Текст книги "Завоювання Плассана"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 25 страниц)

XIX

Загальні вибори мали відбутись у жовтні. В середині вересня монсеньйор Руссело раптом виїхав до Парижа після довгої розмови з абатом Фожа. Говорили, що у нього тяжко захворіла сестра, яка жила у Версалі. Через п’ять днів він повернувся і знову сидів у своєму кабінеті; абат Сюрен читав йому вголос. Умостившись глибоко в кріслі, кутаючись у лілову шовкову тілогрійку, хоч надворі було ще дуже тепло, він з усмішкою слухав ніжний жіночний голос молодого абата, який з любов’ю скандував Анакреонові строфи.

– Чудово, чудово, – шепотів епіскоп, – ви почуваєте музику цієї прекрасної мови.

Потім, глянувши на стінний годинник, занепокоєно спитав:

– Чи приходив уже сьогодні ранком абат Фожа?.. Ах, дитино моя, скільки турбот! В мене у вухах досі стоїть цей жахливий гуркіт залізниці… В Парижі весь час ішов дощ. Мені треба було побувати в різних кінцях міста, і всюди я бачив саме тільки болото.

Абат Сюрен поклав книжку на консоль.

– Чи задоволені ви, монсеньйоре, результатами своєї подорожі? – спитав він з фамільярністю улюбленої дитини.

– Я довідався про те, що я хотів знати, – відповів епіскоп з властивою йому тонкою усмішкою. – Мені треба було б узяти вас з собою. Ви б дізналися про деякі речі, які корисно знати людині вашого віку, що своїм походженням і зв’язками призначена для сану епіскопа.

– Я слухаю вас, монсеньйоре, – благально сказав молодий священик.

Але прелат похитав головою.

– Таких речей не розповідають… Подружіться з абатом Фожа, колись він, можливо, багато зробить для вас… Я дістав дуже детальні відомості.

Абат Сюрен склав руки з виразом такої вкрадливої цікавості, що монсеньйор заговорив знову:

– У нього були неприємності в Безансоні… В Парижі він жив у мебльованій кімнаті в страшних злиднях. Він сам пішов запропонувати свої послуги. Міністр саме тоді шукав священиків, відданих урядові. Я зрозумів, що Фожа спочатку злякав його своїм похмурим виглядом і благенькою сутаною. Він послав його сюди на всякий випадок. До мене міністр був дуже ласкавий.

Єпіскоп супроводжував кожну фразу легким помахом руки, підшукуючи слова, боячись сказати більше, ніж треба. Потім його приязнь до свого секретаря взяла гору, і він уже жвавіше додав:

– Одне слово, вірте мені, постарайтеся бути корисним кюре парафії святого Сатюрнена; йому скоро будуть потрібні всі, він здається мені людиною, що не забуває ні образ, ні послуг. Але не сходьтеся з ним близько. Він погано скінчить. Це моє особисте враження.

– Він погано скінчить? – здивовано перепитав молодий абат.

– О! Зараз він тріумфує… Але мене непокоїть його обличчя, сину мій. Воно має трагічний вираз. Ця людина помре не своєю смертю… Тільки не кажіть про це нікому, не виказуйте мене, я одного прошу, дайте мені жити спокійно, я хочу тільки спокою.

Абат Сюрен уже брався знову за книгу, коли доповіли, що прийшов абат Фожа. Монсеньйор Руссело, усміхаючись і простягаючи руки вперед, пішов йому назустріч, називаючи його «мій любий кюре».

– Залишіть нас, сину мій, – сказав він секретареві, і той вийшов.

Єпіскоп заговорив цро свою подорож. Сестрі покращало; йому пощастило побачитися з давніми друзями.

А міністра ви бачили? – спитав, пильно дивлячись на нього, абат Фожа.

– Так, я вважав за свій обов’язок зробити йому візит, – відповів єпіскоп, почуваючи, що червоніє. – Він мені сказав про вас багато хорошого.

– То ви тепер уже не маєте більше сумніву, ви довіряєте мені?

– Цілком, мій любий кюре! А втім, я зовсім не розуміюся на політиці, тут ви можете діяти вільно.

Вони проговорили цілий ранок. Єпіскоп погодився зробити подорож по єпархії; абат Фожа супроводитиме його й підказуватиме йому все, що треба буде говорити. Крім того, необхідно скликати всіх настоятелів, щоб священики навіть найменших парафій могли дістати інструкції. Це не завдасть ніяких труднощів, духівництво скориться; складніше стоїть справа в самому Плассані, в кварталі св. Марка. Дворяни, що замурувалися в своїх будинках, зовсім вислизнули з-під. впливу церкви. Досі він міг вести агітацію тільки серед честолюбних роялістів, таких, як Растуаль, Мафр, Бурде. Єпіскоп обіцяв поговорити в деяких салонах кварталу св. Марка, в яких він бував. А втім, коли аристократи й голосуватимуть проти, вони зберуть лише жалюгідну меншість голосів, якщо клерикальна буржуазія їх не підтримає.

– А тепер, – сказав монсеньйор Руссело, підводячись, – не завадило б мені почути ім’я вашого кандидата, щоб рекомендувати його відкрито.

Абат Фожа посміхнувся.

– Ім’я – річ небезпечна, – відповів він. – Якщо ми назвемо його сьогодні, через тиждень від нашого кандидата не залишиться й сліду. Маркіз де Лагріфуль став неможливим. Пан де Бурде, який хоче виставити свою кандидатуру, ще неможливіший. Ми дамо їм нищити один одного і втрутимося лише в останню мить. Ви кажіть просто, що було б вельми небажано, якби вибори були суто політичні, що в інтересах Плассана треба було б обрати людину, яка стоїть поза партіями і добре знає потреби міста й департаменту. Натякніть навіть, що така людина вже є, тільки далі цього не йдіть.

Тепер, в свою чергу, посміхнувся епіскоп. Він затримав священика, коли той прощався з ним.

– А абат Феніль? – спитав він його, притишивши голос. – Ви не боїтесь, що він стане на перешкоді всім вашим планам і поламає їх?

Абат Фожа знизав плечима.

– Він не подає ніяких ознак життя, – відповів він.

– Саме це й непокоїть мене, – сказав прелат. – Я знаю Феніля, в усій моїй єпархії нема більш мстивої людини, ніж він. Може, він і відмовився вже від свого честолюбного бажання перемогти вас на грунті політики, але будьте певні, що він розрахується з вами сам на сам… Він, напевно, чигає на вас…

– Дарма! – сказав, показуючи свої білі зуби, абат Фожа. – Може ж таки він не з’їсть мене живцем.

Увійшов абат Сюрен. Коли кюре церкви св. Сатюрнена пішов, він дуже звеселив монсеньйора Руссело, промовивши:

– Добре було б, якби вони пожерли один одного, як ті дві лисиці, від яких лишилися самі хвости…

Наближався передвиборний період. У Плассані, де завжди панував цілковитий спокій в питаннях політики, з’явилися перші напади гарячки. Здавалось, чиїсь незримі уста просурмили бойовий поклик на його мирних вулицях. Маркіз де Лагріфуль, що жив у Палюді, великому сусідньому містечку, вже два тижні проживав у одного свого родича, графа де Валькейра, будинок якого займав цілий куток кварталу св. Марка. Він з’являвся на вулицях, гуляв по бульвару Совер, ходив до церкви св. Сатюрнена, вітався з впливовими особами, зберігаючи, проте, свій похмурий аристократичний вигляд. Але тепер ці силкування бути люб’язним, яких було досить для першого разу, здавалось, не мали великого успіху. З кожним днем більшало число обвинувачень, які ширилися не знати з якого джерела: маркіз – цілковита нікчемність; з іншим депутатом Плассан давно вже мав би залізничну вітку, що сполучалася б з залізничною лінією Ніцци; коли комусь з місцевих жителів треба було побачити маркіза в Парижі, доводилось ходити до нього по три-чотири рази, щоб добитися хоч найменшої послуги. Проте, хоч кандидатура нинішнього депутата була дуже скомпрометована цими обвинуваченнями, ніякої іншої кандидатури ще не вису вали. Називали пана де Бурде, але тут же казали, що важко дістати більшість голосів для цього колишнього префекта Луї-Філіппа, який ніде не має міцної опори. Річ була в тому, що чийсь невідомий вплив зовсім сплутав усі можливі шанси різних кандидатів, порушивши союз легітимістів і республіканців. Панувала загальна розгубленість, замішання таке прикре, що назріла потреба якнайшвидше провести вибори.

