Текст книги "Завоювання Плассана"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 25 страниц)

XV

Якось у п’ятницю, увійшовши до церкви св. Сатюрнена, пані Палок дуже здивувалася, побачивши Марту навколішках перед каплицею св. Михайла. Сповідав того дня абат Фожа. «Диви-но, – подумала вона, – невже вона таки зачепила серце абата? Треба лишитись тут. Якби надійшла пані де Кондамен, ото було б сміху!»

Вона зайняла місце трохи позаду і, ставши навколішки й затуливши обличчя руками, наче поринула в ревну молитву; потім розсунула пальці й почала спостерігати. В церкві було дуже темно. Голова Марти впала на молитовник, здавалось, вона спить, вирізняючись чорною плямою на тлі білої колони; з усього її тіла живими були тільки плечі, що здіймалися від глибокого зітхання. Вона була така пригнічена, що пропускала свою чергу після кожної парафіянки, яка виходила від абата Фожа. Він якусь хвилину чекав, потім нетерпляче стукав у перегородку сповідальні. Тоді яка-небудь з жінок, побачивши, що Марта не рухається з місця, входила замість неї. Каплиця поволі порожніла, а Марта лишалась нерухомою; вона була ніби в забутті. «Здорово її пройняло, – сказала сама до себе пані Палок, – це ж непристойно отак виставлятися напоказ у церкві… Ах! Ось і пані де Кондамен…»

І справді, увійшла пані де Кондамен. Вона на хвилинку спинилась коло чаші з свяченою водою, зняла рукавичку й перехрестилась граціозним рухом. Її шовкова сукня прошелестіла у вузькому проході між стільцями. Стаючи навколішки, вона сповнила все високе склепіння шелестом своїх спідниць. У неї був звичайний привітний вигляд – вона всміхалася сутінкам церкви. Незабаром лишилися тільки вона і Марта. Абат гнівався і голосно стукав у дерев’яну перегородку сповідальні.

– Пані, це ваша черга; я остання, – люб’язно прошепотіла пані де Кондамен, нахиляючись до Марти, якої не впізнала.

Марта повернула до неї своє схудле обличчя, бліде від надзвичайного хвилювання; здавалось, вона не розуміла, чого від неї хочуть, вона наче прокидалась від екстатичного сну; повіки її тремтіли.

– Ну що там, пані, що там? – сказав абат, прочинивши двері сповідальні.

Пані де Кондамен підвелась, усміхнувшись на заклик священика. Впізнавши її, Марта кинулась у сповідальню, але раптом знову впала навколішки, не ступивши й трьох кроків.

Пані Палок було дуже весело; вона сподівалась, що обидві жінки от-от вчепляться одна одній у волосся. Марта, напевне, все чула, бо пані де Кондамен мала дзвінкий голос; вона розповідала про свої грішки, наповнюючи сповідальню чарівним щебетанням. Один раз вона навіть засміялася тихим, приглушеним сміхом; почувши його, Марта підвела своє змучене обличчя. А втім, пані де Кондамен скінчила швидко. Вона вже пішла була, потім повернулась і знов почала говорити, але навколішки вже не ставала. «Ця чортиця глузує з пані Муре і абата, – подумала дружина мирового судді. – Вона надто розумна, щоб псувати собі життя».

Нарешті пані де Кондамен пішла. Марта провела її очима, ніби чекаючи, поки вона зникне. Тоді вона сперлася на сповідальню і впала навколішки, гучно стукнувшись колінами об підлогу. Пані Палок підійшла ближче, витягла шию, але побачила тільки темну сукню Марти, яка, впавши ниць, виливала свою душу. Майже півгодини було зовсім тихо. Одну мить їй здалося, що вона чує приглушене ридання в напруженій тиші, яку порушувало іноді потріскування дерев’яної перегородки. Їй набридло, кінець кінцем, оце підглядання, але вона лишалась тільки для того, щоб побачити обличчя Марти, коли та виходитиме із сповідальні.

Абат Фожа вийшов перший, роздратовано зачинивши двері. Пані Муре ще довго лишалася нерухомою на колінах у тісній комірчині сповідальні. Коли Марта пішла, опустивши вуалетку, здавалось, вона була зовсім розбита, забула навіть перехреститись.

