Текст книги "Завоювання Плассана"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 25 страниц)

– Йдіть швидше вниз! Здається, вбивають пані Муре.

А крики ставали все голоснішими. Незабаром усі в домі були на ногах. З’явилася Олімпія в накинутому на плечі шарфі, а за нею Труні, що тільки-но повернувся трохи напідпитку. Роза і всі пожильці зійшли вниз.

– Відчиніть, відчиніть, пані! – кричала Роза в нестямі, стукаючи кулаком у двері.

У відповідь чути було тільки схлипування, потім хтось упав, здавалось, на підлозі почалася боротьба серед перекинутих меблів, від глухих ударів двигтіли стіни, за дверима хтось так страшно хрипів, що абат Фожа з матір’ю і Труші позирнули одне на одного, бліді від страху.

– Це чоловік убиває її, – прошепотіла Олімпія.

– Ваша правда, це він, отой дикун! – сказала куховарка. – Ідучи нагору, я бачила, як він удавав, ніби спить. Він підготував цю розправу.

І вона обома кулаками знову застукотіла у двері з криком:

– Відчиніть, пане! Ми приведемо поліцію, якщо ви не відчините… Ох, мерзотник, він скінчить життя на ешафоті!

Зойки почулися знову. Труш запевняв, що негідник ріже бідолашну жінку, як курча.

– Саме грюкання тут не допоможе, – сказав абат Фожа, підходячи ближче. – Чекайте.

Він наліг своїм дужим плечем на двері і, повільно натискаючи на них, висадив їх. Жінки кинулись у кімнату, і перед їхніми очима постало незвичайне видовище.

Посеред кімнати, на підлозі, лежала, задихаючись, Марта, в роздертій сорочці, вся подряпана, з синцями на тілі.

Розпущене волосся її заплуталось за ніжку стільця; мабуть, вона з страшною силою вчепилася за комод, бо він опинився коло самих дверей. В кутку стояв із свічником у руці Муре і сторопіло дивився, як вона звивається на підлозі.

Абатові Фожа довелося посунути комод на місце.

– Ви потвора! – закричала Роза, погрожуючи Муре кулаком. – Так знущатися з жінки! Він би її порішив, коли б ми не прибігли вчасно.

Пані Фожа і Олімпія заметушились коло Марти.

– Бідолашна! – прошепотіла перша. – У неї було передчуття сьогодні ввечері, вона була така перелякана.

– Де вам болить? – питала друга. – У вас нічого не переломлено, правда?.. Ось плече аж чорне, на коліні велике садно… Заспокойтеся, ми тут, біля вас, ми вас захистимо.

Марта вже тільки схлипувала, як дитина. Поки обидві жінки оглядали Марту, забувши, що тут присутні чоловіки, Трупі, витягнувши шию, скоса поглядав на абата, який спокійно ставив на місце меблі. Роза допомогла покласти Марту в ліжко. Коли її уклали і причесали, всі ще постояли хвилинку, з цікавістю оглядаючи кімнату, чекаючи пояснень. Муре все ще стояв в тому самому кутку із свічником у руках, наче скам’янів від того видовища.

– Запевняю вас, – пробелькотів він, – я їй нічого не робив, я її й пальцем не зачепив.

– Еге ж! Уже місяць, як ви чекали слушного часу! – в нестямі крикнула Роза. – Ми це добре знаємо, бо стежили за вами. Бідолашна жінка передчувала, що ви на неї накинетесь. Облиште, не брешіть, а то я не знаю, що можу зробити!

Обидві інші жінки, не наважуючись говорити з ним таким тоном, кидали на нього погрозливі погляди.

– Запевняю вас, – повторив Муре лагідним голосом, – я її не бив. Я прийшов спати і вже пов’язав свій фуляр. Але коли я торкнувся свічки, яка стояла на комоді, вона прокинулась, простягла вперед руки і закричала, а тоді почала бити себе кулаками по голові і дряпати тіло нігтями.

Куховарка гнівно похитала головою.

– Чому ж ви не відчиняли дверей? – спитала вона. – Стукали ми, здається, добре.

– Запевняю вас, це не я, – ще лагідніше знову сказав він. – Я не знав, що з нею діється. Вона кинулась на підлогу, кусала себе, кидалася так, що падали меблі. Я не наважувався пройти повз неї, я остовпів. Двічі кричав вам, щоб ви увійшли, але ви не почули мене, мабуть, тому, що вона надто сильно кричала. Я дуже злякався. Це не я, запевняю вас.

– Отож вона сама себе побила, правда? – уїдливо сказала Роза.

І додала, звертаючись до пані Фожа:

– Мабуть, він викинув дрючок через вікно, почувши, що ми сюди йдемо.

Поставивши нарешті свічник на комод, Муре сів, поклавши руки на коліна. Він більше не оборонявся. Роз гублено дивився він на цих напіводягнених жінок, що вимахували своїми худими руками коло ліжка. Труш і абат перезирнулися між собою. Із жовтим фуляром на лисуватій голові, без сюртука, бідолашний Муре зовсім не здавався таким лютим. Вони підійшли і подивились на Марту. Лежачи з конвульсивно перекошеним обличчям, вона, здавалось, прокидалася після якогось тяжкого кошмару.

– Що сталося, Розо? – спитала вона. – Чому всі тут? Я почуваю себе зовсім розбитою. Прошу, дайте мені спокій.

Роза повагалась якусь мить.

– Ваш чоловік тут, у кімнаті, пані, – пошепки сказала вона. – Ви не боїтесь лишитися з ним самі?

Марта подивилась на неї здивовано і відповіла:

– Ні, ні, вийдіть, прошу вас, я дуже хочу спати.

Тоді всі п’ятеро вийшли з кімнати, залишивши Муре, що сидів, розгублено втупивши очі в ліжко.

– Він тепер не наважиться зачинити двері, – сказала куховарка, йдучи нагору. – На перший же крик я збіжу вниз і кинусь на нього… Я ляжу не роздягаючись… А ви чули, як вона брехала, добра жінка, аби тільки він не мав неприємностей, цей дикун? Вона скоріше дасть себе вбити, ніж буде винуватити його в чомусь. А яке невинне обличчя він скорчив, га?

Троє жінок ще трохи поговорили на площадці третього поверху, держачи в руках свічники і показуючи свої кістляві плечі, ледь прикриті хустками; вони прийшли до висновку, що немає достатньої кари на таку людину. Труш піднявся нагору останній, хихикаючи за спиною абата Фожа:

– А вона ще пухкенька, наша хазяйка. Тільки, мабуть, не дуже приємно дивитись, як твоя жінка звивається на підлозі, мов той черв’як.

Вони розійшлись. Будинок знову поринув у глибоку тишу, ніч закінчилася спокійно. На другий день, коли троє жінок заговорили про жахливу сцену, Марта слухала у замішанні, здивована і засоромлена; вона не відповідала і швидко припинила розмову. Коли всі пішли з дому, вона послала по столяра, який полагодив двері. Пані Фожа і Олімпія зробили з цього висновок, що Марта мовчить, бажаючи уникнути скандалу.

Через день, у великодню неділю, Марта пережила в церкві св. Сатюрнена піднесення почуттів у тріумфальній радості воскресіння. Темряву страсної п’ятниці змінила ясна зоря, церква, вся у вогнях, напоєна пахощами, як для божественного вінчання, наче поширшала; голоси хлопчиків у хорі бриніли, як звуки флейти. І Марта, слухаючи цей радісний гімн, відчула, що її сповнює насолода, ще гостріша, ніж переживання хресних мук. Коли вона повернулась додому, в горлі їй пересохло, очі блищали. Увечері вона довго не лягала, розмовляючи дуже весело, що зовсім не було їй властиво. Коли вона прийшла в спальню, Муре вже був у ліжку. І опівночі жахливі крики знову збудили всіх у домі.

Повторилася та сама сцена, тільки після першого ж удару кулака у двері Муре, схвильований, в самій сорочці, відчинив. Марта, зовсім одягнена, голосно ридала, лежачи долілиць на підлозі, і билася головою об ліжко. Корсаж у неї був розірваний, на голій шиї видно було два синці.

– На цей раз він хотів її задушити, – промовила Роза.

Жінки роздягли її, Муре, відчинивши двері, знову ліг у ліжко, він весь тремтів і був білий як полотно. Він не захищався, здавалось, навіть не чув лихих слів, а тільки щулився й тулився до стіни.

Відтоді такі сцени повторювалися досить часто. Весь дім жив у чеканні якогось злочину: при найменшому шумі пожильці третього поверху були на ногах. Марта, як і раніше, уникала всяких натяків і нізащо не хотіла, щоб Роза поставила в кабінеті складане ліжко для Муре. Здавалось, що як тільки світало й починався день, самий спогад про нічну драму зникав з її пам’яті.

Однак потроху в кварталі пішли чутки про те, що в родині Муре кояться дивні речі. Розповідали, що чоловік щоночі б’є свою дружину дрючком. Роза змусила пані Фожа і Олімпію заприсягтися, що вони мовчатимуть, але сама вона, своїми зітханнями, натяками й недомовками спричинилася до того, що серед крамарів, у яких вони купували харчі, виникла ціла легенда. Насмішкуватий жартун-м’ясник запевняв, що Муре б’є свою жінку тому, що застукав її з кюре; але торговка фруктами захищала «бідолашну даму», справжнє ягнятко, – не здатне ні на що лихе; а булочниця вбачала в Муре одного з тих чоловіків, які лупцюють своїх дружин, бо це дає їм задоволення. На ринку про Марту говорили, тільки звівши вгору очі, з таким самим співчуттям, з яким говорять про хворих дітей. Коли Олімпія йшла купити собі фунт вишень або горщичок суниць, розмови неодмінно переходили на родину Муре. І цілі чверть години лився потік співчутливих слів.

– Ну, як же там у вас?

– І не кажіть. Вона виплакала вже всі сльози… Такий жаль. Краще було б їй вмерти!

– Позавчора вона купувала у мене артишоки, у неї вся щока була подряпана…

– Господи! Він її страшенно б’є. Якби ви бачили її тіло… Чисто все поранене… Він топче її підборами, коли вона впаде на землю. Я завжди боюсь, коли ми вночі сходимо до них, що ми знайдемо її з розбитою головою.

– Не дуже-то весело вам жити в цьому домі. Я б переїхала, а то, чого доброго, ще захворіла б, якби переживала такий жах щоночі.

– А що ж сталося б з нею, бідолашною? Вона така мила, така лагідна. Ми лишаємось тільки заради неї… То п’ять су за фунт вишень, правда?

– Так, п’ять су… Що не кажи, а ви справжній друг, у вас добра душа.

Ця історія про чоловіка, який жде півночі, щоб накинутися з дрючком на свою дружину, була розрахована спеціально на ринкових плетух. День у день вона доповнювалась дедалі жахливішими подробицями. Одна святенниця запевняла, що в Муре вселився диявол, що він впинався зубами в шию дружини так глибоко, що абатові Фожа доводилося великим пальцем лівої руки робити в повітрі тричі хресний знак, щоб змусити його випустити свою жертву. Тоді, додавала вона, Муре падав, як мішок, на підлогу, великий чорний пацюк вистрибував з його рота і зникав, хоч у підлозі не могли знайти ані найменшої дірки. Продавець тельбухів на розі вулиці Таравель нагнав паніку на весь квартал, висловивши здогад, «чи не вкусив цього розбійника скажений собака».

Але серед поважніших громадян Плассана знайшлися й такі, що не вірили цій історії. Коли вона дійшла до бульвару Совер, то дуже насмішила дрібних рантьє, що рядком сиділи на лавках проти теплого травневого сонця.

– Муре не здатний бити свою дружину, – казали колишні торговці мигдалем, – він має такий вигляд, ніби це його побили, він навіть перестав виходити на прогулянку… Певно, дружина тримає його на хлібі й на воді.

– Хто зна, – відказав на те капітан у відставці. – Я знав у своєму полку одного офіцера, якому жінка давала ляпаси ні за що ні про що. І так тяглося десять років. Але одного дня вона почала штурхати його ногами, він розлютувався і мало не задушив її… Може, Муре теж не любить, щоб йому давали стусани?

– Нема сумніву, що ще менше він любить попів, – зробив висновок чийсь глузливий голос.

Пані Ругон, здавалось, якийсь час нічого не знала про плітки, що ними цікавилося все місто. Вона, як і раніше, усміхалася, прикидалась, ніби не розуміє натяків, які їй робили. Але якось, після довгого візиту пана Делангра, вона прибігла до дочки, розгублена і з сльозами на очах.

– Ах, люба моя дитино, – обнімаючи Марту, казала вона. – Про що я допіру довідалась! Твій чоловік ніби докотився до того, що підняв на тебе руку? Це ж брехня, правда? Я рішуче заперечила. Я знаю Муре. Він погано вихований, але він не лиха людина.

Марта почервоніла; вона, як завжди, коли при ній говорили на цю тему, відчувала сором і замішання.

– Пані не буде скаржитися! – із своєю звичайною зухвалістю вигукнула Роза. – Вже давно я пішла б до вас розповісти про це, якби не боялась, що пані мене лаятиме.

Стара дама приголомшено опустила руки на коліна.

– То це правда? – прошепотіла вона. – Він тебе б’є?.. О мерзотник!

Вона заплакала.

– Дожити до моїх літ, щоб побачити отакі речі!.. Людина, якій ми зробили стільки добра, коли вмер його батько, а він був у нас прикажчиком… Це Ругон хотів, щоб ви побралися, хоч я йому й казала, що в Муре фальшиві очі. Взагалі він ніколи не поводився з нами добре; і в Плассані він оселився тільки для того, щоб хизуватися перед нами своїми жалюгідними грішми, які йому пощастило наскладати. Хвалити бога, нам він не був потрібний, ми багатші за нього, і це його дратувало. Він обмежений і до того ж заздрісний; цей неотеса не хотів бувати в моєму салоні, він луснув би там з заздрощів. Але я не лишу тебе, моя доню, з такою потворою. На щастя, у нас є закони.

– Заспокойтеся, все це перебільшено, запевняю вас, – мовила Марта в дедалі більшому замішанні.

– Ось побачите, що вона його ще захищатиме, – сказала куховарка.

В цю мить абат Фожа і Трупі, які про щось радилися в саду, почувши гомін, підійшли ближче.

– Пане кюре, я глибоко нещасна мати, – почала пані Ругон, підвищивши голос. – Зі мною лишилася тільки одна дочка, і ось я дізнаюся, що вона виплакала всі очі… Я благаю вас, ви живете коло неї, заспокойте її, обороніть її.

Абат пильно дивився на неї, наче прагнучи зрозуміти причину цього раптового суму.

– Я тільки що бачилась з однією особою, ймення якої не називатиму, – вела вона далі, в свою чергу втупивши очі в священика. – Ця особа налякала мене… Господь знає, що я зовсім не хочу нападати на мого зятя! Але ж мій обов’язок захищати інтереси своєї дочки… Мій зять – негідник, він брутально поводиться з своєю дружиною, викликаючи обурення всього міста, він вплутується в усі брудні справи. Ви побачите, що він ще скомпрометує себе і в політиці, коли надійдуть вибори. Це ж він минулого разу керував всім отим набродом з передмістя… Я цього не переживу, пане кюре.

– Пан Муре не дозволить, щоб йому робили зауваження, – промовив абат.

Але не можу ж я залишити мою доньку з такою людиною! – вигукнула пані Ругон. – Я не дозволю йому безчестити нас. Адже є якесь правосуддя.

Труш переступав з ноги на ногу. Скориставшись з мовчання, що запало на мить, він бовкнув:

– Пан Муре збожеволів.

Слово впало, як удар молота, всі перезирнулися.

– Я хочу сказати, що у нього голова не міцна, – провадив далі Труш. – Досить подивитися на його очі… Признаюся вам, що я неспокійний. В Безансоні був один чоловік, який дуже любив свою дочку, а потім однієї ночі задушив її, не усвідомлюючи сам, що він робить.

– Так, пан давно вже з’їхав з глузду, – пробурмотіла Роза.

– Але ж це жахливо! – сказала пані Ругон. – Ви маєте рацію; у нього був якийсь дивний вигляд, коли я бачила його востаннє. Він ніколи не був дуже розумний… Ах, моя бідолашна дитино, обіцяй, що ти мені все розповідатимеш. Тепер я не зможу спокійно спати. Чуєш, при найменшій вихватці твого чоловіка не вагайся, не піддавайся більше… Божевільних не можна лишати на волі!

На цім слові вона пішла. Коли Труш залишився сам з абатом Фожа, він злорадно захихикав, показуючи чорні зуби.

– Хто вже мусить поставити мені велику свічку, то це хазяйка, – сказав він. – Тепер вона зможе дригати вночі ногами досхочу.

Священик спохмурнів ї, втупивши очі в землю, нічого не відповів. Потім знизав плечима і пішов у кінець саду читати свій требник.

XVIII

В неділю, за давньою звичкою колишнього комерсанта, Муре виходив прогулятися по місту. Тільки в цей день він порушував ту самотність, в яку замикався, наче з якогось сорому. Це робилося машинально. З самого ранку він голився, одягав білу сорочку, чистив сюртук і капелюх; після сніданку, сам не знаючи як, опинявся на вулиці і, заклавши руки за спину, повільно йшов дрібними кроками.

Якось у неділю, вийшовши з дому, він помітив на тротуарі вулиці Баланд Розу, що дуже жваво розмовляла із служницею пана Растуаля. Побачивши його, обидві куховарки замовкли. Вони розглядали його з таким дивним виглядом, що він перевірив, чи не звисає у нього носова хустка із задньої кишені. Дійшовши до площі Супрефектури, він озирнувся і побачив їх на тому самому місці. Роза удавала п’яного, що хитається, а служниця голови суду аж заходилася сміхом. «Я, мабуть, іду надто швидко, і вони сміються з мене», – подумав Муре.

Він ще уповільнив крок. Коли він вулицею Банн наближався до ринку, крамарі підбігали до дверей і з цікавістю оглядали його. Він кивнув головою м’ясникові, і той, приголомшений, не відповів на уклін. Булочниця, перед якою він скинув капелюха, так злякалася, що відсахнулась назад. Торговка фруктами, бакалійник, кондитер показували на нього пальцями. Коли він пройшов, позаду нього всі захвилювались, збилися купками, чути було гомін і сміх:

– Ви бачили, як він іде, наче палицю проковтнув?

– Так… А коли він переступав калюжу, раптом стрибнув.

– Кажуть, що вони всі такі.

– У всякому разі, я дуже злякалась… Навіщо йому дозволяють виходити на вулицю? Треба б це заборонити.

Муре, переляканий, не насмілювався обернутись. Його пойняв якийсь невиразний неспокій, хоч він ще не зовсім розумів, що це говорять про нього. Він пішов швидше, вимахуючи руками; тепер він шкодував, що надів свій старий сюртук горіхового кольору, який уже вийшов з моди. Дійшовши до ринку, він на мить завагався, потім рішуче пішов між рядами торговок городиною. Але тут його вигляд викликав цілу сенсацію.

Господині всього Плассана вишикувалися в ряд на його шляху. Торговки, взявшись у боки, стали коло своїх столиків і розглядали його. Всі штовхалися, жінки ставали на кам’яні тумби коло зернового ряду. Муре ще більше наддав ходи, щоб швидше звідси вибратись, все ще не усвідомлюючи, що це він є причиною метушні.

– Ах, дивіться, руки в нього, як крила вітряка, – сказала одна селянка, що продавала фрукти.

– Він біжить, як очманілий, трохи не звалив мого столика, – додала торговка салатом.

– Держіть його! Держіть його! – весело кричали мірошники.

Муре, зацікавившись, раптом спинився і простодушно став навшпиньки, щоб побачити, що там таке діється: він подумав, що спіймали злодія. Натовп дико зареготав, залунали гикання, свистки, нявкання.

– Він не лихий, не кривдіть його!

– Авжеж! Я б не довірилась йому… Він встає вночі, щоб душити людей!

– Як собі хочете, а очі в нього лихі.

– Що ж це отак враз на нього найшло?

– Еге ж, враз… Таке з кожним може статися! А який лагідний був чоловік!.. Я йду, мені боляче на це дивитися. Ось вам три су за ріпу.

Муре впізнав Олімпію в гуртку жінок. Вона купила чудових персиків і несла їх у маленькій сумочці, з якими ходять дами з вищого товариства. Мабуть, вона розповідала якусь хвилюючу історію, бо кумасі, що її оточували, приглушено скрикували, сплескуючи з жалю руками.

– Тоді, – казала вона, – він схопив її за волосся і перерізав би їй горло бритвою, якби ми не прибігли вчасно й не запобігли злочинові… Нічого йому не кажіть, щоб не сталося нещастя…

– Га? Яке нещастя?.. – розгублено спитав Муре у Олімпії.

Жінки розступились. Олімпія насторожилась і обачливо пішла собі, пробелькотівши:

– Не гнівайтесь, пане Муре… Краще б ви йшли додому.

Муре повернув у завулок, що вів до бульвару Совер.

Знов залунали крики, кілька хвилин за його спиною чути було, як схвильовано гомонів ринок.

«Що це з ними сьогодні? – подумав він. – Може, це вони з мене сміялись? Проте я не чув, щоб називали моє ім’я… Певно, трапилась якась пригода».

Він зняв капелюха і оглянув його, боячись, чи не кинув на нього якийсь хлопчисько жменю вапна, але ні; не було й почепленого на спину паперового змія чи пацюкового хвоста. Це його заспокоїло. У тихому завулку він пішов знову ходою буржуа, що вийшов на прогулянку, і спокійно дійшов до бульвару Совер. Дрібні рантьє були на своїх місцях на лавці, гріючись на сонці.

– Дивіться! Муре! – здивовано промовив капітан у відставці.

Заспані обличчя присутніх пожвавила величезна цікавість. Не підводячись, вони витягали шиї і розглядали з голови до ніг Муре, який спинився перед ними.

– Що, вийшли прогулятися? – спитав капітан, очевидно, найсміливіший з усіх.

– Так, прогулятися, – неуважно відповів Муре, – погода чудова.

Всі обмінялися значущими усмішками. Їм було холодно, небо затягли темні хмари.

– Чудова, – промовив колишній чинбар, – вам легко догодити… Щоправда, ви одягнені вже в зимовий сюртук, він у вас дуже цікавий.

Усмішки перейшли в хихикання. Раптом Муре спало щось на думку.

– Погляньте, будьте ласкаві, – попросив він, хутко повертаючись спиною, – чи не намальовано у мене сонце на спині?

Колишні торговці мигдалем не могли більше стримуватися і зареготали. Жартун цієї компанії, капітан, примружив очі.

– Де сонце? – спитав він. – Я бачу тільки місяць.

Всі пирснули зі сміху, вважаючи, що це надзвичайно дотепно.

– Місяць? – перепитав Муре. – Зробіть мені ласку, зітріть його, він завдав мені багато прикростей.

Капітан ляснув його двічі чи тричі по спині і сказав:

– Ну от, мій любий друже, тепер ви позбулись його. Це справді не дуже приємно мати місяць на спині… Чого це у вас такий поганий вигляд?

– Я не дуже добре себе почуваю, – відповів Муре своїм байдужим тоном.

Йому здалося, що він чує якесь шепотіння на лавці.

– О! Про мене дуже дбають вдома. Моя дружина дуже добра, вона годить мені… Але мені потрібний добрий відпочинок. От чому я більше не виходжу і мене бачать яе так часто, як раніше. Коли я видужаю, то знову візьмуся за свої справи.

– А кажуть, – грубо перебив його колишній чинбар, – ніби нездужає ваша дружина.

– Моя дружина… Це брехня, вона зовсім не хвора, – вигукнув Муре збуджено. – У неї нічого, нічогісінько немає… На нас скоса дивляться тому, що ми сидимо спокійно вдома… Отаке, моя дружина хвора! Вона зовсім здорова, у неї навіть голова ніколи не болить.

Він белькотав уривчасті фрази, збентежено ховаючи очі, як людина, що бреше, а язик у нього плутався, як у балакуна, який довго мовчав. Рантьє співчутливо похитували головами, а капітан постукав себе пальцем по лобі. Колишній шапкар з передмістя, який пильно оглянув Муре від краватки до останнього гудзика на сюртуці, нарешті втупив очі в його черевики. Шнурок на лівому черевику розв’язався, і це здалося шапкареві знаменним; він штовхав ліктем сусідів, показуючи очима на кінчики розв’язаного шнурка. Незабаром усі, хто сидів на лавці, тільки й дивились, що на цей шнурок. Який жах! Всі ці статечні люди знизували плечима, ніби говорячи, що вважають справу безнадійною.

– Муре, – батьківським тоном сказав капітан, – зав’яжіть-но шнурок на черевику.

Муре подивився на свої ноги, проте, наче не зрозумівши, знову почав говорити. Ніхто йому не відповідав; тоді він замовк, постояв ще якусь мить і тихенько пішов далі.

– Він упаде, це факт, – заявив чинбар, підводячись, щоб довше його бачити. – Ну й кумедний же він! Певно, зсунувся зовсім з глузду.

В кінці бульвару Совер, коли Муре проходив повз Молодіжний клуб, він знову почув приглушений сміх, що супроводив його з тієї хвилини, як він вийшов на вулицю. Він помітив на порозі клубу Северена Растуаля, який показував на нього групі юнаків. Тепер він збагнув, що все місто сміялося з нього, Муре. Він понурив голову, його охопив якийсь страх; не розуміючи причини цього озлоблення, він несміливо пробирався попід будинками.

Повертаючи на вулицю Канкуен, він почув позаду себе якийсь шум. Обернувшись, побачив трьох хлопчаків, які йшли за ним – двоє більших із зухвалими обличчями і один зовсім маленький, дуже серйозний, який тримав у руці знайдений десь у канаві гнилий апельсин. Пройшовши вулицею Канкуен, він перетнув площу Рекале і опинився на вулиці Банн. Хлопчаки все йшли за ним.

– Хочете, щоб я нам’яв вам вуха? – раптом обернувшись і наступаючи на них, крикнув він.

Вони з реготом і криком кинулися врозтіч від нього. Муре, дуже почервонівши, відчув, що він має смішний вигляд. Зробивши над собою зусилля, він пішов своєю повільною ходою далі. Його страшенно бентежила думка, що він мусить перейти площу Супрефектури, пройти повз вікна Ругонів у супроводі ватаги цих бешкетників, яких чимраз більшало і які робилися дедалі зухвалішими. І справді, йому довелося піти в обхід, бо раптом він побачив пані Ругон, яка поверталася після вечерні разом з пані де Кондамен.

– Ату, ату його! – кричали хлопчаки.

Обливаючись холодним потом і спотикаючись, Муре почув голос старої пані Ругон, яка говорила дружині інспектора лісного відомства:

– Дивіться, ось цей нещасний! Це ганьба! Ми не можемо далі цього терпіти.

Тоді Муре, не володіючи більше собою, кинувся бігти. Витягнувши руки, нічого не тямлячи, він біг на вулицю Баланд, куди за ним гналася вся юрба хлопчаків, – їх уже була ціла дюжина. Йому здавалося, що по крутому спуску вулиці за ним з приглушеним сміхом мчать крамарі з вулиці Банн, торговки з ринку, перехожі з бульвару, молодь з клубу, Ругони, Кондамени, весь Плассан. Хлопчаки тупотіли ногами, стрибали на гострому камінні, зчиняючи такий галас, наче в тихий квартал впустили зграю собак.

– Лови його! – гукали вони.

– Ану, ату! Ну й кумедний сюртук!

– Гей, ви там, забігайте з вулиці Таравель, там його схопите.

– Мерщій! Мерщій!

Муре зробив одчайдушне зусилля, щоб добігти до своїх воріт, але спіткнувся і впав на тротуар; знесилений, він лишився там лежати кілька секунд. Хлопчиська, трохи побоюючись його кулаків, колом оточили його з переможними криками, а найменший з надзвичайно серйозним виглядом підійшов ближче і кинув у нього гнилий апельсин, який розбився над лівим оком. Муре насилу підвівся і вві йшов у дім, не витираючись. Роза мусила взяти мітлу, щоб прогнати бешкетників.

Після цієї неділі весь Плассан переконався в тому, що Муре збожеволів. Розповідали надзвичайні речі. Наприклад, він на цілі дні замикався в кімнаті, де вже рік не було метено; і це не чиясь вигадка, бо це чули від служниці, яка жила в домі. Що міг він робити в цій порожній кімнаті? Чутки ходили різні. Служниця казала, що він удавав з себе мертвого, і це перелякало всіх в кварталі. На ринку твердо вірили, що він ховав там труну, лягав у неї з відкритими очима й схрещеними на грудях руками і лежав так з доброї волі від ранку до вечора.

– Йому вже давно загрожувало божевілля, – в усіх крамницях повторювала Олімпія. – Хвороба розвивалася поступово: він робився сумним, шукав кутків, де міг би сховатись, знаєте, як тварини, коли захворіють… Щодо мене, то тільки-но я увійшла в цей дім, я сказала своєму чоловікові: «З хазяїном не все гаразд». У нього були жовті очі і похмурий вигляд. І відтоді йому дедалі гіршало… У нього з’явились найхимерніші примхи. Він рахував грудки цукру, замикав навіть хліб. Він дійшов до такої жахливої скнарості, що бідолашна його дружина не мала черевиків, щоб вийти на вулицю… От уже хто нещасна людина, я їй співчуваю від усього серця! Чого вона тільки не витерпіла! Ви тільки уявіть собі її життя з цим самодуром, який навіть не вміє поводитись як слід за столом. Він кидає свою серветку серед обіду і виходить, як одурілий, покопирсавшись у своїй тарілці… І задирака до того ж! Він робив сцени через те, що хтось пересуне баночку з гірчицею. Тепер він не говорить вже нічого, поглядає, як хижий звір, і кидається на людей, не кажучи ні слова. Чого я тільки не надивилася! Якби я хотіла розповісти…

Розпаливши отак цікавість слухачів, що закидали її запитаннями, вона бурмотіла:

– Ні, ні, це не моє діло… Пані Муре свята жінка, вона терпить, як справжня християнка, у неї на це свій погляд, треба його поважати… Чи повірите, він хотів перерізати їй горло бритвою!

Завжди розповідалося те саме, але ця історія мала певний ефект: стискалися кулаки, жінки говорили, що Муре треба задушити. Коли хтось не вірив цьому і похитував скептично головою, його враз припирали до стіни, вимагаючи, щоб він пояснив жахливі сцени, які відбувалися щоночі; тільки божевільний здатний вчепитися отак у шию своєї дружини, тільки-но вона ляже спати. Було справді щось таємниче в цьому, що допомагало поширенню історії в місті. Протягом майже цілого місяця поголоски ширилися все більше. А на вулиці Баланд, незважаючи на жахливі плітки, які розпускала Олімпія, настав спокій, ночі минали тихо. Марта дратувалася, коли домашні радили їй, чогось не договорюючи, бути дуже обережною.

– Ви хочете все робити по-своєму, правда? – казала Роза. – Побачите… Він почне знову… Колись уранці ми знайдемо вас убитою.

Пані Ругон тепер прибігала через день. Вона входила із скорботним виглядом і вже в передпокої питала Розу:

– Ну що? Сьогодні нічого не трапилося?

Побачивши дочку, вона обіймала її з якоюсь шаленою ніжністю, ніби боялась, що більше її не побачить. Фелісіте казала, що проводить жахливі ночі, не спить, здригається при кожному дзвонику, чекаючи, що прийдуть сповістити про якесь нещастя, – це не життя, а мука. Коли Марта починала запевняти її, що їй не загрожує ніяка небезпека, вона в захопленні дивилась на неї і вигукувала:

– Ти ангел! Коли б мене тут не було, ти дала б себе вбити, навіть не зітхнувши. Але, будь спокійна, я охороняю тебе, я вживаю заходів. В той день, коли твій чоловік хоч мізинцем зачепить тебе, я йому покажу!

Більше ніяких пояснень вона не давала. Річ у тому, що вона відвідала всіх впливових у Плассані осіб, по секрету розповіла про горе своєї доньки мерові, супрефектові, голові суду, взявши з них слово, що вони мовчатимуть про все.

– До вас звертається мати, доведена до розпачу, – казала вона із сльозами на очах. – Я вручаю вам честь і гідність своєї дочки. Мій чоловік захворів би, якби стався публічний скандал, але ж я не можу чекати фатальної розв’язки… Порадьте мені, скажіть, що я мушу зробити.

Всі ці люди були надзвичайно люб’язні. Вони заспокоювали її, обіцяли подбати про пані Муре, тримаючись осторонь: в разі найменшої загрози вони вживуть заходів. Особливо просила вона про це пана Пекера де Соле і пана Гастуаля, як сусідів її зятя, – вони могли втрутитися відрізу, коли б трапилось нещастя.

Ця історія про розсудливого божевільного, який чекає півночі, щоб робитися буйним, жваво обговорювалась на сходинах обох компаній в саду Муре. Їх учасники ретельно відвідували абата Фожа. О четвертій годині він виходив у сад і дуже привітно приймав гостей в альтанці; як і раніше, він поводився дуже скромно і тільки мовчки кивав головою. В перші дні лише натякали на драму, що відбувалася в домі; але якось у вівторок пан Мафр, занепокоєно дивлячись на фасад будинку, наважився спитати, показуючи очима на вікно на другому поверсі:

– Оце і є та кімната, правда?

І, притишивши голос, обидві компанії заговорили про дивну пригоду, що хвилювала весь квартал. Священик обмежився кількома невиразними словами, без ніяких подробиць: все це дуже прикро, дуже сумно, йому всіх шкода.

– Але ви, пане лікарю, – спитала пані де Кондамен у пана Порк’є, – ви ж їхній домашній лікар, що ви думаєте про все це?

Лікар Порк’є довго хитав головою, перш ніж відповісти. Він удав з себе людину скромну, що вміє зберігати таємниці.