Текст книги "Завоювання Плассана"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 25 страниц)

X

Минуло літо. Абат Фожа, здавалось, нітрохи не поспішав використати свою чимдалі більшу популярність. Як і раніше, він замикався в будинку Муре, втішаючись відлюдністю садка, куди нарешті почав виходити і вдень. Повільно, опустивши голову, він походжав по алеї вздовж огорожі, читаючи свій требник. Іноді він згортав книжку і ще більше уповільнював ходу, ніби поринувши в якісь глибокі роздуми. Муре стежив за ним; врешті його охопило глухе роздратування: цілими годинами ця чорна постать стовбичить перед очима, ходячи сюди й туди за його фруктовими деревами.

– Наче ти не у себе вдома, – бурчав він. – Не можу тепер підвести очей, щоб не побачити цієї сутани… Він скидається на ворона, цей молодець, і очі у нього круглі, наче когось підстерігають або щось підглядають. Не дуже я вірю в його безкорисливість.

Тільки на початку вересня приміщення для Притулку пречистої діви було готове. Роботи в провінції тягнуться без кінця. Треба сказати, що дами-патронеси двічі примушували пана Льєто переробляти плани по-їхньому. Коли будинок був переданий комітетові, дами-патронеси нагородили архітектора за його старання найлюб’язнішими похвалами. Все їм було до вподоби: просторі зали, широкі коридори, двір, обсаджений деревами і прикрашений двома невеличкими фонтанами. Пані де Кондамен була в захваті від фасаду, оздобленого за її планом. Над дверима на чорній мармуровій табличці золотими літерами були написані слова: «Притулок пречистої діви».

З нагоди відкриття притулку було влаштоване дуже зворушливе свято. Прибув сам епіскоп зі своїм причетом, щоб особисто ввести в заклад сестер громади св. Йосифа, які мали обслуговувати притулок. Зібрано було на вулицях старого кварталу до п’ятдесяти дівчат віком від восьми до п’ятнадцяти років. Щоб їх прийняли до притулку, батькам досить було заявити, що робота змушує їх на цілі дні відлучатися з дому. Пан Делангр виголосив промову, яка викликала гучні оплески; він довго і пишномовно пояснював, що це буде притулок зовсім нового типу. Він назвав його школою високої моральності і праці, «де молоді створіння уникнуть гріховної спокуси». Всі помітили в кінці промови тонкий натяк на те, що справжнім творцем цієї ідеї був абат Фожа. Він був там серед інших священиків. Його поважне обличчя лишилося, як завжди, спокійне, коли всі очі звернулися до нього. Марта, яка сиділа на естраді серед дам-патронес, почервоніла.

Коли церемонія закінчилася, епіскоп побажав оглянути весь будинок. Незважаючи на явне незадоволення абата Феніля, епіскоп звелів покликати абата Фожа, який ні на мить не зводив з нього своїх чорних очей, і попросив супроводити його, додавши голосно і з усмішкою, що кращого, більш обізнаного із справою провідника він не міг би знайти. Ці слова облетіли всіх присутніх, які вже розходились, а ввечері весь Плассан обговорював вчинок епіскопа.

Комітет дам-патронес залишив одну кімнату для себе. Вони запропонували епіскопові закусити, він з’їв шматочок бісквіта і випив чарочку малаги; для кожної дами у нього знайшлося ласкаве слово. Це сприяло щасливому завершенню побожного свята, бо і перед церемонією, і під час її між дамами, самолюбство яких було уражене, виникли якісь непорозуміння. Тонкі компліменти монсеньйора Руссело відновили їхній добрий настрій. Коли вони залишились самі, всі погодились на тому, що все обійшлося дуже добре, вони не переставали вихваляти добрість і люб’язність прелата. Одна тільки пані Палок сиділа бліда від злості: розсипаючи свої компліменти, епіскоп зовсім забув про неї.

