Текст книги "Завоювання Плассана"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 25 страниц)

– Ви куди йдете? – спитала вона своїм грубим голосом селянки.

– Я йду туди, куди мені треба, – відповіла пані Палок з перекривленим від люті й болю обличчям. – Ви нахабна і брутальна баба… Дайте мені пройти, я скар бник Притулку пречистої діви і маю право ходити тут усюди.

Пані Фожа, спершись об двері, поправила на носі окуляри і спокійнісінько взялася знову за своє плетіння.

– Ні, – сказала вона рішуче, – ви не ввійдете.

– Он як! І чому це, дозвольте вас запитати?

– Тому, що я цього не хочу.

Дружина судді побачила, що справа не вдалася, її душила жовч. Вона була страшна; затинаючись, повторюючи слова, вона зашипіла:

– Я вас не знаю, я не знаю, що ви тут робите, досить мені закричати, і вас арештують, бо ви мене вдарили. Мабуть, за цими дверима відбуваються дуже гидкі речі, якщо вам звеліли нікого не пускати. Я з цього будинку, чуєте ви?.. Пропустіть мене, а то я покличу сюди всіх.

– Кличте, кого хочете, – відповіла стара пані, знизуючи плечима. – Я вам сказала, що ви не ввійдете, я не хочу, зрозуміло?.. Звідки я знаю, що ви з цього будинку? А хоч би й так, це однаково. Ніхто сюди не ввійде… Це вже моя справа.

Тоді пані Палок зовсім розлютилася. Вона підвищила голос і закричала:

– Мені й не треба входити. Мені цього досить. Я все зрозуміла. Ви мати абата Фожа, чи не так? Ах, яка гидота! Що й казати, добре діло ви робите… Певна річ, я не ввійду, я не хочу поганитися…

Пані Фожа, поклавши плетіння на стілець, дивилась на неї поверх окулярів своїми блискучими очима і нахилилась трохи вперед, витягнувши руки, наче хотіла кинутися на неї і змусити її замовкнути. Здавалося, вона ледве стримується, коли раптом відчинилися двері і абат Фожа з’явився на порозі. Він був у стихарі і мав дуже суворий вигляд.

– Що таке, мамо? – спитав він. – Що тут діється?

Стара пані опустила голову і відступила назад, як пес, що тулиться до ніг свого господаря.

– Це ви, люба пані Палок? – провадив далі священик. – Ви хочете поговорити зі мною?

Дружина судді, зробивши величезне зусилля над собою, почала всміхатися. Солодким голосом, але з ущипливою насмішкою, вона відповіла:

– Як! Ви були там, пане кюре? Ах, коли б я це знала, я ніколи не наполягала б. Я хотіла глянути на покров нашого вівтаря, він, мабуть, уже зовсім зносився. Ви знає те, я тут за господиню, я дбаю про найменші дрібниці. Але, якщо ви зайняті, я не хочу вас турбувати. Робіть, робіть своє діло, весь дім у вашому розпорядженні. Пані сказала б мені одно словечко, і я залишила б її охороняти ваш спокій.

Пані Фожа щось пробурчала. Погляд сина враз її заспокоїв.

– Заходьте, прошу вас, – знову почав він, – ви мене нітрохи не турбуєте. Я сповідав пані Муре, яка трохи нездужає… Заходьте-бо. Покров на вівтарі справді слід було б змінити.

– Ні, ні, я прийду іншим разом, – повторювала пані Палок, – мені соромно, що я вам перешкодила. Робіть своє діло, робіть, пане кюре.

Проте вона увійшла. Поки вона разом з Мартою розглядала покров на вівтарі, священик пошепки виговорював матері:

– Чому ви її не впустили, мамо? Я ж не просив вас стерегти двері.

Вона з своїм звичайним упертим виглядом нерухомо дивилась просто перед собою.

– Вона увійшла б, тільки переступивши через мій труп, – пробурмотіла вона.

– Але чому ж так?

– Тому… Слухай, Овідію, не сердься; ти знаєш, що вбиваєш мене, коли сердишся… Ти сказав мені проводжати сюди нашу хазяйку, правда? Ну от, я й придумала, що я тобі потрібна, щоб відганяти цікавих… Тому й сіла тут. Так от, повторюю, ви могли там робити все, що хотіли, ніхто не поткнув би туди й носа.

Він зрозумів, схопив її за руки і добре струснув, кажучи:

– Як, мамо, ви могли запідозрити?..