– Видно, посварились! Абат був неласкавим, – пробурмотіла пані Палок, ідучи слідом за Мартою аж до Єпархіальної площі.

Тут вона зупинилась, повагалась якусь мить, потім, пересвідчившись, що за нею ніхто не стежить, тихенько прослизнула у будинок на розі площі, де мешкав абат Феніль.

Тепер Марта буквально жила в церкві св. Сатюрнена. З великою ретельністю виконувала вона всі церковні обряди. Абат Фожа навіть частенько докоряв їй за ту пристрасть, з якою вона виконувала свої релігійні обов’язки. Він дозволив їй причащатися тільки раз на місяць, сам розподіляв години її молитв, вимагав, щоб вона не замикалася в побожності. Довго вона благала у нього дозволу бувати щодня на ранній обідні. Одного разу, коли вона розповіла йому, що цілу годину пролежала на холодній підлозі своєї кімнати, караючи себе за якийсь гріх, він вибухнув гнівом, кажучи, що тільки сповідник має право накладати єпітимії. Він поводився з нею дуже суворо, погрожуючи, що відішле її назад до абата Бурета, якщо вона не упокориться.

– Я зробив помилку, погодившись стати вашим духівником, – повторював він раз у раз, – мені потрібні тільки покірні душі.

Вона почувала себе щасливою від цих суворих слів. Залізна рука, що її згинала, затримувала її на краю цього безмежного обожнювання, в якому вона хотіла б знищити себе, підстьобувала її жагучим бажанням, що безнастанно відроджувалось. Вона лишалася новонаверненою і тільки поволі підходила до кохання, раптом зупиняючись, вгадуючи більші глибини, втішаючись чарами цього повільного руху до не знаних їй радощів. Отой великий спокій, що обійняв її спочатку в церкві, оте забуття себе самої і всього поза собою тепер змінилися справжньою насолодою, щастям, яке вона закликала і до якого неначе торкалася рукою. Це було щастя, прагнення якого вона невиразно відчувала в собі від самої юності і яке тепер знайшла у сорок років; цього щастя їй було досить, вона вся віддавалась йому; воно винагороджувало її за роки, що пройшли марно; воно спонукало її жити егоїстично, поринувши цілком у свої нові почування, що пестили і голубили її.

– Будьте добрим, – шепотіла вона абатові Фожа, – будьте добрим, я так потребую доброти.

І коли він був добрим, вона ладна була дякувати йому навколішках. Тоді він ставав лагідним, розмовляв з нею, як батько, пояснюючи їй, що в неї надто палка уява.

Господь, казав він, не любить, щоб йому поклонялися з таким запалом. Вона всміхалась, червоніла, робилася знову гарною і молодою, обіцяла бути розсудливою. Потім, у якомусь темному кутку, вона віддавалася таким пориванням віри, які кидали її на кам’яні плити підлоги, вона вже не стояла навколішках, а майже плазувала на підлозі, белькочучи палкі слова молитви, а коли вони завмирали, вона молилася всією своєю істотою, без слів кличучи той божественний поцілунок, що, як подих вітерця, пролітав над її волоссям, ніколи його не торкаючись.

Вдома Марта стала сварливою. Досі вона животіла, байдужа до всього, втомлена, щаслива, коли чоловік давав їй спокій; але відколи Муре, схудлий, жовтий, став проводити цілі дні вдома, покинувши свою звичку дражнити її, він почав її дратувати.

– Завжди він плутається у нас під ногами, – казала вона куховарці.

– Це він од злості, – відповідала та. – Знаєте, він недобра людина. Я давно це помітила. І мовчить він тепер недаром. Адже він так любить базікати! То все тільки хитрощі, щоб нас розжалобити. Він лютує в душі, але стримується, щоб йому співчували і робили все так, як він хоче. Знаєте, пані, ви добре робите, що не зважаєте на ці витівки.

