Текст книги "Завоювання Плассана"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 25 страниц)

– Це дуже делікатна справа, – промовив він, – у пані Муре кволе здоров’я. Що ж до пана Муре…

– Я бачив пані Ругон. Вона дуже занепокоєна, – сказав супрефект.

– Її зять завжди їй заважав, – різко перепинив їх пан де Кондамен. – А я позавчора зустрів Муре в клубі, і він обіграв мене в пікет. Він здався мені не дурнішим, як завжди… Шановний Муре ніколи не відзначався великим розумом..

– Я не сказав, що він божевільний в звичайному розумінні цього слова, – почав лікар знову, почуваючи себе ображеним, – але я також не сказав би, що розумно лишати його на волі.

Ці слова лікаря викликали деяке хвилювання. Пан Растуаль інстинктивно подивився на паркан поміж двома садками. Всі обличчя повернулися до лікаря.

– Я знав, – вів він далі, – одну чарівну даму, яка жила на широку ногу, влаштовувала звані обіди, приймала у себе видатних осіб, сама була дуже розумною й дотепною співрозмовницею. Так от, як тільки ця дама поверталась до себе в кімнату, вона замикалася там і добру половину ночі бігала рачки, гавкаючи, як собака. Її слуги довго думали, що вона ховає у себе собаку… Ця дама слабувала на хворобу, яку ми, лікарі, називаємо божевіллям з проблисками свідомості.

Абат Сюрен ледве стримував сміх, поглядаючи на панночок Растуаль, яких дуже насмішила історія цієї дами з вищого товариства, яка вдавала з себе собаку. Лікар ІТорк’є поважно висякався.

– Я міг би розповісти десятки таких історій, – додав він. – Люди, здавалося б, при повному розумі, та тільки-но залишаються самі, як починають робити найнеймовірніші речі. Пан де Бурде був добре знайомий у Валенсі з одним маркізом, якого я не хочу називати…

– Він був моїм близьким приятелем, – сказав пан де Бурде, – і часто обідав у префектурі. Його історія набула великого розголосу.

– Яка історія? – спитала пані де Кондамен, побачивши, що лікар і колишній префект замовкли.

– Історія не дуже приємна, – сказав пан де Бурде і засміявся. – Маркіз не мав ні до чого великого хисту, але він цілі дні проводив у своєму кабінеті, запевняючи, що працює над великим твором з політичної економії… Через десять років виявилось, що він там з ранку до вечора робив малюсінькі галочки однакового розміру із…

– Із своїх екскрементів, – закінчив лікар таким поважним тоном, що всі прийняли це слово спокійно, а дами навіть не почервоніли.

– У мене, – сказав абат Бурет, якого ці анекдоти розважали, як чарівні казки, – була одна не зовсім звичайна парафіянка. У неї була пристрасть убивати мух; коли вона бачила муху, її охоплювало нестримне бажання впіймати її. Вдома вона нанизувала їх на дротики. Потім, коли вона сповідалась, то плакала гіркими слізьми і винуватила себе в смерті бідолашних комах, вважала себе проклятою… І ніяк я не міг її виправити.

Історія абата мала успіх. Навіть пан Пекер де Соле і пан Растуаль зволили усміхнутись.

– Невелика ще біда, коли вбивають тільки мух, – зауважив лікар. – Але не всі божевільні з проблисками свідомості такі безневинні. Є такі, що мучать свою родину якоюсь потаємною вадою, яка переходить у манію; одні пиячать, тайкома вдаються в розпусту, крадуть просто з потреби красти, або їх точать гордощі, ревнощі та честолюбство. Вони дуже спритно приховують своє божевілля, стежать за кожним своїм кроком, виконують найскладніші свої проекти, розумно відповідають на запитання, так що ніхто й не догадується, що вони психічно хворі, а потім, коли вони залишаються сам на сам із своїми жертвами, вони віддаються своїм маячним ідеям, перетворюються на катів… Якщо вони не вбивають, то замучують до смерті, поволі.

