Текст книги "Завоювання Плассана"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 25 страниц)

– Я ж казав, Делангр – це людина, яка нам потрібна. Хотів би я знати, що скаже супрефект, коли з урн виймуть ім’я мера. Сподіваюсь, нас не обвинуватять у тому, що ми голосували, як капризні школярі, ще менше можуть нам закинути, що ми стали навколішки перед урядом… Якби Імперія дістала ще кілька таких уроків, справи пішли б далеко краще.

Це була порохова нитка. Міну було закладено, досить було іскри. В усіх кінцях міста, в усіх трьох кварталах, у кожному будинку, в кожній родині тільки й чути було ім’я Делангра з цілим хором похвал. Він став довгожданим месією, спасителем, який з’явився вранці і якого вже обожнювали ввечері.

В ризницях, у сповідальнях теж вимовляли ім’я Делангра. Воно віддавалося луною під склепінням собору, звучало з кафедр приміських церков, його побожно передавали з уст в уста, воно дійшло до найдальших будинків побожних парафіян. Священики носили його в згортках своїх сутан; абат Бурет надавав йому спокійної поважності свого гладкого черева, абат Сюрен – принадності своєї усмішки, монсеньйор Руссело – чарівності свого пастирського благословення. Дами тільки й говорили про пана Делангра, про його чудову вдачу, тонке й розумне обличчя! Пані Растуаль злегка червоніла, пані Палок ставала майже гарною від свого запалу, а пані де Кондамен ладна була битись за нього віялом і приваблювала серця тих, хто обіцяв віддати йому свої голоси, ніжно потискуючи їм руки. Нарешті, Молодіжний клуб запалився любов’ю до пана Делангра. Северен вважав його героєм, а Гільйом і брати Мафр завойовували симпатію до нього в міських кублах розпусти. Навіть малі негідниці з Притулку пречистої діви, граючи в «корки» з підмайстрами-дубильниками в безлюдних завулках коло міського валу, теж вихваляли високі якості пана Делангра.

У день виборів на його боці виявилась переважна більшість. Все місто наче змовилося. Маркіз де Лагріфуль і пан де Бурде, обоє вкрай розлючені, кричали про зраду і зняли свої кандидатури. Отже, пан Делангр залишився сам проти шапкаря Морена, який дістав півтори тисячі голосів непохитних республіканців з передмістя. За мера голосували навколишні села, бонапартисти, буржуа-клерикали з нового міста, дрібні крамарі із старого кварталу, навіть кілька простодушних роялістів з кварталу св. Марка; аристократи, що мешкали тут, утримались. Делангр дістав тридцять три тисячі голосів. Справу вели так спритно, перемогу здобули так блискавично, що Плассан увечері після виборів був просто приголомшений такою своєю одностайністю. Місто думало, що йому приснився якийсь героїчний сон, що якась могутня рука одним ударом викликала з-під землі ці тридцять три тисячі виборців, цю трохи навіть страшну армію, сили якої досі ніхто не підозрював. Політики з Комерційного клубу розгублено поглядали один на одного, як люди, збентежені перемогою.

Увечері товариство пана Растуаля зійшлося з товариством пана Пекера де Соле, щоб відсвяткувати перемогу в маленькій вітальні супрефектури, яка виходила вікнами в садок. Пили чай. Велика перемога, здобута того дня, остаточно з’єднала обидва гуртки. Всі постійні відвідувачі були сьогодні тут.

– Я не був у постійній опозиції ні до одного уряду, – заявив пан Растуаль, простягаючи руку за печивом, яке йому передавав пан Пекер де Соле. – Магістратура не повинна цікавитися політичною боротьбою. Я мушу визнати, що Імперія вже зробила дуже багато і покликана зробити ще більше, якщо йтиме і далі шляхом справедливості і свободи.

Супрефект уклонився, наче цю похвалу було адресовано особисто йому. Пан Растуаль напередодні прочитав в «Урядовому віснику», що його сина Северена призначено помічником прокурора у Фавероль. Багато говорили також про заручини Люсьєна Делангра із старшою панною Растуаль.

– Так, ця справа вирішена, – пошепки відповів пан де Кондамен пані Палок, що спитала його про це. – Він вибрав Анжеліну, хоч, здається, більше хотів Аврелію. Але йому дали зрозуміти, що не можна видати заміж молодшу раніше від старшої.

– Анжеліну, ви певні? – уїдливо прошепотіла пані Палок. – Мені здавалося, що Анжеліна схожа…

Інспектор лісного відомства, всміхаючись, приклав пальця до губів.

– Зрештою, хай буде як буде, правда? Віднині зв’язок між двома родинами стане міцнішим… Тепер всі ми друзі. Палок чекає ордена. Я вважаю, що все йде чудово…

Пан Делангр прибув дуже пізно. Його зустріли справжньою овацією. Пані де Кондамен щойно сповістила лікаря Порк’є про призначення його сина Гільйома начальником пошти. Вона щедро розсипала приємні новини: казала, що абат Бурет буде на той рік старшим вікарієм монсеньйора, обіцяла сан епіскопа абатові Сюрену перш, ніж йому мине сорок років, а пана Мафра повідомила, що він матиме орден.

– Бідолашний Бурде, – сказав, зітхнувши, пан Растуаль.

– Ет! Нема чого його жаліти, – весело вигукнула пані де Кондамен. – Я беру на себе заспокоїти його. Палата депутатів зовсім не його справа. Йому потрібна префектура… Скажіть Бурде, що з часом йому знайдуть префектуру.

Товариство розвеселилось. Люб’язність красуні Октавії, її бажання зробити кожному щось приємне викликали у всіх захоплення. Справді, вона поводилась як господиня у супрефектурі. Вона панувала тут. І вона знов-таки дала кілька практичних порад панові Делангру щодо місця, яке він мав зайняти в законодавчих зборах. Вона відвела його набік і запропонувала познайомити його з впливовими особами, що він сприйняв з великою вдячністю. Перед одинадцятою годиною пан де Кондамен запропонував зробити в саду ілюмінацію. Але його дружина трохи охолодила запал гостей, зауваживши, що це не зовсім зручно, бо могли б подумати, ніби тут глузують з міста.

– А як же абат Феніль? – раптом спитала пані де Кондамен абата Фожа, відводячи його у віконну нішу. – Я зараз згадала його. То він і пальцем не поворухнув?

– Абат Феніль людина розумна, – відповів з тонкою усмішкою священик. – Йому дали зрозуміти, що віднині він не повинен займатися політикою.

Серед усіх цих бурхливих радощів один тільки абат Фожа лишався серйозним. Перемога далася йому нелегко. Базікання пані де Кондамен втомлювало його; самовдоволення цих дрібних честолюбців викликало у нього зневагу. Спершись на камін, він, здавалось, марив, втупивши очі в далечінь. Він був тепер володарем; йому вже не треба було приборкувати свої інстинкти, він міг простягти руку, схопити місто і змусити його тремтіти. Його висока чорна постать наповнювала всю вітальню. Помалу-малу крісла наблизились до нього, утворюючи коло. Мужчини чекали, що він висловить своє задоволення, жінки благально дивились на нього очима покірних рабинь. Але він, різко розсунувши коло, перший пішов, холодно попрощавшись.

Повернувшись у будинок Муре через тупик Шевільйот і сад, він побачив у їдальні Марту; дуже бліда, вона сиділа на стільці коло стіни і безтямними очима дивилася на чадну лампу. Нагорі Трупі приймав гостей; він наспівував якусь шансонетку, а Олімпія і гості акомпанували йому, стукаючи держаками ножів об склянки.

XX

Абат Фожа поклав руку на плече Марти.

– Що ви тут робите? – спитав він. – Чому ви не лягли спати?.. Я ж заборонив вам чекати мене.

Вона здригнулася і, ніби отямившись, пробелькотіла:

– Я думала, що ви повернетесь раніше. Я заснула. Роза, певно, приготувала чай.

Але священик, покликавши Розу, вичитав їй за те, що вона не умовила господиню лягти. Він говорив владним тоном, що не терпить заперечень.

– Розо, подайте чай панові кюре, – сказала Марта.

– Ет! Не треба мені чаю! – гнівно крикнув він. – Лягайте зараз же. Це смішно! Я вже не хазяїн сам собі… Розо, посвітіть мені.

Куховарка провела його до сходів.

– Пан кюре добре знає, що я в цьому не винна. Пані дуже дивна… Вона зовсім хвора, але не може лишитися й на годину в своїй кімнаті. Все тиняється з кутка в куток, задихається, а метушиться без пуття, аби тільки метушитися. Повірте, я від цього найбільше терплю, весь час вона плутається у мене під ногами, тільки заважає мені… А потім як упаде на стілець, то вже надовго… Сидить і дивиться перед себе перелякано, наче бачить якесь страхіття… Я їй десять разів казала сьогодні ввечері, що вона розгніває вас, коли не піде нагору. Та вона ніби й не чула.

Священик взявся за поруччя, не відповідаючи. Вгорі перед дверима Трушів він простяг руку, наче хотів стукнути у двері кулаком. Але співи припинились, з гуркоту стільців він зрозумів, що гості вже виходили, і поквапився увійти до себе. І справді, Труш майже одразу почав спускатися по сходах з двома приятелями, яких підібрав під столиками в якомусь брудному шинку; він кричав, що вміє поводитись і йде проводжати їх. Олімпія нахилилася вниз і сказала Розі:

– Замкніть двері, він не повернеться до ранку.

Вона не могла приховати від Рози поганої поведінки свого чоловіка, і та її дуже жаліла. Роза засунула двері, буркочучи собі під ніс:

– От і виходьте заміж! Чоловіки або б’ють вас, або тягаються з шльондрами… Ні, краще вже жити так, як я.

Повернувшись назад, вона побачила, що її господиня, як і раніше, сидить на стільці в якомусь скорботному заціпенінні, втупивши очі в лампу. Вона розбуркала її і повела нагору покласти в ліжко. Марта стала дуже полохливою. Вона казала, що бачить уночі яскраве світло на стінах, чує голосні удари у себе в головах. Роза тепер спала в сусідній кімнатці, звідки прибігала заспокоїти її, як тільки вона застогне. Цієї ночі вона ще роздягалась, коли почула, що Марта хрипить, і знайшла її серед скинутих на підлогу ковдр з виряченими від німого жаху очима; вона притискала до рота кулаки, щоб не закричати. Роза почала умовляти її, як дитину, відсуваючи завіси, заглядаючи під меблі, присягаючись, що вона помилилась, що в кімнаті нікого немає. Такий переляк закінчувався каталепсичним припадком; Марта лежала на подушці, як мертва, закотивши очі.

– Вона мучиться через пана, – бурмотіла куховарка, лягаючи нарешті в ліжко.

Другого дня мав прийти лікар Порк’є. Він регулярно двічі на тиждень приходив провідати пані Муре. Він поплескував її по долоні і повторював з властивим йому лагідним оптимізмом:

– Повірте, люба пані, все минеться… Ви ще трошки кашляєте, правда? Це просто задавнена простуда, ми вилікуємо її мікстурою.

Вона поскаржилась на нестерпні болі в спині і в грудях, не зводячи з нього очей, намагаючись прочитати в його обличчі, в усій його постаті те, чого він не договорював.

– Я боюсь збожеволіти! – вихопилось у неї разом з риданням.

Він, усміхаючись, почав заспокоювати її. Поява лікаря завжди лякала її, вона боялася цієї людини, такої ввічливої і лагідної. Часто вона забороняла Розі впускати його, кажучи, що вона не хвора, що їй не треба постійно бачити у себе лікаря. Роза знизувала плечима і все-таки впускала лікаря. Але він сам перестав говорити їй про її хворобу і, здавалось, відвідував її просто з чемності.

Виходячи, він зустрів абата Фожа, який ішов до церкви св. Сатюрнена. Коли священик спитав його про здоров’я пані Муре, лікар дуже серйозно відповів:

– Наука часом буває безсила, але ласка господня безмежна. Бідолашна жінка пережила велике Нервове зворушення. Я не кажу, що стан її безнадійний, легені ще не дуже сильно уражені, а клімат тут хороший.

І він прочитав цілу лекцію про лікування грудних хвороб в околицях Плассана. Він пише брошуру на цю тему, але не для друку, бо не вважає себе за вченого, а просто для того, щоб прочитати її кільком близьким друзям.

– Ось причини, – сказав він на закінчення, – які дають мені підстави думати, що рівна температура, пахощі свіжої зелені і цілюща вода наших пагорбів мають величезне значення при лікуванні таких хвороб.

Священик вислухав його мовчки, з суворим виглядом.

– Ви помиляєтесь, – нарешті повільно заперечив він. – Пані Муре недобре в Плассані… Чому ви не порадите їй провести зиму в Ніцці?

– В Ніцці? – перепитав занепокоєний лікар.

Він дивився якусь мить на священика, потім сказав люб’язним тоном:

– Справді, їй було б дуже добре в Ніцці. Для її нервової натури зміна місця була б дуже корисна. Треба буде порадити їй зробити таку подорож… Вам набігла в голову чудова думка, пане кюре.

Він попрощався і зайшов до пані де Кондамен, легкі мігрені якої страшенно його турбували. На другий день, за обідом, Марта дуже різко говорила про лікаря. Вона присягалась, що більше не буде його приймати.

– Це він робить мене хворою, – сказала вона. – Уявіть собі, сьогодні він порадив мені їхати в якусь подорож!

– І я цілком з ним згоден, – заявив абат Фожа, згортаючи серветку.

Вона пильно подивилась на нього, дуже зблідла і стиха промовила:

– То й ви також відсилаєте мене з Плассана? Але я умру в чужому, незнайомому краї, далеко від усього, до чого звикла, далеко від тих, кого я люблю.

Священик підвівся, щоб уже йти з їдальні, але підійшов до неї і сказав з ласкавою усмішкою:

– Ваші друзі дбають тільки про ваше здоров’я. Чому це вас так обурює?

– Ні, ні, я не хочу, я не хочу, чуєте? – скрикнула вона, відступаючи від нього.

Сталася коротка сутичка. Кров ударила в обличчя абатові; він схрестив руки на грудях, ніби для того, щоб утриматися від спокуси вдарити її. А вона випросталася, притулившись до стіни, в розпачі від своєї слабості. Потім, переможена, простягаючи до нього руки, прошепотіла:

– Я благаю вас, лишіть мене тут… Я слухатимусь вас.

Вона заридала, а він пішов, знизуючи плечима, мов той чоловік, що боїться сліз своєї дружини. Пані Фожа, яка спокійно кінчала свій обід, напхавши повний рот, була присутня при цій сцені. Вона дала Марті виплакатись.

– Ви нерозсудливі, люба моя дитино, – сказала вона нарешті, накладаючи собі вдруге варення. – Скінчиться тим, що Овідій зненавидить вас. Ви не вмієте підійти до нього. Чому ви відмовляєтесь поїхати, коли це буде вам на користь. Ми доглянемо ваш будинок. Повернувшись, ви знайдете все на своєму місці, будьте певні.

Марта ридала, ніби й не чуючи її.

– У Овідія стільки всякого клопоту, – вела далі стара пані. – Чи знаєте ви, що він часто працює до четвертої години ночі?.. Коли ви кашляєте вночі, це його дуже смутить і не дає зосередитись. Він уже не може працювати; він мучиться більше, ніж ви… Зробіть це заради Овідія, моя люба дитино, їдьте і повертайтесь до нас здоровою.

Але Марта, підвівши своє червоне від сліз обличчя, закричала, вкладаючи в свій крик усю свою скорботу:

– Ах! І небо бреше!

В наступні дні не було вже більше мови про подорож до Ніцци. Пані Муре втрачала самовладання при найменшому натяку на це. Вона відмовлялась покинути Плассан з таким розпачем, що священик зрозумів, як небезпечно наполягати на цій подорожі. В дні його тріумфу вона стала для нього страшним тягарем. Як казав із сміхом Труш, її першу треба було послати в Тюлет. Відколи забрали Муре, вона вся віддалася суворому виконанню релігійних обрядів, уникаючи вимовляти ім’я чоловіка і шукаючи самозабуття в молитві. Але, повертаючись з церкви св. Сатюрнена, вона почувала ту ж саму тривогу і ще гострішу потребу забутись.

– Наша хазяйка дуже подалася, – щовечора казала Олімпія своєму чоловікові. – Сьогодні я ходила з нею до церкви, довелося піднімати її з підлоги… Ти добре посміявся б, коли б я тобі розповіла, як вона ремствує на Овідія; вона люта на нього, каже, що він бездушний, що він її обдурив, пообіцявши цілу купу втіх. А на бога як вона нарікала! Тільки святенниця може так погано говорити про релігію. Можна подумати, що бог її обдурив на велику суму грошей… Знаєш, що я тобі скажу? Я думаю, що вночі її чоловік приходить і тягне її за ноги.

Труша дуже розважали ці розповіді.

– Тим гірше для неї, – відповідав він. – Якщо це опудало Муре тепер у Тюлеті, то вона ж сама цього хотіла. Бувши на місці Фожа, я б уже знав, як усе владнати, – я б зробив її щасливою і покірливою, як овечка. Але Фожа дурень, він на цьому скрутить собі в’язи, ось побачиш… Слухай, люба моя, твій брат не такий-то вже добрий до нас, щоб я допомагав йому викрутитися з цієї історії. Ну вже й посміюся я, коли хазяйка зведе його з пуття! Якого чорта загравати з жінкою, коли маєш таку статуру.

– Овідій дуже зневажає нас, – промовила Олімпія.

Тоді Труш притишив голос:

– А знаєш, якби хазяйка з твоїм телепнем братом кинулася в колодязь, ми б лишилися тут господарями, будинок став би нашим. Тут є чим поживитись. Оце була б гарна розв’язка!

Труші після від’їзду Муре й так заволоділи всім першим поверхом. Спочатку Олімпія скаржилась, що нагорі димлять каміни; потім вона переконала Марту, що найздоровіша кімната в будинку – це вітальня, яка досі була замкнута. Роза дістала наказ добре натоплювати у вітальні, і обидві жінки проводили там цілі дні в нескінченних розмовах, дивлячись на величезні поліна, що палали в каміні. Це була давня мрія Олімпії – гарно вдягатися і вилежуватися цілий день на канапі, серед розкошів, у затишній квартирі. Вона умовила Марту змінити шпалери у вітальні, прикупити меблів і килим. Тепер вона зробилася справжньою дамою. Вона сходила вниз у пантофлях і в пеньюарі і порядкувала в домі, як господиня.

– Бідолашна пані Муре! – казала вона. – У неї стільки клопоту, що вона попросила мене допомогти їй. Я тепер займаюся трохи її справами. Що ви хочете, це ж добре діло.

Вона й справді зуміла завоювати довір’я Марти. Перевтомлена Марта передала їй усі дрібці хатні справи, у неї були ключі від льоху і від шаф, вона ж розплачувалась і з крамарями. Вона довго думала про те, чи не спробувати їй пролізти і в їдальню. Але Труш відрадив їй робити це: тоді вони не зможуть вільно їсти й пити, не зважаться випити чарку чистого вина й запросити приятелів на чашку кави. Проте Олімпія обіцяла чоловікові приносити нагору його порцію десерту. Вона набивала кишені грудочками цукру, збирала навіть недогарки свічок. Для цього вона пошила собі з полотна великі кишені, підв’язувала їх під спідницю і ввечері випорожняла їх добру чверть години.

– Диви, ось груша, коли схочеться пити, – казала вона, запихаючи абияк харчі у скриню і підсовуючи її потім під ліжко. – Коли б ми посварилися з хазяйкою, нам вистачило б на якийсь час… Треба ще принести кілька баночок з варенням і трохи солонини.

– Даремно ти ховаєшся з цим, – відповідав Труш. – Я б на твоєму місці просто наказав би Розі принести все це, ти ж тепер господиня.

Сам Трупі забрав собі садок. Він уже давно заздрив Муре, дивлячись, як той підрізає дерева, посипає піском алеї, поливає салат, він мріяв теж мати клапоть землі, щоб на ньому копати й садити, що захоче. Отже, як тільки Муре забрали, він накинувся на садок і став усе переробляти там на свій лад. Насамперед знищив овочі. Він казав, що у нього ніжна душа і що він любить квіти. Але робота з лопатою швидко його втомила; запросили садівника, який з наказу Труша перекопав грядки, викинув салат на смітник і приготував грунт, щоб посадити навесні півонії, троянди, лілеї, сокирки, кручені паничі, гвоздику і герань. Потім йому набігла в голову ще одна думка: він вирішив, що похмурого вигляду грядкам надають темні кущі буксу, які їх оточують, і він міркував, чи не знищити букси.

Він порадився з Олімпією, і вона сказала йому:

– Ти маєш цілковиту рацію; це зовсім як на кладовищі. Мені більше був би до вподоби бордюр з чавунних гілок, які нагадували б справжні гілки… Я умовлю хазяйку. На всякий випадок накажи зрубати букси.

Букси зрубали. Через тиждень садівник поставив огорожу з чавунних гілок. Труш ще пересадив кілька фруктових дерев, що закривали вид з вікон, звелів пофарбувати альтанку в ясно-зелений колір, оздобив фонтан черепашками. Він люто заздрив каскадові пана Растуаля, але поки що задовольнився тим, що вибрав місце, де влаштує такий самий, «якщо справи підуть добре».

– Ото дивуються, мабуть, сусіди, – казав він дружині увечері. – В усякому разі, вони бачать, що тут є тепер людина, яка має смак… Улітку принаймні, коли ми підійдемо до вікна, буде чудовий запах і дуже гарний вид.

Марта дозволяла їм робити, як вони хотіли, схвалювала все, що їй пропонували; а втім, з нею скоро вже й радитись перестали. Трушам доводилося вести боротьбу тільки з пані Фожа, яка все ще змагалася з ними за кожну п’ядь. Коли Олімпія заволоділа вітальнею, їй довелось витримати справжню баталію з матір’ю. Стара зовсім була перемогла дочку, але сам священик перешкодив цій перемозі…

– Твоя негідниця сестра наговорює хазяйці всяку гидоту на нас, – безперестану скаржилася пані Фожа. – Я добре знаю, куди вона гне, вона хоче нас вижити звідси, щоб самій усе захопити. Хіба вона, мерзотниця така, не розсілася вже у вітальні, неначе яка панія?

Священик не слухав і тільки відмахувався від неї. Але одного разу він розсердився і закричав:

– Прошу вас, мамо, дайте мені спокій. Не кажіть мені більше нічого про Олімпію і Труша… Хай вони собі хоч повісяться, коли їм охота!

– Вони загарбають весь будинок, Овідію, у них зуби, як у пацюків. Коли ти захочеш узяти свою частку, вони вже все згризуть… Тільки ти один можеш ще вдержати їх.

Він подивився на матір, усміхаючись:

– Мамо, ви мене дуже любите, – глухо промовив він, – я прощаю вам… Заспокойтеся, мені потрібен не цей будинок, а щось інше, він не мій, а я беру тільки те, що заробляю. Ви будете пишатись, коли побачите мою частку… Труш був мені корисний. Треба дивитись на це крізь пальці.

Пані Фожа мусила відступити. Вона зробила це дуже неохоче, лаючи Олімпію, яка переслідувала її переможним сміхом. Цілковита безкорисливість сина доводила її, пожадливу й скупу, до відчаю. Їй хотілося б якось зберегти цей будинок, щоб, коли Овідієві він буде потрібний, він знайшов би його вільним і чистим. Бачачи, як Труші скрізь запускають свої пазурі, вона почувала розпач скнари, якого грабують чужі люди; їй здавалося, що вони крадуть її добро, пожирають її тіло, що вони пустять з торбами її разом з улюбленою дитиною. Коли абат заборонив їй чинити опір Трушам, які потроху прибирали до рук будинок, вона вирішила врятувати, що зможе, від пограбування. Вона теж прилаштувала собі великі кишені під спідницею і почала красти, як Олімпія; у неї була невелика скриня, в яку вона складала все, що забирала, – харчі, білизну, різні дрібні речі.

– Що це ви там ховаєте, мамо? – спитав якось увечері абат, входячи в її кімнату, бо почув шум від пересування скрині.

Вона щось забелькотіла. Але він зрозумів і страшенно розгнівався.

– Який сором! – закричав він. – Ви стали злодійкою! А що було б, якби вас спіймали? Я б зробився посміховищем усього міста!

– Це для тебе, Овідію, – пробурмотіла вона.

– Злодійка! Моя мати – злодійка! Ви, може, думаєте, що я теж краду, що я приїхав сюди, щоб красти, і моє честолюбство в тому і полягає, щоб вивідувати, що погано лежить, і красти? Господи, якої ж думки ви про мене? Нам доведеться, мамо, розлучитися, якщо ми не розуміємо одне одного.

Ці слова страшенно вразили стару жінку. Вона стояла навколішках перед скринею; тепер вона сіла на підлогу, бліда, задихаючись, простягаючи до нього руки. Нарешті, трохи отямившись, вона заговорила:

– Це все для тебе, дитино моя, для тебе одного, присягаюсь тобі… Я тобі казала: вони забирають усе, вона все виносить у своїх кишенях. Ти не матимеш і грудки цукру… Ні, ні, я не візьму більш нічого, якщо це тебе дратує; але ти залишиш мене коло себе, правда ж? Ти залишиш мене?..

Абат Фожа не хотів нічого обіцяти, поки мати не покладе всього, що вона взяла, на місце. Протягом майже цілого тижня він сам стежив за тим, як випорожнялася нишком скриня; він дивився, як вона накладала кишені, і чекав, коли вона повернеться для другої ходки. З обережності він дозволяв їй ходити лише двічі за вечір. У старої жінки краялося серце від кожної речі, яку вона повертала, вона не сміла плакати, хоч очі її були повні сліз і руки тремтіли більше, ніж тоді, коли вона спорожняла хазяйчині шафи. Але вона дійшла до краю, коли на другий же день пересвідчилась, що її дочка Олімпія кожну річ, яку вона клала на місце, зараз же за її спиною брала собі. Білизна, харчі, недогарки свічок тільки переходили з однієї кишені у другу.

– Я нічого більше не віднесу, – сказала вона синові, обурена цим непередбаченим ударом. – Це даремно, твоя сестра підбирає все, тільки-но я відійду. Ах, негідниця! Це все одно, що віддати їй усю скриню. Там, нагорі, у неї вже, певно, цілий скарб!.. Я благаю тебе, Овідію, дозволь мені не відносити того, що лишилось. Для хазяйки все це однаково вже пропало.

– Моя сестра хай лишається такою, якою вона є, – спокійно відповів священик, – але я хочу, щоб моя мати була чесною жінкою. Ви мені більше допоможете, коли не робитимете таких речей.

Вона мусила віддати все, але відтоді пані Фожа пройнялася лютою ненавистю до Трушів, до Марти, до всієї домівки. Вона говорила, що настане час, коли їй доведеться захищати Овідія від усіх цих людей.

А Труші тепер панували в домі, як справжні хазяї. Вони остаточно завоювали його, проникли в найдальші кутки. Єдине, що лишалося незайманим – це кімнати абата. Вони боялися тільки його. Проте це не заважало їм запрошувати до себе гостей, влаштовувати «гулянки», які тривали до другої години ночі. Гільйом Порк’є приходив з цілою зграєю юнаків. Олімпія, незважаючи на свої тридцять сім років, поводилася досить фривольно, і не один з цих недавніх школярів обіймав її без церемонії, а вона, дуже задоволена, весело реготала, ніби її лоскотали. Будинок став для неї раєм. Труш сміявся, глузував з неї, коли вони були самі, він казав, що знайшов у неї між спідницями учнівський ранець.

– Подумаєш, – говорила вона, анітрохи не сердячись, – а ти не розважаєшся хіба? Ти добре знаєш, що ми даємо одне одному волю.

Труш мало не поклав край цьому райському життю однією скандальною вихваткою. Черниця-вихователька застукала його з дочкою шкіряника, тією самою білявою огрядною дівчиною, на яку він уже давно накинув оком. Дівчина розповіла, що не тільки вона, а й інші діставали цукерки. Знаючи, що Труш родич кюре церкви св. Сатюрнена, черниця вирішила не давати ходу цій історії, не поговоривши спершу з абатом Фожа. Він подякував їй і дав зрозуміти, що від цього скандалу насамперед потерпіла б релігія. Справу зам’яли, дами-патронеси нічого не запідозріли. Але абат Фожа мав з своїм зятем бурхливу розмову, навмисне в присутності Олімпії, щоб у дружини була зброя проти чоловіка і вона могла тримати його в покорі. І справді, відтоді кожного разу, коли Труш перечив їй у чомусь, Олімпія сухо казала йому:

– Іди частуй краще дівчаток цукерками.