– Ти мав рацію, – розлючено сказала вона чоловікові, коли вони повернулися додому, – в їхніх безглуздих витівках я була жалюгідним цуциком. Чудова думка зібрати докупи цих зіпсутих дівчат! Я віддавала їм весь свій час, а цей бовдур епіскоп, який тремтить перед кожним священиком, не знайшов для мене жодного слова подяки!.. Хіба пані де Кондамен зробила хоч що-небудь! Вона тільки хотіла показати свої туалети, ця колишня… Ми ж добре знаємо, хто вона така, правда? Скінчиться тим, що нам доведеться розказати такі історії, від яких нікому не буде весело. Але нам самим нічого ховати… А пані Делангр і пані Растуаль! Дуже легко можна примусити їх почервоніти від сорому. Чи вони хоч крок ступили із своїх салонів? Чи взяли на себе хоч половину роботи, яку навалили на мене? А ця пані Муре, що начебто всім керувала, а насправді весь час чіплялася за сутану свого абата Фожа! Ще одна лицемірка, вона себе ще покаже… І що ж! Для кожної з них знайшлося ласкаве слово, тільки для мене нічого. Я для них якийсь нікчемний цуцик! Досить з мене! Чуєш, Палоку! Цуцик почне кусатись.

З цього дня пані Палок стала значно менш ретельною. Вона бралася за писання паперів абияк, відмовлялася від доручень, які їй не подобались, отож дами-патронеси зрештою вирішили найняти когось для ведення цих справ. Марта розповіла про це абатові Фожа і спитала йото, чи не може він порекомендувати якусь підходящу людину.

– Не шукайте нікого, – відповів він їй, – можливо, я знайду таку людину. Почекайте два-три дні.

З якогось часу він почав одержувати листи з безансонським штемпелем. Всі вони були написані тим самим, негарним і розгонистим почерком. Роза носила їх нагору і казала, що він дуже гнівався, побачивши такий конверт.

– Абат аж міниться на обличчі. Безперечно, він дуже не любить людину, яка йому так часто пише.

Це листування викликало на якийсь час колишню цікавість у Муре. Одного разу він сам поніс такого листа нагору, пояснивши з люб’язною усмішкою, що Рози немає вдома. Абат, очевидно, був до цього готовий: він прикинувся дуже задоволеним, так ніби нетерпляче чекав цього листа. Але Муре не дав себе обдурити цією комедією, він залишився на площадці і приклав вухо до замкової щілини.

– Знову від твоєї сестри? – почувся грубий голос пані Фожа. – Чого вона прив’язла до тебе?

Запала мовчанка. Потім зашелестів рвучко зібганий папір, і сердитий голос абата забурчав:

– Хай їй біс! Та сама пісня. Вона хоче приїхати до нас і привезти свого чоловіка, щоб ми йому знайшли роботу. Вона думає, що ми тут купаємося в золоті… Я боюсь, щоб вони не зробили дурниці і одного чудового ранку не наскочили сюди.

– Ні, ні, вони нам не потрібні, чуєш, Овідію! – знову заговорила мати. – Вони ніколи тебе не любили, завжди заздрили тобі… Труш – негідник, а Олімпія – бездушна тварюка. От побачиш, що вони намагатимуться все загарбати собі. Вони тебе осоромлять і заважатимуть тобі в усіх твоїх справах.

Муре, дуже схвильований тим, що чинить не гаразд, чув погано. Йому здалося, що хтось торкнувся дверей, і він утік. Певна річ, він не хотів хвалитися своїми успіхами. За кілька днів по тому на терасі в йото присутності абат Фожа дав Марті остаточну відповідь.

– Я можу запропонувати вам рахівника, – сказав він своїм спокійним тоном, – це мій родич, сестрин чоловік, який цими днями приїде з Безаисона.

Муре насторожився. Марта дуже зраділа.

– Ах, тим краще! – вигукнула вона. – Мені так важко було когось знайти… Ви розумієте, до тих дівчаток можна взяти тільки людину високоморальну… Але коли йдеться про вашого родича…

– Так, – сказав священик. – У сестри був невеликий білизняний магазин у Безансоні, вона мусила ліквідувати його через стан свого здоров’я; тепер вона хоче знову жити з нами, тим більше, що лікарі рекомендують їй оселитися на півдні… Мати моя дуже радіє з цього.