– То, по-вашому, пан Муре?.. – спитала пані де Кондамен.

– Пан Муре завжди був людиною дражливою, неспокійною, деспотичною. Очевидно, психічне ураження з віком посилювалося. Зараз я, не вагаючись, залічив би його до небезпечних божевільних… У мене була одна пацієнтка, яка замикалася в окремій кімнаті, як і він, і там проводила цілі дні, обмірковуючи найжахливіші злочини.

– Але, пане лікарю, якщо ви додержуєтесь такої думки, то треба ж щось робити! – вигукнув пан Растуаль. – Ви повинні довести це діло до відома того, кого треба.

Лікар Порк’є трохи збентежився.

– Ми просто розмовляємо, – сказав він з своєю усмішкою жіночого лікаря. – Якщо мене покличуть і доведеться вжити рішучих заходів, я виконаю свій обов’язок.

– Годі вам! – ущипливо промовив пан де Кондамен. – Найнебезпечніші божевільні зовсім не ті, кого за таких вважають… Для психіатра не існує ні одного цілком здорового мозку. Пан лікар розповів нам ту сторінку з книги про божевілля з проблисками свідомості, яку і я читав, вона цікава, як роман.

Абат Фожа слухав все це з цікавістю, не беручи участі в розмові. Потім, коли запала мовчанка, він зауважив, що такі історії турбують дам, і запропонував поговорити про щось інше. Але цікавість було збуджено, і обидві компанії вирішили стежити за кожним вчинком Муре.

Він виходив тепер у садок не більш як на одну годину, після сніданку, поки дружина його з абатом Фожа і його матір’ю ще лишалися за столом. Тільки-но він з’являвся в садку, як потрапляв під пильний нагляд родини Растуалів і приятелів супрефекта. Досить йому було спинитися коло грядки з овочами, зацікавитись якимсь салатом, зробити якийсь рух, як зараз же в обох садах робилися найприкріші висновки. Всі були настроєні проти нього. Захищав його тільки пан де Кондамен. Але одного разу за сніданком красуня Октавія спитала його:

– Яке вам діло до того, божевільний пан Муре чи ні?

– Ніякого, моя люба, – здивувавшись, відповів він.

– То хай же він і буде божевільним, коли всі вам кажуть, що він божевільний. Я не розумію, яка вам охота бути іншої, ніж у вашої дружини, думки. Це не доведе вас до добра, любий мій. Будьте ж настільки розумним, щоб не корчити з себе розумника в Плассані.

Пан де Кондамен усміхнувся.

– Як завжди, ви маєте цілковиту рацію, – галантно сказав він, – ви знаєте, що я віддав свою долю у ваші руки… Не ждіть мене на обід, я поїду верхи до Сент-Етропа глянути, як там іде поруб лісу.

І він вийшов, попихкуючи сигарою.

Пані де Кондамен знала, що в Сент-Етропі він залицяється до якоїсь дівчини. Але вона була поблажлива, навіть двічі врятувала його від наслідків дуже негарних історій. Що ж до нього, то він твердо вірив у доброчесність своєї дружини. Вона була надто розумна, щоб заводити романи в Плассані.

– Ви ніколи не здогадаєтесь, що робить Муре, замкнувшись у своїй кімнаті, – сказав на другий день пан де Кондамен, прийшовши в супрефектуру. – Він рахує, скільки разів літера «с» повторюється в біблії. Він усе боїться, що помилився, і перераховував уже аж тричі!.. Далебі, ви мали рацію, він зовсім з’їхав з глузду, цей блазень!