Муре допікав обом жінкам грошима. Він не хотів сваритися, боячись іще більше отруїти своє життя. Та хоч він не лаявся, не тупотів ногами, не чіплявся до дрібниць, зате він тішив своє наболіле серце, відмовляючи Марті і Розі у зайвій п’ятифранковій монеті. Щомісяця він видавав Розі сто франків на харчі; вино, олія, сушені овочі та фрукти були свої. Куховарка повинна була якось дотягувати до кінця місяця, щоб не довелося докладати своїх грошей. А Марта не мала нічого; він залишав її без жодного су. Вона мусила домовлятися з Розою, щоб заощадити собі із ста місячних франків бодай десять. Часто вона не мала навіть черевиків і змушена була йти до матері, щоб позичити в неї грошей на сукню або на капелюшок.

– Але ж Муре зовсім з’їхав з глузду! – кричала пані Ругон. – Не можеш же ти ходити гола. Я поговорю з ним.

– Я благаю вас, мамо, не робіть цього, – відповідала Марта. – Він вас ненавидить. Він поводитиметься зі мною ще гірше, коли довідається, що я вам розповідаю про такі речі.

І, заплакавши, вона додала:

– Я довго його захищала, а тепер мені вже несила мовчати… Ви пригадуєте, як він не хотів, щоб я хоч один крок ступила на вулицю. Він замикав мене, він поводився зі мною, як з річчю. А тепер він став таким жорстоким тому, що я вирвалась з-під його влади і ніколи більше не погоджусь бути для нього служницею. Це людина без віри, без серця, егоїст.

– Він не б’є тебе принаймні?

– Ні, але й це прийде. Зараз він тільки в усьому мені відмовляє. Ось уже п’ять років, як я не купила собі жодної нової сорочки. Вчора я показала йому старі, вони вже зовсім зношені, на них стільки латок, що мені соромно їх носити. Він подивився, помацав їх і сказав, що вони чудово доживуть до того року. У мене й одного сантима немає, я мушу мало не з сльозами випрохувати у нього двадцять су. Цими днями я позичила у Рози два су, щоб купити ниток. Мені доводиться штопати рукавички, які розлазяться по всіх швах.

І вона розповіла ще десятки інших подробиць: як вона сама зашиває дратвою дірки на черевиках, миє в чаї стрічки, щоб освіжити капелюшок, замащує чорнилом побілілі шви на єдиній своїй шовковій сукні, щоб не видно було, як вона зносилася. Пані Ругон співчувала, радила їй збунтуватися. Муре – справжня потвора. Як казала Роза, скнарість його дійшла до того, що він став рахувати груші да горищі, грудки цукру в буфеті, перевіряв запаси в коморі і сам доїдав скоринки вчорашнього хліба.

Найбільше Марта страждала від того, що нічого не могла жертвувати на церкву св. Сатюрнена; вона загортала у папірці монети по десять су і ховала їх для недільної обідні. Коли дами-патронеси Притулку пречистої діви приносили в дар собору якусь кадильницю, або срібний хрест, чи корогву, їй було соромно, і вона удавала, що нічого не знає про їхній намір. Всі дами уже жаліли її. Вона обікрала б свого чоловіка, якби знайшла ключ від його письмового стола – так їй хотілося прикрасити церкву, яку вона палко любила. Її мучили ревнощі зрадженої жінки, коли абат Фожа користувався чашею, подарованою пані де Кондамен, а в ті дні, коли він правив обідню перед вівтарем, вкритим вишитим нею покровом, її охоплювало почуття глибокої радості, вона вся тремтіла в палкій молитві, наче під руками священика була якась частка її самої. Їй хотілося, щоб якась каплиця належала тільки їй; вона мріяла витратити на неї багато грошей, замкнутися в ній і приймати бога у себе, тільки для себе самої.

Вона ділилася з Розою оцими своїми мріями й жалями, і та примудрялася добувати для неї гроші.

Цього року вона приховала найкращі фрукти і продала їх; згодом вона звільнила горище від цілої купи старих меблів, продавши їх. Нарешті їй пощастило зібрати триста франків, які вона й передала урочисто Марті. Та поцілувала стару куховарку.

– Ах, яка ти добра! – сказала вона, звертаючись до неї на «ти». – Але чи ти певна принаймні, що він нічого не помітив?.. Я нагледіла цими днями на вулиці Ювелірів дві маленькі чаші з карбованого срібла, просто чарівні, вони коштують двісті франків… Ти мені зробиш послугу, правда? Я не хочу їх купувати сама, бо хтось може побачити, як я входжу в крамницю. Скажи своїй сестрі, хай вона їх візьме, принесе вночі і передасть тобі через кухонне вікно.

Купівля цих двох чаш перетворилася для Марти на справжню таємну пригоду, і вона мала від цього велику втіху. Три дні вона ховала їх у шафі з білизною і, коли передавала їх абатові Фожа в ризниці, вся тремтіла і ледве могла вимовити слово. Він лагідно посварив її. Він не любив подарунків, про гроші говорив із зневагою сильної натури, якій потрібні тільки влада і панування. Протягом тих перших нужденних років, коли вони з матір’ю жили на хлібі й воді, йому й на думку не спадало позичити у Муре хоча б десять франків.

Марта знайшла надійну схованку для тих ста франків, що лишилися в неї. Тепер і вона зробилася скупою; вона міркувала, на що витратить ці гроші, і щоранку купувала в думках якусь нову річ. Поки вона отак вагалася, Роза повідомила її, що пані Труш хоче поговорити з нею наодинці. Олімпія, яка годинами стовбичила на кухні, стала близькою приятелькою Рози і частенько позичала в неї по два франки, щоб не підніматися до себе на третій поверх, коли вона нібито забувала свій гаманець.

– Підніміться до неї, – додала куховарка, – вам там зручніше буде поговорити… Вони хороші люди і дуже люблять пана кюре. Багато вони зазнали лиха, знаєте. Чого тільки не розказала мені пані Олімпія, – просто серце крається від жалю!

Марта застала Олімпію в сльозах. Вони надто добрі люди, усі завжди зловживали їхньою добротою; і вона почала розповідати, які у них в Безансоні були справи і як через шахрайство свого кампаньйона вони залізли в борги. Найгірше було те, що кредитори не хотіли більше чекати. Вона щойно одержала дуже гострого листа, в якому їй погрожували написати в Плассан меру і епіскопові.

– Я ладна все витерпіти, – додала вона, ридаючи, – але я голову свою віддала б, тільки щоб мій брат не був скомпрометований. Він і так уже дуже багато зробив для нас; я не хочу нічого йому говорити, він небагатий і тільки мучитиметься даремно… Боже мій, що робити, щоб ця людина не написала сюди? Нам лишається тільки вмерти з сорому, якщо такий лист надійде в мерію або до єпархіального управління. Я знаю свого брата, він цього не переживе.

У Марти теж набігли на очі сльози. Вона пополотніла і стискала руки Олімпії. Потім, хоч та у неї нічого не просила, запропонувала їй свої сто франків.

– Це, безперечно, мало, але, може, це відверне небезпеку? – спитала вона в смертельній тривозі.

– Сто франків, сто франків, – повторювала Олімпія. – Ні, ні, він не задовольниться ста франками.

Марта була в розпачі. Вона присягалася, що не має більше. Вона так забулася, що розповіла про маленькі чаші. Якби вона була не купила їх, вона могла б дати триста франків. Очі пані Труш загорілись.

– Саме триста франків він і вимагає, – сказала вона. – Знаєте, ви значно більшу послугу зробили б братові, коли б не дарували йому цих чаш, які до того ж залишаться в церкві. Ах, скільки чудових речей подарували йому дами в Безансоні! І він не став від того багатшим. Не даруйте йому більше нічого, це просто крадіжка. Радьтеся зі мною. На світі є стільки нікому не помітних злиднів! Ні, ста франків аж ніяк не вистачить!

Поплакавши і поремствувавши отак з півгодини і упевнившись, що Марта справді має тільки сто франків, вона таки взяла їх.

– Я відішлю їх, щоб цей чоловік почекав, – промовила вона, – але він не на довгий час дасть нам спокій… І, головне, я благаю вас, не кажіть про це братові, ви уб’єте його… Краще щоб і чоловік мій не знав про ці наші маленькі справи; він такий гордий, що накоїть усяких дурниць, аби тільки розквитатися з вами. Ми, жінки, завжди можемо порозумітись.