– Центр ваги перемістився, – казали політики з бульвару Совер. – Питання в тому, куди саме.

В цій гарячковій розбіжності думок, що охопила місто, республіканці побажали виставити свого кандидата. Вони вибрали такого собі майстра-шапкаря Морена, якого дуже любили робітники. Вечорами Труш часом зустрічав цього Морена в кав’ярні; він вважав його надто безбарвним; сам Труш висував одного з грудневих вигнанців, якогось каретника з Тюлета, але в того вистачило здорового глузду відмовитись. Треба сказати, що Труш видавав себе за завзятого республіканця. Він і сам охоче висунув би свою кандидатуру, казав він, коли б не мав попа шурина; на превеликий свій жаль, він змушений їсти святенницький хліб, тим-то йому доводиться триматися в тіні. Це він один з перших почав розпускати недобрі чутки про маркіза де Лагріфуля, він також порадив республіканцям порвати з легітимістами. Республіканців у Плассані було так мало, що їх безперечно перемогли б. Але найбільше Труш нападав на кліку Растуаля й кліку супрефектури, обвинувачуючи їх у тому, що вони засадили в дім для божевільних бідолашного Муре, щоб позбавити демократичну партію одного з її найшанованіших ватажків. Того вечора, коли він в пивничці на вулиці Канкуен вперше кинув це обвинувачення, присутні перезирнулися, дуже здивовані. Тепер, коли «божевільний, що бив свою дружину», сидів під замком, плетуни з старого кварталу почали його жаліти й розповідали скрізь, ніби абат Фожа хотів позбутися Мартиного чоловіка, бо той йому заважав. Тепер Труш щовечора так переконливо повторював цю історію по всіх кав’ярнях, стукаючи кулаком по столиках, що, кінець кінцем, всі повірили в легенду, в якій пан Пекер де Соле відігравав дуже дивну роль. Громадська думка рішуче схилилася тепер на бік Муре. Він став жертвою політики, людиною, впливу якої так боялися, що засадили її в Тюлет.

– Ось дайте мені тільки впоратися з моїми справами, – конфіденціально говорив Труш. – Я їх викрию, всіх отих клятих святенників, я розповім усім, що діється в їхньому Притулку пречистої діви, цьому гарненькому закладі, де дами-патронеси призначають любовні побачення.

Тим часом абат Фожа зробився всюдисущим; з деякого часу, здавалося, тільки його й видно було на всіх вулицях. Він тепер більше дбав про свою зовнішність, старався завжди мати на устах привітну усмішку. Часом він опускав повіки, ховаючи похмурий блиск своїх очей. Часто, повернувшись увечері до себе в порожню кімнату, втративши терпець, втомлений цією щоденною дріб’язковою боротьбою, він стискав кулаки, знемагаючи під тягарем нерозтраченої сили, охоплений бажанням задушити якогось титана, щоб знайти собі полегкість. Стара пані Ругон, з якою він, як і раніше, потай бачився, була його добрим генієм. Вона закидала йому зарозумілість, примушувала цього атлета сидіти перед нею, зігнувшись на низенькому стільці, повторювала йому, що він повинен подобатись, що він все зіпсує, коли не сховає своїх грізних кулаків. Згодом, коли він стане господарем Плассана, він зможе взяти його за горло і задушити, якщо це дасть йому задоволення. Вона, певна річ, не дуже любила Плассан, бо не могла простити йому, що тут минуло сорок злиденних років її життя; зате тепер, після державного перевороту, вона примушувала його лопати з досади.

– Це я ношу сутану, – іноді казала вона йому, усміхаючись, – а у вас манери жандарма, мій любий кюре.

Найчастіше з’являвся абат в читальному залі Молодіжного клубу. Він поблажливо слухав, що говорили юнаки про політику, похитуючи головою, повторюючи, що досить бути просто чесним. Його популярність зростала. Одного вечора він погодився зіграти партію в більярд і показав себе дуже вправним гравцем; у дружньому товаристві Фожа дозволяв собі викурити цигарку. Зате й клуб в усьому слухався його. Доброзичливість, з якою він відстоював прийняття Гільйома Порк’є в члени клубу, коли той знову подав заяву, остаточно закріпила за ним репутацію толерантної людини.