З цього дня пан де Кондамен почав нещадно нападати на Муре. Він навіть перебирав міру, вигадуючи різні безглузді історії, які приголомшували родину Растуалів. Головною жертвою він обрав пана Мафра. Одного дня він розповів йому, що бачив, як Муре робив реверанси перед відчиненим вікном, що виходить на вулицю, зовсім голий, з жіночим чепчиком на голові. Іншим разом він з величезним апломбом запевняв, ніби здибав Муре за три милі від міста в невеликому гаю, де він витанцьовував, як дикун. Коли суддя взяв це під сумнів, він розсердився і сказав, що Муре міг спуститися по ринві так, що ніхто б і не помітив. Приятелі супрефекта сміялися; але на другий день служниця Растуалів розповіла про цей надзвичайний випадок у місті, і легенда про чоловіка, що б’є свою дружину, набрала великого розголосу.

Якось по обіді старша з панночок Растуаль, Аврелія, червоніючи, розповіла, що напередодні, ставши коло півночі біля вікна, побачила сусіда, який гуляв по саду з великою свічкою в руці. Пан де Кондамен подумав, що дівчина глузує з нього, але вона описала усі подробиці:

– Він тримав свічку лівою рукою. Став на коліна і поповз, ридаючи.

– Може, він убив когось і закопував труп у садку? – сказав, збліднувши, пан Мафр.

Обидві компанії змовилися сидіти увечері, якщо треба буде й до півночі, щоб до кінця з’ясувати цю історію. Наступної ночі всі сиділи на сторожі; але Муре не з’явився. Так вони згаяли три вечори. Супрефектура вже відмовилася була від участі в цій справі; пані де Кондамен не хотіла більше сидіти під каштанами, де стояв густий морок, та на четверту ніч, коли надворі було темно, хоч в око стрель, на першому поверсі у Муре засвітився вогник. Пан Пекер де Соле, помітивши це, прослизнув у тупик, щоб запросити родину Растуалів пройти на терасу його будинку, з якої можна було бачити сусідський сад. Голова суду, який із своїми дочками сидів на сторожі за фонтаном, трохи завагався, чи не скомпрометує він себе з погляду політики, йдучи до супрефекта, проте ніч була така темна, а його донька Аврелія так бажала довести правдивість своєї розповіді, що він пішов, обережно ступаючи, слідом за паном Пекером де Соле. Таким ось чином легітимізм у Плассані вперше проник у дім урядовця-бонапартиста.

– Тихше, – попередив супрефект, – нахиліться з тераси.

Пан Растуаль з дочками застали тут лікаря Порк’є і пані де Кондамен з чоловіком. Темрява була така, що вони привіталися, не бачачи одне одного. Всі затаїли дух. Муре з'явився на ганку із свічкою, вставленою у великий кухонний свічник.

– Бачите, він тримає в руці свічку, – прошепотіла Аврелія.

Всі переконалися, що Аврелія казала правду. Муре, тримаючи перед собою свічку, поволі зійшов з ганку, повернув ліворуч і спинився перед грядкою салату. Він підняв свічку вгору, щоб освітити грядку; його обличчя здавалось жовтим на тлі чорної ночі.

– Яке обличчя! – сказала пані де Кондамен. – Я бачитиму його уві сні… Він спить, пане лікарю?

– Ні, ні, – відповів пан Порк’є, – він не сновида, він не спить… Ви бачите, який у нього нерухомий погляд; я прошу вас також звернути увагу на те, які в нього дерев’яні рухи…

– Та мовчіть ви, не потрібна нам тут ваша лекція, – перебив його пан Пекер де Соле.

Запала глибока мовчанка. Муре переступив через кущі буксу і став на коліна посеред грядки салату. Він опускав свічку, шукаючи чогось на землі, під широким зеленим листям. Час від часу він тихенько скрикував; здавалось, він щось давив і закопував у землю. Так тяглося з півгодини.

– Він плаче, я ж вам казала, – повторювала співчутливо Аврелія.

– Це справді дуже страшно, – промовила пані де Кондамен. – Ходім додому, прошу вас.