– Ет! Я нічого не запідозрила, – відповіла вона вдавано байдуже. – Ти сам собі господар, можеш робити, що хочеш, і все, що ти зробиш, буде добре, ти знаєш. Ти моє дитя… Я пішла б красти задля тебе, розумієш?

Але він не слухав її. Він випустив руки матері і дивився на неї, ніби поринувши в роздум, що робив його обличчя ще суворішим.

– Ні, ніколи, ніколи, – сказав він з невблаганною гордістю. – Ви помиляєтесь, мамо… Тільки цнотливі люди – сильні.

XVI

В сімнадцять років Дезіре сміялась тим самим дурнуватим сміхом. Вона стала високою, вродливою, дуже огрядною дівчиною, з руками й плечима дозрілої жінки. Росла вона, як свіжа рослина, щаслива своїм зростанням, нітрохи не стривожена тим гірким лихом, що спустошувало й затьмарювало рідну домівку.

– Ти зовсім не смієшся, – казала вона батькові. – Хочеш, пограємось у шворочку? Це так весело!

Вона забрала собі цілу ділянку в саду, перекопувала її, садила овочі, поливала їх. Вона любила фізичну працю. Потім завела курей, вони поїдали її овочі, а вона лаяла їх з материнською ніжністю. В цій роботі, серед тварин, порпаючись в землі, вона страшенно забруднювалась.

– Це справжня брудна ганчірка! – кричала Роза. – Я більше не пускатиму її на кухню, вона всюди наносить грязюку. А ви, пані, ще дуже добрі, що так гарно її вбираєте, бувши вами, я б дала їй волю бабратися в грязюці досхочу.

Марта, цілком захоплена своїми власними переживаннями, не дбала навіть про те, щоб Дезіре міняла білизну. Дівчина іноді носила ту саму сорочку по три тижні; панчохи, що спадали на стоптані черевики, були без п’ят; благенька спідниця висіла на ній, як лахміття жебрачки. Одного дня Муре мусив узяти голку: плаття тріснуло ззаду зверху донизу, оголюючи спину. Вона реготала, що напівгола; волосся спадало їй на плечі, руки були чорні від землі, обличчя замурзане.

Кінець кінцем, у Марти з’явилося почуття огиди до неї. Коли вона верталася додому після обідні з легеньким запахом ладану у волоссі, її дратував міцний дух землі, що йшов від дочки. Зараз же після сніданку вона відсилала її в садок, бо вже не могла терпіти її біля себе; її непокоїло це міцне здоров’я, цей дзвінкий сміх з кожного приводу.

– Боже мій! Як ця дитина вимучує! – втомлена й роздратована, часом говорила вона.

Муре, чуючи, як вона скаржиться, одного разу скипів і сказав їй:

– Якщо вона тобі заважає, можна і її викинути за двері, як тих двох.

– Справді, я була б значно спокійніша, якби її тут не було, – одверто сказала вона.

В кінці літа, якось по обіді Муре злякався, що не чує Дезіре, яка за кілька хвилин до того зчиняла страшенний гармидер у глибині садка. Він побіг туди й побачив, що вона лежить на землі, впавши з драбини, на яку полізла, щоб нарвати фіг; на щастя, букси ослабили силу падіння. Переляканий Муре взяв її на руки, кличучи на допомогу. Він думав, що вона. вмерла, але дівчина скоро опритомніла, почала запевняти, що їй зовсім не боляче, і хотіла вже знову лізти на драбину.

Тим часом Марта зійшла з ганку. Почувши, що Дезіре сміється, вона розсердилась.

– Ця дитина колись уб’є мене, вона тільки те й знає, що вигадує, чим би мене схвилювати. Я певна, що вона впала на землю навмисне. Це стає просто нестерпним. Я замикатимусь у своїй кімнаті, (виходитиму з дому вранці і повертатимусь тільки ввечері. Смійся, смійся, велика дурепо! Як це могло статись, що я породила отаку потвору? Нелегко мені буде з тобою!

– То вже напевно, – додала Роза, що прибігла з кухні, – це велика морока, нема ж бо ніякої надії, що її коли-небудь можна буде видати заміж.

Муре, вражений до глибини серця, слухав і дивився на них. Він нічого не сказав і залишився з дівчиною в саду. Аж до ночі вони про щось тихенько розмовляли там. На другий день Марта і Роза були відсутні цілий ранок; вони пішли за милю від Плассана на обідню в каплиці, присвяченій св. Януарію, куди цього дня виряджалися на прощу всі богомолки міста. Коли вони повернулись, куховарка поквапилася подати холодний сніданок. Марта вже їла кілька хвилин, коли помітила, що за столом немає Дезіре.

– Хіба Дезіре не голодна? – спитала вона. – Чому вона не снідає з нами?

– Дезіре вже тут немає, – сказав Муре, який не доторкнувся до їжі, – я одвіз її сьогодні в Сент-Етроп до її мамки.

Марта трохи зблідла від подиву й образи і поклала виделку.

– Ти міг би порадитися зі мною, – сказала вона.

Але він, не відповідаючи, вів далі:

– Їй добре у мамки. Ця добра жінка дуже її любить і дбатиме про неї… Таким чином, дівчина тебе більше не мучитиме; отже, всі будуть задоволені.

Вона мовчала, і він додав:

– Якщо домівка не здається тобі досить спокійною, – скажи мені, і я теж піду геть.

Вона підвелась, вогник промайнув в її очах. Його слова вразили її так жорстоко, що вона простягла руку, ніби хотіла кинути йому в голову пляшку. Не знаний досі гнів кипів у цій жінці, що так довго покірно корилася, в ній зростала ненависть до цього чоловіка, що бродив весь час навколо неї, як гіркий докір. Вона почала знову їсти, підкреслюючи свою байдужість, не говорячи більше про дочку. Муре склав серветку; він сидів перед нею, слухаючи брязкіт її виделки, повільно оглядаючи цю веселу колись, сповнену галасом дітей їдальню, нині таку порожню і сумну. Кімната здалася йому холодною, як льодовник. Сльози набігли йому на очі, а Марта в цей час звеліла Розі подавати десерт.

– У вас добрий апетит, пані, правда? – казала куховарка, несучи тарілку з фруктами. – Це тому, що ми гарненько пройшлися! Якби пан, замість строїти з себе безвірника, пішов з нами, вам не довелося б їсти самій усю баранину.

Вона базікала далі, міняючи тарілки:

– Дуже гарненька ця каплиця святого Януарія, але надто вже мала… Ви бачили дам, що запізнилися? Їм довелося стояти навколішках на траві, під палючим сонцем… А от чого я вже ніяк не розумію, так це того, що пані де Кондамен приїхала в екіпажі; яка ж це проща? А ми з вами добре провели ранок, правда, пані?

– Еге ж, дуже добре, – промовила Марта. – Абат Муссо сказав дуже зворушливу проповідь.

Коли Роза нарешті теж помітила відсутність Дезіре і довідалась про її від’їзд, вона вигукнула:

– Бігме, пан придумав дуже добре… Вона у мене забирала всі каструлі, щоб поливати свій салат… Можна буде тепер трохи перепочити.

– Авжеж, – сказала Марта, беручись за грушу.

Муре задихався. Він пішов з їдальні, не слухаючи Рози, яка кричала йому навздогін, що кава от-от буде готова. Залишившись сама в їдальні, Марта спокійно доїдала грушу.

Пані Фожа спускалася по сходах, коли куховарка несла каву.

– Заходьте, – сказала Роза, – ви посидите з пані і вип’єте чашку кави пана, а то він утік, мов навіжений.

Стара пані сіла на місце Муре.

– А я думала, що ви ніколи не п’єте кави, – зауважила вона, накладаючи собі цукру.

– Так, раніше ми й не пили, – відповіла Роза, – коли пан розпоряджався грішми… А тепер пані робила б велику дурницю, коли б відмовлялася від того, що любить.

Вони розмовляли цілу годину. Розчулена Марта почала розповідати пані Фожа про свої прикрості: її чоловік тільки що зробив їй страшну сцену через дочку, яку він ні з того ні з сього одвіз до її мамки. Вона виправдувалась, казала, що дуже любить дівчину і цими днями забере її назад.

– Вона була дуже галаслива, – мовила пані Фожа. – Частенько я так жаліла вас… Мій син навіть боявся, що не зможе виходити в садок читати свій требник: вона страшенно набридала йому.

З цього дня за обідом Марта і Муре мовчали. Осінь була дуже дощова; їдальня з цими двома самотніми приборами, розділеними всією довжиною великого стола, навіювала смуток. По кутках снували тіні, від стелі тягло холодом. «Чисто як на похороні», – говорила часом Роза.

– Ах, – казала вона, подаючи страву, – чого це ви так загаласували? Тепер можете бути спокійні, язики у вас не заболять!.. Та будьте ж веселіший, пане, у вас такий вигляд, ніби ви проводжаєте покійника. Скінчиться тим, що пані зляже. Недобре для здоров’я їсти мовчки.

Коли настали перші холоди, Роза, стараючись прислужитися пані Фожа, запропонувала їй варити в кухні. Почалося з того, що кип’ятилася вода, яку стара пані приносила зверху; у неї, мовляв, не топилося, а абатові негайно треба було поголитись. Потім вона почала брати праски, каструлі, попросила навіть лист засмажити баранячу ніжку. Нарешті, оскільки нагорі камін не був пристосований для готування їжі, вона пристала на пропозицію Рози, яка сухими виноградними лозами розпалювала такий вогонь у плиті, що можна було спекти цілого барана.

– Не церемоньтеся, – казала Роза, сама перевертаючи баранину. – Кухня у нас велика. Тут місця вистачить і на двох… Я просто не знаю, як ви досі примудрялися варити їсти на отій нікчемній залізній пічурці, на підлозі перед каміном. Я боялася б, щоб мене грець не побив. Кумедний наш пан Муре, ніхто не здає помешкання без кухні. Добре, що ви такі хороші, нечванливі люди, з якими легко жити.

Мало-помалу пані Фожа стала готувати сніданки й обіди на кухні у Муре. Спочатку вона приносила своє вугілля, олію, прянощі, а потім, коли вона забувала щось з продуктів, куховарка не дозволяла їй іти нагору до себе, примушувала її брати в шафі те, чого їй бракувало.

– Дивіться, масло он там. Не збідніємо ж ми від того, що ви візьмете масла на кінчику ножа. Ви добре знаєте, що тут усе до ваших послуг. Пані вилаяла б мене, якби ви тут не почували себе добре.

Відтоді Роза з пані Фожа дуже заприятелювали; куховарка була в захваті, що в неї тепер є людина, яка погоджувалася слухати її, поки вона робила свої соуси. Взагалі вони чудово уживалися; ситцеві сукні священикової матері, її грубе обличчя і селянські манери ставили їх майже на рівну ногу. Цілими годинами вони просиджували перед холодною вже плитою. Незабаром пані Фожа цілком заволоділа кухнею; вона лишалася такою самою непроникною, казала тільки те, що хотіла, і змушувала їй розповідати все, що бажала знати. Вона розпоряджалася обідами подружжя Муре, частенько куштувала страву раніше, ніж її подавали на стіл; іноді Роза готувала різні ласощі спеціально для абата, – глазуровані яблука, рисові пудинги, солодкі оладки. Продукти змішувалися, каструльками користувалися безладно, обіди переплутувались до такої міри, що куховарка, перед тим як подавати на стіл, кричала сміючись:

– Скажіть, пані, це ваша яєчня на сковороді чи моя? Я вже й не знаю!.. Слово честі, краще було б їсти всім разом.

Уперше абат Фожа снідав у їдальні Муре в день всіх святих. Він дуже поспішав, йому треба було повернутися до церкви св. Сатюрнена, Щоб він не гаяв часу, Марта посадила його за стіл, сказавши, що тоді його матері не треба буде підніматися на третій поверх. Через тиждень це зробилося звичкою: абат і пані Фожа спускалися вниз до кожної трапези, сідали за стіл і чекали, поки подадуть каву. Спочатку страви подавалися окремо, потім Роза вирішила, що це «справжнє безглуздя», і заявила, що вона любісінько може готувати на чотирьох, а з пані Фожа вона вже якось порозуміється.

– І не дякуйте мені, – додала вона. – Це ви, навпаки, дуже добре робите, що сходите вниз посидіти з пані, їй хоч трохи буде веселіше… Я вже просто боюся входити в їдальню, здається, ідеш у кімнату, де лежить покійник. Так порожньо, що аж страшно… Коли пан гнівається, тим гірше для нього, хай тепер гнівається на самоті.

У грубі гуло, в кімнаті було тепло. Це була чудова зима. Ніколи раніше не покривала Роза такими білосніжними скатертями стіл; вона ставила стілець пана кюре коло грубки, щоб він сидів спиною до вогню. Особливо старанно витирала його склянку, ніж, виделку; коли на скатерті з’являлася хоч маленька пляма, стежила за тим, щоб вона була не на тім боці, де сидів він. Одне слово, Роза оточила його найніжнішою увагою.

Коли Роза готувала якусь його улюблену страву, вона попереджала його, щоб він зберіг для неї свій апетит. Іноді, навпаки, вона йому робила сюрприз, приносила страву накритою і, сміючись у відповідь на запитливі погляди, казала, стримуючи свій тріумф:

– Це для пана кюре: дика качка, нафарширована маслинами, як він любить… Пані, покладіть панові кюре філе, добре? Воно приготовлено для нього.

Марта роздавала. З благальними поглядами вона наполягала, щоб він не відмовлявся від найкращих шматків. Вона починала завжди з нього, перебирала всі шматки, а Роза, схилившись над нею, пальцем показувала їй те, що вона вважала найсмачнішим. Часом виникали навіть суперечки, яка частина курчати чи кролика краща. Роза підсовувала вишиту подушку під ноги священикові. Марта наказала, щоб йому подавали окрему пляшку бордо і підрум’янений хлібчик, який вона щодня замовляла в пекарні.

– Ет! Скільки того діла, – повторювала Роза, коли абат дякував. – Кому ж добре жити, як не таким, як ви, хорошим людям? Не заважайте нам, господь бог винагородить нас за це.

Пані Фожа, сидячи за столом навпроти свого сина, всміхалася, дивлячись на всі ці догоджання. Вона полюбила Марту й Розу, хоч, на її думку, це поклоніння було цілком природним і вони повинні були бути щасливі, що можуть отак схилятися перед своїм божеством. З тупим виразом обличчя вона їла багато й дуже поволі, як селянка, яку чекає важка робота; вона, власне кажучи, головувала за столом, бачила все, стежила за тим, щоб Марта не забувала своєї ролі служниці, дивилась на сина поглядом, в якому світилися втіха й задоволення.

Говорила вона мало, тільки, коли трьома словами хотіла сказати, що абатові було до смаку, або покласти край ввічливим відмовлянням, від яких він ще не зовсім відвик. Часом вона знизувала плечима, штовхала його під столом ногою. Хіба весь цей стіл не належав йому? Він міг би сам з’їсти всі страви, якби схотів; інші були б раді, дивлячись на нього, гризти черствий хліб.

Щодо абата Фожа, то він лишався байдужим до всіх ніжних турбот, якими його оточували; дуже невибагливий, він їв швидко, завжди заглиблений у свої думки, навіть не помічаючи цього упадання. Він здався на умовляння своєї матері, погодившись обідати з родиною Муре; в їдальні першого поверху його тішило тільки те, що він позбувся турбот про матеріальну сторону життя. Отже, він зберігав свій величний спокій, звикаючи потроху до того, що всі його бажання виконуються, вже не дивувався нічому, не дякував, зневажливо пануючи над господинею дому і куховаркою, які занепокоєно стежили за кожною зморшкою на його поважному обличчі.

А Муре, сидячи навпроти своєї дружини, лишався забутим. Поклавши руки на край стола, як мала дитина, він чекав, коли Марта згадає про нього. Вона давала йому останньому, що попало, скупо. Роза, стоячи позад неї, попереджала її, коли вона, помилившись, натрапляла на гарний шматок.

– Ні, ні, тільки не цей шматок… Ви ж знаєте, що пан любить голову, він висмоктує кісточки.

Муре знічувався і їв, соромлячись, наче якийсь нахлібник. Він почував, що пані Фожа дивиться на нього, коли він відрізує собі шматок хліба. Він якусь мить міркував, втупивши очі в пляшку, перше ніж зважувався налити собі вина. Одного разу він помилився і налив собі трошки бордо пана кюре. Ото було галасу! Цілий місяць Роза докоряла йому за цю краплину вина. Подаючи яку-небудь солодку страву, вона вигукувала:

– Я не хочу, щоб пан її куштував! Ніколи він мене не похвалив, а одного разу сказав, що мій ромовий омлет підгорів. Я тоді йому відповіла зразу: для вас він завжди буде підгорілий. Чуєте, пані, не давайте панові!

Потім почалися нескінченні знущання. Вона подавала йому тріснуті тарілки, ставила стіл так, щоб ніжка була між його колінами, залишала на склянці волокнинки від рушника, хліб, сіль і вино ставила на другому кінці столу. У всьому домі тільки один Муре любив гірчицю, він сам ходив купувати її, але Роза щоразу забирала баночки під тим приводом, що гірчиця «тхне». Те, що він був позбавлений гірчиці, псувало йому весь обід. Ще більше він дратувався і остаточно втрачав апетит через те, що його зігнали з місця проти вікна і, як найзручніше, віддали його абатові. Тепер Муре сидів проти дверей; йому здавалося, що він їсть десь у чужих відтоді, як він був позбавлений можливості після кожного ковтка поглядати на свої фруктові дерева.

Марта не була така в’їдлива, як Роза; вона поводилася з ним, як з бідним родичем, якого доводиться терпіти; вона навіть забувала, що він тут, ніколи не обзивалася до нього жодним словом, так ніби повновладним господарем у домі був абат Фожа. Проте Муре не обурювався; обмінявшися кількома ввічливими словами з абатом, він їв мовчки, відповідаючи лише довгими поглядами на наскоки куховарки. Потім, скінчивши завжди першим, він методично складав серветку і виходив, частенько навіть до того, як подавали десерт.

Роза запевняла, що він просто казиться. В розмовах з пані Фожа вона описувала їй свого господаря:

– Я добре його знаю і ніколи його не боялась… Коли вас іще тут не було, пані тремтіла перед ним, бо він завжди кричав, удавав із себе дуже грізного. Він нам добре-таки набридав, завжди плутався під ногами, скрізь сунув носа, все йому не подобалося. Хотів, бач, показати, що він тут господар… Тепер він тихий, як ягня, правда? Це тому, що пані взяла над ним гору. Ах, якби він був сміливіший, якби він не боявся всяких неприємностей, ви почули б, якої б він нам тут заспівав. Але він дуже боїться вашого сина; так, так, він боїться пана кюре… Часом можна сказати, що він робиться зовсім дурним. Та тепер він нам більше не заважає, тож хай собі робить, що хоче, правда ж, пані?

Пані Фожа відповідала, що пан Муре дуже достойна людина. Єдина його вада – це те, що він не релігійний. Але, безперечно, він згодом повернеться на правдивий шлях. І стара пані поволі заволодівала першим поверхом, з кухні йшла в їдальню, тупцювала по коридору й передпокою. Коли Муре зустрічав її, він завжди згадував день приїзду абата Фожа, коли його мати в своїй благенькій чорній сукні, не випускаючи з рук великого кошика, який вона тримала обома руками, витягала шию, щоб зазирнути в усі кімнати, як людина, що спокійно оглядає призначений на продаж будинок.

Відколи абат і пані Фожа почали їсти на нижньому поверсі, на третьому панували Труші. Тепер вони вже не були такими тихими. Крізь двері, які то розчинялися, то з грюканням зачинялися, чути було тупотіння, вигуки, з гуркотом пересувалися меблі. Пані Фожа, розмовляючи на кухні з Розою, стривожено підводила голову. Щоб заспокоїти її, Роза говорила, як важко живеться бідній пані Трупі. Якось уночі, коли абат ще не ліг спати, він почув якусь дивну метушню. Вийшовши із свічкою в руках, він побачив п’яного як чіп Труша, що на колінах видирався вгору по сходах. Піднявши його своєю дужою рукою, абат вштовхнув його в кімнату. Олімпія в ліжку спокійно читала роман, попиваючи маленькими ковтками поставлений на нічному столику грог.

– Слухайте, – сказав абат Фожа, блідий від гніву, – завтра вранці ви спакуєте свої валізи і виїдете звідси, чуєте?

– А чому ж бо це так? – сказала, анітрохи не стурбувавшись, Олімпія. – Нам і тут добре.

Але священик різко перепинив її.

– Мовчи! Ти, негідниця, завжди робила мені все тільки на шкоду. Мати наша мала рацію, мені не треба було витягати вас із злиднів… От тепер мені треба піднімати твого чоловіка на сходах! Це ганьба! Подумай, який був би скандал, коли б його побачили в такому стані… Завтра ж ви виїдете!

Олімпія сіла, щоб випити ковток грогу.

– Ні в якому разі, – промовила вона.

Труш реготав. П’яний, він був веселий. Він розсівся в кріслі у чудовому настрої.

– Не будемо сваритися, – белькотів він. – Це нічого, трохи запаморочилося в голові від повітря, надто вже холодно зараз. Ну й вулиці у вас кумедні… Знаєте, Фожа, це дуже пристойні юнаки. Наприклад, син лікаря Порк’є. Ви добре його знаєте, лікаря Порк’є… Так от, ми з ним зустрічаємося в одній кав’ярні, за тюрмою. Його тримає одна арлезіанка, вродлива брюнетка…

Священик, схрестивши руки на грудях, дивився на нього страшним поглядом.

– Ні, запевняю вас, Фожа, ви даремно на мене гніваєтесь… Ви знаєте, я добре вихована людина, я розумію, як треба поводитись. Удень я склянки води з сиропом не вип’ю, боюся вас скомпрометувати… Відколи ми тут, я ходжу на службу мов до школи, з тартинками з варенням у кошику; це безглуздя, оця моя робота. Я почуваю себе якимсь дурнем, – так, так, слово честі; і все це тільки для того, щоб зробити вам послугу… Але вночі мене ж ніхто не бачить. Можу ж я погуляти хоч вночі! Мені це на користь, а то я здохну, кінець кінцем, не виходячи нікуди. Та й до того ж на вулицях нікогісінько немає, вони тут такі кумедні…

– П’яниця! – процідив священик крізь зуби.

– Ви не хочете миритись?.. Тим гірше, мій любий. Я добрий хлопець, не люблю кислих пик. Якщо вам це не подобається, я кину вас, і залишайтеся собі з вашими святенницями. Серед них одна тільки є гарненька, маленька Кондамен, та й то арлезіанка краща… Нічого витріщати на мене очі, ви мені не потрібні. Хочете, я позичу вам сто франків?

Він витяг з кишені кредитні білети і розіклав їх з реготом на колінах; потім став виробляти з ними різні штуки, розмахувати ними перед носом в абата, нарешті підкинув їх у повітря. Олімпія, напівгола, одним стрибком вискочила з ліжка, роздратовано підібрала кредитки і сховала під подушку. Тим часом абат Фожа, дуже здивований, оглядався навкруги; він побачив на комоді ряд пляшок з лікерами, непочатий пиріг на каміні, цукерки в старій поламаній коробці. В кімнаті було повно недавніх покупок: на стільцях були розкидані сукні, розгорнутий кусок мережива; новісінький гарний сюртук висів на шпінгалеті вікна; перед ліжком лежала ведмежа шкура. Поруч із склянкою грогу на нічному столику виблискував на фарфоровому блюдечку золотий жіночий годинник. «Кого ж це вони пограбували?» – подумав священик. І раптом згадав, як Олімпія цілувала руки Марті.

– Нещасні! – скрикнув він. – Ви крадете!

Труш підвівся. Дружина штовхнула його на канапу.

– Лежи спокійно, – сказала вона йому, – спи, тобі треба виспатись.

Потім повернулась до брата:

– Вже перша година ночі, ти можеш нам дати заснути, коли вже тобі нема чого сказати, крім неприємних речей… Мій чоловік недобре зробив, що напився, це правда… але це ще не причина, щоб його ображати… Ми з тобою вже кілька разів мали такі розмови, хай це буде остання. Чуєш, Овідію?.. Ми брат і сестра, правда? Так от, я тобі вже казала: треба ділитися з нами… Ти бенкетуєш унизу, замовляєш собі смачні страви, живеш щасливо під крилом у господині і куховарки. Це твоя справа. Ми ж не заглядаємо тобі в тарілку, не видираємо у тебе шматка з рота. Живи собі, як хочеш. Та не муч же і ти нас, дай нам таку саму волю… Мені здається, я міркую правильно.

Священик обурено махнув рукою.

– Я розумію, ти завжди боїшся, що ми попсуємо твої справи… Найкращий засіб, щоб ми їх тобі не попсували, – це не дратувати нас, не повторювати безперестану: «Ах, якби я знав, я б нізащо не покликав вас сюди». Знаєш, ти зовсім не такий розумний, яким себе виставляєш. У нас однакові інтереси, ми одна сім’я, ми можемо разом влаштовувати наші справи. Якби ти тільки захотів, все було б гаразд… Іди лягай. Завтра я вилаю Труша і пришлю його до тебе. Ти зможеш напутити його.

– Авжеж… – пробурмотів п’яний, вже засинаючи. – Фожа дивак… Мені зовсім не потрібна господиня, мені більше до вподоби її гроші.

Олімпія зухвало зареготала, дивлячись на брата. Вона знову лягла, вигідно вмостившись на подушці. Священик, трохи блідий, якусь хвилину міркував, потім, не сказавши ні слова, вийшов. Олімпія знову взялась за свій роман; Труш хропів на дивані.

Другого ранку, протверезившись, Труш мав довгу розмову з абатом Фожа. Коли він повернувся до дружини, то розповів їй, на яких умовах сталося примирення.

– Слухай, мій любий, – сказала вона йому, – заспокой його, роби все, що він хоче; постарайся прислужитися йому, раз він дає тобі таку можливість… Я перед ним козирюся, але в глибині душі добре знаю, що він викине нас на вулицю, як собак, коли ми доведемо його до краю. А я не хочу звідси виїздити… Ти певен, що він нас не вижене?

– Так, так, не бійся нічого, – відповів Труш. – Я йому потрібний, і він дасть нам змогу нажити грошенят.

Відтоді Труш щовечора, перед дев’ятою годиною, виходив з дому, коли вулиці були вже порожні. Він казав дружині, що ходить у старий квартал агітувати за абата. Олімпія не була ревнива; вона сміялась, коли він їй розповідав якусь пікантну історійку; їй більше подобалося ніжитися на самоті, випивати самій кілька чарок вина, їсти потай тістечка і проводити довгі вечори в теплому ліжку, читаючи старі романи з бібліотеки, яку вона відшукала на вулиці Канкуен. Труш повертався трохи напідпитку; він скидав черевики в передпокої, щоб піднятися тихенько по сходах. Коли він часом перебирав міру і від нього тхнуло тютюном і горілкою, дружина не пускала його до себе і проганяла спати на канапу. І тоді починалася мовчазна, глуха боротьба. Він з упертістю п’яниці повертався знову до неї, чіплявся за ковдру, але хитався, падав навкарачки, поки, кінець кінцем, вона не відкидала його, як лантух. Якщо він починав кричати, вона стискала йому горло і пильно дивилась на нього, шепочучи:

– Овідій почує, Овідій зараз прийде.

Його проймав тоді страх, як дитину, коли її лякають вовком; потім він засинав, бурмочучи, що він просить вибачити йому. А тільки-но сходило сонце, він вставав, одягався, як належить статечній людині, пов’язував спеціальний галстук, що надавав йому, як він казав, «попівського вигляду». Повз кав’ярні він проходив, опустивши очі. У Притулку пречистої діви його поважали. Коли дівчата бавилися надворі, він іноді відхиляв трошки завіску і дивився на них батьківським поглядом, а в його очах з-під напівопущених повік мигтіли вогники.

Трушів стримувала також і пані Фожа. Дочка й мати безперестану сварилися: одна скаржилась, що її завжди приносили в жертву братові, а друга називала її падлюкою, яку треба було задавити ще в колисці. Чигаючи на ту саму здобич, вони стежили одна за одною, не випускаючи шматка, розлючені й стурбовані тим, котрій з двох пощастить захопити більшу пайку. Пані Фожа хотіла мати весь будинок, вона оберігала від загребущих рук Олімпії все, аж до сміття. Коли вона дізналася, які великі суми дочка видурювала з кишень Марти, то страшенно розлютувалася. А коли син тільки знизав плечима, як людина, що гидує такою мерзотою, але змушена заплющувати на неї очі, вона мала жахливу сцену з дочкою, назвала її злодійкою, так наче та взяла гроші з її власної кишені.

– Може, вже досить, мамо, га? – сказала роздратована Олімпія. – В усякому разі, не про ваш гаманець ідеться… Я ще тільки позичаю гроші, а не вимагаю, щоб мене годували.

– Що ти хочеш сказати, гадюко? – пробелькотіла стара пані, не тямлячи себе від люті. – Хіба ми не оплачуємо наших обідів? Спитай у куховарки, вона покаже тобі нашу книгу видатків.

Олімпія зареготала.

– Ой, як гарно! – вигукнула вона. – Я її добре знаю, вашу книгу видатків. Ви платите за редиску і масло, правда? Знаєте, мамо, ви собі лишайтеся на першому поверсі, я туди не піду заважати вам. Але не йдіть і ви сюди, нагору, не чіпляйтеся до мене, а то я зчиню галас. А ви ж знаєте – Овідій наказав, щоб галасу не було.