінка корилася мені в усьому. Якщо вона часто робила так, як я хотів, то це тому, що їй було байдуже – зробити так чи інакше. Незважаючи на всю свою лагідність, вона дуже вперта… Ну що ж, я постараюся вплинути на неї.

Потім, підвівши голову, він додав:

– Краще б я нічого вам не розповідав; ви нікому про це не скажете, правда?

На другий день Марта зайшла до матері. Набравши суворого вигляду, Фелісіте сказала:

– Ти даремно, доню, так погано поводишся з чоловіком… Я бачила його вчора, він дуже роздратований. Я добре знаю, що в нього багато смішних рис, але це не привід для того, щоб занедбати домівку.

Марта пильно подивилася на матір.

– Ах, він скаржився на мене! – різко сказала вона. – Краще б він мовчав, я ж не скаржусь на нього.

І вона заговорила про інше. Але пані Ругон звернула розмову знову на її чоловіка, розпитуючи про абата Фожа.

– Скажи мені, може, Муре не любить абата і сердиться на тебе через нього?

Марта дуже здивувалася.

– Навіщо вигадувати таке! – промовила вона. – Чого б це моєму чоловікові не любити абата Фожа? Принаймні мені він ніколи нічого не сказав такого, щоб я могла це запідозрити. Він і вам нічого такого не казав, правда?.. Ні, ви помиляєтесь. Він сам пішов би по них нагору, якби абатова мати не прийшла зіграти з ним партію в пікет.

І справді, Муре жодним словом ні разу не натякнув на абата Фожа. Часом він трохи різко жартував з нього, приплутуючи його ім’я до глузування з побожності, яким він мучив дружину. Оце й усе.

Якось уранці він голився і крикнув Марті:

– Якщо підеш сповідатися, люба моя, то візьми собі за духівника абата. Принаймні тоді твої гріхи не вийдуть за межі дому.

Абат Фожа сповідав по вівторках і п’ятницях. В ці дні Марта не ходила до церкви св. Сатюрнена, вона казала, що не хоче його турбувати, але ще більше стримувала її якась боязка соромливість, що охоплювала її, коли вона бачила його у стихарі, від якого йшов ледве відчутний запах ризниці. Якось у п’ятницю вона пішла разом з пані де Кондамен подивитись, як посувається робота в майбутньому Притулку пречистої діви. Робітники закінчували фасад. Пані де Кондамен голосно висловила своє невдоволення, заявивши, що прикраси жалюгідні, позбавлені смаку; на її думку, треба було б поставити дві легкі колони із стрілчастою аркою, щось оригінальне й побожне водночас, якийсь архітектурний утвір, що зробив би честь комітетові дам-патронес. Марта спочатку не погоджувалася з нею, але все-таки нарешті визнала, що фасад справді дуже непоказний. А оскільки пані де Кондамен дуже на цьому наполягала, вона пообіцяла того ж таки дня поговорити з паном Льєто. Щоб додержати слова, вона по дорозі додому зайшла в собор. Була четверта година, і архітектор щойно пішов. Коли вона спитала абата Фожа, ключар сказав їй, що він сповідає в каплиці св. Аврелії. Тільки тоді вона згадала, який сьогодні день, і сказала, що не може чекати. Проте, минаючи каплицю св. Аврелії, вона подумала, що абат міг її побачити. Насправді ж її охопила якась дивна кволість. Вона сіла біля каплиці, спершися на грати. І залишилась там.