– Безперечно! – підхопила Марта. – Ви, мабуть, ніколи не розлучалися, і вам буде приємно знову опинитися в колі своєї родини… І знаєте, що треба зробити? Нагорі є дві кімнати, якими ви не користуєтесь. Чому б вашій сестрі з чоловіком не оселитися там?.. У них немає дітей?

– Ні, їх тільки двоє… Я справді сам був подумав віддати їм ці дві кімнати і тільки боявся, що так багато пожильців будуть вам заважати.

– Анітрохи, запевняю вас, ви такі спокійні люди…

Вона спинилась. Муре щосили смикав її за сукню. Він не хотів пускати абатових родичів у свій будинок. Він пам’ятав, що говорила пані Фожа про свою дочку і зятя.

– Кімнати дуже маленькі, – втрутився він у розмову, – і це буде дуже незручно для пана абата… Краще було б для всіх, якби сестра пана абата найняла помешкання десь поблизу; навпроти нас, у будинку, де живе подружжя Палок, якраз є вільна квартира.

Розмова урвалася. Абат не відповів нічого і втупив свій погляд кудись у далечінь. Марта подумала, що він образився, і сама була дуже засмучена брутальністю свого чоловіка. Через хвилину, неспроможна терпіти цю важку мовчанку, вона, не знаючи, як краще знову почати розмову, сказала просто:

– Отже, вирішено. Роза допоможе вашій матері прибрати в тих двох кімнатах… Мій чоловік думав тільки про те, щоб вам було зручно; та коли ви цього самі бажаєте, не будемо ж ми перешкоджати вам розпоряджатися вашим помешканням, як ви самі схочете.

Коли Муре залишився на самоті з дружиною, він вибухнув гнівом:

– Далебі, я не розумію тебе. Коли я здав абатові кімнати, ти сердилась, не хотіла нікого пускати до нас, а тепер, якщо абат поселить тут всю свою рідню, всю цю шушваль, аж до троюрідних братів, ти йому тільки спасибі скажеш. Я ж тебе, здається, смикав за сукню. Хіба ти цього не відчула? Це ж було ясно, я не хотів пускати цих людей… Воші нечесні люди.

– Звідки ти можеш це знати? – вигукнула Марта, обурена його несправедливістю. – Хто тобі це сказав?

– Ет! Сам абат Фожа… Так, так, я чув одного разу, як він розмовляв з своєю матір’ю.

Марта пильно подивилася на нього.

Почервонівши трохи, він пробурмотів:

– Зрештою, я знаю, цього досить… Сестра – бездушна тварюка, а її чоловік – негідник. Не вдавай з себе ображеної королеви: це їхні власні слова. Зрозумій, що я не хочу, щоб ця зграя жила в моєму домі. Стара спершу не хотіла й чути про свою дочку. Тепер абат говорить інше. Не знаю, що могло змінити його думку. Мабуть, знов якісь хитрощі. Вони йому на щось потрібні.

Марта знизала плечима і дала йому волю кричати. Він наказав Розі, щоб вона не прибирала кімнат; але Роза корилася тепер тільки господині. Протягом п’яти днів гнів його виливався в гірких словах, в гнівних докорах. При абаті він тільки дувся, не наважуючись відкрито нападати на нього. Кінець кінцем, як завжди, він знайшов, чим себе заспокоїти. Його глузування тепер було спрямоване на майбутніх пожильців. Він затяг ще тугіше свій гаманець, став іще відлюдкуватіший і цілком поринув у свої егоїстичні інтереси. Коли одного жовтневого вечора з’явилося подружжя Трунт, він тільки сказав:

– Чортзна-що! Які паскудні пики! У них підозрілий вигляд.

