Текст книги "Завоювання Плассана"

Автор книги: Эмиль Золя

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 25 страниц)

V

На другий день стара пані Ругон, Мартина мати, прийшла провідати родину Муре. Це була визначна подія, бо між зятем і батьками його дружини була незгода, яка ще зросла після обрання маркіза де Лагріфуля. Вони обвинувачували Муре в тому, що він своїм впливом на селян сприяв успіхові виборів. Марта ходила до батьків сама, її мати, «ця чорнюха Фелісіте», як її називали, зберегла в шістдесят шість років худорлявість і жвавість молоденької дівчини. Вона ходила тепер тільки в шовкових сукнях, рясно обшитих воланами, віддаючи перевагу жовтому і коричневому кольорам.

Того дня, коли вона прийшла, в їдальні були тільки Марта і Муре.

– Глянь, – сказав він, дуже здивувавшись, – іде твоя мати. Чого вона від нас хоче? Ще місяця не минуло, як вона була у нас. Знову якась махінація, напевне.

До Ругонів, у яких Муре до свого одруження був прикажчиком, коли Їхня маленька крамничка в старому кварталі вже почала підупадати, він завжди почував недовір’я. Вони платили йому глибокою неприязню, ненавиділи в ньому головним чином комерсанта, який швидко розбагатів. Вони стискали губи, коли їхній зять казав: «Я завдячую своїм багатством тільки своїй праці», – бо чудово розуміли, що він обвинувачує їх у тому, що вони набули своє нечесною торгівлею. Фелісіте, хоч і мала прегарний будинок на площі Супрефектури, потай заздрила маленькій, спокійній оселі Муре з усією хижацькою заздрістю старої торговки, яка своїм добробутом зобов’язана не скромним заощадженням в касі крамниці.

Фелісіте поцілувала Марту в чоло, наче тій було ще шістнадцять років, потім подала руку Муре. Обоє вони завжди розмовляли між собою кисло-солодким насмішкуватим тоном.

– Ну що ж, бунтарю, – спитала вона його, всміхаючись, – жандарми ще по вас не приходили?

– Та поки що ні, – відповів він, також усміхаючись. – Вони чекають, поки дістануть на це наказ від вашого чоловіка.

– Як гарно це сказано! – вигукнула Фелісіте, і очі її спалахнули.

Марта кинула на Муре благальний погляд: справді, він зайшов надто далеко. Та він уже не міг стриматись і повів далі:

– Що це ми справді, що ми собі думаємо, приймаємо вас у їдальні. Ходімо до вітальні, прошу вас.

Це був один із звичайних жартів Муре. Коли Фелісіте бувала у нього, він навмисне копіював бундючність, з якою вона приймала у себе гостей. Хоч як запевняла Марта, що тут дуже добре, вона і її мати мусили йти за ним до вітальні. Там він заходився відчиняти віконниці, переставляти крісла. Вітальня із завжди зачиненими вікнами, до якої звичайно ніхто ніколи не заходив, була велика нежила кімната з меблями в білих чохлах, пожовклих від вогкості, що йшла із садка.

– Це нестерпно, – бурмотів Муре, стираючи порох з маленької консолі, – у цієї Рози ніде немає порядку.

І, повернувшись до тещі, він промовив голосом, в якому явно чути було іронію:

– Ви пробачте нам, що так приймаємо вас у нашій убогій оселі… Не всім же бути багатими.

Фелісіте задихалась від люті, вона пильно подивилась на Муре, ладна вибухнути, але стрималась, опустивши очі; підвівши їх знову, вона сказала люб’язним тоном:

– Я оце тільки що була у пані де Кондамен, щоб привітати її, і зайшла довідатися, як ви живете, мої любі… Чи здорові діти, і ви також, любий Муре?

– Так, усі почувають себе чудово, – відповів він, здивований такою люб’язністю.