Марта була дуже щаслива, що позичила ці гроші. Відтоді у неї з’явилася нова турбота: відвертати від абата Фожа, так щоб він і не запідозрив нічого, небезпеку, яка йому загрожувала. Вона часто ходила нагору до Трушів, проводила там цілі години, шукаючи разом з Олімпією засобів для сплати боргів. Та розповіла їй, що чимало прострочених векселів підписані абатом і що скандал буде страшенний, якщо вони будуть надіслані судовому виконавцеві у Плассан. Цифра боргу була така велика, що довго вона відмовлялася її назвати і тим дужче плакала, чим більше Марта наполягала. Нарешті одного дня вона назвала її: двадцять тисяч франків. Марта аж похолола. Ніколи їй не зібрати двадцять тисяч франків. Втупивши очі у простір, вона думала про те, що лише після смерті Муре зможе розпоряджатися такою сумою.

– Я кажу так, приблизно, – поквапилася додати Олімпія, занепокоєна похмурим обличчям Марти. – Але ми були б дуже раді, якби могли виплатити борг протягом десяти років невеличкими внесками. Кредитори чекатимуть скільки завгодно, аби тільки вони знали, що одержуватимуть гроші регулярно. Дуже прикро, що ми не можемо знайти особи, яка мала б до нас довір’я і позичала б нам потрібні суми…

Це стало постійною темою їхніх розмов. Олімпія часто говорила про абата Фожа, якого, здавалось, дуже любила. Вона розповідала Марті різні інтимні подробиці про священика: він боявся лоскоту; не міг спати на лівому боці; на правому плечі в нього була родимка, що в травні робилася червоною, як справжня ягода. Марта всміхалася, їй ніколи не набридало слухати про ці дрібниці, вона розпитувала молоду жінку про її дитинство, про дитинство її брата. А коли знову поставало питання про гроші, вона мало не божеволіла від свого безсилля чим-небудь допомогти; вона дійшла до того, що гірко скаржилася на Муре, і Олімпія посмілішала й почала при ній звати його «старим скнарою». Часом вони сиділи ще нагорі за своїми розмовами, коли Труш приходив із своєї канцелярії; вони одразу замовкали, міняли тему. Труш поводився цілком пристойно. Дами-патронеси Притулку пречистої діви були дуже ним задоволені. Його ніколи не бачили у міських кав’ярнях.

Тим часом Марта, щоб допомогти Олімпії, яка не раз казала, що викинеться з вікна, доручила Розі віднести до тандитника деякі непотрібні речі, що стояли по кутках.

Спочатку вони ще боялися і виносили за відсутності Муре тільки поламані столи та стільці, а далі взялися до коштовніших речей – почали продавати фарфор, дорогоцінності, все, що могло зникнути так, щоб не дуже було помітно. Зони стали на хибний шлях і кінець кінцем повиносили б і необхідні меблі, залишивши самі голі стіни, якби Муре одного дня не обізвав Розу злодійкою і не пригрозив їй поліцейським комісаром.

– Я – злодійка? Пане! – закричала вона. – Думайте про те, що ви говорите… Це все через те, що ви бачили, як я продавала панину каблучку. То була моя каблучка, пані мені її подарувала, пані не така скупердяга, як ви. І як не соромно вам, що ви тримаєте вашу бідолашну дружину без жодного су! У неї немає в чому вийти. Цими днями я своїми грішми заплатила молочниці… Ну, добре! Дехай, я продала каблучку! Ну то що з того? Хіба це не її каблучка? Вона має право продати її, коли ви їй в усьому відмовляєте. Бувши нею, я продала б і будинок, чуєте? Весь будинок! Мені боляче бачити, що вона ходить гола, як жебрачка.

Тоді Муре завів найпильніший нагляд: він позамикав усі шафи і забрав ключі. Коли Роза йшла з дому, він недовірливо дивився на її руки; він мацав її кишені, коли йому здавалося, що з-під спідниці щось підозріло випинається. Він викупив назад речі у тандитника, поставив їх на місце, обтирав з них порох, підкреслено обережно з ними поводився на очах у Марти, щоб нагадати їй про те, що він називав «Розиними крадіжками». Ніколи він не зачіпав її прямо. Особливо допікав він їй однією карафкою з гранчастого кришталю, яку куховарка продала за двадцять су. Роза повинна була, хоч перед тим запевняла, що розбила її, щоразу подавати на стіл цю карафку. Одного ранку, доведена до нестями, вона кинула її на підлогу перед ним.

– Тепер, пане, вона таки справді розбилась, правда? – мовила вона, сміючись йому просто в вічі.

І коли він сказав, що вижене її геть, додала:

– Ану спробуйте!.. Двадцять п’ять років я служу у вас, пане. Пані піде разом зі мною.

Доведена до краю порадами Рози і Олімпії, Марта нарешті збунтувалася. Їй конче треба було п’ятсот франків. Вже цілий тиждень Олімпія ридала, запевняючи, що, коли вона не матиме на кінець місяця п’ятисот франків, про один з підписаних абатом Фожа векселів буде надруковано в плассанській газеті. Оці слова про можливість надрукування в газеті, страшна загроза, що її Марта не зовсім виразно розуміла, перелякала Марту і спонукала її зважитись на все. Увечері, лягаючи спати, вона попросила у Муре п’ятсот франків. Він дивився на неї вкрай приголомшений, а вона почала тоді говорити про п’ятнадцять років свого цілковитого самозречення, про п’ятнадцять років, що їх вона провела в Марселі за конторкою, з пером за вухом, як звичайний службовець.

– Ми заробляли гроші разом, – сказала вона, – вони належать нам обом. Я хочу одержати п’ятсот франків.

Порушивши свою похмуру мовчанку, Муре накинувся на Марту з гіркими докорами. Від гніву до нього враз повернулась його балакучість.

– П’ятсот франків! – кричав він. – Чи це не для твого кюре? Я строю з себе дурня, я мовчу, бо занадто багато довелося б говорити. Але не думайте, що ви знущатиметеся з мене до кінця!.. П’ятсот франків! А чому не весь будинок! Щоправда, він уже його захопив, наш будинок! І тепер він хоче грошей, правда? Він тобі звелів просити у мене гроші?.. Подумати тільки, що я живу у себе вдома, як у лісі! Скінчиться тим, що в мене викрадатимуть носові хусточки з кишені. Я ручуся, що, коли б я понишпорив в його кімнаті, то знайшов би всі мої речі в його комоді. У мене не вистачає трьох пар кальсон, семи пар шкарпеток, чотирьох чи п’яти сорочок, я перерахував учора. Вже нічого мого немає, все зникає, все йде за вітром. Я тобі не дам жодного су, жодного су, чуєш, ти?

– Я хочу п’ятсот франків; половина грошей належить мені, – спокійно повторила вона.

Цілу годину Муре бушував, сам себе під’юджуючи, викрикуючи одні й ті ж самі докори: він не впізнає своєї дружини – до приїзду абата вона його любила, вона слухала його, брала близько до серця всі хатні справи. Ті люди, що підбурювали її проти нього, певне, дуже лихі люди. Враз йому перехопило голос; він упав у крісло, знеможений, безсилий, як дитина.

– Даси мені ключ від письмового стола чи ні? – спитала Марта.

Він підвівся, зібрав останню силу й несамовито крикнув:

– Ти хочеш усе забрати, пустити дітей з торбами, не залишити нам і шматка хліба?.. Добре, бери все, клич Розу, хай підставляє фартух. Бери, ось ключ!

Він кинув ключ, Марта сховала його під подушку. Вона зблідла як стіна від цієї сварки, першої гострої сутички з чоловіком. Вона лягла в ліжко; він провів ніч у кріслі. Перед ранком вона почула, що він плаче. Вона віддала б йому ключ, якби він не побіг, як навіжений, у садок, хоч було ще зовсім темно.

Здавалося, знову настав спокій. Ключ від письмового стола висів на цвяшку коло дзеркала. Марті не доводилось мати справу з такими великими сумами, і вона почувала якийсь страх перед грішми. Спочатку вона була дуже стримана, її брав сором кожного разу, коли вона відмикала шухляду, де Муре завжди тримав готівкою з десяток тисяч франків для своїх закупок вина. Вона брала рівно стільки, скільки їй було треба. До того ж Олімпія давала їй добрі поради: раз уже ключ тепер у неї, вона повинна показати себе ощадливою. Побачивши, як Марта вся тремтить перед тим «скарбом», вона навіть на якийсь час перестала їй говорити про безансонські борги.