Ще одна обставина довгий час гнітила їх. Незважаючи на те, що вони вели таке розкішне життя, брали все, що треба, із хазяйчиних шаф, вони наробили в кварталі багато боргів. Труш проїдав свою платню в кав’ярнях; Олімпія витрачала гроші, які виканючувала у Марти, розповідаючи їй різні неймовірні історії, на всілякі свої примхи. А те, що було потрібно для щоденного життя, подружжя брало в кредит. Особливо тривожив їх рахунок кулінара з вулиці Банн, який перевищував сто франків, а кулінар був дуже брутальною людиною і погрожував розповісти про все абатові Фожа. Труші жили в постійному страху, чекаючи жахливої сцени. Але, коли рахунок надійшов, абат заплатив, не сперечаючись, і навіть забув дорікнути їм. Священик, здавалось, був вищий за всі ці дрібниці; похмурий і суворий, він, як і раніше, жив у цьому, відданому на поталу, будинку, не помічаючи хижих зубів, що підгризали його стіни, і повільного його руйнування, від якого вже тріскалася стеля. Все завалювалось навколо нього, а він усе прямував до своєї честолюбної мети. Він жив, як солдат на бівуаку, в своїй великій порожній кімнаті, не дозволяючи собі ніякого комфорту, гніваючись, коли йому хотіли догодити. Відколи він став володарем Плассана, він знову зробився неохайним: капелюх його порудів, панчохи були брудні, сутана, яку його мати лагодила щоранку, скидалася на ту благеньку зношену сутану, в якій він уперше з’явився в Плассані.

– Дарма! Вона ще дуже добра, – відповідав він, коли хто-небудь наважувався зробити йому зауваження.

І він розгулював у ній по вулицях, високо підвівши голову, не звертаючи уваги на дивні погляди, які кидали на нього. В цьому не було бравади, це було взагалі властиво йому. Тепер, коли йому вже не треба було подобатися, він знову почав нехтувати своєю зовнішністю. Його перемога в тому й полягала, що він міг тепер із своїм незграбним великим тілом, зі своєю брутальністю, в своїй старій зношеній одежі, такий, який він є, сісти посеред завойованого ним Плассана.

Пані де Кондамен, вражена їдким запахом, який ішов від його сутани, вирішила якось по-материнському покартати його.

– Чи знаєте ви, що наші дами починають цуратися вас? – сказала вона йому, сміючись. – Вони закидають вам, що ви зовсім занедбали свою одежу. Раніше, коли ви витягали носову хусточку, можна було подумати, що за вашою спиною хлопчик із хору кадить ладаном.

Він здивувався. Йому здавалося, що він зовсім не змінився. Але вона підступила до нього ближче й дружнім тоном вела далі:

– Послухайте, любий кюре, дозвольте мені бути одвертою з вами. Так от, ви неправильно робите, що не звертаєте уваги на свою зовнішність. Ви не завжди поголені, перестали зачісуватись, волосся у вас скуйовджене, наче ви щойно билися з кимсь. Запевняю вас, це справляє дуже погане враження… Пані Растуаль і дані Делангр вчора казали мені, що вони не впізнають вас. Ви самі собі шкодите.

Він зневажливо засміявся, похитуючи своєю могутньою кошлатою головою.

– Тепер усе скінчено, – відповів він, – доведеться їм прийняти мене й нечесаного.

Плассан справді мусив прийняти його нечесаним. З лагідного священика він став похмурою, деспотичною людиною, що підкоряла всіх своїй волі. Його обличчя знову набрало землистого кольору, погляд зробився орлиним, великі руки підводилися з погрозою, страхаючи карою. Місто жахалося, бачачи, як обраний ним володар непомірно зростає, – в брудному дранті, від якого йшов поганий запах, з рудуватою, як у диявола, щетиною. Прихований страх жінок ще більше посилював його могутність. Він був жорстоким із своїми парафіянками, але жодна з них не наважилася покинути його. Вони йшли до нього з трепетом, але це давало їм утіху.

– Люба моя, – признавалась пані де Кондамен Марті, – даремно я умовляла його, щоб він вживав парфуми; я звикла тепер і вважаю навіть, що так він набагато кращий… Оце справжній мужчина!

Найбільше абат Фожа панував в єпіскопському домі. Після виборів він створив монсеньйорові Руссело життя бездіяльного прелата. Єпіскоп жив серед своїх улюблених книжок, зачинившись у своєму кабінеті, куди абат, що керував всією єпархією з сусідньої кімнати, допускав тільки тих осіб, в яких не мав сумніву. Духівництво тремтіло під владою самодержавного володаря; сивоголові священики покірливо схилялися перед ним, цілком зрікаючись власної волі. Часто, замкнувшись з абатом Сюреном, монсеньйор Руссело мовчки плакав гіркими сльозами; він жалкував за твердою рукою абата Феніля, який іноді бував і ласкавим, а тепер він почував себе під якимсь безнастанним і невблаганним гнітом. Потім він з усмішкою скорявся цьому і говорив із своїм звичайним добродушним егоїзмом: