Текст книги "Завоювання Плассана"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 25 страниц)

XXIII

Маккар не застав лікаря Порк’є вдома, лікар прийшов тільки о пів на першу. Всі були ще на ногах. Один тільки Ругон не підводився з ліжка; він казав, що всяке хвилювання вбиває його. Фелісіте, що нерухомо сиділа в головах у Марги, пішла назустріч лікареві.

– Ах, любий пане лікарю, ми так турбуємось, – прошепотіла вона, – бідолашна й не ворухнулася з тієї хвилини, як ми її поклали тут… Руки в неї вже холодні, я їх тримала в своїх, але не могла зігріти.

Лікар Порк’є уважно подивився на Мартине обличчя, потім, навіть не оглядаючи її, постояв хвилину, прикусивши губу, і розвів руками.

– Моя люба пані Ругон, – сказав він, – будьте мужньою…

Фелісіте заридала.

– Це кінець, – провадив лікар, притишуючи голос. – Я вже давно чекав цієї сумної розв’язки, мушу вам признатись тепер у цьому. У бідної пані Муре уражені обидві легені, і сухоти ускладнилися нервовою хворобою.

Він сів, зберігаючи на устах свою усмішку добре вихованого лікаря, який лишається ввічливим навіть перед лицем смерті.

– Не вдавайтеся в розпач, якщо не хочете захворіти самі, люба пані. Катастрофа була неминуча, щодня якийсь випадок міг її прискорити… Сердешна пані Муре, мабуть, кашляла ще замолоду, правда? На мою думку, вона вже давно носила в собі зародок цієї хвороби. Останнім часом, особливо протягом трьох років, сухоти розвивалися з неймовірною швидкістю. А яка побожність! Який релігійний запал! Я був зворушений тим, як поволі вона згасала, наче свята… Нічого не вдієш! Шляхи господні недовідомі, – наука часто буває безсила.

Пані Ругон усе плакала; він почав ласкаво її втішати, наполягав, щоб вона випила чашку липового чаю, який добре заспокоює нерви.

– Не мучте себе, благаю вас, – повторював він. – Я запевняю вас, що вона вже тепер не почуває болю; вона спокійно засне зараз і прийде до пам’яті тільки в момент агонії. Я не покину вас; я залишаюсь тут, хоч тепер усі мої зусилля були б марні. Я лишаюсь як друг, люба пані, як друг.

І, готуючись просидіти всю ніч, він зручно вмостився у кріслі. Фелісіте потроху заспокоювалась. Коли лікар Порк’є дав їй зрозуміти, що Марті лишилося жити якихось кілька годин, їй спало на думку послати за Сержем у семінарію, яка містилася недалеко. Вона попросила Розу піти туди, але та спочатку відмовилась.

– Ви і його хочете вбити, нашого бідного хлопчика? – сказала вона. – Це буде для нього тяжким ударом, коли його збудять вночі і поведуть до покійниці… Я не хочу бути його катом.

Роза ще сердилася на хазяйку; відколи вона довідалась, що Марта вмирає, вона все крутилася навколо ліжка, вкрай розлючена, шпурляючи чашки і пляшки з гарячою водою.

– Ну, що ж доброго в тому, що зробила пані? – казала вона. – Ніхто не винен у тому, що вона, з’їздивши до пана, умирає. А тепер усе піде шкереберть, і ми повинні всі плакати за нею… Ні, я нізащо не хочу, щоб хлопчика змушували схоплюватись серед ночі.

Проте вона таки пішла в семінарію. Лікар Порк’є вмостився біля каміна; приплющивши очі, він і далі лагідно заспокоював пані Ругон. Легке хрипіння здіймало Мартині груди. Дядько Маккар, що зник перед тим на цілих дві години, тихо прочинив двері.

– Звідки ви? – спитала Фелісіте, одвівши його в куток.

Він відповів, що одводив коня й двоколку у заїзд «Трьох голубів». Але в нього були такі очі і такий диявольськи хитрий вигляд, що в неї прокинулась підозра. Вона забула, що вмирає її дочка, відчувши якесь шахрайство, що його повинна була розкрити.

– Можна подумати, що ви десь когось підстерігали й висліджували, – сказала вона йому, помітивши, що в нього замащені болотом штани. – Ви щось від мене приховуєте, Маккаре. Це недобре. Ми завжди були до вас прихильні.

– Еге ж, прихильні! – пробурчав, усміхнувшись, дядько. – Таке скажете! Ругон – скнара; в справі з житнім полем він не довірився мені, повівся зі мною, як з останнім шахраєм… А де ж він, Ругон? Він собі спить, йому й байдуже, що інші клопочуться про його родину.

Усмішка, якою супроводились останні слова, дуже стривожила Фелісіте. Вона пильно подивилась на нього.

– Який же це клопіт був у вас через його родину? – сказала вона. – Може, ви докорятимете мені, що привезли бідолашну Марту з Тюлета?.. Повторюю вам, все це дуже підозріло. Я питала Розу: виявляється, що ви одразу хотіли їхати прямо сюди… Я дивуюся також, чому ви не постукали дужче на вулиці Баланд; вам би, напевно, відчинили… Хоч, звичайно, я рада, що моя люба дочка у мене; принаймні вона помре серед своїх, навколо неї будуть друзі…

Дядько дуже здивувався і з неспокійним виглядом перебив її:

– Я гадав, що ви в найкращих стосунках з абатом Фожа.

Вона не відповіла, підійшла до Марти, яка дихала дедалі важче. Повернувшись назад, вона побачила, що Маккар трохи підняв завіску і протирає рукою шибку, вдивляючись у нічну темряву.

– Не від’їздіть завтра, не поговоривши зі мною, – сказала вона йому, – я хочу з’ясувати все це.

– Гаразд, – відповів він. – Дуже важко вам догодити. То ви любите людину, то ви більше її не любите… Та мені однаковісінько. Я йду собі своєю дорогою, помаленьку.

Видно, Маккар був прикро вражений тим, що Ругони не дуже приятелюють з абатом Фожа. Він тарабанив пальцями по шибці, все вдивляючись у чорну ніч. Раптом на небі спалахнула червона заграва.

– Що це? – спитала Фелісіте.

Маккар відчинив вікно і подивився.

– Здається, пожежа, – промовив він спокійно. – Горить за супрефектурою.

На площі почувся шум. Вбіг розгублений слуга і сказав, що горить будинок паниної дочки. Кажуть, що бачили зятя пані Ругон, того самого, що посадили в будинок для божевільних. Він ходив по садку з запаленою виноградною лозою. Найгірше ге, що немає надії врятувати пожильців. Фелісіте швидко обернулась і на хвилинку замислилася, втупивши очі в Маккара. Нарешті вона все зрозуміла.

– Ви обіцяли нам, що сидітимете спокійно, – пошепки сказала вона йому, – коли ми оселим вас у вашому маленькому будиночку в Тюлеті. Вам нічого не бракує, ви живете там, наче справжній рантьє… Як вам не соромно!..

Скільки вам заплатив абат Феніль за те, щоб ви випустили Франсуа?

Він розсердився, але Фелісіте змусила його замовкнути. Здавалось, вона більше була занепокоєна наслідками цієї справи, ніж обурена самим злочином.

– А який буде жахливий скандал, якщо про це дізнаються, – говорила вона далі. – Чи ми вам у чому-небудь колись відмовляли? Ми ще побалакаємо завтра, поміркуємо про житнє поле, яким ви нам протуркали вуха… Якщо Ругон довідається про це, він помре з горя.

Дядько не міг стримати усмішку. Він виправдувався, присягався, що нічого не знає, ні до чого не причетний. А тим часом заграва все яскравіше освітлювала небо. Коли лікар Порк’є зійшов униз, Маккар пішов і собі, вдаючи щире зацікавлення.

– Піду подивлюсь, – кинув він, виходячи.

Перший підняв тривогу Пекер де Соле. У супрефектурі ввечері були гості. Він лягав спати десь коло першої години ночі, коли помітив якийсь дивний червоний відблиск на стелі своєї кімнати. Підійшовши до вікна, він страшенно здивувався, побачивши, що в саду Муре горить великий вогонь і якась постать, що її він спочатку не впізнав, танцює серед диму, вимахуючи запаленою виноградною лозою. Майже в ту ж саму хвилину полум’я вихопилося з усіх вікон першого поверху. Супрефект похапцем надів штани, покликав слугу і послав воротаря викликати пожежників і поліцію. Але перш ніж піти на місце нещастя, він закінчив свій туалет і пригладив перед дзеркалом вуса. Він перший прийшов на вулицю Баланд. Вона була зовсім безлюдна, двоє котів перебігли йому дорогу. «Вони засмажаться там, як котлети», – подумав пан Пекер де Соле, здивований з того, що такий спокій панує в будинку з боку вулиці, де ще не видно було полум’я.

Він сильно постукав, але не почув нічого, крім гуготіння пожежі на сходах. Тоді він постукав у двері пана Растуаля. Там чулися пронизливі зойки, тупотіння ніг, гуркіт дверей, приглушені вигуки.

– Авреліє, накинь собі щось на плечі, – почувся голос голови суду.

Пан Растуаль вибіг на тротуар, за ним пані Растуаль і молодша панночка, яка ще не вийшла заміж. Поспішаючи, Аврелія накинула на плечі батькове пальто, з-під нього видно було її голі руки; вона почервоніла, як мак, побачивши пана Пекера де Соле.

– Яке страшне нещастя! – белькотав голова суду. – Все згорить. Стіна моєї кімнати вже гаряча. Власне кажучи, обидва будинки становлять одне ціле… Ах, пане супрефект, я навіть не встиг зняти настінний годинник. Треба організувати допомогу. Не можна ж допустити, щоб за кілька годин згоріло все твоє майно.

Пані Растуаль, напіводягнена, в самому пеньюарі, оплакувала меблі своєї вітальні, які вона нещодавно наново оббила. В цей час у вікнах з’явився дехто з сусідів. Голова суду покликав їх, і вони почали виносити меблі з його будинку; особливо турбувався він про настінний годинник, який поставив на протилежному тротуарі… Коли винесли з вітальні крісла, він посадовив дружину й дочку, а супрефект лишився коло них, щоб їх заспокоювати.

– Будьте спокійні, пані, – казав він. – Пожежники зараз приїдуть і швидко погасять вогонь… Я певен, що ваш будинок буде врятовано.

У будинку Муре почали тріскатися шибки, полум’я шугнуло з вікон на другому поверсі; вулиця освітилася яскравим світлом, було видно, як удень. Вдалині, з площі Супрефектури, чути було барабан, що бив на сполох… Прибігли люди і поставали цепом, але не вистачало відер, а помпи досі не привезли. Серед загального сум’яття пан Пекер де Соле, не відходячи від Растуалів, голосно наказував:

– Лишіть вільний прохід! Цеп у цьому місці надто щільний, станьте на відстані двох футів один від одного!

Потім, звертаючись до Аврелії, він провадив лагідним голосом:

– Я дуже здивований, що досі немає помпи. Це нова помпа, сьогодні вона працюватиме вперше… Адже я негайно послав воротаря, він повинен був зайти і в поліцію.

Першими прибули жандарми, вони стримували цікавих, бо натовп дедалі зростав, незважаючи на пізній час. Супрефект сам особисто виправляв цеп, який порушувало кілька жартунів, що прибігли з передмістя. Маленький дзвін церкви св. Сатюрнена бив на сполох, оглушуючи всіх своїм надтріснутим дзвоном; другий барабан ще протяжніше бив у кінці вулиці, з боку бульвару. Нарешті із страшним гуркотом і брязкотом прибула помпа; натовп розступився; захекавшись, прибігло п’ятнадцять плассанських пожежників, але, незважаючи на втручання пана Пекера де Соле, ще чверть години пішло на те, щоб встановити помпу.

– Я ж кажу вам, що поршень не працює, – кричав сердито брандмейстер супрефектові, який запевняв, що гайки загвинчено надто міцно.

Коли нарешті показався струмінь води, натовп полегшено зітхнув. Будинок палав тепер знизу доверху, як величезний смолоскип. Вода з сичанням вривалася в це велетенське вогнище, полум’я, розриваючись на жовті смуги, шугало все вище й вище. Пожежники видерлися на дах будинку голови суду й кирками розбивали черепицю, щоб дати вихід вогню.

– Пропав будиночок, – пробурмотів Маккар, що, заклавши руки в кишені, спокійно стояв на другому боці вулиці і з цікавістю стежив, як розгоряється пожежа.

Там, на краю канавки, утворився просто неба справжній салон. Наче для того, щоб зручніше було милуватися цим видовищем, крісла були розставлені півколом. Прийшла і пані де Кондамен з чоловіком, – вони тільки-но повернулися із супрефектури, як почули, що дзвін б’є на сполох. Прибігли де Бурде, Мафр, лікар Порк’є, Делангр в супроводі кількох членів муніципальної ради. Всі оточили бідолашних Растуалів, заспокоювали їх, висловлювали співчуття. Кінець кінцем, усі вмостились у кріслах, і почалася розмова, тим часом як за десять кроків од них важко пихкала помпа і тріщали палаючі балки.

– Ти не забув узяти мого годинника, друже мій? – спитала пані Растуаль. – Він лежав на каміні разом з ланцюжком.

– Так, так, він у мене в кишені, – відповів голова суду, хитаючись від хвилювання; обличчя в нього розпухло. – Я забрав також столове срібло. Я б усе взяв, та пожежники не дозволяють, кажуть, що це смішно.

Пан Пекер де Соле, був, як завжди, спокійний і послужливий.

– Запевняю вас, що вашому будинкові не загрожує ніяка небезпека, – казав він. – Вихід вогню дано. Ви можете піти покласти ваше срібло в їдальні.

Але пан Растуаль не хотів розлучатися з своїм сріблом, яке він тримав під пахвою загорнуте в газету.

– Всі двері розчинені, – пробурмотів він, – в будинку повно чужих людей… Вони зробили в моєму даху діру, і мені недешево коштуватиме залатати її.

Пані де Кондамен розпитувала супрефекта.

– Але ж це жахливо! – скрикнула вона. – Я гадала, що пожильці встигли врятуватися!.. І нічого не відомо про абата Фожа?

– Я сам йому стукав, – сказав пан Пекер де Соле. – Ніхто не відповів. Коли прибули пожежники, я звелів висадити двері, наказав підставити драбини до вікон… Все було марно. Один з наших сміливих жандармів наважився ввійти у передпокій, але мало не задихнувся від диму.

– То, виходить, абат Фожа?.. Яка жахлива смерть! – сказала, здригаючись, красуня Октавія.

Всі пани й дами перезирнулись; в мерехтливому відсвіті пожежі вони здавалися дуже блідими. Лікар Порк’є пояснив, що смерть від вогню, можливо, й не така болісна, як то собі уявляють.

– Вогонь охоплює людину відразу, – закінчив він, – напевне, це справа кількох секунд, звичайно, залежно від сили вогню.

Пан де Кондамен рахував на пальцях:

– Якщо пані Муре у своїх батьків, як кажуть, то лишається все-таки четверо: абат Фожа, його мати, сестра і зять… Нічого собі!

В цю мить пані Растуаль нахилилася до вуха свого чоловіка.

– Дай мені мій годинник, – прошепотіла вона. – Я турбуюся за нього. Ти весь час крутишся, ще сядеш на нього.

Хтось крикнув, що іскри летять у бік супрефектури. Пан Пекер де Соле попросив пробачити йому і кинувся туди, щоб відвернути цю нову небезпеку. Тим часом пан Делангр зажадав, щоб зробили ще останню спробу врятувати жертви. Брандмейстер грубо запропонував йому самому полізти по драбині, якщо він вважає, що це можливо; він запевняв, що ніколи в житті не бачив такої пожежі. Мабуть, сам диявол запалив цей будинок, що загорівся, як оберемок хмизу, одразу з усіх чотирьох боків. Мер у супроводі кількох добровольців обійшов будинок через тупик Шевільйот. Він сподівався, що з боку саду можна буде ввійти в дім.

– Це було б дуже гарно, якби не було таким сумним, – зауважила, трохи заспокоївшись, пані де Кондамен.

Справді, пожежа була чарівним видовищем. Ракети іскор злітали вгору в широких смугах блакитного полум’я; замість вікон зяяли ясно-червоні отвори; дим повільно линув угору величезною фіолетовою хмарою, нагадуючи дим бенгальських вогнів під час фейєрверків. Пани і дами, зручно вмостившись у кріслах, спиралися на спинки, випростувалися, дивилися вгору; западала мовчанка, яку часом порушувало чиєсь зауваження. Раптом величезний вогненний стовп знявся вгору. Вдалині у мерехтливому світлі заграви виступили голови, почувся гомін натовпу, шум води, що лилася безперестану. А за десять кроків від глядачів рівномірно працювала пожежна помпа, випльовуючи воду з своєї обідраної металевої пащі.

– Подивіться на третє вікно на третьому поверсі! – раптом у захваті вигукнув пан Мафр. – Ліворуч добре видно ліжко, охоплене вогнем. Жовті завіски палають, як папір.

Пан Пекер де Соле прибіг підтюпцем, щоб заспокоїти всю компанію. То була фальшива тривога.

– Вітер справді відносить іскри в бік супрефектури, – сказав він, – але вони гаснуть у повітрі. Ніякої небезпеки немає, вогонь пощастило зупинити.

– А чи відомо, – спитала пані де Кондамен, – з чого почалася пожежа?

Пан де Бурде запевняв, що бачив, як густий дим повалив з кухні. Пан Мафр, навпаки, казав, що полум’я спочатку спалахнуло в одній з кімнат другого поверху. Сунрефект хитав головою з обережністю, яка личить офіційній особі, і нарешті сказав півголосом:

– Я гадаю, що будинок підпалено. Я вже наказав провести розслідування.

І розповів, що бачив чоловіка, який підпалював будинок виноградною лозою.

– Так, я теж його бачила, – перебила його Аврелія Растуаль. – Це був пан Муре.

Всі страшенно здивувались. Це здавалося неймовірним. Пан Муре втік з Тюлета і спалив свій будинок, – яка жахлива драма! Аврелію засйпали питаннями. Вона почервоніла під суворим поглядом матері. Молодій дівчині не годиться простоювати ночі коло вікна.

– Запевняю вас, я добре впізнала пана Муре, – казала вона далі. – Я не спала і підвелась, побачивши яскраве світло… Пан Муре танцював серед вогню.

Нарешті сказав своє слово супрефект:

– Панна Аврелія не помиляється… Тепер і я пригадую і впізнаю цього нещасного. Він був такий страшний, що я зовсім розгубився, хоч його обличчя і здалося мені знайомим… Прошу пробачити мені, але це дуже важливо. Я мушу зробити деякі розпорядження.

Він знову пішов, а всі присутні почали обговорювати цю жахливу подію: домовласник спалив своїх пожильців. Пан де Бурде обурювався порядками в будинках для божевільних: там зовсім немає належного нагляду. Правду кажучи, пан де Бурде боявся, що в полум’ї пожежі згоріла префектура, яку йому обіцяв абат Фожа.

– Божевільні дуже злопам’ятні, – простодушно зауважив пан де Кондамен.

Ці слова збентежили всіх. Розмова враз припинилася. Дами здригнулися, а чоловіки обмінялися багатозначними поглядами. Охоплений полум’ям будинок став ще цікавішим, коли товариство довідалось, чия рука підпалила його. Мружачись від солодкого хвилювання, всі дивились на вогнище і думали про драму, яка там розігралася.

– Якщо Муре там, то це виходить п’ятеро, – сказав пан де Кондамен, але дами звеліли йому замовкнути, кажучи, що він жахлива людина.

Від самого початку пожежі подружжя Палок дивилось на неї, спершись на підвіконня в їдальні, саме над імпровізованим салоном на тротуарі. Нарешті дружина мирового судді зійшла вниз і люб’язно запросила до себе дружину й дочку Растуаля, а також решту присутніх.

– З наших вікон чудово видно, запевняю вас, – сказала вона.

Дами відмовлялись, але вона наполягала:

– Ви ж застудитесь, ніч дуже холодна.

Пані де Кондамен всміхнулась і виставила з-під спідниці свої маленькі ніжки.

– Нам зовсім не холодно! – відповіла вона. – У мене ноги просто гарячі. Мені дуже добре… А вам хіба холодно, панно Авреліє?

– Мені дуже жарко, – запевняла Аврелія. – Можна подумати, що тепер літо. Вогонь чудово гріє.

Всі заявили, що їм дуже добре, і пані Палок вирішила теж лишитися тут і сіла в крісло. Пан Мафр тільки-но пішов; він побачив у натовпі двох своїх синів у товаристві Гільйома Порк’є; вони всі троє прибігли без краваток з якогось кубла розпусти біля міського валу подивитися на пожежу. Мировий суддя, який був певен, що замкнув хлопців на ключ в їхній кімнаті, повів їх за вуха додому.

– Чи не піти вже нам спати? – сказав пан де Бурде, який дедалі більше хмурнішав.

В цей час знову з’явився невтомний Пекер де Соле, що не забував про дам, незважаючи на весь клопіт, який випав на його долю. Він хутко пішов назустріч панові Делангру, який повертався з тупика Шевільйот. Вони почали розмовляти пошепки. Очевидно, мер бачив там якусь жахливу сцену; він провів рукою по обличчю, наче хотів прогнати якесь страшне видовище, що переслідувало його. Дами чули тільки, як він прошепотів: «Ми прибули надто пізно! Це жахливо, жахливо!..» Він не захотів відповідати ні на які запитання.

– Тільки Бурде і Делангр жаліють абата, – сказав пан де Кондамен на вухо пані Палок.

– У них були справи з ним, – спокійно відповіла та. – Подивіться на абата Бурета, той справді щиро побивається.

Абат Бурет, який стояв у цепу, плакав гіркими сльозами. Бідолаха не хотів слухати ніяких слів потіхи. Він нізащо не погоджувався сісти в крісло, все стояв і затуманеними очима дивився, як догоряють останні балки. Бачили також і абата Сюрена, але він швидко зник, послухавши в натовпі, що говорять про подію.

– Ходімо спати, – повторив де Бурде. – Це безглуздо, кінець кінцем, сидіти тут.

Всі підвелися. Вирішили, що пан Растуаль з своєю дружиною і дочкою переночують у подружжя Палок. Пані де Кондамен легкими рухами розправляла свою спідницю, що трохи пом’ялася. Відсунули крісла, хвилину постояли, кажучи одне одному на добраніч. Помпа ще гуділа, вогонь пригасав, огортаючись клубами чорного диму; чути було тільки кроки натовпу, що потроху розходився, та удари сокири пожежника, який рубав зруб. «Кінець», – подумав Маккар, що все ще стояв на другому боці вулиці.

Проте він постояв ще з хвилину, прислухаючись до останніх слів, якими півголосом обмінявся пан де Кондамен з пані Палок.

– Ну що ж, – казала дружина судді, – ніхто за ним не плакатиме, крім цього бевзя Бурета. Він став просто нестерпний, ми всі були його рабами. Монсеньйор епіскоп, мабуть, тепер сміється… Нарешті Плассан визволився!

– А Ругони! – зауважив пан де Кондамен. – Вони, напевно, в захваті!

– Ще б пак! Ругони тепер на сьомому небі! їм у спадок дістається завойоване абатом… Знаєте, вони дорого заплатили б тому, хто наважився б підпалити цей будинок.

Маккар пішов незадоволений. Він боявся, що його пошили в дурні. Радість Ругонів його пригнічувала.

Ругони – шахраї, вони завжди ведуть подвійну гру і, кінець кінцем, неодмінно обдурять вас. Переходячи площу Супрефектури, він присягався, що ніколи не робитиме так, як на цей раз, – наосліп.

Піднімаючись нагору до кімнати, де вмирала Марта, він побачив на сходах Розу. Почервонівши від люті, вона бурмотіла:

– Ні, я нізащо не лишуся більше в тій кімнаті, я не хочу бачити таких речей. Хай здохне без мене, хай здохне, як собака! Я її більше не люблю, я не люблю нікого… Послати по хлопчика, щоб він був присутній при цьому! І я погодилась! Ніколи в житті не прощу собі цього… Він був блідий, як його сорочка, херувимчик! Мені довелося нести його сюди від семінарії. Я думала, він богові душу віддасть по дорозі, так він плакав. Який жаль!.. І тепер він там, цілує її. У мене аж мороз поза шкірою йде. Я хотіла б, щоб весь будинок впав на нас, щоб це зразу скінчилося, Я залізу в якусь діру, житиму зовсім сама, не хочу нікого бачити, нікого, нікого! Усе життя створене так, щоб тільки плакати й гніватись.

Маккар ввійшов у кімнату. Пані Ругон впала навколішки, затуливши обличчя руками. Серж стояв коло ліжка, сльози лилися по його щоках, він підтримував голову вмираючої. Вона все ще не приходила до пам’яті.

Останні відблиски пожежі осявали кімнату червоним світлом.

Марта здригнулась у предсмертній гикавці. Розплющивши очі, вона здивовано озирнулась навколо і трохи підвелася на ліжку. Побачивши в світлі червоної заграви Сержеву сутану, вона з виразом невимовного жаху згорнула руки і вмерла.