Небо було сіре, церкву поволі огортав присмерк. У бокових притворах, уже зовсім темних, поблискував то вогник лампадки, то позолочена ніжка свічника, то срібна риза на статуї мадонни; пронизуючи головний неф, блідий промінь поволі згасав на полірованих дубових лавах і кріслах. Марта ще ніколи не почувала такого знесилля; ноги її підламувались, руки так обважніли, що вона не могла їх тримати опущеними і склала на колінах. Вона поринула в якусь дуже приємну дрімоту, крізь яку все бачила й чула. Десь під склепінням пролунали легкі звуки, упав стілець, почулися кроки запізнілої молільниці; все це розчулювало Марту, набирало якогось мелодійного звучання, що зворушувало її до глибини серця. Останні відблиски дня і тіні, що перебігали по колонах, ніби огортаючи їх темними чохлами, здавалися їй ніжними переливами мінливого шовку; вона поринала в якусь чарівну знемогу, в якій все її єство неначе тануло і вмирало. Потім усе навколо неї раптом згасло. Вона зазнала мить якогось невимовного блаженства.

З цього екстазу її вивів звук голосу.

– Мені дуже прикро, – казав абат Фожа. – Я помітив вас, але не міг вийти…

Вона наче прокинулась і, аж підскочивши з несподіванки, глянула на нього. Він стояв перед нею у стихарі, сутінки згасаючого дня огортали його. Остання сповідниця щойно пішла, і порожня церква здавалася ще урочистішою.

– Ви хотіли мені щось сказати? – спитав він.

Вона зробила зусилля над собою, намагаючись пригадати.

– Так, – прошепотіла вона, – я вже не знаю… А! Це про фасад, пані де Кондамен вважає його надто убогим. Замість цих простих дверей треба було б поставити дві колони із стрілчастою аркою і вітражем. Це буде дуже гарно… Ви розумієте?..

Склавши руки на стихарі, він владно дивився їй в очі, нахиливши до неї своє суворе обличчя; а вона все ще сиділа, не маючи сили підвестися, і белькотіла якісь слова, ніби хтось приспав її волю і вона не могла струснути з себе цей дивний сон.

– Правда, це ще нові витрати… Можна було б задовольнитися колонами з м’якого каменю з простим барельєфом… Ми поговоримо про це з підрядчиком, якщо ви хочете; він скаже, скільки це коштуватиме. Тільки краще було б спершу сплатити його останній рахунок. Там, здається, щось із дві тисячі сто франків… Пані Палок сьогодні вранці казала, що у нас є гроші… Все це можна влаштувати, пане абат.

Вона опустила голову, наче пригнічена його поглядом, який відчувала на собі. Коли вона знову підвела голову і зустрілася з очима абата, то склала руки рухом дитини, що благає зглянутися на неї, і заридала. Священик дав їй виплакатись, все ще мовчки стоячи коло неї. Тоді вона, вся в сльозах, упала перед ним навколішки, затуливши обличчя руками.

– Прошу вас, встаньте, – стиха промовив абат, – ставати на коліна треба лише перед богом.

Він допоміг їй підвестися і сів поруч неї. Потім вони довго розмовляли пошепки. Настала ніч, у темній церкві мигтіли золотаві вогники лампадок. І тільки тихий шепіт чути було біля каплиці св. Аврелії. Після кожної сумної, ледве чутної відповіді Марти довго лилася плавна мова абата. Коли вони обоє нарешті підвелися, здавалось, він відмовляв їй в якійсь ласці, що її вона палко просила у нього. Він підвів її до дверей і, підвищивши голос, сказав:

– Ні, запевняю вас, я не можу, краще буде, коли ви звернетесь до абата Бурета.

– Але мені такі потрібні ваші поради, – благально промовила Марта. – Мені здається, що з вами все мені буде легко!

– Ви помиляєтесь, – сказав він суворішим тоном. – Я боюся, навпаки, щоб напочатку моє керівництво не було вам на шкоду. Вірте мені, абат Бурет – це саме такий духівник, якого вам треба… Згодом, можливо, я дам вам іншу відповідь.

Марта скорилася. На другий день усі жінки, що ходили до церкви св. Сатюрнена, були дуже здивовані, побачивши Марту навколішках перед сповідальнею абата Бурета. Через два дні по тому весь Плассан говорив про це навернення. Дехто з лукавою усмішкою називав ім’я абата Фожа; загалом враження було чудове і, безумовно, на користь абата. Пані Растуаль в присутності всього комітету привітала пані Муре; пані Делангр вбачала в цьому нагороду дамам-патронесам за їхнє добре діло, перше благословення бога, що торкнувся серця єдиної з них, яка досі не виконувала релігійних обрядів; а пані де Кондамен відвела Марту вбік і сказала їй:

– Знаєте, дорога моя, ви зробили правильно, це необхідно для жінки. Справді, коли буваєш на людях, треба, безперечно, ходити й до церкви.

Дивувалися тільки, що вона вибрала абата Бурета. Поважний священик сповідав тільки молодих дівчат. Дами вважали його «зовсім не цікавим». У четвер, в одному з кутків зеленої вітальні Ругонів, поки ще не прийшла Марта, говорили про це, і пані Палок своїм гадючим язиком підсумувала ці плітки.

– Абат Фожа добре зробив, передавши її іншому, – сказала вона з гримасою, що робила її ще бридкішою, – за спиною абата Бурета можна легко сховатися, не викликаючи підозри.

Коли Марта прийшла, Фелісіте поспішила їй назустріч, навмисне ніжно цілуючи її перед усіма присутніми. Сама вона примирилася з богом на другий день після державного перевороту. Вона вважала, що тепер абат Фожа міг би сміливо прийти в її зелену вітальню. Але він чемно відмовлявся, посилаючись на свою зайнятість і любов до самотності. Вона зрозуміла, що він готує собі тріумфальний вхід сюди на майбутню зиму. Тим часом успіх абата все зростав. В перші місяці у нього сповідалися тільки парафіянки з сусіднього овочевого ринку, усякі там продавщиці салату, і він спокійно слухав Їхню говірку, хоч і не завжди все розумів; тепер же по вівторках і п’ятницях, особливо після галасу, що зчинився навколо Притулку пречистої діви, він бачив навколішках перед своєю сповідальнею цілу юрбу багатих дам у пишних шовкових сукнях.

Коли Марта простодушно розповіла, що він не погодився її сповідати, пані де Кондамен утнула таку штуку: покинула свого духівника, головного вікарія церкви св. Сатюрнена, до краю його цим засмутивши, і демонстративно перейшла до абата Фожа. Такий блискучий успіх остаточно ввів абата у високі кола плассанського товариства.

Коли Муре довідався, що його дружина сповідалася, він сказав їй тільки:

– Певно, ти робиш щось лихе, коли маєш потребу розповідати про свої справи попам.

Під час цієї побожної метушні він якось відокремився від усіх, замкнувся у своїх звичках, у вузькому колі своїх інтересів. Коли дружина дорікнула йому за те, що він на неї скаржився, Муре відповів:

– Ти маєш рацію, я зробив дурницю. Не треба робити приємність людям, розповідаючи про свої прикрості. Я обіцяю тобі, що не потішу вдруге твоєї матері. Я думав над цим. Тепер хай на мене хоч стеля завалиться, дідька лисого, щоб я перед кимсь хникав.

І справді, відтоді він почав оберігати своє родинне життя, не лаяв ніколи ні перед ким своєї дружини, називав себе, як і колись, найщасливішою людиною. Така розсудливість не коштувала йому великих зусиль, бо цілком відповідала його постійному прагненню до спокійного життя. Він навіть перегравав, удаючи з себе педантичного буржуа, цілком задоволеного своїм життям. Марта відчувала роздратування чоловіка лише по його нервовій ході. Цілими тижнями він не чіпав її, засипаючи своїми насмішками дітей і Розу, кричав на них з ранку до вечора за найменші провини. Її ж він ображав тільки такими злісними натяками, що їх могла зрозуміти лише вона.

Досі Муре був тільки ощадливим, тепер він став скупим.

– Безглуздо, – бурмотів він, – отак витрачати гроші, як ми це робимо. Б’юсь об заклад, що ти все віддаєш своїм негідницям. Досить того, що ти витрачаєш на них свій час. Слухай, люба моя, я даватиму тобі на господарські витрати сто франків на місяць. А якщо ти хочеш подавати милостиню дівкам, які того не варті, бери з тих грошей, що я даю тобі на одежу.

Він додержав слова: наступного місяця він відмовив їй у парі черевиків під тим приводом, що це порушує його бюджет і що він її попереджав. Але якось увечері, прийшовши в спальню, Марта побачила, що він гірко плаче. Вся властива їй добрість прокинулась в ній; вона обняла його, благаючи поділитися з нею своїм горем. Але він вирвався з її рук, сказав, що він зовсім не плакав, що у нього мігрень і від цього червоні очі.

– Чи не думаєш ти, – закричав він, – що я такий дурний, як ти, щоб розпускати нюні!

Вона була ображена. На другий день він удав з себе дуже веселого. За кілька днів по тому, коли після обіду ввечері абат Фожа і його мати зійшли вниз, Муре відмовився грати в пікет; у нього нема настрою, заявив він.

В наступні дні він знаходив інші відмовки, отже, партії в пікет припинились. Всі виходили на терасу, Муре сідав навпроти дружини та абата і брав участь у розмові; він вставляв слово при кожній нагоді і намагався говорити якомога довше. Пані Фожа за кілька кроків від нього мовчки сиділа в затінку, як ті міфічні істоти, що стережуть скарб з відданістю собаки.

– Який чудовий вечір! – щодня казав Муре. – Тут значно приємніше, ніж у їдальні. Ви дуже добре робите, що виходите подихати свіжим повітрям… Гляньте, – зірочка покотилась! Ви бачили, пане абат? Десь я чув, що це святий Петро запалює там, нагорі, свою люльку.

Він сміявся. Марта сиділа серйозна, збентежена цими жартами, якими він псував враження від широкого неба, що розстелялося перед нею між грушами пана Растуаля і каштанами сунрефектури. Іноді він удавав, ніби не знає, що Марта ходить до церкви, і казав абатові, що спасіння всіх членів сім’ї він покладає на нього. Бувало, він не починав жодної фрази інакше, як удавано добродушними словами: «Тепер, коли моя дружина ходить на сповідь…» Коли, нарешті, йому набридала ця тема, він починав прислухатися до того, що говориться в садах у сусідів. Він розрізняв голоси, які приносив легкий нічний вітерець, тим часом як останній відгомін з Плассана завмирав десь удалині.

– Оце, – казав він, наставивши вуха в бік сунрефектури, – голоси пана де Кондамена і лікаря Порк’є. Мабуть, вони глузують з подружжя Палок… А чули ви фальцет пана Делангра, він сказав: «Пані, час іти додому, повітря свіжішає». Чи не здається вам, що в цього куцого Делангра завжди такий вигляд, ніби він проковтнув галушку?

І він повертався в бік саду Растуалів.

– У них, здається, нікого немає, – казав він далі, – я нічого не чую. Ах, ні, обидві дуринди сидять біля фонтана. Коли старша говорить, можна подумати, що у неї в роті повно камінців. Щовечора вони добру годину базікають тут. Якби вони розповідали одна одній про освідчення, які їм. зроблено, то на це багато часу не треба було б… А, всі вони тут! Он абат Сюрен, у нього голос, як флейта, а абата Феніля можна було б використати в страсну п’ятницю замість тріскачки. В садок Растуалів їх набирається до двадцяти чоловік, усі мовчать, і ніхто нічого не робить. Я думаю, що вони сідають тут, щоб підслухувати, про що ми говоримо.

На всю цю балаканину абат Фожа і Марта відповідали короткими фразами, коли він звертався безпосередньо до них. Звичайно ж вони, підвівши голови, витали десь далеко, у височині. Якось увечері Муре задрімав. Тоді вони почали розмовляти пошепки, схилившись головами одне до одного. А за кілька кроків від них пані Фожа, склавши руки на колінах, уся насторожившись і широко розплющивши очі, але нічого не чуючи і не бачачи, неначе охороняла їх.