Муре знову поринув у своє похмуре мовчання. Це був для нього новий удар, значно тяжчий за перший, коли Серж вступив до семінарії. Його друзі з бульвару Совер, дрібні рантьє, які регулярно, між четвертою і шостою годинами, робили свою прогулянку, починали серйозно непокоїтись, коли бачили, як він іде якийсь розгублений, з безсило звислими донизу руками, і ледве відповідає на запитання, наче його мучить якась невиліковна хвороба.

– Кепська з ним справа, кепська, – говорили вони. – В сорок чотири роки це просто незрозуміло. Кінчиться тим, що він збожеволіє.

А він, здавалось, не чув злих натяків, які робили часом в його присутності. Якщо його питали прямо про абата Фожа, він, ледь червоніючи, відповідав, що кюре – хороший пожилець, завжди платить вчасно за помешкання. За його спиною дрібні рантьє посміхалися, сидячи рядком на лавках бульвару проти сонця.

– Кінець кінцем, він має те, що сам заробив, – казав колишній торговець мигдалем. – Пригадайте, як він розпинався за кюре скрізь і всюди, як вихваляв його. А тепер у нього вельми комічний вигляд, коли заходить розмова на цю тему.

І вся компанія передавала один одному на вухо з одного краю лави до другого різні скандальні плітки.

– В усякому разі, – говорив півголосом колишній власник чинбарні, – Муре боягуз; бувши ним, я б викинув того кюре за двері.

І всі погоджувалися, що справді Муре боягуз. А раніше, бувало, як він глузував з чоловіків, яких дружини водили за ніс!

Незважаючи на ту наполегливість, з якою деякі особи ширили ці наклепницькі чутки по місту, вони не виходили за певне коло нероб і балакунів. Коли абат відмовився жити в церковному будинку і лишився у Муре, то, звичайно, тільки тому, що, як він сам казав, полюбив чудовий садок, де він може так спокійно читати свій требник. Його глибока побожність, його суворе життя, його зневага до дрібних грішків, що їх собі дозволяли інші священики, ставили його поза всякими підозрами. Всі члени Молодіжного клубу обвинувачували абата Феніля в тому, що він хоче погубити абата Фожа. Взагалі все нове місто було за абата Фожа. Проти нього був тільки квартал св. Марка, аристократичні жителі якого поводилися дуже стримано, зустрічаючись з ним у покоях монсеньйора Руссело. Проте коли пані Ругон говорила йому, що він тепер може зважитися на все, він хитав головою і казав:

– Ще нічого немає певного, я ні на кого не можу покластися. Досить якоїсь соломинки, щоб уся споруда завалилась.

Останнім часом його дуже непокоїла Марта. Він був неспроможний пригасити цю гарячку побожності, яка пазила її. Вона вислизала від нього, не слухалась, йшла далі, ніж він того хотів. Ця, така корисна жінка, ця шанована патронеса могла його згубити. Всередині у неї палав вогонь, що сушив її тіло, колір її обличчя ставав сірим, очі тьмяніли. Наче в ній розвивалась якась хвороба, якесь спотворення всього її єства, що захоплювало потроху мозок і серце. Обличчя її сяяло в екстазі, вона простягала руки з нервовим тремтінням. Сухий кашель потрясав її З ніг до голови, а вона, здавалось, не почувала, як він роздирає їй груди. А абат ставав усе суворішим, відхиляв любов, яку вона віддавала йому, забороняв їй приходити до церкви св. Сатюрнена.

– В церкві дуже холодно, – казав він. – Ви сильно кашляєте. Я не хочу, щоб ви ще тяжче занедужали.

Вона запевняла, що це нічого, що у неї просто трохи дере в горлі. Потім вона корилася, приймала цю заборону йти до церкви, як заслужену кару, що закривала їй двері до неба. Вона ридала, вважала себе проклятою; дні тяглися порожні, але тільки-но наставала п’ятниця, вона мимо своєї волі, як жінка, що віддається забороненим пестощам, смиренно пробиралася до каплиці св. Михайла і притулялася гарячим чолом до дерев’яної перегородки сповідальні. Вона нічого не говорила і лишалася там, знеможена; абат Фожа гнівався, брутально називав її недостойною дочкою і відсилав додому. Тоді вона йшла щаслива, відчуваючи полегкість.

Священик боявся присмерку в каплиці св. Михайла. Він звернувся до лікаря Порк’є, який умовив Марту сповідатися в маленькій молитовні Притулку пречистої діви, у передмісті. Абат Фожа пообіцяв чекати її там по суботах двічі на місяць. Він сподівався, що ця молитовня, влаштована у великій потинькованій кімнаті з чотирма величезними вікнами, світла й весела, заспокоюватиме надміру збуджену уяву його парафіянки. Там він приборкає її, зробить з неї покірну рабиню і не боятиметься можливого скандалу. Крім того, щоб рішуче покласти край недобрим чуткам, він доручив своїй матері проводжати Марту. Поки він сповідав її, пані Фожа сиділа коло дверей. Стара не любила гаяти часу, вона приносила роботу й плела панчохи.

– Люба моя, – казала вона часто, коли вони разом поверталися на вулицю Баланд. – Я знову чула сьогодні, як Овідій сварив вас. Невже ви не можете зробити так, як він хоче? Значить, ви не любите його? Ах, як би хотіла я бути на вашому місці, я б йому цілувала ноги… Я зненавиджу вас, кінець кінцем, раз ви тільки те й робите, що завдаєте йому прикростей.

Марта опускала голову. Їй було дуже соромно перед пані Фожа. Вона не любила її, ревнувала її, бо стара весь час стояла між нею і абатом. До того ж її бентежили підозріливі погляди, які абатова мати кидала на неї; в цих чорних очах вона читала якісь дивні й тривожні поради.

Поганого стану здоров’я Марти було досить для того, щоб пояснити її побачення з абатом Фожа в молитовні Притулку пречистої діви. Лікар Порк’є запевняв, що вона просто виконує один з його приписів. Над цими словами чимало сміялися постійні відвідувачі бульвару Совер.

– Хоч би що там казали, – промовила пані Палок до свого чоловіка, побачивши, як Марта в супроводі пані Фожа спускалася вулицею Баланд, – а я б дуже хотіла сховатися десь у куточку й подивитися, що цей кюре робить з своєю поклонницею… Просто сміх бере, коли вона каже, що в неї страшенний нежить! Ніби нежить може завадити піти до церкви! У мене теж був нежить, але я не ходила ховатися по каплицях з абатами.

– Ти даремно цікавишся справами абата Фожа, – відповів суддя. – Мене попередили. Це людина, з якою треба рахуватися; ти надто злопам’ятна і можеш зіпсувати мені кар’єру.

– Авжеж! – ущипливо сказала вона. – Вони зневажали мене, тепер хай начуваються, я їм ще покажу… Твій абат Фожа великий дурень. Невже ти думаєш, що абат Феніль не буде мені дуже вдячний, якщо я застукаю абата з його красунею на ніжній розмові? За такий скандал він дорого заплатить… Не заважай мені, ти нічого в цьому не тямиш.

Через два тижні, в суботу, пані Палок підстерегла Марту, коли та виходила з дому. Дружина мирового судді стояла коло вікна, ховаючи за завісою своє бридке обличчя і дивлячись на вулицю крізь дірочку в тюлевій фіранці. Коли обидві жінки зникли за рогом вулиці Таравель, зона посміхнулася на весь рот. Не поспішаючи, вона наділа рукавички і поволі перейшла площу Супрефектури, ідучи в обхід, притишуючи ходу на гострих каменях бруку. Проходячи повз будинок пані де Кондамен, вона хотіла була зайти за нею, але вирішила, що та, мабуть, посоромиться піти. В усякому разі, краще обійтися без свідків і швиденько здійснити свій задум. «Гадаю, що я дала їм досить часу дійти до тяжких гріхів, і тепер можу вже з’явитись», – подумала вона, погулявши з чверть години.

Пані Палок наддала ходи. Вона часто заходила у Притулок пречистої діви порозумітися з Трушем з приводу різних рахунків. Цього дня, замість того щоб увійти до нього в контору, вона перейшла коридор, спустилася вниз і пішла просто у молитовню. Перед дверима на стільці пані Фожа спокійно плела панчоху. Дружина судді передбачала цю перешкоду і швидко підійшла до дверей як людина, заклопотана нагальною справою. Але не встигла вона ще простягти руку, щоб узятися за клямку, як стара пані, підвівшись, відштовхнула її з надзвичайною силою.