Стара пані не дала йому перевести розмову знову на ворожий тон. Вона зворушливо розпитувала Марту про різні дрібниці, удавала з себе ніжну бабуню, покартала зятя за те, що так рідко посилає до неї «хлопчиків і маленьку». Вона така щаслива, коли бачить їх!

– Ах, до речі, – нарешті недбало сказала вона, – вже жовтень, я хочу поновити мій прийомний день, четвер, як у минулі роки. Я можу розраховувати на тебе, правда ж, люба Марто?.. А ви, Муре, може, побачимо і вас коли-небудь, чи ви завжди сердитиметесь на нас?

Улесливе базікання тещі кінець кінцем почало турбувати Муре; він був захоплений зненацька, не знайшовши, що сказати на запрошення, задовольнився такою відповіддю:

– Ви добре знаєте, що я не можу ходити до вас. Ви приймаєте у себе багато людей, з якими мені було б неприємно зустрічатись. До того ж я не хочу лізти в політику.

– Але ви помиляєтесь, – відповіла Фелісіте, – ви помиляєтесь, чуєте, Муре! Ще скажуть, що мій салон – клуб! Цього я ніколи не, хотіла. Все місто знає, що я прагну зробити мою домівку приємною. Запевняю вас, якщо хтось і розмовляє у мене на політичні теми, то десь по закутках. Ах, ця політика, вона добре таки ввірилася мені колись. Чому ви таке кажете?

– Ви приймаєте у себе всю оту зграю із супрефектури, – похмуро пробурмотів Муре.

– Зграю із супрефектури? – повторила вона. – Зграю із супрефектури?.. Безперечно, я приймаю цих панів. Проте не думаю, щоб хтось цієї зими зустрівся б у мене з паном Пекером де Соле. Мій чоловік одверто висловив свою думку про його поведінку під час виборів. Він допустив, що його пошили в дурні… Що ж до його друзів, то це все люди дуже порядні. Пан Делангр, пан де Кондамен дуже люб’язні добродії, а любий Палок – це втілена добродушність; сподіваюсь, що ви нічого поганого не скажете і про лікаря Порк’є.

Муре знизав плечима.

– З другого боку, – провадила вона з іронією, – я приймаю також і зграю пана Растуаля, достойного пана Мафра і нашого вченого друга, пана де Бурде, колишнього префекта. Ви добре бачите, що ми толерантні, для нас прийнятна думка кожного. Та зрозумійте ж, що коли б я вибирала своїх гостей з однієї партії, до мене не зайшла б жодна людина. Ми цінуємо розум всюди, де він є, ми прагнемо того, щоб, скільки є в Плассані видатних осіб, всі вони бували у нас… Мій салон – це нейтральна територія, запам’ятайте це, Муре, так, саме нейтральна територія, це влучний вираз.

Вона дедалі більше розпалювалася, говорячи це. Щоразу, коли відбувалася розмова на цю тему, вона врешті починала сердитись. Фелісіте дуже пишалася своїм салоном; за її словами, вона хотіла б царювати в ньому не як голова партії, а як світська дама. Щоправда, близькі їй люди запевняли, що вона вдалася до примирливої тактики, яку їй підказав її син Ежен, міністр, за дорученням якого вона мала втілювати в Плассані добродушність і лагідність Імперії.

– Кажіть, що хочете, – відрубав Муре, – але ваш Мафр – негідник, ваш Бурде – дурень, а всі інші – здебільшого пройдисвіти. От що я думаю… Я дякую вам за ваше запрошення, але це мені завдало б надто багато турбот… Я звик рано лягати. Волію сидіти вдома.

Фелісіте встала і, повернувшись спиною до Муре, сказала дочці:

– Я все ж розраховую на тебе, серденько. Можна сподіватись?

– Авжеж, – відповіла Марта, бажаючи пом’якшити брутальну відмову чоловіка.

Стара пані вже збиралася йти, але передумала: вона захотіла поцілувати Дезіре, яку помітила в садку. Вона навіть не дозволила, щоб дівчинку покликали, а сама зійшла на терасу, ще мокру від вранішнього дощу. Там вона ніжно приголубила внучку, яка навіть трохи розгубилася від цього. Потім, ніби ненароком підвівши голову й побачивши завіски на вікнах третього поверху, вигукнула:

– Ах, ви здали внайми третій поверх?.. А правда, пригадую, священикові, здається. Я чула про це… Що ж за людина цей священик?

Муре пильно глянув на неї. Враз у нього прокинулась підозра, він подумав, що вона й прийшла тільки заради абата Фожа.

– Далебі, – сказав він, не спускаючи з неї очей, – я нічого не можу вам сказати… Може, ви розкажете мені щось про нього?

– Я? – вигукнула вона, дуже здивована. – Я ніколи його не бачила… Стривайте, я знаю, що він вікарій у церкві святого Сатюрнена, про це мені сказав абат Бурет. І, знаєте, це наводить мене на думку, що мені слід запросити його на мої четверги. У мене бувають ректор семінарії і секретар епіскопа.

Потім, звертаючись до Марти, додала:

– Знаєш, коли ти побачиш свого пожильця, вивідай обережно, чи буде моє запрошення приємне для нього.

– Ми його майже не бачимо, – поспішив відповісти Муре. – Хіба тільки коли він виходить з дому чи повертається; до того ж він ніколи не заходить в розмови. Та це й не моя справа.

Він і далі недовірливо стежив за нею. Безперечно, вона знала далеко більше про абата Фожа, ніж хотіла розповісти. Проте пильний погляд зятя анітрохи не збентежив її.

– Це мені байдуже, кінець кінцем, – сказала вона невимушено. – Якщо він приємна людина, я завжди знайду нагоду запросити його до себе. До побачення, діти мої!

Вона піднімалась на ганок, коли на порозі з’явився високий старий чоловік. На ньому були чистенькі штани, пальто з синього сукна і хутряний кашкет, насунутий на очі. В руці він тримав батіг.

– А! Дядько Маккар! – закричав Муре, кинувши цікавий погляд на тещу.

Фелісіте роздратовано махнула рукою. Маккар був позашлюбним братом Ругона; з допомогою брата він і повернувся до Франції після того, як був скомпрометований участю в селянському повстанні 1851 року. Повернувшися з П’ємонта, він жив як заможний буржуа-рантьє. Придбав собі, не знати на які гроші, маленький будинок у селі Тюлет, за три милі від Плассана. Потроху він приодягся і навіть купив собі двоколку і коня. Тепер його частенько можна було зустріти на шляхах; з люлькою в роті, він втішався свіжим повітрям, вищиряючи зуби, як приручений вовк. Вороги Ругонів казали, що брати зробили разом щось дуже погане, і тепер Антуан Маккар живе на утриманні П’єра Ругона.

– Добридень, дядечку, – з притиском промовив Муре, – оце й ви завітали до нас у гості?

– Аякже, – простодушно відповів Маккар, – як і кожного разу, коли буваю в Плассані… А! Фелісіте! От кого не сподівався здибати тут! Я приїхав побачитися з Ругоном, треба було йому дещо сказати…

– І він був дома, правда? – стурбовано перебила вона. – Добре, добре, Маккаре…

– Так, він був удома, – спокійно відповів Маккар, – я бачив його, і ми поговорили. Ругон – то добра душа!

Він посміхнувся. Фелісіте потупцювала на місці, дуже стривожена, а він почав знову таким надтріснутим голосом, що завжди здавалося, ніби він з усіх глузує.

– Муре, мій хлопче, я тобі привіз двох кролів, вони там у кошику, я віддав їх Розі… І Ругонові теж привіз двійко, – ви знайдете їх у себе, Фелісіте, і скажете мені потім, як вони вам сподобались. А, шельми, які ж вони жирні! Я їх відгодував спеціально для вас… Що вдієш, діти мої, я люблю робити подарунки.

Фелісіте пополотніла й міцно стулила губи, а Муре не зводив з неї очей, посміюючись у душі. Їй дуже хотілося піти, але вона боялася, що Маккар почне тут щось розповідати про неї, якщо вона піде раніше за нього.

– Спасибі, дядечку, – сказав Муре, – минулого разу ваші сливи були просто чудові… Може, вип’єте чарочку?

– Від цього не відмовлюсь.

Коли Роза принесла йому склянку вина, він сів на поруччя тераси і почав пити його повільно, прицмокуючи язиком і розглядаючи вино проти світла.

– Це вино з сент-етропських країв, – сказав віл, – кого-кого, а мене не обдуриш, я добре знаю весь наш край.

Він хитав головою сміючись.

Раптом Муре спитав його з особливою інтонацією в голосі:

– А як там ся мають у Тюлеті?

Маккар підвів очі, оглянув усіх, прицмокнув востаннє язиком, поставив склянку поруч себе на кам’яне поруччя і недбало відповів:

– Непогано… Позавчора я мав відомості; вона почуває себе так само, як і завжди.

Фелісіте відвернулася. Запала мовчанка. Муре торкнувся найболючішої сімейної рани, нагадавши про божевільну матір Ругона і Маккара, вже кілька років замкнену в будинку для душевнохворих у Тюлеті. Маленька садиба Маккара лежала поруч, і здавалось, що Ругон оселив там старого дивака навмисне для догляду за хворою матір’ю.

– Вже пізно, – закінчив нарешті Маккар, підводячись, – а мені треба повернутись додому завидна… Ну, Муре, хлопче мій, я чекаю на тебе найближчими днями. Ти ж обіцяв мені, що приїдеш.

– Я приїду, дядечку, приїду.

– Та я хочу, щоб усі приїхали, чуєш, усі… Мені там нудно самому. Я вас добре почастую.

І, звертаючись до Фелісіте, він додав:

– Перекажіть Ругонові, що я розраховую також і на нього, і на вас. Те, що стара мати там під боком, не повинно стати на заваді. Що ж, ніколи й розважитися не можна?.. Я вам кажу, що вона почуває себе добре, її там доглядають. Можете мені повірити… Я почастую вас таким винцем! Я роздобув його на Сейських горбах. Від цього винця враз п’янієш. От побачите!

Говорячи це, він прямував до дверей. Фелісіте йшла так близько від нього, що, здавалось, вона виштовхувала його. Всі провели його на вулицю. Він одв’язував коня, віжками прив’язаного до віконниці, коли абат Фожа, який повертався додому, пройшов, злегка вклонившись, повз них. Наче чорна тінь промайнула нечутно. Фелісіте хутко обернулась, провела Фожа очима до сходів, не встигши зазирнути йому в обличчя. Маккар наче до місця прикипів від подиву, похитав головою і пробурмотів:

– Як, мій хлопче, ти взяв до себе пожильцем попа? У нього якийсь чудний погляд, у цього чоловіка. Бережись, сутани приносять нещастя.

Він сів у свою двоколку, посвистуючи потихеньку, і підтюпцем поїхав вулицею Баланд. Його зігнута спина і хутряний кашкет зникли за рогом вулиці Таравель. Коли Муре обернувся, він почув, що теща говорила Марті:

– Мені здається, краще буде, якщо ти сама з ним поговориш, щоб моє запрошення було не таким офіційним. Ти мені зробиш приємність, якщо тобі вдасться з ним поговорити.

Вона замовкла, почуваючи, що виказала себе. Нарешті, міцно поцілувавши Дезіре, вона пішла, кинувши ще раз погляд на вулицю, щоб пересвідчитися, що Маккар не повернеться базікати про неї, коли вона піде.

– Ти знаєш, що я забороняю тобі встрявати в справи твоєї матері, – сказав Муре своїй дружині, коли вони входили в дім. Завжди вона затіває якісь історії, що в них ніхто не розбереться. Ну, на якого дідька потрібен їй цей абат? Коли б у неї не було прихованого інтересу до нього, вона не запрошувала б Фожа. Недарма цей піп приїхав сюди з Безансона. Тут щось криється.

Марта знову взялася за вічне своє лагодження білизни, яке забирало в неї цілі дні. Він ще трохи покрутився коло неї, примовляючи:

– Вони мене просто смішать, старий Маккар і твоя мати. Ну, вже й ненавидять вони одне одного! Ти бачила, як її дратувало, що він завітав до нас. Вона завжди боїться, що він почне розповідати про неї такі речі, про які не треба знати стороннім. А він би міг розказати чимало цікавого!.. Але мене до нього і калачем не принадиш! Я поклявся не встрявати в цей бруд… Бачиш, мій батько мав рацію, коли говорив, що рідня моєї матері, всі оці Ругони і Маккари, не варті шворки, на якій їх слід було б повісити. У мене та сама кров, що і в тебе, отже, тобі нема чого ображатися, коли я кажу це. А кажу я тому, що це правда. Вони розбагатіли тепер, але бруду з них це не змило, а навіть навпаки…

Нарешті він пішов пройтися по бульвару Совер, де звичайно зустрічався з приятелями, балакав з ними про погоду, про врожай, про недавні події. На другий день він узяв на себе велику поставку мигдалю і більш як тиждень йому довелося бігати в цій справі, отож він майже забув про абата Фожа. А втім, абат уже починав йому набридати, надто вже він був потайний. Двічі Муре навіть ухилявся від розмови з ним, зрозумівши, що той шукав його тільки, щоб дослухати історію про зграю супрефектури і Растуаля. Коли Роза розповіла йому, що пані Фожа знов намагалася викликати її на розмову, він дав собі слово більш не розкривати рота. Тепер, дивлячись на щільно зсунені завіски верхнього поверху, він бурмотів:

– Ховайся, ховайся, мій любий… Я добре знаю, що ти мене підстерігаєш за твоїми завісками, та це не допоможе тобі, якщо ти тільки у мене збираєшся випитати щось про своїх сусідів.

Думка, що абат стежить за ним, дуже тішила його. Він напружував усі сили, щоб не потрапити в пастку. Але одного вечора, повертаючись додому, він помітив кроків за п’ятдесят поперед себе абатів Бурета і Фожа, що спинились коло дверей пана Растуаля. Він сховався за рогом будинку. Священики тримали його там добру чверть години. Вони жваво про щось розмовляли, розходились і сходилися знову. Муре зрозумів, що абат Бурет умовляв абата Фожа зайти з ним до голови суду. Той просив вибачити йому і кінець кінцем рішуче відмовився. Це було у вівторок, в день званих обідів. Нарешті Бурет увійшов у будинок пана Растуаля, а Фожа поплентався додому смиренною ходою. Муре замислився. Справді, чому Фожа не пішов до пана Растуаля? Весь причет церкви св. Сатюрнена там обідав: абат Феніль, абат Сюрен та інші. В Плассані не було жодного чорноризця, який не втішався б прохолодою в садку коло фонтана. Ця відмова нового вікарія була справді дуже дивна.

Коли Муре повернувся додому, він швиденько пішов у садок, щоб глянути на вікна третього поверху. Через хвилину він побачив, що завіска на другому вікні праворуч заворушилася. Напевно, абат Фожа ховався там, щоб простежити, що робиться у пана Растуаля. З деяких рухів завіски Муре зрозумів, що він дивиться також і в бік супрефектури.

На другий день, у середу, коли він збирався вийти з дому, Роза сказала йому, що абат Бурет сидить вже не менш як годину у пожильців з третього поверху. Тоді він повернувся назад і почав нишпорити в їдальні. Коли Марта спитала, чого він шукає, він роздратовано сказав про якийсь папірець, без якого не може вийти з дому. Пішов на другий поверх глянути, чи не лишив його там. Довго чекав він за дверима, аж поки не почув, як на третьому поверсі пересувають стільці; тоді він поволі зійшов униз і затримався в передпокої, щоб абат Бурет мав час наздогнати його.

– А! Ви тут, пане абат! Яка щаслива зустріч!.. Ви йдете до церкви святого Сатюрнена? Який чудесний збіг, я теж іду в той бік. Я охоче проведу вас, якщо ви не маєте нічого проти.

Абат Бурет відповів, що він дуже задоволений з цього. Обидва повільно пішли вулицею Баланд у напрямі площі Супрефектури. Абат був огрядний чоловік з добрим, наївним обличчям і великими блакитними, як у дитини, очима. Його широкий шовковий пояс, туго затягнутий, окреслював м’який круглий живіт, руки в нього були надто короткі, хода важка, він ішов, трохи відкинувши голову назад.

– Ну, – сказав Муре, зразу переходячи до того, що цікавило його, – оце ви відвідали нашого наймилішого пана Фожа… Я мушу подякувати вам, ви знайшли мені пожильця, яких мало.

– Так, так, – пробурмотів священик, – це достойна людина.

– О! І зовсім спокійна. Ми не помічаємо навіть, що у нас є стороння людина. І він дуже ввічливий, дуже добре вихований до того ж… Ви знаєте, мене запевняли, що це високого розуму людина, що нашій єпархії дуже пощастило…

Нараз Муре спинився посеред площі Супрефектури і пильно глянув на абата Бурета.

– Он як? – здивовано промовив той.

– Так мені говорили… Наш епіскоп нібито має його на увазі в майбутньому, а тим часом новий вікарій залишається в тіні, щоб не викликати заздрощів.

Абат Бурет пішов далі, завертаючи за ріг вулиці Банн, і спокійно сказав:

– Ви мене дуже дивуєте… Фожа – людина проста, навіть занадто скромна… Наприклад, у церкві він бере на себе такі дрібні доручення, які ми звичайно даємо простим священикам. Це свята людина, але до життя він не пристосований. Я майже не зустрічаю його у епіскопа. З першого ж дня він вороже поставився до абата Феніля, але я йому пояснив, що для того, щоб бути добре прийнятим у епіскопа, треба заручитись прихильністю старшого вікарія. Він не зрозумів, я побоююсь, що він трохи обмежений… Візьміть, наприклад, його часті відвідини абата Компана, нашого бідного кюре, який зліг два тижні тому, і, мабуть, незабаром піде від нас. Так от, вони зовсім недоречні і завдадуть йому величезної шкоди. Компан ніколи не міг ужитися з Фенілем. Справді, треба прибути з Безансона, щоб не знати речей, відомих усій єпархії.

Бурет розпалився, тепер уже він спинився на розі вулиці Канкуен і став перед Муре:

– Ні, любий мій пане, вам сказали неправду: Фожа невинний, як новонароджена дитина… У мене нема честолюбства, правда? Один господь знає, як я люблю Компана, це золоте серце! І все-таки я відвідую його тільки потай. Він сам мені сказав: «Бурете, мені вже недовго лишилося жити, мій старий друже. Якщо ти хочеш стати на парафію після мене, старайся, щоб тебе не часто бачили коло моїх дверей. Приходь пізно ввечері і стукни тричі, сестра тобі відчинить…» Тепер я завжди чекаю ночі, ви розумієте… Не варто псувати собі життя. І без того так багато прикростей!

Він говорив розчуленим голосом. Схрестивши руки на животі, він пішов далі, схвильований наївним своїм егоїзмом, від якого плакав над самим собою, і шепотів:

– Бідний Компан, бідний Компан…

Муре був спантеличений. Тепер він зовсім не розумів абата Фожа.

– Однак мені передавали такі точні відомості, – спробував він сказати ще раз. – Ішлося про те, щоб призначити його на дуже високу посаду.

– Та ні, кажу вам, що ні! – вигукнув священик. – У Фожа нема перспектив. Ось іще один факт. Ви знаєте, що я обідаю щовівторка у пана голови суду. На тім тижні він дуже просив привести до нього Фожа. Він хотів познайомитися з ним, щоб мати, певно, свою думку про нього… І що ж, ви ніколи не вгадаєте, що зробив Фожа. Він відмовився прийняти це запрошення, мій любий пане, відмовився рішуче. Скільки я йому не говорив, що він отруїть собі перебування в Плассані, що він остаточно посвариться з Фенілем, завдавши такої образи панові Растуалю, він уперся, не хотів нічого слухати… Мені здається, хай мені бог простить, розсердившись, він навіть сказав, що не хоче бути йому зобов’язаним, приймаючи запрошення на цей обід.

Абат Бурет засміявся. Вони дійшли до церкви св. Сатюрнена. Абат затримав Муре перед маленькими дверима церкви.

– Це дитя, велике дитя, – казав він далі. – Ви тільки подумайте: обід у пана Растуаля може його скомпрометувати!.. Отже, коли ваша теща, ласкава пані Ругон, доручила мені вчора запросити до неї Фожа, я не приховав від неї, що дуже побоююсь відмови.

Муре насторожився.

– А-а, моя теща доручила вам запросити його?

– Так, вона приходила вчора до церкви. Я хотів зробити їй приємність і погодився піти сьогодні до цього дивака… Я був певен, що він відмовиться.

– І він відмовився?

– Ні, я дуже здивувався, але він прийняв запрошення.

Муре відкрив рота і знову закрив його. Священик задоволено кліпав очима.

– Треба признатися, я поводився хитро… Більш як годину я пояснював Фожа становище вашої тещі. Він хитав головою, вагався, говорив про свою любов до самотності… Коли я вже дійшов до краю, я раптом згадав про одну пораду цієї шановної дами. Вона просила мене особливо підкреслити те, що її салон, як це всі у місті знають, – нейтральна територія… От після цього він наче зробив над собою зусилля і погодився. Він обіцяв, що неодмінно прийде завтра. Я зараз напишу кілька рядків ласкавій пані Ругон, щоб повідомити її про нашу перемогу.

Він постояв ще хвилину, говорячи ніби сам з собою і поводячи своїми великими блакитними очима.

– Пан Растуаль, певне, образиться, але це не моя вина… До побачення, любий пане Муре, до побачення, моє привітання всім вашим!

І він увійшов до церкви; подвійні двері тихенько зачинилися за ним. Муре глянув на ці двері і знизав плечима.

– Ще один балакун, – буркнув він, – ще один з тих, що не дають вам і слова сказати, а самі говорять і говорять, але так, що нічого й не скажуть… А! Фожа йде завтра до нашої чорнюхи… Яка шкода, що я посварився з тим дурнем Ругоном!..

Весь час по обіді Муре бігав у своїх справах. Ввечері, лягаючи спати, він ніби між іншим спитав дружину:

– Ти підеш завтра ввечері до твоєї матері?

– Ні, – відповіла Марта. – У мене багато роботи. Певно, я піду в той четвер.

Він не наполягав. Але перед тим, як загасити свічку, почав знову:

– Ти даремно так рідко виходиш з дому. Піди все-таки завтра ввечері до матері, трохи розважишся. Я сам догляну дітей.

Марта здивовано подивилась на нього. Звичайно він тримав її вдома, – вона раз у раз була йому потрібна для тисячі дрібних послуг, – і буркотів завжди, коли вона якусь годину була відсутня.

– Я піду, якщо ти цього хочеш, – сказала вона.

Він загасив свічку, поклав голову на подушку і пробурмотів:

– От і добре, ти нам розкажеш про вечір, це розважить дітей.