Муре впустив свічку, і вона погасла. Чути було, як він щось сердито пробурчав, потім зійшов на ганок, спотикаючись на східцях. Панночки Растуаль навіть крикнули від страху. Вони заспокоїлись тільки в маленькій, яскраво освітленій вітальні, де пан Пекер де Соле гостинно запросив усю компанію випити чашку чаю з печивом. Пані де Кондамен все ще тремтіла, вона забилася в куток канапи, запевняючи з ніжною усмішкою, що вона ще ніколи не була така вражена, навіть того ранку, коли з дурного розуму пішла подивитись, як людину карали на горло.

– Дивна річ, – сказав пан Растуаль, що якийсь час сидів в глибокій задумі. – У Муре такий вигляд, ніби він шукав слимаків у своєму салаті. Їх повно на городі, і я десь чув, що знищувати їх найкраще вночі.

– Слимаків! – вигукнув пап де Кондамен. – Дуже вони йому потрібні, слимаки! І хто ж іде шукати слимаків із свічкою? Я думаю скоріше, як і пан Мафр, що тут криється якийсь злочин… Чи не було у Муре колись служниці, яка не знати де поділась? Слід було б зробити розслідування.

Пан Пекер де Соле зрозумів, що його приятель, інспектор лісного відомства, перебрав через край. Він промовив, ковтнувши чаю:

– Ні, ні, мій друже. Він просто божевільний, у нього чудернацькі фантазії, от і все… І цього вже досить.

Він узяв тарілку з печивом, передав її панночкам Растуаль, вигинаючи свій стрункий стан, мов той красень офіцер; потім, поставивши тарілку, повів далі:

– Подумати тільки, що цей нещасний займався політикою!.. Я не хочу докоряти вам, пане голово, за ваші зв’язки з республіканцями, але визнайте, що маркіз де Лагріфуль мав тут досить дивного прихильника.

Пан Растуаль одразу споважнів, зробив невиразний рух і нічого не відповів.

– Він і тепер займається нею; може, через політику він і з’їхав з глузду, – сказала красуня Октавія, акуратно витираючи губи. – Кажуть, що він дуже цікавиться майбутніми виборами, правда, мій друже?

Вона звернулась до свого чоловіка, кинувши на нього значущий погляд.

– Він скрутить собі на цьому в’язи! – вигукнув пан де Кондамен. – Він всюди кричить, що результати виборів залежать від нього і що коли він схоче, то проведе в депутати шевця.

– Ви перебільшуєте, – сказав лікар Порк’є. – Він уже не має такого впливу, все місто сміється з нього.

– Ет, це вас і вводить в оману! Якщо Муре схоче, він поведе до урн весь старий квартал і багато сіл… Він божевільний, то правда, але це теж для нього реклама… Я вважаю, що як на республіканця він ще дуже розсудливий.

Цей утертий жарт мав великий успіх. Панночки Растуаль навіть захихикали, як школярки. Пан Растуаль зволив схвально кивнути головою, з його обличчя зник поважний вираз; він сказав, уникаючи дивитись на супрефекта:

– Можливо, Лагріфуль не зробив нам тих послуг, на які ми мали право від нього сподіватись, але швець – це справді було б ганьбою для Плассана.

І швидко додав, наче хотів зам’яти свої слова:

– Уже пів на другу, це просто розпуста так довго засиджуватись. Дозвольте подякувати вам, пане супрефект.

Пані де Кондамен, накидаючи на плечі шаль, підсумувала розмову:

– Зрештою, – сказала вона, – це неприпустимо, щоб виборами керувала людина, яка повзає на колінах по грядках з салатом о першій годині ночі.

Ця ніч була у всіх на устах. Пан де Кондамен перевершив себе, розповідаючи про цю пригоду панам де Бурде, Мафрові й абатам, які не бачили сусіда із свічкою в руках. Через три дні після цього весь квартал присягався, буцімто бачив, як божевільний, що б’є свою дружину, прогулювався по саду, напнувши на голову простирадло. Тих, що збиралися по обіді в альтанці, найбільш цікавила кандидатура шевця, висунутого Муре. Сміялися, крадькома спостерігаючи одне одного. Це був своєрідний спосіб перевіряти політичні переконання своїх ближніх. Пан де Бурде, слухаючи міркування голови суду, став думати, що можна було б укласти мовчазну угоду між супрефектурою і поміркованою опозицією для розгрому республіканців на користь його кандидатури. Він став дедалі саркастичніше висловлюватися проти маркіза де Лагріфуля, старанно підкреслюючи всі його помилки в палаті депутатів. Пан Делангр, який тільки коли-не-коли заходив сюди, посилаючись на велику свою зайнятість справами міської управи, хитро всміхався при кожному новому нападі колишнього префекта.

– Вам лишається тільки поховати маркіза, пане кюре, – сказав він одного разу на вухо абатові Фожа.

Пані де Кондамен почула це і, повернувши голову, приклала палець до губів з чарівною лукавою усмішкою.

Тепер абат Фожа дозволяв говорити при ньому на політичні теми. Іноді навіть сам висловлювався, стоячи за єднання людей чесних і релігійних. Тоді всі палко приєднувалися до цієї думки – ГІекер де Соле, Растуаль, де Бурде, навіть Мафр. Адже людям доброї волі так легко було б порозумітися, трудитися всім спільно над зміцненням високих принципів, без яких не може існувати жодне суспільство. І розмова переходила на питання приватної власності, сім’ї, релігії. Іноді згадувалось ім’я Муре, і тоді пан де Кондамен бурмотів:

– Я тремчу, коли пускаю сюди дружину. Як собі хочете, а я боюсь! Ви ще побачите дивні речі на виборах, якщо він буде на волі!

Тим часом щоранку в довгих розмовах з абатом Фожа Труні старався налякати його. Він приносив йому неприємні новини: робітники старого кварталу дуже цікавляться справами Муре; вони збираються відвідати його, щоб самим судити про стан його здоров’я, порадитися з ним.

Звичайно священик тільки знизував плечима. Але одного дня Трупі вийшов від нього з радісним виглядом. Він обняв Олімпію і вигукнув:

– На цей раз, люба моя, діло зроблено!

– Він дозволяє тобі діяти? – спитала вона.

– Так, і цілком вільно. Ой, як ми добре заживемо, коли того йолопа тут не буде.

Вона ще лежала в ліжку. Вгорнувшись у ковдру, вона почала вистрибувати і сміятись, як дитина:

– Ах, як добре! Все тепер буде наше, правда?.. Я переберуся в іншу кімнату. І я хочу гуляти в садку, готувати їсти в кухні… Знаєш, мій брат нам зобов’язаний всім цим. Ти дуже допоможеш йому!

Ввечері Труні прийшов у підозрілу кав’ярню, де він зустрічався з Гільйомом Порк’є та іншими юнаками з кращих родин міста, тільки коло десятої години. Почали жартувати з приводу його пізнього приходу, казали, що, певно, він десь гуляв з якою-небудь з молоденьких вихованок Притулку пречистої діви. Ці жарти звичайно дуже йому подобались, але цього разу він лишався серйозним, запевняючи, що у нього були справи, важливі справи. Тільки опівночі, коли він спорожнив кілька карафок, він розніжився і почав говорити відверто. Спершись спиною об стіну, після кожної фрази намагаючись запалити свою люльку, він белькотів, звертаючись до Гільйома на «ти»:

– Я бачився з твоїм батьком сьогодні ввечері. Це хороша людина. Мені потрібен був один папірець. Він був дуже милий, дуже милий. Він дав мені його. От він тут, у моїй кишені… Ах, спочатку він не хотів, казав, що це стосується тільки родини. А я йому кажу: «Я представник родини, мені це звеліла матуся…» Ти ж знайомий з матусею, буваєш у неї. Славна жінка! Вона була дуже задоволена, коли я розповів їй про наш план… Тоді він дав мені папірець. Можеш помацати, він у мене в кишені…

Гільйом пильно подивився на нього й недовірливо засміявся, ховаючи під сміхом свою цікавість.

– Я не брешу, – вів далі п’яниця, – папірець у мене в кишені… Ти намацав його?

– Це газета, – сказав юнак.

Труш, посміхаючись, витяг з кишені сюртука великий конверт і поклав його між чашками і келихами. Якусь мить він захищав його від Гільйома, що вже простяг був руку, але потім дав йому взяти його, сміючись так голосно, наче хтось його лоскотав. Це був дуже детальний висновок лікаря Порк’є про психічний стан пана Франсуа Муре, пласеанського домовласника.

– То його замкнуть у божевільню? – запитав Гільйом, повертаючи папірець.

– Це не твоє діло, друже мій, – відповів Труш, знову насторожуючись. – Це для його дружини папірець. Щодо мене, я тільки приятель, радий прислужитися добрим людям. Вона зробить з ним, що схоче… Не може ж вона, бідолашна, дозволяти, щоб її уколошкали.

Він був такий п’яний, коли їх виставили з кав’ярні, що Гільйом мусив провести його до вулиці Баланд. Він намагався лягти на кожній лавці бульвару Совер. На площі Супрефектури він почав плакати, примовляючи:

– Немає в мене більше друзів: я бідний і тому всі мене зневажають. А ти добрий хлопець. Приходь до нас пити каву, коли ми станемо господарями. Якщо абат нам заважатиме, ми пошлемо його тому другому навздогін… Він не дуже розумний, наш абат, незважаючи на свій величний вигляд. Мені не важко його обдурити. Ти мій друг, справжній друг, правда? Муре засадять, ми питимемо його вино.

Довівши Труша до його дверей, Гільйом пішов далі заснулим Пласеаном і тихенько свиснув перед будинком мирового судді. Це був сигнал. Сини Мафра, яких батько замикав власноручно в їхній кімнаті, відчинили вікно на другому поверсі і спустилися вниз, тримаючись за грати на вікнах першого поверху. Щоночі вони таким чином йшли гуляти з сином Порк’є.

– Ну, – сказав їм Гільйом, коли вони мовчки дійшли до темних провулків коло валу, – тепер нам нема чого церемонитись. Якщо мій батько ще коли-небудь заговорить про те, щоб заслати мене каятися в якусь діру, я знатиму, що йому відповісти… Хочете піти в заклад, що мене приймуть у Молодіжний клуб, коли я схочу?

Сини Мафра побилися об заклад. Всі троє прослизнули в жовтий з зеленими віконницями будинок, що стояв коло валу, в кінці тупика.

Наступної ночі з Мартою стався жахливий припадок. Вранці вона була присутня на дуже довгій релігійній церемонії; Олімпія наполягала на тому, щоб додивитися до кінця. Коли Роза і всі пожильці прибігли на дикі крики Марти, вони знайшли її на підлозі коло ліжка з розсіченим чолом. Муре весь тремтів, стоячи на колінах серед розкиданих ковдр і простирадл.

– Оце вже він її порішив! – закричала куховарка.

Вона вхопила Муре під руки, і хоч той був у самій сорочці, потягла його через усю кімнату до дверей його кабінету, які були по другий бік площадки. Потім повернулась назад і кинула йому матрац і ковдру. Труш побіг по лікаря Порк’є. Лікар перев’язав рану Марти; трохи нижче, сказав він, і удар був би смертельний. Внизу у передпокої він заявив усім, що треба щось робити, не можна лишати надалі життя пані Муре на ласку цього божевільного.

Другого дня Марта не вставала з постелі. Вона ще марила, бачила залізну руку, що вогненним мечем розтинала їй череп. Роза нізащо не дозволила Муре ввійти до спальні. Вона подала йому сніданок на вкритому порохом столі в кабінеті. Муре не їв і тупо дивився на тарілку, коли Роза ввела до нього трьох чоловіків, одягнених у чорне.

– Ви лікарі? – спитав Муре. – Як вона себе почуває?

– Їй краще, – відповів один з прибулих.

Муре машинально відрізав скибку хліба, наче збирався їсти.

– Я б хотів, щоб діти були тут, – прошепотів він. – Вони доглядали б її, ми не були б такі самотні… Вона хворіє з того часу, як поїхали з дому діти… Я теж не дуже добре себе почуваю…

Він підніс до рота шматочок хліба, великі сльози потекли по його щоках. Тоді чоловік, що вже говорив з ним, глянувши на своїх супутників, сказав:

– Чи не хотіли б ви поїхати по ваших дітей?

– Дуже хочу! – вигукнув Муре, підводячись. – Їдьмо зараз же.

На сходах він не помітив Труша і його дружини, які, перехилившись через поруччя третього поверху, блискучими очима стежили, як він переступав із східця на східець, спускаючись униз. Олімпія хутко збігла слідом за ним і вскочила в кухню, де Роза, дуже схвильована, підглядала з вікна. Коли карета, що чекала коло воріт, рушила, Олімпія прожогом, перестрибуючи через чотири східці, кинулась нагору, вхопила Труша за плечі і, не тямлячи себе з радощів, дотягла його танцювати по всій площадці.

– Запроторили! – вигукувала вона.

Марта пролежала в ліжку цілий тиждень. Її мати приходила щодня по обіді, виявляючи незвичайну ніжність. Абат Фожа, його мати, Труші змінялися по черзі коло її ліжка. Навіть пані де Кондамен провідала її кілька разів. Про Муре вже ніхто не згадував. На запитання своєї господині Роза відповідала, що пан поїхав до Марселя. Але коли Марта вперше спромоглася зійти вниз і сісти за стіл, вона здивувалась і почала занепокоєно розпитувати про чоловіка.

– Люба моя, не завдавайте собі жалю, – сказала пані Фожа, – а то ви знову зляжете. Треба було щось вирішити. Ваші друзі порадилися між собою і зробили все, що треба, в ваших інтересах.

– Нема чого вам його жаліти, – грубо крикнула Роза, – після того, як він вам дав дрючком по голові! Весь квартал зітхнув вільніше, відколи його тут немає. Завжди боялися, щоб він не наробив пожежі або не вискочив на вулицю з ножем. Я ховала всі кухонні ножі, і куховарка пана Растуаля так само… А ваша сердешна мати, як вона мучилася!.. Знаєте, всі, хто відвідував вас під час вашої хвороби, говорили мені, коли я їх проводжала: «Це велике щастя для Плассана! В місті ніхто не міг бути спокійним, поки така людина ходила на волі».

Марта слухала цей потік слів, широко розплющивши очі, бліда як смерть. Ложка випала у неї з рук, і вона втупила очі у вікно, наче її вжахнула якась примара, що підіймалася з-за фруктових дерев.

– Тюлет, Тюлет! – прошепотіла вона, затуляючи очі тремтячими руками.

Марта відкинулась на спинку стільця, у неї вже починався нервовий припадок, коли абат Фожа, що скінчив їсти суп, взяв її руки в свої, міцно стиснув їх і стиха промовив лагідним голосом:

– Будьте мужні перед цим випробуванням, що його вам посилає господь. Він дасть вам заспокоєння, якщо ви не будете нарікати. Він пошле вам щастя, якого ви заслуговуєте.

Від цього потиску рук священика, від ніжного звуку його голосу Марта випросталася, наче воскресла; щоки її палали.

– Так, так, – промовила вона, ридаючи, – мені потрібно багато щастя, обіцяйте мені багато щастя.