Видно було, що абат Фожа не дуже хотів, щоб його сестру і зятя побачили в день їхнього приїзду. Мати очікувала на них на порозі вхідних дверей. Побачивши, що вони проминули площу Супрефектури, вона одразу насторожилася, кидаючи неспокійні погляди позад себе у передпокій і в кухню. Але їй не пощастило. Тільки-но Труші ввійшли, як Марта, що збиралася йти з дому, разом з дітьми прийшла з саду.

– Ах! От і вся родина зібралася, – сказала вона з ласкавого усмішкою.

Пані Фожа, яка завжди так добре володіла собою, трохи збентежилася і пробелькотіла щось невиразне у відповідь. Кілька хвилин усі мовчки стояли в передпокої, оглядаючи одне одного. Муре швидко збіг на ганок. Роза стояла як укопана на порозі кухні.

– Ви тепер, мабуть, дуже щасливі? – знову почала Марта, звертаючись до пані Фожа.

Потім, відчувши замішання, від якого всі ніби заніміли, і бажаючи показати себе люб’язною до новоприбулих, вона звернулася до Труша:

– Ви, певно, приїхали поїздом, що прибуває о п’ятій годині, правда? А скільки ж їхати від Безансона?

– Сімнадцять годин залізницею, – відповів Труш, відкриваючи беззубий рот. – У третьому класі, скажу вам, важкувато. Всі кишки розтрясло.

Він зареготав, якось дивно заскреготавши щелепами. Пані Фожа кинула на нього лютий погляд. Тоді він почав машинально підкручувати гудзика, що ледве тримався на його засмальцьованому сюртуку, виставляючи наперед дві коробки від капелюхів, – одну зелену, другу жовту, – які він тримав у руках, мабуть, щоб приховати плями на штанях. У горлі в нього весь час клекотіло, червона шия була пов’язана зім’ятою, як ганчірка, чорною краваткою, з-під якої виглядав край брудної сорочки. На зморщеному обличчі, від якого ніби тхнуло розпустою, поблискували маленькі чорні очі, які з виразом жадоби й переляку безперестану перебігали з людей на речі; це були очі злодія, який вивчає будинок, куди повернеться вночі, щоб його обікрасти.

Муре здалося, що Труш дивиться на замки. «У цього молодця такі очі, наче він знімає відбитки з замків», – подумав Муре.

Олімпія зрозуміла, що її чоловік сказав дурницю. Це була висока, худа блондинка, змарніла, з плоским негарним обличчям. В руках вона тримала невеличку скриньку з нефарбованого дерева і великий клунок, зав’язаний у скатертину.

– Ми взяли з собою подушки, – сказала вона, показуючи очима на клунок. – 3 подушками непогано і в третьому класі. Не гірше, як у першому. Це дуже велика економія. Навіть коли маєш зайві гроші, нащо кидати їх на вітер? Правда, пані?

– Безперечно, – відповіла Марта, трохи здивована манерами цих людей.

Олімпія підійшла ближче і дуже охоче зайшла в розмову:

– Те саме і з одежею; коли я їду кудись, я одягаю найгірше з того, що маю. Я сказала Оноре: «Твій старий сюртук ще цілком годиться для поїздки». Він також надів свої робочі штани, які вже давно не носить. Ви бачите, й сукню я вибрала найгіршу, на ній, здається, вже й дірки є. Оця шаль іще материна, вдома я на ній прасувала білизну. А який на мені чепчик! Це старий чепчик, я надівала його тільки тоді, коли йшла до пральні… І все це ще цілком годиться для подорожі, правда, пані?

– Безперечно, безперечно, – повторювала Марта, силкуючись усміхнутись.

В цю мить згори почувся роздратований голос, який крикнув уривчасто:

– Ну що там, мамо?

Муре підвів голову і побачив абата Фожа; спершись на поруччя сходів на третьому поверсі, з перекошеним від люті обличчям, він нахилився вниз, рискуючи впасти, щоб краще побачити, що діється в передпокої. Він почув голосну розмову і якийсь час уже, мабуть, стояв там, насилу стримуючи свій гнів.

– Ну що там, мамо? – крикнув він знову.

– Ми йдемо, йдемо, – відповіла пані Фожа; вона, здавалось, затремтіла від грізного голосу сина.

І, повертаючись до Трушів, сказала:

– Ходімо, діти, треба йти нагору… Пані йде в своїх справах.

Але Труші, здавалось, не чули. Їм подобалось у передпокої; вони розглядали все навколо себе з таким радісним виглядом, наче їм подарували цей будинок.

– Тут дуже гарно, дуже гарно, – повторювала Олімпія, – правда, Оноре? З листів Овідія ми не думали, що тут так гарно. Я казала тобі: «Треба їхати туди, там нам буде ліпше, моє здоров’я покращає…» От бачиш, я таки мала рацію.

– Атож, атож, тут зовсім непогано, – процідив крізь зуби Труш. – І садок досить великий, здається.

Потім, звертаючись до Муре, додав:

– Чи ви дозволяєте, пане, вашим пожильцям виходити в садок?

Муре не встиг відповісти. Абат Фожа зійшов униз і закричав громовим голосом:

– Трушу! Олімпіє! Чого ж ви не йдете?

Вони обернулись. Коли вони побачили, що він стоїть на сходах, страшний у своєму гніві, вони ніби знітились і покірно пішли за ним. Він мовчки йшов попереду, ніби не помічаючи, що всі Муре стояли в передпокої і з подивом дивились на цю процесію. Щоб зменшити неприємне враження, пані Фожа, яка йшла позаду всіх, усміхнулася до Марти. Коли й Марта пішла, Муре залишився ще на якусь хвилину в передпокої. Нагорі, на третьому поверсі, грюкали двері і лунали голосні вигуки, потім настала мертва тйша.

– Чи не посадив він їх під замок? – промовив сміючись Муре. – Нічого сказати, гарна сімейка!

На другий день Труш, пристойно одягнений в усе чорне, чисто поголений, з пригладженим на скронях ріденьким волоссям, був представлений абатом Фожа Марті і дамам-патронесам. Йому було сорок п’ять років, він мав гарний почерк і казав, що довгий час служив рахівником в одному торговельному підприємстві. Дами-патронеси одразу ж прийняли його на службу. Він мав представляти комітет, вести всі фінансові оправи від десятої до четвертої години в конторі, що містилася на другому поверсі Притулку пречистої діви. Платню йому призначено півтори тисячі франків на рік.

– Бачиш, які вони спокійні люди, – сказала Марта своєму чоловікові за кілька днів по тому.

І справді, Труші так само, як і Фожа, поводилися дуже тихо. Щоправда, Роза запевняла, ніби двічі чи тричі вона чула, як сварилися мати з дочкою. Але зараз же лунав суворий голос абата, і знову наставав спокій. Труш щодня виходив з дому за чверть до десятої і повертався о чверть на п’яту; увечері він не виходив ніколи. Олімпія іноді ходила разом з пані Фожа купувати харчі: ніколи ніхто не бачив, щоб вона вийшла сама.

Вікно кімнати, де спали Труші, виходило в садок; воно було останнім з правого боку, навпроти дерев супрефектури. Широкі завіски з червоного перкалю з жовтою облямівкою яскравою плямою вирізнялися на фасаді поряд з білими завісками абата Фожа. Вікно Трушів завжди було зачинене. Якось увечері, коли абат Фожа з матір'ю сиділи на терасі разом з Мартою і Муре, почувся легенький приглушений кашель. Роздратований абат швидко підвів голову і побачив тіні Олімпії та її чоловіка. Вони стояли нерухомо, вихилившись з вікна і спершись на підвіконня. Абат припинив розмову з Мартою і завмер на якусь хвилину, піднявши голову вгору. Труші зникли. Почулося тихе клацання шпінгалета.

– Мамо, – сказав священик, – ти б пішла нагору, я боюсь, що ти застудишся.

Пані Фожа побажала на добраніч усій компанії.

Коли вона пішла, Марта знову завела розмову, спитавши своїм привітним голосом:

– Хіба ваша сестра почуває себе гірше? Вже цілий тиждень, як я її не бачила.

– Їй треба відпочити, – сухо відповів абат.

Марта співчутливо наполягала:

– Вона цілі дні сидить у хаті, свіже повітря було б їй дуже корисне. У жовтні вечори ще теплі… Чому б їй не зійти коли-небудь у садок? Вона тут ще й разу не була. Ви ж знаєте, що садок завжди у вашому розпорядженні.

Абат відмовлявся якимись невиразними словами; тоді Муре, щоб зовсім збентежити його, сказав ще люб’язніше за дружину:

– Це ж саме і я казав сьогодні вранці. Сестра пана абата могла б приходити сюди опівдні й шити на сонечку, замість того щоб сидіти замурованою отам, нагорі. Можна подумати, що вона не наважується навіть до вікна підійти. Може, це ми викликаємо у неї такий страх? Але ж ми не такі вже страшні… І пан Труш, він біжить по сходах угору, перестрибуючи через кілька східців. Перекажіть їм, хай зійдуть коли-небудь провести вечір з нами. Їм, мабуть, там самим в їхній кімнаті нудно до смерті.

Абат того вечора не був схильний терпіти глузування свого господаря. Він глянув йому просто в вічі і промовив рішуче:

– Дякую вам, але навряд чи вони згодяться. Вони втомлюються за день і рано лягають спати. І це найкраще, що вони можуть зробити.

– То їхня воля, любий пане, – відповів Муре, ображений суворим тоном абата.

Залишившись удвох з Мартою, він сказав:

– Он як! Даремно цей піп сподівається замилити мені очі! Ясна річ, він боїться, щоб оті жебраки, яким він дав у себе притулок, не встругнули йому якоїсь каверзи… Ти бачила, який суворий вигляд напустив він на себе, коли помітив їх коло вікна. Вони за. нами стежили. Це скінчиться погано.

Марта раювала. Вона більше не чула бурчання Муре. Почуття побожності давало їй невимовну насолоду; це почуття охоплювало її тихо, поволі, воно заколисувало її і присипляло. Абат Фожа, як і раніше, уникав з нею розмов на релігійні теми; він залишався її другом, який приваблював її до себе своєю поважністю і тим легеньким запахом ладану, що йшов від його сутани. Двічі чи тричі, залишившись з ним наодинці, вона знову вибухала нервовим риданням, не розуміючи чому, але відчуваючи якусь дивну втіху від цих сліз. Щоразу він мовчки брав її руки в свої, втихомирюючи її спокійним і владним поглядом.

Коли вона починала говорити йому про свої безпричинні жалі, про свої потаємні радощі, про свої бажання, щоб нею хтось керував, він спиняв її, усміхаючись, і казав, що це його не стосується, що про це треба розповісти абатові Бурету. Тоді вона почала таїти все в собі. А він підносився в її очах усе вище, ставав зовсім недосяжним для неї, як бог, до ніг якого вона кидала свою душу.

Тепер Марта приділяла багато часу на церковні відправи і виконання релігійних обрядів. Їй було добре в просторому нефі церкви св. Сатюрнена, там вона знаходила той суто фізичний спокій, якого так прагнула її душа. Опинившись там, вона забувала все; наче якесь величезне вікно відчинялося перед нею в інше життя, життя вільне, неосяжне, сповнене хвилювання, яке охоплювало її всю. Але вона ще боялася церкви, вона входила туди з тривожною несміливістю, їй було якось соромно, інстинктивно вона озиралася назад, чи немає там когось, хто бачить, що вона входить до церкви. Потім це минало, все тут її зворушувало, навіть тягучий голос абата Бурета, який після сповіді залишав її навколішках ще кілька хвилин, розповідаючи про обід у Растуалів або про останній вечір у Ругонів.

Часто Марта поверталася додому пригнічена. Релігія її виснажувала. Роза стала всемогутньою в домі. Вона грубіянила Муре, лаяла його за те, що він, мовляв, бруднить багато білизни, подавала йому їсти, коли сама хотіла. Вона навіть взялася за спасіння його душі.

– Пані правильно робить, що живе по-християнському, – казала вона. – А на вас впаде прокляття, пане, і це буде справедливо, бо ви недобра людина, ні, ні, недобра! Вам би треба у ту неділю піти разом з пані на обідню.

Муре знизував плечима: він уже на все махнув рукою. Іноді він заходився сам порядкувати в господі, замітав їдальню, коли йому здавалося, що там занадто брудно. Але найбільше турбували його діти. Під час канікул матері майже не було вдома, Дезіре і Октав, який знову не склав іспитів на бакалавра, перевертали все в домі догори ногами. Серж нездужав і цілі дні читав у своїй кімнаті, лежачи в ліжку. Він став улюбленцем абата Фожа, і той давав йому книжки. Муре провів два тяжких місяці, не знаючи, як упоратися з усім цим; найдужче він журився Октавом. Він не схотів чекати кінця канікул і вирішив, що хлопцеві не треба повертатися до колежу, а краще влаштувати його в якесь торговельне підприємство в Марселі.

– Якщо ти не хочеш більше дбати про них, – сказав він Марті, – треба їх кудись влаштувати… Я вже не маю сили, я ладен їх викинути за двері! Коли це тобі неприємно, нарікай сама на себе!.. Октав став зовсім нестерпний. Ніколи з нього не буде бакалавра. Краще одразу навчити його заробляти собі на прожиття, ніж дозволяти тинятися по вулицях з ватагою бешкетників. Кроку не можна ступити в місті, щоб не зустріти його.

Марта дуже схвилювалась; почувши, що її хочуть розлучити з одним з її дітей, вона неначе прокинулася від сну. Вона домоглася, що від’їзд було відкладено на тиждень. Вона тепер більше сиділа вдома, як і раніше, взялася до хатньої роботи. Але потім її знову охопила млявість; того дня, коли Октав поцілував її, сказавши, що ввечері він їде до Марселя, їй уже було байдуже до всього, і вона тільки дала синові на прощання кілька порад.

Коли Муре повернувся з вокзалу, у нього було дуже тяжко на серці. Він пішов шукати дружину і знайшов її в алеї саду, де вона сиділа і плакала. Тут він дав собі волю.

– Ну от, одним менше! – закричав він. – Ти повинна бути задоволена. Тепер ти зможеш досхочу швендяти по церквах! Будь спокійна – двоє інших недовго тут пробудуть. Я ще лишаю Сержа, бо він дуже лагідний і ще занадто молодий, щоб їхати вчитись на юридичному факультеті; але якщо він тобі заважає, – скажи, я звільню тебе й від нього… А Дезіре скоро поїде до своєї мамки…

Марта й далі мовчки плакала.

– А як же ти хочеш? Одне з двох: або сидіти дома, або цілий день десь бігати. Ти вибрала останнє, твої діти для тебе тепер ніщо, це логічно… До того ж тепер треба звільнити місце для тієї шушвалі, що живе у нас в домі, адже так? Наш будинок не такий уже великий. Добре ще буде, якщо нас самих не виженуть на вулицю.

Він підвів голову і глянув на вікна третього поверху. Потім повів далі, притишивши голос:

– Та не плач-бо, як дурна: на тебе дивляться. Бачиш пару очей між червоними завісками? Це очі абатової сестри, я їх добре знаю. Хоч коли глянеш туди, вони завжди звідти визирають… Сам абат, може, й порядна людина, але ці Труші! Я почуваю, як вони причаїлися за своїми завісками, наче вовки, готові кинутись на здобич. Ручуся, що, коли б не абат, вони через вікна лазили б у садок красти в мене груші… Витри ж сльози, моя люба; будь певна, що вони тішаться з наших суперечок. Не слід показувати їм, як ми засмучені від’їздом хлопця, який через них мусив поїхати з дому.

Голос його тремтів від зворушення, він сам мало не плакав. Пригнічена горем, розчулена до глибини душі його останніми словами, Марта готова була кинутись в його обійми. Але її стримував страх, що їх побачать, – і вони розійшлися. А між двома червоними завісками і далі злісно поблискували очі Олімпії.