– Я бачився з цим юнаком, – сказав кюре, – він прийшов до мене сповідатися, і, признаюсь, – я дав йому розгрішення. Навіть найтяжчий гріх заслуговує милосердя. Не можна ж ставитися до нього як до прокаженого за те, що він зірвав кілька вивісок у Плассані та наробив боргів у Парижі.

Коли Гільйома було прийнято, він, усміхаючись, сказав братам Мафр:

– Ну, тепер ви повинні поставити мені дві пляшки шампанського… Ви бачите, кюре робить усе, що я хочу. Я знаю його вразливі місця, досить мені зачепити одне з них, і тоді, мої голуб’ята, він ні в чому не може мені відмовити.

– А проте не видно, щоб він тебе дуже любив, – зауважив Альфонс, – він на тебе щось дуже скоса поглядає.

– Дарма! Це означає, що я зачепив його за дуже вразливе місце… Але ви побачите, що скоро ми будемо найкращими друзями в світі.

Справді, абат Фожа нібито з великою приязню почав ставитися до сина лікаря; він казав, що цей бідолашний юнак потребує чуйного керівництва. Незабаром Гільйом став душею клубу. Він вигадував всілякі ігри, дав рецепт пуншу з вишневою настойкою; втягнув у гульню молоденьких хлопців, які недавно закінчили колеж. Цими дрібними грішками він здобув величезну популярність. Тим часом як над більярдною лунали звуки органа, він дудлив пиво, оточений синами осіб з вищого плассанського товариства, розповідав їм непристойні історії, а вони пирскали від сміху. Таким чином члени клубу все більше втягувалися в брудні пригоди, які обговорювалися нишком по кутках. Але абат Фожа нічого не чув. Гільйом називав його «хлопцем з головою», який зайнятий грандіозними планами.

– Абат буде епіскопом, якщо захоче, – говорив Гільйом. – Він уже відмовився від парафії в Парижі, хоче залишитись у Плассані, бо полюбив наше місто… Я його обрав би депутатом. От хто повів би як слід наші справи в Палаті! Але він не схоче, він занадто скромний… Коли настануть вибори, треба буде спитати його поради. На нього можна покластися.

Люсьен Делангр був поважною персоною в клубі. Він дуже шанував абата Фожа і прихилив до нього всіх серйозних юнаків. Часто вони разом ішли до клубу, жваво розмовляючи, але зразу ж замовкали, тільки-но входили в залу.

Вийшовши з кав’ярні, що містилася в підвалі колишнього францисканського монастиря, абат регулярно йшов до Притулку пречистої діви. Він з’являвся з усмішкою на ганку під час перерви. Всі дівчатка бігли до нього і сварились за те, хто дістане іконки, чотки, священні медалі, яких завжди було повно в його кишенях. Своїм ласкавим поводженням абат завоював серця всіх цих дівчат, він легенько поплескував їх по щічках, радив їм бути розумницями, і на їхніх лукавих личках грали усмішки. Черниці часто скаржились, що дівчата неслухняні, б’ються, тягають одна одну за волосся і роблять ще й гірші речі. Але він вбачав у цьому лише пустощі, найпустотливішим робив догани в каплиці, і вони виходили звідти втихомирені. Іноді, коли йшлося про значніші провини, він викликав батьків, які йшли від нього, зворушені його добрістю. Оці дівчатка з Притулку пречистої діви привернули до нього серця всіх бідних родин Плассана. Увечері, повернувшись додому, вони розповідали надзвичайні речі про пана кюре. Нерідко можна було бачити двох вихованок притулку десь у глухому кутку на міському валу, що мало не билися, сперечаючись про те, котру з них більше любить пан кюре. «Ці маленькі негідниці представляють дві-три тисячі голосів», – думав Труні, спостерігаючи з вікна своєї контори ласкаве поводження абата Фожа.

Трупі запропонував свої послуги для завоювання «цих маленьких серденяток», як він називав дівчат; але священик, занепокоєний його палаючими очима, рішуче заборонив йому виходити на подвір’я. Отже, Труш задовольнявся тим, що, коли черниці не бачили, кидав «цим маленьким серденяткам» ласощі так, як кидають крихти горобцям. Особливо подобалось йому кидати цукерки у фартух високої білявої доньки шкіряника, яка в свої тринадцять років мала груди цілком сформованої жінки.

Робочий день абата Фожа на тому не кінчався; він ще робив коротенькі візити дамам з вищого товариства. Пані Растуаль, пані Делангр сяяли, приймаючи його, повторювали кожне його слово; розмова з ним давала їм поживу для базікання на цілий тиждень. Але найбільшою його приятелькою була пані де Кондамен. Вона поводилася з ним із фамільярною люб’язністю і зверхністю гарненької жінки, яка почуває себе всемогутньою. Часом вони перешіптувались, і це шепотіння, її погляди, особливі усмішки свідчили про таємний союз між ними. Коли приходив священик, вона одним поглядом виставляла свого чоловіка за двері. «Урядове засідання почалося», – казав жартома інспектор лісного відомства і сідав верхи на коня із спокоєм справжнього філософа. Це пані Ругон вказала священикові на пані де Кондамен.

– З нею ще не зовсім примирилися, – пояснила вона, – маючи вигляд гарненької кокотки, вона, проте, дуже розумна жінка. Ви можете бути з нею одверті, вона побачить у вашій перемозі засіб остаточно стати на твердий грунт, вона буде вам дуже корисна, коли вам треба буде роздавати посади й ордени. У неї в Парижі близький приятель, який присилає їй стільки червоних стрічок, скільки вона попросить.

Хитро маневруючи, пані Ругон трималася осторонь, і красуня Октавія стала найактивнішою союзницею абата Фожа. Вона завоювала йому своїх друзів і друзів її друзів. Вона їздила скрізь і вела енергійну пропаганду з допомогою самих тільки привітань, посланих кінчиками затягнутих у рукавички пальців. Особливу увагу вона звернула на дружин буржуа, збільшуючи вдесятеро той жіночий вплив, необхідність якого священик відчув з перших кроків у тісному колі плассанців. Вона замкнула уста подружжю Палок, яке нападало на родину Муре; вона кинула цим двом потворам ласий шматок.

– Ви й досі гніваєтеся на нас, люба пані? – сказала вона якось дружині судді, здибавши її. – Даремно! Ваші друзі не забувають вас, вони дбають про вас і готують вам сюрприз.

– Гарний сюрприз! Напевно, якась каверза, – вигукнула роздратовано пані Палок. – Годі, більше з нас не глузуватимуть, я раз назавжди заприсяглася не рипатися з свого кутка.

Пані де Кондамен усміхнулась.

– А що б ви сказали, – спитала вона, – коли б пан Палок одержав орден?

Дружина судді остовпіла, кров ударила їй в лице і зробила його зовсім страшним.

– Ви жартуєте, – забелькотіла вона, – це знову яканебудь каверза проти нас… Якщо це неправда, я ніколи вам цього не подарую.

Красуня Октавія мусила заприсягтися, що це щира правда. Ухвала вже є, це напевно, але її буде опубліковано в «Урядовому віснику» тільки після виборів, бо уряд не хоче, щоб хтось подумав, ніби він підкуповує урядовців. Вона натякнула, що до цієї довгожданої нагороди причетний абат Фожа, він розмовляв про це з супрефектом.

– Отже, мій чоловік мав рацію, – збентежено мовила пані Палок. – Вже давно він мені робить жахливі сцени, вимагає, щоб я пішла просити пробачення в абата… Але я дуже вперта і скоріше дала б себе вбити… Але коли абат сам захотів зробити перший крок… Безперечно, ми нічого кращого й не бажаємо, як жити в мирі з усіма. Завтра ж ми прийдемо в супрефектуру.

На другий день подружжя Палок трималося дуже смиренно. Жінка, як могла, паплюжила абата Феніля. Вона безсоромно розповідала про те, що якось була у нього і він в її присутності нахвалявся викинути з Плассана «всю кліку абата Фожа».

– Якщо ви хочете, – сказала вона абатові, одвівши його набік, – я дам вам одну записку, написану під диктовку старшого вікарія. В ній ідеться про вас. Здається, це якісь гидкі плітки, що їх він хотів надрукувати в «Плассанському віснику».

– Яким же чином вона опинилась у ваших руках? – спитав абат.

– Вона в мене, і цього досить, – відповіла вона, нітрохи не збентежившись. Потім, усміхнувшись, провадила далі: – Я її знайшла. І, як я тепер пригадую, там над закресленими словами вписано два чи три слова рукою самого старшого вікарія… Сподіваюсь, я можу покластися на вашу скромність, правда ж? Ми чесні люди і не хочемо бути скомпрометовані.

Перед тим як принести записку, пані Палок три дні удавала, ніби її мучать докори сумління. Пані де Кондамен довелося заприсягтися, що буде подано прохання про відставку пана Растуаля і пан Палок зможе нарешті зайняти посаду голови суду. Тоді вона віддала записку. Абат Фожа не схотів тримати її у себе і відніс замітку пані Ругон, яка мала, залишаючись сама осторонь, використати її, якщо старший вікарій спробує втрутитись у вибори.

Пані де Кондамен дала також зрозуміти Мафру, що імператор думає нагородити його орденом, і пообіцяла лікареві Порк’є знайти підхожу посаду для його гульвісисина. Особливо чарівною бувала вона в саду під час інтимних зустрічей по обіді. Літо вже закінчувалося; пані де Кондамен з’являлася в легких туалетах, тремтячи від холоду, рискуючи схопити нежить, аби тільки показати свої голі плечі й остаточно розвіяти всякі вагання групи Растуаля. По суті, доля виборів вирішувалася в альтанці Муре.

– Ну, пане супрефект, – сказав усміхаючись абат Фожа одного дня, коли зібралися обидва товариства, – наближається велика битва.

Тепер тут уже дійшли до того, що в тісному колі сміялися з політичної боротьби. За стінами будинків, у садках вони потискували одне одному руки, а на людях ладні були пожерти одне одного. Пані де Кондамен кинула значущий погляд на пана Пекера де Соле, він уклонився з властивою йому грацією і випалив одним духом:

– Я не вийду зі свого «намету, пане кюре. Мені пощастило переконати його превосходительство, що в безпосередніх інтересах Плассана уряд мусить утриматись від втручання. Офіційного кандидата не буде.

Пан де Бурде зблід. Він закліпав очима, руки його затремтіли від радості.

– Офіційного кандидата не буде! – повторив пан Растуаль, дуже схвильований цією несподіваною новиною, забуваючи навіть про обережність, якої він досі додержував.

– Ні, – знову почав Пекер де Соле, – в місті є досить шановних людей, і воно вже досить велике, щоб самому вибрати свого представника.

Він злегка нахилився в бік пана де Бурде, що підвівся і пробурмотів:

– Безперечно, безперечно…

Тим часом абат Сюрен завів гру в «тепло і холодно». Панночки Растуаль, брати Мафр, Северен кинулися шукати згорнуту хусточку молодого абата, яку він кудись сховав. Молодь кружляла навколо групи старших поважних осіб, і абат вигукував фальцетом:

– Тепло! Тепло!

Анжеліна знайшла хусточку у випнутій кишені лікаря Порк’є, куди абат Сюрен спритно її сунув. Всі довго сміялися, вибір цієї схованки здався їм дуже дотепним жартом.

– Тепер у Бурде є шанси на успіх, – сказав пан Растуаль, відводячи абата Фожа вбік. – Це дуже прикро. Я не можу цього сказати йому, але ми не голосуватимемо за нього, він надто скомпрометував себе як орлеаніст.

– Та погляньте ж на вашого Северена! – вигукнула пані де Кондамен, поспішаючи перервати їхню розмову. – Зовсім ще дитина! Він сховав хусточку під капелюх абата Бурета.

Потім, притишивши голос, додала:

– До речі, поздоровляю вас, пане Растуаль. Я одержала листа з Парижа, в якому мене запевняють, що бачили ім’я вашого сина в списках урядовців міністерства юсти ції. Здається, його призначено помічником прокурора у Фаверолі.

Голова суду вклонився, почервонівши від задоволення. Міністерство ніяк не могло пробачити йому обрання в депутати маркіза де Лагріфуля. Відтоді його мовби покинула доля: він не міг ні влаштувати десь на посаду сина, ні видати заміж своїх дочок. Він не скаржився, але часом так зціплював зуби, що все було зрозуміло без слів.

– Отже, – провадив він далі, намагаючись приховати своє хвилювання, – я говорив вам про те, що Бурде дуже небезпечний; крім того, він родом не з Плассана, він не знає наших потреб. Це все одно, що вдруге обрати маркіза.

– Якщо пан де Бурде буде обстоювати свою кандидатуру, – промовив абат Фожа, – республіканці зберуть значну кількість голосів і це матиме дуже прикрі наслідки.

Пані де Кондамен усміхнулась. Вона сказала, що зовсім не розуміється на політиці, і відійшла. Абат повів голову суду в кінець алеї і продовжував розмову пошепки. Коли вони поволі поверталися назад, пан Растуаль говорив:

– Ви маєте рацію, цей би підходив, він не належить ні до якої партії, і ні одна з них не буде заперечувати проти нього. Я не більше за вас люблю Імперію, правда ж? Однак дуже нерозумно посилати в парламент депутатів, які тільки дратуватимуть уряд. Плассан від цього терпить, йому потрібна людина ділова, уродженець цього краю, який зможе захистити його інтереси.

– Тепло! Тепло! – вигукувала дзвінким голосом Аврелія.

Увесь гурт на чолі з абатом Сюреном зайшов у альтанку і почав нишпорити в ній.

– Холодно! Холодно! – кричала панночка, яку веселили ці марні шукання.

Але один з синів Мафра, піднявши вазон для квітів, знайшов там згорнуту вчетверо хусточку.

– Оце здоровило Аврелія могла б запхнути її собі в рот, – сказала пані Палок, – там досить місця, і ніхто б не подумав там її шукати.

Пан Палок спинив її лютим поглядом. Він не дозволяв їй тепер сказати жодного уїдливого слова. Побоюючись, що пан де Кондамен почув її слова, він промовив:

– Яка чудова молодь!

– Мій любий друже, – казав тим часом інспектор лісного відомства панові де Бурде, – ваш успіх забезпечений; тільки будьте обережні в Парижі. Мені відомо з цілком певних джерел, що уряд вирішив вжити рішучих заходів, якщо опозиція буде йому на перешкоді.

Колишній префект занепокоєно глянув на пана де Кондамена, питаючи сам себе, чи не глузує той з нього. Пан Пекер де Соле тільки всміхнувся, погладжуючи вуса. Потім розмова стала знову загальною, і панові де Бурде здавалося, що всі дуже тактовно і скромно поздоровляють його з майбутньою перемогою. Він цілу годину втішався своєю славою.

– Дивна річ, як швидко достигає виноград на сонці, – зауважив абат Бурет, який весь час сидів на своєму місці й дивився вгору на альтанку.

– На півночі, – пояснив лікар Порк’є, – виноград достигає тільки тоді, коли звільнити грона з-під листя.

На цю тему почалася суперечка; раптом Северен закричав:

– Тепло! Тепло!

Але він так нехитро сховав хусточку, повісивши її на зовнішньому боці садової хвіртки, що абат Сюрен враз її знайшов. Коли ж абат Сюрен сховав хусточку, вся молодь марно шукала її по всьому саду близько півгодини; і нарешті всі визнали, що не можуть її знайти. Тоді абат показав її в самій середині однієї клумби, де вона лежала, згорнута так майстерно, що здавалась білим камінцем. Це був найбільш вдалий номер з усієї гри.

Звістка про те, що уряд відмовляється висунути свого кандидата, враз поширилась по всьому місту і викликала велике хвилювання. Логічним наслідком цієї відмови було занепокоєння різних угруповань, кожне з яких розраховувало на те, що частина голосів відійде на офіційного кандидата і воно переможе своїх суперників. Маркіз де Лагріфуль, пан де Бурде, шапкар Морен, мабуть, дістали б приблизно по третині всіх голосів; безперечно, було б перебалотування, і бозна-хто взяв би гору в другому турі. Правда, говорили ще про четвертого кандидата, імені якого ніхто не міг назвати, людину доброї волі, яка, можливо, задовольнила б усіх. Виборці Плассана, охоплені страхом, відколи вони відчули узду на своїй шиї, тільки й бажали порозумітися і вибрати із своїх громадян прийнятного для всіх партій.

– Уряд даремно поводиться з нами, як з неслухняними дітьми, – говорили ображені тонкі політики з Комерційного клубу. – Ще скажуть, що наше місто є вогнищем революції. Коли б влада висунула пристойного кандидата, ми всі голосували б за нього… Супрефект говорив про якусь науку. Ну, а ми не хочемо ніякої науки. Ми зуміємо самі знайти кандидата, покажемо, що Плассан є місто здорового розуму і справжньої свободи.

І почали шукати. Але кандидати, висунуті друзями або зацікавленими особами, тільки посилювали замішання, За один тиждень в Плассані з’явилося більше двадцяти кандидатів. Пані Ругон, стривожившись, не розуміючи нічого, пішла до абата Фожа, люта на супрефекта. Пекер де Соле – осел, дженджик, манекен, придатний лише для прикрашення якого-небудь великосвітського салону; він уже один раз допустив, що уряд зазнав поразки, і тепер він остаточно скомпрометує його своєю безглуздою байдужістю.

– Заспокойтеся, – всміхаючись, сказав священик, – на цей раз пан Пекер де Соле тільки кориться… Перемогу забезпечено.

– Ех, ви ж навіть не маєте кандидата! – вигукнула вона. – Де ваш кандидат?

Тоді він розгорнув перед нею свій план. Вона схвалила його як жінка розумна; проте назване абатом ім’я страшенно її здивувало.

– Як! – мовила вона. – Це його ви вибрали?.. Ніхто ніколи про нього не думав, запевняю вас.

– Сподіваюсь, – знову всміхаючись, сказав священик. – Нам і потрібний був такий кандидат, про якого ніхто б не думав і якого всі могли б прийняти, не вважаючи себе скомпрометованими.

Потім з одвертістю сильної людини, яка погоджується пояснити свою поведінку, він провадив далі:

– Я повинен багато за що подякувати вам, ви допомогли мені уникнути безлічі помилок. Я дивився вперед на мету і не бачив наставлених мені тенет, в яких я міг заплутатися й скрутити собі в’язи… Хвалити бога, ця дрібна, нерозумна гра скінчилася, я можу вже поводитися вільно… Щодо мого вибору, то він добрий, будьте певні. На другий же день після мого приїзду в Плассан я почав шукати підхожої людини і не знайшов нікого, крім нього. Він згідливий, дуже розумний, дуже енергійний; він зумів не посваритися ні з ким до цього часу, отже, не має дріб’язкового честолюбства. Я знаю, що ви ставитеся до нього не дуже прихильно, тому я досі не називав вам його імені. Але ви помиляєтесь, ви побачите, як він швидко піде вгору, тільки-но встромить ногу в стремено, він помре сена тором… Що мене змусило остаточно спинитися на ньому, то це історії про те, як він розбагатів. Тричі він прощав свою дружину, спійману з коханцем на гарячому, одержуючи за це щоразу сто тисяч франків від свого йолопа-тестя. Якщо він справді нажив собі гроші таким способом, то цей молодець буде дуже корисний у Парижі для деяких справ… О! Ви можете шукати скільки завгодно, але другого такого в Плассані не знайдете. Решта – дурні!

– Виходить, ви робите урядові подарунок? – сміючись сказала Фелісіте.

Вона дала переконати себе, і на другий день ім’я Делангра полетіло з одного кінця міста у другий. Говорили, що його друзі доклали багато сил, щоб умовити його висунути свою кандидатуру. Він дуже довго відмовлявся, повторюючи, що не вартий цього, що він не політик, що пани де Лагріфуль і де Бурде, навпаки, мають значно більший досвід у політичних справах. І вже потім, коли йому почали доводити, що Плассану потрібен саме депутат, який стоїть поза партіями, він дав згоду і тут же якнайдетальніше виклав свої переконання. Було вирішено, що він увійде в Палату не для того, щоб стояти в опозиції до уряду, але й не для того, щоб в усьому його підтримувати; він вважатиме себе виключно представником інтересів міста, взагалі він завжди голосуватиме за свободу в умовах порядку і за порядок в умовах свободи; крім того, він залишиться мером Плассана, щоб показати, що роль, яку він погоджується взяти на себе, це роль суто адміністративна, примирлива. Ці слова всім здалися надзвичайно розумними. Тонкі політики з Комерційного клубу того самого вечора наввипередки повторювали: